VI

Народні чи національні святощі. Перемінність на-
ціональних ознак. Народні звичаї, одежа. Націо-
нальність і релігія. Богумільство — релігія маси
нашого народу. Страти нашої національності на
сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої націо-
нальності. Юліанський календар і консерватизм
нашого народу. Народна мова як святощ. Однако-
вість основи національних теорій наших народовців
і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах
теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди
над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія —
основа «Чудацьких думок».

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз
доторкатись вище, а власне про обов'язковий націоналізм, про культ
того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкід-
ливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив
географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато
перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про
сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра
сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген [ерал] -губернатор Бі-
біков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих
був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з
православних предків похований у Лаврі. «От бачите,— сказав Бібі-
ков, показуючи маршалкові на монумент його предка,— ваші предки
були православні».— «А ще раніше язичники»,— відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися
гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно
ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ
перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на
них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним
святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного
життя Й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в по-
літичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі на-
родні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «на-
водити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст.
225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури»
д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні
святощі).

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не заче-
пивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, дру-
гі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику
вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демон-
страція при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б ста-
рались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національ-
ний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно,
тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм
певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в
нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб'єктивними
поглядами, а не обов'язковим культом національної святощі, об'єкта
котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї
справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не істо-
ричний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в
народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федо-
ровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно,
в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але
щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк
сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, до-
повняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і,
конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о
здоров'я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національ-
ний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його
прикриємо європейським пальто, та ще й пов'язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб'язки та ще й кра-
вецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом
пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і оде-
жу, (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати
народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духов-
ної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні
святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опини-
лись європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати
релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських
народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто
пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання
християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов'янам, ка-
толицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама
статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще
більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романсь-
кої Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж
зо слов'янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт
культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть
входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть
сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично націо-
нальну? Коли взяти пам'ятники «народної мудрості» — легенди, пісні,
прислів'я українські — та по них характеризувати народну релігію, то
побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним ле-
жить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар,
сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з
історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього
до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого против-
ника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших на-
родовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію,
треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого просто-
го народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є
філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед
якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релі-
гії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним
святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти
на Україні московляться, русини римського обряду в Ц [арстві] Поль-
ськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі
становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої
національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші
народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи
її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас аз-
буку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би
нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було,
коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і
не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звер-
нули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську
і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають ви-
ключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національ-
ностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шев-
ченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом.
Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються
як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже зга-
дували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-
народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К [иевской] старине»
справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар
на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що
д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись
також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім,
коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не ви-
йшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націона-
лістами українофільськими й «москвофільськими» {5-1}.

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського
календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов,
в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не
треба чіпати й старого календаря, до. котрого він привик. Не треба,
значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед
усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра ко-
ристь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів,
котра преклоняється перед «консерватизмом народу»!

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на
новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно при-
роді. Тільки ж коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще
й не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в
умисловім боці справи — в консерватизмі, що зв'язаний зо справою
календаря. Консерватизм — це така річ, котру треба підрізувати при
всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про кален-
дар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб
люди т. зв. «інтелігентні» при всякій нагоді поясняли простим людям
різницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали
простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму. Думка
людська — річ органічна: одним фетишем стане менше в одній справі,
то стане їх менше й у других, і поступ народу стане легший.

З усіх ознак національних, в котрих націоналісти бачать святощі,
найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної ваги, бо мова є
спосіб, котрим люди розуміються, через котрий іде до людей освіта.
От через це найбільша частина й політичної справи наці опальників
зводиться до права певної мови в уряді, суді, школі, а надто в почат-
ковій.

Тілько ж і важність мови не може доходити до того, щоб освічена
людина дивилась на неї як на святощ, вищу від людини. Мова все-таки
слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно
зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови.

В таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи-
національності, через що спиняється природний обмін культурний між
класами, збільшується погорда вищих класів до нижчих і вменшується
пошана до себе в нижчих класах,— це справа делікатна. Тільки ж в
усякім разі не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу
«милу, красну мову» помогти лихові, впевнити практичний народ у
тому, що мова його справді святощ.

Тут нема іншого способу, як стати на практичний же грунт, а не на
релігійний, тобто піднімати вагу нашої мови працею над літературою,
котра б була корисна народові й замінила б йому в більшій часті пригод
життя мови чужі. Противитись же тому, щоб люди з простого народу
нашого знали й чужі мови,— значить противитись природі й ризикува-
ти тим, що ми огиднемо народові з нашими намовами. (Найбільше
недоладний резон, котрий виставляють народові, щоб держався свого,
словами Шевченка: «Бо хто матір забуває, того бог карає». Адже ж і
народ бачить, як Шевченків замикають у тюрми, а «перевертні»
роблять кар'єру!)

В Росії були часи, коли навіть без усякої трати національної волі
вищі стани настільки погнались за мовою французькою, що дехто з
них майже зовсім не вмів говорити по-російському. Патріоти-мораліс-
ти докоряли їм і прославляли питому мову майже тими самими слова-
ми, які читаємо в наших народовців. І ніщо не помагало, аж поки не
появились на російській мові Жуковські, Пушкіни, Лєрмонтови, котрі
могли робити конкуренцію французьким письменникам. Тепер уся
справа там скінчена. І у нас не може бути інакше.

Ми сказали вище, що культ народних святощей, замість того щоб
бути корисним нашій національній справі, навіть просто шкодить їй.
Шкодить він не тільки тим, що відбива наших патріотів від прямо
потрібної для народу роботи, без романтики, але й тим, що підрізує,
власне, корінь спеціально української національної свідомості. З при-
веденої вище виписки з «Червоной Руси» видно, що, власне, між т. зв. в
Галичині «москвофілами» і народовцями в принципах нема великої
різниці: ті і другі б'ють поклони перед національними святощами, і
для тих і для других національність — альфа і омега всіх змагань.

Але ж скажуть: «москвофіли» признають «один русской народ
от ТиссьІ до Амура», тоді як народовці ісповідують «відрубність
малоруського народу від москалів». Правда. Тільки ж культ «на-
родних святощей», котрий спільний обом гуртам, такого роду, що
він згладжує між ними різниці й віддає перевагу, власне, «москво-
філам».

Дуже смішно виводити «москвофільство» в Галичині тільки від
«московських рублів» або від існування «погодінської колонії». Без-
спірно, галицьке «москвофільство» мусить мати свої органічні підста-
ви. Найбільша з них: реакція полонізмові — одного роду з тою, котра
привела Б. Хмельницького до підданства Москві. Далі свого роду
аристократизм, котрий не вірить в сили самого галицького мужицтва,
а обертається до спорідненої держави, котра має уряд, ієрархію, пан-
ство руське. Нарешті, притягає галицьку стару партію до Московщини
й спорідненість національна, котрої вага вбільшується, власне,
теорією національних святощей.

Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів признає, що
між українцями і великорусами не такі відносини, як, напр., між
українцями й чехами, сербами й т. ін., а що відносини ті ближчі і що
генеалогія українців серед слов'ян мусить бути не така: батьки —
слов'яни, сини — чехи, поляки, серби, українці, великоруси і т, д., а
така: діди — слов'яни, сини слов'ян — чехи, поляки, серби, руси, сини
русів
— українці, білоруси, великоруси. (Див., напр., Житецького.)
Отже, при такому стані речей відкривається простор однаково і для
теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії пан-
руської. Доказом тому може служити й та легкість, з якою, напр., Го-
ловацький і Климкович перейшли від напрямку малоруського до пан-
руського, а Ом. Огоновський перейшов від старорущини до україно-
фільства. Теорія ж національно-історичних святощей дає таке ж пра-
во відшукувати ті святощі в козаччині, як і в Московському царстві,
в державі Данила, як і в імперії Катерини II, а надто для галичан, для
котрих придніпрянська історія майже стільки ж чужа, як і приволзька,
тоді як історія придніпрянська все-таки має багато точок, спільних з
приволзькою й приневською.

Історія ж церковна і погляд на церкву гречеського обряду як на-
ціональну святощ дає прямо перевагу галицьким «москвофілам» над
народовцями, котрі в цьому пункті виходять навіть менше україно-
філами, ніж «москвофілами».

Об'являти церкву уніатську національною малоруською свято-
щію — значить розриватись не тільки з історичною малоруською тра-
дицією, а й з теперішнім status qup. Клерикалізм уніатський — це
галичанський сепаратизм не тільки від України, а й від Буковини, це
просто абсурд, тим паче, що в самій Галичині унія майже зовсім не має
щирих прихильників в самому попівстві (в цьому ми переконались,
розмовляючи колись в Галичині з попами провінціальними, і це на-
родовці ліпше знають, ніж ми) і що, з другого боку, й самі польські
клерикали й Рим дивляться на унію тільки як на перехідну ступінь до
чистого римського католицизму. Ввиду цього православні симпатії
галицьких «москвофілів», зо всім тим, що з них виходить, являються
далеко ближчими до теорії національних святощей, ніж лицемірний
уніатський клерикалізм народовців.

На грунті «народних святощей» зовсім оправдуються і симпатії
деяких, коли не всіх, «москвофілів» і до царського самодержавства
в Росії. Історія не дала нашим старим вічам виробитись у систему
вільного державства, подібного до англійського або до швейцарського.
Потім «козацька воля» захопила тільки частину нашого народу і ледве
стала склонятись до свідомого лібералізму, як була зламана. Тим
часом церковна проповідь защепила й випестила серед нашого народу
ідеал царсько-державний, котрого тепер, безспірно, держиться най-
більша частина народу. З тим ідеалом наш народ ворушився проти
поляків в Австрії в 1848—49 рр. і проти поляків у правобічній Україні в
1863 р. В 1848—49 рр. всі австро-руські патріоти одушевлялись тим же
ідеалом. І тепер за нього викликувались народовці {5-2}. Нічого дивного,
коли дехто, не бачачи сили абсолютизму в теперішній Австрії, шука її
в Росії. Він кланяється одній з «народних святощей»!

Майже так само повертається проти галицьких народовців на ко-
ристь «москвофілам» і культ мови як національної святощі. Літератур-
на мова завше щось штучне в порівнянню з народною, котра в дійсно-
сті є певна купа крайових діалектів. Коли народовцям вільно виробля-
ти мову літературну з діалектів малоруських, то треба признати певну
слушність і тому, що рішучі «москвофіли» беруть мову роосійську, на
котру вони, почасти не без рації, дивляться як на вироб всіх руських
племін або навіть, як Наумович, хочуть виробити ще новий «твердий
руський язик вищої культури» з російського і малоруського на основі
церковнослов'янській.

Теорія Наумовича абсурдну з практичного боку, а надто для ро-
сіян, з котрих ніхто не схоче залишити готову вже «м'яку» мову Пуш-
кіних, Лєрмонтових, Тургенєвих для -«твердого» язичія Наумовичів.
Тільки ж за тою теорією не можна не признати певної величності,
котра мусить притягати до себе галичан, а надто людей релігійних.
Побити ту теорію, а вкупі з тим і все літературне «москвофільство» на
Малорусі можна тільки закинувши погляд на мову як на святощ, а гля-
нувши на неї з радикально-демократичного і утилітарного боку.

Мова не святощ, не пан людини, народу, а слуга його. Література
мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом. Для того
мова літературна мусить бути якнайближча до простонародної. Проти
такого погляду «москвофіли» на Малорусі являються просто вільними
чи невільними обскурантами і не зможуть видержати конкуренції з
народовцями перед скільки-небудь живою громадою. Само собою
розуміється, що літературні народовці тоді тільки дійсно прислужать-
ся народові й стануть міцно серед нього, коли дадуть народові на його
мові літературу йому корисну: утилітарну й просвітню, бо від літерату-
ри формально націоналістичної, пустої народ відвернеться, а літерату-
ра ретроградна обезсилить його в конкуренції з сусідами, та, нарешті,
від неї, а вкупі з тим і від її національності відвернеться й сам народ,
починаючи від своїх більше інтелігентних осіб. Відвертається ж і тепер
народ від своїх дійсно прекрасних по мові, а часом і по поезії старих
пісень, бо зміст їх тепер уже не відповіда народному життю. І треба й
тут зректись теорії національних святощей, а признати, що народ тут
почасти має рацію навіть тоді, коли він заміня прекрасні козацькі пісні
на погані солдатські, бо все-таки в дійсності він бачить перед собою
«охвицерика молодого», а не «отамана козацького». Візьмімось скіль-
ко-небудь енергічно за те, щоб пустити в народ порядні пісні, відпо-
відаючі нашому часу, пояснімо народові, що є реально доброго в ста-
рих піснях, і ми витіснимо «охвицерика молодого» скорше, ніж на-
мовами про те, що треба зберігати старі пісні як національну святощ.

Ми скінчили огляд важніших речей, котрі виставляються нашими
націоналістами як народні, національні святощі. Разом з тим ми
скінчили наші «Чудацькі думки», по крайній мірі, певний їх ряд. Ми
назвали їх «чудацькими» через те, що вони йдуть напереріз тому, що
звичайно говориться і прихильниками і противниками українського
руху. Тільки ж, звісно, ми, як і всяка людина, котра має певні думки,
вважаємо їх за вірні, по крайній мірі, доти, поки їх не перекинуть нау-
ковим способом наші противники. Поки що ми вважаємо вірною осно-
ву тих думок, бо вона є ні що інше, як приклад до певної справи
такого світогляду, котрий тепер руководить усією наукою,— того
світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (ста-
тичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку).
Не-
має і не може бути постійних національних ознак, стоячих без пере-
міни національних духів, нема між людьми вічних політично-адмі-
ністративних порядків, таких як, напр., обрусеніє, не може бути й
національних святощей. Вся практична мудрість людська може бути
в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і по-
служитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить
нас.

В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність
є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо
слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо
на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми
станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади,
поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки
грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові
й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності:
охороні й зростові того, що в ній є доброго.


Примечания

5-1)Треба сказати, що в основних принципах між цими гуртами взагалі
нема різниці. Ось, напр., слова з «Червоной Руси» (1891, ч. 50), котрі могли б
любісінько поміститись і в «Ділі»: «Нашей т. зв. старорусской партии расхо-
дится головным образом о том, щоби нашу церковь с ея обрядом и наш рус-
ский язык с его историческими памятниками, с его азбукою и правописанием
сохранити ненарушимыми до поры, пока нынешнии тяжкий времена не ста-
нут лучшими».

5-2) Див. недавні статті в «Ділі» і «Правді» за «батьківську руку» замість
«парламентаризму», котрі любісінько могли б знайти собі місце в «Граждани-
нах» або «Моск [овских] ведомостях». Др. Антоневич буква в букву повторив
слова «Правди» на «москвофільському» мітингу 2 фебр[уара] 1892. Так, зна-
менита трійця «православие (галицька унія), самодержавие и народность»
(національность) виходять однаково програмою Николая І і його теперішніх
обожателів у Росії, як і галицьких «москвофілів» і українофілів!