Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:

V

Фатальність українського сепаратизму при погляді
на обрусеніє як на наслідок національної вдачі вели-
корусів. Шанси й характер українського сепаратиз-
му. Вартість аноніму в політичних справах. «Одчай-
духи»
москволюбці й москвожерці. Конечність
боротьби з політично-адміністративною централі-
зацією в Росії при реально-історичному погляді на
систему «обрусенія». Союзники українців у тій бо-
ротьбі: невеликоруські нації, а надто плебейські,
великоруські ліберали, а надто земські. Неслуш-
ність спорів з великорусами про наші національні
права. Потреба умови з ними на грунті чисто полі-
тичному: прав особи, вільних порядків державно-
адміністративних. Федералізм і земська самоуправа
(8 selfgovernement). Тенденції земські в Роси. При-
родна постепенність зросту українства при полі-
тично-адміністративній волі в Росії. Безполітичне
українство.

Відповідно до того, звідки ми будемо виводити ту систему «об-
русенія», котра тепер давить нас, українців, як і другі невелико-
руські нації, ми складемо собі й думки про те, як нам бути з тим
«обрусенієм».

Коли згодимось, що це «обрусеніє» витіка з «духа, вдачі» і т. і.
(дивись про цю синоніміку в «Правді») великоруського народу,
тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відір-
ватись від великорусів у осібну державу чи до другої держави,
або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї
смерті.

Я не нав'язую своєї думки нікому і навіть радий був би, якби мої
думки в цій справі були перекинені фактами, але поки що я кажу
одверто, що ніде не бачу сили, грунту для політики державного від-
риву (сепаратизму) України від Росії,
а, окрім того, бачу багато інте-
ресів спільних між українцями і Росією, напр. справу колонізації
країн між Доном і Уралом. (Про це говорив я в брошурі «Вільна Спіл-
ка, Вольный Союз».)

Справа про «український сепаратизм»—справа делікатна. Але
зовсім обійти її не можна, хоч би й з огляду на те, що тепер пишеться
в певних галицьких виданнях. Я вже мусив говорити про це в статтях
«Неполітична політика» і пробував говорити в відповідях на запити, як
мені вбачалось, щирі, деяких українців у «Правді»; так в тих грубостях,
з котрими мені вернув мої відповіді директор чи комісіонер «Правди»,
було написано, що я навіть донощик московському урядові, коли гово-
рю про «український сепаратизм». Я думаю, що московський уряд не
має потреби в моїх доносах, коли може прочитати в «Ділі» звісні
сеймові бесіди, напр. о. Січинського, або й у «Правді» допись проти
мого скептицизму з поводу тих бесід і в ній рішучі слова про «цілу пар-
тію українців-австрофілів» у Росії
(«Правда», 1891, т. І, вип. 2, 107—
108. З Київщини).

Коли мої слова в цій справі можуть мати яку-небудь вагу в очах
московського уряду, то вони мусять хіба заспокоїти його в страхах
українського сепаратизму і через те вменшити його гнів на дописачів
«Правди» за їх москвожерні і австрофільські фрази. Не бачачи ніде,
ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської
шляхти, і то дуже тепер наляканої урядом і мужиками, ніяких підстав
для державного сепаратизму і бачачи, що він проявляється тільки
слабенькими з наукового й письменського боку анонімними дописами
в «Правду», я і відмовляю тепер принаймні всякої серйозності україн-
ському сепаратизмові.

Не тільки в російській Україні нема «цілої партії» сепаративної
чи австрофільської, а нема навіть і одного гуртка людей з такими дум-
ками, котрий мав би яку-небудь серйозну політичну вагу. Основую
своє свідоцтво, між іншим, і на тому, що український сепаратизм і
австрофільство нічим себе не проявляє, крім анонімних дописів у
якій-небудь «Правді». Звісно, всяка противодержавна праця потребує
часами таємності, аноніму, псевдоніму, але ж щоб увесь який сепа-
ратистичний рух держався самою таємністю та проявлявся тільки
фразами в анонімних дописах, того ми не бачили ні в однім серйознім
національно-політичнім рухові, напр., у італіянців, мадярів, поляків
і т. д. Що ж то воно за ідея, що не знайшла собі за 20—30 років ні одної
людини, котра б без маски, сміливо проговорила її, котра б не віддала
за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, кар'єри і т. і.?
Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично не
існуючу, за quantite negligable {5-1}. Не маючи під собою ніякого
політично-соціального грунту, а в собі ніякої сміливості, українські
сепаративні тенденції не доходять ні до якої навіть літературної ясно-
сті й держаться самими тільки чуттями, та й то більше негативними,
ніж позитивними, котрі, звичайно, самі себе бояться. Галичани мо-
жуть собі уявити українських сепаратистів по тих типах з москвофілів,
котрі про себе звуть себе «твердими», про себе моляться на північ, а
прилюдно — найзвичайніші попи та чиновники, котрі навіть поперед-
жають других в офіціозній, навіть польській лояльності. Ті люди немов
поспішаються загладити гріх свого «помышления» поклонами свого
«раболепия».

Такі були ті сепаратисти «помышлением», яких я мав пригоду ба-
чити і описувати. Вони навіть рідко надумувались на дописи в яку
«Правду», а казали: «Не треба нам нічого робити, все за нас зробить
Бісмарк!» Тепер дописів у «Правду» більше, хоч по стилю їх можна
битись об заклад, що авторів їх ніяк не більше, як 5 душ, коли й не
менше. Прогрес невеликий, та й про той прогрес галичани можуть
судити по дописах власних «одчайдухів», кажучи народовською тер-
мінологією. Як і в сепаратистів-«правдян», так і в москвофільських
одчайдухів нема реально-політичної думки, навіть нюху до реальних
фактів, а є тільки чуття ненависті, котре не може знайти собі навіть
відповідного слова і котре, навіть коли праве, то кидається в таку сто-
рону, що само себе ріже. Так москвофільський «одчайдух», коли навіть
розказує про дійсну кривду, що терплять русини в Галичині, то не тіль-
ки попсує свій малюнок схематичним, а то й фантастичним нарисом,
а ще додасть: «Вот какова наша свобода, конституція!» — і тим влу-
чить в цілі російських прихильників «самодержавия». Так само коли
«одчайдух»- москвоненависник задума описати яке лихо українського
народу в Росії, то безпремінно одними й тими ж стереотипними фраза-
ми поставить його як ознаку «російської культури» і тим прислужить-
ся, напр., святоюрським антикультурникам!

Більше паралелей проводити тепер не буду. Читач сам зробить їх
колекцію, коли схоче, вибираючи перли з літератури одчайдухів по
обидва боки Збруча.

Очевидно, що такими заходами не тільки не поб'єш Москву, а
можна тільки побити самих себе в громадській думці й дома, й серед
широкого світу. Коли ж признаємо, як дійсно й є, що «обрусеніє» єсть
ознака й наслідок не національного духу, а певної державно-адміні-
стративної системи, тоді ми ставимось зразу на реальний грунт в бо-
ротьбі з тим обрусенієм: станемо боротись з тою системою і притому
боротись безпремінно, маючи спільників, між котрими будуть і самі
великоруси, бо система шкодить і їм, душить і їх. Ми вже сказали, що
система та — політично-адміністративна централізація, заострена
чиновницько-царським самодержавієм. Система ця має ворогів
в усій Росії, і ті вороги — природні наші спільники, з котрих, про-
те, ми мусимо зробити вибір відповідно плебейському стану нашої
національності, пам'ятаючи, що, напр., аристократичні противники ро-
сійського уряду самі стануть на його бік проти нас або кликатимуть
його проти нас, як тільки виступлять одні проти других їх і наші класо-
ві інтереси. (Так в 60-ті роки кликали російський уряд проти «україн-
ської хлопоманії» польські пани, котрі в той же час самі сприяли поль-
ському сепаратизмові!)

Найприродніші наші спільники в Росії — це всі недержавні народи,
котрі, виключивши поляків, німців і румин та почасти грузинів і вірмен,
суть націями плебейськими. Реальні обставини життя тих народів
такі, що й їм політика сепаратизму так же мало личить, як і нам, і да-
леко ліпша політика федералізму. Найбільше мають шансів на сепара-
тизм поляки, бо сепаратизм жменьки балтійських німців серед не-
приятних їм латишів і естів — байка! Та й то багато поляків бачить, що
при всіх теперішніх обставинах Європи, котрі житимуть, аж поки со-
ціальний рух не переробить її зовсім (а це, певно, потребує не одного
десятка років), відрив Конгресівки від Росії (бо про Польщу 1773 р.
й говорити нічого!) був би економічною руїною для тієї Конгресів-
ки. Ведімо ж укупі зо всіма недержавними народами Росії спільну
й енергійну критику теперішньої політично-адміністративної систе-
ми в Росії і таку ж агітацію за систему противну — вільності й де-
централізації.

На тій дорозі ми знайдемо підмогу й серед самих великорусів.
Мені казали деякі дописувачі «Правди»: «Як ми можемо іти спільно з
великорусами, коли між ними нема нікого, хто б признавав наші на-
ціональні права». Щоб уже так не було нікого, це забагато сказано.
А далі вся така постанова справи зовсім не політична, а маніловська.
Коли ми признаємо, що ми стратили свої національні права через
брак свідомості нашої національності і не можемо дійти до них через
певну політично-адміністративну систему, то нам може бути інтерес-
ним тільки: 1) щоб національна свідомість росла серед наших власних
земляків, а 2) щоб великоруси помагали нам, а не перешкоджали ла-
мати ту політично-адміністративну систему.

Перше єсть наша хатня справа, про котру нам з великорусами
нічого й говорити. Коли національна свідомість залежить найголовні-
ше від науки і письменства, то ми мусимо перш усього самі налягти на
те, щоб розвинути в себе ту й другу. Звісно, і наука, і письменство
йдуть добре при широкому просторі й потребують державної помочі, а
надто помочі школи. Але «на нет и суда нет». Ми мусимо робити поки
що в теперішніх обставинах, тобто як приватні особи й гуртки. Стан
це незавидний, але він не був би дуже вже і гіркий, коли б наші особи
і гуртки дали собі заповіт працювати енергійніше, спільно, плодити
науку і письменство свіже, а не мертве. Цензура для живого письмен-
ства не страшна, бо, напр., цензура не спинила всю письменну Росію
вивчити напам'ять «Горе от ума». А ми ж маємо під боком Галичину,
де можемо видрукувати майже все, що цензура заборонила в Росії.
Я вже в «Зорі» казав як першу чудацьку думку, що найліпше б було,
коли б українські письменники змовились нічого не давати в цензуру
російську, а все своє друкувати в Галичині, для чого можна б було про-
вести організацію й зібрати кошти без великого клопоту. Нехай би
так прожило українське письменство 5, багато 10 років і показало, що
в ньому є жива вода, то воно б пробилось і через кордон і підняло б
свідомість національну в ширшій українській громаді.

З великорусами ми можемо говорити тільки про другий пункт —
про боротьбу з політично-адміністративною централізацією. Перший
приступ до розмови може бути такий: хотять вони вберегти «предва-
рительную цензуру», котра давить і їхнє письменство, чи ні. Звісно ж,
що і преса великоруська, і земства, навіть шляхта московська і дума
города Москви, говорили за свободу преси, а значить, в суті й проти
таких заборон, як ті, котрі давлять українське письменство з 1863
і 1876 р. Нехай собі великоруси як хотять дивляться на наше письмен-
ство, але нехай тільки поможуть собі й нам скасувати «предвари-
тельных цензорів», то ми вже й виграємо чимало. Те ж саме й у других
точках прав людини і товариства. Добудьмо вкупі з великорусами
«хоть куцую, а все ж конституцию», то нею покористується наша на-
ціональність, чи хотять того великоруси, чи не хотять.

Трудніше впорядкувати ті справи, для котрих мало однієї вільності
особи й приватних товариств, а де потрібна публічно-громадська поміч
і навіть примус: школи, суди, фінанси. Справи ті входять прямо в дер-
жавні, і тут приклад різних європейських конституційних держав
показує, що навіть при конституції можуть бути нації привілейовані
і скривджені майже до проскрипції. Безпремінно, і в Росії прийдеться
вести боротьбу проти державно-національного централізму, але ж та
боротьба зовсім не безнадійна. Найвідповідніше буде, коли боротьбу
ту, напр., ми, українці, будемо вести на грунті не національному, а
державно-адміністративному, тобто виставляти на перший план пот-
ребу автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів, провінцій
(губерній чи груп їх). Така програма буде мати за себе всіх розумних
людей, якої б національності хто не був, а там, коли яка громада чи
країна, користуючись своїм правом, впорядкує собі школи з яким
викладом національним, то це буде її діло; головне, щоб ніхто згори не
мав права їй перешкоджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі

544

держави по етнографічній карті держиться національна рівноправ-
ність у Швейцарії. В такому порядку й єсть справдішній, здоровий,
всім пожиточний федералізм, котрий зовсім не те, що розмін центра-
лізмів і національних гегемоній на дрібнішу монету, як це бачимо в різ-
них національників, а надто австрійських.

Зрештою, нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм,
котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих дер-
жав європейських. Треба зауважити, що тепер до слова цього навіть
серед більше освічених і ліберальніших європейців менше прихиль-
ності, ніж було перед 1848 р. Тоді не тільки, напр., слов'янські
політичні філософи були федералісти, навіть на еллінський лад {5-2},
а і національні рухи паніталійський, пангерманський були федера-
лістичні.

Вийшло ж на ділі так, що навіть Італія, зібравшись у ціле, стала
унітарною державою, мало чим відмінною від французької. Германія
коли осталась почасти федеральною, то з перевагою прусської гегемо-
нії. В Австрії федералізм опирається на коронні краї, в котрих у кож-
ному непремінно давлять яку-небудь меншість, а федералісти-націо-
нальники ще стремлять здебільшого до угрупування країв відповідно
історичним споминам, що, коли гадати по прикладу корони св. Степана
Угорського, мало подає надії, щоб уснуло згадане зло. Вкупі з тим
єдина справді федеративна держава в Європі, Швейцарія, після 1848 р,
почасти вменшила державного федералізму, державної автономії кан-
тонів, упорядкувавши законодавчу і адміністративну силу спільного
уряду і поставивши кантональні уряди під певний догляд спільного,
хоч зоставила все-таки великий простір для урядів кантональних, а в
кантонах — для громад.

Але хоча таким способом державному федералізмові після 1848 р.
не так-то пощастило в Європі, то за те адміністративна децентра-
лізація
дуже поступила наперед навіть по старих централізованих
державах, як Пруссія, де до старого досить ліберального закону про
автономії міст додано незлий закон про провінціальну, а тепер і
про сільську автономію, або як Франція, де тепер міста мають до-
сить широку автономію і де покладено початок і автономії департа-
ментів.

Взірцевою для держави нефедеральної може бути тепер місцева і
повітова автономія в Англії після нових законів (local governement).
Коли, як слід чекати, через кілька років ці англійські порядки допов-
няться крайовими радами (council) для Шотландії, Валлії, Ірландії і
осібним крайовим виділом парламенту, для справ спеціально Англії, то
получаться такі порядки, котрі даватимуть людності «Сполучених ко-
ролівств» усі практично пожиточні боки федералізму, хоч без цього
слова. Ті порядки англійські мусять стати на довгий час взірцем для всіх
великих держав Європи, в тому числі й для Росії. Окрім теперішнього,
вже дуже глупого і через те недовговічного деспотизму царського
в Росії нема серйозних перешкод для закладу, звісно, ступневого,
подібних порядків. Що все розумніше в Росії тягнеться на дорогу
тих порядків, це доказало земство за 25 років свого життя. Те земство
мало свої хиби; тепер під нагнітом бюрократії зріст його мусить при-
тихнути, але цілком знищити його не зважилась бюрократія; і все-
таки воно справдило свою живучість, і з ним зв'язана назавше справа
вільності й адміністративного порядку в Росії.

З крайових земств російських далеко не останніми показали себе
наші українські, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо
резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні поряд-
ки,
з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Українські автоно-
місти зроблять найрозумніше, коли рішуче зв'яжуть долю свою з до-
лею земств на Україні і, значить, в усій Росії.
В тій думці нема нічого
нового, бо практично українолюбці, котрі що-небудь робили для освіти
й добробуту нашого народу, де єсть на Україні земські уряди (тобто
на лівім боці Дніпра й у Новоросії), завше рахували на земство й мали
від його підмогу. Треба тільки поставити таку практику на грунт ясної
і широкої теорії.

Хто дав собі труд оглянути історію земських урядів у Росії за
25 років, той не може не завважити однаковості напрямків ліпших
земств на Україні й у Великоруси. Напрямки ті — демократизм і
думка про децентралізацію, а також про натуральне групування по-
вітів і губерній для практичних справ, економічних і просвітніх, у
країни, котрі відповідають натуральним поділам Росії географічно-
етнографічним.

Можна сказати, що політично-адміністративні ідеали російських
земств, великоруських, як і українських, є однакові з програмою на-
ших кирило-мефодіївських братчиків, звісно, без її занадто ідеального
для теперішнього часу федерального американства.

От у цьому ми бачимо грунт для практичної згоди нашої з велико-
русами, хоч би останні й не згоджувались з усіма нашими думками про
нашу національну осібність, про наше право на рівну з російською
літературу й т. і. По моєму чудацькому розуму, так я б про такі речі
ніколи й не говорив з великорусами, як про речі, котрі дійсно до полі-
тики, та ще й спільної, не належать, а говорив би про права особи (во-
лю друку, товариств, судові гарантії для особи й т, і.) та про самоупра-
ву
громад, країн, їх право порядкувати свої справи, а разом з тим і
школи, давати свої гроші, на що хотять, хоч на видання словника
українського чи турецького і т. д. і т. д. А як з історії земських урядів у
Росії звісно, що й великоруські земства бажали й прав особи й
самоуправи, то я й певнісенький, що згода між нами й великору-
сами в політичних формулах для тих усіх справ наступила б скоро,
а там уже всяка особа, громада й країна налила б у ті форми такої
води, яка їй до вподоби.

Звісно, наливання води української не обійдеться без противенства
й боротьби. Так це діло людське. Люди взагалі більше звірі, ніж ангели,
і все добре в них не готове, а розвивається, та до того ще й боротьбою
більше привичок і інтересів, ніж думок. Українство національне не-
премінно мусить боротися з централістичними привичками не тільки
великорусів, а ще, може, більше повеликорусених українців, а також з
несвідомістю й рутиною самих українських мас. Так все, чого може
бажати в цьому випадкові українолюбець, це щоб йому було відкрите
поле для боротьби.

Через те, що з усіх ознак національності найбільшу вагу має мова,
то уявімо собі, як може піти боротьба за українську мову в Росії при
самій найменшій політичній вільності — правах особи й земської
автономії, яких виборють собі народи в Росії. Коли б упала попередня
цензура, то впали б теперішні перешкоди для українських книг, пере-
важно для популярних. Вже й досі українці допевнили, що вони мо-
жуть видавати популярні книжки настільки цінні, що їх перекладали
й великоруси. По таких прикладах, які ми бачили в 1874—76 рр., коли
українських книг, що були видані і розповсюджувались невеличким
гуртком, розходилось по 27 000 екз. у рік, тоді як всеросійський
офіціальний комітет грамотності розширив тільки 42 000 екз. російсь-
ких популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій
волі українська популярна література зробила б неможливою всяку
конкуренцію з нею на Україні, навіть коли б школи народні й зо-
стались цілком російськими. При одній волі вживати українську мову
в школах приватних, навіть попри обов'язковій російській, скоро б по-
казалось, що в українських школах діти хутніше виучуються читати й
розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се
б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні б по-
чали вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому пере-
чив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5—10 років
однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас
стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і ро-
сійської мови, та певно й церковнослов'янської.

Трудніша справа української мови в середніх і вищих школах, і не
тільки через те, що тут довелося б боротися з законом, а й через те, що
класи людності, котрі посилають дітей у ті школи, українську мову
знають в усякому разі менше, ніж російську, і через те, що українська
наукова термінологія ще не вироблена в нас. В останньому могла б по-
могти Галичина з її науковими підручниками, так вони ж для Росії
чужі і їх термінологія була б у російській Україні для учителів і учнів,
напр. в гімназіях, навіть для українофілів, більше чужою ніж термі-
нологія російська. Через це все треба б було довшого часу, поки б
українська мова пройшла у середні й вищі школи.

Треба завважити, що наглої практично-педагогічної потреби
вводити тепер українську мову в ті школи нема, а що потреба ця даль-
шого, сказати б, ідеального порядку. Недобре для громади, коли в ній
просвіта різко ділиться на вищу й нижчу, бо тим спиняється натураль-
ний обмін між верствами громадянства. Але цю потребу зразу можуть
зрозуміти тільки радикальнішi ідеалісти, демократи. Треба часу, щоб
за ними пішла ширша громада. Перший увод української мови в школи
середні й вищі на Україні, певно, зробиться через реформу викладу
російської мови й літератури так, щоб при ньому йшло порівняння з
українською мовою, а також читання творів народних і найліпших
українських писателів паралельно з російськими. Далі зріст українсь-
кої літератури впливав би й на школу і, нарешті, земська автономія
давала б можливість розширяти вживання української мови до
обов'язковості, а з другого боку, автономія професорська давала б
можливість закладати й по вищих школах українські курси, кот-
рі привчили б громаду вживати українську мову й для вищої науки.

Так я собі здумую зріст українства в школах при певній політичній
вільності в Росії. Подібно до того можна собі здумати й зріст україн-
ських впливів у громадському й державному життю Росії. Проти цього
нарису можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної
вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча
до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге.
Третього не пригадаєш!

Дорога, котру ми радимо свідомим українцям, зовсім не нова. Вона
ясно була показана ще в програмі Кирило-Мефодіївського товариства;
не так давно на неї ступали українці в часи земських агітацій 1878—
1883 рр. Цікаво, що новонароджена «Правда» почала просто з такої
програми, котру похвалила в свій час і «Буковина», що потім по-
сковзнулась на бік львівського угодства {5-3}.

Чим більш рішуче підуть українці по цій дорозі, тим скоріше й тим
у більшій пропорції осягнуть своєї мети — вільність і автономію
української людності. Чим менше вони покажуть енергії в цьому на-
прямкові, тим менш корисні будуть для України результати тієї віль-
ності, котра все ж таки колись мусить наступити в Росії.

Над цим мусять роздуматись власне ті українолюбці, котрі зма-
гаються винайти третю дорогу, осібну від тих, що показані вище. Влас-
тиво, ту третю дорогу не можна навіть виложити теоретично, бо вона
цілком емпірична і зводиться до того: робім те, що нам обставини
дозволяють.
Через те, що обставини тепер найбільше втрудняють
роботу політичну, для цієї третьої дороги пригадано було слово куль-
турна праця
і потім вже праця та відділена була й теоретично від по-
літичної
і навіть їй противупоставлена. Ми вже мали пригоду говорити
про те, що поділ культури від політики в основі своїй неслушний і в
Росії поясняється власне неосвіченістю, котра колись давала надію
соціалістам-революціонерам зробити революцію без науки, а тепер
манить народників надією зробити соціалізм або культуру без по-
літики.

В наших українських культурників без політики психічним грунтом
теорії лежить перше всього мале знаття історії справді культурних
рухів на світі, котрі навіть проти своєї волі брались таки за політику,
як, напр., рухи релігійні, що рішуче проповідували: «Царство моє не
від сього світа», а окрім того, просто індивідуальні обставини, мало
сприяючі енергії взагалі: певний темперамент, літа, розчарованість
і т. д. Це такі резони, проти котрих спором не вдієш нічого Спокійно
обдумуючи справу, треба їх признати як факти, і признати, що теорія
«робім те, що можна при теперішніх обставинах» для того, щоб наша
національна свідомість не вмерла, а хоч потроху росла, щоб росла
наука про Україну, письменство українське і т. і., має за себе деяку
практичну рацію.

Тільки перш усього треба, щоб та теорія й видавала себе за те, чого
вона справді варта, не більше-не менше, тобто за чистий емпіричний
спосіб жити й працювати, найвідповідніший для певних індивідуумів,
щоб вона не забувала, що властивою підставою її служить приказка:
рада б душа в рай, так гріхи не пускають, як і казав це мені один з при-
хильників цієї теорії ще 16 років тому назад. Треба, щоб ця теорія
властиво не видавала себе за теорію, за щось загальне, й не оберталась
вороже проти тих, котрі її не хотять держатись, а хотять щось робити
ширшого й сміливішого. Далі треба, щоб «безполітичники» вже рішуче
й не лізли в політику, не завдавались такою метою, як «примирить
с нами правительство», кажучи словами Костомарова в листі до мені
в 1876 р. зараз після виходу legis Jusephoviciae. Всякі заходи з цією
метою перш усього-фантастичні, а далі противокультурні, бо, напр., не
можна ж пробувати культурними заходами примиряти з нами про-
тивокультурну побєдоносцевщину. Та й взагалі треба ж, щоб навіть
виключно письменська праця наших культурників була справді куль-
турна, тобто прогресивна, а не реакційна, а не консервативна, а це не
така легка річ, вона не менше трудна, як і прогресивна політика, бо
перш усього потребує розриву з російською цензурою й переносу
письменницької праці за границю {5-4}.

Так воно й вийде, що, нарешті, культурницька програма, коли вона
не схоче бути противокультурницькою, буде в основі та ж сама, що й
та, котру ми радимо, тільки тісніша або й млявіша і через те менше
матиме за собою енергійніших людей на Україні й менше матиме
сили відвоювати українству поля в будущій Росії.

Такі-то ми маємо думки про боротьбу з «обрусенієм» за українство.
Думки ті зводяться до слів, котрі зчіпляються з усіма нашими думками
про національність і людність: обрусеніє не є наслідок якої національ-
ності, а є вселюдська проява певного державного порядку і мусить бу-
ти побиване певними вселюдськими заходами до реформи їх. До-
пускаю, що думки ці можуть бути справді чудацькі, але я їх виводив не
з якого-небудь суб'єктивного почуття, а тим менше інтересу, а старав-
ся вивести їх з усесвітнього огляду культурного й державного життя.
Таким же оглядом нехай, хто хоче, й розбива мої думки. Я перший
буду вдячний за те, бо в наші часи пора вже ставити всю громадську
та навіть індивідуальну працю на грунт думок, виведених холодно-
об'єктивним дослідом.


Примечания

5-1) Москалі кажуть: «Каков поп, таков и приход». Але вірно, що й парафія
вплива на попа і що оратор мусить числитись зі своєю публікою, то й ми
мусимо часами звертати увагу на ті способи спору, котрих уживають проти
наших думок «правдяни», певно ж рахуючи на звісний ефект перед якоюсь
частиною української публіки. Способи ті найбільше особисті напади, «покази
психології» противника, як кажуть дд. «правдяни». Так і в справі анонімної
політики мені просто закинули те, що й я сам уживав аноніму. Правда, але
тільки тоді, коли моя праця в українських справах торкалась цілком літе-
ратурних речей та була припадковою. Та й то, коли я в 1865—1866 р. по
просьбі кількох земців та педагогів чернігівських написав укупі з покійним
Судовщиковим у «СПб. ведомостях» дві статті про «земство і укр. мову в шко-
лах на Україні» і коли тодішній попечитель київський заявив,що він розгонить
українофілів-педагогів чернігівських, я взяв на себе відповідальність за ті стат-
ті. В 1874—75 р; я, «будучи на службі царській», підписував свої праці про
Україну, коли передо мною стала дилема або систематично працювати для
українства, або кидати це діло. Коли певний український гурток порішив
виступити з своїми політичними публікаціями за границею і поручив мені
редакцію їх, тоді я поставив зараз справу про аноніми. Гурток рішив висту-
пати без підписів, по прикладу тодішніх російських видань, як «Вперед», «На-
бат». Резон був такий, що підпис під статтею ясно опозиційного видання
буде затрудняти авторам всяку роботу в Росії. Але як тільки мені прийшлось
у Відні видавати першу брошуру хоч трохи з політичним змістом («По вопросу
о малорусской литературе»), зараз же я почув усю несерйозність політики
анонімної і підписав ту брошуру своїм іменем. Зараз же російська урядова
цензура вирізала в «Русской старине» мою невинну статейку з поводу
рецензій на мою збірку казок, і я став «виелімінований з російської суспіль-
ності» і літератури. Але це не вдержало ще кількох земляків, однакових
зо мною політично-соціальних думок, підписувати свої писання, котрі друку-
вались в Женеві. Я не стану ні собі, ні їм приписувати політичної ваги, та
все-таки зауважу, що наш федерально-соціальний напрямок виставив одверто
свій прапор і імена коло нього, тоді як сепаратистично-націоналістичні тен-
денції на Україні досі живуть неясними натяками та анонімами.

5-2) Див. про це, між іншим, в автобіографії Костомарова в книжці «Лите-
ратурное наследие».

5-3) Вияснити генезу того «угодовства» в один бік і сепаратизму в другий, які
проводить спеціально «Правда», було б важно й для того, щоб кинути світло
взагалі на справу українського сепаратизму. В цьому інтересі скажемо, що
возродителі «Правди» в 1889 р. обернулись до мене, щоб я став «на чолі діла» й
написав програму для журнала. Знаючи писання тих возродителів, я відповів,
що не сподіваюсь між нами згоди в думках, а через те можу написати тільки
свою програму, котру віддам на суд як редакції, так і всеї громади. Але впо-
рядчики «Правди» надрукували мою програму як свою, підписавши її «Видав-
ництво», і тільки змінили одну фразу та додали до мого тексту, в котрому я
говорив про потребу «лаїцізації політики» галицької, ось яку примітку: «Тим
не думаємо відсунути, напр., наших духовників від роботи для народу; навпа-
ки, думаємо, що вони, стикаючись безпосередньо з народом, вельми багато
можуть і повинні зробити для нашої народної і громадської справи. Промовляє-
мо однак рішуче за емансипацію політики з-під власті церковної ієрархії,
котра, напр. в Галичині, підпадає в руки єзуїтів».
Знаючи, що по Галичині й по
рос. Україні пішла чутка, що я беру участь в «Правді», а з другого боку,
побачивши вже віч. «Правди» думки, діаметрально противні програмі, я
зараз же по виході ч. І написав у редакцію одвертий лист з протестом проти
«москалеїдства» і проповіді всякої ненависті проти других націй. Листу
того редактори «Правди» при посередництві д. Франка впрохали мене не дру-
кувати, бо, як писав мені один з возродителів «Правди», «інакше «Правда»
зараз же пропала б»,
а обіцяли зробити в II ч. журнала замітку про те, що
опротестовані мною уступи вміщені в «Правду» через недогляд, а надалі обі-
цяли, що подібного друкувати не будуть. Я мав слабість згодитись, а неза-
баром уся «Правда» стала наповнятись «недоглядами» і нарешті стала ініціа-
торкою «угоди» і підданства русинів «власті церковної ієрархії, котра підпадає
в руки єзуїтів».

Чи пояснять коли видавці «Правди»: 1) навіщо їм була потрібна моя
програма, коли вони задумали йти по діаметрально противній? і 2) як поми-
рити їх примітку про ієрархів з їх угодовською політикою?

5-4) Історія недавнього українолюбського культурництва має в собі, між
іншим, таку пригоду: кілька років тому назад в одній петербурзькій газеті
д. Мордовцев написав звістку про українську збірку, котра подана була на пере-
гляд в цензуру. В тій звістці д. М-в говорив про провідну статтю збірки,
котра (стаття) навчала, що український рух не має політичних завдань, а
самі просвітні й моральні.«Киевлянин» висміяв таку думку або, по його словах,
захід «одурити москаля», а нарешті цензура не пропустила ні цієї статті в
збірці, ні кількох наукових, і тим дала українолюбцям науку: статей про не-
політичність українського руху зовсім не писати, а для наукових українських
статей закласти орган у Галичині. Так ми й зостались тільки з соромом
звістки д. Мордовцева та тими слабими статейками, котрі пропустила цензура.
Ще спасибі «Киевлянину» за те, що замітив, що український рух не може
бути неполітичним, і тим трохи піддержав пошану до українства в очах
освічених людей, бо ті люди знають, що тепер усякий серйозний рух іде
в політику, тобто виборює собі право жити й проводити в життя свої думки.


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.