Сподіваюсь, що скільки-небудь безсторонні читачі розібрали, на-
решті, мої думки про національність і космополітизм, а також і
про вартість для українців теперішнього російського письменства й
про вагу для них надалі російської мови. Хто буде мені ще тикати,
що я взагалі не признаю національностей, а почастно української,
або що я проповідую обрусеніє, з тим я більше говорити не буду.
Тепер по черзі справ нам треба розібрати, що то таке система об-
русенія, звідки пішла вона, на чому держиться. Тільки тоді, коли ми
точно відповімо на ті питання, ми можемо відповісти й на друге: як
ліпше боротися з цим лихом.

Знову я б радніший просто приступити до розбору цеї справи, не
зачіпаючи нікого, так знову не можу так зробити, зваживши обстави-
ни, при котрих мені приходиться говорити з громадою.

Мене повідомляють з певного боку, що слова мої приймаються
гірше, ніж як чудацькі, що вони «страшенно непопулярні», бо укра-
їнська громада гаряче почуває свою національність і ставить її вище
всього, обрусеніє ж так допекло їй, що вона гаряче готова битись
не тільки з ним, а зо всім, що хоч поверхово нагадує обрусеніє, і
навіть з тим, хто холодніше дивиться на нього. Ще мене повідом-
ляють, що українська громада дуже не задоволена полемікою проти
тих, хто, нехай і з помилками й хибами, а все-таки служить най-
важнішій тепер для неї справі — ширення національної української
свідомості й ненависті до обрусенія.

Треба коротко відповісти на ці закиди.

Перш усього скажу, що хто хоче по правді служити громаді,
той мусить не гнатись за популярністю і навіть пам'ятати мудрі
слова Ренана, котрі я вже раз мав пригоду нагадувати, що «іноді
найліпший спосіб мати рацію — не боятись пробути певний час не в
моді». А ще важніше, що сама боротьба з певним лихом потребує
холодного розсліду справи, мабуть, чи не більше, ніж гарячого по-
чуття. Щоб ви сказали про лікаря, котрий би озброївся самим тільки
гарячим почуттям на боротьбу з певною хворобою? Чи не прирівня-
ли б ви його до того кухаря в Гоголевих «Мертвих душах», котрий
державсь системи: «катай, валяй, было бы горячо»?

Щодо полеміки та ще й різкої, то я покликуюсь на одну з поезій
Шевченка:

Ой вигострю товариша,
Засуну в халяву;
Та піду шукати правди...
Та спитаю в жидовина...
І у ченця, як трапиться;
Нехай не гуляє
Та святе письмо читає,
Людей навчає...

Оті наші вчені національники, що, маючи всі засоби і навіть
будучи просто службою, обов'язані стежити за наукою, досі сидять на
думках, які наука в Європі вже покинула 30—40 років назад; оці
наші публіцисти і політики, котрі стають до праці, не вислідивши її
цілей і способів науковим способом, не познайомившись, як така
робота ведеться по більш освічених сторонах, хіба це не ті ченці, котрі
гуляють? Хіба не треба хоч показати їм гострого товариша з халяви?
Помилиться той, хто подума, що полемістові так любо ходити по
світу з таким товаришем замість того, щоб ходити з хлібом-сіллю,
або санітарові любіше гребтись у бруді, ніж ходити по рожевих сад-
ках... Зрештою в словах моїх про більшу частину названих вище
писателів і вчених українців нема, власне, ніякої полеміки, а є тільки
одвертий вияв моєї думки, на котрий всякий має право в літературній
республіці і котрий є навіть обов'язковим знаком пошани до чесних
і заслужених писателів. І мені б першому стало гірко, якби мої
уваги були ким-небудь взяті за напади. Коли я з чим полемізую,
так це з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та
з крутійством, котрі хочуть взяти монополію українолюбства; Це такі
прояви, котрі справді мусять бути викоренені ножем полеміки з
нашого поля...

По тій передмові, гірко зітхнувши, о Музо, над нашею долею, трош-
ки пополемізуймо, а потім приступимо просто до діла.

В остатні часи по-нашому написано чимало проти обрусенія,
тільки в більшості писання це нагадує страви Гоголевого кухаря.
На нашій половині Європи мозок у людей ще дуже лінивий і довго
думати не любить, а любить короткі заходи, рішучі слова. Це можна
запримітити однаково в москаля, як і в українця, в поляка, як і в
болгарина»— у консерваторів, як і у революціонерів, у космополітів, як
і у націоналістів. До того я мав уже нагоду завважати, що наші
українські національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви,
а на ділі живуть московськими ж думками і московськими ж спо-
собами думати, навіть не дуже-то перелицьованими, беруть, напр.,
основи своєї націоналістичної філософії просто в московських «само-
бытников» і навіть ще не першого сорту. Між іншим, у таких «са-
мобытников» ще за часів царя Миколи була думка, що, мовляв,
«русскому человеку все немецкие науки и машины может заменить
одна природная сметка да глазомер». Така самобутня думка ускочила
навіть в голови російських соціалістів-революціонерів бакунінського
«согласия», вважаючих себе космополітами, котрі проповідували нік-
чемність «буржуазных наук», і глибоко залягла в головах «русских
народников» всяких «согласий», від Юзовського до Льво-Толстов-
ського. Подібна ж зневага до «науки узловатого німця», котрій
противуставлялась «своя мудрість», продиктувала Шевченкові звісні
уступи в його «Посланії», істинно глупі, і вони, власне, через свою
глупоту, котра освящає лінивство нашого мізку, так само стали по-
пулярні, як і виклики Бакуніна проти буржуазних наук і шкіл.

Звісно, тепер зовсім без наук (і досі для нас німецьких та бур-
жуазних!) та без сяких-таких машин не проживеш. Я знав колись у
Женеві одного російського народника-соціаліста, досить доброго
кравця, котрого «спропагандировали» бакуністи і котрий схотів
бути хліборобом {4-1} та ще й на «чистій» землі, в Америці. Той народ-
ник не признавав ні наук, з книгами, географічними картами, ні
машин, напр. залізниць, пароходів і т. і., але все-таки вживав ножів
і ножиці, хоч я йому й доказував, що відповідно до його думок
не треба йти дальше зубів та нігтів. І в Америку він хотів дістатись не
просто плавом руками й ногами, а все-таки на старенькому човнику,
котрий стояв прив'язаний коло берега Рони і котрий він думав
украсти. Атласів наш народник не признавав, а все-таки уривки гео-
графії дійшли до його і він таки знав, що Рона тече в море та що
Америка за морем; він тільки не знав про пороги на Роні, про Perte du
Rhone та про те, що таке Середземне море, а що Атлантика.

Не раз мені нагадується цей народник, коли я бачу або читаю
«самобытников» московсько-консервативних і російсько-революцій-
них, народників, українських народовців і т. і. Надто часто при-
ходиться мені споминати мрії мого народника про човен на Роні.
Згадую я його, як він думав викрасти той човник і проскочити не-
заміченим від берегової поліції швейцарської і французької, коли
я читаю темні натяки про те, що наші національники думають
визволити Україну з пазурів Москви анонімними статейками в га-
лицьких виданнях. Згадую я його й тоді, коли читаю загальні проби
філософії наших національників. Бо що ж таке їх теорія спеціальних
національних духів українського й московського, як не старенький
човен, викрадений коло берега «Москвы-реки», де його збудовано
50 років назад по образу Гегелевої барки на річці Шпреї?

Приступаючи просто до справи: звідки пішло «обрусеніє», ми
знаходимо, напр. у «Правді», десятки вироків, що воно йде «з духу,
вдачі, характеру, історії великоруського народу». Коли поглянеш на те,
чим підпирають сотрудники «Правди» такі вироки, то побачиш в них
зовсім уже кухарів Гоголевого Ноздрьова, так що спинятися на них
значило б зовсім уже гаяти час. Трошки старанніше, хоч в тім же
роді, озброєний сотрудник «Діла» д. Баштовий, котрий недавно ви-
ступив з довгою статтею «Українство на літературних позвах з
Московщиною», і про нього треба сказати кілька слів.

Основні історично-філософічні думки д. Баштового ті ж самі,
котрі виложив систематично москаль Данилевський в книзі «Россия й
Европа» і котрі в своїй суті є ні що друге, як московська перели-
цьовка Гегелевого германофільства, котра запізнилась років на 30-
40. Д[обродій] Баштовий не звернув уваги навіть на російські
критики основ цеї філософії, зроблені дд. В. Соловйовим, Кареє-
вим і інш. Про власний перевір та передум тих основ д. Баштовим
нічого й говорити. Д [обродій] Б [аштовий] досі вірує в цільні націо-
нально-культурні типи й нічогісінько не знає про інтернаціональні
елементи навіть у старих азіатських культурах, більш ізольованих
(відділених), ніж середземноморська й європейська культура, в котрій
різні національні елементи перемішались з досить давніх часів, коли
показався вплив єгиптян, ассіріян, фінікійців на греків і т. і., тобто з
самого початку грецької історії в XII ст. до Р. Хр. Баштовий, зайшов-
ши в суперечці з д. Пипіним про «Історію руської літератури» д. Ого-
новського аж у стару Азію, шука там цільних національно-культур-
них типів, говорить про Китай, Індію, Юдею і ані на хвилину не
спиняється над тим, що в Китаї теософія Лао-дзи зовсім подібна
до теософії індійських брамаїстів, а що потім серед китайців поши-
ривсь індійський буддизм і пустив глибокі корені. Д[обродій]
Баштовий ще досі вірує в те, що жидівська культура основана на
«чистому монотеїзмі», тоді як європейська наука давно вже доказала,
що в свій час жиди були такі ж фетишисти й політеїсти, як і
другі народи, що жидівський монотеїзм пізніших часів виробивсь
інтернаціональним процесом, під впливами на жидів думок іранських,
єгипетських (в Єгипті державна проба свого роду монотеїзму зробле-
на була ще під XVIII династією, тобто ще за 1500 років до Р. Хр.)
і навіть грецької філософії. Коли вже говорити про «чистий моно-
теїзм», то треба б пам'ятати, що він появився тільки в освічених
європейців в часи деїстичної філософії після реформації, а до того
часу навіть християнство було свого роду дуалізмом і навіть полі-
теїзмом. І всією такою старою й хисткою машинерією д. Баштовий
хоче допевнити, що в «українців є свій національно-культурний тип, а в
москалів його нема й не може бути». Зовсім, мов у звісному анекдоті
про те, як колись високий візитатор зайшов у шпиталь божевільних і
стрів там індивідуума, котрий показав йому усіх хорих, а, нарешті,
сказав про одного: «А це послідній дурень! Дума, що він Ісус Христос,
коли всьому світові звісно, що їсус Христос — я!»

Сівши на крадений човник, стару й підгнилу теорію осібних ціль-
них і віковічних національних духів, д. Баштовий пустивсь розмов-
ляти про справу національно-державних централізмів і національної
автономії в Європі. Про цю справу не могло нічого дати д. Баштовому
російське письменство, очевидно, єдине, котре йому доступне, бо по-
російському в цій справі є тільки мої статті «Новокельтское й прован-
сальское движение во Франции» в «В[естнике] Европы» та С. Подо-
линського про Каталонію в «Русской мисли». Перших д. Баштовий
не згадує і, очевидно, не знає поданих там фактів; другу зна тільки
в досить безцеремонній переробці д. Мордовцева. То й прийшлось
д. Баштовому або піти в науку до «узловатого німця», або пропо-
відати «мудрість свою», склавшись на «глазомер». Як добрий укра-
їнський національник, він вибрав останнє і по «глазоміру» поділив
Європу на три полоси по породах (расах): на романську, німецьку
і російську. Держави першої раси, по слову д. Баштового, можуть при-
класти до себе приказку: живи сам і другим давай жити. Про Австрію
й Пруссію (держави німецькі, по д. Б-ому) можна сказати, що там
вже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай житиі В Росії
же панує такий девіз: живи сам і нікому іншому не давай жити!
(«Діло», 1891, ч. 66).

Далі ми будемо докладно говорити про відносини державної й
недержавних національностей у Франції, і читач сам побачить, на-
скільки вірно схарактеризував «глазомір» д. Баштового романську
полосу Європи. Поки що скажемо, що не тільки Австрія, навіть
у Транслітавії рай для провінціальних національностей, але й Прус-
сія і сама Росія не дійшли ще до державного національного цен-
тралізму французького.

Щодо Росії, то ми тут скажемо, що до неї тепер в усьому, а надто
в літературних справах, скоріше може бути приложена приказка:
i сам не живи, і другим не давай жити! В літературі ця приказка оли-
цетворяється попередньою поліцейською цензурою, котра була ко-
лись в усій Європі, в часи, коли там панували політичні порядки,
подібні до теперішніх російських, а тепер зостались тільки в Росії
вкупі з самодержавієм царським або ліпше чиновницьким. Ця цензура
зробила можливими заборони української літератури приказами 1863
і 1876 рр., звісно, неможливі тепер ні в якій державі Європи. Але ж
цензура душила й душить і російську літературу, і не так далекий від
нас той час, коли міністр освіти і шеф цензури гр. С. Уваров,
котрий ще був освітніший од багатьох російських чиновників, ка-
зав прилюдно; «Хоч би вже раз література російська зникла, спо-
кійніше б булої» Винуватити громаду росіян за систему обрусенія
так, як можна винуватити французів або німців за францизацію
або германізацію, тепер ще принаймні передовчасно, бо закони в
Росії пишуться не парламентами, вибраними поголовним голо-
суванням, як у Франції та Германії. Пождімо, то тоді й судити-
мемо.

Як дісталась у романську полосу д. Баштового Бельгія, ми й
зрозуміти не можемо. В Бельгії властиво германців більше, ніж ро-
манців, бо по ревізії 1880 р. було 2 479 747 душ людності з виключно
фламандською мовою, 2 327 867 душ з французькою та 433 749 обо-
мовних, так що в ній германська раса перемагає тим більш, що
обомовні здебільшого фламандці зроду. Дійсно, Бельгія належить до
держав рішуче мішаного національного складу, як Швейцарія та Ав-
стрія, і не диво, що там мови обох національностей дійшли майже
до повної рівноваги, але це сталось зовсім не через толерантність
романську проти других національностей. Ми покажемо далі цю толе-
рантність властиво в Бельгії, а тепер скажемо, що й у новому бель-
гійському королівстві, котре вийшло із спільного повстання фла-
мандців і французів (валонів) проти корони голландської в 1830 р.,
фламандці лиш довгою боротьбою в письменстві, в радах міських і
державних добились того, що тепер мова їх майже рівноправна з
французькою. Не далеко ходячи, досить було прочитати, напр., в
«Independance Belge» (котра досить поширена і в Росії) спори в
бельгійському парламенті, які велись три роки тому назад з по-
воду проекту закону, що примушував офіцерів армії знати обидві
крайові мови, щоб побачити, що катковщини є чимало й у Бельгії.
Вся різниця тільки в тому, що при парламентському порядку, хоч
би й цензовому, не можна придушити національність, котра становить
більшість в державі і котра свідома себе.

Це все міг би знати досить легко й д. Баштовий, якби замість
того, щоб покладатися на «глазомір» та на окрушки, які до нього
дійшли з московської ж літератури, він пішов на час у науку до
«узловатого німця», і щоб говорити про Прованс і Францію, перегля-
нув хоч за два роки «<Armana Provanca» та «Le Felibre», а для
Бельгії глянув би в книжку de Hauleville «La nationalite belge ou les
Flamands et les Wallons» та Роденберга «Belgien und die Belgier»
або хоч на витяг з неї про фламандську літературу в «Deutsche
Revue», 1881 (IV—V), коли не працю Графа про літературу в Бель-
гії в ювілейному виданні «Cinquante ans de liberte» (1830 — 1880)». Не
пошкодило б заглянути в книжечку Ad. Fischhof'а «Die Sprechenrechte
in den Staaten gemischter Nationalitäten», котру колись хвалило й
«Діло».

Вся ця «німецька наука» потребувала б 7—10 день праці та 20—
30 франків видатків, а просвітила б д. Баштового й про Прованс
і про фламандців почастно і про всю справу національного центра-
лізму й автономізму взагалі, та ще де про що.

Тепер же, читаючи таких оборонців українства, як д. Баштовий,
не кажучи вже про публіцистів «Правди», скільки-небудь тямущий
прихильник українства мусить молитись: Боже, порятуй нас від при-
ятелів, а від ворогів і самі ми врятуємось!

Галицькі редакції, котрі друкують самобутні проби українських
любомудрів в справі «обрусенія», могли б від себе поучити їх трохи,
нагадавши, що в самій Австрії було й навіть досі є чимало германі-
зації, румунізації, італьянізації, полонізації, мадяризації, навіть над
нашими ж українцями, так що коли такі системи родить певний
дух, то духу того досить по всіх расах: германській, романській,
слов'янській, фінській. Та в Галичині до лінивства мізку прилучаються
ще явні хвороби, котрі виносять люди зі шкіл попівської й адвокат-
ської, через котрі, звичайно переходять освічені галичани. Ці хвороби:
поверхова балаканина й партійність, при котрій людина й сама зна,
що говорить нісенітницю, та вдовольняється тим, що так, мовляв,
треба для справи, котру ми тепер боронимо.

Тим часом серйозні люди мусять же зрозуміти, що ні «глазомі-
ром», ні партійною балаканиною серйозного діла не виясниш і
поважної та досить складної справи не наведеш на добру дорогу.
Треба іншого заходу — холодно-наукового. Попробуємо ж підступити
до справи обрусіння з таким заходом, наскільки вистачають наші
сили, й поставить наші досліди на суд громадський, котрий може
доповнити або поправити в наших думках те, що в них є невірного,
або й зовсім їх перекинути, та тільки все ж таки не «глазоміром»,
ані гарячністю, а холодним науковим дослідом.

Перш усього спитаємо: чи не було або чи нема й досі в державах
інших народів, окрім великорусів, чого-небудь подібного обрусінню?

Наскільки нам звісна історія й теперішній стан Європи, то ми
можемо сказати, що не було й нема такої нації й національної
держави, де б не було свого «обрусенія» або й не зосталось слідів
його й досі, і що, значить, системи, подібні обрусснію, суть ознакою
не певної національності, а певного порядку громадського, котрий
від повід ас певному періодові зросту народів.

Оглядаючи історію всіх культурних народів, ми мусимо прийти до
виводу, що система примусової національності є такою ж всесвіт-
ньою проявою в громадському життю, як і система примусової
релігії. Першою підставою обох систем служить дикий суб'єктивізм,
котрий пхає людей дивуватись тому, що не подібне до їхнього,
сміятись з нього, ворогувати, нищити. 3 певною культурою цей дикий
суб'єктивізм може то систематизуватись і розростатись, то ослабля-
тись і щезати. В життю релігійному нетолерантність системати-
зується й росте до крайніх розмірів вкупі з ростом монотеїзму,
як це ясно видно з закону жидівської синагоги, котрий приписано
Мойсею, і з релігійної політики християн і магометан. Те саме,
що монотеїзм в політиці релігійній, є державна централізація в спра-
вах політики національної; до тих же наслідків приводить і центра-
лізація церковна, перший ступінь до котрої робить церковна аристо-
кратія. Це доказує історія всяких рас.

Звісно, ми не можемо тут давати спеціальної наукової дисертації,
а тільки нагадаємо в певній системі важніші факти, в тім числі деякі
досить звісні навіть з гімназіальних підручників. За останнє просимо
прощення в читачів, звертаючи вину на тих наших нацiональників,
котрі пускаються в політику й публіцистику, закинувши навіть
гімназіальну науку.

Оглядаючи історію національних централізмів, природно здибає-
мось із проявами противенства тому централізмові, з пробами засну-
вати національний автономізм на грунті теоретичному. Перший зві-
сний приклад національного примусу в історії можна побачити в учин-
ках одної з перших військових держав — ассірійської, царі котрої,
завоювавши Єгипет в VII ст. до Р. X., примушували єгипетських кня-
зів переміняти імена їх столиць і свої власні. Певно, подібні вчинки
робились й другими подібними державцями, та тільки нам вони не
звісні. Друга велика деспотія, котра досить скоро по ассірійській
завоювала Передню Азію й Єгипет, персидська, показує нам против-
ний приклад — певну національну толеранцiю, бо до нас дійшли
декрети персидських царів, писані мовою не тільки персидською, а й
вавілонсько-ассірійською, сузіанською, єгипетською. Та тільки тут не
можна вбачати спеціально расової толеранції персів; це було наслід-
ком чисто історичних обставин. Перси в момент, коли завоювали або,
як тепер виясняється, взяли за згодою певної часті людності Ваві-
лон, стояли культурно нижче від сузіанців, серед котрих давно засіла
персидська династія, і вавілонян і були під вплилом сузіанської і
вавілонської культури, через те й поставились до неї толерантно.
Це той же самий прояв, який ми бачимо в перших вчинках римлян від-
носно до греків, у відносинах варварських королів (готів, бургундів,
франків і інш.) до римлян, а в наших сторонах — у політиці литов-
ських князів. Прояви подібної толеранції бачимо у греків за часів
Птоломеїв у Єгипті (де знаходимо декрети царів грецькі й єги-
петські) , але дуже слабі, бо в ті часи греки вже з погордою дивились
на чужинців-варварів, так що вище державне життя в поолександрів-
ських греко-азіатських царствах, як і в Єгипті, правилось на грецькій
мові (як мало в таких справах має ваги «національна вдача», видно,
напр., із того, що перси за часів Ахеменідів були досить толерантні
до віри чужинців, тоді як за часів Сасанідів, коли віра їх дуже набли-
зилась до монотеїзму, гонили єретиків і чужовірців майже так, як
християни). Політика цих греко-азіатських держав до національ-
ностей негрецьких виложена вся в словах листа Арістотеля до
Олександра Великого: «Пам'ятай, що для греків ти старшина, а для
других ти пан». Грецький національний централізм пустив такі корені
в західній Азії, що навіть у державі Партів (іранської породи)
офіціальна мова була грецька, як потім у середньовічних державах
Європи такою мовою була римська.

На заході старої Європи першою завойовницькою державою на
велику скалю стала римська, котра й, будучи ще республікою в Римі,
була централістичною на провінціях. Маючи певну культуру й опираю-
чись на досить численну італьянську народність, римляни дивились
звисока на більш-менш варварські нації заходу і, покоряючи їх,
ставили під адміністрацію й юрисдикцію своїх чиновників, котра вся
справлялась на італьянській мові, так що римська держава дає нам
перший великий приклад денаціоналізації провінціалів, обрусенія
окраїн, коли хочете вжити такого терміна. (З західноєвропейських
своїх підданих римляни мусили найбільше попускати галлам (кель-
там) заальпійським, так і то тепер звісно з надписів, що галльська мова
дуже ще була розширена по всій теперішній Франції навіть до кінця
римської держави, але всі офіціальні надписи там виключно латинські
(Mommem «Röm[ische] Gesch[ichte]», V, 90—92).

Як було сказано, спершу римляни обертались толерантно до біль-
ше культурних греків і певно до напівгрецького Сходу. Але згодом звич-
ка централізації взяла перевагу й тут, і латинська мова стала брати
перевагу в офіціальному життю й східної половини римської дер-
жави настільки, що навіть після того, як держава та поділилась,
навіть у Візантійської імперії, пройшло кілька віків, поки грецька
мова визволилась із-під латинської і стала офіціальною, на свою чергу
примусовою для окраїн.

Тим часом, коли так на грунті державного централізму розрос-
тавсь по культурному світові централізм національний, появились
зерна й реакції йому — свідомого національного автономізму. Зерна
ті зародились у початках культурного універсалізму, котрому помогло
зрости саме лихо — завоювання. Найстарші звісні початки того
універсалізму дає нам пропаганда буддизму, релігії, котра повстала
серед стосунків різних націй в Індостані й котра (як свідчать над-
писи Асоки) вже, напевне, за 250 років до Христа проповідува-
лась різним націям і поза Індією осібними апостолами (місіоне-
рами-посланцями) на різних мовах. Так ця перша на світі про-
тестантська й демократична віра (котра йшла проти вір старих
попів і навчала, що всі люди рівні), а також перша віра інтерна-
ціональна (спільна багатьом народам), перша стала вживати й
усяких мов, між ними й зовсім невчених і навіть диких, і освяща-
ла їх. Так в Індії буддівці вживали, попри мові старих святих книг
(санскриту), й мови простої (палі), а далі й мов усяких народів
південної й східної Азії, на котрих перше писане було притчі з
життя Будди, «добра наука» (євангеліє) цього Великого Учителя,
і котрі, певне, через те тільки й не пропали. Цікаво, що через пе-
реробки з іранської переробки життя Будди, оповідання про його під
назвою «Життя цесаревича Іосафата» зайшло у Європу, де христи-
янська церква признала святим цього Іосафата і де воно розповсю-
дилось майже на всіх мовах.

Не так упорядкована була проповідь старих вір Передньої Азії
й Єгипту, аж поки й тут з різних вір виробилась віра, подібна до буддів-
ської,— християнська. Коли після персидської держави Передня Азія,
Північна Африка та Середземноморська Європа зблизились в держа-
вах греко-македонських, потім у римській, то почалось досить жваве
взаємне познайомлення між різними народами й вірами. Ми знаємо,
що проповідачі вір єгипетської, малоазійської, сірійських і других за-
ходили аж у Рим, де їх охоче слухали жінки. Зостались і уривки з
перекладів і переробок на грецьку мову святих книг єгипетських
(кн. Гермеса), фінікійських, вавілонських і друг[их].

Найбільше звісно нам про ширення на чужих мовах і серед
чужих людей віри й святих книг жидівських.

Після того, як старе жидівське царство було зруйноване, жиди
поневолі, а почасти й по волі розійшлись по різних країнах, від
р. Євфрату до Риму, і стали забувати стару свою мову, котра зо-
сталась у їх святих книгах. В Азії вони почали навіть писати новіші
святі книги мовою сірійською, близькою од їхньої, а в Єгипті й
Малій Азії говорили мовою грецькою й нарешті переклали (за
150-100 р. до Христа) свої старі святі книги на грецьку мову й подопи-
сували на ній нові, так що й увесь збір цих книг стали звати
грецьким словом Біблія (Книги).

Коли серед жидів, котрі так перемішувались з чужими народами,
повстала друга в історії протестантська віра, християнство, то
й вона почала робитись інтернаціональною і вживати різних мов,
як і буддівство, і тим освящати ті з них, на котрих раніше не було
письменства. До нас не дійшло християнських книг, писаних по-жи-
дівському. Найстаріші з християнських книг «Листи Апостола Павла»
писані по-грецькому. Також по-грецькому ми маємо й Євангелія й
другі писання апостольські. Але з II віку по Р. Хр. почались пере-
клади християнських книг на мову сірійську й єгипетську, далі з
III в.— на латинську, аж поки в V в. переклав св. Ієронім на ла-
тину (не дуже зручно і з помилками) всю Біблію, котра й досі вжи-
вається в рим[сько]-кат[олицьких] церквах п[ід] н[азвою] Вуль-
гати. В IV в. зроблені проби перекладу Біблії на мову подібних
до німців та шведів — готів, котрі прийшли було з Дніпрових сторін
на Дунай; в V в. появилась Біблія на мові арменській, в IX в.—
на слов'янській (староболгарській), на котрій і досі вона читається
в наших церквах.

Побік обміну релігійного між народами йшли початки й обміну
творами науковими й поетичними, котрі теж підкопували національну
пиху й зневагу до чужих народів і підпирали думку культурного
універсалізму, цю найліпшу підставу для національного автоиомізму.
Тепер знаходяться сліди проби переробок творів грецьких філо-
софів для єгиптян. Давно звісні переклади творів грецьких філосо-
фів і лікарів (Арістотеля, Галена і др.) на мову сірійську (найбіль-
ше між V і VIII в.), з котрої вони перекладались потім (з X в.) на
арабську мову, а з неї пішли переклади латинські і т. і. (Нагадаємо,
що перші проби перекладів Арістотеля з арабського на латинське були
прокляті папами 1209 і 1231 р., котрі веліли катам палити ті книги.)
Більше розповсюдились: «Повість про Олександра Великого» (котра,
певно, пішла з Єгипту та обійшла всі мови Передньої Азії й Європи),
«[Повість] про Трою», а ще більше витяги з індійської збірки байок,
перероблені спершу для персів, а далі для сірійців і арабів («Калїла
і Дімна»), а нарешті для всіх народів середньовічної історії, та
«Книга семи мудрих», теж спершу зроблена по індійських дже-
релах персами (Сіндібад-Німе). Ця страшенно шкідлива книга, а над-
то в християнських чернечих переробках, джерело зневаг проти жі-
нок, була найбільше розповсюдженою книгою на світі, аж поки нові
місіонери християнські, переважно англічани, не розпустили в XIX в.
на сотнях мов переклади Біблії, та все-таки вона, як і другі, згадані
вище, переходячи від народ а до народа, служила письменському обмі-
ну між народами й виробці думки, що всяка мова варта того, щоб
на ній було письменство.

Так уже в часи переходу старих віків у середні повстали одна
проти другої дві думки (принципи, ідеї): 1) національно-державний
централізм, примус до державної мови і 2) людяно-освітній уні-
версалізм з вільністю кожної народної мови.

Розвал римської держави нападом різних малоосвічених (варвар-
ських, як казали греки) народів (німців, слов'ян і др.) прикрив
обидві думки ніби туманом. Варвари, що завоювали різні країни
римської держави і хрестились у римсько-християнську віру, самі
вчились латинської мови, хоч при тому держались і своїх і навіть
пробували писати на них книги святі й світські. Але згодом, коли в
римській церкві запанували єпископи, а над ними найстарший,
римський папа, тобто коли виробилось церковне панство й царство,
то римська церква, котра здавна не терпіла іншої мови в службі
церковній, окрім латинської, почала всяко забороняти вживати в
церквах інші мови й перекладати церковні книги на ті мови. (Папа
Григорій VII, котрий найвиразніше поставляє своє царство над усім
світом та примушував попів не женитись, виразно заборонив у листі
до герц[ога] Чехії народну мову в церкві й у св. письмі.) І так стояла
ця справа, аж поки серед нових християнських народів не почались
противупопівські рухи, котрі навчали, що християнин може сам просто
без попа обертатись до бога, і котрі противились найбільше панству
єпископів і царству папи. Тільки ці рухи рішуче взялись за діло
старих християн — нести науки християнські на всяких мовах по
всьому світові.

Цікава історія християнської науки, напр., в Англії. Англи почали
хреститись в VI—VII ст., а вже з середини VII ст. починають появля-
тись на англійській мові переробки й переклади частин Біблії, але
згодом заборони таких перекладів прийшли з Риму і в далеку
Англію. Тільки рішучі противники папства й навіть попівства в
Англії, як Віклеф, Пюрвей і другі, переклали Біблію на нову ан-
глійську мову (в 1384—1388 р.). Але римсько-англійське попівство
докоряло Віклефові, що він своїм перекладом Біблії для простих лю-
дей «розсипав перли перед свинями», і почало палити учеників
Віклефа (котрі спершу звались бідними попами) і їх англійські
Біблії. В 1404 р. собор англійських єпископів рішуче заборонив ужи-
вати всякі переклади Біблії, окрім латинського.

В землях французьких почали перероблювати й перекладати час-
тини Біблії з XI ст. під впливом противупопівських учителів грецьких
(катарів, тобто чистих) і болгарських (богумилів), котрі пішли від
учителів армянських (павликіян). Церкви або товариства, зложені з
людей з такими думками, звались у французьких землях, між ін-
шим, бідними братами. Вони-то й хотіли мати Біблію на зрозумілих
їм простих мовах і спочатку навіть обертались за тим до папи, але
даремне. В 1229 р. собор єпископів у Тулузі заборонив світським
людям держати й латинську Біблію, а надто читати Біблію на
простих мовах, а незабаром другий собор постановив, що хто не від-
дасть єпископу за 8 день своєї книги перекладу Біблії, щоб єпис-
коп спалив його, того самого вважатимуть за єретика, тобто коли
схочуть, то й спалять. Скоро противупопівський рух у південній
Франції знищено, по волі пап та королів, огнем і мечем, і проби
перекладати Біблію на прості мови (провансальську й французьку)
у Франції завмерли.

З кінця XIV і в XV ст. думки французьких «бідних людей» і
англійських «бідних попів» зайшли до чехів і зараз же в них яви-
лись проби перекладів Біблії на чеську мову. Хоч папа з єпископами і
палили і нищили чеських учителів братської віри, напр. Гуса й др., а
все-таки не вспіли задушити зовсім їх думок. В 1480 р. Біблія чеська
була навіть видрукована.

А тут іще вчених людей скрізь стало більше, почалось новонаро-
дження наук, і вчені люди навіть римської церкви почали читати
Біблії грецькі й жидівські, порівнювати з ними переклад латинський,
перекладати частини Біблії на свою мову. Коли німець Лютер став
учити проти папи й єпископів та проти римської церковної служби
й задумав перекласти Біблію на німецьку мову просто з жидівської
та грецької, то знайшов більше 20 проб німецьких перекладів Біблії.
В 1522 р. Лютер надрукував німецький переклад Нового Завіту, а в
1534 р.— повний переклад Біблії. З Лютера почалось рішуче про-
тестантство або реформація (переміна) в церкві римській, від котрої
відпала половина Західної Європи. Зараз за Лютеровим перекладом
видруковані були англійські (з 1524 р.), французьке-швейцарський
(1535), голландський (1537), шведський (1541), фінський (1548),
данський (1550), польський (1561, 1565) і т. д. Фінський переклад
лютеранських церковних книг і Біблії були перші книги на мові
фіннів, також само було і з лютерськими книгами на мовах литов-
ській і естонській, котрі так стали письменними і урятовані були від
загибелі {4-2}. Згодом, в XVIII—XIX ст., серед протестантів в Англії
заклались товариства, щоб друкувати Біблії на всяких мовах, котрими
говорять в англійській державі, а далі по всьому світові, і ці товари-
ства повводили так в число письменних мов мови найдикіших
народів усього світу.

Отак-то вільний церковний рух проти римської церкви з дум-
кою всесвітньою послужив до освячування всяких мов і національ-
ностей.

Про це все див.; Herzog «Real-Encyclopaedie der protestantischen
Theologie», статті «Bibel», «Bibellesung», «Bibelübersetzung» і т. і.,
подібні ж статті в «Encyclopaedia Britannica» і, нарешті, дуже цікаву
книгу Gastera «Graeco-slavonic literature and its relation to the folklore
of Europe during the Middle ages», де оглянуто вплив армено-греко-
болгарського богумільства на Захід Європи.

Серед східних церков не вспіло вирости церковне царство, по-
дібне до римського папства, і через те там не було такого рішучого
утиску нових простих мов у церквах, як у церкві римській. Але
позаяк і тут була церковна аристократія — єпископи, то потроху і
тут завелась зневага до нових мов у християнських народів і на-
віть до старих, негрецьких. Так, патріархи-греки в Олександрії, Єруса-
лимі й Антіохії заходжувались витиснити з церков мови єгипетську
й сірійську й замінити їх грецькою.

Подібне ще більше вперто робили грецькі архієреї серед волохів
та болгар, і коли недавно болгари рішуче поновили собі осібну
церкву, то цареградський патріарх, а за ним і інші східні прокляли
болгар, обвинивши їх у нечуваній єресі (схизмі) — філоетнізмі
(любові до осібності народної), буцімто противній християнству.
Та й у слов'янських церквах завелась своя латина: і досі у право-
славних слов'ян — новоболгар, сербів, румунів, москалів — у церквах
служать на мові староболгарській, котру тепер навіть у Болгарії
народ мало розуміє, а в інших країнах — ще менше. Коли тепер на
різних мовах слов'ян православних або уніатів східного обряду
появились переклади Біблії, то сталось це дуже недавно і під впли-
вом протестантів, а в Болгарії так і просто заходом протестантів.
Сербський переклад зробила світська людина В. Караджич, і перше
подав його рос[ійському] Біблійному товариству ще в 1819 р., та
воно дало його на перегляд сербу ж Стойковичу, так той обурився
простонародною мовою перекладу і ввесь його перекрутив на церков-
не таки. Тільки 1847 р. Караджич видав свій чистий переклад і за
те дістав трохи не анафему від сербських архієреїв і попів, і тільки
нескоро потім переклад його уряд допустив у Сербію.

В Росії єпископи заборонили було ще в 1824 р, російський пе-
реклад Біблії, виготовлений Біблійним товариством, а коли недавно
дозволили — тільки щоб питати дома, а не в церквах,— то забо-
ронили переклад український. В Австрії для українців східного об-
ряду надруковано русько-український переклад молитов і Нового
Завіту, та зробили те зовсім не українські попи східного обряду,
а світські люди, і св. Юр довго не хотів благословити навіть пере-
кладу молитов, а перекладу Нового Завіту і досі не хотять ширити
галицькі попи, та й не можуть ширити, не зриваючи з римською
церквою, бо той переклад зроблено не з латинської Вульгати, котру
собор єпископів римсько-католицьких у Тріденті признав обов'язко-
вою для всіх римських католиків. (Нагадаймо, що римські попи,
навіть після реформації, видавали накази, котрі коли не забороняли
так рішуче простим людям читати Біблію, як у середні віки, то
так утрудняли її, що це було рівне забороні. Така булла папська
1713 р. «Unigenitus Dei filius, breve 1816 р.» на ім'я єпископів Гнє-
зневського і Могилевського проти дозволених раніше перекладів
Біблії, 1824 р,— проти біблійних товариств і різні прикази 1829,
1844, 1849 рр.) Треба спом'янути як дуже добру пригоду в церкві
російській те, що в ній ще в XIV ст. Степан Пермський переклав
кілька церковних книг на мову досить диких зирян і тим зробив
таке добре діло, яке тільки через 400—500 років стали робити ан-
глійські місіонери. Русолюбці бачать у тому особливий знак народного
характеру москалів — доброї терпимості (толеранції) до всяких чу-
жих націй. Але ми, не відмовляючи самому Степанові добрості,
думаємо, що вчинок його можливий був тільки через те, що в його
часи ще не вспіло в північній Московщині втвердитись церковне
панство.

Почасти через подібний недогляд або непорядок церковний по-
явились у XVI ст. проби приблизити Біблію до мови народної на
Білій Русі та у нас, на Україні. Тоді тут церкви східно-православна
й західно-католицька стояли одна поряд з другою і начальство цер-
ковне було розстроєне, а до того сюди через Польщу приходив з
чехів дух гусівський. От ще з XV ст. дійшов до нас кусник Біблії,
переложений з чеської на мову, приближену до української, далі в
1517 р. світська людина Фр. Скорина почав друкувати в чеській
Празі, раніше Лютерової, Біблію українську мовою, близькою до
білоруської. А далі вже, коли прийшло й до нас західне протестант-
ство, то чимало людей стало пробувати перекладати Біблію на на-
родну мову, та мало з тих проб було надруковано 1580, а найліпша
т. зв. «Пересопницька рукопись», переклад чотирьох євангелістів
(1556—1561), так і зосталась у єдиній рукописі. Знаменитий русь-
кий печатник Іван Федорович Москвитин говорить в передмові до
церковнослов'янського «Євангелія Учительного» 1560 р. від імені на-
кладчика, литовського гетьмана Григорія Ходкевича, таке: «Помы-
слил же был есми и се, иже бы сію книгу, выразуменія ради про-
стых людей, преложити на простую молву и имел есми о том попеченіе
великое. И совещаше ми люде мудрые, в том писме оученые, ижь
прекладаніем здавних пословиц на новые, помилка чинится но малая,
якоже и ныне обретается в книгах нового переводу. Того ради сію
книгу, яко здавна писаную, велел есми се выдруковати». Оці мудрі
люди православія й католицтва і є найбільші вороги, котрі спиняли
у нас і на Білій Русі зріст національного письменства!

В XVII ст. у нас запанувало в країнах, що козаки відбили від
Польщі, архієрейство та попівство православне, а в тих, що зостались
під Польщею, уніатське, і церковне панство не потерпіло такого
хлопського непорядку, як переклади Біблії та інших церковних
книг на просту народну мову. Так наша народна мова й не визволилась
з-під церковнослов'янської чи староболгарської через те, що наша
країна не пристала рішуче до всеєвропейського руху протестант-
ського.

Таким робом на нашій землі склався сумний стан речей, однаково
в частинах її православних, як і уніатських: щонеділі або навіть
щодня в церкві, котру наш народ привчили поважати як найвищого
суддю в справах духових, виявляється зневага мові нашого народа,
показується, що мова та не достойна стати способом розмови
між богом та людьми. Ось де найгірше «обрусеніє» в загальному
смислі цього слова, ось де перша підвалина всякої «денаціоналіза-
ції» серед нашого народа, окрім того, що, як ми покажемо в свій
час, це вживання старої болгарської мови в церквах на нашій землі
було почастно тією дорогою, котра привела освітнє життя російських
українців до помосковлення! І цікаво, що навіть найревніші націо-
нальники-народовці серед галичан ні слова не говорять проти такої
зневаги нашої народної мови церквою, проти цього кореня всяких
денаціоналізацій нашого народу!! А як би вони глибше розуміли
речі, то мусили б кричати проти неї вдесятеро дужче, ніж проти цен-
зурних утисків на українську мову зі сторони московського уряду!

З усього попереднього огляду історії церковного «обрусенія»
по різних сторонах ясно, що коли в церквах християнських під
пануванням єпископів та патріархів і пап зріс національний цен-
тралізм і примус, то проти нього знову піднявся рух просвітньо-
космополітичний, протестантство, і довів принаймні деякі сторони
Європи, котрі рішуче пристали до того руху, до пошани всяких мов
народних — до національного автономізму в справах релігії. Але на
цьому не спинився вплив руху протестантського: визволення простих
народних мов з-під ярма латини в церкві причинилось до того, щоб
дати волю цим мовам і в письменстві світському. І до того по різних
сторонах Європи робились проби письменства на різних простих
мовах, та все-таки, коли латина була єдиною святою мовою, то
проби ті робились, немов гріх який. Коли ж живі народні мови
через переклад на них євангелій і т. і. посвятились в очах христи-
янського люду, тоді вони почали сміливо вживатись для всякого
письменства й науки.

Тільки ж державні обставини в Європі склались так, що деяким
народним мовам довелось боротись з іншими, котрі, ставши держав-
ними, нав'язувались чужим людям, як колись латина нав'язувалась
всяким народам у римській державі. Так склались нові «обрусенія»,
світські, котрі тепер й оглянемо.

Після того як розвалилась держава римська, в різних країнах
Європи складались окремі держави майже завше через військову пере-
вагу певної національності над іншими. В тих державах неминуче
почав рости й свій національне-письменський централізм, хоч на захо-
ді Європи довго він маскувався й здержувався перевагою мови ла-
тинської, наслідуваної від держави римської і піддержуваної церк-
вою.

Коли після того, як норманни осілись в Англії, більш-менш
закінчився на заході Європи період «мандрівки народів», найбільше
централізованою державою там стала Англія, під королями норманд-
ського й анжуйського роду. Навіть коли королівська самоволя, зручно
організована Вільгельмом І Нормандським за поміччю церкви як
противенство сучасному континентальному феодалізму, була зломле-
на дружним напором різних станів народу (панство, попівство і міщан-
ство) і коли Англія стала монархією конституційною, то все-таки
державна сила там сцентралізувалась так, як ніде в середньовіч-
ній Європі. Натурально, що перші систематичні заходи до державно-
національного централізму в тій Європі ми знаходимо в державі
англійській. Звісно, як зневажено було все саксонське при перших
королях Англії з норманнів і анжуйців з їх французькою мовою. Зни-
щити зовсім саксонську мову було заважко для нормандсько-фран-
цузької меншості, і згодом виробилась в Англії мішана мова, ново-
англійська, котра нескоро стала увіходити і в державне життя.
(В перший раз цею мовою написаний був королівський маніфест
в 1258 р. попри мові латинській і французькій, а в перший раз про-
мова від імені короля в парламенті сказана була по-англійському
тільки 1363 р., значить, майже через 300 років після того, як по-
францужені норманни завоювали Англію (1066). Та ще й після того
французька мова вживалась довго в державному житті Англії.
Тільки ж з того часу тим енергійніше взялись англічани до дена-
ціоналізації людності кельтійської, котра ще зоставалась на британ-
ських островах.

Адміністративна політика англічан у кельтійських країнах була
зовсім римська: завойовуючи нову країну, англічани оселяли там
свої колонії, заводили свої порядки з своєю офіціальною мовою:
французькою або новоанглійською (звісно, попри латині). Так по-
ступали вони в Валлії і пізніше в Ірландії.

Вже англосакси нищили національність кельтів у Британії, але
то було нищення самої людності, щоб зайняти її місце. Так перед
часом Вільгельма Завоювателя знищені були бритти майже в усій те-
перішній Англії, окрім західних окраїн. Зараз же після того, як
норманни осілись в саксонській Англії, вони почали захоплювати
землі бриттів у Валлії (Gwallia Wales), де держали себе, як потім
іспанські «конквістадори» в Америці. Але на півночі країни стояли
ще кельтійські державки, хоч і вони мусили признавати своїм госпо-
дарем короля Англії. Валлійці не були варварами, бо не тільки
були здавна християнами, а мали від X ст. свої збори законів,
писані по-кельтському й по-латинському. Під кінець XIII ст. найдужчі
князі Валлії задумали увільнитись від англічан. Коли архієпископ
англійський поїхав у Валлію, щоб спинити повстанський рух, то
валлійські барони сказали йому виразно: «Ми не хочемо покорятись
Едварду (1-му королю Англії) і не потерпимо, щоб наш князь по-
корявся чужинцям, котрих мови, звичаїв і законів ми зовсім не
знаємо». Едвард переміг валлійців і знівечив їх національні дер-
жавки. В країнах, котрі захопили нормандські авантурники (Lords
Marchers), англійський король зоставив порядки, котрі вони там
завели, хоч там було багато феодального свавільства, котрого ан-
глійський уряд не терпів у себе, але в бувших чисто валлійських
землях Едвард завів англійські порядки. Осібний Statutum Gwalliae
(1284), хоч і признавав почасти валлійські закони, та ставив вище їх
англійські і англійську адміністрацію; чимало землі роздав король
англійським панам. Валлійцям це не дуже-то подобалось, і вони стали
бунтуватись. Англічани били їх, а надто їх кобзарів-бардів. Бунт
барда Оуена Гліндура в 1400 р. був досить важний, бо бунтовщик
став князем широкої країни. Тоді англійський уряд видав такі за-
кони, по котрим валлійцям заборонено було володіти власністю в
городах, мати які-небудь чини, носити в городах зброю; шлюби між
англічанами й валлійцями були заборонені; валлієць не допускався пе-
ред судом як свідок проти англічанина; сходи й товариства валлійцям
були заборонені. Останнє підрізувало, власне, товариства бардів і їх
поезію, котра, як звісно, мала вплив на всю Європу. Такі закони були
поновлені в 1447 р. Кажуть, що Генріх V (1413—1422) виразно забо-
ронив школи й книги валлійські. І тільки коли подібні заходи принесли
свій плід — підрізали національність валлійську, то закони англійські
за Генріха VIII в 1536 і 1543 зрівняли особисті права валлійців і
англічан і дали депутатам Валлії місце в англійському парламенті.

Це було прекрасно, тільки не мало безпосередньої ваги для
національності валлійських кельтів, котра при всіх англійських
державних і адміністративних порядках не могла мати ніякого
державного права, а при тодішньому аристократичному цензі депутат-
ському не могла мати й заступників у парламенті, бо зосталась тіль-
ки серед простого народу. Багато кельтів поанглилось, література
їх збідніла і коли зовсім не вмерла, то тільки дякуючи реформації,
а надто радикальним її сектам, котрих держава не тільки не при-
знавала, а ще й досі примушує адептів їх платити податки на англій-
ську єпископальну церкву. Реформація і ці секти принесли валлій-
цям переклад Біблії (1567 — Новий Завіт, 1588 — вся Біблія) й
сяку-таку релігійну літературу. Далі прибавилось археографічно-лінг-
вістичне дилетантство, котре зацікавилось старою кельтійською пое-
зією бардів, фольклором, і в XIX ст. основалось спеціальне валлій-
ське літературне товариство, котре робить щорічні з'їзди (Eistedfod)
по прикладові старих бардів і оживило й біжучу літературу на валлій-
ській мові.

Тепер у Валлії на 1 359 895 душ людності ще говорить валлійською
(кімрійською) мовою 934 530, а в усій Англії — 996 530 душ; з них
зовсім не розуміють по-англійському і говорять тільки по-валлійсько-
му 304 110 душ.

Валлійська мова тепер має 11 часописів (усіх часописів у князів-
стві Валлії 75) і школи, звісно, приватні. Позаяк в конституційній
Англії розвилась велика вільність товариств і навіть до недавніх
часів не було міністерства народної освіти і все шкільне діло держа-
лось корпораціями, то й не могло ні відки вийти перешкоди при-
ватним школам валлійської мови. І тепер елементарні школи в Англії
держаться не стільки просто державою, скільки товариствами та
субсидіями держави, котрі видаються через громадські й окружні
шкільні ради, то й валлійські школи можуть діставати державні суб-
сидії. Тільки ж тепер учать на валлійській мові майже виключно
тільки в школах недільних, і спеціаліст кельтійський, котрого ми
споминаємо далі, пише нам, що йому незвісні школи, котрі б, при
кельтійському викладі, одбирали державну субсидію. Так тепер можна
сказати, що, при англійській вільності, кельтійська національність
тільки терпиться, а не признається офіціально, коли не рахувати свят
в честь наслідника трону принца Валлії, на котрих тепер, ради
археологічно-етнографічного дилетантства, танцюється валлійський
танок в старій національній одежі: з пледами через плече і з корот-
кими спідницями замість штанів. Ліберально-радикальна партія, такі
люди, як Гладстон, котрий живе в Валлії, мають велику популяр-
ність серед валлійців і похваляють їх на святах за те, що вони енер-
гійно відстояли свою національність і мову, але офіціальної ваги
мова ця майже зовсім не має. Тільки недавно кілька законів та один
рапорт були переложені офіціозно на валлійську мову, причому
уряд заплатив кошти перекладу. Закладені два роки тому назад органи
крайової (по-нашому повітової) автономії (local governement) дуже
радо прийняті кельтійськими патріотами в Валлії і можуть стати
політичними осередками їх руху, але поки що наслідків їх для кельтій-
ської національності не видно. (Див.: York Powell, «History od
England»; Ferf. Walter, «Das alte Wales»; H. Gaidoz, «Les Celtes du
pays de Galles et leur litterature» в «Revue des deux Mondes», 1871,
Mars; «Revue Celtique», IV — Sebillot, «Les langues celtiques dans les
iles britaniques et en France»; Windisch, «Keltische Sprachen», стаття
в «Encyclopaedie von Ersch u. Gruber», II, Section, 35 Theil. До
того ми додали власні досліди по газетах, а також по розмовах і листу
оксфордського професора Ріса (Rhys), котрий тепер один з перших
кельтістів в Європі.

Розмову про Валлію не можна скінчити, не нагадавши, що влас-
не радикальний, майже зовсім безпопівський характер протестант-
ських церков у Валлії причинився не тільки до того, що тепер з
усіх старих кельтійських націй все-таки найліпше стоїть валлійська,
але й до того, що Валлія стала точкою, звідки вийшли великі ре-
лігійно-просвітні рухи, котрі прислужились і іншим націям. В 1662 р.,
коли упала англійська республіка і повернувшийся королівський
уряд вигнав з парафій 2000 попів за церковне й світське радикальство,
один з них заложив «Товариство ширення євангелія в Валлії». Це
товариство стало прикладом для інших, між іншим для такого,
котре ширило євангеліє і на мові шотландських кельтів-гуралів
(1709), і такого, котре ширило недільні школи в Англії і Валлії (1785).
Нарешті в кінці XVIII ст. один валлієць, Thomas Charles, настояв,
щоб «Товариство ширення християнської науки» видало двічі по
10 000 валлійських перекладів Біблії, а далі змовивсь з кількома
радикальними протестантами-баптистами (від котрих тепер пішла
українська «штунда») і одним німцем і задумав закласти товариство
для ширення Біблії на живих мовах не тільки в англійській дер-
жаві, а по всьому світові. До такої думки пристав дехто і з англій-
ської королівсько-єпископальної церкви, і так повстало в 1804 р.
товариство, зложене з людей усяких християнських церков — «Бри-
танське й чужостороннє біблійне товариство («Britisch and foreign
Society»), котре почало з того, що видрукувало 20000 примірників
Біблії валлійської та 5000 Нових Завітів, а далі почало друкувати
Біблії або хоч Нові Завіти на всяких мовах (тепер коло 250) і роз-
пустило досі коло 200 мільйонів таких книг. Цікавий уряд того то-
вариства по першому ще статуту: в комітеті мусить бути 36 членів,
з них — 6 чужосторонців, а 30 — з англічан, 15 прихильників єпис-
копальної церкви, 15 незгідних з нею (дисидентів). Перші видруковані
товариством книги були: Біблія валлійська й англійська та євангеліє
по Івану на мові могавків, народу дикого в Північній Америці.

Ніхто більше цього товариства, котрого початок вийшов, як бачите,
з Валлії, не прислужився досі стільки для притягання до письменно-
го життя найдальших і найдикіших народів і, значить, для культур-
ної автономії (освітньої вольності) народів. Тепер би слід по прикладу
його закласти таке ж всесвітнє товариство для ширення світської
науки.

Покаюсь у свого рода національній загорілості: я колись марив,
що наша Україна, 20 раз більша людністю, ніж Валлія, зробить щось
подібне. Так марив я, коли бачив чимало українців, старших і молод-
ших, котрі присягались на тому, щоб поставити свій патріотизм на
грунті передових всесвітніх думок, культурних, політичних і соціаль-
них, і рішуче нести в свій народ ті думки словом і книгами. Відносини
нашого народу до сусідів самі собою нав'язували нам подібну пропа-
ганду й серед них, а надто серед жидів, білорусів, литвинів, руму-
нів, а далі навіть і серед поляків і великорусів. Та з тих мрій виповни-
лось тільки трішечки: видрукування в Женеві перекладу української
брошурки «Про багацтво та бєдносць» для білорусів та участь га-
лицьких радикалів-украшців в печатках соціалістичної пропаганди се-
ред жидів та поляків. А щодо загалу українолюбців, котрі присягались
до радикалізму 10-15 років назад, то де вони опинились тепер,
видно з того, що тепер нам приходиться перед ними навіть доказувати
шкідливість для української справи римського клерикалізму звісних
«угодовців». Так вони стали далеко не то від науково-світського
радикалізму й космополітизму наших часів, а навіть від христи-
янського радикалізму й універсалізму валлійців, основателів британ-
ського й чужостороннього біблійного товариства.

Ще нещасливіше, ніж у Валлії, випала історія кельтійської націо-
нальності і далеко гірший стан її і тепер в Ірландії.

І тут кельти, в той час як почались їх стосунки з англічанами,
були вже не варварами, мали літературу, закони, але були розділені
політичне так, що не могли противитись як слід нормандським
авантурникам, а потім англічанам, котрі завоювали частину Ірландії
по берегу проливу, починаючи з висадки англо-валлійців в другій
половині XII ст.

В Ірландії спершу важко було англічанам подужати велику масу
кельтійської людності, так що перші виселки англійські там самі поча-
ли покельчуватись. Англійський уряд піднявсь проти того на такі
заходи, приклад котрих бачимо в кількенійському статуті 1366 р.,
котрий поділив Ірландію на дві частини — чисту й погану, англійську
й кельтійську, з котрих остання була безмірно більша. Шлюби
й кумівство між англічанами й кельтами і навіть узяти мамку з одного
народу до дитини з другого було заборонено, як державна зрада.
Так само заборонено було англічанину давати кельтові коня чи
зброю чи що інше. Заборонялось англічанам усяке компанство з
кельтом, а надто з бардом. Навіть монахи-кельти не могли вступити
в монастир англійський і навпаки. Заборонялось англічанам носити
одежу кельтійську й їздити на конях по-кельтійському. Ні один кельт
не міг вести процесу перед англійським судом, так що навіть убити
англічанинові кельта було вільно. Англічанинові заборонялось говори-
ти по-кельтійському, а коли б кельт примішався до компанії англі-
чан, то вся його земля конфіскувалась, а сам він замикавсь у тюрму,
поки не вивчиться прохати прощїння на англійській мові і т. д.

Кількенійський статут занадто ідеальний, щоб його можна було
цілком видержати на практиці. І після його не тільки кельти ірланд-
ські жили, а навіть англічани покельтчувались і ставали, як казано
тоді, ipsis Hibernis hiberiniores  і бунтувались проти англійської корони.
Коли в Англії взяв на час гору монархічний абсолютизм при Тюдо-
рах, то задумано було зробити кінець ірландській анархії й сепара-
тизму і вироблена була система, котру історик Грін (Green, «History of
ebglish people», II, 176) характеризує так: «Генрі VІІІ-ому мало було
покорити Ірландію. Йому хотілось цивілізувати народ, котрий він по-
корив, хотілось правити ним по законах, а не самою силою. Але один
тільки образ закону, який могли собі здумати король і його міністри,
був закон англійський. Звичайний закон, котрий мав силу в Ірландії,
за границею Pale (країни, здавна заселеної англічанами), ірландська
система кланового уряду й громадського володіння землею, так само
як поезія й література, котрою славилась ірландська мова, були не
тільки невідомі англійським державним мужам, але висміювались
ними, як варварство. Єдиним способом цивілізувати Ірландію й попра-
вити хаотичний нелад, котрий вона показувала їх розуму, було знищи-
ти всю кельтійську традицію ірландського народу, «зробити Ірландію
англійською життям, законами, мовою».

Спершу англійський уряд думав іти до мети потроху, але настав
спір релігійний між католицтвом і реформацією, а далі політичний —
між королями й парламентом, і в Ірландії, котра в усьому чинила
наперекір Англії, англійський уряд узявся за найстрогіші міри.

Треба нагадати, що урядова (королівсько-єпископальна) ре-
формація, котру англійський королівський уряд Генрі VIII і др.
проводив і в Ірландії, не могла пустити тут коренів, ані помогти так
самій кельтійській національності, як поміг радикально-сектантський
без єпископальний і навіть безпопівський рух у Валлії. Коли англій-
ський уряд посилав у 1560 р. в Ірландію нові церковні книги,
котрі мусили там замінити католицькі, то не збувся своєї зневаги про-
ти кельтійської мови, а написав такі речі, котрі не лагодились про-
між себе: «хоч, мовляв, і найліпше б було, щоб церковна служба
справлялась на такій мові, яку люди найліпше розуміють, та позаяк
важко друкувати ірландськими буквами, й мало в цілій державі ро-
зуміються в них, то й нічого справляти в Ірландії службу церковну
мовою крайовою, а хай уживається коли не англійська, то латинська»
(King, Church, «History of Ireland», І, 755).

Не диво, що ірландці були холодні до такої реформації і воліли
вже стару церкву з її латинською службою, до котрої вони при-
наймні вже привикли. (Нагадаймо, що проби автономії в церковному
життю й письменстві ірландців були підкопані римською церквою за
поміччю англічан же вже в XII ст.) Англійський уряд страшенно
мстився на ірландцях за їх бунти на користь римської церкви, а
потім — королів Стюартів, котрих англічани двічі проганяли. Звісно,
що виробляли в Ірландії англійські уряди Генрі VIII, Єлизавети,
нарешті, голови англійської республіки Олівера Кромвеля. Останній
після походу 1649 р. майже знищив ірландців, натхненний біблій-
ними картинами війни жидів з хананеями. Тисячі ірландців були
перебиті, десятки тисяч вивезено на тяжкі роботи в Америку, де їх
навіть продавали, як негрів. Милість була, коли уряд дозволив
ірландцям виселятись на службу в Іспанію та Францію. В усьому краю
зостались тільки 850000 душ, з котрих 150000 були емігранти з
Англії і Шотландії. Спеціально для кельтів Кромвель назначив
тільки одну з чотирьох ірландських провінцій (Connaught) і всю
землю їх роздав англічанам, з котрих поробились лендлорди. Не треба
забувати, що така денаціоналізація йшла поряд з державно-адміні-
стративною централізацією між Шотландією, Ірландією й Англією.

Такими заходами, котрі хоч і не так радикально підновлялись
і в XVIII ст., не зломлено сепаратизму ірландського, котрий витворяв-
ся навіть у поселених в Ірландії англічан, але зломлено кельто-
ірландську національність. В 1861 р. на 5 798 967 людності в Ірландії
було вже тільки 1 105 536 кельтів по мові, а в 1881 р. на 5 174 831
усієї людності кельтів було тільки 950 680 (18 %), та й з тих лишень
103 562 говорило тільки по-кельтському, а решта вже говорила й по-
англійському. Ніяких державних прав кельто-ірландська мова не має
і література на ній майже не існує, хоч у новіші часи заложилось
осібне «Товариство для охорони й плекання ірландської мови»
(«The gaelic Union for the preservation and cultuvation of the Irich
language»). В самому автономному або й у сепаратистичному ру-
хові Ірландії хоч іноді гаряче говориться про кельтійський дух, не-
згідний з англосаксонським, та все-таки спеціально кельтiйська мова
не грає ніякої ролі, і Ірландія властиво показує приклад великої
англоненависті при англійській мові.

(Див.: Beaumont «Irlande»; W.A.O'Connor, «History of the Irish Pe-
ople», І—II; Em Lawles, «Irland (the story of the Nations)»; Green,
«History of englich people» І—IV; Sebillot: в «Revue celtique», IV;
Windisch, «Keltische Sprache», Brokchaus, «Conversationslextion»,
Irland).

Багато б треба було нам говорити, якби ми схотіли простежити
долю кельтійської національності в Шотландії, історія котрої досить
сплутана дрібними сварками й мало відома у нас звичайній публіці.
Та для нашої мети досить буде привести кілька найголовніших
фактів.

Держава Шотландська певно почалась серед кельтів, котрі дали їй
ім'я (Scotia); та вже рано центр цеї держави перейшов у південну,
здавна посаксонену країну, на котру потім впливала новоанглійська
національність. Уже в шотландських законах XII ст. (Regiam
Majestatem), писаних по-латинському, видно, що старе кельтійське
звичаєве право дуже було занехаяно. Все державне життя справля-
лось уже від того часу на мові англо-шотландській, коли не на ла-
тинській, а кельтiйська (гаельська) зоставалась тільки для звичайного
словесного права в горах, для словесної, хоч досить багатої, поезії,
зв'язаної з ірландською, та почасти для заміток церковних. Ледве
під кінець XV ст. літературні аматори почали записувати в горах
Шотландії народні кельтійські пісні, та й то ще не досить певно.
Реформація, котра, як звісно, прийняла в Шотландії радикальний,
женевський напрямок, почала було посвящати й кельтійську мову,
коли слідом за англо-шотландською книгою церковних псалмів і
молитов («Book of Common Order») подібна книга була зроблена й на
кельтійській мові й надрукована в 1567 р. То була перша друкована
книга кельтійська. В 1690 р. видана була Біблія для Ірландії з слов-
ничком для шотландських кельтів.

Так положена була культурна перешкода для знищення гаельської
мови. Але ж державні порядки в Шотландії все йшли до такого
знищення почасти й не без вини самих кельтів, котрі, як горалі
(Highlanders), вживали розбоїв і дражнили проти себе більш освічених
англосаксонських подолян (Lowlanders). Заміри знищити кельтів-
горалів пішли в Шотландії систематичніше, коли Шотландія при-
лучилась до Англії в XVII—XVIII ст., англо-шотландський уряд по-
чав побільшувати силу князьків горальських над простим народом,
а поряд з тим напирати на те, щоб вони переміняли свою мову й
звичаї на англійські. В 1616 р. уряд обов'язав тих князьків посилати
дітей своїх на Поділля, щоб вони там учились читати, писати й гово-
рити по-англійському. Акт королівської Ради писав тоді про цей при-
мус, що це «єдиний спосіб, щоб вивести панів горальських з вар-
варства і приготовити їх зреформувати й їх країну і довести її
до побожності, покірливості й освіти» (to gdliness obenience and civility).

Ремство шотландських горалів проти уряду англійського, а надто
в XVIII ст., коли він став дужче нагнітати на них, потягло їх під-
пирати династію Стюартів, коли її вигнали англічани в 1688 р.
З того часу Стюарти кілька разів піднімали бунти між горалями
Шотландії; після кожного бунту англійський уряд все більше нагні-
чував на тих горалів, випираючи їх з рідної країни. В 1725 р. зве-
лено було одібрати в горалів гвери, і після бунту 1745 р. заборонено
навіть одежу горальську й кожний гораль мусив давати ось яку, ку-
медну тепер, присягу: «Присягаюсь, що так само як мушу я відпо-
відати перед Богом на великий день страшного суду, так я не буду,
не мушу держати в себе рушниці, ні пістолета і ніякого гвера, і що
не буду носити тартан'у (tartan — осібна матерія для одежі, пледу
(pleid — шаль)) і нічого з гірської одежі (Highland-garb), а коли я
буду таке робити, то нехай я буду проклятий на моїх справах, на
родині й маєтку моєму, нехай я ніколи не побачу ні жінки моєї, ні
дітей, батька, матері, ні приятелів, нехай я буду вбитий на війні
як боязливий і лежатиму без християнського похорону в чужій
землі, далеко від гробів батьків моїх і родичів, нехай це все нападе
на мене, коли я зламаю мою присягу». Цікаво, що після цеї нагінки
на національну одежу шотландських горалів знаменитий артист Гар-
рiк, граючи Макбета, не смів появитись в цій одежі на сцені в Лон-
доні, щоб не «провалити» спектаклю (Lecky, «History of England in
XVIII cent.», III, 53—54).

От такими заходами англічани дуже підрізали національність
шотландських кельтів. Коли вони зовсім її не знищили ще й досі,
то тільки через те, що все-таки новий освітній рух узяв під свій
захист і гаельську мову. Ми бачили, що освічені люди зацікавились
народними піснями гаельськими та що на мову гаельську почали пере-
кладати й протестантські святі книги. Перше надало охоти гаельським
поетам писати по-своєму, а друге дало сяке-таке релігійне пись-
менство гаельське. В другій половині XVIII ст. велику цікавість до
гаельських народних пісень та переказів збудив по всьому світові
Макферсон, видавши переробки їх по-англійському, мовбито як поеми
старого співака Оссiана. Потім видано частину кельтійських мате-
ріялів Макферсона. В XIX ст. склалось кілька товариств для досвіду
поезії гаельської та плекання її мови. Тепер цею мовою говорить
у Шотландії коло 300 000 душ на 3 735 000 усієї людності, а в усій
Великобританії 309 254 душ, з котрих, одначе, тільки 48 873 не го-
ворить по-англійському. Ніякої офіціальної сили мова гаельська не
має і з усіх публічних інституцій вживається тільки в церквах. Само
собою розуміється, що мови тої і вільно вживати в приватних
школах і що вчені спеціалісти учать про неї по університетах як про
наукову цікавість. (Див. про це все: Burton, «History of Scotland», І—
VIII; Mackintosh «History of civilisation in Scotland», І—IV; Sebillot в
«Revue Celtique», IV; Windisch «Keltische Sprache». Ми додали деякі
замітки після пр[аці] Ріса.)

Рівняючи долю трьох кельтійських націй, ми не можемо не
запримітити, що ліпше з них вийшли валлійці, у котрих запану-
вало радикальне, майже зовсім безпопівське, протестантство, гірше
вже шотландські горалі пресвітеріанці (попівці), а найгірше ірландці,
котрі і зостались при римському католицтві.

Другою по черзі централізованою державою в 3 [ахідній] Європі,
після Англії, явилась Франція, хоч і на другий лад, абсолютно
королівський і бюрократичний. Політика Франції до недержавних на-
ціональностей була також само проскрипційна, як і англійська.
Ми оглянули долю найважніших із недержавних національностей
у Франції в своїй праці «Новокельтское и провансальское движение
во Франции» («Вестн. Европы», 1875, август, сент.) і, шануючи фор-
мат «Народа», не будемо повторятись. Суть діла в тому, що з недер-
жавних національностей Франції кельтійсько-бретонська не вспіла ще
вибитися з-під латини, як дісталась під панство французької мови, так
само як і іберiйсько-біскайська. Обидві вспіли собі здобути з усіх
публічних інституцій в середні віки тільки містерії (релігійний театр)
та почасти церковну проповідь, за котру, одначе, католицьке духо-
венство взялось енергійніше тільки в новіші часи, під страхом
протестантства і надто якобінського переслідування в часи Ве-
ликої революції. (Переклад Нов. Завіту на бретонське з'явився
тільки в 1827 р., а всеї Біблії тільки в 1866 р.) Різні діалекти
мови провансальської (lange d'oc) почали було влазити в церкви єре-
тицькі (альбігойців і др.), в акти муніципальні й провінціальні,
як за проводом римської церкви наскочила французьку Україну
французька Москва в образі хрестового походу проти альбігойців
у 1209 р. і підрізала сходи другої французької національності на
ниві публічного життя, і з того часу lange d'oc повернувся в забуту
історією мужицьку мову, аж поки не нагадав про неї новий літе-
ратурний рух у XIX ст.

Така була в середні віки доля недержавних національностей
на західній половині теперішньої Франції. Чим було тоді спеціально
французьке королівство на цій половині, тим було на східній гер-
цогство Бургундське. Воно мало свою «окраїну». Нідерландські зем-
лі заселені фламандсько-голландськими варіаціями долішньоніме-
цького племені. Багаті через ремесла і торг, поріднені й почасти
юридичне зв'язані з німецькою імперією городи нідерландські були
не те що села етнографічних острівків біскайської й бретонської
мови. В городах нідерландських виросла своя література; буйна ав-
тономія городів тих рано стала писати свої публічні акти живою
народною мовою, примушуючи шанувати її й феодальних князів своїх,
навіть таких, як графи Фландрії, котрі мали підданих і французької
мови (валлони). Та тільки коли бургундські герцоги з кінців XIV ст.
прилучили правдами й неправдами до своїх французьких земель
нідерландські, так зараз же вони почали давити нідерландську на-
ціональність. В цих заходах бургундського уряду французької націо-
нальності ми бачимо перший в новій Європі приклад свідомого
національного централізму, системи денаціоналізації, направленої
проти національності висококультурної й цілком свідомої себе й
свого права на автономію.

Хоча двір бургундських герцогів XV ст. топився в розкошах з
податків, що йшли від нідерландських городів, але при тому дворі
систематично виключена була нефранцузька мова й висміювались де-
легати міщан і рицарі нідерландські, котрі нею не говорили. Правда,
коли треба було Пилипові Доброму (доброму для панів) прохати при-
бавок грошей (Beden) у нідерландських міщан, то він звертавсь до
провінціальних сеймів (Staaten) по-нідерландському, але коли городя-
ни, котрі не могли зносити герцогського здирства й зневаги їх
прав, бунтувались і війна їм не щастила, то вони мусили прохати в
герцога ласки по-французькому. А до того бургундські герцоги по-
ставили над автономічними городовими судами нідерландськими апе-
ляційні палати й найвищий суд — герцогські з процедурою римсько-
французькою і з мовою урядовою французькою. В своїй «обруситель-
ній» політиці герцоги Бургундії йшли по дорозі, на котру вже раніше
ступили французи, графи Фландрії, а також королі французькі, їх
сюзерени. Цікаво, що коли король Франції пішов 1382 р. на поміч гра-
фу Фландрії проти бунтувавших фламандських міщан, то в армії союз-
ників було під острахом смерті заборонено говорити по-фламандсько-
му, хоч там були рицарі з фламандського краю.

Інтересно буде, при цій нагоді, завважити, що бургундські гер-
цоги, а надто король Смілий, так само руйнували непокірні їм
городи нідерландські, як і московські Івани III і IV — Новгород,
так що нідерландські хроніки звуть короля іменем Грізний, Le
Terrible.

Цей натиск «офранцуження» вкупі з бюрократичною централі-
зацією і деспотизмом господаря викликав у Нідерландах перший в
історії Європи приклад закону про рівноправність національностей в
змішаній державі. В знаменитій Великій Привілегїі, котру взяли
депутати різних провінцій Нідерландських з дочки Кароля, Марії
(1477),— в цьому акті, котрий є один з світліших прикладів і полі-
тичного лібералізму середньовічного, поставлено було, що спільна
всім провінціям канцелярія мусила мати в собі мужів обох націо-
нальностей: французької і дольньонімецької, ознайомлених з обома
мовами, і що всякі приписи, об'явлені в якій країні не крайовою
мовою, не мають вартості. (Дуже жалкуємо, що не маємо тепер під
рукою текста цеї привілегії, котрий надрукований в «Verzameling
van XXIV originale charters 1787» в часи повстання бельгійців проти
Йосипа II Австрійського, а говоримо про неї з других рук, між ін-
шим, з книги de Leveleye «Le gouvernement de la democratie».)

Як звісно, значна частина французьких земель бургундських гер-
цогів одійшла за часи тієї Марії до Франції, тоді як Нідерланди
одійшли до габсбурзько-іспанського дому. Через те натиск «офран-
цуження» Нідерландів спинився, а в північних провінціях, котрі виби-
лись з-під габсбурзько-іспанського дому в окрему вільну державу,
зовсім перестав. Але в південних провінціях, що тепер складають
Бельгію, цей натиск лишив по собі помітні сліди, і інтересно, що
навіть уряди іспанський і австрійський вживали там французької
мови в XVII і XVIII ст.

Факти боротьби бургундських герцогів з нідерландцями можна
знайти в  Баранта «Histoire des Dues de Bourgogne»,а також у великих
зводах історії Франції Мішле й Мартена. Про адміністративну полі-
тику бургундських герцогів у Нідерландах див.: Wenzelberger,
«Geschichte der Niederlande», І).

Забравши більшу половину земель бургундського дому, фран-
цузька держава стала викінчати в себе систему централізації, а далі
посуватись до Рейну, забираючи вже й країни німецької мови, доліш-
ньої, як частина Фландрії, й горішньої, як Ельзас. Тоді й французька
держава стала на дорогу «офранцуження восточных окраин» ще
більше рішуче, бо від часів бургундських успів розвитись ідеал
централістично-бюрократичної адміністрації. Я маю право думати, що
політика, напр., Людовіка XIV у Фландрії, Лотарінгії й Ельзасі, з їх
апеляційними судами й другими палатами й адміністрацією виключ-
но на французькій мові, досить звісна скільки-небудь освіченій
публіці, про неї говориться навіть і в гімназіальних підручниках,
і через те не буду тут розводитись про цю справу.

Вже книга Токвіля «L'ancien regime et la revolution», котра по-
явилась з сорок років тому назад, показала ясно, що велика ре-
волюція французька в адміністрації Франції тільки викінчила роботу
старих королівських політиків Франції, як Рішельє та Людовік XIV.
Республіканці-якобінці — це властиві віртуози державної централіза-
ції. Вони вкупі з Наполеоном І, котрий зібрав коло себе решту
їх, виробили ту систему політичне-адміністраційну, котра стала
взірцем для всіх бюрократичних порядків в Європі включно до Росії
й навіть почасти до Турції. Інтересно, що французькі республікан-
ці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть фор-
мально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи
французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні
батьки новішого державно-національного централізму, усяких герма-
нізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.

Почасти я говорив про це в праці «Новокельтское и прован-
сальское движение во Франции», але треба сказати про це ще тепер
і трошки докладніше.

Я думаю, що історія великої французької революції стане най-
яснішою, коли в ній розрізнити два уклади, говорячи терміном
Костомарова: французький і паризький. Революція всефранцузька,
приготовлена всім попереднім культурним процесом і почата про-
вінціальними бунтами в 1788 р. (в Бретані й Дофіне), дала «Декла-
рацію прав людини й громадянина» 1789 і конституцію 1791 р. Але
Парижеві цього було мало: він хотів радикальнішої реформи, та ще
й не тільки політичної, а й релігійно-філософської. Звісно, в теорії
Париж мав рацію, та тільки практично матиме рацію хіба в XX ст.
Коли виявилось, що провінція не може піти за Парижем, тоді тео-
ретикам радикальної реформи при тодішніх звичках думки й учинків,
вихованих віковою школою абсолютизму державного й церковного,
не зосталось нічого, як опершись на Париж, узятись за абсолютистич-
ну палицю й нею гнати всю Францію по дорозі поступу. Ось го-
ловна внутрішня причина, чому республіканці-якобінці взялись за по-
літично-адміністративну централізацію, цілком противну заяві «Де-
кларації прав», до котрої й вони молились. Другі причини, між ін-
шим, і роялістично-коаліційна війна,— побічні.

Підтягуючи провінції до свого ідеалу, якобінці наткнулись там і на
недержавні національності з їх мовами, котрі почали було відживати
серед тепла того руху, що зродив «Декларацію прав», між іншим,
перекладати по-своєму цю декларацію. Проскрибовані якобінцями
громадські елементи, починаючи від попів і роялістів і кінчаючи
республіканцями-федералістами, явились по провінціях і взялись і
собі за пропаганду своїх ідей на недержавних мовах, почасти про-
тестуючи при цьому проти диктатури Парижа над усією Францією.
Якобінці вгледіли корінь лиха в самому факті життя недержавних
мов, відмінних від святої «мови Декларації прав». Вони поспішались
якнайскоріше знищити ті мови.

8-го плювіозу II року республіки Барер, член Комітету дер-
жавного порятунку («Comite du salut public»), зробив у Конвенті ра-
порт про цю справу. Ми мусимо спинитись довше на цьому рапорті,
бо документ цей має в собі всі сорти катковщини, які тепер можна
здибати, напр., у російських національних централістів, починаючи
від консервативних і кінчаючи революційними, котрих теорії ми роз-
бирали в книжці «Историческая Польша и великорусская демо-
кратия».

Барер говорив: «Громадяни (citoyens)! Тирани, змовившись про-
між себе, сказали: неуцтво було завше нашим найдужчим поміч-
ником; піддержім же неуцтво; воно творить фанатиків, вбільшує
кількість противуреволюцiонерів; відсунемо Францію до варварст-
ва — послужімось з народів малоосвічених або з тих, котрі говорять
мовою іншою, ніж мова спільної просвіти...

Комітет зрозумів цю змову неуцтва й деспотизму...

Я тепер зверну вашу увагу на найліпшу мову в Європі, на ту,
котра перша освятила одверто права людини й громадянина, на ту,
котра має на собі працю передати світові найвищі думки про волю
й найбільші погляди державні».

Звісно, для Барера це мова французька. По його словах, вона
недавно ще була невільницька, дворова, але від часу революції
люди з усяких країн Франції заговорили нею з виразом волі й рів-
ності.

«Тільки чотири є точки в республіці, на котрі мусить звернути
увагу революційний законодавець з погляду мов, котрі найбільше
противні ширенню громадського духу й ставлять перепони знаттю за-
конів республіки та їх викону.

Між старими мовами, галльськими (velches), гасконськими, кель-
тійськими або східними, котрі творять відтінки в відносинах різних
громадян і країн нашої республіки, ми запримітили (і рапорт послів
національних говорить в один голос про це з різними агентами
уряду, посланими в департаменти), що мова так звана бретонська
(bas-breton), мова басків, мова німецька та італьянська продовжують
царство фанатизму й забобонів (superstition), перешкоджають рево-
люції проникнути в дев'яти важних департаментах і можуть сприяти
ворогам Франції».

Барер огляда ці мови, причому, говорячи про італьянську на
Корсіці, каже, що на цьому острові народ навіть не знає про існу-
вання нових законів, бо вони написані мовою, котрої той народ
не розуміє. «Правда,— каже Барер,— від кількох місяців наші закони
перекладаються на італьянське, але ж чи не ліпше б було поставити
там кількох учителів нашої мови, ніж перекладчиків на мову чужу?..
 Ось уже три роки, як законодавчі ради говорять про народну
освіту. Закони про виховання мають виготовити ремісників, артистів,
учених, літератів, законодавців, чиновників; але найперші закони про
виховання мусять приготовити громадян, отже, щоб бути громадя-
нином, треба слухатись законів, а щоб їх слухати, треба їх знати.
Значить, ви обов'язані дати народові перше виховання, котре дасть
йому можливість розуміти голос законодавця. Яку ж противність
показують всякому розумному порядкові департаменти Рейнський,
Морбіганський, Фіністере і т. і.? Законодавець говорить там мовою,
котрої ті, що мусять виконати закони й слухати їх, не розуміють.
Старі держави не знали такого разючого й небезпечного контрасту.
Треба розповсюдити (populariser) мову (державну), треба зни-
щити цю аристократію мови, котра немов ставить націю освічену
серед нації варварської.

Ми зреволюціонували уряд, закони, звичаї, норови, одежу, тор-
гівлю, саму думку; треба ж зреволюціонувати й мову, котра служить
їм щоденним струментом...

Федералізм і забобони говорять по-бретонському, еміграція та
ненависть до республіки говорять по-німецькому, контрреволюція
говорить по-італьянському, а фанатизм говорить по-баскському. Роз-
биймо ж ці струменти шкоди й облуди!

Комітет подумав, що треба вам предложити як річ негайну й
революційну: поставити в кожній громаді в означених департа-
ментах по вчителю французької мови, котрий мусить учити молодих
людей обох полів і читати кожної декади всім громадянам закони,
декрети й накази, послані Конвентом. Ці учителі будуть перекла-
дати усно закони для легшого розуміння їх, в перші часи. Рим на-
ставляв молодь, навчаючи її читать закон 12 дошок. Франція
буде навчати частину громадян французької мови по книзі Декла-
рації прав...

Якби я сказав таке деспотові, то він би мене вилаяв; за часи
монархи кожний дім, кожна громада, кожна провінція була немов
осібною державою по життю, обрядах, законах, звичаях і по мові.
Деспот мав потребу роз'єднати народи, розділяти країни, інтереси,
перешкоджати стосунки, спиняти однаковість думок. Деспотизм під-
держував різність мов; монархія мусить бути подібна до Вавілон-
ської вежі, і для тирана нема другої загальної мови, окрім сили,
щоб мати слухняність та податки, щоб мати гроші.

А в демократії, противно,— нагляд за урядом довірено кожному
громадянинові, щоб наглядати за урядом, треба його знати, треба
надто знати його мову.

Кілька видатків ми зробили на те, щоб перекласти закони двох
перших державних рад на різні мови Франції, так мовбито мусимо
ми підпирати ці варварські жаргони і ці грубі мови, котрі можуть
тільки служити фанатикам і контрреволюціонерам.

Залишати громадян в незнанню мови національної (nationale- тут державної)
— значить зраджувати батьківщину».

Громадяни! Мова народа вільного мусить бути одна і та ж сама для
всіх!

Що це таке? Тоді як чужі народи на всьому світі учаться мови
французької, сказати, що в самій Франції є 600 000 французів, котрі
не знають ні законів, ні революції, що виробляються серед них ?!

Треба нам мати гордість, котру мусить давати першенство фран-
цузької мови з того часу, як вона стала республіканською, треба нам
сповнити обов'язок!

Залишімо мову німецьку, малопристойну для народів вільних,
поки (в Німцях) не впаде уряд феодальний і вояцький, котрому вона
служить найдостойнішою окрасою.

Лишімо мову іспанську для її інквізиції й університетів, поки вона
не виголосить вигнання Бурбонів, котрі відняли трон в народів
всіх Іспаній.

Щодо мови англійської, котра була великою й вільною тоді,
як вона обогатилась словами величество народу, то тепер вона стала
мовою уряду тиранського й ненависного, банків та векселів!

Тільки та мова, котра дала свої згуки вільності й рівності, мова,
котра має законодавчу трибуну і 2000 трибун народних.... котра
розказала всій Європі про вартість 14 армій, мова, котра служить
струментом слави відвоювання Тулона, Ландау, Фор-Вобана й зни-
щення армій королівських — тільки така мова може стати всесвіт-
ньою.

Це амбіція генія вільності; він її викона! А ми — ми обов'язані пе-
ред нашими согромадянами, обов'язані задля ствердження Республіки
зробити так, щоб на всьому її обширі говорилось мовою, котрою на-
писана Декларація прав людини».

Конвент дав декрет в дусі цього докладу, а скоро після того
слухав новий доклад Грегуара «Про потребу й способи знівечити
всі народні вимови (patois) і розповсюдити мову французьку» і
видав прокламацію, зложену Грегуаром:

«Громадяни, ви маєте щастя бути французами!.. Ви ненавидите
федералізм політичний; відкиньте й федералізм мови! Мова мусить
бути єдина, як республіка!» і т. ін.

Відповідно таким поглядам політики Конвенту поступали не тіль-
ки у Франції, а і в тих країнах, котрі вони покоряли, «увільняючи
їх від тиранства королів», як, напр., у Бельгії, де мова фламандська
до останку витіснялася з урядів. Слідом за політиками Конвенту
пішов Наполеон.

(Див.: Vinson, «La convention et les idiomes locaux» в «Melanges
de linguistique et d'antropologie» par Ab. Hovelacque, Em. Picot et
J. Vinson; De Haulleville, «La nationalite belge»; Gazier, «Lettres a
Gregoire sur les patois de France 1790—94».— «Documents inedits sur
la langue, les moeurs etc.»)

Так виробилась система французького націоналізму централістич-
ного, про котру в раніші часи не мали й думки. Ця система
пустила серед французів глибокі корені, так що тепер ніде нема такого
унітаризму, як у французькій громаді. Звісно, коли в XIX ст. по недо-
битих національностях Франції піднялись рухи до відродження
національних мов, то серед висококультурних французів знайшлось
досить дилетантів, щоб смакувати в тих рухах і похваляти їх. Але
це, принаймні досі, не має ніякого впливу на офіціальне життя,
ні в школах, ні в урядах не допускається мова, інша від державної
французької. Звісно, не маючи попередньої поліцейської цензури,
уряд французький в XIX ст. не міг видавати заборон на книги не-
французьких мов, але не треба думати, щоб нові провінціально-
національні рухи не мали проти себе Каткових у пресі французькій.
Я приводив у «Вестнике Европы» приклади криків їх проти «сепара-
тизму» провансальського, в котрому нема десятої часті того соціально-
політичного елемента, який є, напр., у Шевченка. Я міг би привести
ще новіші приклади, та мушу берегти папір і час.

Розкажу наочні факти. Років 3-4 назад довелось мені жити літом
в Савойській долині серед досить освічених французів. Між ними
один інженер був з Провансу, а другий — інспектор академії з Бре-
тані. Саме тоді паризька преса чимало писала про провансальських
патріотів «фелібрів», з приводу екскурсії, котру робили аматори в
Прованс, де в руїні амфітеатру паризькі актори грали трагедію
Софокла (по-французькому) і де потім приїжджі брали участь у пое-
тичних святах фелібрів. Парижани — народ до всього цікавий, а до
того серед літературної громади в Парижі має вплив симпатичний
романіст Доде, провансал (як і Золя) і приятель Фр. Містраля,
«короля фелібрів», так що парижани збігались навіть дивитись на
популярну процесію, досить дитячу, з «Тараскою» (змій, котрого вбив
коло Тараскону герой крайової легенди). Тим більше вони любувались
«південними літературними святами під південним небом». Але, як
звичайно, не обійшлось в пресі і без виступів проти південного «се-
паратизму».

В нашій вілледжіатурі під Монбланом читалась «Le Temps», котра
давала гарячі описи екскурсії пера Фр. Сарсе, звісного критика й при-
хильника «діалектів і patois». Довідавшись, що один з наших сожи-
телів по готелю провансаль, я зводив розмови на рух фелібрів, але
дістав відповідь, що це справа чисто поетична, святкова й глибоко в
щоденне життя не може й не мусить іти, бо інакше вона розділить
французів на дві нації. В суті це ж саме казав мені один із шефів
фелібрізму поет Руманіля, коли я був у нього в Авіньйоні в 1872 р.
Я завважав, що поки весь рух фелібрів буде обмежатись на поезіях,
доти він зостанеться гуртковим і поверховим.

«— Що робити? — питав Руманіля.— Писати популярно-наукові
книжки, виборчі маніфести, говорити по-провансальському на мі-
тингах і т. і., коли вже закон не позволя вам учити по-своєму в шко-
лах».— «Таке саме говорив нам один ваш компатріот»,— завважив
при цьому молодий фелібр, що був з нами.— «Хто такий?» — «Про-
фесор з Гельсінфорса». (Це був «фінноман», потім таке саме гово-
рив фелібрам імператор бразілійський, і слова його були приведені
в «Armana Provencau».) — «Знаєте,— сказав мені Руманіля після
одної такої розмови,— на це нам зважитись трудно, бо ми все-таки
французи (parce qu'apre tont nous sommes des Francais)».

Тепер фелібри пішли трохи дальше: трохи більше пишуть прозою,
Містраль навіть говорить про те, щоб пустили мову провансальську
в школу, але це все дуже слабе, коли порівняти навіть з працею і
змаганнями українофілів у Росії.

Коли я зачепив інспектора бретонця, то він мені з гордістю ска-
зав, що він хоч родився в Бретані, але мови бретонської не зна й не
хвалить не тільки щоб писати нею, а навіть того, що уряд піддержує
існування цеї мови тим, що дає вчителів народним школам із тамтеш-
ніх людей, котрі все-таки, бачачи, що діти не розуміють по-французь-
кому, обертаються до них хоч по-бретонському.

«Треба,— казав мій собесідник,— послати туди учителів чистих
французів, щоб слова не говорили бретонського, і тоді зразу справа
була б скінчена!» — «Ну,— кажу я,— треба вам узяти приклад з
нашого уряду, котрий навіть попів посила в Грузію таких, що слова
грузинського не знають, так що навіть тайна сповіді там відбувається
з драгоманом!» — «Справді? — спитав мій бретонець і, зрозумівши
в словах моїх іронію, прибавив зо сміхом: — А, це дуже вже сильно,
сповідь з драгоманом!» — «Правда,— сказав я,— але веде ще ради-
кальніше до «тріумфу національної мови над крайовими жаргонами».
Можу завірити, що 99 на 100 звичайних освічених французів ди-
виться на патуа, як мій бретонець-інспектор.

Не так давно моя родина купалась в океані в біскайському міс-
течку Гітарі, коло іспанської границі. Раз величенька компанія гостей
з різних провінцій Франції, різних професій, гуляючи коло містечка,
наткнулась на дітей і хотіла щось розпитати в них. Але діти нічого
не розуміли по-французькому, а гості не вміли ні слова біскайського.
Гості страшенно розсердились, а надто одна дама, котра вилаяла
дітей в дусі Конвента, доказуючи їм, що вони «французи і мусять
знати свою національну мову». На горе, діти не зрозуміли й цеї рації.
В усій компанії знайшлась тільки одна людина, котра доказувала, що
коли ми заїхали в біскайську землю, то ми мусимо й вивчитись біс-
кайської мови, а коли ні, то хоч терпіти, що біскайські діти нас не
розуміють. «И та бе — украинка!» Решта знала тільки одно: тут
Франція, вони французи, вони мусять говорити по-французькому!

Не диво, що єдина концесія від держави французької, яку дістали
недержавні «жаргони» в останні часи,— це розказ міністра пошт
(фелібра), щоб за телеграми провансальські й бретонські у Франції
платити не 15 сантимів за слово, а 5. Бачите, тепер всій Європі можна
посилати телеграми, на якій кому вгодно мові, навіть шифровані,
аби латинськими буквами та арабськими цифрами (я сам не раз поси-
лав і получав телеграми у Швейцарії й Франції російські й українські).
Всередині Франції тариф на телеграми, писані мовою французькою,
5 сант. за слово, за мови чужосторонні (langues etrangeres) — по
15с. От фелібри й підійшли до свого товариша, котрий став міністром
пошти, з тим, що мова провансальська не чужостороння, а теж фран-
цузька, крайова б то, і міністр підвів її під 5-ти сантимний тариф та
до компанії прибавив і бретонську! Фламандську, італьянську й біс-
кайську тоді забуто, і не знаю, чи потім хто добавив і їх чи, скоріш,
ні. Але Каткови в пресі французькій не пропустили протестувати й
проти такої концесії провансалам і бретонцям.

Найгірше у Франції стоїть справа недержавних мов через те, що
там вона мусить боротись не тільки з законами, а й з звичаями, в
котрих французька громада страшенно консервативна. Звісно, що
для французів легше змінити форму держави, ніж викинути зайву
букву в академічній орфографії. По часті мови нема в Європі більше
централістичної громади, як французька. В Германії такий Моммзен
так і ріже свої лекції гольштинським акцентом, і в шкільних книжках
побачите зразки провінціальних поезій Грота, Кобеля і т. і. В Іта-
лії ще більше вільності: там по провінціях є театри, де грають на
діалектах, і ніхто не боїться вимови, а то й розмови на діалекті.

Сам перший король єдиної Італії, умираючи, говорив до свого
сина по-п'ємонтському. (В Італії є курйозна мішанина партикуля-
ризма з унітаризмом. Напр., між офіцерами армії вважається за
добрий тон закидати по-п'ємонтському, бо кадри спільної італьян-
ської армії вийшли з П'ємонту і Віктор Еммануїл любив п'ємонт-
ську мову; на флоті закидать по-генуезькому.)

У французів все, що нагадує patois, висміюється. І цей дух
перейшов навіть у т. зв. французьку Швейцарію, де женевець буде
невдоволений, коли ви його назвете французом, і скаже вам: «я жене-
вець», і тут, же поправить дитину, коли вона скаже або вимовить
слово на лад женевського патуа. Водський кантон (Vaud-Waadt)
більшою своєю частиною належить властиво не до французької мови,
а до провансальської (lange d'oc) і має у себе поетів-лауреатів на збо-
рах фелібрів, але, борони Боже, щоб у школах кантону або в урядах
вживано хоч слово з кантонального патуа, а не з академічної фран-
цузької мови. Інше в німецькій Швейцарії, де хоч книжна й актова
мова все-таки neu-hoch-deutsch, та і в домі багатого бюргера, і в
шкільних розмовах, і на мітингах, і на Landsgemeinde почуєте різні
варіанти Schwitzer-Dütsch'a.

Останніми часами науковий фольклорний рух почав трохи зміня-
ти погляди французької громади на патуа (недавно стала виходити
спеціальна «revue de patois») паралельно тому, як і в адміністратив-
них порядках потроху вводиться децентралізація. Але, взявши на
увагу всі звички французької громади, питаєш себе, що швидше на-
стане: чи нові погляди підкопають державно-національний центра-
лізм, чи він заїсть в кінець недержавні мови й діалекти?

Ми розповіли докладніше про стан недержавних мов у світі фран-
цузькому, бо це річ цікава, а також через те, що наша громада на
диво мало зна цю справу. Приклад тому не тільки д. Баштовий з його
статтею в «Ділі», а навіть земці-українофіли, котрі в 1880 р. в Чер-
нігівській земській губернській раді промовляли за тим, щоб україн-
ську мову допустити в школу і покликувались на приклад Провансу
й Бретані!!! Признаюсь, що я прожив тоді кілька тижнів з холодом
коло серця, чекаючи, як такі аргументи перекине який катковець
показом на те, що у Франції ні в одній раді навіть ніхто й не писне
про те, щоб у школу пущено було яку мову, окрім державної французь-
кої. Далі про другі держави я буду говорити коротше.

Мені трохи чудно було розповідати в журналі австрійському
історію германізаційних заходів уряду німецько-австрійського проти
різних слов'янських і інших національностей держави. Та й російська
публіка мусить же щось знати про переслідування чеської мови після
білогорського бойовища (1620 р.), про германізаційні заходи уряду
Марії Терезії й Йосифа II, бо про те досить оповідається в
«Истории славянских литератур» Пипіна й Спасовича і почасти в
«Новой истории Австрии» Спасовича (по Шпрінгеру).

Я нагадаю коротенько про централістично-германізаторську полі-
тику М. Терезії й Йосифа II, бо в ній ясно видно систематичне наслі-
дування французької системи з її мішаниною державно-національного
централізму заходами дійсно просвітніми (Aufklärung), через що
система ця стає принадливішою й тим більше шкідливою. Нагадаю
тільки державно-централістичні інституції М. Терезії, закладені ще в
1747—49 р. (Hofrechnenkammer, K. k. vereinigte Hofkanzlei), герма-
нізаційний, хоч добрий в суті своїй на той час шкільний закон 1771 р.,
германізацію гімназій і празького університету, добру тим, що витіс-
нено латину, та не добру тим, що ніяка інша мова, окрім німецької, не
була завважена, та що дітей, що не знали німецької мови, навіть не ве-
лено було брати в гімназії; указ Йосифа II 1784 р. про заміну латини
німецькою мовою в офіціальних закладах Венгрії, без усякого права
для інших крайових мов і т. д.

Не може бути сумніву, що державно-національний централізм у
Росії з XVIII ст. наслідував Францію, Пруссію та Австрію. Звісно, під-
стави для того були й хатні: дикі — в національній виключності, котра
була в москалів, як і в усіх народів, і культурні — в релігійній нетоле-
ранції, котра мусила вкоренитись серед великорусів в часи боротьби з
татарами-мусульманами й поляками-католиками, що сіли було
в 1610—1613 рр. в самій Москві й поводились там не дуже-то толе-
рантно; нарешті — державні, бо й стара Московщина виробилась у
централізовану монархію й була свого роду Францією, тільки дикува-
тою. З усього, що нам писано про Московське царство XVI—XVII ст.,
б'є в ніс дух нетолеранції національно-релігійної серед вищих верстов
людності, хоч, з другого боку, навіть з самих намов духовенства московсь-
кого видно, що простіші москалі братались і женились з усякими «по-
ганими» — мусульманами, поганцями на Сході і дружили з «лютерами
й кальвінами» на р. Двіні, в Новгороді і т. і. Після Петра І, котрий
навіть офіціально підписувався по-голландському, ця м'якість велико-
русів перед чужими націями явно себе стала показувати, хоч, з друго-
го боку, рішуче централістична система політично-адміністративна,
котра склалась у Росії на старомосковській основі, але під видимим
упливом німців, мусила виробити й систематичний державно-націо-
нальний централізм. Зовсім рішуче він себе почина проявляти з часів
Катерини II, котра в 1764 р. написала знамениті слова в своїй інструк-
ції генер [альному] прокуророві кн. Вяземському: «Малая Россия,
Лифляндия и Финляндия (тоді невеличка східна частина теперішньої
Фінляндії) суть провинции, которые правятся конфирмованными им
привилегиями; нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма неприс-
тойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с
ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно
назвать с достоверностию — глупостию. Сии провинции, также и
Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб
они обрусели и перестали бы смотреть, как волки к лесу. К тому при-
ступ весьма легкий, если разумные люди избранны будут начальника-
ми в тех провинциях; когда же в Малоросии гетмана не будет, то дол-
жно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона
какая была произведена в оное достоинство».

Тільки ж і ці слова Катерини, про котру треба пам'ятати, що вона
була все-таки німкенею на російському престолі, мали смисл більше
політично-адміністративний, ніж національний. І після Катерини II
централізм у Росії був більше державним, ніж національним, аж до
самих 1863—1866 рр. В перший раз проявився рішуче централізм
національний у Росії після польського повстання 1863 р., коли Кат-
ков виголосив характерні слова: «Чому ми не мусимо й не можемо
робити того в Польщі, що Франція робить в Ельзасі, а Пруссія —
в Познані?»

В словах цих ясно видно, що обрусеніє не є система, котра витіка з
духу національного великорусів або з спеціально російського держав-
ного грунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної
фази всеєвропейської державної політики. Специфічно російським
елементом в теперішній системі обрусенія можна вважати певну бру-
тальність, котра проявляється, напр., в повертанні уніатів на право-
славіє або в забороні української літератури. Та й така брутальність
видається російським специфіком тільки для нашого XIX ст., бо
в XVII—XVIII ст. відносини Людовіка XIV до гугенотів або англійсь-
кого уряду до гірських шотландців були ще більше брутальні. Та навіть
тепер, коли порівняємо відносини російського абсолютного, тобто
тепер архаїчного, уряду до уніатів і українців з відносинами конститу-
ційного венгерського уряду до словаків, то ще хтозна-кому треба буде
видати премію на конкурсі брутальності. Ми мусили б спеціальніше
оглянути відносини російського державно-національного централізму
до національності української, але ця справа потребує цілого тому,
щоб бути виясненою. Скажемо найкоротше тільки для того, щоб нас
не докорили, що ми обминули найцікавіший для галичан-українців
вік історії системи обрусенія.

Основу для централізму національного й тут, як інде, робить
централізм державний, політично-адміністративний. Певне, lex Juse-
hovicia 1876 р. можлива тільки через те, що нема ніяких політич-
но -адміністративних інституцій, котрі б стояли на дорозі між петер-
бурзьким бюрократизмом і Україною. В XVII ст. Україна мала такі ін-
ституції в козацькій Гетьманщині. Московський уряд почав з того, що
обрізав ті інституції. Тільки ж не треба забувати, що Україна стратила
свою політичну автономію принаймні на половину через самих синів
своїх. Вже в перші роки після злуки з Москвою чернь посполита й ко-
зацька з самим Запорожжям, міщани й частина духовенства, держа-
чись монархічних ідеалів, ішли проти автономних тенденцій козацької
старшини й вищого духовенства і підрізали ті тенденції між 1657 і
1663 рр. Потім міщани, запорожці й почасти посполита чернь, скушту-
вавши боярського уряду, почали зміняти думки, але вже запізно, та й
дійшла до ліберального ідеалу, свідомого себе, хіба частина запорож-
ців (К. Гордієнко і т. і.) ; коли тим часом старшина козацька, повер-
таючись у панство, за Самойловича й Мазепи, сама підбурювала Моск-
ву проти запорожців. Коли Мазепа піднявся проти царя, тоді він і
частина старшини козацької попробували зійтися з Запорожжям, але
знову запізно. Тим часом самі порядки Гетьманщини, прилагоджені
більше до вояцького, ніж до мирнодержавного життя (бо при них не
тільки поспільство й міщани, але навіть шляхта, яко така, не мала
політичного права) , застаріли так, що український автономізм, прояв-
ляючися за часів Катерини II, перед смертю Гетьманщини й Запорож-
жя був настільки архаїчний і по своїй формі, так мало подібний до
всеєвропейського лібералізму того часу, що міг тільки дати урядові
петербурзькому привід хутніше скасувати українсько-козацькі поряд-
ки. Великого жалю те скасування на Україні не викликало, надто
скасування Гетьманщини, про котре, напр., ми не маємо ні одної пісні.
В простому народі скасування Запорожжя, очевидячки, визвало жаль,
котрий видно по великому числі пісень, та провідною думкою в них іде
жаль не за автономією козацькою, а за те, що «степи подаровано ге-
нералам», тобто думка не національно-політична, а соціальна. Так са-
мо і в освічених українців, коли виявився літературний протест проти
політики Катерини II, то не з приводу автономії козацької, а з при-
воду кріпацтва, що завела Катерина II (ода Капніста, писана по-ро-
сійському) . Коли політика Катерини до України чим відміняється від
політики сучасних їй державних централістів в Європі, так це власне в
заведенню у нас кріпацтва тоді саме, як європейські державні центра-
лісти, котрих наслідувала Катерина II, хоч касували автономію клас і
провінцій, так вменшували кріпацтво. Тільки ж треба пам'ятати, що в
цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку про-
водила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів
Богдана Хмельницького,— москвофіли, як і автономісти, і ще незвіс-
но, хто з них більше. В документах, що можна вважати за maximum
автономізму серед козацько-українського панства за часів Катерини II
і в котрих можна бачити навіть сліди впливу на те панство сучасних
європейських політично-ліберальних думок, а власне в просьбі «о вос-
становлении разных старинных прав Малороссии», поданій в 1764 р.,
а також в промові одного українського шляхтича «о поправлений
состояния Малороссии», певне, сказаній тоді ж, найвиразніше про-
ситься «самовольный мало российских мужиков переход (которий ро-
биться) в силу прав малороссийских впредь навсегда пресечь»
(«Киев[ская] старина», 1883, июнь, 343; 1882, октябрь, 124). Звер-
таємо увагу ще й на те, що ці автономістичні документи писано зов-
сім не по-українському, а на добрій тодішній офіціальній російській
мові, вже досить повеликорусеній. Подібною ж мовою писаний і
українсько-патріотичний діалог «Разговор Великороссии с Малорос-
сией» («Киев[ская] старина», 1882, II, 325 і далі), писаний в половині
XVIII ст.

В новішій нашій інтелігенції деякі спомини про стару козацьку
автономію прив'язуються до тенденцій європейського лібералізму, але
майже так само, як зовсім уже археологічні спогади про ще старіші
городські віча. І всі такі спомини далеко менше вбирають у себе новий
лібералізм, ніж спогади про Земські собори Московського царства
або всеросійську Катеринину Комісію 1767 р. (Нагадаємо адреси
земств українських в 1878—1881 рр.)

Національно-культурний автономізм український теж пропав на
добру частину через недбалість і добру волю самих українців. До са-
мих часів Катерини II, коли шкільні книжки українського видання
став заміняти московськими та петербурзькими українець же, київсь-
кий митрополит Миславський, великоруський уряд не робив нічого
для культурної денаціоналізації українців. (Не треба думати, що
книжки, котрі виганяв Миславський, були народно-українські: то була
церковнослов'янщина з приміткою українщини.) Навпаки, українські
архієреї, учителі й т. п. могли обукраїнювати Москву, скільки б хотіли.
І дійсно, містерії київської композиції грали семінаристи навіть у Си-
біру {4-3}, Мазепа писав до Меншикова по-українському, і сам Петро І
говорив у Білій Русі та в Галичині по-українському. Лихо наше було в
тому, що наш освітній рух XVI ст., на котрому видно було вплив євро-
пейського відродження наук і реформації, не вигорів через Берес-
тейську унію й визвану нею православно-козацьку реакцію, котра дала
в нашому письменстві XVII ст. перевагу церковнослов'янсько-русь-
кому макаронізму над елементом народним. Через те наші письменни-
ки XVII ст. не чули різниці своєї мови від письменської мови мос-
ковської, також по-своєму макаронічної. А коли ця остання за часи
Петра Великого стала органом розширеної державної культури, з до-
сить сильним для тодішньої Східної Європи процентом світських євро-
пейських інтересів, то московсько-петербурзька література, котру ви-
робляти помагали за Петра В [еликого] й українці, стала ширшою й
живішою, ніж тодішня українська, й потягла до себе й наших людей,
котрі дивились на неї не як на чужу, а як на свою, й незамітно почи-
нали всвоювати і її мову. (Див. між іншим дневники українців з
XVIII ст., що друкуються в «Киевск[ой] стар[ине]»). Ми боїмось
пускатись тут у розмову про справу, котра потребує ще спеціальних
студій, але не можемо проминути зовсім одного боку питання про
відносини культури на Україні і в Москві в кінці XVII і в початок
XVIII ст. Треба бути дуже обережним з такими словами,як ті, що Мос-
ква тоді була зовсім дика та що українці й занесли до неї культуру,—
фрази, котрими рясує, напр., «Історія руської літератури» д. Огоновсь-
кого, котрий, очевидно, не дав собі труду познайомитися з історією
письменства й культури на Московщині навіть по загальних працях, як
Галахова, Порфир'єва і т. і. Безперечно, взагалі культура стояла в
XVII ст. нижче в Московщині, ніж на Україні, і українці багато послу-
жились тоді московській культурі. Тільки ж зовсім уже дикою Мос-
ковщина не була; в ній, напр., зоставалось дещо з культури старих
городів, як Новгород, Псков і др. А до того нові культурні впливи йшли
в Московщину не з самої України, а й з Польщі — через Білу Русь
і просто через переїжджих, а також і від німців, шведів, голландців,
англічан, через приїжджих і цілі колонії чужинців, котрі закладались
у Новгороді, Архангельську, Холмогорах і в самій Москві. Ці чужинці,
а надто протестанти, несли в Московщину культуру де в чому свіжішу
і ширшу, ніж тодішня українська, занадто попівська та козацька, котра
в XVII ст. стояла під переважним впливом католицької Польщі, куль-
туру державно-технічну й навіть письменство світське — початки по-
вістей, новели, сатиричні картини і т. і., котрих зостатки тепер розби-
рають спеціалісти, як Пипін, Веселовський, Ровинський і т. і. Це все
готовило в Московщині XVII ст. питомий грунт для т. зв. Петрової
доби, котра зразу поставила державі й письменству завдання світські,
широкі й свіжі, перед котрими завдання попівсько-козацької України
XVII ст. стали вузькими й застарілими (різницю й відносини куль-
турні між Україною й Московщиною за часів Петра I-го можна бачи-
ти, напр., переглянувши самі заголовки книг, котрі показані в праці
Пекарського «Наука и литература в России при Петре Великом».
Тоді ще на Україні друкувалось більше книг, ніж у Московщині, і Пет-
ро І посилав московських друкарів учитись навіть у Чернігів, та на
Україні друкували майже виключно стару церковщину, а в Московщи-
ні виходили й речі технічні й учебники, як «Книга морского плавания»,
«Воинские правила», «География», «Геометрия, славенское землеме-
рие» і т. і., та такі освітні новоєвропейські речі, як твори Пуффендор-
фа, Г. Гроцiя, Ліпсія і др. по історії, політиці, фінансах і т. і. Варто б
українолюбцям, а надто галицьким клерикалам, роздумати над цею
різницею й тепер!).

В цій відсталості України перед Москвою можна й треба вину-
ватити історичні обставини XVII ст., котрі не дали козацькій Гетьман-
щині перейти в новоєвропейську впорядковану державу, не дали
зреалізуватись проектам закласти на Україні університети й гімназії,
проектам, котрі старий протестант, соціанин Юрій Немирич вніс у
Гадяцьку умову 1658 р. і т. і. Між тими обставинами винен перед Укра-
їною і московський уряд. Та це не зміня факту, що під кінець XVII ст.
в Московщині склались умови культури ширшої й свіжішої, принайм-
ні в вищих верствах громади (в нижчих українці й досі культурніші
від москалів!), і що до культури тої з XVIII ст. українці потяглися доб-
ровільно.

Так-то сталось, що Московщина, бувши слабшою від України куль-
турою масовою, стала вище від України культурою передніх рядів гро-
мади, і через те перетягла до себе й передні ряди українські. Ось де
історична правда, а разом і велика наука для нас! Коли ми хочемо хоч
зрівнятись тепер з Московщиною, то напружімось, щоб хоч де в чому
випередити її передні ряди; тепер, коли література російська здавлена
цензурою, а наша в Галичині може мати велику вільність, саме час
для такого напруження. Ось через що тепер нема більших ворогів
будучини нашої національної літератури, як усякі консервативні, кле-
рикальні й т. і. угодовці...

Але ж вернемось до історії. Ненормальність свого письменського
стану почали розуміти деякі українці XVIII ст. аж тільки тоді, коли в
російську літературу став рішуче тиснутись замість церковнослов'ян-
ського простонародний великоруський елемент, котрий різав уха укра-
їнцям своєю відрубністю від нашого простонародного ж, і тоді наші
Котляревські почали писати нашою простою мовою. Але ж і вони не
думали, що творять осібну від російської національну літературу й не
мали претензії бачити мову останньої в школах, принаймні в вищих, в
судах і т. і. (Досить характерно, що коли в 1813 р. заклалось і в Росії
Біблійне товариство під впливом англійського і в зв'язку з ним і надру-
кувало за короткий час, поки в 1826 р. уряд його не закрив, біблійних
книг на 30 мовах, в тім числі на 17 мовах у перший раз; коли навіть
чужинці, як греки, волохи та серби, оберталися до того товариства,
ніхто з українців не подумав подати йому до друку український пе-
реклад біблії.) Перший в XIX в. документ, в котрому ясно проведено
українську автономічну думку, «История русов», писаний прекрасною
російською мовою 20-тих років.

Тенденцію провести мову українську в школи, в суди і т. д. почали
забирати собі в голови тільки невеличкі українофільські гуртки 40-вих
років під впливом думок західнослов'янських національних рухів.

З усіх таких тенденцій найбільше розширилась і получила серйозну
вагу в часи емансипації селян (1857—1863) тільки думка про народну
українську мову в елементарній школі, в популярній літературі, в
сільсько-громадському уряді, в словесному мировому суді. (Про це
свідчать такі сучасні документи, як, напр., «Замечания на проект сред-
них и низших училищ», видані мін [істерством] нар [одної] освіти в
1863—1864 р., документи, в котрих видно думки не гуртків, а цілих
корпорацій, напр. учительської, згідно з котрими потім висловились і
деякі земства з Чернігівської губернії під проводом звісного російсько-
го педагога бар[она] Н. Корфа.) Вихідна точка таких думок була
зовсім не національна, не потреба задовольнити інтереси національної
інтелігенції, а чисто демократична й утилітарна: потреба подати про-
стому народові освіту в найприступнішій для нього формі та дати йому
можливість розуміти й боронити свої права, дані йому законами.
Уряд російський, тоді ще «новичок» в теоріях державно-національно-
го централізму, спочатку не противився таким думкам і в 1861 р. навіть
обернувся до українофільських авторитетів у Петербурзі, щоб вони пе-
реклали на українську мову «Положение о крестьянах 19 февраля»,
і справа ця не вигоріла, здається, через незгоду між самими тими
авторитетами. (Пригода ця, одначе, не звісна докладно, я чув тільки,
що між українофільськими авторитетами вийшла між іншим незгода
із-за того, що одні дивились на справу спроста, утилітарне, думали,
що «Положение» треба перекласти на мову простих мужиків, щоб
вони ліпше розуміли його, а другі хотіли покласти перекладом «По-
ложення» грунт для історично-національно-правової мови і для того
зужиткувати мови старих актів.) Тільки з 1863 р. уряд російський
кинувся вороже на всяку українську тенденцію.

Тільки ж треба сказати, що рішучої опозиції, навіть осуду, уряд не
визнав серед загалу інтелігенції на Україні, бо ополячена частина
тієї інтелігенції навіть в 1859—1863 рр. підбивала уряд проти «укра-
їнської» хлопоманії, а помосковлена — була взагалі досить холод-
на до українства. Опозиція виходила тільки від гуртків і, треба ж ска-
зати, була ні енергійною (навіть настільки, щоб показувати право
української літератури цінними працями, друкованими в Галичині),
ні зручною.

Нехай я стану свого роду «проклятою Мазепою», для певного сорту
українських національників, але я мушу сказати, що прирівняння
обрусенія, напр., Польщі до «обрусенія» України є не слушне й не
зручне. Нехай би наука признала, що українська національність не
тільки так само відрубна від московської, як польська, але й німецька
або навіть фінська, то з того все-таки не вийде, що «обрусеніє» Украї-
ни усе рівно, що «обрусеніє» Польщі. В Польщі відрубність національ-
на й право на автономію чується не в учених кабінетах, а всюди в жит-
ті і маніфестується всякими способами серед польських мужиків, як і
серед панів і літераторів. На Україні не так. Навіть заборона 1863 р.
перешкоджала, напр. Костомарову, друкувати в Росії по-українському
Біблію та популярно педагогічні книжки, але не забороняла йому дру-
кувати по-українському «Богдана Хмельницького», «Мазепи» й т. і.
Чого ж він писав їх по-московському? Чого пишуть по-московському
наукові твори всі теперішні українські вчені, навіть патентовані украї-
нофіли? Чого сам Шевченко писав по-московському повісті або навіть
інтимний «Дневник»? Очевидячки, того, що всі ті інтелігентні україн-
ці зовсім не так почувають свою відрубність від москалів, як, напр.,
поляки.

Який же резон ми маємо кричати, що «зажерна Москва» вигнала
нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т. і. закладів, в котрих
народної української мови ніколи й не було або котрих самих не було
на Україні за часів автономії, противуставляти цьому «нечуваному
варварству» права фламандців у Бельгії або поляків і навіть венгрів
у Австрії? Варварством для XIX ст. являється тільки заборона укра-
їнської літератури 1863 і 1876 р. (ще під кінець XVIII ст. за Іосифа II
цензурний нагніт на чеську мову був дійсно не менший, ніж ця заборо-
на!), а в усьому іншому Росія трактує Україну так само, як Франція —
Прованс. Похвалити за те Росію, звісно, не можна, але й ганьбити її
більше, ніж Францію, теж нема рації.

Діло в тому, що ідея національної й навіть адміністративної де-
централізації в державах, котрих історія заставила перейти через
кілька сотень років централізаційного періоду (а в Європі, власне,
тільки дві країни пішли цілком по іншій дорозі — Швейцарія та Ні-
дерланди) ,— ідея нова. А серед того ще новіша ідея вартості й права
національностей, котрих історія обернула в плебейські й навіть сільсь-
кі, та ще, як провансали й українці, попридержавних націях, дуже їм
рідних. Дивлячись холодно-науковим поглядом, нічого й дивуватись,
що ця ідея має ще так мало прихильників. Дивно було б, якби було
інакше !

Такі національні рухи, як український, мусять вибороти собі
признання й права —працею культурною й політичною. Наскільки
«москалеїдство» може послужити в цій боротьбі? Ми показали в
попередньому огляді, як мало воно має за себе історичного резону.
В дальшому ми поставимо питання: наскільки москалеїдство прак-
тичне і чи нема других способів боротьби за українську національну
автономію, більш відповідних дійсному ходу речей, між іншим, і
дійсному зросту системи «обрусенія», а через те одне вже й більше
практичних?