III

Вартість розмови про космополітизм і національ-
ство для українства. Зв'язок цеї справи зі справою
російського письменства на Україні. Фальшивий
космополітизм і правдивий бік українства в Росії.
Вартість російського письменства для теперішньої
України. Упадок українського письменства й науки
про Україну. Всеслов'янська вартість російської
мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість,
я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені трапля-
лось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та
вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою
національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не гро-
зимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне
до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам
Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то
ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космо-
політизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство
зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять
іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б
сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим
національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм
«обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне націо-
нальство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших
сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть
проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Чер-
воного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ні-
коли не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати
свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку
застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірні-
шу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку.
Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності
нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й люд-
ськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між
національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-
небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено,
поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами.
Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так
ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть
виключати мене з української сім'ї, як колись попи виключали єре-
тиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому
важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити
про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх против-
ників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші
національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже
свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для
нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націона-
лізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського пись-
менства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа ро-
сійського письменства почасти слушно роздражнює українців, а
надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено
українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки
російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського
письменства й усякої осібності та волі українців (а такі непри-
хильники є й серед українців з роду), виступають проти українства,
прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі,
котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови
тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова ви-
мре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були
часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти
слов'ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся
Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція
належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було,
якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр.,
чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне,
опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив
проти них у книжці «Историческая Польша й великорусская демо-
кратия», де я показував, що противники українства, котрі послугую-
ться всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські на-
ціональники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже
нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий
час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було бо-
ротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розу-
міли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками,
котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих
і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі
люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким спо-
собом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами
мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх
тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту при-
йняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна
просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського
народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові
дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін.,
могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії,
ні в Швеції,'ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять
чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього
освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти —
протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по
церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр.,
євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі:
вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких
сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або по-
дорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам,
на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр.
мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер
люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй
мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письмен-
ство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий на-
род не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл,
то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом
усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й
пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б ста-
лось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова
зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б,
якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та заборо-
няти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди
від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще
люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного
людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей
важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в
Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду,
власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє
мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав
себе обов'язаним кричати проти такої заборони й перед українцями,
й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книж-
ках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував
проти тої заборони на всесвітніх з'їздах письменників у Парижі й
у Відні (на віденський з'їзд я послав протест вкупі з д. Павликом).

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не за-
сліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства
російського самого в собі і для нас, українців{3-1}.

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пише-
ться на російській мові, то те можна й слід читати й другим ради-
ти, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письмен-
ства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так ба-
гато людей вихваля російське письменство та радить українцям
покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці пе-
чатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російсько-
му письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи,
яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про
поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи
сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того,
бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала
в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних
справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував
у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного посту-
пового руху серед львівської молодіжі (1875—1876 рр.) було апробо-
вано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може при-
нести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим
письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої
галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українсько-
го народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо
самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська по-
ступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не
може відректи най гарячішої прихильності до Русі-України, не раз
обертались до мене й до других російських українців, щоб ми за-
помогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр.,
Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.),
поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та пере-
клади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писа-
телів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не
міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали гали-
цькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські
книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за невар-
те й навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи ха-
рактеру.
(На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода вiд таких відповідей вбільшуеться ще тим, що, власне, в
остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не
наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні
українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як
«Опеньки», «Перемудрив», та показують таку темноту думок і
такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно,
напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість
письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на
натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші
письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збуди-
ти в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з ро-
сіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів
європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба
виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу
до всього російського письменства.
А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у
«Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письмен-
ство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього,
як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше
від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі
не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі
ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й
української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пи-
шуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до
письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні напи-
сати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно
по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете
нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про
«православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й
цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство ви-
ходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива
просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну
службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити мо-
лодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть
образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західно-
європейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз
усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на
міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати все-
світні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не
через Петербург і Москву, через російське письменство, як робить-
ся це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне україно-
любство по своїх основних думках бува ні що інше, як європонена-
висне москволюбство, тілько трохи перелицьоване {3-2}.

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від пев-
них свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене
серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто
Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-москов-
ському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні про-
яви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених україно-
любців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих
москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціаль-
не життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів
до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Ро-
сії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для
науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки
ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих
думках про національність і зв'язані з нею справи, думках, котрі
панували в науковому й політичному світі, а надто германському
й слов'янському, перед 1848 р., але тепер дуже перемінились в
більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 р., коли у нас складались думки членів Кирило-
Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія»,
«Молода Германія»,загальне германофільство, кельтофільство,
піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність —
річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberte est gauloise, le
despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала одна-
ково серед западників, як і слов'янофілів, гегельянська система
з її думками про зміни національних гегемоній по періодах все-
світньої історії. Німець Гегель думав, що німецька (германська)
гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам
або слов'янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що
після доби германської буде слов'янська, переважно великоруська.
Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії
просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі
вірили, що буде слов'янська доба історії, та тільки малювали її
собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-со-
ціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра
зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались
і де в кого з восточників (Хом'яков, браття Аксакови і др.). Наші
українофіли того часу, або ліпше — українські слов'янофіли, стали
посередині між російськими западинками й московськими слов'я-
нофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь,— і цей стан їх, почасти
відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригі-
нальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії
російських западників і слов'янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи
тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович,
котрих націоналізм зв'язувався ще з європейським романтизмом,
і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в
1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій»
і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші
з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед
навіть усій Росії.

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна
ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тіль-
ко Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно
зв'язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без
других культурних ідей може служити джерелом великих помилок
(примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання
політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі,
стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть
бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче
виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональ-
ною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр.
боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтер-
національним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішо-
го з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ,
в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу» по-
гляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали,
що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу
літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже
всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального
обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й
навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д.— все,
що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під
впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культу-
рі новіших народів християнських і магометанських, а надто після
XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесно-
сті, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу,
нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті од-
ним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азі.
в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали
трохи по-старому націоналістичному Völkerpsychologie, матеріал
інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування
національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд
над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розді-
лити національне від інтернаціонального, а в самому національному
те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного,
історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або
в одну добу не було, а в другу появляється.

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи
розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних
світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові
погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна
побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же
великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд ви-
яснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в
Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту гро-
мади, так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті,
котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім чи-
слом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і
його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій
старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англича-
нами, німцями, слов'янами дають їм особливу ширизну поглядів.
В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналі-
стичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов'янофілів
і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком ма-
теріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський
націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив
себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия й Европа»,
писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під
кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні
тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга
Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з власти-
вою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами,
державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед
французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою
Данилевського.

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націо-
налістичні погляди як через те, що українці більше відстали від
Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски
на українську національність дражнять українців і примушують їх
перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян
можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про
свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербур-
зькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання,
говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому
місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від
ви ходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або
«модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були при-
чиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер
тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того,
що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Гро-
мади»), але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й
історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм»
і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не
зрозумів вартості неправославних впливів на українське письмен-
ство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків пито-
мого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван
Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия
в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши
європейське ліберальне демократство зо слов'янофільським народ-
ництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік черні й
Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму
козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для
суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р.
до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку,
котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками,
і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних ду-
мок серед січовиків від 1667 до 1710 р., зросту, котрий натурально
привів до запорозького нарису конституції України в 1710 р., на-
писаного під впливом Костя Гордієнка. (Ми старалися показати той
зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського
народу в XVIII—XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний сла-
ви з українських козаків, і його конституція зостались у Костомаро-
ва загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все
життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки
тоді, коли не було йому іншого вибору.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його
просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити
український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звер-
нув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже
чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута,
м'ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти
про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить,
перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх по-
глядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться
один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, араб-
ських, латинських, перекладів церковнослов'янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплуту-
вався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого
таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці,
власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх
історико-філософських основах сходяться з думками московських
слов'янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці жи-
вуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру не-
давно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить
українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахо-
вана на історичну московську державу, котра душить українців.
Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм,
не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім ку-
медну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю
д. Слонімського «Национальность в политике». Автор, досить свідо-
мий нового науково-політичного напрямку європейського, російський
ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов'яно-
фільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, по-
частно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю
д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих ста-
тей у львівському органі, котрі може читати людина з європейським
літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли ро-
сійські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки ку-
медність виходить у тому, що основи нових національних, власне,
інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять
до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате
підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Сло-
німський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців.

Перше місце по пильності й талановитості між українськими
ученими тепер треба признати д. Потебні за його праці про мову й
народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні
я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словес-
ність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер
самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те,
яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шука-
ти її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності,
майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов'янського, тоді
як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в
творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко по-
рівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Весе-
ловського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все велико-
руське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не
«преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто пи-
саними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть
сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний
європейський учений, великий прихильник петербурзького професора,
як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція».
Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку
основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

Другий харківський україновідець д. Сумцов недавно попробу-
вав було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового євро-
пейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь
за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором по-
частних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою по-
пались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть
в який-небудь порядок.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI—XVII ст. цін-
ні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче
вірної провідної думки з них не виведеш і не доб'єшся відповіді
на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому
навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у
Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі
на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб
витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського
попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святи-
ня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити.
Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили
в XVI—XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі,
і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і
ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр.,
про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского]
наречия в XVII—XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та гра-
матика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель
переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і
виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас
відвести просто в край, противний освіті й самому українству.
Д[обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст.
подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст.,
і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство
вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням
наук
(renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не
міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий
зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом
козацьким. Д[обродій] Житецький забув усе, що він було признав до-
брого за неправославними впливами на Україну, і пішов, як зви-
чайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати
православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої
національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя
наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту
і нарешті стало вимирати, піддаючись московському,— ця важна
наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького
і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж[итецький] не
піддававсь старомодним словам про народ та національність та по-
глянув на історію письменства других народів, де б можна було по-
бачити, що, власне, помагало, а що спиняло зріст «народного»,
тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а
за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських
письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно пока-
зує, що жива світська література переховалась там після запаку-
вання церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літе-
ратури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного
класу людей; що ця латинська світська література будила охоту
і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а
далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси —
феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати
література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури
то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і
реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від
тісних рамок католицьких i породив великі національні літератури.
І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом
всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась
від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя,
більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність,
подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи,
де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба
було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII —XIX ст.,
щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку сло-
весність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо,
наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух,
котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності,
перемішали його з примусовим національством і через те не можуть
собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим,
як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між
іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письмен-
ства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до
поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає
д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії
України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він
став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це
з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники
бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки
його праць, зроблені, напр., д, Щебальським, появлялись в «Русском
вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці
з маленькими пригіисочками звісного М. Юзефовича видавались як
програма такої системи «обрусєния» й релігійного примусу, якої в
XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести, (Ми говоримо це,
маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной
церкви в Юго-Зап[адной] Руси в XVII й XVIII ст.», фінал котрої,
де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли ни-
щив православіє, і що тепер рос[ійський] уряд мусить також нищити
католицизм, переносить пас в часи Пилипа II Іспанського і пануван-
ня теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й
віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної
комісії (прсдсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антоно-
вич), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без
фіналу. Я висказав в «С[анкт] -П[етербургских] ведомостях» свою
думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як
вона появилась.)

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити фак-
ти переважно історії державно-політичної, коли який князь або
гетьман став правити, коли взяв яке місто й т, ін., але д. Антоно-
вич мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів,
порівняння з історією других народів і т. ін,, через що й можливе
вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те,
що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича
й через те, власне, не чита їх.. Іноді д, Антонович натяка на «народні
ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов
народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного
показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони
можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності
й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть
сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатія-
ми, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності
проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших
і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й
кінець козацтва на правім боці Дніпра. Там прекрасно показано,
коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно
тільки, які, власне, порядки були в «Палiївській державі», що там
робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те,
яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім
порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя євро-
пейських народів і т. ін, (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид
я говорив д. А[нтонови]чеві ще в 1870 р., коли він прилюдно боро-
нив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському
університеті.)

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях
його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашке-
вича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба
культур й народностей в литовско-русском государстве в пери од
динас тичес кой у ний Литвы с Польщею». Тільки ж, не глядячи на
таке ім'я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню іс-
торію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних,
освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу,
якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох
країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо
тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягелло-
иів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її
королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не гля-
нув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порів-
няння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя
Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може
пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору
над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас
розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те,
що якби Свидригайло вмів «соблюдать надлежащий порядок», то
все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт,
як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком
випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого
руського телятка.

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне,
те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч най-
більше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов
чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників
і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, нази-
ваючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що
не хотіли терпіти козацтва, та Петра І й Катерину II, що зруйнували
Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим,
через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без
порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західно-
європейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Ку-
ліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани,
студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були роз-
бишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.)
Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх
українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі
почастні помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виста-
вили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найваж-
ніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана
Хмельницького писане москалем Карповим, котрий боронить коза-
ків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському
урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім
чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі,
про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої
України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні
навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з пра-
вославним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби:
княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку,
царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрій-
ським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок
людності, господарства, порядків і думок громадських і державних,
освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в
історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма
ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи
її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом
можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом,
над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередні-
ми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в на-
шому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого,
котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для
поступу.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацюван-
ня історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим
вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних
слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій
заплутаній справі.

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істо-
риками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна
від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав
би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животи-
ни, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики,
хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії
та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії,
показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі жит-
тя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать
себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім не-
ясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має
сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки
сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими
набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди україн-
ської історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II
(нехай і запізнього через помилки московської політики перед Ук-
раїною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях,
які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша
помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних по-
глядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги
прилучення Подолії до руських земель під литовською династією.
Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі
посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а про-
пускати без уваги в історії культури на Україні заснування
трьох університетів (нехай уп'ять запізно), Гоголя, перших сла-
вістів російських, українців з роду, й т. ін.— значить нічогісінько
не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах
поверховне українофільство просто зрікається свого «національного
добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у по-
верхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям
в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й най-
ліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в істо-
рії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького»
і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі»
і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд
на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим,
як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чу-
жими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій
формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства.
Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б
цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при пов-
ній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз
і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть
нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперіш-
ній стан володіння землею на Україні Скільки людей у нас заходилось
коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа
для народолюбців, А тільки остатніми часами чоловік майже по-
сторонній, професор загальної історії, д, Лучицький пролив світло
на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне гро-
мадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там,
де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобід-
чині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського.
І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі
навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це
сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі
слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський
дух міг жити в громадському володінні землею, а український не
міг і т. д,

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна ска-
зати, вели перед у Росії,— це те, що зветься не зовсім точно етно-
графією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве
право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чу-
бинським, Юхименком, Кістяківським. А тепер де вона на Україні,
коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць євро-
пейської важності, як книги д, Макс, Ковалевського (українець з
роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий
упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто тала-
новитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного,
порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного
з'їзду в Одесі виступали українофільські вчені в спорах з тим же
д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану без-
бережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з пра-
цями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про
весільні звичаї слов'ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні
в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної
освіти!

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок
навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних
українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як
звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом євро-
пейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від
основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для
одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі
науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими
більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну
словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій
в ті часи вийшов початок праці Ренана, що звернула на себе увагу
всього світу. Тільки ж п'озаяк реставратор «Правди» писав мені,
що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космо-
політизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені
написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії,
щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись ра-
ціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто по-
гляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки,
котра тепер після того, як галицько-український національний рух
офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить
бути згори вигнана з галицько-українського національного письмен-
ства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство,
діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало
від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для
нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть
підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою
працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі
нової космополітично-антропологічної школи («Wisla»), а далі й по-
російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» і
«Живая старина», котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають
на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть
сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов'янський
брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло
на себе увагу вченого світу (див. «Archiv für Slav[ische] Philolo-
gie», «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе україн-
ські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорга-
нізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний
виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити
цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як
через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють
зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема
нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо
плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні
зо своїми!

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й на-
ука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до
тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського
й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані
з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним
і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького
й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після
1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї
прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні
національні ознаки в історії й сучасності українського народу {3-3}.

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє,
коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і осві-
титься світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про
свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівняв-
чий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних ви-
водів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две
русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити
недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних»,
котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науко-
вому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому
світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть
на свій час з виблиском «Две русские народности».

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й
науки настане незабаром; деякі ознаки показують уже початки та-
кого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша
письменська Громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та
просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письмен-
ством і політикою.
Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні
українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх
лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого укра-
їнського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, му-
сить вона шукати в російському письменстві, й посилати україн-
ських молодих письменників шукати провідних думок і взірців пись-
менської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів,
навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як
Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому
українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по-
російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не
так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях {3-4}.
Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучас-
ного європейського руху, ніж теперішнє українське.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському
письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед
земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Прав-
ди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю
тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське пись-
менство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший
для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й
хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже
водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною»
українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу
відносин українського письменства до російського взагалі. Не один
уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письмен-
ства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна
праця українських письменників зовсім не відповіда таким претен-
зіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право
без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр.,
мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англіча-
ни, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською
мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурят-
ського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались,
коли навіть московські слов'янолюбці, такі як їв. Аксаков, В. Ла-
манський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі,
та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через
30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало
зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зро-
били кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літе-
ратурі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім
белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських
виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й
переслідування, яких дізнали за остатні 30—40 років літератори
і письменство російське ліберально-радикального напрямку і укра-
їнське. Звісно, проти російського письменства не було таких за-
гальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 рр., та все-таки,
напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в
Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Совре-
менника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не
числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з ка-
федр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в
Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письмен-
ство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не
виключала можливості печатати по-українському не тільки белетри-
стики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й попу-
лярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не
видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. да-
вав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в
Петербурзі й Москві книги в 10 листів, котрі заборонити мав
право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся.
Чому ні один український письменник не попробував скористува-
тись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону
1863 р, перед судом, котрий в ті часи держав себе досить незави-
симо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задер-
жати, й навіть (вироком про Вундта «Душа человека и животного»)
укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські лібе-
ральні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе
певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдо-
носцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Косто-
марову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр.,
у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Га-
личині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними укра-
їнськими національниками, бо якби від їх письменського плоду від-
кинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори
були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою,
то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо се-
редньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того,
що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того фак-
ту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові
наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати
живий характер літературі, роблені були майже виключно ради-
калами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці», «Науковій
бібліотеці», «Літературно-науковій бібліотеці». Проби ці при-
йшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а
при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як
«Жіночий альманах». Навіть єдиного галицького белетриста після
Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка
поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи
на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого
Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах
націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої
прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не
тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам
вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть
вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спи-
няють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з
боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно
в кругу слов'янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський
світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй
сім'ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь
перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку,
німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської
мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов
світових.

Серед слов'ян російська мова стала вже дійсно посередньою.
Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов'янських
землях. Я, напр., ще в 1871 р. у Празі ніяк не міг вдержати з чеха-
ми розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в
Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось
бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті
розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник
попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре
було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії
я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народо-
вець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-ро-
сійському. Поляки більш других слов'ян опираються проти вживання
«московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-
польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або
й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французько-
му. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла,
зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь
говорят по-русски»,
а в Болгарії польські емігранти, напр, лікарі,
ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-росій-
ському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської
було зв'язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким,
про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти
«московських слов'янолюбців» всього менше читаються слов'янською
(як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання,
котрі звались колись у Росії «западническими»,— твори Тургенева,
«Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме
бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом
не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купу-
ють російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на
кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські
книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові
вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи
Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то
мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болга-
рам-студентам читати польський переклад звісної книги американця
Моргана про первісні громади, так мені його вернули: кажуть,
«важко розуміти».

Цю пригоду — всеслов'янську вартість російської мови — треба
признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що
противу рожна перти. (Подібна проява показується і в герман-
ському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто
пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звіс-
ний Брандес. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї
дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської
літератури зневажати осібні національні слов'янські мови й письмен-
ства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі!
В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому,
що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов'ян-
ську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у та-
кому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних україн-
ських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму
кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін.,
котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для Украї-
ни російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке
«обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того
про те, як найліпше з ним боротись.


Примечания

3-1) На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність
до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене
розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб
та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не
старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в
писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників,
котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі
між галицькими попами й урядниками.

3-2) В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне націо-
нальство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина й побєдо-
носцевщина, з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух
назвав катковщиноюі

3-3) При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу»
й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я
зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно
сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові,
тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних)
по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі.
В рецензії на брошурку д. Стодольського (в «Товариші») я показав, що при
теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не
таким простим, як було 50—60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось
колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту
або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав
вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних озна-
ках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще
треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом,
щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей.
В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної пси-
хології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше
подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації азятих у
чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів,
доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної
словесності, а є ще немало й других кругів.

3-4) Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской
литературьі» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців,
з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один укра-
їнський національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипін а;
тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пи-
тна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна.
Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для
многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний.
Д[обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими
претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії
д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пишна, і він
написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув ба-
гато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Ого-
новським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан й северян» у «Вестни-
ке Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і
автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рів-
ність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб літе-
ратура мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., гол-
ландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли
на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле
або Кюнена по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори.
Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих
же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літе-
ратури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру
«Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім
рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной
истории русских сказок и повестей», котра появилась раніше знаменитої
праці Бенфея про Панчатантру, якби була переложена на яку-небудь
західноєвропейську мову, могла б мати високе місце в усесвітній науці
як один з початків нової порівнявчої школи, котру часто звуть школою Бенфея.
А українці можуть знайти в цій праці й досі вказівки для історії старого письмен-
ства і впливу його на народну словесність і на Україні, яких не дасть, напр.,
компіляція д. Огоновського, найслабша, власне, в подібних точках.

Я вже в «Зорі» сказав, що виключаю з писаного українцями в Галичині
прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI—XVII ст. Це єдина
справді наукова й свіжа праця, написана по-українському, з усього, досланого
українолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.