Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:

ДОДАТОК
Лист січовика до М. Драгоманова. Відень, 22 квітня 1873 р.

Високоповажні Михайле Петровичу! Хвалився я, що до неділі Вам писатиму, а тут второк вже наскочив, і я взявся за письмо, і не знаю, чи зовсім толково воно вийде, бо дуже утомив мене кашель і морочить голову, зовсім нездорово починається сей рік у всіх і всюди. От і Кістяківські до сьогодні рана мусили сидіти у Відні, і для дітей", і самі, виносячи вплив острого та якогось наче їдкого весняного воздуха, поки з нічлягами у Кракові і Львові вирушили на Вкраїну. Добре Ви ворожили Кістяківському; я і другі таки закохались в Александра Федоровича, у твердий завіт поклали держати з ним переписку іменно етнографічну, в предметі народних юрид[ичних] обичаїв. Розуміється, що записана тут праця в Галичині ще й не починана, бо готових вона людей, спеціалістів вимагає. Ще раз дуже Вам дякую за знайомство з Кістяківським. Через нього я й передав листи з інструкцією і адресами щодо виставки в Київ і Харків для дальшого розширення.

Зганув я оноді про потребу сходин наших людей у Львові. Пристаючи на Вашу раду зробити сходини при зборах "Просвіти", додаю ще короткий програм тутки і шлю його Вам з просьбою, коли він і по Вашій думці буде, толково і ясно пересказати Навроцькому, а той при случаю, напр., в клубі у Сушкевича людей добере і працю розправить, щоб богдай уже раз розпочалась і в Галичині умна робота. Сего ради пропоную з'їздові в основу політичного будучого органу розібрати між себе слідуючі праці: {стр.209}

1. Статистика Галичини на тлі загальної (Інвентар). (Навроцький, В. Ганкевич).

2. Викуп землі селянської (історія землевладіння перед 48 р. і по[сля] (Качала, я).

3. Історія шкіл народних (Федорович, Заячківський старий, О. Слюсарчук).

4. Історія асоціацій громадських, народних товариств, інститутів, фондів (Остап Лівицький).

5. Історія уніатської церкви і її управства (Никола Січинський, Дан. Танячкевич).

6. Огляд політики (публіцистики) галицької (Андр. Січинський, О. Терлецький).

Першим ділом було би згромадити і прописати чисто самі джерела, автентичні за порядком, оставляючи на боці рекримінації і жадання на підставі догадів і позорів, оставляючи про дефінітивну програму заключення прямі. Політику треба підняти на степень поважної науки, котора з другими помагає порядкувати людські взаємини, стати виразом видосконаленої асоціації, ступаючи по всіх вітях її. Для кожної віті треба окремого чоловіка, спеціаліста, писателя з визначеним полем. Ряд таких праць, появившись поки в "Правді", приготовив і видав би "програму політичну Галичини" з новим її органом. При нім стояли би редакторами повищі люди.

Приготовившись трохи, раді б вступати у взаємини з радикалами великоруськими, не то з українськими, і тут Ваша поміч буде необходима. Бо не обійшлось би без односторонностей і екстремів серед нашої громадки, котра, як Ви, бачивши малу ще силу українсько-індивідуального ходу (по-вашому, центрифугального), хоче його раціонально скріпити, та зперед поривів денних страстей мусила б через добру половину пусто зруйнувати сили без, хай скажу, уніоністичної тангенти при сепаратизмі, без гуманного світла на національність. Думаю, що не тільки істота, але й сама технічна часть журналів, як "Петерб[ургские] ведо[мости]", була би взором для львів'ян, готовлячись до основання свого органу, і тому, як будете писати Навроцькому, не забудьте акцентувати, щоби "Бесіда", коли ще "Ведом[остей]" немає, скоріш їх виписала. На початок почав я уже переписувати для "Правди" Ваш "Викуп землі крестянської" яко двер до такої ж статті про Галичину. Австрійські матер'яли до цього і всіх повищих тематів несказанно розсипані, увесь обшар -дике поле. {стр.210}

Дуже цюріхські (Подолинський Сергій) клопочуться основанням слов'янської читальні у Відні, а не можуть чи не хотять з переписки спізнати, як дуже сему противні тутешні услов'я.

Як здоров'я Вашої пані, їй клонюся низенько. Вашу руку стискаю сердечно.

З поводу першого уступу повисшого листа варто б було розказати дещо про побуток за кордоном Кістяківського, про те, як він перед виїздом за границю з Росії в 1871 р. обіцявся щиро прилучитись до української праці, з яким ентузіазмом виголошував мені ті обіцянки в Гейдельберзі, як гарячивсь при тому, що я йому розказував про "Січ" віденську, як зачарував січовиків своїм українофільством, чужим від московської примішки, котра не подобалась січовикам у мене, наприклад {"Александр Хведорович походжа серед нас, як лев",- писали мені з "Січі".}, а потім про те, на чому скінчилась уся та загранична гарячка, коли повернувсь наш українофіл додому. Та це все, хоч дуже характерне для психології українофільської, входить більше в мої російсько-українські спомини, ніж в австро-руські. Скажу тілько небагато, щоб пояснити слова мого кореспондента.

Розмовляючи й переписуючись з галичанами, я запримітив, що зростові серед них, навіть серед світських, щирого демократизму й прогресизму шкодить догматична формалістика юридична не менш богословської. Я думав, що ширший еволюційний погляд на право, в зв'язку його з загальною еволюцією громадського життя й думок, а також студії т. зв. народного, побитового права (droit coutumier, обычное право, як кажуть у Росії) розширить у галичан їх громадський світогляд і допоможе серед них зросту правдивого й реального народовства. В Росії саме тоді почали пильно братись за "обнчное право" і спеціалісти й дилетанти, і серед того заходу українцям (Чубинському, Єфименку, Кістяківському і др.) належала, мабуть, чи не передова роль. Не можна було знайти чоловіка, придатнішого над Кістяківського, щоб защепити такі ж студії з усіма їх аксесуарами й наслідками серед галичан. От про це я й "ворожив" із Кістяківським, як він пере-{стр.211}їздив додому з Неаполя через Флоренцію на Відень і Галичину, із січовим кореспондентом, до котрого я писав про К[iстяківсько]го. Як видно з листа січовика, ентузіазму і планів не бракувало з обох боків. Але все те не привело ні до яких практичних наслідків. Галичани матеріалів ніяких К[iстяківсько]му не послали, а К[iстяківський], наскільки мені звісно, зав'язаних у Відні взаємин не піддержав. Скажу при нагоді, що й до цього часу на полі студій нар[одного] права в Галичині не зроблено нічого. Років з п'ять про це було знову знялась розмова в "Академ[ічному] братстві"; мені писали звідти про вироб програми студій нар[одного] права, економії, особливо спілок, я послав туди колекцію дотичних російських видань, та з того рівнісінько нічого не вийшло, хіба що й моя колекція розрізнилась, так що тепер нема її ні у мене, ні у кого. Навіть готова вже трохи не від 10 років зводна праця М. Павлика про народні економічні спілки в російській Україні, праця, котра мала появитись в виданнях "Просвіти", десь застрягла. Чув я, що мудрі голови навіть перелякались її, бо, мовляв, спілка-асоціація, а це ж соціалізм, а далі нігілізм, атеїзм і т. д., і т. д. і небезпечне перед святим Юром, поляками, "Червоною Русю" і т. д., і т. д.

З програми січовика § 1-6 видно ясно, яку працю наміряли ми закласти серед народовців. Я додав до пунктів січовика ще два: бібліографію і біографії. Як згадано було вище, увесь той план зоставсь невиконаний.

Згаданий в листі мій "Викуп землі крестянської" були мої замітки, котрі я зробив наскоро по таким матеріалам, які знайшлись у мене під рукою в Флоренції, по просьбі січовика, котрий хотів собі пояснити емансипацію й аграрний стан селян на Україні. Січовикові ті побіжні замітки видались джерелом досвідів, і він запропонував помістити їх у "Правді", поповнивши їх матеріалом про Галичину, а я забажав, щоб додати й буковинський, і угро-руський матеріал. Справа та так і зосталась невикінченою, і вже аж через три роки, коли С. Подолинський попрохав мене виредагувати його брошури про хліборобство, то я, здобувши статистичні деталі про Галичину від Волод. Навроцького і розшукавши дещо по німецьким джерелам про Буковину і угорську Русь, помістив у ті брошури огляд аграрного стану різних кутків нашої батьківщини.

Цього, думаю, буде більше ніж досить для того, щоб пояснити долю наших з січовим приятелем заходив коло{стр.212} впорядковання студій над "Vaterlandskunde" {Вітчизняні знання (вісті) (нім.).- Ред.} в австрійській Русі. З поводу останнього уступу листа січовика про слов'янські плани цюріхчан, а власне, С. Подолинського, варто сказати кілька слів.

Тоді саме в Відні, Швейцарії й Парижі вироблялись початий тієї сербської радикальної партії, про котру тепер стільки розмовляють по всьому світі. Початки ті виходили з кружка Свєтозара Марковича, котрий був у близьких взаєминах з російськими соціалістами і навіть спершу був просто учеником Герцена, Чернишевського, Бакуніна і т. ін. Але Св. Маркович умів самостоячи переварити ідеї їх і приложити до обставин своєї власної землі і виробив собі оригінальну політичну філософію, в котрій досить органічно зілляв космополітично-прогресивні тенденції з національними змаганнями сербів, і поставив соціалістичні аспірації на грунті готового демократично-задружого побиту сербського народу. (Див. найбільше його "Србиjа на Истоку і Чтире чланки"). Молодші приятелі і ученики Св. Марковича, котрі пережили його, вміли дальше піти по його дорозі і вміли зостатись радикальними поступовцями, а при тому й реалістами, чесними опортуністами, коли можна так сказати, і стали тепер справді народною і при тому могучою партією в Сербії.

С. Подолинський, хоч був впередчиком, але при тому був занадто українець, щоб не симпатизувати таким пробам локалізування інтернаціонального соціалізму. Окрім того, були в Цюріху деякі інші росіяни, між ними й кияни, котрі ближче стояли до бакуністів, ніж до лавристів, і через те почасти й поділяли традиційний панславізм Бакуніна, котрого старий агітатор, ще живший тоді в Локарно, ніколи до кінця не залишав. Ось на якому грунті основувались цюріхсько-українські плани впорядковання слов'янської взаємності і у Відні.

Як видно з листа січовика, ті плани не знайшли собі у нього, та й взагалі у віденських галичан, симпатії. Через нехіть галичан звичайно розбивались усі наші тодішні й пізніші заходи - оформити й уміцнити взаємини наші з сербськими радикалами, про що не раз знімалась розмова й опісля, в часи, коли С. Подолинський їздив (в 1875 р.) в Чорногорію через Відень і коли, в 1875-76 рр., україн: ці їздили добровольцями в герцеговинсько-сербське повстан-{стр.213}ня і один з них, Софрон Круть, перекладав і перероблював на нашу мову твори Свєт. Марковича. А тим часом близькі взаємини наші з сербськими радикалами, думаю, не зостались би без корисного впливу й на народовський рух в самій Галичині.

Само по собі лізе тепер мені під перо порівняння того руху з радикальним у Сербії. Оскільки слабішим видававсь сербський кружок Св. Марковича в 1870-1873 рр., напр., од клубу К. Сушкевича. А яка різниця тепер!.. Що то значить.

"Не лукавити, а просто йти!" - як сказав один поет, зрештою, не сербський, а наш...

Женева, 4 юня 1889.


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.