Частина четверта
ДИПЛОМАТІЯ З ПРАВДЯНАМИ. АВСТРІЙСЬКІ РУСИНИ НА АРХЕОЛОГІЧНОМУ З'ЇЗДІ В КИЄВІ. БІБЛІОТЕКА "СІЧI"

Ось ми в Києві!.. Багато було для нас в цьому слові, та не місце мені розводитись про те в австро-руських споминах. Я розкажу про Київ тілько таке, що просто мало стосунок до Галичини або поясня мої галицькі стосунки. В Києві я знайшов гуртик старих товаришів значно вбільшений та, окрім того, чималий гурт молодіжі з українським напрямком, або навіть два гурти; один найбільше з студентів історико-філологічного факультету, другий, численніший, з ріжних; перший звали звичайно словарникам и, другий, не знаю чого, общиною. Обидва претендували на ім'я молода громада і не дуже-то мирились проміж себе. Мене більше інтересували перші, мої будучі слухачі. З тими я й більше познайомився.

То були молоді люди досить щирі, але трохи в'ялі, може, через те, що були переважно з духовних семінарій і через те старіші віком, ніж звичайно наші студенти з гімназистів. Вони досить примірно працювали над лекціями й над вибором слів до українського лексикону (праця, зрештою, плачена); деякі поробили інтересні праці по історії України по вказівкам професора, але загального образування, навіть історичного, мали не багато; більша частина, навіть не знала й не чула потреби знати європейські мови. Звісно, політичне образування їх було зовсім слабе. В так званих{стр.214} радикальних (соціалістичних) кружках молодіжі, по крайній мірі серед проводирів, того образування було тоді далеко більше, хоч воно було й однобічне, бо зводилось на саму економію та почасти на філософію позитивного напрямку - наслідок впливу столичних "кружков самообразования" і "книжннх складов" 1869 - 1872 рр. {Для генези кружків в тодішній київській молодіжі приведу кілька слів з листа одного старого приятеля з р. 1871: "Юних сил не видно, да и откуда родиться им? Неужели от таких бесплодных смоковниц, как X. У. (проф[есора] іст[орико]-філолог[ічного] фак[ультету]) et tutti quanti? [і всіх тому подібних (im.).- Ред]. Социологии в Києве, как и везде, много: все лучшие силы там. Ho c какого пункта должна идти машина прогресса - с социального или национального - вот вопрос, о котором можно бы поспорить с Вами, Михаил Петрович. И NN передает о чехах то же самое, что Вы, с тонкою наблюдательностью и в осязательно убедительных формах передаете в своем письме. С фактами и я согласен, но с толкованием - никак." і т. д.} В "общине" було немовби більше широти думок, та все-таки було багато туману та таки й поверховності; "общинники" стояли якось посередині між археологією і лексикографією словарників і соціальною економією радикалів і притому не вглублялись ні в одну, ні в другу. Проти радикалів вони були досить ворожо настроєні (а словарники ще більше); вони звали звичайно радикалів поперечниками, мовляв: діаметрально противні.

Тут було чимало кружкового антагонізму, якогось несвідомого, котрий здибається скрізь між студентськими кружками, була й резонна доля реакції проти доктринерства й нівеляторства рос[ійських] радикалів, та була й велика доля необразованості, нерозуміння соціальних справ, нерозуміння, котре теж змагалось виробити й собі своє доктринерство,, свій фанатизм, так що мені навіть прийшлось не раз доволі різко "осаджувати" просто реакційні виходки словарників проти поперечників і навіть рішуче запротестувати проти цього слова. Коли мені замітили, що радикали зовсім не хотять знати українства, я одповідав, що, значить, вони тільки плохі радикали, бо радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл. Ця фраза більше дивувала молодих громадян, ніж була їм зрозуміла. Зате один зі старших приятелів підхопив її і переказував її й по{стр.215} кружках радикальних, з котрими він мав стосунки. Сміючись і вживаючи одну з фраз адвоката Спасовича, тоді круживших по Росії, він казав: "Др[агоман]ов замислав общий кавардак: вивернути догори ногами й злити в одно радикальство й українофільство". Добре характеризує політичне образуйання тодішніх українських кружків, що цього приятеля за його радикалізм, приміром, звали Гамбетою і здивувались, коли я раз сказав: "Нащо ганьбити доброго чоловіка, прикладаючи до нього ім'я цього крутія, котрий сам не зна, чого він, власне, хоче, окрім кар'єри?" Та так мій бідний приятель, чесніша душа, покінчив і життя своє з іменем шефа французьких опортуністів!

Зрештою, общим кавардаком і взагалі біжучою політикою в Києві я займавсь мало: курс в університеті і праця коло "Исторических песен малорусского народа" та в "Юго-зап[адном] отдел[ении] геогр[афического] общества" забирала у мене майже весь час. Окрім того, я хоч і нажив собі репутацію політичного агітатора, та дійсно ніколи не мав ні здібності, ні смаку до прямої політичної агітації і ще менше до її рутини: партійна (в Росії - кружкова) дипломатія, конспірація і т. д. мені були завше навіть прикрі. В політиці я завше покладав найбільше ваги на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і грунт їх громадської праці, а способи праці кожна особа чи кожний громадський елемент знайде собі сам одповідно до своїх сил, натури й обставин; через те я з свого боку старавсь, наскільки було сили моєї, викладати сурйозно науково й спокійно свою частину політичної науки (історії) з кафедри й літературно {За 3 1/2 семестра, в котрі я викладав в К[иївськім] університеті, поки мене з нього вигнав гр[аф] Толстой, я вспів пройти: огляд історії, історіографії і історії філософії переважно класичних народів, первісну культуру (людей іскопаємих і диких) і почав історію народів старого Востоку. В петербурзьких журналах вспів я напечатати: "Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI и XVII в.", "Новокел ьтское и провансальcкое движение в Франции", "Народные наречия и местный элемент в образовании", "Евреи и поляки в Юго-Западном крае"; в Києві я дав реферат в "Географ[ическом] обществе": "Отголосок рыцарской поэзии в русских нар[одных] песнях" і на Археолог[ічному] конгресі 1874 р.- "Малор[усские] песни и легенды о кровосмешении"; окрім того, я зробив свою долю в І і II тт. "Исторических песен малор[усского] народа" (переважно замітки порівнявчі), упорядкував матеріал "Малор[усских] нар[одных] преданий и рассказов" і виробив програму, по котрій були уложені буковинські пісні Купчанка. Газетні статті мої (в "С[анкт]-П[етербургских] вед[омостях]", "Неделе" і "К[иевском] телеграфе") були переважно по історії укр[аїнської] літератури і громадського руху в Галичині. Окрім того, я виготовляв видання "Повістей" Федьковича. Як бачите, на практичну політику в мене навіть не могло бути й часу.}. Я покладав надію, що {стр.216} спеціально наших студентів по частині економічній просвітить приятель мій Зібер, котрий з початку 1874 р. почав викладати політ[ичну] економію й статистику студентам юристам та й історикам. Гарячіша й пряміша політична агітація в мене зводилась тоді майже виключно на Галичину, в котрій упорядкування прогресивного напрямку на грунті політичної вільності, яку все-таки мала Галичина по конституції, мусило, по моїй думці, влегшити общий кавардак і в російській Україні.

По моїй думці, початком до того могло бути, коли б "Правда" була, як умовились ми, хоч коаліційним органом народовців і прогресистів галицько-українських та коли б Товариство імені Шевченка почало свою наукову працю над народним життям теж, як було вмовлено. Тільки ж в Галичині ніхто й не думав держатись тих умов.

Віденські статті не печатались у "Правді", а замість того там появились дописі з російської України з безтактовними виходками проти московського нігілізму, навіть проти поміркованого радикалізму російського, навіть проти такого, котрий ставив перед Росією й слов'янством iдеал федералістичний ("Политика как наука" Строніна), причому дописувателі явно перекручували факти, щоб вбільшити ненависть національну проти великорусів. Це уїдання протав великорусів було просто огидне, бо воно йшло поряд з консерватизмом не тілько перед австрійськими порядками, а навіть перед російським урядом, і направлялось, власне, на громаду, на народ. Кілька поправок, котрі я написав з поводу важніших перекручувань, в "Правді" не були взяті на увагу. З Товариством імені Шевченка сталось ще гірше. Ні одна з умов, уложених згаданим в попередній частині комітетом, не вдержалась, а, окрім того, мов навмисне, поставлено головою організаційного комітету товариства Качалу. Статут і проспекти, публіковані цим комітетом, виробляли замість широкої основи для товариства олігархію {Для права бути дійсним членом статут ставив умову: одноразову сплату 100 гульд[енів], котрі виділ міг розділити на 10-гульденові рати. Цей (виділ з 5 членів) і був поставлений як пан над товариством, в котре зразу могло дістатись тільки 33 члени. Хоч статут і обов'язував скликати щороку загальні збори, тілько ж виділ цього не робив.}, {стр.217} відсували зовсім наукові цілі товариства, а висували наперед комерчеські наживання маєтку через топографію, словом, поновляли в народовському таборі якраз ті самі хиби, які були в адміністрації й напрямку святоюрського "Народного дому". Ніякі намови листами не помагали. Треба було зробити щось рішуче. Я предложив товаришам послати в "Правду" одвертай колективний лист, котрий би "Правда" мусила опублікувати. Осьде той лист враз із приміткою до нього ред[акції] "Правди" (гл[яди]: "Правда", 1873 р., стор. 660-664).

Одкритий лист з України до редакції "Правди"

У остатні часи серед боротьби галицько-руських партій з поводу послідніх виборів до державної думи публіцисти обох партій, як централістів, так і федералістів, у своїх доводах часто виходили за границі Галичини і покликувались то на Росію узагалі, то на Україну почасти. Публіцист федеральної партії п. Н. Загірний навіть назива свою партію українською ("Політика русинів", стор. 17). Це дає нам право, і яко гражданам Росії, і яко українцям, подати і собі голос перед галицькою громадою в ділі програм, заявлених обома галицько-руськими партіями, і просити шановну редакцію "Правди" дати у себе місце цьому нашому листу.

Політику і програму, заявлену "Рускою радою", ми не можемо знаходити іншою, як для слов'ян згубною, для галицько-руського народу недостойною, а для Росії, на котору покликуються публіцисти "Рускої ради", шкідливою - бо "Руска рада" піддержує гегемонію навіть не усього німецького племені, которе яко народ не має жадної користі од зневаги прав других народів, а гегемонію тілько одної німецької централістичної партії над усіми народами, а надто над народами слов'янськими, піддержує ту партію, которої органи найзліше ворогують і против Росії яко слов'янської держави, маючої прямий інтересу задержанню і вкріпленню Австрії на основі рівноправності народів. До того ж і там, де політики "Рускої ради" одходять од так званих "вірноконституційних" централістів, вони вп'ять-таки заявляють програму, стілько ж згубну для слов'ян, скілько шкодливу для Росії і по усьому недостойну галицько-руського народу, бо піддержуючі те, що єсть самого шкодливого у системі централістів і при тому згоджуючись на програму нижче австрійських католиків, політики "Рускої ради" ста-{стр.218}ють против того, що одно тільки і є симпатичне у політиці "вірноконституційних", і піддержують ультрамонтанство, противне поступу усіх народів, ультрамонтанство, против которого малоруський народ бивсь енергічно у славніший період своєї історії, од котрого завсігди одвертавсь народ великоруський і которе було і є ворогом усіх руських племен, складаючих Росію.

Ми не можемо згодитись і з програмою партії галицьких федералістів, як вона виложена у брошурі п. Н. Загірного, бо шановний автор, називаючи свою партію консервативною, подає голос за конкордат, за конфесійні школи, за привілегії католицької церкви (бо що інше значить бажання, щоб держава і ця церква "всперали" одно одного?), против гражданського шлюбу, против шлюбу між різновірцями, против переносу торгів на празники і т. д. Яко слов'яни і українці, ми признаємо себе друзями федеральної системи - ц. є. не стілько федералізму коронних країв, скілько федералізму народностей і широкого самоуправу земського і громадського, однак же ми бачимо підставу щастя слов'ян узагалі і малоруського народу почасти тільки у основах прогресивних, которі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством.

Яко граждане одрубної од Галичини держави, ми ніколи не позволимо собі вказувати своїм галицьким соплеменникам подібної програми політичної; можуть вони піддержувати ту чи другу систему виборів, увіходити задля парламентської тактики у хвилеві компроміси з тією чи другою партією, але як соціальні і культурні основи, спільні для усіх освічених народів і громад, не можуть бути ділом хвилевої тактики і компромісів, і як ім'я нашої землі і народу згадувалось і згадується у боротьбі і програмах галицько-руських партій, то вважаємо обов'язком, щоб відсторонити усяке нерозуміння, виголосити, що

1) той, хто зветься руським і говорить про одностайність усіх руських племен, але піде і голосуватиме у державній думі противу прав усіх і кожного слов'янського народу, той не знайде собі симпатії у освіченій громаді в Росії.

Так само як і 2) той, хто піде против свободи совісті і освіти за ультрамонтанство

і 3) хто хоть би і признав федералізм країв і рівноправність народностей, але при тому не держиться у питаннях політичних і соціальних основ свободи і народоправства, {стр.219} а у питаннях культурних - свободи розуму, той хай не покликується на народ і народовців на Україні.

Прикладаємо до цього листа підписи, скілько могли їх зібрати за короткий час.

Надіємось, що руські і слов'янські видання в Австрії перепечатають цей лист.

(Підписалось тридцять один чоловік). {Між підписавшими цей лист було чимало й словарників, котрі з радістю говорили мені, що вони "в перший раз беруть участь в ділі, котре має принципальний характер".}

Чималою радоcтю наповнив нас цей лист з України, бо він показує нам не тілько, що наші брати українці інтересуються живо справами своїх родимців в Галичині, але є ще й новим доказом того, що симпатії України, а тим самим і симпатії ліберальної Росії, себто тої, котора шукає щастя свого краю не в розширеню границь, а у піднесеню і розвою єго і з которою у політичних, соціальних, релігійних і в культурних питанях наші українські брати взагалі ідуть разом, що симпатії України і поступової Росії суть по нашій стороні, по стороні галицьких русинів-народовців.

Сей лист пожаданий нам єще й тому, що подає нам нагоду трохи докладніше заявити наші цілі, наші прямовання, которі часто не тілько ложно бувають представлювані нашими противниками, але не раз і фальшиво розуміються нашими приятелями.

Головною цілею русинів народовців у Галичині єсть хоронене своєї національності і розвій свого народу, окремішнього як від польського, так і від великоруського. Наш народ, окружений, а почасти і змішаний з близько посвояченими ему народами великоруським і польським, перевищуючими єго і матеріальною силою, і культурою, находиться в небезпеченстві втратити свою окремішню індивідуальність, злятися в одно з котрим із сих народів. Серед такого небезпеченства найперше всі наші сили мусимо напружити на заховане нашої національної индивідуальності і не можемо тратити багато сили й часу на інші борби. Всякий, хто визнає однакі з нами засади щодо нашої народності, хто хоче розвою нашого народу, нашої мови і літератури на підставі окремішності від польської і великоруської, належить до нас без взгляду на те, яких політичних, соціальних або релігійних принципів держиться. Ділитися на партії з причини ріжниці в таких питанях могуть народи, {стр.220} котрих бит народний забезпечений,- ми для дальших цілей не можемо найближчої спускати з ока.

Тим однако не кажемо зовсім, щоби загал русько-народної партії у Галичині і в інших питанях не мав стало вироблених засад; суть такі засади, тільки що вони не ставляються так остро, щоби поодиноких людей з іншими засадами аж виключали із народного гурту.

Нашому народові не досить, щоби схоронював свою окреміших) індивідуальність, треба єще, щоб він і розвивався. Розвивати ж ся може тільки в згоді з духом часу, з ідеями віку, приноровленими до єго національних властивостей. Ми, отже, не реакціонери, ані навіть консерватисти, але люди поступу, прогресисти. Проте ми не можемо бути, напр., сторонниками ультрамонтанства не тільки задля того, що сим ми станули б в противності до більшої часті нашого народу, належащої до іншої церкви, але і тому, що вважаємо ультрамонтанство невідповідаючим духові часу. Так само в інших питанях, соціальних, політичних і х. п., ми ліберали і поступовці. Однако правдивим лібералізмом вважаємо лиш такий, котрий і противникам дає повну свободу, не як більшість псевдолібералів німецьких, которі всю свободу віндикують виключно для себе, а кричать: Polizei, коли хто з противників хоче також свободою хіснуватися. Ультрамонтанство, феодалізм і всякі тенденції, противні лібералізмові, по нашій гадці, повинні поборюватись силою ідеї, а не брутальним насильством. Так само різнимось і від тих лібералів, котрі допускають вправді свободу і рівноправність лиць, але не допускають свободи й рівноправності народів: ми противимося якнайсильніше всякому експлоатованю конституційних свобід на користь як поодиноких партій, так і народів,- ми ліберали і федералісти.

Єще одно. Наш народ, не поступивши в своїм розвою так далеко, як інші народи Європи, не може й цілком рівно йти з ними дорогою поступу. Добрий і конечний єсть поступ, але він повинен відбуватися природно. Як сили фізичні і моральні поодинокого чоловіка розвиваються постепенно, так постепенно розвиваються і цілі народи; і як те, що добре єсть доспілому мужеві, не все може бути добрим і недоліткові, подібно не все, що добре німцям, французам і англійцям, добре і русинам. Республіка єсть в засаді найліпшою формою ряду, але вона може мати певне існованя тільки в високо просвіченім і моральнім народі; була би вона доброю нині, напр., для турків?.. Розуміється, однако ж {стр.221} що і природний розвій народу в нинішнім часі при сприяючих обставинах відбувається без порівняня скоріше, ніж, напр., перед двома або трьома віками; тож можемо надіятись, що народ наш далеко скорше розвинеться, ніж розвивались інші народи Європи, і що вже незабавом у всяких напрямках буде міг рівним ходом іти з тими, котрі єго нині значно випередили.

Такі суть наші гадки, гадки загалу руських народовців у Галичині. Ми передвсім русини, члени 15-мільйонного народу, але враз ми і поступовці, ліберали, демократи не менше, як наші брати закордонські. Тільки ж ми стережемся всякого доктринерства, красного в теорії, але в практиці многим много пошкодившого.

Щодо брошури "Політика русинів", протав деяким тезам которої наші брати українці виступають, треба зважити, для кого і в якій цілі вона була написана. Вона не єсть політичним маніфестом партії, але написана в одній певній цілі. Впрочім, може, автор єї де в чім і різниться в своїх гадках од гадок, нами повище висказаних: значною однак ся різниця, навірно, не єсть (він зовсім далекий, напр., від ультрамонтанства), і яко одномишленик наш щодо головного питаня народного, єсть він враз і чоловіком нашої партії, а при тім і федералістом і найчеснійшим і найревнійшим нашим патріотом.

Ред[акція] "Правди".

Як бачите, відповідь редакції зладжена зовсім a 1а К. Сушкевич: і сюди й туди, і ні сюди й ні туди. Але все-таки "Правда" хоч призналась, що й вона стоїть за лібералізм, поступ і проти ультрамонтанства. З цього боку "Правда" 1873 виявилась такою прогресисткою, що якби хто передрукував повищу замітку, напр., в 1885-1886 рр., тоді, коли, напр., "Діло" курило фіміами новому станіславівському владиці і його програмі, і коли навіть російсько-український кореспондент підвів "Вестник Европы" своїми похвалами єп[іскопу] Пелешу, або коли народовський оратор на роковинах Шевченка виголошував: "Ми націонали-консерватисти", то пішов би за революціонера. Але, окрім крутіння на всі боки, дві точки в замітці редакції мусили звернути на себе нашу увагу: 1) спосіб збувати справу програми Качали: мовляв, "написана в одній певній цілі", так, значить, пиши, а далі й роби що хочеш в імені 16-мільйонового {стр.222} народу! 2) головна ціль наша - національність, а всі інші борби - пусте, трата сили й часу. А коли національність, по суті речі, не може бути нічим іншим, як тілько формою, то виходило, що всякі думки про те, чим, власне, заповнити ту форму, трата сил і часу.

Ми послали у Львів свою відповідь, в котрій звертали увагу народовців на небезпечність постанови справи "о певних цілях", і налягали на те, що для нас по крайній мірі справа пра те, чим наповнити нашу національну форму, зовсім не підрядна. Коли це в № 3 "Правди" за 1874 р. появляється другий одкритий лист з України з новою заміткою редакції.