Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:
{стр.404}

М.П. Драгоманов

 

Т. ШЕВЧЕНКО В ЧУЖІЙ ХАТІ ЙОГО ІМЕНІ
(«Кобзарь Тараса Шевченка». Виданця Товариства імені Шевченка, ч. І—II, у Львові, 1893)

 

 

Історія нашого громадського життя не забуде того факту, що, не глядячи на трохи не офіціальний культ Шевченка в Галичині, ні на те, що в ній від 1873 р. існує осібне товариство імені його, перше скілько-небудь повне видання творів його, в українській мові писаних, мусило виходити в Празі (1875—76 рр.), а потім ціла половина їх у Женеві (1890).

Нарешті, по довгих проволіканнях, після переносу справи від одного товариства до другого і т. ін. нарешті появилось у Львові видання «Кобзаря» Шевченка, котре з деяким гріхом можна признати повним. Та це видання популярним бути не може, бо воно пущено по дорогій ціні.

Видання це не годі признати повним, науковим, таким, якого діждався нарешті Гоголь від проф. Тихонравова і якого може хто жде від наукового Товариства ім[ені] Шевченка. Кажуть, що таке видання по рукописям поета готовиться десь інде. Нове львівське видання має на меті так-сяк, при помочі вже звісних печатних текстів задовольнити потребу в зводі українських творів Шевченка. Дуже строгим до нього бути не можна. Але все-таки поглянемо на нього критичним оком.

Видання доручене було Товариством ім[ені] Шевченка професору і священику Ом. Огоновському. Хто знав цього писателя по його творам, між іншим, і про Шевченка, про його «Історію літератури рускої», той зарані міг знати, чого йому ждати від виданого ним «Кобзаря». Тепер можна сказати, що очікування від д. Огоновського помилилися тілько в одній точці. В своїй «Історії літератури рускої» (властиве, в новій) д. Огоновський являється старанним регістратором усякого роду матеріалу, який тілько був {стр.405} у нього під рукою. У виданому ж ним «Кобзарі» далеко не зведені всі варіанти текстів, котрі знаходимо в празькому і женевському виданнях, і не подані, а надто в II т., мотиви такого поступовання видавця, так що нове видання «Кобзаря» не може зовсім назватись повним навіть і настілько, наскілько це було можливе для д. Огоновського, которий все-таки претендує (в переднім слові) на те, що його видання може служити для наукових студій про Шевченка.

За цею виключкою д. Огоновський зробив з «Кобзарем» все те, що міг або й мусив зробити. А вже чи через те виграло саме видання, то друге діло!

Вірний своїм схоластичним принципам, д. Огоновський не міг вдовільнитись тим, щоб просто звести в хронологічнім порядку той матеріал, котрий, з оглядів на російську цензуру, видавці празькі поділили на 2 томи. Він дав собі працю поділити твори Шевченка на періоди, а в періодах на відділи по «родам і видам» поезії, пригаданим старими риториками. У старих схоластів звичайно періодів було три (і бог любить трійцю!). Д[обродій] Огоновський все-таки заплатив дань вікові і знайшов у Шевченка чотири періоди, тілько хоч трохи логічно він міг назвати лишень три: романтично-національний, політично-національний і суспільно-національний, а вже четвертий назвав реалістичним. Цим д. Огоновський показав, що бог старої схоластики єресів не терпить, бо же ж і старі риторики навчали, як, зрештою, і всяка раціональна логіка, що класифікація мусить держатись одного якого роду ознаків, а не перемішувати ріжних. Ми мусимо, за дозволом читателів, нагадати д. Огоновському, що ознаки політичний і суспільний належать до матеріалу і ідей, а ознак реалістичний до способу обробки, до літературної школи. Та, власне, і термін романтичний належить до остатнього ж роду.

Попри цій нелогічності поділи д. Огоновського вже тим не мають вартості, що в трьох з них основою являється одна ознака — національна, котра може бути приложена до всіх поетів, бо всі вони перш усього суть струментами, котрі показують життя своєї громади і нації. Щоб хто сказав, як би я задумав поділити, напр., твори Віктора Гюго на періоди д. Огоновського, хоч це можна б було зробити не згірше нашого ш[ановного] професора. Звісно, {стр.406} у всякого поета нових часів подивуються і теми, з життя чужих народів. В остатній період у Шевченка набралось чимало, власне, таких чуженародних тем, так що вже для консеквенції, хоч формальної, д. Огоновський мусив би назвати остатній період Шевченка хіба інтернаціональним.

Нарешті всі ці класифікаційні заходи д. Огоновського зовсім безосновні, бо, напр., ніяк не розбереш, чому хоч би «Посланіє до земляків», так характерне для Шевченка перед арештом, не належить до напряму суспільного, а до політичного і т. д. і т. д.?

Також мало пощастило д. Огоновському поділити твори Шевченка на періоди по способу літературного обробу свого матеріалу. З одного боку, всі поети по природі своїй більше-менше реалісти, а з другого, у Шевченка до кінця віку зоставалось чимало з тої манери, котра вживалась у Польщі й Росії в часи так зв[аного] романтизму, причому нам пригадуються слова Пушкіна:


Что романтизмом мн зовем,—
Хоть романтизма тут ни мало
Не вижу я,— да что нам в том?


Всього менше д. Огоновському не дався термін реалізм. Він його підміня і словом натуралі зм, причому це слово виходить немов синонім цинізму (т. II, 396, до ст. 254), і навіть позитивізмом. Очевидно, що д. Огоновському зовсім темно, в якому смислі вживаються ці всі терміни в світі літературному і почастно російсько-українському, де жив Шевченко. Ще сяк-так можна згодитися з прикладом терміна натуралізм до одного досить цинічного твору Шевченка (Н. І, т. II, ст. 254), коли під цим словом розуміти крайності манери Золя (те, що Левко Мечников назвав натуралізмом). Так і то треба ж знати, що, напр., у Росії термін «натуральная школа», пригаданий у прикладі до Гоголя, Діккенса, Теккерея і др., вживався раніше і інакше, ніж у Золя, що вивів перед Європою француз де Вогюе (L е roman russe). З поводу чудних заміток д. Огоновського про те, що «Шевченко як вернувся з неволі, то реалізм його переходив іноді в натуралізм, хоча при чутливій вдачі своїй проявляв він і тоді ще подекуди змагання ідеальні», ми мусимо нагадати, що реалізм-натуралізм не {стр.407} перешкоджав ні Діккенсові, ні Гоголеві являтись часто ліриками і завше ідеалістами, а Гоголю навіть православним християнином. Та й Золя при своїй часто цинічній манері безспорно має ідеали, напр., соціальної правди («Germinal»), а в романі «Le reve» реалістично змалював релігійний екстаз. А вже як іде позитивізм (тобто ідеї і метод Ог. Конта, Ст. Мілля і ін.) до «підмітання хати кропилами» і т. ін. (II, ст. 394, прим, до 228), того ніхто знакомий з європейською термінологією не зрозуміє. Вже коли д. Огоновський хотів карикатурити європейські терміни, то взяв би хіба утилітаризм, то хоч би трошки смішно було, а тепер просто сумно за д. професора.

Коли класифікаційні заходи д. Огоновського щодо періодів в смислі напрямів Шевченка хоч чудні, та хоч нікому не шкодять, окрім самого ш[ановного] професора, то цього не можна сказати про його заходи розкласти твори Шевченка по риторичним скринькам у кождому періоді,— праця, котру д. Огоновський виставля перед громадою як важку (пер[еднє] слово, CXIV). Ліпше б було для всіх, коли б д. Огоновський не піднімався на цю працю, котра тілько розбива хронологічний порядок зросту творів поета, інтересний для читача. А для самого д. Огоновського,ліпше б було не пописуватись новими нелогічностями, бо він, напр., у 1-му періоді дає такі скриньки: 1) думки, 2) балади, 3) посвяти, 4) епічні твори, а в ІІ-му 1) думки та інші (?) дрібні (!) стихотвори, 2) балади, 3) посвяти, 4) епічні та інші (?) стихотвори і т. д. Коли вже пішло на такі терміни, як інші та дрібні, то ліпше вже дати спокій. До того ж ця риторика не знала термінів думка ні посвята, та й балад налічувала два сорти: ліричні й епічні. (Д[обродій] Огоновський сам не зна, чи залічити йому «Хустину» до балад, а більша частина його посвят з посвятами, котрі, звичайно, так звуться в людей, нічого спільного не має). А нарешті термін думка, котрого вживають польські етнографи й музики, зовсім не те, що думка в російсько-українських істориків літератури (кобзарська рапсодія) ні дума в російських поетів (Рилєєва, Лєрмонтова), відповідно котрим можна, з гріхом пополам, назвати й «Перебендю» думою.

Ні, ще раз шкода риторичної праці д. Огоновського! Вона тілько закручує людям голови, тим паче, що і в скриньках своїх д. Огоновський розклав речі все-таки не в хронологічному порядку.{стр.408}

Д[обродій] Огоновський зостався вірним собі і в більїш пожиточній для читателів праці — нарису біографії і характеристики творів Шевченка. В першому він показав себе досить старанним регістратором писаного про життя Шевченка, причому не минув результатів і таких «наукових дослідів», як, напр., який піп хрестив Шевченка і т. ін. За дріб'язками формального біографізму жива фізіономія поета не дуже ясно видна, а надто, власне, його морально-літературна еволюція. Доторкаючись іноді до цеї останньої, д. Огоновський, як регістратор писаного про Шевченка, спиняється довгенько, напр., над здогадами дд. Франка і Третяка про вплив Міцкевича чи Пушкіна та др. на певні твори нашого поета,— здогадами, по нашій думці, по крайній мірі мало основаними, котрі часто збиваються на іграшку в порівнявчий метод, котрий доходить до повної поверховості, коли, напр., рівняється «Сон» Шевченка з «Медньім всадником» Пушкіна, та й з «Petersburg'ом» Міцкевича, або «Три шляхи» з трьома синами Будриса і т. д. (Ще більшою іграшкою є, власне, рівняння д. Огоновський поезій Шевченка в часи висилки з «Fristia» Овідія. Після цього можна сказати, що і смерть Шевченка нагадує смерть Гомера, бо певно ж, коли Гомер жив на світі, то мусив і вмерти!) Тим часом д. Огоновський міг би власними дослідами показати вплив не спеціально того чи другого польського чи російського твору на тему чи подробиці якогось твору Шевченка, а загального ідейного напрямку та літературної манери, причому мусив би спинитись на таких писателях, з котрими Шевченко або був особисто знайомий, як Жуковський, Гребінка, або котрими завідома любувався, як Пушкін, Гоголь, а також на відносинах Шевченка до попередніх йому українських писателів. А то тепер ми знаходимо спомин навіть про «Историю русов» ледве в примітках д. Огоновського з поводу дріб'язків.

Після такого загляду в дійсні обставини і грунт, з котрого вийшов Шевченко як письменник, і сама поява його вийшла б у д. Огоновського зовсім не так, як dеus ex machіnа{Випадково, непередбачено (лат.).— Ред.}, як це виходить у передньому слові до біографічної праці д. Огоновського, писаної до того дуже темною мовою, хоч і підігрітою. Шевченко, звісно, появився серед доби Николая І, та зовсім не без предтеч і, власне, в часи, коли в усій Європі реакція Священного союзу б ослаб-{стр.409}ла, коли і в самій Росії піднялись університети, етнографічна наука, славістика, коли сам уряд почав схилятись до думки про волю крепаків, коли в літературі Гоголь, Лєрмонтов, Бєлінський були в повному цвіті (Бєлінський сміявся над першими творами Шевченка, але хвалив Квітку і з ентузіазмом говорив про українські пісні і думки); коли виступала на сцену ціла генерація високоталановитих і народолюбивих ровесників Шевченка: великорусів, як Герцен, Тургенєв і др., і українців, як Костомаров, Куліш.

Зрештою, «хто хоче пізнати поета, той мусить піти в його країну»,— сказав німецький поет, а в усіх працях д. Огоновського, власне, кидається в очі незнакомство з обставинами життя в Росії, навіть з літературними. Слідів такого незнакомства рясненько і в біографічно-критичному вступла. «Кобзаря». Так, у початку відносин Николая І і «спасителів отечества» до України поставлені зовсім фантастично; так, в 1858 р., коли Шевченко прибув у Петербург, вже не слухи носились по Росії, що цар незабаром освободить крепаків, а справа вже була поставлена публічно офіціально рескриптами 20 нов[ембра] 1857 р.; так, у цукроварні Яхненка і Симиренка Шевченко знайшов зовсім не їх бувших крепаків, а наймитів, переважно з крепаків сусідніх панів, бо самі властителі цукроварні (люди заслуговуючі на повну пошану для свого часу) як не дворяни самі не мали права володіти крепаками; «Матрьоша» і т. ін. зовсім не заголовки (!) з салдацьких пісень московських, як де Бальмен не емігрант, а потомок одного з многих французів, оселених у Росії; газета поляка Булгаріна (а не Болгарина) звалась «Северная пчела» і не була офіціальною, а добровільно лакейською; Пугачов з'єднав до себе не так фінські, як монгольські і турецькі племена, але головна сила його була в козаках і крепаках великоруських.

Д[обродій] Огоновський, котрому так не подобається «Гус» Шевченка, поспішився назвати православного митрополита Григорія завідомим Дон-Жуаном, тимчасом коли Шевченко того і в думці не мав. Слово «юбкоборець» взято Шевченком із замітки Герцена в «Колоколе» з поводу того, що митрополит Григорій жалівся петербурзькому поліцмейстеру на те, що в магазинах продають якусь дамську матерію з хрестиками, на що поліцмейстер відповів йому досить гумористично. Позаяк перед тим Григорій жалівся і на газети, і на те, що в Петербурзі показували туманні картини формації планет відповідно теорії Лапласа і т. ін., то {стр.410} Герцен склав фразу: «Газетоборче, юбкоборче, модоненависнику, землезнанія гонителю, моли бога о нас!».

Помиляється д. Огоновський і в спеціально українських речах. Так, Чортомлицька Січ зруйнована була ще в 1708 р., перед Полтавською битвою, а кравчина значила в запорожців ділка війська. Срезневський, не знаючи того, не зрозумів слів пісні про Саву Чалого, в котрій виїжджа з Січі проти Сави «Гнатко з кравчиною», зробив з кравчини особу, котру в своїх фальшованих думах злив з Наливайком. В часи Шевченка ці думи вважали за народні, і Шевченко писав: «Обізвався Наливайко — не стало кравчини!» А тепер д. Огоновський, не знаючи того всього, раціоналізує по-своєму ту кравчину і пише, що так «звалась ватага Наливайка, котрий, по переказу, був сином кравця!»

У цьому своєму мудруванню д. Огоновський, мабуть, ішов по слідам Максимовича, котрий в своїй збірці українських пісень 1834 перепечатував і ретушовав фальшовані пісні Срезневського і К° і про кравчину написав ось що: «Так називало себя запорожское войско при Наливайке — не потому ли, что сей любимий вождь сначала занимался шитьем кожухов, бьш кравец. Зто обращалось ему в укор и насмешку от противников, что и могло заставить запорожцев гордиться зтим и нарочно принять зто имя». Як бачите, д. Огоновський з догаду Максимовича зробив «переказ». Дивна наукова точність! Тим часом хоч би з праць Костомарова д. Огоновський міг би дізнатись про родину Наливайка, нічого спільного з кравецтвом не мавшу: сам Северин Наливайко служив у кн[язя] Вас. Острозького між надвірною шляхтою, брат його був піп, батько мав грунт, тобто, мабуть, теж був на шляхетському стані. Невже ж львівський професор не брав у руки тих праць! А з «Истор[ических] песен малорусского народа» і зо статті Костомарова ж з поводу їх д. Огоновський міг би довідатись про справу фальшованих пісень, котрі пустили в ход «Кравчину з Наливайком».

Подібну ж неточність показав д. Огоновський і в примітці до слов у «Марині» (II, 157), як Кирик п'яний. «Мабуть,— каже д. Огоновський,— взяв поет це вираження з народної легенди про п'яного Кирика, котрого дурив піп» Протестуємо за «бідного Кирика», котрого даремне скривдив д. Огоновський, бо він у звісній вірші про нього, напечатаній в «Записках о Южной Руси» Куліша (II, 83—95), нігде п'яним не званий. Правда, піп на спо-{стр.411}віді докоря йому: «Ти все п'єш та гуляєш», так це попівська facon de parier{Манера висловлюватися (франц.).— Ред.}, щоб виманити в Кирика гроші, і в усій легенді Кирик нігде п'яним не виведений. В прозаїчному, чисто народному варіанті (Чубинский, Труди, II, 105—106) і того попівського докору нема, і Кирик показаний так, що може взяти патент на тверезість.

Скажемо на чистоту, хоч різко: між іншим, проби української прози в остатні часи заїда поверховність і шарлатанство, а тут ще присяглий учитель молодіжі, професор українсько-руської літератури в університеті подає приміри такої наукової точності! Пора б уже покласти цьому край!

Найгірше наплутав д. Огоновський як коментатор ідей Шевченка. Дивного тут нічого нема. Д[обродій] Огоновський— гр[еко]-к[атолицький] піп, підлежний церковній дисципліні, і через те мусив або не братись за видання «Кобзаря», або, взявшись, мусив як можна оббіляти себе перед своїм начальством і через те мусив або стати з Шевченком до полеміки, або приблизити його до себе всіма правдами й неправдами. Неправдам же д. Огоновському було в кого вчитись: piae fraudes (побожні обмани) — річ споконвічна в певних кругах, і ми вже мали пригоду показувати, як уживає цього способу д. Огоновський в цілях національних.

Звісно, виробляти «побожні обмани» перед самими текстами творів Шевченка — річ досить невдячна, котра скорше всього може підвести самого видавця під сміх публіки,— а все-таки хто-небудь та й піймається і хто-небудь, може, й похвалить спроби коментатора.

Найтяжчий був стан д. Огоновського перед «Гусом» та «Світе ясний...» Д[обродій] Огоновський мусив признати, що в «Гусі» Шевченко заявив погляд, який осуджується догматами римсько-католицької церкви, та скида відвічальність за те на православіє Шевченка, котрого, властиво, в «Гусі» зовсім нема! Далі д. Огоновський проти свого звичаю прямо вже збива Шевченка такими словами, що в двох частинах «Гуса» «поет не проявля епічного спокою, дарма що просив бога, щоби благословив нетверді його руки й слово тихеє». Молитва, значить, не дійшла в такій нечестивій справі! Та тілько в якому ж творі Шевченко проявив «епічний спокій». Зваживши, що й сам Гомер, з поводу котрого старі схоласти видумали «епічний спокій», іноді виходить з нього, спитаємось навіть: який поет проявляв завше такий спокій?{стр.412}

З поезією «Світе ясний» вийшло в д. Огоновського вже просто комічно: він каже, що тут Шевченко, явившись прихильником позитивізму (?!?), каже «братові» і т. д. (Д[обродій] Огоновський в двох місцях переказує від себе поезію Шевченка, як подібне робить не раз: навіщо?) Та ж у тексті той «брат» є просто сам світ, богсвітло, а не хто другий! Д[обродій] Огоновський вбача в цій поезії Шевченка позитивізм (!!) і каже, що «І. Франко рад би (?) цю оду (?) назвати вітхненною апофеозою світла, поступу і свободи». Ми скорше «раді» б були признати в цій поезії прорив у поета почуття, середнього між тим, яке руководило анабаптистів-іконоборців XVI ст., і тим, яке почували ті деїсти часів Робесп'єра, переробляючи католицькі церкви на храми бога-разума. І ті і другі почуття для теперішнього вільнодумця, котрий дивиться на релігії з історично-еволюційного погляду,— річ уже пережита. Тепер позитивісти та інші вільнодумці не топлять печей іконами, а збирають їх в музей культів в роді, напр., паризького Musee Guimet, котрий ми беремо сміливість рекомендувати увазі д. Огоновського...

Частіше всього д. Огоновський намагається виставити самого Шевченка як можна консерватором і при цьому покликується на мій суд. Я мушу рішуче запротестувати против засобів д. Огоновського як проти свідомого перекручування моїх думок і навіть яснісіньких слов. Ці способи тим менше джентльменські, що моя стаття про Шевченка не може ширитися в Австрії, тоді як видання д. Огоновського доступне всякому {Д[обродій] Огоновський взагалі досить безцеремонно користується поліцейськими порядками для своїх партійних цілів. Так, він, напр., сміло видав за своїх одномишлеників в незгодах з позитивізмом і радикалізмом і людей, живущих у Росії, і ставить їх в альтернативу — або терпіти таку виставу, або подавати на себе доноси. (Див., напр., № 4, «Зорі», 1893).}.

Я в своїй статті «Шевченко, українофіли і соціалізм» виступав тілько проти проб виставити поета взорцевим для нашого часу активним політичним діячем, маючи сталу філософську доктрину, а надто соціальним революціонером, але я зовсім не думав говорити того, що мені приписує д. Огоновський. Я, напр., не бачив у Шевченку активного політика-революціонера, тілько ж для всякого ясно, що в фантазіях своїх Шевченко найчастіше являється революціонером і до висилки, і опісля. Якої ще більше треба революційності, як та, котра вилилась у «Заповіті» або «Я не незду-{стр.413}жаю». Я казав, що Шевченка не можна вважати за соціаліста в теперішньому смислі цього слова, головно через те, що Шевченко зовсім не був ознакомлений навіть з тими соціалістичними теоріями, які викладались в його часи в Європі. А д. Огоновський пише таке: «Драгоманов каже, що Шевченко [не] був соціалістом, бо, він заявляє, що соціалізм на Україні не може розвиватися гаразд, бо «в нас справа соціалізму мусить іти поруч із справою вирятування своєї породи, з новим народженням національним».

По правді д. Огоновський підроблює наші слова, причому хоче вбити нашими словами двох зайців. Тимчасом коли хто загляне в два місця нашої статті, котрі так вільно звів д. Огоновський в одно, то побачить, що ми тілько й сказали: 1) що Шевченко не був соціалістом, а 2) що в нас справа соціалізму мусить іти поруч з національною, а з наших слів не виходить ні те, як каже д. Огоновський, що 1) в нас «не може соціалізм розвиватися гаразд», ні те, щоб 2) «Шевченко не зробив почину новому радикальному демократизмові, хоча й підносив протест против кріпацтва. Властиво, справа розвитку соціалізму в нас не належить до нашої теперішньої розмови з д. Огоновський, а про те, щоб Шевченко хотів тілько, щоб знесено було кріпацтво, всякий безсторонній скаже д. Огоновському, що він приписує Шевченкові дуже мало. Шевченко не був економістом і політиком, він найбільше плакав за наших мужиків від того, що тоді всіх найбільше боліло, від кріпацтва, але ж він виразно говорив про те, щоб не було ні панів, ні хлопів, а була рівність і братство, тобто рівність і воля політична й економічна і в цьому був безспорний радикал-демократ, в думках котрого були початки і новішого радикального демократизму, навіть соціального, по крайній мірі настілько, наскілько було їх в думках радикальніших діячів великої французької революції або письменників, як Ж[ан]-Ж[ак] Руссо. Безспорно, Шевченко зробив почин і новому нашому радикальному демократизму далеко більше, ніж новому народовству д. Огоновського, Барвінського та др. діячів львівського Товариства ім[ені] Шевченка!

Також само даремно д. Огоновський ховається за нас, коли хоче допевнити, що Шевченко навіть у «Марії» «не порвав зовсім з догматами церкви», хоч поряд з тим кида в невірному смислі слова Дюран про фальшивість основи цеї поеми. Дюран розуміла, власне, неісторичність фабули, з поводу чого можна сказати, що певної історії Ісуса {стр.414} і матері його і ніхто не має, через що і Дюран каже про Шевченкову історію: може, фальшива. Я ж не признавав у Шевченка тілько постійного, консеквентного раціоналізму, такого, який дає тепер студія історії релігії, та вказував на біблеїзм, котрому зостався вірним Шевченко, а не думав убачати в творах нашого поета другої половини його життя вірність догматам церкви. Ті догмати, власне, з біблеїзмом мають дуже мало спільного, бо і в свій час виросли на грунті неоплатонічнім, елліно-єгипетськім далеко більше, ніж на біблейськім, навіть новозаконнім. Коли виключити такі явно пізніші приписки, як кінець євангелія Матвія (XXVIII, 1—9 і д[алі]), то в усьому новому законі хіба в творах, приписаних апостолу Івану, знайдуться сліди церковних догматів, по крайній мірі одного, що Ісус — слово (Хоуос) боже. Старий закон нічого спільного з тими догматами не має. Через те, як це, певно, відомо й Огоновському, в Європі є чимало біблеїстів (по-своєму навіть християн), деїстів, котрі ніяких церков, а тим паче догматів церковних не признають. Шевченко, коли вже катехізувати його релігію, а надто в остатні часи, скорше всього явивсь би деїстом, котрий ледве-ледве держиться за християнську традицію, ради ідеї демократичного месіанізму, котра почасти в ній проявлялась. В такім умовнім смислі Шевченко в «Марії» зве й Ісуса «святим, істинним богом», в чому не дуже-то відділяється від Ренана, котрий теж зве Ісуса і старших пророків палестинських божественними істотами. З таких напівпоетичних, напівалегоричних епітетів ніякої догматики не збудуєш.

Всі оці апологічні та полемічні заходи д. Огоновського відвели його від прямого обов'язку характеристики поета як морального індивідуума і його відносин до своєї сучасної громади, навіть літературної. Погляд д. Огоновського на особу Шевченка занадто богомазний, тимчасом як навіть поверховний, але все-таки критичний погляд на деякі поступки його показує і несимпатичні точки. Так, напр., поступки Шевченка в справі висліджування любощів прапорщика I[саєва] в Оренбурзі далеко не достійні. Не дуже симпатичні і заходи Шевченка одружитись і обертання його з дівчатами, до котрих він сватався і на котрих сердився, коли вони не хотіли виходити за нього. А д. Огоновський так на віру Шевченка повторя, що ті дівчата «зледащіли». Дивненьким вдається і цілковита мовчанка д. Огоновського про те, що Шевченко і в остатні роки життя, коли був {стр.415} серед людей далеко не «мочемордних», все-таки пив не в міру і тим прискорив свою смерть. Як і завше, вина за такі хиби пада не так на особу, як на обставини її зросту, а все-таки подібних хиб біограф не може пропускати. В цих інстинктивних достатках старосвітського погляду на жінку як на слугиню і в звичках мужицько-міщанської і дрібночинов-ницької «неблаговоспитанности» д. Огоновський скорше б знайшов джерело і тих цинічних плям, котрі пройшли по деяких творах Шевченка далеко більше, ніж у «позитивізмі», котрий в них не винен.

Ідолопоклонність нарешті не помогла д. Огоновському виставити сильні боки Шевченка там, де дійсно можна було їх виставити. Ідейно-літературна індивідуальність Шевченка могла б бути показана далеко ясніше, ніж це бачимо в д. Огоновського. В своїй «Історії літератури рускої» д. Огоновський виставив Шевченка в середню добу його життя дуже вже учеником Костомарова і товаришів Кирило-Мефодіївського братства, до котрого формально Шевченко не належав. Тепер д. Огоновський трохи згладив таку постанову фігури Шевченка, та все-таки вдержався при старих рамках свого оповідання і мало використувався тими матеріалами, які недавно опубліковані про Костомарова і його кружок і, між іншим, видимо не зна автобіографії Костомарова — ні продиктованій Над. Білозерській і напечатаній нею в «Русской мисли», ні тої, з котрої велика частина напечатана в книзі «Литературное наследие». Не споставив д. Огоновський з даними біографії Костомарова навіть хронологічних і географічних поміток під ріжними творами Шевченка, писаними перед 1847 р. А з цього всього матеріалу виходить, що Шевченко, ходячи по світу і сходячись з усяким людом, дещо собі виробив независимо від Костомарова особисто і сам приносив дещо нове в київський кружок. Це видно і з статті Костомарова «Воспоминание о двух малярах».

З усього сказаного виходить, що нема рації величатись новим виданням «Кобзаря», зробленим товариством, котре спеціально означило себе іменем славного його автора. Та все-таки після тих добровільних обкусів, яким ще недавно підпадали самі тексти «Кобзаря» в виданнях львівських шевченкопоклонників, і це видання можна вважати за великий поступ. По крайній мірі світло «Кобзаря» все ж таки поставлено перед люди — на стіл, а не сховане під стіл. Решта прийде!


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.