Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:
М. Драгоманов

ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ
НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ

Подається за окремим львівським виданням 1892 р.


І

Вступне слівце: Чому я обертаюсь  до  редакції
«Народу»
роби моєї розмови з громадою в «Зорі» і нещасний
кінець їх.

Дуже б мені хотілось просто приступити до деяких поважних
речей, про котрі остатніми часами говорив «Народ» та й другі руські
видання, так деякі причини примушують мене почати з переднього
слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одної хати
в другу, то й треба не тільки представитись перед новою компанією,
а ще й пояснити їй, через що й про що ведеться моя розмова.

Ну, так,— за дозволом,— починаю!

Років з два тому назад прочитав я одну допись в «Зорі». Певно,
багато з читачів «Народу» зна оцю газету, що виходить у Львові.
В тій дописі говорилось про справу дуже важну взагалі й дуже
близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайно-
му галичанину, а власне, про справу українського письменства в
Росії. Дописач наводив, що в Росії цензори, царські урядники, що
мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозво-
ляють друкувати українських книжок. На це горе дописач радив
спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше руко-
писів, то вони хоч багато заборонять, а все-таки дещо зостанеться,
то й ви будете мати більше українських книжок, ніж тепер.

Мені така рада видалась так, якби хто радив людям виставляти
вовкові найбільше овець: мовляв, хоч вовк і поїсть більше, та й вам
зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки
з лісу вийдуть? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили
ні хіті вовка прогнати, то хоч овець замкнути та перевести в другу
кошару, і не давати зовсім ні одної книжки цензорам російським, а
всі друкувати, напр., в Галичині.

Надумавшись на таке, я схотів і свою думку поставити на суд
громадський. Хто-небудь подума, що це так легко. В Галичині, мов-
ляв, є чимало газет, котрі, знай, одно кажуть, що раді б всяку руську

думку подавати до громади, а «Зоря» навіть щороку молить всіх
русько-українських писачів підпирати її як «єдину літературну
газету русько-українську» своїми працями. І видається «Зоря» не-
мов від Товариства імені Шевченка, котре повстало за гроші, да-
вані з умовою, щоб усяка русько-українська думка без огляду на
те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити
на світло. Так на ділі ж це зовсім не так. І Товариство імені Шевченка,
і «Зорю» держать в своїх руках люди, про котрих досить буде сказати,
що вони не схотіли в своїй друкарні печатати творів самого Шев-
ченка, бо вони бояться його думок. Тож ті люди печатають у себе
тільки таке, що ні в чім не йде проти їх думок і інтересів, і майже тіль-
ки твори таких людей, котрі їм завше були покірливі, мов вівці
пастухові.

Я ж, бачите, провинився перед тими людьми, між іншим, тим, що
не раз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені зав'я-
зані двері в усі їх видання. Тільки на той раз впорядчиком «Зорі»
був чоловік особисто добренький, — я й зважився післати йому мою
думку про українські книжки і цензорів у Росії. Та тільки я не смів
підписувати своєї думки своїм іменем, ні навіть викласти її просто, а
сказав її так, мов чудацтво, над котрим я ж перший посміюсь, коли
почнуть з неї кепкувати.

В такій одежі пройшла моя думка в «Зорі» і навіть звернула
на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з
моїми думками у «Зорю». Пригода була така, що важко було промов-
чати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист (тобто Подорож-
ній), надрукував у «Правді» допис мовбито з Іспанії про те, як один
іспанський писач ганьбив російське письменство. Кажу: мовбито з
Іспанії, бо в допису тому таке пороблено з іспанськими словами,
якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по вулицях
першого іспанського містечка. Дописач просто витяг кілька уступів
зо старого іспанського писателя, котрі були переказані в однім
російськім же виданню, та й послужився тими витягами, щоби від-
бити в наших русинів охоту читати російські книжки. (Вже один
такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про ці
книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писання таких
з натури нікчемних людей, як росіяни!

Справа, зачеплена д. Туристом, досить цікава й сама по собі, й по
способу, як вона була виложена, так що вп'ять важко було про-
мовчати, і я вп'ять, надівши маску чудака, написав свої думки в
«Зорі», а добренький редактор «Зорі» вп'ять її напечатав. На цей раз
моя допись наробила багато галасу: «Правда» кинулась на мене
з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили про-
ти моїх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав,
зовсім не зрозуміли моїх думок: одні через те, що не схотіли зрозу-
міти, другі, може, через те, що я не вмів їх розказати, треті, певно,
через те, що справа занадто складна і деякі боки її потребують зовсім
нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були, впрочім,
і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці
Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш»
і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло
вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей були під-
бурені проти моєї статті, а самої її вони не бачили. Так одному дуже
щирому чоловікові сказано було, буцімто я просто раджу занехаяти
усяку українську письменську працю і захвалюю усе,— таки усе,—
що написано по-московськи. Добре, що я мав пригоду розмовитись з
тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, пере-
казав те, що він чув про мою статтю. Розмова наша скінчилася
так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк, довідавшись, що
я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу
письменській справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло
того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету «Народ»,
то я й зараз же назначив ті гроші на це діло.

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю допис -
сю в «Зорі» й нападом на неї в «Правді» й деінде, не можна було
розмовитись усно, то я мусив уп'ять послати нову допись у «Зорю»,
де обговорював нові боки поважної для нас справи відносин україн-
ського письменства до російського й узагалі України до Росії.

Післав я свою допись у «Зорю» та й жду місяць, другий, третій:
нема ні статті моєї в «Зорі», ні звістки. Нарешті, прошу одного
приятеля спитатись в редакції «Зорі», що сталось з моєю
допис сю, і взяти її, коли вона не буде там печатана.

Відповідь дістав я таку, що моя стаття надійшла якраз перед
тим, як сталась пригода в Галичині: арештування кількох гостей із
Росії й трьох галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинського,
урядника «Просвіти»). Тож редактор «Зорі» й собі налякався й,
порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши її.
Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливіша людина,
прочитавши мою працю, встидилась би свого переполоху, бо в ній не
було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Ро-
сії, а тим паче для конституційної Австрії.

Ну, що робити з такими панами?! Хіба видати процес перед
судом за страчене добро, котре було їм вручене. Якби я давав паку-
нок, а редактор був капітан корабля, що, почувши вітрець, подумав,
що то вже буря, й покидав усю вагу в море, то я б, може, й
виграв процес, а тепер ще біг зна!

Найгірше для мене й для моєї справи те, що я не тільки втратив
час, але перенісся в місто, де в мене навіть нема джерел, по котрим
я писав спалену допись.

А тим часом противники моїх думок не вгавають і рвуть їх і мене
особисто з усіх боків.

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу
тільки про одну і то найбільше через те, що сама редакція «Народу»
зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають різні добродії
в «Правді». Вони мене лають, між іншим, обрусителем і об'єдни-
телем.
Про моє обрусительство говорити не буду*, а про моє об'є-
динительство
скажу, що слово це само по собі порожнє: важно,
коло чого, коло кого й як хто хоче об'єдиняти. Я ж справді завше
хотів побачити об'єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій
країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й
добробиту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз'-
єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе
своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежа-
ми народолюбства.

Але, окрім особистого спору, єсть незгоди в думках, і незгоди
щирі, котрі можна всунути, хоч іноді не в самих суперечників, так
між тими, хто, не чуючи голосу другої сторони, гнеться на той бік,
звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити
спору, що почав було у «Зорі», і мушу його тепер перенести у
«Народ».

Бачу я добре, що це не так-то вигідно й для мене, й для читачів
«Народу», між котрими єсть багато таких, що не бачили попередніх
дописів у «Правді» ні в «Зорі», й котрі не так учені, щоб розуміти
все в їх викладі. Через це все я мушу почати з того, що виложу, про
що був у мене спір з «Правдою», а далі зупинюсь на нових точках
спору.


II

Що я хотів сказати в «Зорі» про російське й
українське  письменство. Космополітизм  і  націо-
нальство.

Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою»,
осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що
вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва,
Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших.
Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм
не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв,

* Якби діло. йшло про самого мене, то я б зважився «проковтнути
жабу», як кажуть французи, й заприсягти перед «прекрасними масками»,
котрі видають «Правду», в тім, що мені таки лежить коло серця українство.
Може б, після цеї присяги яка-небудь щира, хоч слабенька, душа не так би
боялась прочитати уважно мої думки про те, що шкодить, власне, українському
духу. Та як мені зважатись на такий сором після того, як «прекрасні маски»
об'явили, що всі галицько-укр[аїнські] радикали тільки з опортунізму при-
знають національний грунт? Цікаво б хоч почути, з якого, власне, опорту-
нізму???

не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість
того, щоб радіти з життя,— каже він,— росіяни сумують. Вони все
говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за пока-
раних в криміналах. (Бачите, росіянам мало того, що людина за-
суджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено?
що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і підні-
мають питання, чи не була яка загальна причина вини, котра тільки
виявилась на тій людині, та чи не можна б усунути ту причину:
горе, бідноту, темноту й т. ін.?) Покиньте, каже той іспанець своїм
землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не
нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою
вірою, а буддівською. (Остатні слова, бачите, натяк на те, що в породу
росіян увійшло чимало народів фінських та турецьких, котрих старі
вчені, що ділили всіх людей на світі на п'ять пород, прозвали були
жовтошкірими, як європейців прозвали білошкірими. Так на лихо, віра
має мало спільного з породою й шкірою. Напр., Будда, царевич в азій-
ській Індії, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на життя
людське та при тім навчає, як вменшувати сумні боки життя брат-
ством та взаємною поміччю між людьми, був, як і всі його земляки,
не жовтої, а також нашої, білої шкіри.)

Вже з того, що ми сказали вище про суд згаданого іспанця про
російське письменство, видно, що він, власне, не різнить нас, русинів-
українців, від москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч
виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на сході Європи.
Та й справді, хіба наші селяни, що склали такі пісні, як «Та
нема в світі так нікому, як бурлаці молодому»,
або наш Шевченко
не так само оступаються за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів
нагадати оце нашому землякові, котрий хотів відбити судом іспанця
наших людей від найліпших книг російських, котрі тепер перекладаю-
ться на різні мови та читаються по всім світі, і показати йому і подіб-
ним йому, що, засуджуючи російське письменство за те, що в нім є
найліпшого, він засуджує заодно й найліпше, що єсть у нашім пись-
менстві. Я навів приклад другого іспанського ж таки писателя, ко-
трий зовсім інакше дивиться на російське письменство і, власне,
цінить у ньому те, що перший ганьбить.

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанського і його дум-
ках про кров російську, буцімто інакшу від крові іспанської, бо це
давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько
говориться в наших часописях, та, як мені видається, дуже неслушно,
тобто про народний, або породний дух, характер і таке інше.

Справу оцю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з но-
вими додатками і почну з основ її, оглядаючись на тих читачів
«Народу», котрі не бачать «Зорі», і до того ж на менше вчених читачів
«Народу», бо тепер частенько вже й у книгах і часописях, писаних
навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відпо-
відні йому народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. ін.

Подібні намови ведуться з різних поводів, з котрих одні слушні,
а другі зовсім неслушні. На світі дійсно є різні народи, або людські
породи, котрі відрізняються одні від других найбільше мовою, почасти
лицем і тілом, звичаями, одежею, струментами і т. д. В старі часи,
коли люди були менше розсудні, ніж тепер, то між різними народами
були часто сварки не тільки за здобич, а просто через те, що неподібне
в однім народі вважалось людям другого за щось смішне або й відраз-
ливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе
от так, як, напр., кінь жахається верблюда або собаки ворогують з ко-
тами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впоряд-
ковані віри, то ті народи стали вважати других, що їхньої віри не дер-
жались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між різними на-
родами стало ще більше, бо такі попівські народи вважали навіть
обов'язком своїм попереду зовсім нищити, а потім силою повертати
чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами
стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим,
от, напр., як у Чехах німці над чехами або в нас у Галичині поляки над
русинами.

В новіші часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так,
щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування по-
казується в тім, що, напр., людей підданого народу примушують
говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого народу,
а мову підданого, а також і звичаї його висміюють і т. ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного
над другим — річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу
народу навіть пануючого, бо, по найменшій
мірі, дражнить людей —
сусідів і відводить їх від спільної праці над добробитом. З таких думок
почались в усій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська
порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала
свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поді-
лений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього
народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того,
щоб поєднатись у одну державу.

З таких рухів до вільності й поєднання різних частин одного
народу остатніми часами найголосніший був рух серед італьянців.
Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людові кня-
зів та королів, увільнили дві свої країни (Ломбардію й Венецію)
від Австрії, а третю (Римську околицю) — від попівського уряду
папи і склали одне королівство з досить вільними порядками.
(Певно, між читачами «Народу» є люди, котрі добре пам'ятають
війну між австріяками й італьянцями в 1859 і 1866 рр., після кот-
рої Австрія відступилась від Ломбардії з містом Міланом і Вене-
ції.)

Усі освічені люди похваляли змагання італьянців до вільності
й до єдності державної і ставили італьянський рух у приклад другим
подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними,
від латинського чи італьянського слова націо, націоне, т. є. порода,
народ.

Тільки ж і в італьянськім національнім руху була й є одна
приключка, а власне та, що не всі італьянці зібрались в одну державу,
італьянське королівство. Зостались осібно від нього, між іншим, ті,
що живуть у Швейцарії, в країнах Тессінській і Граубюнденській.
Вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та
єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до
них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони
живуть у Швейцарії.

Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих
країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2,
на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони ви-
бирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, цло,
пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі
школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній
країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть
до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або гро-
мада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До
спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на
всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій,
французькій і італьянській.

От через те, коли б швейцарські італьянці пристали до королів-
ства Італії, то нічогісінько не виграли б як люди національності
італьянської, а стратили б, принайменше тепер, немало: перемінили б
свої виборні крайові уряди на королівські, мусили б служити по кіль-
ка років солдатами та відбувати походи в далекі краї, тоді як тепер у
Швейцарії постійного війська нема, а всі молодші люди по кілька
тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають додому
гвери та й стріляють ними чи самі, чи по товариствах, а воювати
швейцарці на чужині не можуть, а тільки тоді б воювали, якби хто
напав на їх державу. Всю оту волю тепер би стратили швейцарські
італьянці, коли б прилучились до держави Італії, та до того мусили б
платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівський
уряд та військо. От через що швейцарські італьянці радо братаються
з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках,
а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони поряд-
кують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв — з німцями та
французами.

З цього прикладу виведемо собі таку думку, що національність
сама по собі одно, а державна єднота національності — друге.

Цю різницю багато людей забуває в другій породі людській,
котра після італьянців майже вся зібралась у одну державу,— в
німців. Ще тридцять років назад в Європі було кілька німецьких
держав, котрі були сполучені в одну спілку, в котрій старшим ува-
жався цісар Австрії. Після нього найбільше землі мав король прус-
ський. Німці ті не були, властиво, під чужими урядами, як колись
італьянці міланські та венеціанські,— і в деяких малих державах
мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Прусси або Австрія.
А все-таки багато з німців хотіли бути в одній державі, щоб дорів-
нятись великим сусіднім державам: Франції та Росії.

Після довгого часу вагання сталось так, що Прусси побили Ав-
стрію, виключили її з німецької спілки, і прусський король став ці-
сарем і над меншими німецькими державами й командиром над усім
їх військом. Прусські підходи до цісарства німецького не подобались
панству й цісареві французькому, і з цього вийшла війна між нім-
цями й французами, після котрої німецьке цісарство відібрало від
Франції дві країни — Ельзас і Лотарінгію. Країни ті залюднені
переважно німцями, та тільки французька держава давно вже прилу-
чила їх до себе. Люд німецький там не дуже тому протививсь, бо
французькі королі, щоб прихилити його до себе, вменшили силу панів
над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівські, а
сто років тому назад селяни та міщани в Ельзасі і Лотарінгії вкупі з
усіма французькими повставали проти тяжкого уряду королів та
проти останків панщини, тоді як військо королів прусських та менших
німецьких князів приходило до Франції оступатись за її короля та
за панів. З того часу ельзасці та лотарінгці, хоч все-таки говорили
по-німецькому і хоч де в чому терпіли від французького уряду,
а все-таки були радніші належати до французької держави, ніж до
німецьких, і привикли звати себе французами.

От тепер німецькі державники відібрали від Франції Ельзас і Лота-
рінгію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, ель-
засці І лотарінщі кажуть, що вони хочуть вернутись до Франції,
а німці їм на те відповідають: ви німці по нації, ви наші брати поро-
дою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з фран-
цузами. Добре братерство проти волі!

Але цісарство німецьке не стало на тім тільки, щоб прилучити
до себе насильно німців в Ельзасі й Лотарінгії, воно забрало й кілька
міст, де людність дійсні французи, принайменше говорить по-фран-
цузьки, а по-німецьки не вміє. Про ті міста німецькі державники
кажуть, що вони потрібні для німецької держави, бо там можна
держати добрі кріпості проти Франції. І по такій рації тепер ні-
мецький уряд усяко тіснить французів по тих містах і взагалі в
Ельзасі й Лотарінгії, перешкоджає тамошнім людям їздити у Фран-
цію, а французам до них, виганяє французьку мову зі шкіл ель-
заських і т. ін. І все це робиться для користі німецької національності.

Подібне ж робиться в німецькій державі і з поляками. Ще давно
королі прусські забрали частину польських земель, але обіцялись
залишити полякам їх національність і навіть волю приймати до себе
поляків з других країн, відходити до них, торгувати з ними і т. ін.
Хоч згодом прусський уряд почав ламати ті обіцянки, та все-таки
дещо з них зоставалось, напр., в школах, а надто в нижчих, в прус-

468

ській Польщі учено по-польському. Аж тепер, коли прусський ко-
роль став німецьким цісарем, то й польські країни, що йому піддані,
прилучено просто до німецької держави, і там заведено німецькі
порядки, і, між іншим, майже зовсім вигнано польську мову із шкіл,
а щоб польська мова і в громадах не піддержувалась перед німецькою,
то виганяють з німецької Польщі людей, зарібників, що прийшли
туди з Польщі російської та австрійської, і таких, що там живуть
змалечку, і навіть, що служили прусськими вояками. З того вигнання
багато родин дізналось недавно великого горя. І все це робиться
для того, щоб уберегти німецьку національність від польськості.

З цих прикладів про німецьку державу можна вивести, що на-
ціональна єднота в державі не завше може вести до більшої віль-
ності і що думка про національність може бути причиною і насилу-
вання людей і великої неправди.

А з італьянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим,
італьянців є чимало в Австрії, в країнах понад Адріатичним морем,
найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі серби. До
якої національної землі треба застосувати ті країни? Багато італь-
янців кажуть, що ті країни мусять належати до Італії раз через те,
що вони колись були підданими венеціанської держави, а вдруге,
через те, що коли ті італьянці, що живуть там в містах, найосвіт-
ніші, а виділити міста від сел важко, то вся сторона мусить бути
італьянською. Знов же багато сербів кажуть, що як по селах людей
більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути
сербською. Де можна, по містах італьянські ради місцеві перешко-
джують закладати школи сербські та примушують і сербів учитись
по-італьянськи. Якби сила в крайових радах дісталась сербам, то
вони так само робили б з італьянською мовою. І обидві сторони по-
кликуються на національність і її потреби.

Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі,
правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка
про національність ще не може довести людей до волі й правди
для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть дер-
жавних справ.
Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало
вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть
одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була
спільною всім національностям.

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі вже давно.
Років уже за 500 до Христа була в Азії держава персидська,
котра обнімала кілька національностей, досить освічених. В тій дер-
жаві перси панували над другими, та все-таки піддані народи вже не
вважались за бидло персів; закони писались не на самій персид-
ській мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи в дер-
жаві; уряд порядкував дороги, канали, будинки не в самій персидській
землі, а й по других. Коло того ж часу в Індії виробилась віра буддів-
ська, котра навчала, напроти старій вірі індійських попів, що всі люди

469

рівні з природи, й котра проповідувалась різним народам, а не одно-.
му тільки індійському. Трохи згодом у нас, у Європі, серед греків
розумніші люди, філософи (любомудри) стали навчати, що всі люди
однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто,
а весь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами,
тобто світовими горожанами
[громадянами].

Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його
питали, де його батьківщина, то він відповів: уся земля, даючи тим
знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тільки
є люди. Від греків космополітичні думки перейшли до римлян, котрих
держава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й Азії.
Римський філософ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових,
казав, що «вони думали, що люди родились на світ, щоб поєднатись
з подібними їм і витворити з ними вкупі товариство цілого роду
людського». Ціцерон так викладає думку про природній зріст у лю-
дини такого космополітичного почуття: «Проміж усім, що є почесно-
го в людей, нема нічого славнішого і такого, що б так далеко йшло,
як товариство людей з подібними їм. Це товариство і ці взаємини ін-
тересів, ця любов до людського роду починається з прихильності
батьків до своїх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів,
росте в горожанина, котрий дбає о добро цілого міста і свого народу,
розширюється на подружні нашому народи і закінчується това-
риством усього роду людського».

Така космополітична наука перейшла у віру християнську. Ста-
ра жидівська віра рахувала на самих тільки жидів і домагалася,
щоб усякий, хто пристав до неї, приймав жидівські національні зви-
чаї, напр. обрізування. Того ж хотіли і від християн перші апосто-
ли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав,
що перед Христом нема жида, ні грека, ні обрізаного, ні необріза-
ного, ні варвара, ні скіфа, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні
жінки,—а все одно (Лист до галатів, III, 28—29. До колосян, III,
11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по вся-
ких народах Азії, Африки й Європи, і з нього виросла віра, котра
себе стала звати по-грецьки католицькою, тобто загальною, а по-
римськи — універсальною, тобто світовою, і тим себе й відрізняла
від старих вір, що їх звала крайовими, або народними, національними,
або,
як говориться на мові, що вживається в наших церквах, язиче-
ськими.
(Язик-бо значить по-церковному те, що по-нашому мова і
народ або нація).

Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національ-
ною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось христи-
янство по великій частині світу, між різними народами християн-
ськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загаль-
не, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами
одної родини і звались: християни мови або нації італьянської,
французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одно-

470


го народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на
весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-хри-
стиянськи.

Після християнської віри в Західній Азії виробилась ще нова віра
арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною
і теж обняла різні народи: арабів, єгиптян, персів, турків і др.

З цих трьох світових вір дві, християнська та магометанська,
ворогували проміж себе, а коли всередині їх теж почались незгоди,
то різні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше,
коли не більше, як нищили їх війни національні. Аж ось розумніші
та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись
до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити
над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати бра-
тами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років
з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн,
найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської
церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, ко-
трі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожа-
нами і проповідади братство всіх народів. Коли навіть повстали в
Європі рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на космопо-
літичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід,
щоб один народ панував над другим. Так думка про людськість по-
ставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними
звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред су-
перечок проміж націями й вірами та основою до волі кожної нації
й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

Аж ось саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад
досить виробили думку про світове горожанство [громадянство], або
братство, всіх людей, по деяких країнах Європи, ближчих до нас,
справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об'-
явилось це перше в німців через осібні обставини, в котрих жили
німці сто років назад. Німці були поділені між різними державами,
а на заході мали сусідою велику французьку державу, котра часто
вступалась в німецькі внутрішні справи. Окрім того, багате фран-
цузьке королівство служило й німецьким князям прикладом розкоші,
й французька мова почала вживатись серед німецьких князів і пан-
ства замість рідної, котру панство німецьке почало навіть зневажати.
Коли французи сто років назад скасували в себе панство й королів-
ство і через те почалась війна між німецькими князями й французами,
то багато освічених німців раді були, що французи побивають ні-
мецьке військо, і почали навіть прилучати німецькі міста до нової
французької держави.

Але незабаром старі вояцькі й королівські звички знову проки-
нулись у французів; вони завели собі замість вільної держави цісар-
ство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецькі
землі та обдирати їх, як старі вояки.

471

Тоді в німців прокинулась ненависть до французів, а далі до всього
французького. Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке па-
нування та підняти пошану до своєї мови, цей німецький національ-
ний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки
(про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але по-
скільки в німцях пішла ненависть до всього французького затим
тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького
тільки через те, що воно німецьке,— німці звертались до старих,
навіть захристиянських національних думок.

Згодом серед учених німців виробились такі думки, що націо-
нальність — це річ найголовніша для людини,
а що всесвітня люд-
ськість — то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати
об тім, щоб в усьому бути цілком німцем: в усяких стосунках з чу-
жинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того,
жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький ро-
зум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той
осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог чи природа
навіки присудили німцям. І давніше серед німців, як, впрочім, і серед
других народів, проскакувала думка, що вони — найперші люди на сві-
ті. Так, сотню років тому назад німецький писатель Гердер втішав
своїх земляків, котрі не мали великої національної держави, тим,
що німецька національна вдача й є, власне, в усесвітній людськості,
в плеканню науки й письменства. В часи ж Наполеона німець Фіхте
казав своїм землякам: «Будьте якнайбільше німцями, тоді ви будете
справжніми людьми».

Так в німецьких думках про національність виробились два
круги: один — думки про вільність кожної національності вправля-
тись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ на-
ціональною мовою, а другий — якесь примусове національство,
котрого мусить держатись кожна людина з певної національності,
чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до дру-
гих національностей. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може
точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце*. Ніхто
не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в
життя німців, які звичаї справді німецькі, а які чужі. А нарешті, ніхто
не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих

* В «Зорі» я нагадував, як плутали німецькі національники, котрі, напр.,
записували між ознаки німецького національного духу християнську віру (як
звісно, вироблену не німцями, а спільною працею десятка старих народів),
причому одні стояли за римське католицтво, а другі — за протестантство.
Поряд з тим другі німецькі національники вважали ознакою німецького духу
безвірний раціоналізм (вільний розум). Такі самі незгоди виходили між ні-
мецькими національниками і в справі природних німецьких державних по-
рядків: одні вважали за найвідповіднішу німецькому духові державу прусську
або австрійську монархію, другі — англійську конституцію, треті — амери-
канську республіку. Так само плутались і кельто-французькі й слов'янські
національники.

472

своїх звичаїв, коли ті звичаї вважаються невідповідними, і не брати
нових, чужих, коли ті розумніші, і т. ін. От через це німецьке
примусове національство дуже затемняло думки німців і причинилось
до того, що багато недоладних порядків у німецькому житті держав-
ному, громадському, родинному, таких, що вже давно філософи по-
казали їх неслушність, задержались надовго. Окрім того, це на-
ціональство підняло в німцях погорду до других народів і підперло
неправедні вчинки самих німців над другими народами.

Власне, подібне до того, що діялось між французами та німцями
на заході Німеччини, робилось між німцями та різними народами,
переважно слов'янами (чехами, поляками, словінцями й др.) на
сході Німеччини. Віддавна різні князі — найбільше прусські та ав-
стрійські — то позавойовували різні слов'янські країни, то інакше
поробились в них державцями, а затим потроху уряди й панство
поробились там німецькими. Коли до слов'янських людей дійшли дум-
ки космополітичних філософів про рівність і потребу вільності
усіх націй, то й слов'янські народи, піддані німцям, стали також ви-
ступати проти німецького панування, як німці проти французького.
Позаяк і слов'яни були також роздражнені німецьким пануванням,
як німці французьким, і позаяк слов'яни були менше вчені, ніж нім-
ці, то вони поновили в себе всі хиби німецького національства і
навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецьких національ-
ців. На лихо, й серед самих слов'ян ще здавна виробились свої
пануючі й піддані народи, напр., поляки й москалі стали панами
перед нашими русинами-українцями. То думки, подібні до німецького
й західнослов'янського національства, мусили вирости й серед
слов'ян, котрі дістались у такий стан, як наші галичани. До того й
сюди дійшов вплив німецького національства через книги.

З цього, що зараз сказано про національство у німців і слов'ян,
можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім,
що тепер ще говориться національниками про такі речі, як націо-
нальна вдача, національний характер, дух, відносини між різними
націями й т. ін. Отже, той іспанець, на котрого суд про російське
письменство покликується дописач «Правди», є один із іспанських
національників, котрий противуставить іспанську національну вдачу,
а за нею взагалі латинську (бо іспанська мова, як і французька та
італьянська, пішла від латинської) вдачам німецькій і слов'янській.
Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і
яку воно має вартість, я хотів показати в «Зорі», на який хисткий
грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітньої людськості,
котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до націо-
нальної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового
національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість
письменства російського для західних європейців і для нас на грунт
вселюдських справ.

Я доводив,   що,   дякуючи  тому,   що  москалі, котрі  переважно

473

склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, ніко-
му не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту
дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і по-
встало пізніше других слов'янських, а зразу стало здоровіше, ніж
другі слов'янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати
справи людського життя,— громадського, родинного, особистого,—
не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку,
щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А поза-
як росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні
до тих, що є, напр., і в Англії, Франції, Німеччині, та все-таки де
в чому відмінні, то західним європейцям тим цікавіше читати ро-
сійські книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане.
Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для
чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує,
найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі
тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство са-
мо собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя
російське. 3 того виводив я, що й наше українське письменство,
щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши
туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорю-
вати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі осві-
чені народи. При цім я показував, що найліпше, що було писане на
нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича,
Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і
твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що
все, писане національством, виходило мертвим.

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по За-
хідній Європі й Америці до російського письменства, зовсім не
шкідлива для нас, українців, а навіть могла б бути дуже корисною,
бо вона свідчить про те, що європейці й американці зацікавились
Росією й слов'янами взагалі і через те звертають увагу почастно
й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б ми
на цей час цікавості західних народів до Росії могли б пускати до
них і звістки про нас ураз із перекладами ліпших творів і наших
письменників.

Отаке-то я розказував у «Зорі». І за таке-то мене лаяли й лають
по різних газетах русько-українських послідніми словами, які тільки
можна вживати в друкованій мові, так буцімто я зробив найгірший
гріх проти батьківщини.

474


III

Вартість розмови про космополітизм і національ-
ство для українства. Зв'язок цеї справи зі справою
російського письменства на Україні. Фальшивий
космополітизм і правдивий бік українства в Росії.
Вартість російського письменства для теперішньої
України. Упадок українського письменства й науки
про Україну. Всеслов'янська вартість російської
мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість,
я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені трапля-
лось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та
вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою
національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не гро-
зимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне
до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам
Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то
ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космо-
політизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство
зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять
іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б
сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим
національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм
«обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне націо-
нальство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших
сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть
проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Чер-
воного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ні-
коли не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати
свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку
застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірні-
шу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку.
Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності
нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й люд-
ськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між
національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-
небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено,
поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами.
Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так
ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть
виключати мене з української сім'ї, як колись попи виключали єре-
тиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому

475

важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити
про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх против-
ників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші
національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже
свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для
нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націона-
лізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського пись-
менства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа ро-
сійського письменства почасти слушно роздражнює українців, а
надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено
українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки
російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського
письменства й усякої осібності та волі українців (а такі непри-
хильники є й серед українців з роду), виступають проти українства,
прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі,
котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови
тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова ви-
мре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були
часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти
слов'ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся
Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція
належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було,
якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр.,
чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне,
опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив
проти них у книжці «Историческая Польша й великорусская демо-
кратия», де я показував, що противники українства, котрі послугую-
ться всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські на-
ціональники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже
нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий
час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було бо-
ротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розу-
міли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками,
котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих
і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі
люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким спо-
собом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами
мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх
тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту при-
йняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна
просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського
народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові
дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін.,

476

могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії,
ні в Швеції,'ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять
чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього
освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти —
протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по
церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр.,
євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі:
вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких
сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або по-
дорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам,
на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр.
мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер
люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй
мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письмен-
ство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий на-
род не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл,
то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом
усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й
пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б ста-
лось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова
зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б,
якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та заборо-
няти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди
від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще
люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного
людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей
важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в
Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду,
власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє
мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав
себе обов'язаним кричати проти такої заборони й перед українцями,
й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книж-
ках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував
проти тої заборони на всесвітніх з'їздах письменників у Парижі й
у Відні (на віденський з'їзд я послав протест вкупі з д. Павликом).

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не за-
сліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства
російського самого в собі і для нас, українців*.

* На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність
до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене
розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб
та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не
старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в
писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників,
котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі
між галицькими попами й урядниками.

477

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пише-
ться на російській мові, то те можна й слід читати й другим ради-
ти, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письмен-
ства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так ба-
гато людей вихваля російське письменство та радить українцям
покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці пе-
чатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російсько-
му письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи,
яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про
поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи
сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того,
бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала
в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних
справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував
у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного посту-
пового руху серед львівської молодіжі (1875—1876 рр.) було апробо-
вано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може при-
нести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим
письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої
галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українсько-
го народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо
самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська по-
ступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не
може відректи най гарячішої прихильності до Русі-України, не раз
обертались до мене й до других російських українців, щоб ми за-
помогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр.,
Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.),
поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та пере-
клади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писа-
телів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не
міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали гали-
цькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські
книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за невар-
те й навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи ха-
рактеру.
(На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода вiд таких відповідей вбільшуеться ще тим, що, власне, в
остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не
наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні
українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як
«Опеньки», «Перемудрив», та показують таку темноту думок і
такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно,
напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість
письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на

478

натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші
письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збуди-
ти в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з ро-
сіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів
європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба
виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу
до всього російського письменства.
А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у
«Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письмен-
ство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього,
як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше
від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі
не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі
ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й
української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пи-
шуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до
письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні напи-
сати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно
по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете
нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про
«православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й
цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство ви-
ходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива
просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну
службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити мо-
лодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть
образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західно-
європейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз
усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на
міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати все-
світні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не
через Петербург і Москву, через російське письменство, як робить-
ся це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне україно-
любство по своїх основних думках бува ні що інше, як європонена-
висне москволюбство, тілько трохи перелицьоване *.

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від пев-
них свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене
серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто

* В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне націо-
нальство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина й побєдо-
носцевщина, з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух
назвав катковщиноюі

479

Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-москов-
ському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні про-
яви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених україно-
любців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих
москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціаль-
не життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів
до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Ро-
сії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для
науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки
ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих
думках про національність і зв'язані з нею справи, думках, котрі
панували в науковому й політичному світі, а надто германському
й слов'янському, перед 1848 р., але тепер дуже перемінились в
більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 р., коли у нас складались думки членів Кирило-
Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія»,
«Молода Германія»,загальне германофільство, кельтофільство,
піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність —
річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberte est gauloise, le
despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала одна-
ково серед западників, як і слов'янофілів, гегельянська система
з її думками про зміни національних гегемоній по періодах все-
світньої історії. Німець Гегель думав, що німецька (германська)
гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам
або слов'янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що
після доби германської буде слов'янська, переважно великоруська.
Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії
просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі
вірили, що буде слов'янська доба історії, та тільки малювали її
собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-со-
ціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра
зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались
і де в кого з восточників (Хом'яков, браття Аксакови і др.). Наші
українофіли того часу, або ліпше — українські слов'янофіли, стали
посередині між російськими западинками й московськими слов'я-
нофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь,— і цей стан їх, почасти
відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригі-
нальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії
російських западників і слов'янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи
тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович,
котрих націоналізм зв'язувався ще з європейським романтизмом,
і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в
1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій»
і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші
з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед
навіть усій Росії.

482

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна
ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тіль-
ко Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно
зв'язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без
других культурних ідей може служити джерелом великих помилок
(примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання
політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі,
стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть
бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче
виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональ-
ною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр.
боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтер-
національним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішо-
го з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ,
в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу» по-
гляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали,
що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу
літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже
всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального
обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й
навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д.— все,
що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під
впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культу-
рі новіших народів християнських і магометанських, а надто після
XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесно-
сті, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу,
нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті од-
ним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азі.
в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали
трохи по-старому націоналістичному Völkerpsychologie, матеріал
інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування
національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд
над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розді-
лити національне від інтернаціонального, а в самому національному
те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного,
історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або
в одну добу не було, а в другу появляється.

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи
розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних
світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові
погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна
побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же
великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд ви-
яснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в
Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту гро-

483

мади, так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті,
котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім чи-
слом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і
його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій
старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англича-
нами, німцями, слов'янами дають їм особливу ширизну поглядів.
В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналі-
стичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов'янофілів
і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком ма-
теріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський
націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив
себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия й Европа»,
писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під
кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні
тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга
Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з власти-
вою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами,
державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед
французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою
Данилевського.

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націо-
налістичні погляди як через те, що українці більше відстали від
Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски
на українську національність дражнять українців і примушують їх
перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян
можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про
свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербур-
зькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання,
говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому
місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від
ви ходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або
«модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були при-
чиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер
тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того,
що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Гро-
мади»), але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й
історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм»
і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не
зрозумів вартості неправославних впливів на українське письмен-
ство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків пито-
мого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван
Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия
в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши
європейське ліберальне демократство зо слов'янофільським народ-
ництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік черні й

484

Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму
козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для
суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р.
до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку,
котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками,
і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних ду-
мок серед січовиків від 1667 до 1710 р., зросту, котрий натурально
привів до запорозького нарису конституції України в 1710 р., на-
писаного під впливом Костя Гордієнка. (Ми старалися показати той
зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського
народу в XVIII—XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний сла-
ви з українських козаків, і його конституція зостались у Костомаро-
ва загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все
життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки
тоді, коли не було йому іншого вибору.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його
просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити
український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звер-
нув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже
чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута,
м'ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти
про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить,
перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх по-
глядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться
один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, араб-
ських, латинських, перекладів церковнослов'янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплуту-
вався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого
таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці,
власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх
історико-філософських основах сходяться з думками московських
слов'янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці жи-
вуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру не-
давно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить
українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахо-
вана на історичну московську державу, котра душить українців.
Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм,
не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім ку-
медну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю
д. Слонімського «Национальность в политике». Автор, досить свідо-
мий нового науково-політичного напрямку європейського, російський
ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов'яно-
фільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, по-
частно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю
д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих ста-

485

тей у львівському органі, котрі може читати людина з європейським
літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли ро-
сійські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки ку-
медність виходить у тому, що основи нових національних, власне,
інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять
до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате
підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Сло-
німський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців.

Перше місце по пильності й талановитості між українськими
ученими тепер треба признати д. Потебні за його праці про мову й
народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні
я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словес-
ність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер
самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те,
яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шука-
ти її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності,
майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов'янського, тоді
як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в
творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко по-
рівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Весе-
ловського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все велико-
руське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не
«преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто пи-
саними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть
сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний
європейський учений, великий прихильник петербурзького професора,
як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція».
Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку
основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

Другий харківський україновідець д. Сумцов недавно попробу-
вав було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового євро-
пейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь
за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором по-
частних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою по-
пались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть
в який-небудь порядок.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI—XVII ст. цін-
ні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче
вірної провідної думки з них не виведеш і не доб'єшся відповіді
на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому
навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у
Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі
на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб
витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

486

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського
попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святи-
ня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити.
Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили
в XVI—XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі,
і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і
ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр.,
про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского]
наречия в XVII—XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та гра-
матика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель
переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і
виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас
відвести просто в край, противний освіті й самому українству.
Д[обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст.
подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст.,
і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство
вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням
наук
(renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не
міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий
зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом
козацьким. Д[обродій] Житецький забув усе, що він було признав до-
брого за неправославними впливами на Україну, і пішов, як зви-
чайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати
православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої
національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя
наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту
і нарешті стало вимирати, піддаючись московському,— ця важна
наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького
і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж[итецький] не
піддававсь старомодним словам про народ та національність та по-
глянув на історію письменства других народів, де б можна було по-
бачити, що, власне, помагало, а що спиняло зріст «народного»,
тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а
за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських
письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно пока-
зує, що жива світська література переховалась там після запаку-
вання церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літе-
ратури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного
класу людей; що ця латинська світська література будила охоту
і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а
далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси —
феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати
література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури
то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і
реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від

487

тісних рамок католицьких i породив великі національні літератури.
І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом
всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась
від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя,
більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність,
подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи,
де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба
було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII —XIX ст.,
щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку сло-
весність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо,
наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух,
котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності,
перемішали його з примусовим національством і через те не можуть
собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим,
як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між
іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письмен-
ства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до
поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає
д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії
України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він
став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це
з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники
бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки
його праць, зроблені, напр., д, Щебальським, появлялись в «Русском
вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці
з маленькими пригіисочками звісного М. Юзефовича видавались як
програма такої системи «обрусєния» й релігійного примусу, якої в
XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести, (Ми говоримо це,
маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной
церкви в Юго-Зап[адной] Руси в XVII й XVIII ст.», фінал котрої,
де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли ни-
щив православіє, і що тепер рос[ійський] уряд мусить також нищити
католицизм, переносить пас в часи Пилипа II Іспанського і пануван-
ня теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й
віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної
комісії (прсдсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антоно-
вич), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без
фіналу. Я висказав в «С[анкт] -П[етербургских] ведомостях» свою
думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як
вона появилась.)

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити фак-
ти переважно історії державно-політичної, коли який князь або
гетьман став правити, коли взяв яке місто й т, ін., але д. Антоно-
вич мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів,
порівняння з історією других народів і т. ін,, через що й можливе

488

вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те,
що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича
й через те, власне, не чита їх.. Іноді д, Антонович натяка на «народні
ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов
народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного
показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони
можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності
й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть
сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатія-
ми, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності
проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших
і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й
кінець козацтва на правім боці Дніпра. Там прекрасно показано,
коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно
тільки, які, власне, порядки були в «Палiївській державі», що там
робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те,
яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім
порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя євро-
пейських народів і т. ін, (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид
я говорив д. А[нтонови]чеві ще в 1870 р., коли він прилюдно боро-
нив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському
університеті.)

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях
його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашке-
вича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба
культур й народностей в литовско-русском государстве в пери од
динас тичес кой у ний Литвы с Польщею». Тільки ж, не глядячи на
таке ім'я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню іс-
торію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних,
освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу,
якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох
країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо
тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягелло-
иів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її
королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не гля-
нув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порів-
няння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя
Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може
пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору
над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас
розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те,
що якби Свидригайло вмів «соблюдать надлежащий порядок», то
все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт,
як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком
випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого
руського телятка.

489

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне,
те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч най-
більше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов
чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників
і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, нази-
ваючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що
не хотіли терпіти козацтва, та Петра І й Катерину II, що зруйнували
Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим,
через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без
порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західно-
європейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Ку-
ліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани,
студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були роз-
бишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.)
Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх
українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі
почастні помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виста-
вили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найваж-
ніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана
Хмельницького писане москалем Карповим, котрий боронить коза-
ків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському
урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім
чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі,
про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої
України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні
навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з пра-
вославним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби:
княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку,
царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрій-
ським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок
людності, господарства, порядків і думок громадських і державних,
освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в
історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма
ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи
її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом
можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом,
над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередні-
ми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в на-
шому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого,
котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для
поступу.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацюван-
ня історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим
вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних
слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій
заплутаній справі.

490

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істо-
риками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна
від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав
би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животи-
ни, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики,
хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії
та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії,
показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі жит-
тя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать
себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім не-
ясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має
сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки
сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими
набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди україн-
ської історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II
(нехай і запізнього через помилки московської політики перед Ук-
раїною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях,
які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша
помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних по-
глядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги
прилучення Подолії до руських земель під литовською династією.
Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі
посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а про-
пускати без уваги в історії культури на Україні заснування
трьох університетів (нехай уп'ять запізно), Гоголя, перших сла-
вістів російських, українців з роду, й т. ін.— значить нічогісінько
не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах
поверховне українофільство просто зрікається свого «національного
добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у по-
верхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям
в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й най-
ліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в істо-
рії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького»
і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі»
і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд
на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим,
як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чу-
жими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій
формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства.
Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б
цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при пов-
ній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз
і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть
нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперіш-

491

ній стан володіння землею на Україні Скільки людей у нас заходилось
коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа
для народолюбців, А тільки остатніми часами чоловік майже по-
сторонній, професор загальної історії, д, Лучицький пролив світло
на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне гро-
мадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там,
де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобід-
чині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського.
І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі
навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це
сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі
слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський
дух міг жити в громадському володінні землею, а український не
міг і т. д,

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна ска-
зати, вели перед у Росії,— це те, що зветься не зовсім точно етно-
графією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве
право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чу-
бинським, Юхименком, Кістяківським. А тепер де вона на Україні,
коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць євро-
пейської важності, як книги д, Макс, Ковалевського (українець з
роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий
упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто тала-
новитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного,
порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного
з'їзду в Одесі виступали українофільські вчені в спорах з тим же
д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану без-
бережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з пра-
цями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про
весільні звичаї слов'ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні
в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної
освіти!

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок
навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних
українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як
звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом євро-
пейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від
основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для
одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі
науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими
більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну
словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій
в ті часи вийшов початок праці Ренана, що звернула на себе увагу
всього світу. Тільки ж п'озаяк реставратор «Правди» писав мені,
що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космо-
політизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені

492

написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії,
щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись ра-
ціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто по-
гляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки,
котра тепер після того, як галицько-український національний рух
офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить
бути згори вигнана з галицько-українського національного письмен-
ства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство,
діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало
від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для
нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть
підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою
працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі
нової космополітично-антропологічної школи («Wisla»), а далі й по-
російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» і
«Живая старина», котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають
на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть
сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов'янський
брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло
на себе увагу вченого світу (див. «Archiv für Slav[ische] Philolo-
gie», «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе україн-
ські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорга-
нізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний
виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити
цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як
через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють
зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема
нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо
плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні
зо своїми!

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й на-
ука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до
тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського
й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані
з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним
і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького
й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після
1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї
прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні
національні ознаки в історії й сучасності українського народу *.

* При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу»
й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я
зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно
сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові,

493

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє,
коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і осві-
титься світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про
свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівняв-
чий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних ви-
водів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две
русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити
недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних»,
котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науко-
вому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому
світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть
на свій час з виблиском «Две русские народности».

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й
науки настане незабаром; деякі ознаки показують уже початки та-
кого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша
письменська Громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та
просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письмен-
ством і політикою.
Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні
українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх
лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого укра-
їнського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, му-
сить вона шукати в російському письменстві, й посилати україн-
ських молодих письменників шукати провідних думок і взірців пись-
менської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів,
навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як
Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому
українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по-
російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не

тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних)
по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі.
В рецензії на брошурку д. Стодольського (в «Товариші») я показав, що при
теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не
таким простим, як було 50—60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось
колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту
або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав
вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних озна-
ках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще
треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом,
щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей.
В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної пси-
хології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше
подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації азятих у
чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів,
доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної
словесності, а є ще немало й других кругів.

494

так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях *.
Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучас-
ного європейського руху, ніж теперішнє українське.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському
письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед
земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Прав-
ди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю
тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське пись-
менство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший
для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й
хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже
водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною»
українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу
відносин українського письменства до російського взагалі. Не один

* Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской
литературьі» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців,
з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один укра-
їнський національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипін а;
тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пи-
тна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна.
Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для
многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний.
Д[обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими
претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії
д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пишна, і він
написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув ба-
гато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Ого-
новським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан й северян» у «Вестни-
ке Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і
автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рів-
ність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб літе-
ратура мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., гол-
ландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли
на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле
або Кюнена по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори.
Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих
же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літе-
ратури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру
«Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім
рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной
истории русских сказок и повестей», котра появилась раніше знаменитої
праці Бенфея про Панчатантру, якби була переложена на яку-небудь
західноєвропейську мову, могла б мати високе місце в усесвітній науці
як один з початків нової порівнявчої школи, котру часто звуть школою Бенфея.
А українці можуть знайти в цій праці й досі вказівки для історії старого письмен-
ства і впливу його на народну словесність і на Україні, яких не дасть, напр.,
компіляція д. Огоновського, найслабша, власне, в подібних точках.

Я вже в «Зорі» сказав, що виключаю з писаного українцями в Галичині
прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI—XVII ст. Це єдина
справді наукова й свіжа праця, написана по-українському, з усього, досланого
українолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.

495

уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письмен-
ства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна
праця українських письменників зовсім не відповіда таким претен-
зіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право
без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр.,
мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англіча-
ни, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською
мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурят-
ського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались,
коли навіть московські слов'янолюбці, такі як їв. Аксаков, В. Ла-
манський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі,
та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через
30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало
зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зро-
били кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літе-
ратурі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім
белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських
виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й
переслідування, яких дізнали за остатні 30—40 років літератори
і письменство російське ліберально-радикального напрямку і укра-
їнське. Звісно, проти російського письменства не було таких за-
гальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 рр., та все-таки,
напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в
Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Совре-
менника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не
числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з ка-
федр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в
Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письмен-
ство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не
виключала можливості печатати по-українському не тільки белетри-
стики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й попу-
лярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не
видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. да-
вав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в
Петербурзі й Москві книги в 10 листів, котрі заборонити мав
право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся.
Чому ні один український письменник не попробував скористува-
тись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону
1863 р, перед судом, котрий в ті часи держав себе досить незави-
симо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задер-
жати, й навіть (вироком про Вундта «Душа человека и животного»)
укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські лібе-
ральні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе
певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдо-
носцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Косто-

496

марову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр.,
у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Га-
личині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними укра-
їнськими національниками, бо якби від їх письменського плоду від-
кинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори
були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою,
то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо се-
редньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того,
що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того фак-
ту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові
наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати
живий характер літературі, роблені були майже виключно ради-
калами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці», «Науковій
бібліотеці», «Літературно-науковій бібліотеці». Проби ці при-
йшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а
при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як
«Жіночий альманах». Навіть єдиного галицького белетриста після
Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка
поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи
на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого
Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах
націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої
прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не
тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам
вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть
вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спи-
няють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з
боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно
в кругу слов'янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський
світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй
сім'ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь
перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку,
німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської
мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов
світових.

Серед слов'ян російська мова стала вже дійсно посередньою.
Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов'янських
землях. Я, напр., ще в 1871 р. у Празі ніяк не міг вдержати з чеха-
ми розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в
Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось
бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті
розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник
попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре
було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії

497

я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народо-
вець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-ро-
сійському. Поляки більш других слов'ян опираються проти вживання
«московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-
польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або
й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французько-
му. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла,
зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь
говорят по-русски»,
а в Болгарії польські емігранти, напр, лікарі,
ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-росій-
ському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської
було зв'язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким,
про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти
«московських слов'янолюбців» всього менше читаються слов'янською
(як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання,
котрі звались колись у Росії «западническими»,— твори Тургенева,
«Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме
бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом
не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купу-
ють російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на
кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські
книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові
вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи
Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то
мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болга-
рам-студентам читати польський переклад звісної книги американця
Моргана про первісні громади, так мені його вернули: кажуть,
«важко розуміти».

Цю пригоду — всеслов'янську вартість російської мови — треба
признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що
противу рожна перти. (Подібна проява показується і в герман-
ському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто
пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звіс-
ний Брандес. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї
дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської
літератури зневажати осібні національні слов'янські мови й письмен-
ства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі!
В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому,
що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов'ян-
ську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у та-
кому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних україн-
ських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму
кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін.,
котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для Украї-

498

ни російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке
«обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того
про те, як найліпше з ним боротись.


IV

Звідки пішло обрусеніє? Самобутні мудрування в
цій справі українсько-галицькі. Потреба наукового
досліду цеї справи. Державно-національний цен-
тралізм і культурний космополітизм з національ-
ним автономізмом у старі віки. Дві системи в почат-
ку середніх віків у Європі. Латинський централізм
в церкві римській і національний автономізм проте-
стантський. Централізм у церквах східних. Націо-
нальний централізм в англійській державі (норма-
но-анжуйська Англія, Валлія, Ірландія, Шотлан-
дія), у старій королівській Франції, в Бургундії
і новій пореволюційній Франції. Французькі рес-
публіканці-централісти, правдиві батьки теперішніх
«обрусеній». Германізація. Обрусеніє.

Сподіваюсь, що скільки-небудь безсторонні читачі розібрали, на-
решті, мої думки про національність і космополітизм, а також і
про вартість для українців теперішнього російського письменства й
про вагу для них надалі російської мови. Хто буде мені ще тикати,
що я взагалі не признаю національностей, а почастно української,
або що я проповідую обрусеніє, з тим я більше говорити не буду.
Тепер по черзі справ нам треба розібрати, що то таке система об-
русенія,
звідки пішла вона, на чому держиться. Тільки тоді, коли ми
точно відповімо на ті питання, ми можемо відповісти й на друге: як
ліпше боротися з цим лихом.

Знову я б радніший просто приступити до розбору цеї справи, не
зачіпаючи нікого, так знову не можу так зробити, зваживши обстави-
ни, при котрих мені приходиться говорити з громадою.

Мене повідомляють з певного боку, що слова мої приймаються
гірше, ніж як чудацькі, що вони «страшенно непопулярні», бо укра-
їнська громада гаряче почуває свою національність і ставить її вище
всього, обрусеніє ж так допекло їй, що вона гаряче готова битись
не тільки з ним, а зо всім, що хоч поверхово нагадує обрусеніє, і
навіть з тим, хто холодніше дивиться на нього. Ще мене повідом-
ляють, що українська громада дуже не задоволена полемікою проти
тих, хто, нехай і з помилками й хибами, а все-таки служить най-
важнішій тепер для неї справі — ширення національної української
свідомості й ненависті до обрусенія.

Треба коротко відповісти на ці закиди.

499

Перш усього скажу, що хто хоче по правді служити громаді,
той мусить не гнатись за популярністю і навіть пам'ятати мудрі
слова Ренана, котрі я вже раз мав пригоду нагадувати, що «іноді
найліпший спосіб мати рацію — не боятись пробути певний час не в
моді».
А ще важніше, що сама боротьба з певним лихом потребує
холодного розсліду справи, мабуть, чи не більше, ніж гарячого по-
чуття. Щоб ви сказали про лікаря, котрий би озброївся самим тільки
гарячим почуттям на боротьбу з певною хворобою? Чи не прирівня-
ли б ви його до того кухаря в Гоголевих «Мертвих душах», котрий
державсь системи: «катай, валяй, было бы горячо»?

Щодо полеміки та ще й різкої, то я покликуюсь на одну з поезій
Шевченка:

Ой вигострю товариша,
Засуну в халяву;
Та піду шукати правди...
Та спитаю в жидовина...
І у ченця, як трапиться;
Нехай не гуляє
Та святе письмо читає,
Людей навчає...

Оті наші вчені національники, що, маючи всі засоби і навіть
будучи просто службою, обов'язані стежити за наукою, досі сидять на
думках, які наука в Європі вже покинула 30—40 років назад; оці
наші публіцисти і політики, котрі стають до праці, не вислідивши її
цілей і способів науковим способом, не познайомившись, як така
робота ведеться по більш освічених сторонах, хіба це не ті ченці, котрі
гуляють? Хіба не треба хоч показати їм гострого товариша з халяви?
Помилиться той, хто подума, що полемістові так любо ходити по
світу з таким товаришем замість того, щоб ходити з хлібом-сіллю,
або санітарові любіше гребтись у бруді, ніж ходити по рожевих сад-
ках... Зрештою в словах моїх про більшу частину названих вище
писателів і вчених українців нема, власне, ніякої полеміки, а є тільки
одвертий вияв моєї думки, на котрий всякий має право в літературній
республіці і котрий є навіть обов'язковим знаком пошани до чесних
і заслужених писателів. І мені б першому стало гірко, якби мої
уваги були ким-небудь взяті за напади. Коли я з чим полемізую,
так це з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та
з крутійством, котрі хочуть взяти монополію українолюбства; Це такі
прояви, котрі справді мусять бути викоренені ножем полеміки з
нашого поля...

По тій передмові, гірко зітхнувши, о Музо, над нашею долею, трош-
ки пополемізуймо, а потім приступимо просто до діла.

В остатні часи по-нашому написано чимало проти обрусенія,
тільки в більшості писання це нагадує страви Гоголевого кухаря.
На нашій половині Європи мозок у людей ще дуже лінивий і довго

500

думати не любить, а любить короткі заходи, рішучі слова. Це можна
запримітити однаково в москаля, як і в українця, в поляка, як і в
болгарина»— у консерваторів, як і у революціонерів, у космополітів, як
і у націоналістів. До того я мав уже нагоду завважати, що наші
українські національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви,
а на ділі живуть московськими ж думками і московськими ж спо-
собами думати, навіть не дуже-то перелицьованими, беруть, напр.,
основи своєї націоналістичної філософії просто в московських «само-
бытников» і навіть ще не першого сорту. Між іншим, у таких «са-
мобытников» ще за часів царя Миколи була думка, що, мовляв,
«русскому человеку все немецкие науки и машины может заменить
одна природная сметка да глазомер». Така самобутня думка ускочила
навіть в голови російських соціалістів-революціонерів бакунінського
«согласия», вважаючих себе космополітами, котрі проповідували нік-
чемність «буржуазных наук», і глибоко залягла в головах «русских
народников» всяких «согласий», від Юзовського до Льво-Толстов-
ського. Подібна ж зневага до «науки узловатого німця», котрій
противуставлялась «своя мудрість», продиктувала Шевченкові звісні
уступи в його «Посланії», істинно глупі, і вони, власне, через свою
глупоту, котра освящає лінивство нашого мізку, так само стали по-
пулярні, як і виклики Бакуніна проти буржуазних наук і шкіл.

Звісно, тепер зовсім без наук (і досі для нас німецьких та бур-
жуазних!) та без сяких-таких машин не проживеш. Я знав колись у
Женеві одного російського народника-соціаліста, досить доброго
кравця, котрого «спропагандировали» бакуністи і котрий схотів
бути хліборобом* та ще й на «чистій» землі, в Америці. Той народ-
ник не признавав ні наук, з книгами, географічними картами, ні
машин, напр. залізниць, пароходів і т. і., але все-таки вживав ножів
і ножиці, хоч я йому й доказував, що відповідно до його думок
не треба йти дальше зубів та нігтів. І в Америку він хотів дістатись не
просто плавом руками й ногами, а все-таки на старенькому човнику,
котрий стояв прив'язаний коло берега Рони і котрий він думав
украсти. Атласів наш народник не признавав, а все-таки уривки гео-
графії дійшли до його і він таки знав, що Рона тече в море та що
Америка за морем; він тільки не знав про пороги на Роні, про Perte du
Rhone та про те, що таке Середземне море, а що Атлантика.

Не раз мені нагадується цей народник, коли я бачу або читаю
«самобытников» московсько-консервативних і російсько-революцій-
них, народників, українських народовців і т. і. Надто часто при-
ходиться мені споминати мрії мого народника про човен на Роні.
Згадую я його, як він думав викрасти той човник і проскочити не-
заміченим від берегової поліції швейцарської і французької, коли

* Бачите, хлібороби — це чистий «народ». К слову сказати, й наші
русько-українські радикали не могли інакше назвати газету «для селян і
міщан», як «Хлібороб»?

501

я читаю темні натяки про те, що наші національники думають
визволити Україну з пазурів Москви анонімними статейками в га-
лицьких виданнях. Згадую я його й тоді, коли читаю загальні проби
філософії наших національників. Бо що ж таке їх теорія спеціальних
національних духів українського й московського, як не старенький
човен, викрадений коло берега «Москвы-реки», де його збудовано
50 років назад по образу Гегелевої барки на річці Шпреї?

Приступаючи просто до справи: звідки пішло «обрусеніє», ми
знаходимо, напр. у «Правді», десятки вироків, що воно йде «з духу,
вдачі, характеру, історії великоруського народу». Коли поглянеш на те,
чим підпирають сотрудники «Правди» такі вироки, то побачиш в них
зовсім уже кухарів Гоголевого Ноздрьова, так що спинятися на них
значило б зовсім уже гаяти час. Трошки старанніше, хоч в тім же
роді, озброєний сотрудник «Діла» д. Баштовий, котрий недавно ви-
ступив з довгою статтею «Українство на літературних позвах з
Московщиною», і про нього треба сказати кілька слів.

Основні історично-філософічні думки д. Баштового ті ж самі,
котрі виложив систематично москаль Данилевський в книзі «Россия й
Европа» і котрі в своїй суті є ні що друге, як московська перели-
цьовка Гегелевого германофільства, котра запізнилась років на 30-
40. Д[обродій] Баштовий не звернув уваги навіть на російські
критики основ цеї філософії, зроблені дд. В. Соловйовим, Кареє-
вим і інш. Про власний перевір та передум тих основ д. Баштовим
нічого й говорити. Д [обродій] Б [аштовий] досі вірує в цільні націо-
нально-культурні типи й нічогісінько не знає про інтернаціональні
елементи навіть у старих азіатських культурах, більш ізольованих
(відділених), ніж середземноморська й європейська культура, в котрій
різні національні елементи перемішались з досить давніх часів, коли
показався вплив єгиптян, ассіріян, фінікійців на греків і т. і., тобто з
самого початку грецької історії в XII ст. до Р. Хр. Баштовий, зайшов-
ши в суперечці з д. Пипіним про «Історію руської літератури» д. Ого-
новського аж у стару Азію, шука там цільних національно-культур-
них типів, говорить про Китай, Індію, Юдею і ані на хвилину не
спиняється над тим, що в Китаї теософія Лао-дзи зовсім подібна
до теософії індійських брамаїстів, а що потім серед китайців поши-
ривсь індійський буддизм і пустив глибокі корені. Д[обродій]
Баштовий ще досі вірує в те, що жидівська культура основана на
«чистому монотеїзмі», тоді як європейська наука давно вже доказала,
що в свій час жиди були такі ж фетишисти й політеїсти, як і
другі народи, що жидівський монотеїзм пізніших часів виробивсь
інтернаціональним процесом, під впливами на жидів думок іранських,
єгипетських (в Єгипті державна проба свого роду монотеїзму зробле-
на була ще під XVIII династією, тобто ще за 1500 років до Р. Хр.)
і навіть грецької філософії. Коли вже говорити про «чистий моно-
теїзм», то треба б пам'ятати, що він появився тільки в освічених
європейців в часи деїстичної філософії після реформації, а до того

502

часу навіть християнство було свого роду дуалізмом і навіть полі-
теїзмом. І всією такою старою й хисткою машинерією д. Баштовий
хоче допевнити, що в «українців є свій національно-культурний тип, а в
москалів його нема й не може бути». Зовсім, мов у звісному анекдоті
про те, як колись високий візитатор зайшов у шпиталь божевільних і
стрів там індивідуума, котрий показав йому усіх хорих, а, нарешті,
сказав про одного: «А це послідній дурень! Дума, що він Ісус Христос,
коли всьому світові звісно, що їсус Христос — я!»

Сівши на крадений човник, стару й підгнилу теорію осібних ціль-
них і віковічних національних духів, д. Баштовий пустивсь розмов-
ляти про справу національно-державних централізмів і національної
автономії в Європі. Про цю справу не могло нічого дати д. Баштовому
російське письменство, очевидно, єдине, котре йому доступне, бо по-
російському в цій справі є тільки мої статті «Новокельтское й прован-
сальское движение во Франции» в «В[естнике] Европы» та С. Подо-
линського про Каталонію в «Русской мисли». Перших д. Баштовий
не згадує і, очевидно, не знає поданих там фактів; другу зна тільки
в досить безцеремонній переробці д. Мордовцева. То й прийшлось
д. Баштовому або піти в науку до «узловатого німця», або пропо-
відати «мудрість свою», склавшись на «глазомер». Як добрий укра-
їнський національник, він вибрав останнє і по «глазоміру» поділив
Європу на три полоси по породах (расах): на романську, німецьку
і російську. Держави першої раси, по слову д. Баштового, можуть при-
класти до себе приказку: живи сам і другим давай жити. Про Австрію
й Пруссію (держави німецькі, по д. Б-ому) можна сказати, що там
вже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай житиі В Росії
же панує такий девіз: живи сам і нікому іншому не давай жити!
(«Діло», 1891, ч. 66).

Далі ми будемо докладно говорити про відносини державної й
недержавних національностей у Франції, і читач сам побачить, на-
скільки вірно схарактеризував «глазомір» д. Баштового романську
полосу Європи. Поки що скажемо, що не тільки Австрія, навіть
у Транслітавії рай для провінціальних національностей, але й Прус-
сія і сама Росія не дійшли ще до державного національного цен-
тралізму французького.

Щодо Росії, то ми тут скажемо, що до неї тепер в усьому, а надто
в літературних справах, скоріше може бути приложена приказка:
i сам не живи, і другим не давай жити! В літературі ця приказка оли-
цетворяється попередньою поліцейською цензурою, котра була ко-
лись в усій Європі, в часи, коли там панували політичні порядки,
подібні до теперішніх російських, а тепер зостались тільки в Росії
вкупі з самодержавієм царським або ліпше чиновницьким. Ця цензура
зробила можливими заборони української літератури приказами 1863
і 1876 рр., звісно, неможливі тепер ні в якій державі Європи. Але ж
цензура душила й душить і російську літературу, і не так далекий від
нас той час, коли міністр освіти і шеф цензури гр. С. Уваров,

503

котрий ще був освітніший од багатьох російських чиновників, ка-
зав прилюдно; «Хоч би вже раз література російська зникла, спо-
кійніше б булої» Винуватити громаду росіян за систему обрусенія
так, як можна винуватити французів або німців за францизацію
або германізацію, тепер ще принаймні передовчасно, бо закони в
Росії пишуться не парламентами, вибраними поголовним голо-
суванням, як у Франції та Германії. Пождімо, то тоді й судити-
мемо.

Як дісталась у романську полосу д. Баштового Бельгія, ми й
зрозуміти не можемо. В Бельгії властиво германців більше, ніж ро-
манців, бо по ревізії 1880 р. було 2 479 747 душ людності з виключно
фламандською мовою, 2 327 867 душ з французькою та 433 749 обо-
мовних, так що в ній германська раса перемагає тим більш, що
обомовні здебільшого фламандці зроду. Дійсно, Бельгія належить до
держав рішуче мішаного національного складу, як Швейцарія та Ав-
стрія, і не диво, що там мови обох національностей дійшли майже
до повної рівноваги, але це сталось зовсім не через толерантність
романську проти других національностей. Ми покажемо далі цю толе-
рантність властиво в Бельгії, а тепер скажемо, що й у новому бель-
гійському королівстві, котре вийшло із спільного повстання фла-
мандців і французів (валонів) проти корони голландської в 1830 р.,
фламандці лиш довгою боротьбою в письменстві, в радах міських і
державних добились того, що тепер мова їх майже рівноправна з
французькою. Не далеко ходячи, досить було прочитати, напр., в
«Independance Belge» (котра досить поширена і в Росії) спори в
бельгійському парламенті, які велись три роки тому назад з по-
воду проекту закону, що примушував офіцерів армії знати обидві
крайові мови, щоб побачити, що катковщини є чимало й у Бельгії.
Вся різниця тільки в тому, що при парламентському порядку, хоч
би й цензовому, не можна придушити національність, котра становить
більшість в державі і котра свідома себе.

Це все міг би знати досить легко й д. Баштовий, якби замість
того, щоб покладатися на «глазомір» та на окрушки, які до нього
дійшли з московської ж літератури, він пішов на час у науку до
«узловатого німця», і щоб говорити про Прованс і Францію, перегля-
нув хоч за два роки «<Armana Provanca» та «Le Felibre», а для
Бельгії глянув би в книжку de Hauleville «La nationalite belge ou les
Flamands et les Wallons» та Роденберга «Belgien und die Belgier»
або хоч на витяг з неї про фламандську літературу в «Deutsche
Revue», 1881 (IV—V), коли не працю Графа про літературу в Бель-
гії в ювілейному виданні «Cinquante ans de liberte» (1830 — 1880)». Не
пошкодило б заглянути в книжечку Ad. Fischhof'а «Die Sprechenrechte
in den Staaten gemischter Nationalitäten», котру колись хвалило й
«Діло».

Вся ця «німецька наука» потребувала б 7—10 день праці та 20—
30 франків видатків, а просвітила б д. Баштового й про Прованс

504

і про фламандців почастно і про всю справу національного центра-
лізму й автономізму взагалі, та ще де про що.

Тепер же, читаючи таких оборонців українства, як д. Баштовий,
не кажучи вже про публіцистів «Правди», скільки-небудь тямущий
прихильник українства мусить молитись: Боже, порятуй нас від при-
ятелів, а від ворогів і самі ми врятуємось!

Галицькі редакції, котрі друкують самобутні проби українських
любомудрів в справі «обрусенія», могли б від себе поучити їх трохи,
нагадавши, що в самій Австрії було й навіть досі є чимало германі-
зації, румунізації, італьянізації, полонізації, мадяризації, навіть над
нашими ж українцями, так що коли такі системи родить певний
дух, то духу того досить по всіх расах: германській, романській,
слов'янській, фінській. Та в Галичині до лінивства мізку прилучаються
ще явні хвороби, котрі виносять люди зі шкіл попівської й адвокат-
ської, через котрі, звичайно переходять освічені галичани. Ці хвороби:
поверхова балаканина й партійність, при котрій людина й сама зна,
що говорить нісенітницю, та вдовольняється тим, що так, мовляв,
треба для справи, котру ми тепер боронимо.

Тим часом серйозні люди мусять же зрозуміти, що ні «глазомі-
ром», ні партійною балаканиною серйозного діла не виясниш і
поважної та досить складної справи не наведеш на добру дорогу.
Треба іншого заходу — холодно-наукового. Попробуємо ж підступити
до справи обрусіння з таким заходом, наскільки вистачають наші
сили, й поставить наші досліди на суд громадський, котрий може
доповнити або поправити в наших думках те, що в них є невірного,
або й зовсім їх перекинути, та тільки все ж таки не «глазоміром»,
ані гарячністю, а холодним науковим дослідом.

Перш усього спитаємо: чи не було або чи нема й досі в державах
інших народів, окрім великорусів, чого-небудь подібного обрусінню?

Наскільки нам звісна історія й теперішній стан Європи, то ми
можемо сказати, що не було й нема такої нації й національної
держави, де б не було свого «обрусенія» або й не зосталось слідів
його й досі, і що, значить, системи, подібні обрусснію, суть ознакою
не певної національності, а певного порядку громадського, котрий
від повід ас певному періодові зросту народів.

Оглядаючи історію всіх культурних народів, ми мусимо прийти до
виводу, що система примусової національності є такою ж всесвіт-
ньою проявою в громадському життю, як і система примусової
релігії.
Першою підставою обох систем служить дикий суб'єктивізм,
котрий пхає людей дивуватись тому, що не подібне до їхнього,
сміятись з нього, ворогувати, нищити. 3 певною культурою цей дикий
суб'єктивізм може то систематизуватись і розростатись, то ослабля-
тись і щезати. В життю релігійному нетолерантність системати-
зується й росте до крайніх розмірів вкупі з ростом монотеїзму,
як це ясно видно з закону жидівської синагоги, котрий приписано
Мойсею, і з релігійної політики християн і магометан. Те саме,

505

що монотеїзм в політиці релігійній, є державна централізація в спра-
вах політики національної; до тих же наслідків приводить і центра-
лізація церковна,
перший ступінь до котрої робить церковна аристо-
кратія.
Це доказує історія всяких рас.

Звісно, ми не можемо тут давати спеціальної наукової дисертації,
а тільки нагадаємо в певній системі важніші факти, в тім числі деякі
досить звісні навіть з гімназіальних підручників. За останнє просимо
прощення в читачів, звертаючи вину на тих наших нацiональників,
котрі пускаються в політику й публіцистику, закинувши навіть
гімназіальну науку.

Оглядаючи історію національних централізмів, природно здибає-
мось із проявами противенства тому централізмові, з пробами засну-
вати національний автономізм на грунті теоретичному. Перший зві-
сний приклад національного примусу в історії можна побачити в учин-
ках одної з перших військових держав — ассірійської, царі котрої,
завоювавши Єгипет в VII ст. до Р. X., примушували єгипетських кня-
зів переміняти імена їх столиць і свої власні. Певно, подібні вчинки
робились й другими подібними державцями, та тільки нам вони не
звісні. Друга велика деспотія, котра досить скоро по ассірійській
завоювала Передню Азію й Єгипет, персидська, показує нам против-
ний приклад — певну національну толеранцiю, бо до нас дійшли
декрети персидських царів, писані мовою не тільки персидською, а й
вавілонсько-ассірійською, сузіанською, єгипетською. Та тільки тут не
можна вбачати спеціально расової толеранції персів; це було наслід-
ком чисто історичних обставин. Перси в момент, коли завоювали або,
як тепер виясняється, взяли за згодою певної часті людності Ваві-
лон, стояли культурно нижче від сузіанців, серед котрих давно засіла
персидська династія, і вавілонян і були під вплилом сузіанської і
вавілонської культури, через те й поставились до неї толерантно.
Це той же самий прояв, який ми бачимо в перших вчинках римлян від-
носно до греків, у відносинах варварських королів (готів, бургундів,
франків і інш.) до римлян, а в наших сторонах — у політиці литов-
ських князів. Прояви подібної толеранції бачимо у греків за часів
Птоломеїв у Єгипті (де знаходимо декрети царів грецькі й єги-
петські) , але дуже слабі, бо в ті часи греки вже з погордою дивились
на чужинців-варварів, так що вище державне життя в поолександрів-
ських греко-азіатських царствах, як і в Єгипті, правилось на грецькій
мові (як мало в таких справах має ваги «національна вдача», видно,
напр., із того, що перси за часів Ахеменідів були досить толерантні
до віри чужинців, тоді як за часів Сасанідів, коли віра їх дуже набли-
зилась до монотеїзму, гонили єретиків і чужовірців майже так, як
християни). Політика цих греко-азіатських держав до національ-
ностей негрецьких виложена вся в словах листа Арістотеля до
Олександра Великого: «Пам'ятай, що для греків ти старшина, а для
других ти пан». Грецький національний централізм пустив такі корені
в західній Азії, що навіть у державі Партів (іранської породи)

506

офіціальна мова була грецька, як потім у середньовічних державах
Європи такою мовою була римська.

На заході старої Європи першою завойовницькою державою на
велику скалю стала римська, котра й, будучи ще республікою в Римі,
була централістичною на провінціях. Маючи певну культуру й опираю-
чись на досить численну італьянську народність, римляни дивились
звисока на більш-менш варварські нації заходу і, покоряючи їх,
ставили під адміністрацію й юрисдикцію своїх чиновників, котра вся
справлялась на італьянській мові, так що римська держава дає нам
перший великий приклад денаціоналізації провінціалів, обрусенія
окраїн,
коли хочете вжити такого терміна. (З західноєвропейських
своїх підданих римляни мусили найбільше попускати галлам (кель-
там) заальпійським, так і то тепер звісно з надписів, що галльська мова
дуже ще була розширена по всій теперішній Франції навіть до кінця
римської держави, але всі офіціальні надписи там виключно латинські
(Mommem «Röm[ische] Gesch[ichte]», V, 90—92).

Як було сказано, спершу римляни обертались толерантно до біль-
ше культурних греків і певно до напівгрецького Сходу. Але згодом звич-
ка централізації взяла перевагу й тут, і латинська мова стала брати
перевагу в офіціальному життю й східної половини римської дер-
жави настільки, що навіть після того, як держава та поділилась,
навіть у Візантійської імперії, пройшло кілька віків, поки грецька
мова визволилась із-під латинської і стала офіціальною, на свою чергу
примусовою для окраїн.

Тим часом, коли так на грунті державного централізму розрос-
тавсь по культурному світові централізм національний, появились
зерна й реакції йому — свідомого національного автономізму. Зерна
ті зародились у початках культурного універсалізму, котрому помогло
зрости саме лихо — завоювання. Найстарші звісні початки того
універсалізму дає нам пропаганда буддизму, релігії, котра повстала
серед стосунків різних націй в Індостані й котра (як свідчать над-
писи Асоки) вже, напевне, за 250 років до Христа проповідува-
лась різним націям і поза Індією осібними апостолами (місіоне-
рами-посланцями) на різних мовах. Так ця перша на світі про-
тестантська й демократична
віра (котра йшла проти вір старих
попів і навчала, що всі люди рівні), а також перша віра інтерна-
ціональна
(спільна багатьом народам), перша стала вживати й
усяких мов, між ними й зовсім невчених і навіть диких, і освяща-
ла їх. Так в Індії буддівці вживали, попри мові старих святих книг
(санскриту), й мови простої (палі), а далі й мов усяких народів
південної й східної Азії, на котрих перше писане було притчі з
життя Будди, «добра наука» (євангеліє) цього Великого Учителя,
і котрі, певне, через те тільки й не пропали. Цікаво, що через пе-
реробки з іранської переробки життя Будди, оповідання про його під
назвою «Життя цесаревича Іосафата» зайшло у Європу, де христи-
янська церква признала святим цього Іосафата і де воно розповсю-
дилось майже на всіх мовах.

507

Не так упорядкована була проповідь старих вір Передньої Азії
й Єгипту, аж поки й тут з різних вір виробилась віра, подібна до буддів-
ської,— християнська. Коли після персидської держави Передня Азія,
Північна Африка та Середземноморська Європа зблизились в держа-
вах греко-македонських, потім у римській, то почалось досить жваве
взаємне познайомлення між різними народами й вірами. Ми знаємо,
що проповідачі вір єгипетської, малоазійської, сірійських і других за-
ходили аж у Рим, де їх охоче слухали жінки. Зостались і уривки з
перекладів і переробок на грецьку мову святих книг єгипетських
(кн. Гермеса), фінікійських, вавілонських і друг[их].

Найбільше звісно нам про ширення на чужих мовах і серед
чужих людей віри й святих книг жидівських.

Після того, як старе жидівське царство було зруйноване, жиди
поневолі, а почасти й по волі розійшлись по різних країнах, від
р. Євфрату до Риму, і стали забувати стару свою мову, котра зо-
сталась у їх святих книгах. В Азії вони почали навіть писати новіші
святі книги мовою сірійською, близькою од їхньої, а в Єгипті й
Малій Азії говорили мовою грецькою й нарешті переклали (за
150-100 р. до Христа) свої старі святі книги на грецьку мову й подопи-
сували на ній нові, так що й увесь збір цих книг стали звати
грецьким словом Біблія (Книги).

Коли серед жидів, котрі так перемішувались з чужими народами,
повстала друга в історії протестантська віра, християнство, то
й вона почала робитись інтернаціональною і вживати різних мов,
як і буддівство, і тим освящати ті з них, на котрих раніше не було
письменства. До нас не дійшло християнських книг, писаних по-жи-
дівському. Найстаріші з християнських книг «Листи Апостола Павла»
писані по-грецькому. Також по-грецькому ми маємо й Євангелія й
другі писання апостольські. Але з II віку по Р. Хр. почались пере-
клади християнських книг на мову сірійську й єгипетську, далі з
III в.— на латинську, аж поки в V в. переклав св. Ієронім на ла-
тину (не дуже зручно і з помилками) всю Біблію, котра й досі вжи-
вається в рим[сько]-кат[олицьких] церквах п[ід] н[азвою] Вуль-
гати. В IV в. зроблені проби перекладу Біблії на мову подібних
до німців та шведів — готів, котрі прийшли було з Дніпрових сторін
на Дунай; в V в. появилась Біблія на мові арменській, в IX в.—
на слов'янській (староболгарській), на котрій і досі вона читається
в наших церквах.

Побік обміну релігійного між народами йшли початки й обміну
творами науковими й поетичними, котрі теж підкопували національну
пиху й зневагу до чужих народів і підпирали думку культурного
універсалізму, цю найліпшу підставу для національного автоиомізму.
Тепер знаходяться сліди проби переробок творів грецьких філо-
софів для єгиптян. Давно звісні переклади творів грецьких філосо-
фів і лікарів (Арістотеля, Галена і др.) на мову сірійську (найбіль-
ше між V і VIII в.), з котрої вони перекладались потім (з X в.) на

508

арабську мову, а з неї пішли переклади латинські і т. і. (Нагадаємо,
що перші проби перекладів Арістотеля з арабського на латинське були
прокляті папами 1209 і 1231 р., котрі веліли катам палити ті книги.)
Більше розповсюдились: «Повість про Олександра Великого» (котра,
певно, пішла з Єгипту та обійшла всі мови Передньої Азії й Європи),
«[Повість] про Трою», а ще більше витяги з індійської збірки байок,
перероблені спершу для персів, а далі для сірійців і арабів («Калїла
і Дімна»), а нарешті для всіх народів середньовічної історії, та
«Книга семи мудрих», теж спершу зроблена по індійських дже-
релах персами (Сіндібад-Німе). Ця страшенно шкідлива книга, а над-
то в християнських чернечих переробках, джерело зневаг проти жі-
нок, була найбільше розповсюдженою книгою на світі, аж поки нові
місіонери християнські, переважно англічани, не розпустили в XIX в.
на сотнях мов переклади Біблії, та все-таки вона, як і другі, згадані
вище, переходячи від народ а до народа, служила письменському обмі-
ну між народами й виробці думки, що всяка мова варта того, щоб
на ній було письменство.

Так уже в часи переходу старих віків у середні повстали одна
проти другої дві думки (принципи, ідеї): 1) національно-державний
централізм, примус до державної мови і 2) людяно-освітній уні-
версалізм з вільністю кожної народної мови.

Розвал римської держави нападом різних малоосвічених (варвар-
ських, як казали греки) народів (німців, слов'ян і др.) прикрив
обидві думки ніби туманом. Варвари, що завоювали різні країни
римської держави і хрестились у римсько-християнську віру, самі
вчились латинської мови, хоч при тому держались і своїх і навіть
пробували писати на них книги святі й світські. Але згодом, коли в
римській церкві запанували єпископи, а над ними найстарший,
римський папа, тобто коли виробилось церковне панство й царство,
то римська церква, котра здавна не терпіла іншої мови в службі
церковній, окрім латинської, почала всяко забороняти вживати в
церквах інші мови й перекладати церковні книги на ті мови. (Папа
Григорій VII, котрий найвиразніше поставляє своє царство над усім
світом та примушував попів не женитись, виразно заборонив у листі
до герц[ога] Чехії народну мову в церкві й у св. письмі.) І так стояла
ця справа, аж поки серед нових християнських народів не почались
противупопівські рухи, котрі навчали, що християнин може сам просто
без попа обертатись до бога,
і котрі противились найбільше панству
єпископів і царству папи. Тільки ці рухи рішуче взялись за діло
старих християн — нести науки християнські на всяких мовах по
всьому світові.

Цікава історія християнської науки, напр., в Англії. Англи почали
хреститись в VI—VII ст., а вже з середини VII ст. починають появля-
тись на англійській мові переробки й переклади частин Біблії, але
згодом заборони таких перекладів прийшли з Риму і в далеку
Англію. Тільки рішучі противники папства й навіть попівства в

509

Англії, як Віклеф, Пюрвей і другі, переклали Біблію на нову ан-
глійську мову (в 1384—1388 р.). Але римсько-англійське попівство
докоряло Віклефові, що він своїм перекладом Біблії для простих лю-
дей «розсипав перли перед свинями»,
і почало палити учеників
Віклефа (котрі спершу звались бідними попами) і їх англійські
Біблії. В 1404 р. собор англійських єпископів рішуче заборонив ужи-
вати всякі переклади Біблії, окрім латинського.

В землях французьких почали перероблювати й перекладати час-
тини Біблії з XI ст. під впливом противупопівських учителів грецьких
(катарів, тобто чистих) і болгарських (богумилів), котрі пішли від
учителів армянських (павликіян). Церкви або товариства, зложені з
людей з такими думками, звались у французьких землях, між ін-
шим, бідними братами. Вони-то й хотіли мати Біблію на зрозумілих
їм простих мовах і спочатку навіть обертались за тим до папи, але
даремне. В 1229 р. собор єпископів у Тулузі заборонив світським
людям держати й латинську Біблію, а надто читати Біблію на
простих мовах, а незабаром другий собор постановив, що хто не від-
дасть єпископу за 8 день своєї книги перекладу Біблії, щоб єпис-
коп спалив його, того самого вважатимуть за єретика, тобто коли
схочуть, то й спалять. Скоро противупопівський рух у південній
Франції знищено, по волі пап та королів, огнем і мечем, і проби
перекладати Біблію на прості мови (провансальську й французьку)
у Франції завмерли.

З кінця XIV і в XV ст. думки французьких «бідних людей» і
англійських «бідних попів» зайшли до чехів і зараз же в них яви-
лись проби перекладів Біблії на чеську мову. Хоч папа з єпископами і
палили і нищили чеських учителів братської віри, напр. Гуса й др., а
все-таки не вспіли задушити зовсім їх думок. В 1480 р. Біблія чеська
була навіть видрукована.

А тут іще вчених людей скрізь стало більше, почалось новонаро-
дження наук,
і вчені люди навіть римської церкви почали читати
Біблії грецькі й жидівські, порівнювати з ними переклад латинський,
перекладати частини Біблії на свою мову. Коли німець Лютер став
учити проти папи й єпископів та проти римської церковної служби
й задумав перекласти Біблію на німецьку мову просто з жидівської
та грецької, то знайшов більше 20 проб німецьких перекладів Біблії.
В 1522 р. Лютер надрукував німецький переклад Нового Завіту, а в
1534 р.— повний переклад Біблії. З Лютера почалось рішуче про-
тестантство або реформація
(переміна) в церкві римській, від котрої
відпала половина Західної Європи. Зараз за Лютеровим перекладом
видруковані були англійські (з 1524 р.), французьке-швейцарський
(1535), голландський (1537), шведський (1541), фінський (1548),
данський (1550), польський (1561, 1565) і т. д. Фінський переклад
лютеранських церковних книг і Біблії були перші книги на мові
фіннів, також само було і з лютерськими книгами на мовах литов-
ській і естонській, котрі так стали письменними і урятовані були від

510

загибелі*. Згодом, в XVIII—XIX ст., серед протестантів в Англії
заклались товариства, щоб друкувати Біблії на всяких мовах, котрими
говорять в англійській державі, а далі по всьому світові, і ці товари-
ства повводили так в число письменних мов мови найдикіших
народів усього світу.

Отак-то вільний церковний рух проти римської церкви з дум-
кою всесвітньою послужив до освячування всяких мов і національ-
ностей.

Про це все див.; Herzog «Real-Encyclopaedie der protestantischen
Theologie», статті «Bibel», «Bibellesung», «Bibelübersetzung» і т. і.,
подібні ж статті в «Encyclopaedia Britannica» і, нарешті, дуже цікаву
книгу Gastera «Graeco-slavonic literature and its relation to the folklore
of Europe during the Middle ages», де оглянуто вплив армено-греко-
болгарського богумільства на Захід Європи.

Серед східних церков не вспіло вирости церковне царство, по-
дібне до римського папства, і через те там не було такого рішучого
утиску нових простих мов у церквах, як у церкві римській. Але
позаяк і тут була церковна аристократія — єпископи, то потроху і
тут завелась зневага до нових мов у християнських народів і на-
віть до старих, негрецьких. Так, патріархи-греки в Олександрії, Єруса-
лимі й Антіохії заходжувались витиснити з церков мови єгипетську
й сірійську й замінити їх грецькою.

Подібне ще більше вперто робили грецькі архієреї серед волохів
та болгар, і коли недавно болгари рішуче поновили собі осібну
церкву, то цареградський патріарх, а за ним і інші східні прокляли
болгар, обвинивши їх у нечуваній єресі (схизмі) — філоетнізмі
(любові до осібності народної), буцімто противній християнству.
Та й у слов'янських церквах завелась своя латина: і досі у право-
славних слов'ян — новоболгар, сербів, румунів, москалів — у церквах
служать на мові староболгарській, котру тепер навіть у Болгарії
народ мало розуміє, а в інших країнах — ще менше. Коли тепер на

* Перша литовська книга був переклад Лютерового катехізису 1547.
Біблію перекладено в 1590 р., та друкований переклад появився в Лондоні аж
1660 р. Щоб придушити протестантство, почали друкувати литовські книжки
і єзуїти, але коли протестантство у Литві завмерло, то перестали. Литовський
переклад Біблії катол [ицького] єп [ископа] Гедройця виданий був в 1823 р. ро-
сійським Біблійним товариством, котре склалось під впливом англійських про-
тестантів. Перша латиська брошурка були 10 заповідей, виданих протестан-
тами в 1530. Далі пішли протестантські ж кусники Біблії, лютеранський
катехізис (1566), Новий Завіт (1685) і т. д. Тепер в Росії з усіх малих, не-
державних і мужицьких народностей найліпше стоять естонська й латиська,
бо хоч мови їх не мають майже зовсім офіціального вжитку, та мають при-
наймні для себе досить розвиті літератури, а по числу часописів стоять
досить високо, бо ести мають на 900 000 людності 10 часописів, а латиші-
протестанти в прибалтійських губерніях — на 1 100 000 людності 12 часописів,
тоді як латиші-католики в Вітебській губ. не мають ні одної. Безперечно,
своїм ліпшим станом ести й прибалт [ійські] латиші (як і фінни) обов'язані
протестантству.

511

різних мовах слов'ян православних або уніатів східного обряду
появились переклади Біблії, то сталось це дуже недавно і під впли-
вом протестантів, а в Болгарії так і просто заходом протестантів.
Сербський переклад зробила світська людина В. Караджич, і перше
подав його рос[ійському] Біблійному товариству ще в 1819 р., та
воно дало його на перегляд сербу ж Стойковичу, так той обурився
простонародною мовою перекладу і ввесь його перекрутив на церков-
не таки. Тільки 1847 р. Караджич видав свій чистий переклад і за
те дістав трохи не анафему від сербських архієреїв і попів, і тільки
нескоро потім переклад його уряд допустив у Сербію.

В Росії єпископи заборонили було ще в 1824 р, російський пе-
реклад Біблії, виготовлений Біблійним товариством, а коли недавно
дозволили — тільки щоб питати дома, а не в церквах,— то забо-
ронили переклад український. В Австрії для українців східного об-
ряду надруковано русько-український переклад молитов і Нового
Завіту, та зробили те зовсім не українські попи східного обряду,
а світські люди, і св. Юр довго не хотів благословити навіть пере-
кладу молитов, а перекладу Нового Завіту і досі не хотять ширити
галицькі попи, та й не можуть ширити, не зриваючи з римською
церквою, бо той переклад зроблено не з латинської Вульгати, котру
собор єпископів римсько-католицьких у Тріденті признав обов'язко-
вою для всіх римських католиків. (Нагадаймо, що римські попи,
навіть після реформації, видавали накази, котрі коли не забороняли
так рішуче простим людям читати Біблію, як у середні віки, то
так утрудняли її, що це було рівне забороні. Така булла папська
1713 р. «Unigenitus Dei filius, breve 1816 р.» на ім'я єпископів Гнє-
зневського і Могилевського проти дозволених раніше перекладів
Біблії, 1824 р,— проти біблійних товариств і різні прикази 1829,
1844, 1849 рр.) Треба спом'янути як дуже добру пригоду в церкві
російській те, що в ній ще в XIV ст. Степан Пермський переклав
кілька церковних книг на мову досить диких зирян і тим зробив
таке добре діло, яке тільки через 400—500 років стали робити ан-
глійські місіонери. Русолюбці бачать у тому особливий знак народного
характеру москалів — доброї терпимості (толеранції) до всяких чу-
жих націй. Але ми, не відмовляючи самому Степанові добрості,
думаємо, що вчинок його можливий був тільки через те, що в його
часи ще не вспіло в північній Московщині втвердитись церковне
панство.

Почасти через подібний недогляд або непорядок церковний по-
явились у XVI ст. проби приблизити Біблію до мови народної на
Білій Русі та у нас, на Україні. Тоді тут церкви східно-православна
й західно-католицька стояли одна поряд з другою і начальство цер-
ковне було розстроєне, а до того сюди через Польщу приходив з
чехів дух гусівський. От ще з XV ст. дійшов до нас кусник Біблії,
переложений з чеської на мову, приближену до української, далі в
1517 р. світська людина Фр. Скорина почав друкувати в чеській

512

Празі, раніше Лютерової, Біблію українську мовою, близькою до
білоруської. А далі вже, коли прийшло й до нас західне протестант-
ство, то чимало людей стало пробувати перекладати Біблію на на-
родну мову, та мало з тих проб було надруковано 1580, а найліпша
т. зв. «Пересопницька рукопись», переклад чотирьох євангелістів
(1556—1561), так і зосталась у єдиній рукописі. Знаменитий русь-
кий печатник Іван Федорович Москвитин говорить в передмові до
церковнослов'янського «Євангелія Учительного» 1560 р. від імені на-
кладчика, литовського гетьмана Григорія Ходкевича, таке: «Помы-
слил же был есми и се, иже бы сію книгу, выразуменія ради про-
стых людей, преложити на простую молву и имел есми о том попеченіе
великое. И совещаше ми люде мудрые, в том писме оученые, ижь
прекладаніем здавних пословиц на новые, помилка чинится но малая,
якоже и ныне обретается в книгах нового переводу. Того ради сію
книгу, яко здавна писаную, велел есми се выдруковати». Оці мудрі
люди православія й католицтва і є найбільші вороги, котрі спиняли
у нас і на Білій Русі зріст національного письменства!

В XVII ст. у нас запанувало в країнах, що козаки відбили від
Польщі, архієрейство та попівство православне, а в тих, що зостались
під Польщею, уніатське, і церковне панство не потерпіло такого
хлопського непорядку, як переклади Біблії та інших церковних
книг на просту народну мову. Так наша народна мова й не визволилась
з-під церковнослов'янської чи староболгарської через те, що наша
країна не пристала рішуче до всеєвропейського руху протестант-
ського.

Таким робом на нашій землі склався сумний стан речей, однаково
в частинах її православних, як і уніатських: щонеділі або навіть
щодня в церкві
, котру наш народ привчили поважати як найвищого
суддю в справах духових, виявляється зневага мові нашого народа,
показується, що мова та не достойна стати способом розмови
між богом та людьми. Ось де найгірше «обрусеніє» в загальному
смислі цього слова, ось де перша підвалина всякої «денаціоналіза-
ції» серед нашого народа, окрім того, що, як ми покажемо в свій
час, це вживання старої болгарської мови в церквах на нашій землі
було почастно тією дорогою, котра привела освітнє життя російських
українців до помосковлення! І цікаво, що навіть найревніші націо-
нальники-народовці серед галичан ні слова не говорять проти такої
зневаги нашої народної мови церквою, проти цього кореня всяких
денаціоналізацій нашого народу!! А як би вони глибше розуміли
речі, то мусили б кричати проти неї вдесятеро дужче, ніж проти цен-
зурних утисків на українську мову зі сторони московського уряду!

З усього попереднього огляду історії церковного «обрусенія»
по різних сторонах ясно, що коли в церквах християнських під
пануванням єпископів та патріархів і пап зріс національний цен-
тралізм і примус, то проти нього знову піднявся рух просвітньо-
космополітичний, протестантство, і довів принаймні деякі сторони

513

Європи, котрі рішуче пристали до того руху, до пошани всяких мов
народних — до національного автономізму в справах релігії. Але на
цьому не спинився вплив руху протестантського: визволення простих
народних мов з-під ярма латини в церкві причинилось до того, щоб
дати волю цим мовам і в письменстві світському. І до того по різних
сторонах Європи робились проби письменства на різних простих
мовах, та все-таки, коли латина була єдиною святою мовою, то
проби ті робились, немов гріх який. Коли ж живі народні мови
через переклад на них євангелій і т. і. посвятились в очах христи-
янського люду, тоді вони почали сміливо вживатись для всякого
письменства й науки.

Тільки ж державні обставини в Європі склались так, що деяким
народним мовам довелось боротись з іншими, котрі, ставши держав-
ними, нав'язувались чужим людям, як колись латина нав'язувалась
всяким народам у римській державі. Так склались нові «обрусенія»,
світські, котрі тепер й оглянемо.

Після того як розвалилась держава римська, в різних країнах
Європи складались окремі держави майже завше через військову пере-
вагу певної національності над іншими. В тих державах неминуче
почав рости й свій національне-письменський централізм, хоч на захо-
ді Європи довго він маскувався й здержувався перевагою мови ла-
тинської, наслідуваної від держави римської і піддержуваної церк-
вою.

Коли після того, як норманни осілись в Англії, більш-менш
закінчився на заході Європи період «мандрівки народів», найбільше
централізованою державою там стала Англія, під королями норманд-
ського й анжуйського роду. Навіть коли королівська самоволя, зручно
організована Вільгельмом І Нормандським за поміччю церкви як
противенство сучасному континентальному феодалізму, була зломле-
на дружним напором різних станів народу (панство, попівство і міщан-
ство) і коли Англія стала монархією конституційною, то все-таки
державна сила там сцентралізувалась так, як ніде в середньовіч-
ній Європі. Натурально, що перші систематичні заходи до державно-
національного централізму в тій Європі ми знаходимо в державі
англійській. Звісно, як зневажено було все саксонське при перших
королях Англії з норманнів і анжуйців з їх французькою мовою. Зни-
щити зовсім саксонську мову було заважко для нормандсько-фран-
цузької меншості, і згодом виробилась в Англії мішана мова, ново-
англійська, котра нескоро стала увіходити і в державне життя.
(В перший раз цею мовою написаний був королівський маніфест
в 1258 р. попри мові латинській і французькій, а в перший раз про-
мова від імені короля в парламенті сказана була по-англійському
тільки 1363 р., значить, майже через 300 років після того, як по-
францужені норманни завоювали Англію (1066). Та ще й після того
французька мова вживалась довго в державному житті Англії.
Тільки ж з того часу тим енергійніше взялись англічани до дена-

514

ціоналізації людності кельтійської, котра ще зоставалась на британ-
ських островах.

Адміністративна політика англічан у кельтійських країнах була
зовсім римська: завойовуючи нову країну, англічани оселяли там
свої колонії, заводили свої порядки з своєю офіціальною мовою:
французькою або новоанглійською (звісно, попри латині). Так по-
ступали вони в Валлії і пізніше в Ірландії.

Вже англосакси нищили національність кельтів у Британії, але
то було нищення самої людності, щоб зайняти її місце. Так перед
часом Вільгельма Завоювателя знищені були бритти майже в усій те-
перішній Англії, окрім західних окраїн. Зараз же після того, як
норманни осілись в саксонській Англії, вони почали захоплювати
землі бриттів у Валлії (Gwallia Wales), де держали себе, як потім
іспанські «конквістадори» в Америці. Але на півночі країни стояли
ще кельтійські державки, хоч і вони мусили признавати своїм госпо-
дарем короля Англії. Валлійці не були варварами, бо не тільки
були здавна християнами, а мали від X ст. свої збори законів,
писані по-кельтському й по-латинському. Під кінець XIII ст. найдужчі
князі Валлії задумали увільнитись від англічан. Коли архієпископ
англійський поїхав у Валлію, щоб спинити повстанський рух, то
валлійські барони сказали йому виразно: «Ми не хочемо покорятись
Едварду (1-му королю Англії) і не потерпимо, щоб наш князь по-
корявся чужинцям, котрих мови, звичаїв і законів ми зовсім не
знаємо».
Едвард переміг валлійців і знівечив їх національні дер-
жавки. В країнах, котрі захопили нормандські авантурники (Lords
Marchers), англійський король зоставив порядки, котрі вони там
завели, хоч там було багато феодального свавільства, котрого ан-
глійський уряд не терпів у себе, але в бувших чисто валлійських
землях Едвард завів англійські порядки. Осібний Statutum Gwalliae
(1284), хоч і признавав почасти валлійські закони, та ставив вище їх
англійські і англійську адміністрацію; чимало землі роздав король
англійським панам. Валлійцям це не дуже-то подобалось, і вони стали
бунтуватись. Англічани били їх, а надто їх кобзарів-бардів. Бунт
барда Оуена Гліндура в 1400 р. був досить важний, бо бунтовщик
став князем широкої країни. Тоді англійський уряд видав такі за-
кони, по котрим валлійцям заборонено було володіти власністю в
городах, мати які-небудь чини, носити в городах зброю; шлюби між
англічанами й валлійцями були заборонені; валлієць не допускався пе-
ред судом як свідок проти англічанина; сходи й товариства валлійцям
були заборонені. Останнє підрізувало, власне, товариства бардів і їх
поезію, котра, як звісно, мала вплив на всю Європу. Такі закони були
поновлені в 1447 р. Кажуть, що Генріх V (1413—1422) виразно забо-
ронив школи й книги валлійські. І тільки коли подібні заходи принесли
свій плід — підрізали національність валлійську, то закони англійські
за Генріха VIII в 1536 і 1543 зрівняли особисті права валлійців і
англічан і дали депутатам Валлії місце в англійському парламенті.

515

Це було прекрасно, тільки не мало безпосередньої ваги для
національності валлійських кельтів, котра при всіх англійських
державних і адміністративних порядках не могла мати ніякого
державного права, а при тодішньому аристократичному цензі депутат-
ському не могла мати й заступників у парламенті, бо зосталась тіль-
ки серед простого народу. Багато кельтів поанглилось, література
їх збідніла і коли зовсім не вмерла, то тільки дякуючи реформації,
а надто радикальним її сектам, котрих держава не тільки не при-
знавала, а ще й досі примушує адептів їх платити податки на англій-
ську єпископальну церкву. Реформація і ці секти принесли валлій-
цям переклад Біблії (1567 — Новий Завіт, 1588 — вся Біблія) й
сяку-таку релігійну літературу. Далі прибавилось археографічно-лінг-
вістичне дилетантство, котре зацікавилось старою кельтійською пое-
зією бардів, фольклором, і в XIX ст. основалось спеціальне валлій-
ське літературне товариство, котре робить щорічні з'їзди (Eistedfod)
по прикладові старих бардів і оживило й біжучу літературу на валлій-
ській мові.

Тепер у Валлії на 1 359 895 душ людності ще говорить валлійською
(кімрійською) мовою 934 530, а в усій Англії — 996 530 душ; з них
зовсім не розуміють по-англійському і говорять тільки по-валлійсько-
му 304 110 душ.

Валлійська мова тепер має 11 часописів (усіх часописів у князів-
стві Валлії 75) і школи, звісно, приватні. Позаяк в конституційній
Англії розвилась велика вільність товариств і навіть до недавніх
часів не було міністерства народної освіти і все шкільне діло держа-
лось корпораціями, то й не могло ні відки вийти перешкоди при-
ватним школам валлійської мови. І тепер елементарні школи в Англії
держаться не стільки просто державою, скільки товариствами та
субсидіями держави, котрі видаються через громадські й окружні
шкільні ради, то й валлійські школи можуть діставати державні суб-
сидії. Тільки ж тепер учать на валлійській мові майже виключно
тільки в школах недільних, і спеціаліст кельтійський, котрого ми
споминаємо далі, пише нам, що йому незвісні школи, котрі б, при
кельтійському викладі, одбирали державну субсидію. Так тепер можна
сказати, що, при англійській вільності, кельтійська національність
тільки терпиться, а не признається офіціально, коли не рахувати свят
в честь наслідника трону принца Валлії, на котрих тепер, ради
археологічно-етнографічного дилетантства, танцюється валлійський
танок в старій національній одежі: з пледами через плече і з корот-
кими спідницями замість штанів. Ліберально-радикальна партія, такі
люди, як Гладстон, котрий живе в Валлії, мають велику популяр-
ність серед валлійців і похваляють їх на святах за те, що вони енер-
гійно відстояли свою національність і мову, але офіціальної ваги
мова ця майже зовсім не має. Тільки недавно кілька законів та один
рапорт були переложені офіціозно на валлійську мову, причому
уряд заплатив кошти перекладу. Закладені два роки тому назад органи

516

крайової (по-нашому повітової) автономії (local governement) дуже
радо прийняті кельтійськими патріотами в Валлії і можуть стати
політичними осередками їх руху, але поки що наслідків їх для кельтій-
ської національності не видно. (Див.: York Powell, «History od
England»; Ferf. Walter, «Das alte Wales»; H. Gaidoz, «Les Celtes du
pays de Galles et leur litterature» в «Revue des deux Mondes», 1871,
Mars; «Revue Celtique», IV — Sebillot, «Les langues celtiques dans les
iles britaniques et en France»; Windisch, «Keltische Sprachen», стаття
в «Encyclopaedie von Ersch u. Gruber», II, Section, 35 Theil. До
того ми додали власні досліди по газетах, а також по розмовах і листу
оксфордського професора Ріса (Rhys), котрий тепер один з перших
кельтістів в Європі.

Розмову про Валлію не можна скінчити, не нагадавши, що влас-
не радикальний, майже зовсім безпопівський характер протестант-
ських церков у Валлії причинився не тільки до того, що тепер з
усіх старих кельтійських націй все-таки найліпше стоїть валлійська,
але й до того, що Валлія стала точкою, звідки вийшли великі ре-
лігійно-просвітні рухи, котрі прислужились і іншим націям. В 1662 р.,
коли упала англійська республіка і повернувшийся королівський
уряд вигнав з парафій 2000 попів за церковне й світське радикальство,
один з них заложив «Товариство ширення євангелія в Валлії». Це
товариство стало прикладом для інших, між іншим для такого,
котре ширило євангеліє і на мові шотландських кельтів-гуралів
(1709), і такого, котре ширило недільні школи в Англії і Валлії (1785).
Нарешті в кінці XVIII ст. один валлієць, Thomas Charles, настояв,
щоб «Товариство ширення християнської науки» видало двічі по
10 000 валлійських перекладів Біблії, а далі змовивсь з кількома
радикальними протестантами-баптистами (від котрих тепер пішла
українська «штунда») і одним німцем і задумав закласти товариство
для ширення Біблії на живих мовах не тільки в англійській дер-
жаві, а по всьому світові. До такої думки пристав дехто і з англій-
ської королівсько-єпископальної церкви, і так повстало в 1804 р.
товариство, зложене з людей усяких християнських церков — «Бри-
танське й чужостороннє біблійне товариство («Britisch and foreign
Society»), котре почало з того, що видрукувало 20000 примірників
Біблії валлійської та 5000 Нових Завітів, а далі почало друкувати
Біблії або хоч Нові Завіти на всяких мовах (тепер коло 250) і роз-
пустило досі коло 200 мільйонів таких книг. Цікавий уряд того то-
вариства по першому ще статуту: в комітеті мусить бути 36 членів,
з них — 6 чужосторонців, а 30 — з англічан, 15 прихильників єпис-
копальної церкви, 15 незгідних з нею (дисидентів). Перші видруковані
товариством книги були: Біблія валлійська й англійська та євангеліє
по Івану на мові могавків, народу дикого в Північній Америці.

Ніхто більше цього товариства, котрого початок вийшов, як бачите,
з Валлії, не прислужився досі стільки для притягання до письменно-
го життя найдальших і найдикіших народів і, значить, для культур-

517

ної автономії (освітньої вольності) народів. Тепер би слід по прикладу
його закласти таке ж всесвітнє товариство для ширення світської
науки.

Покаюсь у свого рода національній загорілості: я колись марив,
що наша Україна, 20 раз більша людністю, ніж Валлія, зробить щось
подібне. Так марив я, коли бачив чимало українців, старших і молод-
ших, котрі присягались на тому, щоб поставити свій патріотизм на
грунті передових всесвітніх думок, культурних, політичних і соціаль-
них, і рішуче нести в свій народ ті думки словом і книгами. Відносини
нашого народу до сусідів самі собою нав'язували нам подібну пропа-
ганду й серед них, а надто серед жидів, білорусів, литвинів, руму-
нів, а далі навіть і серед поляків і великорусів. Та з тих мрій виповни-
лось тільки трішечки: видрукування в Женеві перекладу української
брошурки «Про багацтво та бєдносць» для білорусів та участь га-
лицьких радикалів-украшців в печатках соціалістичної пропаганди се-
ред жидів та поляків. А щодо загалу українолюбців, котрі присягались
до радикалізму 10-15 років назад, то де вони опинились тепер,
видно з того, що тепер нам приходиться перед ними навіть доказувати
шкідливість для української справи римського клерикалізму звісних
«угодовців». Так вони стали далеко не то від науково-світського
радикалізму й космополітизму наших часів, а навіть від христи-
янського радикалізму й універсалізму валлійців, основателів британ-
ського й чужостороннього біблійного товариства.

Ще нещасливіше, ніж у Валлії, випала історія кельтійської націо-
нальності і далеко гірший стан її і тепер в Ірландії.

І тут кельти, в той час як почались їх стосунки з англічанами,
були вже не варварами, мали літературу, закони, але були розділені
політичне так, що не могли противитись як слід нормандським
авантурникам, а потім англічанам, котрі завоювали частину Ірландії
по берегу проливу, починаючи з висадки англо-валлійців в другій
половині XII ст.

В Ірландії спершу важко було англічанам подужати велику масу
кельтійської людності, так що перші виселки англійські там самі поча-
ли покельчуватись. Англійський уряд піднявсь проти того на такі
заходи, приклад котрих бачимо в кількенійському статуті 1366 р.,
котрий поділив Ірландію на дві частини — чисту й погану, англійську
й кельтійську, з котрих остання була безмірно більша. Шлюби
й кумівство між англічанами й кельтами і навіть узяти мамку з одного
народу до дитини з другого було заборонено, як державна зрада.
Так само заборонено було англічанину давати кельтові коня чи
зброю чи що інше. Заборонялось англічанам усяке компанство з
кельтом, а надто з бардом. Навіть монахи-кельти не могли вступити
в монастир англійський і навпаки. Заборонялось англічанам носити
одежу кельтійську й їздити на конях по-кельтійському. Ні один кельт
не міг вести процесу перед англійським судом, так що навіть убити
англічанинові кельта було вільно. Англічанинові заборонялось говори-

518

ти по-кельтійському, а коли б кельт примішався до компанії англі-
чан, то вся його земля конфіскувалась, а сам він замикавсь у тюрму,
поки не вивчиться прохати прощїння на англійській мові і т. д.

Кількенійський статут занадто ідеальний, щоб його можна було
цілком видержати на практиці. І після його не тільки кельти ірланд-
ські жили, а навіть англічани покельтчувались і ставали, як казано
тоді, ipsis Hibernis hiberiniores  і бунтувались проти англійської корони.
Коли в Англії взяв на час гору монархічний абсолютизм при Тюдо-
рах, то задумано було зробити кінець ірландській анархії й сепара-
тизму і вироблена була система, котру історик Грін (Green, «History of
ebglish people», II, 176) характеризує так: «Генрі VІІІ-ому мало було
покорити Ірландію. Йому хотілось цивілізувати народ, котрий він по-
корив, хотілось правити ним по законах, а не самою силою. Але один
тільки образ закону, який могли собі здумати король і його міністри,
був закон англійський. Звичайний закон, котрий мав силу в Ірландії,
за границею Pale (країни, здавна заселеної англічанами), ірландська
система кланового уряду й громадського володіння землею, так само
як поезія й література, котрою славилась ірландська мова, були не
тільки невідомі англійським державним мужам, але висміювались
ними, як варварство. Єдиним способом цивілізувати Ірландію й попра-
вити хаотичний нелад, котрий вона показувала їх розуму, було знищи-
ти всю кельтійську традицію ірландського народу, «зробити Ірландію
англійською життям,
законами, мовою».

Спершу англійський уряд думав іти до мети потроху, але настав
спір релігійний між католицтвом і реформацією, а далі політичний —
між королями й парламентом, і в Ірландії, котра в усьому чинила
наперекір Англії, англійський уряд узявся за найстрогіші міри.

Треба нагадати, що урядова (королівсько-єпископальна) ре-
формація, котру англійський королівський уряд Генрі VIII і др.
проводив і в Ірландії, не могла пустити тут коренів, ані помогти так
самій кельтійській національності, як поміг радикально-сектантський
без єпископальний і навіть безпопівський рух у Валлії. Коли англій-
ський уряд посилав у 1560 р. в Ірландію нові церковні книги,
котрі мусили там замінити католицькі, то не збувся своєї зневаги про-
ти кельтійської мови, а написав такі речі, котрі не лагодились про-
між себе: «хоч, мовляв, і найліпше б було, щоб церковна служба
справлялась на такій мові, яку люди найліпше розуміють, та позаяк
важко друкувати ірландськими буквами, й мало в цілій державі ро-
зуміються в них, то й нічого справляти в Ірландії службу церковну
мовою крайовою, а хай уживається коли не англійська, то латинська»
(King, Church, «History of Ireland», І, 755).

Не диво, що ірландці були холодні до такої реформації і воліли
вже стару церкву з її латинською службою, до котрої вони при-
наймні вже привикли. (Нагадаймо, що проби автономії в церковному
життю й письменстві ірландців були підкопані римською церквою за
поміччю англічан же вже в XII ст.) Англійський уряд страшенно

519

мстився на ірландцях за їх бунти на користь римської церкви, а
потім — королів Стюартів, котрих англічани двічі проганяли. Звісно,
що виробляли в Ірландії англійські уряди Генрі VIII, Єлизавети,
нарешті, голови англійської республіки Олівера Кромвеля. Останній
після походу 1649 р. майже знищив ірландців, натхненний біблій-
ними картинами війни жидів з хананеями. Тисячі ірландців були
перебиті, десятки тисяч вивезено на тяжкі роботи в Америку, де їх
навіть продавали, як негрів. Милість була, коли уряд дозволив
ірландцям виселятись на службу в Іспанію та Францію. В усьому краю
зостались тільки 850000 душ, з котрих 150000 були емігранти з
Англії і Шотландії. Спеціально для кельтів Кромвель назначив
тільки одну з чотирьох ірландських провінцій (Connaught) і всю
землю їх роздав англічанам, з котрих поробились лендлорди. Не треба
забувати, що така денаціоналізація йшла поряд з державно-адміні-
стративною централізацією між Шотландією, Ірландією й Англією.

Такими заходами, котрі хоч і не так радикально підновлялись
і в XVIII ст., не зломлено сепаратизму ірландського, котрий витворяв-
ся навіть у поселених в Ірландії англічан, але зломлено кельто-
ірландську національність. В 1861 р. на 5 798 967 людності в Ірландії
було вже тільки 1 105 536 кельтів по мові, а в 1881 р. на 5 174 831
усієї людності кельтів було тільки 950 680 (18 %), та й з тих лишень
103 562 говорило тільки по-кельтському, а решта вже говорила й по-
англійському. Ніяких державних прав кельто-ірландська мова не має
і література на ній майже не існує, хоч у новіші часи заложилось
осібне «Товариство для охорони й плекання ірландської мови»
(«The gaelic Union for the preservation and cultuvation of the Irich
language»). В самому автономному або й у сепаратистичному ру-
хові Ірландії хоч іноді гаряче говориться про кельтійський дух, не-
згідний з англосаксонським, та все-таки спеціально кельтiйська мова
не грає ніякої ролі, і Ірландія властиво показує приклад великої
англоненависті при англійській мові.

(Див.: Beaumont «Irlande»; W.A.O'Connor, «History of the Irish Pe-
ople», І—II; Em Lawles, «Irland (the story of the Nations)»; Green,
«History of englich people» І—IV; Sebillot: в «Revue celtique», IV;
Windisch, «Keltische Sprache», Brokchaus, «Conversationslextion»,
Irland).

Багато б треба було нам говорити, якби ми схотіли простежити
долю кельтійської національності в Шотландії, історія котрої досить
сплутана дрібними сварками й мало відома у нас звичайній публіці.
Та для нашої мети досить буде привести кілька найголовніших
фактів.

Держава Шотландська певно почалась серед кельтів, котрі дали їй
ім'я (Scotia); та вже рано центр цеї держави перейшов у південну,
здавна посаксонену країну, на котру потім впливала новоанглійська
національність. Уже в шотландських законах XII ст. (Regiam
Majestatem), писаних по-латинському, видно, що старе кельтійське

520

звичаєве право дуже було занехаяно. Все державне життя справля-
лось уже від того часу на мові англо-шотландській, коли не на ла-
тинській, а кельтiйська (гаельська) зоставалась тільки для звичайного
словесного права в горах, для словесної, хоч досить багатої, поезії,
зв'язаної з ірландською, та почасти для заміток церковних. Ледве
під кінець XV ст. літературні аматори почали записувати в горах
Шотландії народні кельтійські пісні, та й то ще не досить певно.
Реформація, котра, як звісно, прийняла в Шотландії радикальний,
женевський напрямок, почала було посвящати й кельтійську мову,
коли слідом за англо-шотландською книгою церковних псалмів і
молитов («Book of Common Order») подібна книга була зроблена й на
кельтійській мові й надрукована в 1567 р. То була перша друкована
книга кельтійська. В 1690 р. видана була Біблія для Ірландії з слов-
ничком для шотландських кельтів.

Так положена була культурна перешкода для знищення гаельської
мови. Але ж державні порядки в Шотландії все йшли до такого
знищення почасти й не без вини самих кельтів, котрі, як горалі
(Highlanders), вживали розбоїв і дражнили проти себе більш освічених
англосаксонських подолян (Lowlanders). Заміри знищити кельтів-
горалів пішли в Шотландії систематичніше, коли Шотландія при-
лучилась до Англії в XVII—XVIII ст., англо-шотландський уряд по-
чав побільшувати силу князьків горальських над простим народом,
а поряд з тим напирати на те, щоб вони переміняли свою мову й
звичаї на англійські. В 1616 р. уряд обов'язав тих князьків посилати
дітей своїх на Поділля, щоб вони там учились читати, писати й гово-
рити по-англійському. Акт королівської Ради писав тоді про цей при-
мус, що це «єдиний спосіб, щоб вивести панів горальських з вар-
варства і приготовити їх зреформувати й їх країну і довести її
до побожності, покірливості й освіти» (to gdliness obenience and civility).

Ремство шотландських горалів проти уряду англійського, а надто
в XVIII ст., коли він став дужче нагнітати на них, потягло їх під-
пирати династію Стюартів, коли її вигнали англічани в 1688 р.
З того часу Стюарти кілька разів піднімали бунти між горалями
Шотландії; після кожного бунту англійський уряд все більше нагні-
чував на тих горалів, випираючи їх з рідної країни. В 1725 р. зве-
лено було одібрати в горалів гвери, і після бунту 1745 р. заборонено
навіть одежу горальську й кожний гораль мусив давати ось яку, ку-
медну тепер, присягу: «Присягаюсь, що так само як мушу я відпо-
відати перед Богом на великий день страшного суду, так я не буду,
не мушу держати в себе рушниці, ні пістолета і ніякого гвера, і що
не буду носити тартан'у (tartan — осібна матерія для одежі, пледу
(pleid — шаль)) і нічого з гірської одежі (Highland-garb), а коли я
буду таке робити, то нехай я буду проклятий на моїх справах, на
родині й маєтку моєму, нехай я ніколи не побачу ні жінки моєї, ні
дітей, батька, матері, ні приятелів, нехай я буду вбитий на війні

521

як боязливий і лежатиму без християнського похорону в чужій
землі, далеко від гробів батьків моїх і родичів, нехай це все нападе
на мене, коли я зламаю мою присягу». Цікаво, що після цеї нагінки
на національну одежу шотландських горалів знаменитий артист Гар-
рiк, граючи Макбета, не смів появитись в цій одежі на сцені в Лон-
доні, щоб не «провалити» спектаклю (Lecky, «History of England in
XVIII cent.», III, 53—54).

От такими заходами англічани дуже підрізали національність
шотландських кельтів. Коли вони зовсім її не знищили ще й досі,
то тільки через те, що все-таки новий освітній рух узяв під свій
захист і гаельську мову. Ми бачили, що освічені люди зацікавились
народними піснями гаельськими та що на мову гаельську почали пере-
кладати й протестантські святі книги. Перше надало охоти гаельським
поетам писати по-своєму, а друге дало сяке-таке релігійне пись-
менство гаельське. В другій половині XVIII ст. велику цікавість до
гаельських народних пісень та переказів збудив по всьому світові
Макферсон, видавши переробки їх по-англійському, мовбито як поеми
старого співака Оссiана. Потім видано частину кельтійських мате-
ріялів Макферсона. В XIX ст. склалось кілька товариств для досвіду
поезії гаельської та плекання її мови. Тепер цею мовою говорить
у Шотландії коло 300 000 душ на 3 735 000 усієї людності, а в усій
Великобританії 309 254 душ, з котрих, одначе, тільки 48 873 не го-
ворить по-англійському. Ніякої офіціальної сили мова гаельська не
має і з усіх публічних інституцій вживається тільки в церквах. Само
собою розуміється, що мови тої і вільно вживати в приватних
школах і що вчені спеціалісти учать про неї по університетах як про
наукову цікавість. (Див. про це все: Burton, «History of Scotland», І—
VIII; Mackintosh «History of civilisation in Scotland», І—IV; Sebillot в
«Revue Celtique», IV; Windisch «Keltische Sprache». Ми додали деякі
замітки після пр[аці] Ріса.)

Рівняючи долю трьох кельтійських націй, ми не можемо не
запримітити, що ліпше з них вийшли валлійці, у котрих запану-
вало радикальне, майже зовсім безпопівське, протестантство, гірше
вже шотландські горалі пресвітеріанці (попівці), а найгірше ірландці,
котрі і зостались при римському католицтві.

Другою по черзі централізованою державою в 3 [ахідній] Європі,
після Англії, явилась Франція, хоч і на другий лад, абсолютно
королівський і бюрократичний. Політика Франції до недержавних на-
ціональностей була також само проскрипційна, як і англійська.
Ми оглянули долю найважніших із недержавних національностей
у Франції в своїй праці «Новокельтское и провансальское движение
во Франции» («Вестн. Европы», 1875, август, сент.) і, шануючи фор-
мат «Народа», не будемо повторятись. Суть діла в тому, що з недер-
жавних національностей Франції кельтійсько-бретонська не вспіла ще
вибитися з-під латини, як дісталась під панство французької мови, так
само як і іберiйсько-біскайська. Обидві вспіли собі здобути з усіх

522

публічних інституцій в середні віки тільки містерії (релігійний театр)
та почасти церковну проповідь, за котру, одначе, католицьке духо-
венство взялось енергійніше тільки в новіші часи, під страхом
протестантства і надто якобінського переслідування в часи Ве-
ликої революції. (Переклад Нов. Завіту на бретонське з'явився
тільки в 1827 р., а всеї Біблії тільки в 1866 р.) Різні діалекти
мови провансальської (lange d'oc) почали було влазити в церкви єре-
тицькі (альбігойців і др.), в акти муніципальні й провінціальні,
як за проводом римської церкви наскочила французьку Україну
французька Москва в образі хрестового походу проти альбігойців
у 1209 р. і підрізала сходи другої французької національності на
ниві публічного життя, і з того часу lange d'oc повернувся в забуту
історією мужицьку мову, аж поки не нагадав про неї новий літе-
ратурний рух у XIX ст.

Така була в середні віки доля недержавних національностей
на західній половині теперішньої Франції. Чим було тоді спеціально
французьке королівство на цій половині, тим було на східній гер-
цогство Бургундське.
Воно мало свою «окраїну». Нідерландські зем-
лі заселені фламандсько-голландськими варіаціями долішньоніме-
цького племені. Багаті через ремесла і торг, поріднені й почасти
юридичне зв'язані з німецькою імперією городи нідерландські були
не те що села етнографічних острівків біскайської й бретонської
мови. В городах нідерландських виросла своя література; буйна ав-
тономія городів тих рано стала писати свої публічні акти живою
народною мовою, примушуючи шанувати її й феодальних князів своїх,
навіть таких, як графи Фландрії, котрі мали підданих і французької
мови (валлони). Та тільки коли бургундські герцоги з кінців XIV ст.
прилучили правдами й неправдами до своїх французьких земель
нідерландські, так зараз же вони почали давити нідерландську на-
ціональність. В цих заходах бургундського уряду французької націо-
нальності ми бачимо перший в новій Європі приклад свідомого
національного централізму, системи денаціоналізації, направленої
проти національності висококультурної й цілком свідомої себе й
свого права на автономію.

Хоча двір бургундських герцогів XV ст. топився в розкошах з
податків, що йшли від нідерландських городів, але при тому дворі
систематично виключена була нефранцузька мова й висміювались де-
легати міщан і рицарі нідерландські, котрі нею не говорили. Правда,
коли треба було Пилипові Доброму (доброму для панів) прохати при-
бавок грошей (Beden) у нідерландських міщан, то він звертавсь до
провінціальних сеймів (Staaten) по-нідерландському, але коли городя-
ни, котрі не могли зносити герцогського здирства й зневаги їх
прав, бунтувались і війна їм не щастила, то вони мусили прохати в
герцога ласки по-французькому. А до того бургундські герцоги по-
ставили над автономічними городовими судами нідерландськими апе-
ляційні палати й найвищий суд — герцогські з процедурою римсько-

523

французькою і з мовою урядовою французькою. В своїй «обруситель-
ній» політиці герцоги Бургундії йшли по дорозі, на котру вже раніше
ступили французи, графи Фландрії, а також королі французькі, їх
сюзерени. Цікаво, що коли король Франції пішов 1382 р. на поміч гра-
фу Фландрії проти бунтувавших фламандських міщан, то в армії союз-
ників було під острахом смерті заборонено говорити по-фламандсько-
му, хоч там були рицарі з фламандського краю.

Інтересно буде, при цій нагоді, завважити, що бургундські гер-
цоги, а надто король Смілий, так само руйнували непокірні їм
городи нідерландські, як і московські Івани III і IV — Новгород,
так що нідерландські хроніки звуть короля іменем Грізний, Le
Terrible.

Цей натиск «офранцуження» вкупі з бюрократичною централі-
зацією і деспотизмом господаря викликав у Нідерландах перший в
історії Європи приклад закону про рівноправність національностей в
змішаній державі.
В знаменитій Великій Привілегїі, котру взяли
депутати різних провінцій Нідерландських з дочки Кароля, Марії
(1477),— в цьому акті, котрий є один з світліших прикладів і полі-
тичного лібералізму середньовічного, поставлено було, що спільна
всім провінціям канцелярія мусила мати в собі мужів обох націо-
нальностей: французької і дольньонімецької, ознайомлених з обома
мовами, і що всякі приписи, об'явлені в якій країні не крайовою
мовою, не мають вартості. (Дуже жалкуємо, що не маємо тепер під
рукою текста цеї привілегії, котрий надрукований в «Verzameling
van XXIV originale charters 1787» в часи повстання бельгійців проти
Йосипа II Австрійського, а говоримо про неї з других рук, між ін-
шим, з книги de Leveleye «Le gouvernement de la democratie».)

Як звісно, значна частина французьких земель бургундських гер-
цогів одійшла за часи тієї Марії до Франції, тоді як Нідерланди
одійшли до габсбурзько-іспанського дому. Через те натиск «офран-
цуження» Нідерландів спинився, а в північних провінціях, котрі виби-
лись з-під габсбурзько-іспанського дому в окрему вільну державу,
зовсім перестав. Але в південних провінціях, що тепер складають
Бельгію, цей натиск лишив по собі помітні сліди, і інтересно, що
навіть уряди іспанський і австрійський вживали там французької
мови в XVII і XVIII ст.

Факти боротьби бургундських герцогів з нідерландцями можна
знайти в  Баранта «Histoire des Dues de Bourgogne»,а також у великих
зводах історії Франції Мішле й Мартена. Про адміністративну полі-
тику бургундських герцогів у Нідерландах див.: Wenzelberger,
«Geschichte der Niederlande», І).

Забравши більшу половину земель бургундського дому, фран-
цузька держава стала викінчати в себе систему централізації, а далі
посуватись до Рейну, забираючи вже й країни німецької мови, доліш-
ньої, як частина Фландрії, й горішньої, як Ельзас. Тоді й французька
держава стала на дорогу «офранцуження восточных окраин» ще

524

більше рішуче, бо від часів бургундських успів розвитись ідеал
централістично-бюрократичної адміністрації. Я маю право думати, що
політика, напр., Людовіка XIV у Фландрії, Лотарінгії й Ельзасі, з їх
апеляційними судами й другими палатами й адміністрацією виключ-
но на французькій мові, досить звісна скільки-небудь освіченій
публіці, про неї говориться навіть і в гімназіальних підручниках,
і через те не буду тут розводитись про цю справу.

Вже книга Токвіля «L'ancien regime et la revolution», котра по-
явилась з сорок років тому назад, показала ясно, що велика ре-
волюція французька в адміністрації Франції тільки викінчила роботу
старих королівських політиків Франції, як Рішельє та Людовік XIV.
Республіканці-якобінці — це властиві віртуози державної централіза-
ції. Вони вкупі з Наполеоном І, котрий зібрав коло себе решту
їх, виробили ту систему політичне-адміністраційну, котра стала
взірцем для всіх бюрократичних порядків в Європі включно до Росії
й навіть почасти до Турції. Інтересно, що французькі республікан-
ці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть фор-
мально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи
французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні
батьки новішого державно-національного централізму, усяких герма-
нізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.

Почасти я говорив про це в праці «Новокельтское и прован-
сальское движение во Франции», але треба сказати про це ще тепер
і трошки докладніше.

Я думаю, що історія великої французької революції стане най-
яснішою, коли в ній розрізнити два уклади, говорячи терміном
Костомарова: французький і паризький. Революція всефранцузька,
приготовлена всім попереднім культурним процесом і почата про-
вінціальними бунтами в 1788 р. (в Бретані й Дофіне), дала «Декла-
рацію прав людини й громадянина» 1789 і конституцію 1791 р. Але
Парижеві цього було мало: він хотів радикальнішої реформи, та ще
й не тільки політичної, а й релігійно-філософської. Звісно, в теорії
Париж мав рацію, та тільки практично матиме рацію хіба в XX ст.
Коли виявилось, що провінція не може піти за Парижем, тоді тео-
ретикам радикальної реформи при тодішніх звичках думки й учинків,
вихованих віковою школою абсолютизму державного й церковного,
не зосталось нічого, як опершись на Париж, узятись за абсолютистич-
ну палицю й нею гнати всю Францію по дорозі поступу. Ось го-
ловна внутрішня причина, чому республіканці-якобінці взялись за по-
літично-адміністративну централізацію, цілком противну заяві «Де-
кларації прав», до котрої й вони молились. Другі причини, між ін-
шим, і роялістично-коаліційна війна,— побічні.

Підтягуючи провінції до свого ідеалу, якобінці наткнулись там і на
недержавні національності з їх мовами, котрі почали було відживати
серед тепла того руху, що зродив «Декларацію прав», між іншим,
перекладати по-своєму цю декларацію. Проскрибовані якобінцями

525

громадські елементи, починаючи від попів і роялістів і кінчаючи
республіканцями-федералістами, явились по провінціях і взялись і
собі за пропаганду своїх ідей на недержавних мовах, почасти про-
тестуючи при цьому проти диктатури Парижа над усією Францією.
Якобінці вгледіли корінь лиха в самому факті життя недержавних
мов, відмінних від святої «мови Декларації прав». Вони поспішались
якнайскоріше знищити ті мови.

8-го плювіозу II року республіки Барер, член Комітету дер-
жавного порятунку («Comite du salut public»), зробив у Конвенті ра-
порт про цю справу. Ми мусимо спинитись довше на цьому рапорті,
бо документ цей має в собі всі сорти катковщини, які тепер можна
здибати, напр., у російських національних централістів, починаючи
від консервативних і кінчаючи революційними, котрих теорії ми роз-
бирали в книжці «Историческая Польша и великорусская демо-
кратия».

Барер говорив: «Громадяни (citoyens)! Тирани, змовившись про-
між себе, сказали: неуцтво було завше нашим найдужчим поміч-
ником; піддержім же неуцтво; воно творить фанатиків, вбільшує
кількість противуреволюцiонерів; відсунемо Францію до варварст-
ва — послужімось з народів малоосвічених або з тих, котрі говорять
мовою іншою, ніж мова спільної просвіти...

Комітет зрозумів цю змову неуцтва й деспотизму...

Я тепер зверну вашу увагу на найліпшу мову в Європі, на ту,
котра перша освятила одверто права людини й громадянина, на ту,
котра має на собі працю передати світові найвищі думки про волю
й найбільші погляди державні».

Звісно, для Барера це мова французька. По його словах, вона
недавно ще була невільницька, дворова, але від часу революції
люди з усяких країн Франції заговорили нею з виразом волі й рів-
ності.

«Тільки чотири є точки в республіці, на котрі мусить звернути
увагу революційний законодавець з погляду мов, котрі найбільше
противні ширенню громадського духу й ставлять перепони знаттю за-
конів республіки та їх викону.

Між старими мовами, галльськими (velches), гасконськими, кель-
тійськими або східними, котрі творять відтінки в відносинах різних
громадян і країн нашої республіки, ми запримітили (і рапорт послів
національних говорить в один голос про це з різними агентами
уряду, посланими в департаменти), що мова так звана бретонська
(bas-breton), мова басків, мова німецька та італьянська продовжують
царство фанатизму й забобонів (superstition), перешкоджають рево-
люції проникнути в дев'яти важних департаментах і можуть сприяти
ворогам Франції».

Барер огляда ці мови, причому, говорячи про італьянську на
Корсіці, каже, що на цьому острові народ навіть не знає про існу-
вання нових законів, бо вони написані мовою, котрої той народ

526

не розуміє. «Правда,— каже Барер,— від кількох місяців наші закони
перекладаються на італьянське, але ж чи не ліпше б було поставити
там кількох учителів нашої мови, ніж перекладчиків на мову чужу?..
 Ось уже три роки, як законодавчі ради говорять про народну
освіту. Закони про виховання мають виготовити ремісників, артистів,
учених, літератів, законодавців, чиновників; але найперші закони про
виховання мусять приготовити громадян, отже, щоб бути громадя-
нином, треба слухатись законів, а щоб їх слухати, треба їх знати.
Значить, ви обов'язані дати народові перше виховання, котре дасть
йому можливість розуміти голос законодавця. Яку ж противність
показують всякому розумному порядкові департаменти Рейнський,
Морбіганський, Фіністере і т. і.? Законодавець говорить там мовою,
котрої ті, що мусять виконати закони й слухати їх, не розуміють.
Старі держави не знали такого разючого й небезпечного контрасту.
Треба розповсюдити (populariser) мову (державну), треба зни-
щити цю аристократію мови, котра немов ставить націю освічену
серед нації варварської.

Ми зреволюціонували уряд, закони, звичаї, норови, одежу, тор-
гівлю, саму думку; треба ж зреволюціонувати й мову, котра служить
їм щоденним струментом...

Федералізм і забобони говорять по-бретонському, еміграція та
ненависть до республіки говорять по-німецькому, контрреволюція
говорить по-італьянському, а фанатизм говорить по-баскському. Роз-
биймо ж ці струменти шкоди й облуди!

Комітет подумав, що треба вам предложити як річ негайну й
революційну: поставити в кожній громаді в означених департа-
ментах по вчителю французької мови, котрий мусить учити молодих
людей обох полів і читати кожної декади всім громадянам закони,
декрети й накази, послані Конвентом. Ці учителі будуть перекла-
дати усно закони для легшого розуміння їх, в перші часи. Рим на-
ставляв молодь, навчаючи її читать закон 12 дошок. Франція
буде навчати частину громадян французької мови по книзі Декла-
рації прав...

Якби я сказав таке деспотові, то він би мене вилаяв; за часи
монархи кожний дім, кожна громада, кожна провінція була немов
осібною державою по життю, обрядах, законах, звичаях і по мові.
Деспот мав потребу роз'єднати народи, розділяти країни, інтереси,
перешкоджати стосунки, спиняти однаковість думок. Деспотизм під-
держував різність мов; монархія мусить бути подібна до Вавілон-
ської вежі, і для тирана нема другої загальної мови, окрім сили,
щоб мати слухняність та податки, щоб мати гроші.

А в демократії, противно,— нагляд за урядом довірено кожному
громадянинові, щоб наглядати за урядом, треба його знати, треба
надто знати його мову.

Кілька видатків ми зробили на те, щоб перекласти закони двох
перших державних рад на різні мови Франції, так мовбито мусимо

527

ми підпирати ці варварські жаргони і ці грубі мови, котрі можуть
тільки служити фанатикам і контрреволюціонерам.

Залишати громадян в незнанню мови національної (nationale- тут державної)
— значить зраджувати батьківщину».

Громадяни! Мова народа вільного мусить бути одна і та ж сама для
всіх!

Що це таке? Тоді як чужі народи на всьому світі учаться мови
французької, сказати, що в самій Франції є 600 000 французів, котрі
не знають ні законів, ні революції, що виробляються серед них ?!

Треба нам мати гордість, котру мусить давати першенство фран-
цузької мови з того часу, як вона стала республіканською, треба нам
сповнити обов'язок!

Залишімо мову німецьку, малопристойну для народів вільних,
поки (в Німцях) не впаде уряд феодальний і вояцький, котрому вона
служить найдостойнішою окрасою.

Лишімо мову іспанську для її інквізиції й університетів, поки вона
не виголосить вигнання Бурбонів, котрі відняли трон в народів
всіх Іспаній.

Щодо мови англійської, котра була великою й вільною тоді,
як вона обогатилась словами величество народу, то тепер вона стала
мовою уряду тиранського й ненависного, банків та векселів!

Тільки та мова, котра дала свої згуки вільності й рівності, мова,
котра має законодавчу трибуну і 2000 трибун народних.... котра
розказала всій Європі про вартість 14 армій, мова, котра служить
струментом слави відвоювання Тулона, Ландау, Фор-Вобана й зни-
щення армій королівських — тільки така мова може стати всесвіт-
ньою.

Це амбіція генія вільності; він її викона! А ми — ми обов'язані пе-
ред нашими согромадянами, обов'язані задля ствердження Республіки
зробити так, щоб на всьому її обширі говорилось мовою, котрою на-
писана Декларація прав людини».

Конвент дав декрет в дусі цього докладу, а скоро після того
слухав новий доклад Грегуара «Про потребу й способи знівечити
всі народні вимови (patois) і розповсюдити мову французьку» і
видав прокламацію, зложену Грегуаром:

«Громадяни, ви маєте щастя бути французами!.. Ви ненавидите
федералізм політичний; відкиньте й федералізм мови! Мова мусить
бути єдина, як республіка!» і т. ін.

Відповідно таким поглядам політики Конвенту поступали не тіль-
ки у Франції, а і в тих країнах, котрі вони покоряли, «увільняючи
їх від тиранства королів», як, напр., у Бельгії, де мова фламандська
до останку витіснялася з урядів. Слідом за політиками Конвенту
пішов Наполеон.

(Див.: Vinson, «La convention et les idiomes locaux» в «Melanges
de linguistique et d'antropologie» par Ab. Hovelacque, Em. Picot et
J. Vinson; De Haulleville, «La nationalite belge»; Gazier, «Lettres a

528

Gregoire sur les patois de France 1790—94».— «Documents inedits sur
la langue, les moeurs etc.»)

Так виробилась система французького націоналізму централістич-
ного, про котру в раніші часи не мали й думки. Ця система
пустила серед французів глибокі корені, так що тепер ніде нема такого
унітаризму, як у французькій громаді. Звісно, коли в XIX ст. по недо-
битих національностях Франції піднялись рухи до відродження
національних мов, то серед висококультурних французів знайшлось
досить дилетантів, щоб смакувати в тих рухах і похваляти їх. Але
це, принаймні досі, не має ніякого впливу на офіціальне життя,
ні в школах, ні в урядах не допускається мова, інша від державної
французької. Звісно, не маючи попередньої поліцейської цензури,
уряд французький в XIX ст. не міг видавати заборон на книги не-
французьких мов, але не треба думати, щоб нові провінціально-
національні рухи не мали проти себе Каткових у пресі французькій.
Я приводив у «Вестнике Европы» приклади криків їх проти «сепара-
тизму» провансальського, в котрому нема десятої часті того соціально-
політичного елемента, який є, напр., у Шевченка. Я міг би привести
ще новіші приклади, та мушу берегти папір і час.

Розкажу наочні факти. Років 3-4 назад довелось мені жити літом
в Савойській долині серед досить освічених французів. Між ними
один інженер був з Провансу, а другий — інспектор академії з Бре-
тані. Саме тоді паризька преса чимало писала про провансальських
патріотів «фелібрів», з приводу екскурсії, котру робили аматори в
Прованс, де в руїні амфітеатру паризькі актори грали трагедію
Софокла (по-французькому) і де потім приїжджі брали участь у пое-
тичних святах фелібрів. Парижани — народ до всього цікавий, а до
того серед літературної громади в Парижі має вплив симпатичний
романіст Доде, провансал (як і Золя) і приятель Фр. Містраля,
«короля фелібрів», так що парижани збігались навіть дивитись на
популярну процесію, досить дитячу, з «Тараскою» (змій, котрого вбив
коло Тараскону герой крайової легенди). Тим більше вони любувались
«південними літературними святами під південним небом». Але, як
звичайно, не обійшлось в пресі і без виступів проти південного «се-
паратизму».

В нашій вілледжіатурі під Монбланом читалась «Le Temps», котра
давала гарячі описи екскурсії пера Фр. Сарсе, звісного критика й при-
хильника «діалектів і patois». Довідавшись, що один з наших сожи-
телів по готелю провансаль, я зводив розмови на рух фелібрів, але
дістав відповідь, що це справа чисто поетична, святкова й глибоко в
щоденне життя не може й не мусить іти, бо інакше вона розділить
французів на дві нації. В суті це ж саме казав мені один із шефів
фелібрізму поет Руманіля, коли я був у нього в Авіньйоні в 1872 р.
Я завважав, що поки весь рух фелібрів буде обмежатись на поезіях,
доти він зостанеться гуртковим і поверховим.

«— Що робити? — питав Руманіля.— Писати популярно-наукові

529

книжки, виборчі маніфести, говорити по-провансальському на мі-
тингах і т. і., коли вже закон не позволя вам учити по-своєму в шко-
лах».— «Таке саме говорив нам один ваш компатріот»,— завважив
при цьому молодий фелібр, що був з нами.— «Хто такий?» — «Про-
фесор з Гельсінфорса». (Це був «фінноман», потім таке саме гово-
рив фелібрам імператор бразілійський, і слова його були приведені
в «Armana Provencau».) — «Знаєте,— сказав мені Руманіля після
одної такої розмови,— на це нам зважитись трудно, бо ми все-таки
французи (parce qu'apre tont nous sommes des Francais)».

Тепер фелібри пішли трохи дальше: трохи більше пишуть прозою,
Містраль навіть говорить про те, щоб пустили мову провансальську
в школу, але це все дуже слабе, коли порівняти навіть з працею і
змаганнями українофілів у Росії.

Коли я зачепив інспектора бретонця, то він мені з гордістю ска-
зав, що він хоч родився в Бретані, але мови бретонської не зна й не
хвалить не тільки щоб писати нею, а навіть того, що уряд піддержує
існування цеї мови тим, що дає вчителів народним школам із тамтеш-
ніх людей, котрі все-таки, бачачи, що діти не розуміють по-французь-
кому, обертаються до них хоч по-бретонському.

«Треба,— казав мій собесідник,— послати туди учителів чистих
французів, щоб слова не говорили бретонського, і тоді зразу справа
була б скінчена!» — «Ну,— кажу я,— треба вам узяти приклад з
нашого уряду, котрий навіть попів посила в Грузію таких, що слова
грузинського не знають, так що навіть тайна сповіді там відбувається
з драгоманом!» — «Справді? — спитав мій бретонець і, зрозумівши
в словах моїх іронію, прибавив зо сміхом: — А, це дуже вже сильно,
сповідь з драгоманом!» — «Правда,— сказав я,— але веде ще ради-
кальніше до «тріумфу національної мови над крайовими жаргонами».
Можу завірити, що 99 на 100 звичайних освічених французів ди-
виться на патуа, як мій бретонець-інспектор.

Не так давно моя родина купалась в океані в біскайському міс-
течку Гітарі, коло іспанської границі. Раз величенька компанія гостей
з різних провінцій Франції, різних професій, гуляючи коло містечка,
наткнулась на дітей і хотіла щось розпитати в них. Але діти нічого
не розуміли по-французькому, а гості не вміли ні слова біскайського.
Гості страшенно розсердились, а надто одна дама, котра вилаяла
дітей в дусі Конвента, доказуючи їм, що вони «французи і мусять
знати свою національну мову».
На горе, діти не зрозуміли й цеї рації.
В усій компанії знайшлась тільки одна людина, котра доказувала, що
коли ми заїхали в біскайську землю, то ми мусимо й вивчитись біс-
кайської мови, а коли ні, то хоч терпіти, що біскайські діти нас не
розуміють. «И та бе — украинка!» Решта знала тільки одно: тут
Франція, вони французи, вони мусять говорити по-французькому!

Не диво, що єдина концесія від держави французької, яку дістали
недержавні «жаргони» в останні часи,— це розказ міністра пошт
(фелібра), щоб за телеграми провансальські й бретонські у Франції

530

платити не 15 сантимів за слово, а 5. Бачите, тепер всій Європі можна
посилати телеграми, на якій кому вгодно мові, навіть шифровані,
аби латинськими буквами та арабськими цифрами (я сам не раз поси-
лав і получав телеграми у Швейцарії й Франції російські й українські).
Всередині Франції тариф на телеграми, писані мовою французькою,
5 сант. за слово, за мови чужосторонні (langues etrangeres) — по
15с. От фелібри й підійшли до свого товариша, котрий став міністром
пошти, з тим, що мова провансальська не чужостороння, а теж фран-
цузька, крайова б то, і міністр підвів її під 5-ти сантимний тариф та
до компанії прибавив і бретонську! Фламандську, італьянську й біс-
кайську тоді забуто, і не знаю, чи потім хто добавив і їх чи, скоріш,
ні. Але Каткови в пресі французькій не пропустили протестувати й
проти такої концесії провансалам і бретонцям.

Найгірше у Франції стоїть справа недержавних мов через те, що
там вона мусить боротись не тільки з законами, а й з звичаями, в
котрих французька громада страшенно консервативна. Звісно, що
для французів легше змінити форму держави, ніж викинути зайву
букву в академічній орфографії. По часті мови нема в Європі більше
централістичної громади, як французька. В Германії такий Моммзен
так і ріже свої лекції гольштинським акцентом, і в шкільних книжках
побачите зразки провінціальних поезій Грота, Кобеля і т. і. В Іта-
лії ще більше вільності: там по провінціях є театри, де грають на
діалектах, і ніхто не боїться вимови, а то й розмови на діалекті.

Сам перший король єдиної Італії, умираючи, говорив до свого
сина по-п'ємонтському. (В Італії є курйозна мішанина партикуля-
ризма з унітаризмом. Напр., між офіцерами армії вважається за
добрий тон закидати по-п'ємонтському, бо кадри спільної італьян-
ської армії вийшли з П'ємонту і Віктор Еммануїл любив п'ємонт-
ську мову; на флоті закидать по-генуезькому.)

У французів все, що нагадує patois, висміюється. І цей дух
перейшов навіть у т. зв. французьку Швейцарію, де женевець буде
невдоволений, коли ви його назвете французом, і скаже вам: «я жене-
вець», і тут, же поправить дитину, коли вона скаже або вимовить
слово на лад женевського патуа. Водський кантон (Vaud-Waadt)
більшою своєю частиною належить властиво не до французької мови,
а до провансальської (lange d'oc) і має у себе поетів-лауреатів на збо-
рах фелібрів, але, борони Боже, щоб у школах кантону або в урядах
вживано хоч слово з кантонального патуа, а не з академічної фран-
цузької мови. Інше в німецькій Швейцарії, де хоч книжна й актова
мова все-таки neu-hoch-deutsch, та і в домі багатого бюргера, і в
шкільних розмовах, і на мітингах, і на Landsgemeinde почуєте різні
варіанти Schwitzer-Dütsch'a.

Останніми часами науковий фольклорний рух почав трохи зміня-
ти погляди французької громади на патуа (недавно стала виходити
спеціальна «revue de patois») паралельно тому, як і в адміністратив-
них порядках потроху вводиться децентралізація. Але, взявши на

531

увагу всі звички французької громади, питаєш себе, що швидше на-
стане: чи нові погляди підкопають державно-національний центра-
лізм, чи він заїсть в кінець недержавні мови й діалекти?

Ми розповіли докладніше про стан недержавних мов у світі фран-
цузькому, бо це річ цікава, а також через те, що наша громада на
диво мало зна цю справу. Приклад тому не тільки д. Баштовий з його
статтею в «Ділі», а навіть земці-українофіли, котрі в 1880 р. в Чер-
нігівській земській губернській раді промовляли за тим, щоб україн-
ську мову допустити в школу і покликувались на приклад Провансу
й Бретані!!! Признаюсь, що я прожив тоді кілька тижнів з холодом
коло серця, чекаючи, як такі аргументи перекине який катковець
показом на те, що у Франції ні в одній раді навіть ніхто й не писне
про те, щоб у школу пущено було яку мову, окрім державної французь-
кої. Далі про другі держави я буду говорити коротше.

Мені трохи чудно було розповідати в журналі австрійському
історію германізаційних заходів уряду німецько-австрійського проти
різних слов'янських і інших національностей держави. Та й російська
публіка мусить же щось знати про переслідування чеської мови після
білогорського бойовища (1620 р.), про германізаційні заходи уряду
Марії Терезії й Йосифа II, бо про те досить оповідається в
«Истории славянских литератур» Пипіна й Спасовича і почасти в
«Новой истории Австрии» Спасовича (по Шпрінгеру).

Я нагадаю коротенько про централістично-германізаторську полі-
тику М. Терезії й Йосифа II, бо в ній ясно видно систематичне наслі-
дування французької системи з її мішаниною державно-національного
централізму заходами дійсно просвітніми (Aufklärung), через що
система ця стає принадливішою й тим більше шкідливою. Нагадаю
тільки державно-централістичні інституції М. Терезії, закладені ще в
1747—49 р. (Hofrechnenkammer, K. k. vereinigte Hofkanzlei), герма-
нізаційний, хоч добрий в суті своїй на той час шкільний закон 1771 р.,
германізацію гімназій і празького університету, добру тим, що витіс-
нено латину, та не добру тим, що ніяка інша мова, окрім німецької, не
була завважена, та що дітей, що не знали німецької мови, навіть не ве-
лено було брати в гімназії; указ Йосифа II 1784 р. про заміну латини
німецькою мовою в офіціальних закладах Венгрії, без усякого права
для інших крайових мов і т. д.

Не може бути сумніву, що державно-національний централізм у
Росії з XVIII ст. наслідував Францію, Пруссію та Австрію. Звісно, під-
стави для того були й хатні: дикі — в національній виключності, котра
була в москалів, як і в усіх народів, і культурні — в релігійній нетоле-
ранції, котра мусила вкоренитись серед великорусів в часи боротьби з
татарами-мусульманами й поляками-католиками, що сіли було
в 1610—1613 рр. в самій Москві й поводились там не дуже-то толе-
рантно; нарешті — державні, бо й стара Московщина виробилась у
централізовану монархію й була свого роду Францією, тільки дикува-
тою. З усього, що нам писано про Московське царство XVI—XVII ст.,

532

б'є в ніс дух нетолеранції національно-релігійної серед вищих верстов
людності, хоч, з другого боку, навіть з самих намов духовенства московсь-
кого видно, що простіші москалі братались і женились з усякими «по-
ганими» — мусульманами, поганцями на Сході і дружили з «лютерами
й кальвінами» на р. Двіні, в Новгороді і т. і. Після Петра І, котрий
навіть офіціально підписувався по-голландському, ця м'якість велико-
русів перед чужими націями явно себе стала показувати, хоч, з друго-
го боку, рішуче централістична система політично-адміністративна,
котра склалась у Росії на старомосковській основі, але під видимим
упливом німців, мусила виробити й систематичний державно-націо-
нальний централізм. Зовсім рішуче він себе почина проявляти з часів
Катерини II, котра в 1764 р. написала знамениті слова в своїй інструк-
ції генер [альному] прокуророві кн. Вяземському: «Малая Россия,
Лифляндия и Финляндия (тоді невеличка східна частина теперішньої
Фінляндії) суть провинции, которые правятся конфирмованными им
привилегиями; нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма неприс-
тойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с
ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно
назвать с достоверностию — глупостию. Сии провинции, также и
Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб
они обрусели и перестали бы смотреть, как волки к лесу. К тому при-
ступ весьма легкий, если разумные люди избранны будут начальника-
ми в тех провинциях; когда же в Малоросии гетмана не будет, то дол-
жно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона
какая была произведена в оное достоинство».

Тільки ж і ці слова Катерини, про котру треба пам'ятати, що вона
була все-таки німкенею на російському престолі, мали смисл більше
політично-адміністративний, ніж національний. І після Катерини II
централізм у Росії був більше державним, ніж національним, аж до
самих 1863—1866 рр. В перший раз проявився рішуче централізм
національний у Росії після польського повстання 1863 р., коли Кат-
ков виголосив характерні слова: «Чому ми не мусимо й не можемо
робити того в Польщі, що Франція робить в Ельзасі, а Пруссія

в Познані?»

В словах цих ясно видно, що обрусеніє не є система, котра витіка з
духу національного великорусів або з спеціально російського держав-
ного грунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної
фази всеєвропейської державної політики. Специфічно російським
елементом в теперішній системі обрусенія можна вважати певну бру-
тальність, котра проявляється, напр., в повертанні уніатів на право-
славіє або в забороні української літератури. Та й така брутальність
видається російським специфіком тільки для нашого XIX ст., бо
в XVII—XVIII ст. відносини Людовіка XIV до гугенотів або англійсь-
кого уряду до гірських шотландців були ще більше брутальні. Та навіть
тепер, коли порівняємо відносини російського абсолютного, тобто
тепер архаїчного, уряду до уніатів і українців з відносинами конститу-

533

ційного венгерського уряду до словаків, то ще хтозна-кому треба буде
видати премію на конкурсі брутальності. Ми мусили б спеціальніше
оглянути відносини російського державно-національного централізму
до національності української, але ця справа потребує цілого тому,
щоб бути виясненою. Скажемо найкоротше тільки для того, щоб нас
не докорили, що ми обминули найцікавіший для галичан-українців
вік історії системи обрусенія.

Основу для централізму національного й тут, як інде, робить
централізм державний, політично-адміністративний. Певне, lex Juse-
hovicia 1876 р. можлива тільки через те, що нема ніяких політич-
но -адміністративних інституцій, котрі б стояли на дорозі між петер-
бурзьким бюрократизмом і Україною. В XVII ст. Україна мала такі ін-
ституції в козацькій Гетьманщині. Московський уряд почав з того, що
обрізав ті інституції. Тільки ж не треба забувати, що Україна стратила
свою політичну автономію принаймні на половину через самих синів
своїх. Вже в перші роки після злуки з Москвою чернь посполита й ко-
зацька з самим Запорожжям, міщани й частина духовенства, держа-
чись монархічних ідеалів, ішли проти автономних тенденцій козацької
старшини й вищого духовенства і підрізали ті тенденції між 1657 і
1663 рр. Потім міщани, запорожці й почасти посполита чернь, скушту-
вавши боярського уряду, почали зміняти думки, але вже запізно, та й
дійшла до ліберального ідеалу, свідомого себе, хіба частина запорож-
ців (К. Гордієнко і т. і.) ; коли тим часом старшина козацька, повер-
таючись у панство, за Самойловича й Мазепи, сама підбурювала Моск-
ву проти запорожців. Коли Мазепа піднявся проти царя, тоді він і
частина старшини козацької попробували зійтися з Запорожжям, але
знову запізно. Тим часом самі порядки Гетьманщини, прилагоджені
більше до вояцького, ніж до мирнодержавного життя (бо при них не
тільки поспільство й міщани, але навіть шляхта, яко така, не мала
політичного права) , застаріли так, що український автономізм, прояв-
ляючися за часів Катерини II, перед смертю Гетьманщини й Запорож-
жя був настільки архаїчний і по своїй формі, так мало подібний до
всеєвропейського лібералізму того часу, що міг тільки дати урядові
петербурзькому привід хутніше скасувати українсько-козацькі поряд-
ки. Великого жалю те скасування на Україні не викликало, надто
скасування Гетьманщини, про котре, напр., ми не маємо ні одної пісні.
В простому народі скасування Запорожжя, очевидячки, визвало жаль,
котрий видно по великому числі пісень, та провідною думкою в них іде
жаль не за автономією козацькою, а за те, що «степи подаровано ге-
нералам», тобто думка не національно-політична, а соціальна. Так са-
мо і в освічених українців, коли виявився літературний протест проти
політики Катерини II, то не з приводу автономії козацької, а з при-
воду кріпацтва, що завела Катерина II (ода Капніста, писана по-ро-
сійському) . Коли політика Катерини до України чим відміняється від
політики сучасних їй державних централістів в Європі, так це власне в
заведенню у нас кріпацтва тоді саме, як європейські державні центра-

534

лісти, котрих наслідувала Катерина II, хоч касували автономію клас і
провінцій, так вменшували кріпацтво. Тільки ж треба пам'ятати, що в
цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку про-
водила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів
Богдана Хмельницького,— москвофіли, як і автономісти, і ще незвіс-
но, хто з них більше. В документах, що можна вважати за maximum
автономізму серед козацько-українського панства за часів Катерини II
і в котрих можна бачити навіть сліди впливу на те панство сучасних
європейських політично-ліберальних думок, а власне в просьбі «о вос-
становлении разных старинных прав Малороссии», поданій в 1764 р.,
а також в промові одного українського шляхтича «о поправлений
состояния Малороссии», певне, сказаній тоді ж, найвиразніше про-
ситься «самовольный мало российских мужиков переход (которий ро-
биться) в силу прав малороссийских впредь навсегда пресечь»
(«Киев[ская] старина», 1883, июнь, 343; 1882, октябрь, 124). Звер-
таємо увагу ще й на те, що ці автономістичні документи писано зов-
сім не по-українському, а на добрій тодішній офіціальній російській
мові, вже досить повеликорусеній. Подібною ж мовою писаний і
українсько-патріотичний діалог «Разговор Великороссии с Малорос-
сией» («Киев[ская] старина», 1882, II, 325 і далі), писаний в половині
XVIII ст.

В новішій нашій інтелігенції деякі спомини про стару козацьку
автономію прив'язуються до тенденцій європейського лібералізму, але
майже так само, як зовсім уже археологічні спогади про ще старіші
городські віча. І всі такі спомини далеко менше вбирають у себе новий
лібералізм, ніж спогади про Земські собори Московського царства
або всеросійську Катеринину Комісію 1767 р. (Нагадаємо адреси
земств українських в 1878—1881 рр.)

Національно-культурний автономізм український теж пропав на
добру частину через недбалість і добру волю самих українців. До са-
мих часів Катерини II, коли шкільні книжки українського видання
став заміняти московськими та петербурзькими українець же, київсь-
кий митрополит Миславський, великоруський уряд не робив нічого
для культурної денаціоналізації українців. (Не треба думати, що
книжки, котрі виганяв Миславський, були народно-українські: то була
церковнослов'янщина з приміткою українщини.) Навпаки, українські
архієреї, учителі й т. п. могли обукраїнювати Москву, скільки б хотіли.
І дійсно, містерії київської композиції грали семінаристи навіть у Си-
біру *, Мазепа писав до Меншикова по-українському, і сам Петро І
говорив у Білій Русі та в Галичині по-українському. Лихо наше було в
тому, що наш освітній рух XVI ст., на котрому видно було вплив євро-
пейського відродження наук і реформації, не вигорів через Берес-
тейську унію й визвану нею православно-козацьку реакцію, котра дала

* Нагадаймо, що в початку XIII ст. в протягу 30 р. не було в Росії
висвячено ні одного архієрея-великоруса, а все українці, котрі урядували по
всіх єпархіях од Києва до Сибіру.

535

в нашому письменстві XVII ст. перевагу церковнослов'янсько-русь-
кому макаронізму над елементом народним. Через те наші письменни-
ки XVII ст. не чули різниці своєї мови від письменської мови мос-
ковської, також по-своєму макаронічної. А коли ця остання за часи
Петра Великого стала органом розширеної державної культури, з до-
сить сильним для тодішньої Східної Європи процентом світських євро-
пейських інтересів, то московсько-петербурзька література, котру ви-
робляти помагали за Петра В [еликого] й українці, стала ширшою й
живішою, ніж тодішня українська, й потягла до себе й наших людей,
котрі дивились на неї не як на чужу, а як на свою, й незамітно почи-
нали всвоювати і її мову. (Див. між іншим дневники українців з
XVIII ст., що друкуються в «Киевск[ой] стар[ине]»). Ми боїмось
пускатись тут у розмову про справу, котра потребує ще спеціальних
студій, але не можемо проминути зовсім одного боку питання про
відносини культури на Україні і в Москві в кінці XVII і в початок
XVIII ст. Треба бути дуже обережним з такими словами,як ті, що Мос-
ква тоді була зовсім дика та що українці й занесли до неї культуру,—
фрази, котрими рясує, напр., «Історія руської літератури» д. Огоновсь-
кого, котрий, очевидно, не дав собі труду познайомитися з історією
письменства й культури на Московщині навіть по загальних працях, як
Галахова, Порфир'єва і т. і. Безперечно, взагалі культура стояла в
XVII ст. нижче в Московщині, ніж на Україні, і українці багато послу-
жились тоді московській культурі. Тільки ж зовсім уже дикою Мос-
ковщина не була; в ній, напр., зоставалось дещо з культури старих
городів, як Новгород, Псков і др. А до того нові культурні впливи йшли
в Московщину не з самої України, а й з Польщі — через Білу Русь
і просто через переїжджих, а також і від німців, шведів, голландців,
англічан, через приїжджих і цілі колонії чужинців, котрі закладались
у Новгороді, Архангельську, Холмогорах і в самій Москві. Ці чужинці,
а надто протестанти, несли в Московщину культуру де в чому свіжішу
і ширшу, ніж тодішня українська, занадто попівська та козацька, котра
в XVII ст. стояла під переважним впливом католицької Польщі, куль-
туру державно-технічну й навіть письменство світське — початки по-
вістей, новели, сатиричні картини і т. і., котрих зостатки тепер розби-
рають спеціалісти, як Пипін, Веселовський, Ровинський і т. і. Це все
готовило в Московщині XVII ст. питомий грунт для т. зв. Петрової
доби,
котра зразу поставила державі й письменству завдання світські,
широкі й свіжі, перед котрими завдання попівсько-козацької України
XVII ст. стали вузькими й застарілими (різницю й відносини куль-
турні між Україною й Московщиною за часів Петра I-го можна бачи-
ти, напр., переглянувши самі заголовки книг, котрі показані в праці
Пекарського «Наука и литература в России при Петре Великом».
Тоді ще на Україні друкувалось більше книг, ніж у Московщині, і Пет-
ро І посилав московських друкарів учитись навіть у Чернігів, та на
Україні друкували майже виключно стару церковщину, а в Московщи-
ні виходили й речі технічні й учебники, як «Книга морского плавания»,

536

«Воинские правила», «География», «Геометрия, славенское землеме-
рие» і т. і., та такі освітні новоєвропейські речі, як твори Пуффендор-
фа, Г. Гроцiя, Ліпсія і др. по історії, політиці, фінансах і т. і. Варто б
українолюбцям, а надто галицьким клерикалам, роздумати над цею
різницею й тепер!).

В цій відсталості України перед Москвою можна й треба вину-
ватити історичні обставини XVII ст., котрі не дали козацькій Гетьман-
щині перейти в новоєвропейську впорядковану державу, не дали
зреалізуватись проектам закласти на Україні університети й гімназії,
проектам, котрі старий протестант, соціанин Юрій Немирич вніс у
Гадяцьку умову 1658 р. і т. і. Між тими обставинами винен перед Укра-
їною і московський уряд. Та це не зміня факту, що під кінець XVII ст.
в Московщині склались умови культури ширшої й свіжішої, принайм-
ні в вищих верствах громади (в нижчих українці й досі культурніші
від москалів!), і що до культури тої з XVIII ст. українці потяглися доб-
ровільно.

Так-то сталось, що Московщина, бувши слабшою від України куль-
турою масовою, стала вище від України культурою передніх рядів гро-
мади, і через те перетягла до себе й передні ряди українські. Ось де
історична правда, а разом і велика наука для нас! Коли ми хочемо хоч
зрівнятись тепер з Московщиною, то напружімось, щоб хоч де в чому
випередити її передні ряди;
тепер, коли література російська здавлена
цензурою, а наша в Галичині може мати велику вільність, саме час
для такого напруження. Ось через що тепер нема більших ворогів
будучини нашої національної літератури, як усякі консервативні, кле-
рикальні й т. і. угодовці...

Але ж вернемось до історії. Ненормальність свого письменського
стану почали розуміти деякі українці XVIII ст. аж тільки тоді, коли в
російську літературу став рішуче тиснутись замість церковнослов'ян-
ського простонародний великоруський елемент, котрий різав уха укра-
їнцям своєю відрубністю від нашого простонародного ж, і тоді наші
Котляревські почали писати нашою простою мовою. Але ж і вони не
думали, що творять осібну від російської національну літературу й не
мали претензії бачити мову останньої в школах, принаймні в вищих, в
судах і т. і. (Досить характерно, що коли в 1813 р. заклалось і в Росії
Біблійне товариство під впливом англійського і в зв'язку з ним і надру-
кувало за короткий час, поки в 1826 р. уряд його не закрив, біблійних
книг на 30 мовах, в тім числі на 17 мовах у перший раз; коли навіть
чужинці, як греки, волохи та серби, оберталися до того товариства,
ніхто з українців не подумав подати йому до друку український пе-
реклад біблії.) Перший в XIX в. документ, в котрому ясно проведено
українську автономічну думку, «История русов», писаний прекрасною
російською мовою 20-тих років.

Тенденцію провести мову українську в школи, в суди і т. д. почали
забирати собі в голови тільки невеличкі українофільські гуртки 40-вих
років під впливом думок західнослов'янських національних рухів.

537

З усіх таких тенденцій найбільше розширилась і получила серйозну
вагу в часи емансипації селян (1857—1863) тільки думка про народну
українську мову в елементарній школі, в популярній літературі, в
сільсько-громадському уряді, в словесному мировому суді. (Про це
свідчать такі сучасні документи, як, напр., «Замечания на проект сред-
них и низших училищ», видані мін [істерством] нар [одної] освіти в
1863—1864 р., документи, в котрих видно думки не гуртків, а цілих
корпорацій, напр. учительської, згідно з котрими потім висловились і
деякі земства з Чернігівської губернії під проводом звісного російсько-
го педагога бар[она] Н. Корфа.) Вихідна точка таких думок була
зовсім не національна, не потреба задовольнити інтереси національної
інтелігенції, а чисто демократична й утилітарна: потреба подати про-
стому народові освіту в найприступнішій для нього формі та дати йому
можливість розуміти й боронити свої права, дані йому законами.
Уряд російський, тоді ще «новичок» в теоріях державно-національно-
го централізму, спочатку не противився таким думкам і в 1861 р. навіть
обернувся до українофільських авторитетів у Петербурзі, щоб вони пе-
реклали на українську мову «Положение о крестьянах 19 февраля»,
і справа ця не вигоріла, здається, через незгоду між самими тими
авторитетами. (Пригода ця, одначе, не звісна докладно, я чув тільки,
що між українофільськими авторитетами вийшла між іншим незгода
із-за того, що одні дивились на справу спроста, утилітарне, думали,
що «Положение» треба перекласти на мову простих мужиків, щоб
вони ліпше розуміли його, а другі хотіли покласти перекладом «По-
ложення» грунт для історично-національно-правової мови і для того
зужиткувати мови старих актів.) Тільки з 1863 р. уряд російський
кинувся вороже на всяку українську тенденцію.

Тільки ж треба сказати, що рішучої опозиції, навіть осуду, уряд не
визнав серед загалу інтелігенції на Україні, бо ополячена частина
тієї інтелігенції навіть в 1859—1863 рр. підбивала уряд проти «укра-
їнської» хлопоманії, а помосковлена — була взагалі досить холод-
на до українства. Опозиція виходила тільки від гуртків і, треба ж ска-
зати, була ні енергійною (навіть настільки, щоб показувати право
української літератури цінними працями, друкованими в Галичині),
ні зручною.

Нехай я стану свого роду «проклятою Мазепою», для певного сорту
українських національників, але я мушу сказати, що прирівняння
обрусенія, напр., Польщі до «обрусенія» України є не слушне й не
зручне. Нехай би наука признала, що українська національність не
тільки так само відрубна від московської, як польська, але й німецька
або навіть фінська, то з того все-таки не вийде, що «обрусеніє» Украї-
ни усе рівно, що «обрусеніє» Польщі. В Польщі відрубність національ-
на й право на автономію чується не в учених кабінетах, а всюди в жит-
ті і маніфестується всякими способами серед польських мужиків, як і
серед панів і літераторів. На Україні не так. Навіть заборона 1863 р.
перешкоджала, напр. Костомарову, друкувати в Росії по-українському

538

Біблію та популярно педагогічні книжки, але не забороняла йому дру-
кувати по-українському «Богдана Хмельницького», «Мазепи» й т. і.
Чого ж він писав їх по-московському? Чого пишуть по-московському
наукові твори всі теперішні українські вчені, навіть патентовані украї-
нофіли? Чого сам Шевченко писав по-московському повісті або навіть
інтимний «Дневник»? Очевидячки, того, що всі ті інтелігентні україн-
ці зовсім не так почувають свою відрубність від москалів, як, напр.,
поляки.

Який же резон ми маємо кричати, що «зажерна Москва» вигнала
нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т. і. закладів, в котрих
народної української мови ніколи й не було або котрих самих не було
на Україні за часів автономії, противуставляти цьому «нечуваному
варварству» права фламандців у Бельгії або поляків і навіть венгрів
у Австрії? Варварством для XIX ст. являється тільки заборона укра-
їнської літератури 1863 і 1876 р. (ще під кінець XVIII ст. за Іосифа II
цензурний нагніт на чеську мову був дійсно не менший, ніж ця заборо-
на!), а в усьому іншому Росія трактує Україну так само, як Франція —
Прованс. Похвалити за те Росію, звісно, не можна, але й ганьбити її
більше, ніж Францію, теж нема рації.

Діло в тому, що ідея національної й навіть адміністративної де-
централізації в державах, котрих історія заставила перейти через
кілька сотень років централізаційного періоду (а в Європі, власне,
тільки дві країни пішли цілком по іншій дорозі — Швейцарія та Ні-
дерланди) ,— ідея нова. А серед того ще новіша ідея вартості й права
національностей, котрих історія обернула в плебейські й навіть сільсь-
кі, та ще, як провансали й українці, попридержавних націях, дуже їм
рідних. Дивлячись холодно-науковим поглядом, нічого й дивуватись,
що ця ідея має ще так мало прихильників. Дивно було б, якби було
інакше !

Такі національні рухи, як український, мусять вибороти собі
признання й права —працею культурною й політичною. Наскільки
«москалеїдство» може послужити в цій боротьбі? Ми показали в
попередньому огляді, як мало воно має за себе історичного резону.
В дальшому ми поставимо питання: наскільки москалеїдство прак-
тичне і чи нема других способів боротьби за українську національну
автономію, більш відповідних дійсному ходу речей, між іншим, і
дійсному зросту системи «обрусенія», а через те одне вже й більше
практичних?

539


V

Фатальність українського сепаратизму при погляді
на обрусеніє як на наслідок національної вдачі вели-
корусів. Шанси й характер українського сепаратиз-
му. Вартість аноніму в політичних справах. «Одчай-
духи»
москволюбці й москвожерці. Конечність
боротьби з політично-адміністративною централі-
зацією в Росії при реально-історичному погляді на
систему «обрусенія». Союзники українців у тій бо-
ротьбі: невеликоруські нації, а надто плебейські,
великоруські ліберали, а надто земські. Неслуш-
ність спорів з великорусами про наші національні
права. Потреба умови з ними на грунті чисто полі-
тичному: прав особи, вільних порядків державно-
адміністративних. Федералізм і земська самоуправа
(8 selfgovernement). Тенденції земські в Роси. При-
родна постепенність зросту українства при полі-
тично-адміністративній волі в Росії. Безпблітичне
українство.

Відповідно до того, звідки ми будемо виводити ту систему «об-
русенія», котра тепер давить нас, українців, як і другі невелико-
руські нації, ми складемо собі й думки про те, як нам бути з тим
«обрусенієм».

Коли згодимось, що це «обрусеніє» витіка з «духа, вдачі» і т. і.
(дивись про цю синоніміку в «Правді») великоруського народу,
тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відір-
ватись від великорусів у осібну державу чи до другої держави,
або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї
смерті.

Я не нав'язую своєї думки нікому і навіть радий був би, якби мої
думки в цій справі були перекинені фактами, але поки що я кажу
одверто, що ніде не бачу сили, грунту для політики державного від-
риву (сепаратизму) України від Росії,
а, окрім того, бачу багато інте-
ресів спільних між українцями і Росією, напр. справу колонізації
країн між Доном і Уралом. (Про це говорив я в брошурі «Вільна Спіл-
ка, Вольный Союз».)

Справа про «український сепаратизм»—справа делікатна. Але
зовсім обійти її не можна, хоч би й з огляду на те, що тепер пишеться
в певних галицьких виданнях. Я вже мусив говорити про це в статтях
«Неполітична політика» і пробував говорити в відповідях на запити, як
мені вбачалось, щирі, деяких українців у «Правді»; так в тих грубостях,
з котрими мені вернув мої відповіді директор чи комісіонер «Правди»,
було написано, що я навіть донощик московському урядові, коли гово-
рю про «український сепаратизм». Я думаю, що московський уряд не

540

має потреби в моїх доносах, коли може прочитати в «Ділі» звісні
сеймові бесіди, напр. о. Січинського, або й у «Правді» допись проти
мого скептицизму з поводу тих бесід і в ній рішучі слова про «цілу пар-
тію українців-австрофілів» у Росії
(«Правда», 1891, т. І, вип. 2, 107—
108. З Київщини).

Коли мої слова в цій справі можуть мати яку-небудь вагу в очах
московського уряду, то вони мусять хіба заспокоїти його в страхах
українського сепаратизму і через те вменшити його гнів на дописачів
«Правди» за їх москвожерні і австрофільські фрази. Не бачачи ніде,
ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської
шляхти, і то дуже тепер наляканої урядом і мужиками, ніяких підстав
для державного сепаратизму і бачачи, що він проявляється тільки
слабенькими з наукового й письменського боку анонімними дописами
в «Правду», я і відмовляю тепер принаймні всякої серйозності україн-
ському сепаратизмові.

Не тільки в російській Україні нема «цілої партії» сепаративної
чи австрофільської, а нема навіть і одного гуртка людей з такими дум-
ками, котрий мав би яку-небудь серйозну політичну вагу. Основую
своє свідоцтво, між іншим, і на тому, що український сепаратизм і
австрофільство нічим себе не проявляє, крім анонімних дописів у
якій-небудь «Правді». Звісно, всяка противодержавна праця потребує
часами таємності, аноніму, псевдоніму, але ж щоб увесь який сепа-
ратистичний рух держався самою таємністю та проявлявся тільки
фразами в анонімних дописах, того ми не бачили ні в однім серйознім
національно-політичнім рухові, напр., у італіянців, мадярів, поляків
і т. д. Що ж то воно за ідея, що не знайшла собі за 20—30 років ні одної
людини, котра б без маски, сміливо проговорила її, котра б не віддала
за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, кар'єри і т. і.?
Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично не
існуючу, за quantite negligable *. Не маючи під собою ніякого

* Москалі кажуть: «Каков поп, таков и приход». Але вірно, що й парафія
вплива на попа і що оратор мусить числитись зі своєю публікою, то й ми
мусимо часами звертати увагу на ті способи спору, котрих уживають проти
наших думок «правдяни», певно ж рахуючи на звісний ефект перед якоюсь
частиною української публіки. Способи ті найбільше особисті напади, «покази
психології» противника, як кажуть дд. «правдяни». Так і в справі анонімної
політики мені просто закинули те, що й я сам уживав аноніму. Правда, але
тільки тоді, коли моя праця в українських справах торкалась цілком літе-
ратурних речей та була припадковою. Та й то, коли я в 1865—1866 р. по
просьбі кількох земців та педагогів чернігівських написав укупі з покійним
Судовщиковим у «СПб. ведомостях» дві статті про «земство і укр. мову в шко-
лах на Україні» і коли тодішній попечитель київський заявив,що він розгонить
українофілів-педагогів чернігівських, я взяв на себе відповідальність за ті стат-
ті. В 1874—75 р; я, «будучи на службі царській», підписував свої праці про
Україну, коли передо мною стала дилема або систематично працювати для
українства, або кидати це діло. Коли певний український гурток порішив
виступити з своїми політичними публікаціями за границею і поручив мені
редакцію їх, тоді я поставив зараз справу про аноніми. Гурток рішив висту-

541

політично-соціального грунту, а в собі ніякої сміливості, українські
сепаративні тенденції не доходять ні до якої навіть літературної ясно-
сті й держаться самими тільки чуттями, та й то більше негативними,
ніж позитивними, котрі, звичайно, самі себе бояться. Галичани мо-
жуть собі уявити українських сепаратистів по тих типах з москвофілів,
котрі про себе звуть себе «твердими», про себе моляться на північ, а
прилюдно — найзвичайніші попи та чиновники, котрі навіть поперед-
жають других в офіціозній, навіть польській лояльності. Ті люди немов
поспішаються загладити гріх свого «помышления» поклонами свого
«раболепия».

Такі були ті сепаратисти «помышлением», яких я мав пригоду ба-
чити і описувати. Вони навіть рідко надумувались на дописи в яку
«Правду», а казали: «Не треба нам нічого робити, все за нас зробить
Бісмарк!» Тепер дописів у «Правду» більше, хоч по стилю їх можна
битись об заклад, що авторів їх ніяк не більше, як 5 душ, коли й не
менше. Прогрес невеликий, та й про той прогрес галичани можуть
судити по дописах власних «одчайдухів», кажучи народовською тер-
мінологією. Як і в сепаратистів-«правдян», так і в москвофільських
одчайдухів нема реально-політичної думки, навіть нюху до реальних
фактів, а є тільки чуття ненависті, котре не може знайти собі навіть
відповідного слова і котре, навіть коли праве, то кидається в таку сто-
рону, що само себе ріже. Так москвофільський «одчайдух», коли навіть
розказує про дійсну кривду, що терплять русини в Галичині, то не тіль-
ки попсує свій малюнок схематичним, а то й фантастичним нарисом,
а ще додасть: «Вот какова наша свобода, конституція!» — і тим влу-
чить в цілі російських прихильників «самодержавия». Так само коли
«одчайдух»- москвоненависник задума описати яке лихо українського
народу в Росії, то безпремінно одними й тими ж стереотипними фраза-
ми поставить його як ознаку «російської культури» і тим прислужить-
ся, напр., святоюрським антикультурникам!

Більше паралелей проводити тепер не буду. Читач сам зробить їх
колекцію, коли схоче, вибираючи перли з літератури одчайдухів по
обидва боки Збруча.

Очевидно, що такими заходами не тільки не поб'єш Москву, а

---

пати без підписів, по прикладу тодішніх російських видань, як «Вперед», «На-
бат». Резон був такий, що підпис під статтею ясно опозиційного видання
буде затрудняти авторам всяку роботу в Росії. Але як тільки мені прийшлось
у Відні видавати першу брошуру хоч трохи з політичним змістом («По вопросу
о малорусской литературе»), зараз же я почув усю несерйозність політики
анонімної і підписав ту брошуру своїм іменем. Зараз же російська урядова
цензура вирізала в «Русской старине» мою невинну статейку з поводу
рецензій на мою збірку казок, і я став «виелімінований з російської суспіль-
ності» і літератури. Але це не вдержало ще кількох земляків, однакових
зо мною політично-соціальних думок, підписувати свої писання, котрі друку-
вались в Женеві. Я не стану ні собі, ні їм приписувати політичної ваги, та
все-таки зауважу, що наш федерально-соціальний напрямок виставив одверто
свій прапор і імена коло нього, тоді як сепаратистично-націоналістичні тен-
денції на Україні досі живуть неясними натяками та анонімами.

542

можна тільки побити самих себе в громадській думці й дома, й серед
широкого світу. Коли ж признаємо, як дійсно й є, що «обрусеніє» єсть
ознака й наслідок не національного духу, а певної державно-адміні-
стративної системи, тоді ми ставимось зразу на реальний грунт в бо-
ротьбі з тим обрусенієм: станемо боротись з тою системою і притому
боротись безпремінно, маючи спільників, між котрими будуть і самі
великоруси, бо система шкодить і їм, душить і їх. Ми вже сказали, що
система та — політично-адміністративна централізація, заострена
чиновницько-царським самодержавієм. Система ця має ворогів
в усій Росії, і ті вороги — природні наші спільники, з котрих, про-
те, ми мусимо зробити вибір відповідно плебейському стану нашої
національності, пам'ятаючи, що, напр., аристократичні противники ро-
сійського уряду самі стануть на його бік проти нас або кликатимуть
його проти нас, як тільки виступлять одні проти других їх і наші класо-
ві інтереси. (Так в 60-ті роки кликали російський уряд проти «україн-
ської хлопоманії» польські пани, котрі в той же час самі сприяли поль-
ському сепаратизмові!)

Найприродніші наші спільники в Росії — це всі недержавні народи,
котрі, виключивши поляків, німців і румин та почасти грузинів і вірмен,
суть націями плебейськими. Реальні обставини життя тих народів
такі, що й їм політика сепаратизму так же мало личить, як і нам, і да-
леко ліпша політика федералізму. Найбільше мають шансів на сепара-
тизм поляки, бо сепаратизм жменьки балтійських німців серед не-
приятних їм латишів і естів — байка! Та й то багато поляків бачить, що
при всіх теперішніх обставинах Європи, котрі житимуть, аж поки со-
ціальний рух не переробить її зовсім (а це, певно, потребує не одного
десятка років), відрив Конгресівки від Росії (бо про Польщу 1773 р.
й говорити нічого!) був би економічною руїною для тієї Конгресів-
ки. Ведімо ж укупі зо всіма недержавними народами Росії спільну
й енергійну критику теперішньої політично-адміністративної систе-
ми в Росії і таку ж агітацію за систему противну — вільності й де-
централізації.

На тій дорозі ми знайдемо підмогу й серед самих великорусів.
Мені казали деякі дописувачі «Правди»: «Як ми можемо іти спільно з
великорусами, коли між ними нема нікого, хто б признавав наші на-
ціональні права». Щоб уже так не було нікого, це забагато сказано.
А далі вся така постанова справи зовсім не політична, а маніловська.
Коли ми признаємо, що ми стратили свої національні права через
брак свідомості нашої національності і не можемо дійти до них через
певну політично-адміністративну систему, то нам може бути інтерес-
ним тільки: 1) щоб національна свідомість росла серед наших власних
земляків, а 2) щоб великоруси помагали нам, а не перешкоджали ла-
мати ту політично-адміністративну систему.

Перше єсть наша хатня справа, про котру нам з великорусами
нічого й говорити. Коли національна свідомість залежить найголовні-
ше від науки і письменства, то ми мусимо перш усього самі налягти на

543

те, щоб розвинути в себе ту й другу. Звісно, і наука, і письменство
йдуть добре при широкому просторі й потребують державної помочі, а
надто помочі школи. Але «на нет и суда нет». Ми мусимо робити поки
що в теперішніх обставинах, тобто як приватні особи й гуртки. Стан
це незавидний, але він не був би дуже вже і гіркий, коли б наші особи
і гуртки дали собі заповіт працювати енергійніше, спільно, плодити
науку і письменство свіже, а не мертве. Цензура для живого письмен-
ства не страшна, бо, напр., цензура не спинила всю письменну Росію
вивчити напам'ять «Горе от ума». А ми ж маємо під боком Галичину,
де можемо видрукувати майже все, що цензура заборонила в Росії.
Я вже в «Зорі» казав як першу чудацьку думку, що найліпше б було,
коли б українські письменники змовились нічого не давати в цензуру
російську, а все своє друкувати в Галичині, для чого можна б було про-
вести організацію й зібрати кошти без великого клопоту. Нехай би
так прожило українське письменство 5, багато 10 років і показало, що
в ньому є жива вода, то воно б пробилось і через кордон і підняло б
свідомість національну в ширшій українській громаді.

З великорусами ми можемо говорити тільки про другий пункт —
про боротьбу з політично-адміністративною централізацією. Перший
приступ до розмови може бути такий: хотять вони вберегти «предва-
рительную цензуру», котра давить і їхнє письменство, чи ні. Звісно ж,
що і преса великоруська, і земства, навіть шляхта московська і дума
города Москви, говорили за свободу преси, а значить, в суті й проти
таких заборон, як ті, котрі давлять українське письменство з 1863
і 1876 р. Нехай собі великоруси як хотять дивляться на наше письмен-
ство, але нехай тільки поможуть собі й нам скасувати «предвари-
тельных цензорів», то ми вже й виграємо чимало. Те ж саме й у других
точках прав людини і товариства. Добудьмо вкупі з великорусами
«хоть куцую, а все ж конституцию», то нею покористується наша на-
ціональність, чи хотять того великоруси, чи не хотять.

Трудніше впорядкувати ті справи, для котрих мало однієї вільності
особи й приватних товариств, а де потрібна публічно-громадська поміч
і навіть примус: школи, суди, фінанси. Справи ті входять прямо в дер-
жавні, і тут приклад різних європейських конституційних держав
показує, що навіть при конституції можуть бути нації привілейовані
і скривджені майже до проскрипції. Безпремінно, і в Росії прийдеться
вести боротьбу проти державно-національного централізму, але ж та
боротьба зовсім не безнадійна. Найвідповідніше буде, коли боротьбу
ту, напр., ми, українці, будемо вести на грунті не національному, а
державно-адміністративному, тобто виставляти на перший план пот-
ребу автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів, провінцій
(губерній чи груп їх). Така програма буде мати за себе всіх розумних
людей, якої б національності хто не був, а там, коли яка громада чи
країна, користуючись своїм правом, впорядкує собі школи з яким
викладом національним, то це буде її діло; головне, щоб ніхто згори не
мав права їй перешкоджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі

544

держави по етнографічній карті держиться національна рівноправ-
ність у Швейцарії. В такому порядку й єсть справдішній, здоровий,
всім пожиточний федералізм, котрий зовсім не те, що розмін центра-
лізмів і національних гегемоній на дрібнішу монету, як це бачимо в різ-
них національників, а надто австрійських.

Зрештою, нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм,
котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих дер-
жав європейських. Треба зауважити, що тепер до слова цього навіть
серед більше освічених і ліберальніших європейців менше прихиль-
ності, ніж було перед 1848 р. Тоді не тільки, напр., слов'янські
політичні філософи були федералісти, навіть на еллінський лад *,
а і національні рухи паніталійський, пангерманський були федера-
лістичні.

Вийшло ж на ділі так, що навіть Італія, зібравшись у ціле, стала
унітарною державою, мало чим відмінною від французької. Германія
коли осталась почасти федеральною, то з перевагою прусської гегемо-
нії. В Австрії федералізм опирається на коронні краї, в котрих у кож-
ному непремінно давлять яку-небудь меншість, а федералісти-націо-
нальники ще стремлять здебільшого до угрупування країв відповідно
історичним споминам, що, коли гадати по прикладу корони св. Степана
Угорського, мало подає надії, щоб уснуло згадане зло. Вкупі з тим
єдина справді федеративна держава в Європі, Швейцарія, після 1848 р,
почасти вменшила державного федералізму, державної автономії кан-
тонів, упорядкувавши законодавчу і адміністративну силу спільного
уряду і поставивши кантональні уряди під певний догляд спільного,
хоч зоставила все-таки великий простір для урядів кантональних, а в
кантонах — для громад.

Але хоча таким способом державному федералізмові після 1848 р.
не так-то пощастило в Європі, то за те адміністративна децентра-
лізація
дуже поступила наперед навіть по старих централізованих
державах, як Пруссія, де до старого досить ліберального закону про
автономії міст додано незлий закон про провінціальну, а тепер і
про сільську автономію, або як Франція, де тепер міста мають до-
сить широку автономію і де покладено початок і автономії департа-
ментів.

Взірцевою для держави нефедеральної може бути тепер місцева і
повітова автономія в Англії після нових законів (local governement).
Коли, як слід чекати, через кілька років ці англійські порядки допов-
няться крайовими радами (council) для Шотландії, Валлії, Ірландії і
осібним крайовим виділом парламенту, для справ спеціально Англії, то
получаться такі порядки, котрі даватимуть людності «Сполучених ко-
ролівств» усі практично пожиточні боки федералізму, хоч без цього
слова. Ті порядки англійські мусять стати на довгий час взірцем для всіх

* Див. про це, між іншим, в автобіографії Костомарова в книжці «Лите-
ратурное наследие».

545

великих держав Європи, в тому числі й для Росії. Окрім теперішнього,
вже дуже глупого і через те недовговічного деспотизму царського
в Росії нема серйозних перешкод для закладу, звісно, ступневого,
подібних порядків. Що все розумніше в Росії тягнеться на дорогу
тих порядків, це доказало земство за 25 років свого життя. Те земство
мало свої хиби; тепер під нагнітом бюрократії зріст його мусить при-
тихнути, але цілком знищити його не зважилась бюрократія; і все-
таки воно справдило свою живучість, і з ним зв'язана назавше справа
вільності й адміністративного порядку в Росії.

З крайових земств російських далеко не останніми показали себе
наші українські, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо
резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні поряд-
ки,
з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Українські автоно-
місти зроблять найрозумніше, коли рішуче зв'яжуть долю свою з до-
лею земств на Україні і, значить, в усій Росії.
В тій думці нема нічого
нового, бо практично українолюбці, котрі що-небудь робили для освіти
й добробуту нашого народу, де єсть на Україні земські уряди (тобто
на лівім боці Дніпра й у Новоросії), завше рахували на земство й мали
від його підмогу. Треба тільки поставити таку практику на грунт ясної
і широкої теорії.

Хто дав собі труд оглянути історію земських урядів у Росії за
25 років, той не може не завважити однаковості напрямків ліпших
земств на Україні й у Великоруси. Напрямки ті — демократизм і
думка про децентралізацію, а також про натуральне групування по-
вітів і губерній для практичних справ, економічних і просвітніх, у
країни, котрі відповідають натуральним поділам Росії географічно-
етнографічним.

Можна сказати, що політично-адміністративні ідеали російських
земств, великоруських, як і українських, є однакові з програмою на-
ших кирило-мефодіївських братчиків, звісно, без її занадто ідеального
для теперішнього часу федерального американства.

От у цьому ми бачимо грунт для практичної згоди нашої з велико-
русами, хоч би останні й не згоджувались з усіма нашими думками про
нашу національну осібність, про наше право на рівну з російською
літературу й т. і. По моєму чудацькому розуму, так я б про такі речі
ніколи й не говорив з великорусами, як про речі, котрі дійсно до полі-
тики, та ще й спільної, не належать, а говорив би про права особи (во-
лю друку, товариств, судові гарантії для особи й т, і.) та про самоупра-
ву
громад, країн, їх право порядкувати свої справи, а разом з тим і
школи, давати свої гроші, на що хотять, хоч на видання словника
українського чи турецького і т. д. і т. д. А як з історії земських урядів у
Росії звісно, що й великоруські земства бажали й прав особи й
самоуправи, то я й певнісенький, що згода між нами й великору-
сами в політичних формулах для тих усіх справ наступила б скоро,
а там уже всяка особа, громада й країна налила б у ті форми такої
води, яка їй до вподоби.

546

Звісно, наливання води української не обійдеться без противенства
й боротьби. Так це діло людське. Люди взагалі більше звірі, ніж ангели,
і все добре в них не готове, а розвивається, та до того ще й боротьбою
більше привичок і інтересів, ніж думок. Українство національне не-
премінно мусить боротися з централістичними привичками не тільки
великорусів, а ще, може, більше повеликорусених українців, а також з
несвідомістю й рутиною самих українських мас. Так все, чого може
бажати в цьому випадкові українолюбець, це щоб йому було відкрите
поле для боротьби.

Через те, що з усіх ознак національності найбільшу вагу має мова,
то уявімо собі, як може піти боротьба за українську мову в Росії при
самій найменшій політичній вільності — правах особи й земської
автономії, яких виборють собі народи в Росії. Коли б упала попередня
цензура, то впали б теперішні перешкоди для українських книг, пере-
важно для популярних. Вже й досі українці допевнили, що вони мо-
жуть видавати популярні книжки настільки цінні, що їх перекладали
й великоруси. По таких прикладах, які ми бачили в 1874—76 рр., коли
українських книг, що були видані і розповсюджувались невеличким
гуртком, розходилось по 27 000 екз. у рік, тоді як всеросійський
офіціальний комітет грамотності розширив тільки 42 000 екз. російсь-
ких популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій
волі українська популярна література зробила б неможливою всяку
конкуренцію з нею на Україні, навіть коли б школи народні й зо-
стались цілком російськими. При одній волі вживати українську мову
в школах приватних, навіть попри обов'язковій російській, скоро б по-
казалось, що в українських школах діти хутніше виучуються читати й
розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се
б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні б по-
чали вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому пере-
чив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5—10 років
однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас
стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і ро-
сійської мови, та певно й церковнослов'янської.

Трудніша справа української мови в середніх і вищих школах, і не
тільки через те, що тут довелося б боротися з законом, а й через те, що
класи людності, котрі посилають дітей у ті школи, українську мову
знають в усякому разі менше, ніж російську, і через те, що українська
наукова термінологія ще не вироблена в нас. В останньому могла б по-
могти Галичина з її науковими підручниками, так вони ж для Росії
чужі і їх термінологія була б у російській Україні для учителів і учнів,
напр. в гімназіях, навіть для українофілів, більше чужою ніж термі-
нологія російська. Через це все треба б було довшого часу, поки б
українська мова пройшла у середні й вищі школи.

Треба завважити, що наглої практично-педагогічної потреби
вводити тепер українську мову в ті школи нема, а що потреба ця даль-
шого, сказати б, ідеального порядку. Недобре для громади, коли в ній

547

просвіта різко ділиться на вищу й нижчу, бо тим спиняється натураль-
ний обмін між верствами громадянства. Але цю потребу зразу можуть
зрозуміти тільки радикальнішi ідеалісти, демократи. Треба часу, щоб
за ними пішла ширша громада. Перший увод української мови в школи
середні й вищі на Україні, певно, зробиться через реформу викладу
російської мови й літератури так, щоб при ньому йшло порівняння з
українською мовою, а також читання творів народних і найліпших
українських писателів паралельно з російськими. Далі зріст українсь-
кої літератури впливав би й на школу і, нарешті, земська автономія
давала б можливість розширяти вживання української мови до
обов'язковості, а з другого боку, автономія професорська давала б
можливість закладати й по вищих школах українські курси, кот-
рі привчили б громаду вживати українську мову й для вищої науки.

Так я собі здумую зріст українства в школах при певній політичній
вільності в Росії. Подібно до того можна собі здумати й зріст україн-
ських впливів у громадському й державному життю Росії. Проти цього
нарису можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної
вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча
до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге.
Третього не пригадаєш!

Дорога, котру ми радимо свідомим українцям, зовсім не нова. Вона
ясно була показана ще в програмі Кирило-Мефодіївського товариства;
не так давно на неї ступали українці в часи земських агітацій 1878—
1883 рр. Цікаво, що новонароджена «Правда» почала просто з такої
програми, котру похвалила в свій час і «Буковина», що потім по-
сковзнулась на бік львівського угодства *.

* Вияснити генезу того «угодовства» в один бік і сепаратизму в другий, які
проводить спеціально «Правда», було б важно й для того, щоб кинути світло
взагалі на справу українського сепаратизму. В цьому інтересі скажемо, що
возродителі «Правди» в 1889 р. обернулись до мене, щоб я став «на чолі діла» й
написав програму для журнала. Знаючи писання тих возродителів, я відповів,
що не сподіваюсь між нами згоди в думках, а через те можу написати тільки
свою програму, котру віддам на суд як редакції, так і всеї громади. Але впо-
рядчики «Правди» надрукували мою програму як свою, підписавши її «Видав-
ництво», і тільки змінили одну фразу та додали до мого тексту, в котрому я
говорив про потребу «лаїцізації політики» галицької, ось яку примітку: «Тим
не думаємо відсунути, напр., наших духовників від роботи для народу; навпа-
ки, думаємо, що вони, стикаючись безпосередньо з народом, вельми багато
можуть і повинні зробити для нашої народної і громадської справи. Промовляє-
мо однак рішуче за емансипацію політики з-під власті церковної ієрархії,
котра, напр. в Галичині, підпадає в руки єзуїтів».
Знаючи, що по Галичині й по
рос. Україні пішла чутка, що я беру участь в «Правді», а з другого боку,
побачивши вже віч. «Правди» думки, діаметрально противні програмі, я
зараз же по виході ч. І написав у редакцію одвертий лист з протестом проти
«москалеїдства» і проповіді всякої ненависті проти других націй. Листу
того редактори «Правди» при посередництві д. Франка впрохали мене не дру-
кувати, бо, як писав мені один з возродителів «Правди», «інакше «Правда»
зараз же пропала б»,
а обіцяли зробити в II ч. журнала замітку про те, що
опротестовані мною уступи вміщені в «Правду» через недогляд, а надалі обі-

548

Чим більш рішуче підуть українці по цій дорозі, тим скоріше й тим
у більшій пропорції осягнуть своєї мети — вільність і автономію
української людності. Чим менше вони покажуть енергії в цьому на-
прямкові, тим менш корисні будуть для України результати тієї віль-
ності, котра все ж таки колись мусить наступити в Росії.

Над цим мусять роздуматись власне ті українолюбці, котрі зма-
гаються винайти третю дорогу, осібну від тих, що показані вище. Влас-
тиво, ту третю дорогу не можна навіть виложити теоретично, бо вона
цілком емпірична і зводиться до того: робім те, що нам обставини
дозволяють.
Через те, що обставини тепер найбільше втрудняють
роботу політичну, для цієї третьої дороги пригадано було слово куль-
турна праця
і потім вже праця та відділена була й теоретично від по-
літичної
і навіть їй противупоставлена. Ми вже мали пригоду говорити
про те, що поділ культури від політики в основі своїй неслушний і в
Росії поясняється власне неосвіченістю, котра колись давала надію
соціалістам-революціонерам зробити революцію без науки, а тепер
манить народників надією зробити соціалізм або культуру без по-
літики.

В наших українських культурників без політики психічним грунтом
теорії лежить перше всього мале знаття історії справді культурних
рухів на світі, котрі навіть проти своєї волі брались таки за політику,
як, напр., рухи релігійні, що рішуче проповідували: «Царство моє не
від сього світа», а окрім того, просто індивідуальні обставини, мало
сприяючі енергії взагалі: певний темперамент, літа, розчарованість
і т. д. Це такі резони, проти котрих спором не вдієш нічого Спокійно
обдумуючи справу, треба їх признати як факти, і признати, що теорія
«робім те, що можна при теперішніх обставинах» для того, щоб наша
національна свідомість не вмерла, а хоч потроху росла, щоб росла
наука про Україну, письменство українське і т. і., має за себе деяку
практичну рацію.

Тільки перш усього треба, щоб та теорія й видавала себе за те, чого
вона справді варта, не більше-не менше, тобто за чистий емпіричний
спосіб жити й працювати, найвідповідніший для певних індивідуумів,
щоб вона не забувала, що властивою підставою її служить приказка:
рада б душа в рай, так гріхи не пускають, як і казав це мені один з при-
хильників цієї теорії ще 16 років тому назад. Треба, щоб ця теорія
властиво не видавала себе за теорію, за щось загальне, й не оберталась
вороже проти тих, котрі її не хотять держатись, а хотять щось робити

цяли, що подібного друкувати не будуть. Я мав слабість згодитись, а неза-
баром уся «Правда» стала наповнятись «недоглядами» і нарешті стала ініціа-
торкою «угоди» і підданства русинів «власті церковної ієрархії, котра підпадає
в руки єзуїтів».

Чи пояснять коли видавці «Правди»: 1) навіщо їм була потрібна моя
програма, коли вони задумали йти по діаметрально противній? і 2) як поми-
рити їх примітку про ієрархів з їх угодовською політикою?

549

ширшого й сміливішого. Далі треба, щоб «безполітичники» вже рішуче
й не лізли в політику, не завдавались такою метою, як «примирить
с нами правительство», кажучи словами Костомарова в листі до мені
в 1876 р. зараз після виходу legis Jusephoviciae. Всякі заходи з цією
метою перш усього-фантастичні, а далі противокультурні, бо, напр., не
можна ж пробувати культурними заходами примиряти з нами про-
тивокультурну побєдоносцевщину. Та й взагалі треба ж, щоб навіть
виключно письменська праця наших культурників була справді куль-
турна, тобто прогресивна, а не реакційна, а не консервативна, а це не
така легка річ, вона не менше трудна, як і прогресивна політика, бо
перш усього потребує розриву з російською цензурою й переносу
письменницької праці за границю *.

Так воно й вийде, що, нарешті, культурницька програма, коли вона
не схоче бути противокультурницькою, буде в основі та ж сама, що й
та, котру ми радимо, тільки тісніша або й млявіша і через те менше
матиме за собою енергійніших людей на Україні й менше матиме
сили відвоювати українству поля в будущій Росії.

Такі-то ми маємо думки про боротьбу з «обрусенієм» за українство.
Думки ті зводяться до слів, котрі зчіпляються з усіма нашими думками
про національність і людність: обрусеніє не є наслідок якої національ-
ності, а є вселюдська проява певного державного порядку і мусить бу-
ти побиване певними вселюдськими заходами до реформи їх. До-
пускаю, що думки ці можуть бути справді чудацькі, але я їх виводив не
з якого-небудь суб'єктивного почуття, а тим менше інтересу, а старав-
ся вивести їх з усесвітнього огляду культурного й державного життя.
Таким же оглядом нехай, хто хоче, й розбива мої думки. Я перший
буду вдячний за те, бо в наші часи пора вже ставити всю громадську
та навіть індивідуальну працю на грунт думок, виведених холодно-
об'єктивним дослідом.

* Історія недавнього українолюбського культурництва має в собі, між
іншим, таку пригоду: кілька років тому назад в одній петербурзькій газеті
д. Мордовцев написав звістку про українську збірку, котра подана була на пере-
гляд в цензуру. В тій звістці д. М-в говорив про провідну статтю збірки,
котра (стаття) навчала, що український рух не має політичних завдань, а
самі просвітні й моральні.«Киевлянин» висміяв таку думку або, по його словах,
захід «одурити москаля», а нарешті цензура не пропустила ні цієї статті в
збірці, ні кількох наукових, і тим дала українолюбцям науку: статей про не-
політичність українського руху зовсім не писати, а для наукових українських
статей закласти орган у Галичині. Так ми й зостались тільки з соромом
звістки д. Мордовцева та тими слабими статейками, котрі пропустила цензура.
Ще спасибі «Киевлянину» за те, що замітив, що український рух не може
бути неполітичним, і тим трохи піддержав пошану до українства в очах
освічених людей, бо ті люди знають, що тепер усякий серйозний рух іде
в політику, тобто виборює собі право жити й проводити в життя свої думки.

550


VI

Народні чи національні святощі. Перемінність на-
ціональних ознак. Народні звичаї, одежа. Націо-
нальність і релігія. Богумільство — релігія маси
нашого народу. Страти нашої національності на
сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої націо-
нальності. Юліанський календар і консерватизм
нашого народу. Народна мова як святощ. Однако-
вість основи національних теорій наших народовців
і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах
теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди
над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія —
основа «Чудацьких думок».

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз
доторкатись вище, а власне про обов'язковий націоналізм, про культ
того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкід-
ливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив
географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато
перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про
сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра
сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген [ерал] -губернатор Бі-
біков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих
був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з
православних предків похований у Лаврі. «От бачите,— сказав Бібі-
ков, показуючи маршалкові на монумент його предка,— ваші предки
були православні».— «А ще раніше язичники»,— відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися
гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно
ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ
перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на
них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним
святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного
життя Й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в по-
літичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі на-
родні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «на-
водити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст.
225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури»
д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні
святощі).

551

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не заче-
пивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, дру-
гі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику
вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демон-
страція при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б ста-
рались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національ-
ний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно,
тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм
певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в
нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб'єктивними
поглядами, а не обов'язковим культом національної святощі, об'єкта
котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї
справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не істо-
ричний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в
народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федо-
ровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно,
в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але
щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк
сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, до-
повняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і,
конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о
здоров'я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національ-
ний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його
прикриємо європейським пальто, та ще й пов'язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб'язки та ще й кра-
вецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом
пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і оде-
жу, (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати
народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духов-
ної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні
святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опини-
лись європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати
релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських
народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто
пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання
християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов'янам, ка-
толицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама
статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще
більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романсь-
кої Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж
зо слов'янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт

552

культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть
входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть
сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично націо-
нальну? Коли взяти пам'ятники «народної мудрості» — легенди, пісні,
прислів'я українські — та по них характеризувати народну релігію, то
побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним ле-
жить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар,
сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з
історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього
до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого против-
ника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших на-
родовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію,
треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого просто-
го народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є
філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед
якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релі-
гії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним
святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти
на Україні московляться, русини римського обряду в Ц [арстві] Поль-
ськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі
становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої
національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші
народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи
її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас аз-
буку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би
нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було,
коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і
не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звер-
нули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську
і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають ви-
ключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національ-
ностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шев-
ченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом.
Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються
як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже зга-
дували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-
народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К [иевской] старине»
справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар
на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що
д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись
також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім,

553

коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не ви-
йшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націона-
лістами українофільськими й «москвофільськими» *.

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського
календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов,
в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не
треба чіпати й старого календаря, до. котрого він привик. Не треба,
значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед
усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра ко-
ристь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів,
котра преклоняється перед «консерватизмом народу»!

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на
новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно при-
роді. Тільки ж коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще
й не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в
умисловім боці справи — в консерватизмі, що зв'язаний зо справою
календаря. Консерватизм — це така річ, котру треба підрізувати при
всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про кален-
дар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб
люди т. зв. «інтелігентні» при всякій нагоді поясняли простим людям
різницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали
простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму. Думка
людська — річ органічна: одним фетишем стане менше в одній справі,
то стане їх менше й у других, і поступ народу стане легший.

З усіх ознак національних, в котрих націоналісти бачать святощі,
найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної ваги, бо мова є
спосіб, котрим люди розуміються, через котрий іде до людей освіта.
От через це найбільша частина й політичної справи наці опальників
зводиться до права певної мови в уряді, суді, школі, а надто в почат-
ковій.

Тілько ж і важність мови не може доходити до того, щоб освічена
людина дивилась на неї як на святощ, вищу від людини. Мова все-таки
слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно
зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови.

В таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи-
національності, через що спиняється природний обмін культурний між
класами, збільшується погорда вищих класів до нижчих і вменшується
пошана до себе в нижчих класах,— це справа делікатна. Тільки ж в

* Треба сказати, що в основних принципах між цими гуртами взагалі
нема різниці. Ось, напр., слова з «Червоной Руси» (1891, ч. 50), котрі могли б
любісінько поміститись і в «Ділі»: «Нашей т. зв. старорусской партии расхо-
дится головным образом о том, щоби нашу церковь с ея обрядом и наш рус-
ский язык с его историческими памятниками, с его азбукою и правописанием
сохранити ненарушимыми до поры, пока нынешнии тяжкий времена не ста-
нут лучшими».

554

усякім разі не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу
«милу, красну мову» помогти лихові, впевнити практичний народ у
тому, що мова його справді святощ.

Тут нема іншого способу, як стати на практичний же грунт, а не на
релігійний, тобто піднімати вагу нашої мови працею над літературою,
котра б була корисна народові й замінила б йому в більшій часті пригод
життя мови чужі. Противитись же тому, щоб люди з простого народу
нашого знали й чужі мови,— значить противитись природі й ризикува-
ти тим, що ми огиднемо народові з нашими намовами. (Найбільше
недоладний резон, котрий виставляють народові, щоб держався свого,
словами Шевченка: «Бо хто матір забуває, того бог карає». Адже ж і
народ бачить, як Шевченків замикають у тюрми, а «перевертні»
роблять кар'єру!)

В Росії були часи, коли навіть без усякої трати національної волі
вищі стани настільки погнались за мовою французькою, що дехто з
них майже зовсім не вмів говорити по-російському. Патріоти-мораліс-
ти докоряли їм і прославляли питому мову майже тими самими слова-
ми, які читаємо в наших народовців. І ніщо не помагало, аж поки не
появились на російській мові Жуковські, Пушкіни, Лєрмонтови, котрі
могли робити конкуренцію французьким письменникам. Тепер уся
справа там скінчена. І у нас не може бути інакше.

Ми сказали вище, що культ народних святощей, замість того щоб
бути корисним нашій національній справі, навіть просто шкодить їй.
Шкодить він не тільки тим, що відбива наших патріотів від прямо
потрібної для народу роботи, без романтики, але й тим, що підрізує,
власне, корінь спеціально української національної свідомості. З при-
веденої вище виписки з «Червоной Руси» видно, що, власне, між т. зв. в
Галичині «москвофілами» і народовцями в принципах нема великої
різниці: ті і другі б'ють поклони перед національними святощами, і
для тих і для других національність — альфа і омега всіх змагань.

Але ж скажуть: «москвофіли» признають «один русской народ
от ТиссьІ до Амура», тоді як народовці ісповідують «відрубність
малоруського народу від москалів». Правда. Тільки ж культ «на-
родних святощей», котрий спільний обом гуртам, такого роду, що
він згладжує між ними різниці й віддає перевагу, власне, «москво-
філам».

Дуже смішно виводити «москвофільство» в Галичині тільки від
«московських рублів» або від існування «погодінської колонії». Без-
спірно, галицьке «москвофільство» мусить мати свої органічні підста-
ви. Найбільша з них: реакція полонізмові — одного роду з тою, котра
привела Б. Хмельницького до підданства Москві. Далі свого роду
аристократизм, котрий не вірить в сили самого галицького мужицтва,
а обертається до спорідненої держави, котра має уряд, ієрархію, пан-
ство руське. Нарешті, притягає галицьку стару партію до Московщини
й спорідненість національна, котрої вага вбільшується, власне,
теорією національних святощей.

555

Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів признає, що
між українцями і великорусами не такі відносини, як, напр., між
українцями й чехами, сербами й т. ін., а що відносини ті ближчі і що
генеалогія українців серед слов'ян мусить бути не така: батьки —
слов'яни, сини — чехи, поляки, серби, українці, великоруси і т, д., а
така: діди — слов'яни, сини слов'ян — чехи, поляки, серби, руси, сини
русів
— українці, білоруси, великоруси. (Див., напр., Житецького.)
Отже, при такому стані речей відкривається простор однаково і для
теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії пан-
руської. Доказом тому може служити й та легкість, з якою, напр., Го-
ловацький і Климкович перейшли від напрямку малоруського до пан-
руського, а Ом. Огоновський перейшов від старорущини до україно-
фільства. Теорія ж національно-історичних святощей дає таке ж пра-
во відшукувати ті святощі в козаччині, як і в Московському царстві,
в державі Данила, як і в імперії Катерини II, а надто для галичан, для
котрих придніпрянська історія майже стільки ж чужа, як і приволзька,
тоді як історія придніпрянська все-таки має багато точок, спільних з
приволзькою й приневською.

Історія ж церковна і погляд на церкву гречеського обряду як на-
ціональну святощ дає прямо перевагу галицьким «москвофілам» над
народовцями, котрі в цьому пункті виходять навіть менше україно-
філами, ніж «москвофілами».

Об'являти церкву уніатську національною малоруською свято-
щію — значить розриватись не тільки з історичною малоруською тра-
дицією, а й з теперішнім status qup. Клерикалізм уніатський — це
галичанський сепаратизм не тільки від України, а й від Буковини, це
просто абсурд, тим паче, що в самій Галичині унія майже зовсім не має
щирих прихильників в самому попівстві (в цьому ми переконались,
розмовляючи колись в Галичині з попами провінціальними, і це на-
родовці ліпше знають, ніж ми) і що, з другого боку, й самі польські
клерикали й Рим дивляться на унію тільки як на перехідну ступінь до
чистого римського католицизму. Ввиду цього православні симпатії
галицьких «москвофілів», зо всім тим, що з них виходить, являються
далеко ближчими до теорії національних святощей, ніж лицемірний
уніатський клерикалізм народовців.

На грунті «народних святощей» зовсім оправдуються і симпатії
деяких, коли не всіх, «москвофілів» і до царського самодержавства
в Росії. Історія не дала нашим старим вічам виробитись у систему
вільного державства, подібного до англійського або до швейцарського.
Потім «козацька воля» захопила тільки частину нашого народу і ледве
стала склонятись до свідомого лібералізму, як була зламана. Тим
часом церковна проповідь защепила й випестила серед нашого народу
ідеал царсько-державний, котрого тепер, безспірно, держиться най-
більша частина народу. З тим ідеалом наш народ ворушився проти
поляків в Австрії в 1848—49 рр. і проти поляків у правобічній Україні в
1863 р. В 1848—49 рр. всі австро-руські патріоти одушевлялись тим же

556

ідеалом. І тепер за нього викликувались народовці *. Нічого дивного,
коли дехто, не бачачи сили абсолютизму в теперішній Австрії, шука її
в Росії. Він кланяється одній з «народних святощей»!

Майже так само повертається проти галицьких народовців на ко-
ристь «москвофілам» і культ мови як національної святощі. Літератур-
на мова завше щось штучне в порівнянню з народною, котра в дійсно-
сті є певна купа крайових діалектів. Коли народовцям вільно виробля-
ти мову літературну з діалектів малоруських, то треба признати певну
слушність і тому, що рішучі «москвофіли» беруть мову роосійську, на
котру вони, почасти не без рації, дивляться як на вироб всіх руських
племін або навіть, як Наумович, хочуть виробити ще новий «твердий
руський язик вищої культури» з російського і малоруського на основі
церковнослов'янській.

Теорія Наумовича абсурдну з практичного боку, а надто для ро-
сіян, з котрих ніхто не схоче залишити готову вже «м'яку» мову Пуш-
кіних, Лєрмонтових, Тургенєвих для -«твердого» язичія Наумовичів.
Тільки ж за тою теорією не можна не признати певної величності,
котра мусить притягати до себе галичан, а надто людей релігійних.
Побити ту теорію, а вкупі з тим і все літературне «москвофільство» на
Малорусі можна тільки закинувши погляд на мову як на святощ, а гля-
нувши на неї з радикально-демократичного і утилітарного боку.

Мова не святощ, не пан людини, народу, а слуга його. Література
мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом. Для того
мова літературна мусить бути якнайближча до простонародної. Проти
такого погляду «москвофіли» на Малорусі являються просто вільними
чи невільними обскурантами і не зможуть видержати конкуренції з
народовцями перед скільки-небудь живою громадою. Само собою
розуміється, що літературні народовці тоді тільки дійсно прислужать-
ся народові й стануть міцно серед нього, коли дадуть народові на його
мові літературу йому корисну: утилітарну й просвітню, бо від літерату-
ри формально націоналістичної, пустої народ відвернеться, а літерату-
ра ретроградна обезсилить його в конкуренції з сусідами, та, нарешті,
від неї, а вкупі з тим і від її національності відвернеться й сам народ,
починаючи від своїх більше інтелігентних осіб. Відвертається ж і тепер
народ від своїх дійсно прекрасних по мові, а часом і по поезії старих
пісень, бо зміст їх тепер уже не відповіда народному життю. І треба й
тут зректись теорії національних святощей, а признати, що народ тут
почасти має рацію навіть тоді, коли він заміня прекрасні козацькі пісні
на погані солдатські, бо все-таки в дійсності він бачить перед собою

* Див. недавні статті в «Ділі» і «Правді» за «батьківську руку» замість
«парламентаризму», котрі любісінько могли б знайти собі місце в «Граждани-
нах» або «Моск [овских] ведомостях». Др. Антоневич буква в букву повторив
слова «Правди» на «москвофільському» мітингу 2 фебр[уара] 1892. Так, зна-
менита трійця «православие (галицька унія), самодержавие и народность»
(національность) виходять однаково програмою Николая І і його теперішніх
обожателів у Росії, як і галицьких «москвофілів» і українофілів!

557

«охвицерика молодого», а не «отамана козацького». Візьмімось скіль-
ко-небудь енергічно за те, щоб пустити в народ порядні пісні, відпо-
відаючі нашому часу, пояснімо народові, що є реально доброго в ста-
рих піснях, і ми витіснимо «охвицерика молодого» скорше, ніж на-
мовами про те, що треба зберігати старі пісні як національну святощ.

Ми скінчили огляд важніших речей, котрі виставляються нашими
націоналістами як народні, національні святощі. Разом з тим ми
скінчили наші «Чудацькі думки», по крайній мірі, певний їх ряд. Ми
назвали їх «чудацькими» через те, що вони йдуть напереріз тому, що
звичайно говориться і прихильниками і противниками українського
руху. Тільки ж, звісно, ми, як і всяка людина, котра має певні думки,
вважаємо їх за вірні, по крайній мірі, доти, поки їх не перекинуть нау-
ковим способом наші противники. Поки що ми вважаємо вірною осно-
ву тих думок, бо вона є ні що інше, як приклад до певної справи
такого світогляду, котрий тепер руководить усією наукою,— того
світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (ста-
тичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку).
Не-
має і не може бути постійних національних ознак, стоячих без пере-
міни національних духів, нема між людьми вічних політично-адмі-
ністративних порядків, таких як, напр., обрусеніє, не може бути й
національних святощей. Вся практична мудрість людська може бути
в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і по-
служитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить
нас.

В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність
є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо
слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо
на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми
станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади,
поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки
грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові
й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності:
охороні й зростові того, що в ній є доброго.

558


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.