Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:

Одкритий лист з України до редакції "Правди"

У 19-ім № "Правди" (1873) надруковано "Одкритий лист з України до редакції "Правди" і відповідь редакції. Яко малорусини, котрим єсть дороге усе, що доторкається нашого народу як у Галичині, так і на Вкраїні, ми вважаємо нашим обов'язком і правом подати і собі голос щодо непорозуміння, викликаного брошурою пана Загірного "Політика русинів" і просимо щановну редакцію "Правди" дати місце нашому слову.

1. Нещасливі історичні пригоди, а найбільш недостача ясної національної самовіжі у вищих верствах руського народу позбавили нас прав, належачих нам яко народові історичному. Страта тих прав у своїй дальшій консеквенції звела наш нарід у найнижчий соціальний стан на власній землі своїй і була причиною його вікової недолі. Маючи перед очима нашу минувшість, узнаючи й з приміру інших народів, що тільки на полі народності, вільної у своїй діяльності, не скаліченої чужою силою, можуть розвитись і зреалізуватись найкращі поступові засади як життя розумового, так і матеріального на правдиву несфальшовану користь народові, а вбачаючи нашу народність і за нашого часу у великім небезпеченстві винародовлення у Галичині, як і у нас (з другого боку), ми не можемо не прилучити нашого голосу до слова редакції "Правди", що нашою головною цілею єсть хоронення своєї національності і розвій свого' народу, окремішнього як від польського, так і від великоруського, і що тій головній цілі повинні підклонитися усі інші питання нашого розвою і поступу, позаяк {стр.223} усi наші поступові бажання можуть справдитися тільки під умовою досягнення головної цілі.

2. Розбудження самовіжі і рух народності, пригніченої і позбавленої своїх природніх прав, вже яко протест самі у собі носять зерно свободи і поступу. Поступові засади у боротьбі за народність зростаються органічно з народним духом, а не беруться як подарунок з рук гегемона. Нічого ж нам турбуватися проте, щоб галицька народна партія не звернула з поступового шляху, ані накидати їй кабінетні теорії замісць того, щоб добре оглянутись навкруги самих себе. Оглядаючи діяльність народної партії у Галичині, ми знаходимо, що вона покликалась на симпатії українців до розумового і соціального руху галицько-руського народу і вона мала на те право - бо симпатії суть. Але жми нігде не знаходимо, щоб народна галицька партія покликалась на симпатії України до яких-небудь ретроградних цілей. Отож нам здається, що галицькі народовці можуть і надалі безпечно покладатись на симпатії українських патріотів, а коли те буде їм потрібно, покликуватись на них. Той тільки, хто узнає свою народність за матеріал, гідний не на більш як на послугу цілям (або й химерам) чужину ців - як далеких, так і найближчих - той най не покликується.

3. Ми не бачимо у брошурі п. Загірного досить важного поводу до колективного протесту, бо вона зовсім, як каже "Правда", "не єсть маніфестом засад партії", але виразом гадок самого автора, хоча й значного члена своєї партії. Тим менш можна бачити у словах автора замір приписувати свої гадки українській громаді у Росії. Усякому ясно, що, прозиваючи свою партію українською, п. Загірний розуміє саму народну партію у Галичині і ту назву уживає з причини, що народну партію так прозвало противне галицьке сторонництво. Як нам здається, брошура п. Загірного була не більш як виразом виборової боротьби і часової політичної ситуації. Автор відступає де у чім від загальних поступових засад. Що жі Чи не бачимо ж ми, що не тільки поодинокі громадські діячі, але й цілі партії, силкуючись досягнути головної цілі і почуваючи себе слабішими, мусять часом давати своє вотум тому, що відкидають у засаді. Остро ставляти самі чисті принципи може або сильний, або теоретик. Брошура могла дати нагоду до критики поглядів автора і навіть до гарячої полеміки, але не могла (коли спокійно зважити) бути підхопленою як претекст {стр.224} до маніфестації. Таке поступовання може стати на перепоні усякій поєдинчій ініціативі; з такого поступовання міг би повстати розбрат, коли б з другого боку не знайшлося досить патріотизму і тверезого погляду,- розбрат, протав котрого ми не можемо заздалегідь не протестувати усіма нашими силами, узнаючи його згубним у будущині як для головної цілі, так і для реалізації тих же поступових засад, котрі виголошує "Одкритий лист".

Стоїмо далеко від поля боротьби; за діяльність народної партії у Галичині ніхто на нас вини не покладе; ультрамонтанством і конкордатом нам, належачим до восточної церкви, ніхто дорікати не може. Отже, налягаючої потреби колективно "відсторонити непорозуміння" не бачимо. Не приписуючи "Одкритому листові" нічого більш того, що у ньому строго знайти можна, будучи готовими признати у ньому найкращі заміри, ми також "вважаємо обов'язком, щоб відсторонити надалі ближчі непорозуміння, виголосити", що: яке б не було поступовання народної галицької партії у боротьбі за народність, хоронимо собі право критики і дружнього совіту - не більш; гасити симпатії, рвати духові зв'язки з патріотичною інтелігенцією значної частини нашого народу - ні з яких побічних причин - не хочемо, не можемо.

4. Не можемо зрозуміти цілі бажання, щоб інші слов'янські видання перепечатали "Одкритий лист". Не позволяємо собі бачити у тім бажанню апеляцію до опінії чужих, хоча би й побратимчих народів з поводу нашого "хатнього" непорозуміння. Не можна не згадати, що межи слов'янськими народами суть два, у котрих єсть партії, що нас негують як окремішню народність,- партії далеко більше впливові, ніж ті поодинокі поступові особи, котрі, як нам бажалося б вірити, можуть признати наше право. Слов'янам, як і іншим народам, вільно і без того критично відноситись до діяльності наших партій. Ліпше ми готові бачити у тім якусь потребу виголошення засад, котрими поводяться освічені українці у Росії. Але ж бажалося б бачити таке profession de foi у формі, не маючій характеру роз'єднання, а просто як вираз свого переконання. Галицькі народовці, певно, прилучилися б до засад усім відомих, недостачею котрих до цього часу ніхто не дорікав нашому народному напрямкові.

5. Не даючи великої ваги цьому непорозумінню, не маючому у собі нічого, що повело б нас до справжнього роз'єди- {стр.225}нення, ми сподіваємось, що наші народолюбці - як у Галичині, так і на Вкраїні - не відступляться правила слабих "unitis viribus res parvae crescunt" {Від з'єднання сил зростають і малі діла (лат.).- Ред.}.

Лист сей з лівобережної України з 24 підписами дійшов нас ненадійно і тим більше нас зрадував. Коли в попереднім листі з правобічної України симпатії наших українських братів висказуються условно - хоч і вимінки там поставлені зовсім не суть того роду, щоби симпатії спиняли, і пробивається трохи недорозуміне, вимагаюче доперва вияснювань,- сей лист є нам повним доказом, що значна часть інтелігенції української не тільки симпатизує безусловно з русько-народною партією у Галичині, але й розуміє наше положіня, наші прямованя так добре, як тільки бажати б, щоб усі сини одної матері Русі-України розуміли. З цілої душі, з цілого серця пишемося на остатній уступ нинішнього листа: геть усякі непорозуміня! сполученими силами!

Мусимо враз однако висказати, що не тільки роз'єдиненя, але й якого-небудь більшого непорозуміння не боїмося. Як в обох листах з України, так і в поглядах і прямованях русько-народної партії у Галичині зовсім нема значної ріжниці: всі ми хочемо розвивати нашу малоруську народність; всі ми й годимося, що се тільки може статися дорогою прогресу; всі ми стоїмо за свободою як поодиноких лиць, так і цілих народностей, за демократизмом і федералізмом; а що в дрібнійших питанях є деякі ріжниці, а навіть що одні сю, а другі іншу справу кладуть наперед - се зовсім природно. Та ж ні в одній партії - а тим менше у цілому народі - нема єдності всіх а всіх гадок: бувають гадки ріжні, але котора гадка прийметься більшістю, за тою піде і меншість. Згідність же в питанях підрядної ваги не належить ставити непотрібно яко conditio sine qua non {Неодмінна умова (лат.).- Peд.} приналежаня до партії, а навіть важнійші питаня ставляться так тільки тогді, коли стануть наглячими і мусять доконче сейчас рішитися.

Поки ж що переводити будемо згідно ті діла, що до котрих ніяка ріжниця гадок між нами не заходить. Обміна гадок однако є у всіх питанях важна, і ми тілько вдячні {стр.226} будемо нашим братам українцям, коли ві всіх справах висказувати будуть свої гадки. Ми "не залишимо, коли буде треба, і наші гадки висказувати і всякими радами по можності хіснуватися.

Редакція "Правди".

Зрівнявши обидва листи, всякий може виробити собі суд про характер обох їх і навіть вичитати в остатньому листі те, що в ньому говориться "между строк". А там найбільш усього видно невдоволення, на що ми в свому листі стали на всеросійський і всеслов'янський грунт, а не на виключно український або навіть українофільський. Для характеристики обох листів я мушу сказати, що лист наш, котрий редакція "Правди" похрестила в "правобережний" (як другий в "лівобережний"), був, коли хочете, теж "лівобережний", бо під ним підписано було по крайній мірі 25 на 31 любісіньких лівобережців. Далі треба сказати, що під нашим листом підписались майже всі активніші з молодшої (з 60-их років) генерації діячів української справи, котрі хоч що-небудь робили для української науки, письменства, школи, тоді як між 24 лівобережцями справді робучих для українства людей не було й 3-х, а решта були колишні українофіли студентських громад 1862-1863 рр., котрі поробились собі фабрикантами, адвокатами, чиновниками, такими, як і всі інші "благополучні росіяни", та тільки про себе іноді сумували, що ось, мовляв, "пропала наша Україна через бісову Москву,- ну, та дасть бог, буде лихо й на Москву" { Такими словами схарактеризував мені цих людей один старий мій гімназіальний товариш, котрий тілько поступив у інший університет, сам українофільствував, як другі, а потім і перестав, зробившись "адвокатом та й годі" - навіть без усякого суму за Україною, хоч любив балакати при нагоді по-українському. Коли я йому докоряв це рішуче дезертирство, то він мені одповів: "Знаєш, братику, так чесніше! Як мені бути таким українофілом, то ліпше не буду ніяким"!}. З одним з них я перед тим здибавсь і чимало розмовляв. Він докоряв правобережців тим, що вони дуже забагато роблять уступок російській государственості (державності; порівн. Бакуніна "Государственность и анархия"), забагато покладають надії на "российский прогресс" {Років через півтора один мій приятель вже почув од того лівобережця й його товаришів ще третій докір: "Дуже зарані викидаєте свій прапор".}.

А коли я спитав, на віщо ж нам покладати надію і що нам робити? - то дістав відповідь: "На Бісмарка, котрий {стр.227} колись одбере половину Росії, а поки що нічого не робіть і сидіть мовчки".- "А по чім же й Бісмарк буде знати, "что в городе NN живет Петр Иванович Бобчинский, украинофил?" - спитав я і, звісно, одповіді не получив. Трохи згодом до тих бісмарковірців заглянув один з правобережців, небіжчик Чубинський, так вони й йому вичитували те ж саме. Чубинський все-таки довів їх до того, що треба б усе-таки вести пропаганду української ідеї серед молодіжі, та тільки бісмарковірці признались, що самі вони нездібні до того. "Пришліть,- казали,- нам кількох студентів-українофілів, ми їх будемо содержувати навіть, а вони хай привертають до українства тутешню молодіж". Багато було у нас сміху з-за цього проекту вислати в NN якихсь українофільських валахів на розплід.

Окрім таких українофільських "воздиханців", або ох-оховців {В московщині, кажуть, така секта єсть, котрої адепти чекають кінця світу, а поки на зборах щонеділі зітхають ох-ох-ох! над гріхами мира, що однако ж не перешкоджа й їм грішити, як і другі, цілий тиждень.}, підписали лист 24-х кілька зовсім молодих гімназистів. В усякім разі "Лист з лівобережної України" зробив свій ефект у Львові. Ефект той видно в словах редакційної замітки "Правди": "Значна часть інтелігенції української симпатизує безусловно з русько-народною партією". Получивши такий абсолюторіум, львівський народовський штаб махнув рукою на всі опозиційні голоси, не печатав уже ні січових статей, ні правобережної відповіді на замітку редакції "Правди" до першого листа, ні відповіді на лівобережний лист, в котрій, між іншим, ставилось питання про те, що формула поверховнонаціональна: "В своїй хаті своя правда і сила і воля" не може задовольняти реальних потреб людності, що для неї завше важно знати, яка правда, а що спеціально для українців навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми вбільшити свою силу, добитись своєї волі й своєї хати. Не стали слухати львівські народовці й ніяких наших уваг проти їхньої організації й комерчеського напрямку Тов[ариства] імені Шевченка.

Тільки ж в остатнім вони перетягли струну. Навіть лівобережці обурились, коли дізнались про статут і напрямок товариства того й довідались, що воно, нічого не зробивши просто для науки й письменства, почало з того, {стр.228} що зробило довгу на 4000 гульденів. Про те обурення переказував мені один з немногих справді робучих людей з лівобережців, починавший белетрист справді з талантом і реальним напрямком. Перекинувшись думками, ми побачили, що в нас нема ріжниці, й надумались, щоб мені поїхати в один з "лівобережних" центрів, щоб там поговорити про галицькі справи з найголовнішим проводирем лівобережців. А треба сказати, що ті лівобережці ще менш ніж правобережці ознакомлені були з дійсним станом речей в Галичині, ще менше мали постійних впорядкованих стосунків з Галичиною.

Чудно справді стоїть галицька справа в Росії взагалі, а ще чудніше серед українофілів, як і серед московських слов'янофілів!

Серед звичайних російських громадян усяких напрямків панує повнісінький індиферентизм до Галичини. Не всі навіть знають, що там живуть "русские", чи русини, "малороссы", а хто й зна, то якось не пам'ята того. Через те чоловік, котрий побивається галицькими справами, перш усього дивує росіян. От над таким індиферентизмом і відповідним йому незнаттям стоїть, мов побічна латка, обов'язок українофілів, як і москвофілів, піклуватись про закордонних братів, симпатизувати їм. І українофіли, і москвофіли мають своїх обов'язкових фаворитів у Галичині, але з цього зовсім не виходить, щоб вони їх знали, а ще менше, щоб у всьому симпатизували їм. Зовсім напроти. Мені самому доводилось чути від гр[афа] Уварова,- правда, тілько наполовину слов'янофіла, іронію над Головацьким. Один московський літератор, бувший близьким сотрудником Івана Аксакова, розказував мені анекдоти про явну нехіть цього апостола панрусизму спеціально до братів галичан, котрих дописі він печатав у своїй газеті і котрим платив за це гроші.

В українофілів російських звичайно подибуєте фрази: Галичина - єдина наша земля, в котрій наша національна справа поставлена явно, вона вивезе й нашу справу і т. ін. Тільки ж такі фрази не перешкоджають тому, що, напр., я так обрид навіть своїм найближчим приятелям своїми неперестанними розмовами про Галичину, що мене прозвали "Михаил Галицкий". Коли українофіл загляне за офіціальну етикетку, по котрій він судить про братів галичан, та вбачить їх дійсну суть, то його бере така нехіть, що він не хоче й слухати таких навіть намов: Галичина безпремінно вивезе нашу на-{стр.229}ціональну справу, та перш усього вона потребує заходу навіть і з нашого боку, бо це тепер авгієва стайня, з котрої перш усього треба й нам помогти вивезти маси багна, що душить усі свіжі парості. "Нехай їм сто чортів!" - кричить на такі намови й найгарячіший українофіл, коли хоч трохи познайомиться з галицькою дійсностю.

В остатні роки відносини трохи змінились, бо й Галичина пішла наперед: там єсть уже люди, котрі хоч знають, що навкруги їх багато багна. Та ще недавно один українофіл і при тому далеко не "правобережний" і навіть москвоненависник, придивившись до галицьких народовців найбільш у Львові, писав мені: "Господи! Коли хочеш карати Росію й Україну, карай їх огнем, мечем, чим хоч, тільки не прилученням Галичини, бо в нас же й свого сміття стане Дніпро перегородити, а що ж буде тоді, як галичани посунуть до нас цілою хмарою на учителів, на станових і т. п.!? Пропали ми тоді навіки! NN каже, що Галичина, це телефон, по котрому цивілізація буде переходити з Європи в Азію... Але по цьому телефону йдуть і доноси..."

От так-то й у 1873 - 1874 рр., коли через справу Товариства імені Шевченка лівобережці почали знайомитись з дійсною Галичиною, то обов'язковий оптимізм став ламатись і в них. Коли літом 1874 р. я приїхав у згаданий лівобережний центр, то застав там перш усього безмірно менше знакомства з Галичиною, ніж навіть у Києві, бо туди й "Правда" доходила дуже неакуратно, так що тамтошні дописувател] "Правди" навіть тільки через мене довідались, чи напечатано в "Правді" що з їх творів, чи ні {Пересилка "Правди" йшла туди дуже неакуратно, між іншим, через те, що тамтошні укр[аїнські] патріоти боялись дуже часто получати "Правду" в листах, а також не хотіли просто вписати свої імена "між абоненти в одній київській книгарні, через котру получалась "Правда" правобережцями.}. Про Товариство імені Шевченка були там дуже неясні звістки, окрім того, що К. Сушкевич писав, що получених перше грошей (6000 рублів - 9000 гульденів) не стало на закуплення самої топографії і що на ту справу треба ще щось зо 3000 рублів (котрі й були вислані). Ця недостача порядком дивувала не тільки мене, але навіть і лівобережців. Потім мені довелось бачити топографію Товариства імені Шевченка й особисто познайомитись з типографськими справами, і львівська товариська типографія мені видавалась замалою на ті гроші. {стр.230}

При впорядкованні її безпремінно мусила бути чи недбалість одних, чи неакуратність, а може, що й гірше других. В усякім разі навіть голова лівобережних українофілів був невдоволений львів'янами і починав признавати, що не одна біднота на гроші є причиною малих прогресів у Галичині, а є глибші причини. Про це розмовляли ми 4-5 днів, або, ліпше, ночей, і таки зійшлись на практичних пунктах, хоч і розходились в теоріях. Лівобережний філософ державсь догмату, що Росія гниє на всьому тілі, і підкріпляв цей догмат навіть тим аргументом, що в Росії тепер найліпший писатель - Щедрін, сатирик, а сатира б то появляється завше у народів в часи гнилості, перед смертю. (Я цей аргумент чув і перед тим, і після того од кількох лівобережців тими ж самими словами.) Гнилизна Росії, по його думці, труїть і нас. Філософ, напримір, признавав, що лівобережці нічогісінько не роблять для України, тоді як правобережні все-таки щось та роблять, та поясняв це так: "У Вас ще нема судової реформи 1864 р. з адвокатурою, цього апогею російського прогресу; як буде судова реформа й на правім боці Дніпра, все стане, все здеморалізується й там". На запити, що ж нам робить, лівобережний філософ давав відповіді то темні, то зовсім фантастичні, хоч, зрештою, коли я його спитав про бісмарковірство, то й він засміявся. Ясніше всього було в нього таке: "Треба хоч морально відділитись від Росії і її гнилизни і заложити собі хоч моральну точку опори на нашому національному грунті, в Галичині".

Я вхопився за цю точку опори й доказав лівобережному філософу, що Галичина така, як вона є, не може нам послужити ні до чого, а сама мусить бути перше зреформована. Філософ був усе-таки старий прогресист та ще й доброї школи, і усяка сушкевичівщина й качальщина була й йому смішна і противна, то ми без великого труда погодились з філософом (а з белетристом ще легше) і поклали навіть на письмі pacta conventa, як ми їх назвали шуткуючи по нашому полтавському звичаю.

Ці pacta conventa були, власне, ті самі, котрі уложені були в часи мого пробутку в 1873 р. ві Львові, тобто: "Правда" мусить давати місце голосам усіх українських напрямків, а Товариство імені Шевченка мусить бути осередком наукового й письменського руху всеї України, і статут його мусить бути змінений відповідно тим основам, котрі були уложені в першому редакційному комітеті {стр.231} при моїй присутності ві Львові {Як видно з сьогорічних (1888 р.) розмов на зборах Товариства імені Шевченка й у пресі галицькій про реформу Товариства, реформісти в ньому прийшли майже до нашого плану аж через 15 років після нас. Скілько ж ще років пролетить, аж поки Товариство дійсно зреформується?!}. Спеціальну вагу положили ми на те, щоб членами товариства могли бути й російські українці, а коли б цього не могло бути по австрійським законам, то щоб в усякім разі рокові збори членів товариства одбувались в час, коли найлегше могли прибути в Галичину гості з російської України, щоб вони de facto мали доступ до всіх справ товариства і могли впливати на хід їх. Ріжниця ваги цих pacta conventa від торішніх у Львові була тільки в тому, що тепер вони мусили піти у Львів в імені "лівобережних", ортодоксальних українофілів, та ще покликаючись на авторитет 9000 рублів, правда, вже висланих наперед {Для характеристики лівобережних патріотів я мушу сказати, що ті гроші були не зібрані, а майже всі, коли не цілком усі, дані були одною особою, досить багатою.}. Такі pacta вмовлено було послати у Львів якнайскорше.

Тільки ж тижнів через 3-4 приїхали оба ті лівобережці у Київ і сказали, що pacta ще не послані в Галичину, що, може, ще що треба буде додати після нових, ширших розмов. Воно було й добре, бо на той же час приїхав у Київ подивитись на археологічний з'їзд і січовик О. Т[ерлецький]. Він додав нового матеріалу для характеристики галицьких стосунків. Pacta були наново переглянуті і ратифіковані... Тільки ж я й досі не знаю, чи були вони одіслані в Галичину, чи ні. Коли я був через рік у Львові, то К.Сушкевич присягавсь мені, що він нічого не получав. До лівобережців же ніяк було й приступитись, бо саме в августі 1874 р. почались по всій Росії арести народників-соціалістів, а всердна провінціальна жандармерія пошукала в паперах де в кого і з лівобережців, і хоч нічого не знайшла і нічого їм не зробила, та лівобережці так тим налякались, що переказували, щоб до них од нас ніхто не їздив і не писав.

Так цілісінький рік сеї дипломатії з львівськими народовцями і з поводу їх звівся на ніщо.

О. Т[ерлецький] був не єдиний австро-руський гість в Києві в часи археологічного з'їзду в августі 1874 р. Залишивши навіть Головацького, було там ще кілька {стр.232} галичан і буковинців. Не можна сказати, щоб вони підняли добру славу закордонних братів у Росії.

З поводу Головацького вийшов incident на самому з'їзді. Він читав реферат про русинів австрійських і їх відносин до сусідів, реферат переважно географічний (майже те саме, що написано в передніх словах до його збірки пісень). Між іншим, він виставляв, що русини б то більш охоче зближаються з православними руминами, ніж з католиками поляками. Фраза ця була трохи загострена в звичайному стилю антипольського православноруського напрямку. Тим образились другі гості, а найбільше поляк гр[аф] Дзялинський, делегат познанського "Towarzystwa Przyjaciol Nauk", і католицький прелат Дудик з Моравії. Вони заявили предсідателю гр[афу] Уварову і ген[ерал]-губернатору кн[язю] Дондукову-Корсакову, що виїдуть з Києва і оголосять протест, коли їм не буде сатисфакції проти обіди, що наніс Головацький полякам як нації і римсько-католицькій церкві.

Цей скандал був зовсім не на руку спеціально планам гр[афа] Уварова і тим надіям, котрі він мав на результати з'їзду, хоч ці надії і так уже були вкорочені. Про їх мені розказував сам гр[аф] Уваров, і я думаю, що буде до речі й тут згадати про те. Гр[аф] Уваров хотів, щоб київський з'їзд мав всеслов'янський характер, щоб туди прибуло якнайбільше західних слов'ян і щоб там уложено було видавати "Corpus inscriptionum slavicarum" і вибрано для того спільну редакцію, котра б і була мов проба всеслов'янської наукової корпорації. З такою думкою гр[аф] Уваров об'їхав західну слов'янщину, порозумляючись скрізь з науковими авторитетами. Звісно, найтрудніше було намовити до приїзду в Київ поляків. Але познанське товариство "Przyjaciol Nauk" і навіть Краківська академія згодились прислати в Київ своїх делегатів. Остатня вибрала гр[афа] Уварова своїм почесним членом, а поряд з тим вибрала дійсними членами двох російських поляків: старого Маційовського і другого когось - не пам'ятаю. Оба люди мирні, до політики не належні, а Маційовський навіть польський слов'янофіл.

Тільки ж в Росії є закон, що рос[ійський] підданий не може бути членом заграничного товариства без дозволу уряду. Певно, того закону не знав і сам гр[аф] Уваров, а через нього всі його плани пішли марно. Якась там петербурзька канцелярія взяла та й не дозволила Маційовсько-{стр.233}му і другому польському вченому бути членами Краківської академії!

Звісно, Краківська академія образилась і не послала свого делегата в Київ. Не схотів їхати туди й русин проф[есор] Шараневич, член Краківської академії, а далі зреклись приїхати й члени хорватської. З боку познанського "Towarzystwa Przyjaciol Nauk" було ознакою великої толеранції, що воно прислало в Київ свого делегата, й, конечно, треба було всього нагніту тевтонського на познанських поляків, щоб попхнути "Towarzystwo Przyjaciol Nauk" до такого панславістичного заходу {Інтересно, що як тільки гр[аф] Дз[ялинський] вернувсь із Росії, так зараз прусська поліція обшукала локаль і папери "Tow. Przyjaciol Nauk".}. Всі російські вчені, зібрані в Києві, зрозуміли смисл приїзду гр[афа] Дзялинського і привітали його якнайліпше, так само як генер[ал]-губернатор кн[язь] Дондуков, котрий тоді взагалі держав себе найліберальнішим джентльменом. Коли це являється incident Golovatzki! Гр[аф] Уваров і кн[язь] Дондуков ледве втихомирили гр[афа] Дзялинського тим, що обіцяли йому зробити авертисмент Головацькому (которий зараз же й виїхав у Вільну) і що гр[аф] Уваров в остатній промові в кінці з'їзду скаже таке, що мусить задовольнити образившихся. Він і сказав буквально: "Все реферати отличались научным достоинством и спокойствием, кроме одного... о чем можна только пожалеть".

Коли я розказав про гр[афа] Дзялинського в Києві, то вже прибавлю ще кілька рядків, хоч вони й не в'яжуться просто з австро-руськими сюжетами моїх споминів. Я сказав, що члени з'їзду, москалі, як і українці, дуже раді були приїзду познанського делегата й усяко старались, щоб не образити поляків, з котрих було ще кілька з Варшави і з нашого краю (як д. Оссовський з Волині, Руликовський з Київщини і др.). Навіть при такому сюжеті, як українські думи, обходжено все, що могло б уразити поляків.

"Не треба їх зачіпати ! - казав мені Срезневський,- їм і так важко". Для всіх неросіян з їх мовами було одведене осібне засідання, де кожний міг читати реферат по-свойому. Президував там француз Леже, читали по-сербському, по-чеському, по-німецькому (моравський слов'янин {стр.234} Дудик!). По-польському читав гр[аф] Дзялинський (варшавські професори читали по-російському). То було перше публічне польське слово в Києві після 1863 р. (окрім костьолу). В нас (українців і москалів) було положно рукоплескати Дзялинському, що б і як би він не говорив. Сповнити цей обов'язок було для нас трудненько, а надто українцям, котрі ліпше москалів розуміли слова гр[афа] Дзялинського. Познанський делегат читав про новіші праці по археології в Польщі і преспокійно записав до Польщі й нашу правобічну Україну, та тільки назвав тут праці самих поляків. Виходила маніфестація Польщі од моря до моря, історичної Польщі, на котру, звісно, не пристане ні один серйозний українець. Оглянув я залу в середині реферата гр[афа] Дз[ялинського] і побачив на виду многих українців вираз: "Ну, оказія". Та нічого було робити. Аргумент "де наше не пропадало!" взяв гору, і всі ми, як і москалі, не пожалували рукоплескати, коли гр[аф] Дз[ялинський] скінчив.

Плескали, впрочім, не одні українці й москалі, члени з'їзду; плескала й публіка, котрої, звичайно, було дуже багато, на диво закордонцям, навіть петербуржцям і москвичам. На інтернаціональне засідання прийшло багато поляків, котрі, поплескавши гр[афу] Дзялинському, масою почали виходити з зали і кілька минут не давали починати слідуючого реферата. Публіка гляділа на цей ісход здивованими очима, а багато з легкою усмішкою! "Що, вони приходили робити кляку гр[афу] Дз[ялинськ]ому? - думалось і говорилось тоді не одним.-Не варто було турбуватись, і так оплесків би не бракло!"

Наскільки наша Україна могла б піти за "свою землю" для гр[афа] Дзялинського, можна було бачити із того, як він розумів мову українську, коли з'їзд слухав співи кобзаря Вересая. Мені довелось стояти коло познанського делегата, і всякий раз, як він бачив, що слова Вересая робили сенсацію, обертавсь до мене по-французькому: "Що таке! Що він сказав? Переложіть мені!" Я перекладав. Коли це Вересай, котрий не чув про "Corpus inscriptionum slavicarum" і не був посвячений в секрети археологічної дипломатії, виголосив фразу пісні, котра по-козацькому зачіпала Польщу. Сенсація!

"Що таке? - сказав він,- переложіть мені!" - промовив судорожно гр[аф] Дзялинський. Я покірно переложив. Сусіди глянули на нас довгими оглядами. Я потроху {стр.235} одсунувсь од познанського гостя, щоб положити кінець моїй ролі драгомана між такими двома синами "polskiej ojczyzny od morza do morza..."

Перед тим чи незабаром опісля довелось мені розмовляти з гр[афом] Дзялинським на бенкеті, котрий давав членам з'їзду тодішній голова Києва, звісний багатир Демидов кн. Сан-Донато. Гр[аф] Дз[ялинський] сам звів розмову на те, як би можна було погодити інтереси русинів і поляків і взагалі польську справу в Росії? "Дуже просто,- відповів я,- треба, щоб поляки ясно поставили свою програму автономії для правдивої Польщі, а не історичної".- "Що то таке, правдива Польща?" - "В границях етнографічних, провінції, де люд польський".- "Які ж ці границі?" - спитав гр[аф] Дзялинський. Я спокійно сказав примірні границі. "Але це дуже мало!" - замітив граф. Я нічого не відповів. Тут підступив наш лорд-мер і покликав нас до розкішного буфету... Потім вже через кілька тижнів по з'їзді один знайомий поляк розказав мені, буцімто гр[аф] Дз[ялинський] жалівся, що "українці поставили йому умови для згоди з поляками далеко тяжчі, ніж москалі, що Др[агоман]ов на офіціальному бенкеті у київського голови забажав розділу навіть Конгресівки і Галичини і що полякам ліпше трактувати з московськими аристократами, ніж з українськими хлопоманами..." Я тим більше засміявся на таку звістку, що якраз в той час читав у "Слові" д. Площанського темні наздогади на incident з Головацьким і жалощі на те, що на київському з'їзді коаліція московських вельмож, поляків та українофілів зневажила правдивих руських патріотів і демократів!!

Цей курйоз в'яжеться з другим іnсіdent'ом межи мною і д. Площанським, хоч він одбувся збоку від з'їзду. Про цей incident пішла чутка в Галичині на ріжні лади, то я мушу розказати його тут точно.

Sic fata tulerunt! {Така доля (лат.).- Ред.} Щоб цей incident почавсь, треба було, щоб я перед з'їздом виїхав з Києва на Волинь, щоб потім, поспішаючись на перший день з'їзду, спізнивсь, скачучи цілу ніч кіньми до поїзда в Полонному, щоб чекав там вечірнього поїзда, потім перемінив вагон у Козятині, де сходяться дві дороги - з Бреста і з Волочиська. {стр.236}

Змучений другою ніччю без сну, впав я в Козятині на ослінчику вагона і почав дрімати, коли чую, що увійшовші після мене два панки щось недовольно проміж себе бурчать, позираючи на мене. Думаю, мабуть, сподівались простягтись оба, кожний сам на ослінчику. Прислухаюсь до мови: якась чудненька. Трохи згодом один з моїх vis-a-vis щось промовив по-польському до якоїсь дами справа од проходу (в Росії вагони американської системи з проходом посередині). Почалась досить голосна польська розмова. Я підвівсь. Vis-a-vis пита щось і мене по-німецькому. Я відповів раз і в другий.

- Ви русский (Russe)? - пита мене панок.

- Так; а Ви?

- Я теж русский,- каже все по-німецькому.

- Так що ж говорите до мене по-німецькому? - питаю.

- Та я, бачите, не знаю, як сказати: чи я русский, чи малоросc... я галичанин.

- Ну, то все рівно: руський, русин, малорос, говоріть по-свойому.

- Ні, не все рівно,- каже.- І у Вас в Росії, і у нас в Галичині діляться, сваряться з-за того, як зватись, як говорити.

- Та нехай сваряться й діляться, кому вгодно, а Ви говоріть по-свойому, як у Вас люди звичайно говорять, і звіться, як вони звуться, то, може, й другі сваритись перестануть.

Слово за слово, дійшло до деталів про сварку, до вартості її, до частої переміни прапорів у Галичині.

- А я знаю, звідки у Вас в Росії такі думки про нас, галичан,- каже мій vis-a-vis своїм язичієм, котре галичани певної партії звуть "твердим русcким язиком".- Це все Драгоманов очернив нас за польські гроші. О, йому багато грошей платять поляки за його писання! Цей чоловік багато нам нашкодив... Через нього я не знаю, чи до ворогів ми їдемо, чи до своїх приятелів.

Товариш мого собесідника, молодший і вищий, з лиця інтелігентніший, давно вже показував ознаки неспокою при балаканню свого сусіда, пробував удержати його короткими фразами, а тепер заговорив гаряче теж язичієм, та трохи більш подібним до російщини.

- Та нащо Ви піднімаєте тут наші галицькі глупості?! Я Вам казав не раз: залишіть їх тута, то все буде гаразд. Тут нікому до них нема інтересу. {стр.237}

Але сусід не втихомирювавсь і говорив досить безпорядно проти Драгоманава, проти "польських" (!) часописів, як "Петерб[ургские] ведомости", "Вестник Европы", проти закуплених поляками українофілів.

Я спитав, чи й Шевченко і Костомаров закуплені поляками?

- Шевченко і Костомаров так собі грались, бавились у пусті поезії. У Вас тут в Росії то все нічого, іграшка пуста, а у нас шкода, у нас поляки підпирають такі іграшки, щоб погубити нас, русинів. А може, й Вашим українофілам платять, як нашим та Драгоманову.

- Ах, та оставте Ваші глупості,- намовляв сусід.- Ми їдемо за ділом серйозним, дайте спокій галицьким глупостям...

Я догадавсь, що оба вони їдуть в Київ на археологічний з'їзд і поспитав їх. "Так",- кажуть.

- Ну, слухайте,- кажу.- І моя рада Вам: залишіть Ви галицькі формули, а ліпше придивіться в Києві до обставин, як вони єсть, та тоді й будете судити. А то ось Ви скажете, напр., у Києві, що Др[агомано]ву поляки великі гроші платять, а там же знають, що у Др[агомано]ва нема ніяких грошей - ні великих, ні малих. Або ще ліпше, скажете, що Костомаров 22 томи праць своїх міг за які-небудь гроші написати або для іграшки, і тут же побачите самого Костомарова, побачите, як його поважають усі, українці й москалі... Почуєте, що й Шевченка шанують усі, і поезії його зовсім не пустими іграшками вважають... То Вам же буде гірше.

- Еге, еге, оставте наші галицькі глупості,- твердив усе другий.

Але перший не втихав, все говорив, все жалівсь на українофілів і поляків, що йдуть вкупі проти "настоящих русcких".

- Та й що таке страшне в українофільстві? - питаю.- Адже ж у Вас по черзі всі були, коли хочете, українофілами: і Головацький, і Дідицький. Та й од поляків треба, звісно, права свої боронити, але ж не гризтись з ними за те тілько, що вони поляки... Адже ж і Ваші "настоящие русcкие" не раз казали, що вони теж раді помиритись з поляками, аби на чесному миру.

- Ніколи вони цього не казали,- кричить.

- Ну, ось, - кажу,- а в "Слові", напр., в початку "угодової анкети" Лавровського? {стр.238}

- Не правда,- кричить,- ніколи я такого не писав!.. То все Драгоманов набрехав вам!..

Ну, думаю, попались ми з д. Площанським ще ліпше, ніж два редактори в "Записках Піквікського клубу". Бачу, що чоловік зовсім несамовитий стає, сам починаю говорити тихше, щоб перервати бесіду.

Д[обродій] Пл[ощанський] не вгамовується, гарячиться, так що сам чує потребу вийти з вагона на платформу охолодитись.

Тим часом товарищ його заявля мені, що він хоч і їде вкупі, але не має нічого спільного з д. Пл[ощанськ]им і почина мене розпитувать, чи я бував у Галичині, що я так обзнайомлений з галицькими справами і т. д. Потроху круг запитів звужується, і мене вже просто питають, хто я такий. Я подав свою карточку... Tableau!..

Я заспокоїв обох подорожніх і питаю, що коли вони їдуть у Київ, то чи не можу я чим служити їм?

- Нас стрітить гр[аф] Уваров,- каже гордо д. Площанський,- і все нам устроїть.

Товариш його був покладніший, і ми розмовились про з'їзд, про реферати. Він, як людина акуратна, їхав у Київ за дозволом шкільної ради і віз реферат палеографічного змісту, дуже інтересний для спеціалістів.

- По якому будете читати реферат? - питаю.

- По-латинському,- каже.

"Praktisch und wissenschaftlich!" {Практично і науково (нім.).- Ред.} - подумав я на панславістичній мові.

В Києві на двірці не тілько не було ніякого гр[афа] Уварова, але й нікого з членів господарського комітету з'їзду, ні бюро для свідомості гостей. Навіть д. Пл[ощанський] притих і згодивсь проїхати зі мною в університет, щоб там довідатись про те, куда їм удатись. Там теж ніяких вказівок не було, окрім того, що в 11 год. буде отвертий з'їзд. Тоді я порадив гостям їхати до готелів, про котрі читав у газетах, що в них замовлені городською думою нумери для членів з'їзду, записав їм імена готелів, оддав свою коляску, і ми розпрощались досить добродушно.

Через кілька годин, при отворенню з'їзду в університетській залі д. Пл[ощанський] пройшов повз мене не поклонившись, тоді як товариш його стискав мені руку і потім зробив навіть візит. Коли я оддав візит, то застав гали-{стр.239}цького вченого за роботою перекладу свого реферата з латинського на російське. Інакше, звісно, бути не могло. На засідання з'їзду оба галичани приходили рідко. Реферат читав молодший по-російському зовсім чисто, хоть з акцентом; очевидно, йому хто-небудь виправив його переклад. Так в половині з'їзду чую, що гр[аф] Уваров каже одному вченому, мойому близькому приятелю:

- Як не соромно Др[агомано]ву, що він їздив у Галичину підбивати тамтошніх русинів, щоб вони не ходили в Київ на арх[еологічний] конгрес ? {На ділі я писав кому міг, щоб приїздили якнайбільше та привозили реферати, щоб було читано й по-нашому. Та з українофілів ніхто не поїхав, окрім О. Т[ерлецького], і то без реферата.}

Приятель мій і очі виставив,

-Та Др[агоман]ов і не був у Галичині цього року.

-Як не був? - каже Уваров.- Він і приїхав з Галичини вкупі з Площанським.

Приятель, котрому сцена в вагоні була відома, взявсь за боки.

- Приїхав,- каже,- і з курйозами, та тільки з Козятина, а не з Галичини.

- З якими курйозами? - Той розказав. Гр[аф] Уваров перше сміявсь, а далі каже:

- Однако, что черт знает что такое, так врать! Меня самым положительньш образом уверяли, что Драгоманов был в Галиции и отговорил многих русинов ехать в Киев...

З'їзд кінчавсь... Члени вирядились на археологічну екскурсію по Дніпру, що взяло два дні. Вернувшись, довідуємось, що в Києві случились арести, а в других місцях ще більше... То були арести тих соціалістів, з котрих через роки судилось 193, а наарестовано було 1400 чоловіка. Хоч у Києві було всього 5-6 арестів, та все-таки сум найшов і на членів з'їзду. Всі поспішались кінчати. Через два-три дні після перших арестів у "Киевлянине", котрий лютувавсь на з'їзд через те, що українські реферати мали видиму пошану, появивсь лист д. Площанського з плачем на Київ як на головний центр нігілістично-українофільсько-полонофільської пропаганди в Галичині, а найбільш на одного "известного своєю злонамеренностью киевского корреспондента "С[анкт]-Петерб[ургских] ведомостей" и "Вестника Европы". Здибую я гр[афа] Уварова. {стр.240}

- Вы, надеюсь, не будете отвечать на письмо Площанского,- каже.

- А почему же? - питаю.

- Да ведь он непроходимо глуп!..

- Не беспокойтесь, не буду! - кажу... { Треба сказати, що під екскурсію на пароході по Дніпру гр[аф] Уваров мав зо мною довгу розмову - щось годин зо дві, про речі українські і слов'янофільські, про мої статті в "В[естнике] Евр[опы], між іншим, і про галичан. Він виставляв мені на вид, що не поділя всіх поглядів моск[овських] слов'янофілів, що навіть в 1867 р. навмисне виїхав із Москви в часи етнографічної виставки, щоб не бачити, як західні слов'яни і москвичі дурили одні одних, наполовину наївно, наполовину свідомо; що ще менше хвалить політику обрусенія. (Тут він мені розказав історію з Краківською академією і т. п.) Казав навіть, що більшу половину поглядів моїх, виложених у статтях в "В[естнике] Евр[опы]", він сам поділя. Але, каже, Ви міри не знаєте, особливо критикуючи других... Вам мало розбити, Ви хочете добити людей, показати, що вони цілком дурні, навіть тоді, коли й так видно вже, які вони.}

Через день-два з'їзд скінчивсь... Зайшов я ненароком в одно кафе на Крещатику; читаю газету. Коли входить пр[оф.] Леже, пильно дивиться на мене, а далі каже по-італійському:

- А Вас не арештували?

- Як бачите,- кажу.

- А мені сказано, що Вас уже замкнуто.

- Хто ?

Не сказав.

По дорозі заходжу в університет, сиджу в лекторії професорській. Входить один професор натураліст, трохи нагадуючий гоголівського Ноздрьова характером. Стає в дверях, хреститься:

- Свят, свят, свят! Драгоманов, откуда Вы? Из-под ареста?!

- Ну, ось! Хто вам сказав?

- Та мені казали, що арештовано одного професора філолога, так я й подумав на Вас... Казали ще, що він з галичанами має стосунки.

- Та й я чув подібне,- одповідаю,- так я подумав на іншого.

- На кого? - спитало мене кілька голосів одразу.

- На Гогоцького,- кажу. (Гогоцький, між іншим, зносивсь здавна з галицькими славістами, і йому прислана була потім депеша з Галичини, буцімто я держав на мітингу в Галичі промову про те, щоб одділити Україну од Росії до Польщі.) {стр.241}

При імені Гогоцького професорська лекторія оголосилась реготом несказанним, мов гомерівський Олімп.

- І я чув про Вас таке ж саме,- сказав мені один юрист, коли незабаром ми виходили поряд з університету.- Ви мусите стерегтись... Це один із способів доносу - пускати чутку, що вже арештовано когось.

Д[обродій] Пл[ощанський] вернувсь у Львів і там у "Слові" почав уже цілком одверту кампанію проти "злонамеренного" кореспондента "С[анкт]-Петерб[ургских] ведом[остей]" и "В[естника] Е[вропы]", називаючи його по імені й прикладаючи йому новий епітет "бакунинско-польский агент..." А поряд з тим звістки про арест пр[офесора] Драгоманова появились і в німецьких газетах...

Були в Києві в часи з'їзду і русини буковинські. Два, здається, були записані й між членами з'їзду, але майже не показувались там, хоч прислали чи привезли інтересні церковні речі на арх[еологічну] виставку при з'їзді. Один раз стояв я в залі виставки коло якоїсь вітрини з одним професором москалем і проф[есором] Волод. Антоновичем, котрий був секретарем з'їзду. Підходить до остатнього буковинчик, щоб щось сказати про буковинські речі; говорить по-німецькому! "Не впустіть оказії,- кажу я москалеві,- прислухайтесь, бо такого дива не скоро побачите! Німці сміються, що мовбито в Празі в 1848 р. на конгресі слов'ян можна було порозумітись тільки на німецькій мові і звуть ту мову: die panslavische Sprache. А ось тут Ви бачите, що вже німецька мова стає die panrussische, або навіть die pankleinrussische Sprache!

- Як то так? - пита москаль. Я пояснив.

- Ну, господа малороссы, курьезные вещи у Вас делаются! - каже москаль.

-Не перечу,- кажу,- та возьміть і Ви на себе хоч 25% вини в таких курйозах...

Після з'їзду вже довідавсь я, що в Києві був іще один буковинський русин, наполовину, коли не зовсім, народовець навіть. Тільки ж він не показавсь на з'їзді, по крайній мірі не признавсь нікому ні з членів, ні в бюро. І в городі не показавсь ні до одного українця, а зате був у Рігельмана, предсідателя слов'янського благотворительного комітету...

Зовсім сумний баланс треба б було вивести для наших австро-руських стосунків і на арх[еологічному] з'їзді 1874 р. й за ввесь той рік, якби не пробуток у Києві {стр.242} О. Т[ерлецького], що мав між своїми наслідками влагодження колекції російсько-українських книг у Відні. Ще побачившись в 1873 р. у Відні перший раз з О. Т[ерлецьким], почув я од нього, що тамтошні книгарі беруть подвійну чи й навіть більшу ціну за книги російські і що це спиняє навіть віденську університетську бібліотеку купувати безумовно потрібні російські наукові видання. Я взявсь доставити через київського книгаря скільки вгодно книг по звичайним російським цінам з тим, щоб за них оплачено було рублями по звичайному ж курсу.

Віденський університет закупив щось на 500 гульд[енів] чи рублів книг по рос[ійській] історії й етнографії, в тім числі й по-українській; літописі, збірки, комплект Соловйова, Костомарова і т. ін. Під час пробутку О. Т[ерлецького] в Києві був уложений лист книг менше спеціальних по російській і українській літературі, історії, етнографії для бібліотеки "Січі". Тепер закупка і російських книг на кошт українського кружка перейшла з меншою опозицією, бо закупка велась через ту книгарню, котра мала на продажі й мої праці, і видання, в котрих я мав свою долю { В 1871 [р.], коли в нас почались перші стосунки з січовиками (див. частина II, стор. 65), один український приятель писав мені: "Относительно галичан нечто приняли из Вашего мнения, со многим не согласились. Разделили книги на три разряда: первый разряд специального свойства, 2-й разряд таких, которые хотя и относятся к краю, но писаны иначе; 3-й разряд - книги реального содержания (Пушкин, Гоголь, Островский) с общим значением. Из первого разряда решили послать все, какие собрать можно, тем больше, что они большею частию нам дешево стоят, иногда же ничего. Из второго разряда послагь по одному зкземпляру, т. к. их приходится покупать на чистые деньги; книги 3-го разряда только рекомендовать с просьбой высылать на покупку их деньги вперед. Идею вашу поняли во всей ее дельности, но просвещать галичан, стоящих на докарамзинской ступени развития, просвещать на наши почти отсутствующие средства не можем".}. Так, за 1874-1875 рр. вислано було з Києва в бібліотеку "Січі" книг не менше як на 500-600 рублів. Окрім того, мені пощастило справити туди кілька періодичних видань і книг і з Петербурга, причому поміг один звісний писатель російський, родом українець, сотрудник петербурзьких радикальних журналів. Я було сподівавсь припрягти до того ж і ліберальніших слов'янофілів, як проф[есора] Ореста Міллера або {стр.243}

Дм. Іловайського, котрий ще тоді не зовсім відділявся від западників. Багато я розказував їм про потребу впорядкування колекції російських книг по бібліотеках для молодіжі в австрійській Русі і доказував їм, яку шкоду робить навіть для інтересів російської громади Слов'янський благотворительний комітет тим, що ширить між зах[ідними] слов'янами, а почастно між галичанами саму тільки кружкову московсько-слов'янофільську та мертву православно-попівську літературу і що треба ширити в слов'янщині правдиву, громадську російську літературу і науку всіх напрямків. Я не ховавсь од моїх собесідників, що маю при тому й цілі українські, що мені ходить о демократично-прогресивний напрямок серед зах[ідних] слов'ян, а спеціально серед австр[ійських] русинів, і що я жду, що російська література і письменство поможе зросту того напрямку, а через нього навіть теперішні москвофіли серед русинів стануть прихильніші і до українського поступового народовства, та, з другого боку, й теперішні українофіли залишать своє москвожерство. Можна було сказати, що й тут я хотів довести до общєго кавардака (destruam et aedificabo!). Та через те мої московські й петербурзькі вчені приятелі (тоді!) були глухі до моїх намов і не дали ні одної книги. для галицьких товариств, котрі я їм рекомендував.

Дальше я розкажу, в якому мізерному стані по часті російських книг застав я, власне, москвофільські товариства в австр[ійській] Русі й Відні, коли я оглянув їх в 1875-1876 рр.

Бібліотека ж "Січі" вже в 1874-1875 рр. стала найбагатшою в усій Австрії на книги українські, а при тому й на російські не біднішою або може хіба трохи біднішою од бібліотеки празького музею. {До того ж заходом О. Т[ерлецького] при грошовій запомозі трьох українців (правобережних) була додана до бібліотеки "Січі" прекрасна колекція книг західноєвропейських, переважно по наукам моральним і соціальним.} Сiчова бібліотека, між іншим, мала великий вплив на виробку нових прогресивних елементів у Галичині, тих молодших народовців, на котрих, власне, лежить від кількох років майже вся справді корисна народові праця по "провінціям" в Галичині, від чого, між іншим, виходить і те, що "провінціальні" діячі там, власне, культурніші, прогресивніші і менше {стр.244} затуманені партійнонаціоналістичною темнотою, ніж "столичні", львівські, а при всьому тому національний, русино-український бік їх народовства стоїть вище всякого сумніву.

Женева, 30 юня 1889.


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.