Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)
	Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.

В наших „Чудацких думках про украінску національну справу" ми мали пригоду говорити про те, як філософія наівних московских шовіністів (руссанёты як колись йіх звали в Росіі) прийшлась по серцю й деяким украінским патріотам, котрі те ж усвоіли собі манєру рішати всі трудні справи „без німецкоі науки — своєю мудростю", „своимъ умомъ", „по глазомЪру", „безь нЪмецкихъ инструментовъ" і т. д. Ми показували примір такого „глазомЪру" в статях д. Баштового про украінску національну справу, в „ДЪлЪ".

На лихо, „глазомЪръ" причепився і тут! Д. Вартовий сам отверто признався, що він „ніякий історик", — ну, а звісно, що для політики потрібна історія, як для медіціни фізіологія. А до того д. Вартовий видимо поклав собі обходитись в загалі без наукового точного методу, а руководитись тілько „глазомЪромъ" по своему зрозумілого етнографічного патріотизму *) [*) Треба завважати, що се взять човник, не стілько самобутний украінский, скілько украдений у московских сашобитників. Так Катков колись писав: „Спрашиваютъ, какой мы партіи? - Русской. Тутъ все сказано" і т. д. і т. д.]. Через те Листи д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного субєктівізму в обсуджуваню справи досить складноі і важноі.

Д. Вартовий вказує, так рельєфно, як сего доси ніхто не робив, на московско-монархічні заяви чільних украінских писателів: Котляревского, Квітки, Гулака, Стороженка, і поясня ті заяви недостачою національноі украінскоі самосвідомости - тим, що „в тодішньому украінскому діячеві сиділо дві душі — одна украінска, а друга російска". Він назива монархічний настрій думок тих наших писателів — сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін. Сервілізмом власне можна назвати пошану до якого пана, як до фетіша по єго самій истоті, а надто пошану, котра має егоістичні цілі. Тілько ж монархізм, виходящий з певноі політичноі доктріни, котра все таки, по своєму, має на цілі громадске добро, сервілізмом признати не можна. Уся напр. культурна Азія й Африка, котрим далеко не бракує чесности й сміливости, монархічна. Нігде стілько не вбивали царів, як там, а китайский філософ Менгдзи навіть виложив цілу теорію законних революцій і законних царевбивств, а все таки не доказав иншого ідеалу політичного, як монархія, звісно, розумного й доброго царя. У нас у Европі історія двічі виробляла такий же монархічний ідеал: раз в римско-византійску добу, а в другий не так давно: в ХV-ХVII ст. Тілько наукові спомини про грецко-італіянскі республіки, спомини, щасливо сполучені з примірами краін, в котрих задержались зостатки домонархічного порядку, — як Швейцарія, Нідерлянди та Англія з Шотландією, — вирятували Европу від азіацкого політичного ідеалу, тай то навіть у ХVШ ст. більша частина західноі Европи перейшла через період „освіченого деспотизму" котрого міцні зостатки живуть ще й доси навіть у такій висококультурній землі, як Германія.

Росія, з Украіною, в політичному житю власне проходять европейский ХVII-ХVІII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX ст. ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чеснійших людей. Виводити той монархізм з недостачі національноі самосвідомости— є чистою фантазією. У Москалів напр. національна самосвідомість ніколи не потемнялась, а чому ж ми бачимо й у них монархізм? Инший може скаже, що така вже власне національна вдача (душа) Москалів. Так. ми вкажемо на те, що й у Москалів були в свій час віча, земскі собори, котрі зовсім відповідають подібним радам у середневічніи Західній Европі, були теоретики "народосовЪтія," як кн. Курбский, Голицин, Довгорукі, котрих теоріі зовсім відповідають теоріям англійских Фортескью, французких Комінів і т. і.; чистісінькі Москалі брали з своіх царів конституційні записі і в початку XVII ст. і в 1730 р. Москалі в ХVII-ХVIII ст. також ускочили в бюрократично-монархічний період, як Французи в ХVІ-ХVII і також виходять з него за помічю науки в XIX ст. як Французи в ХVIII ст. (Ми вже мали пригоду: Либерализмъ и Земство) нагадувати параллель між історією Московщини й Франціі, як тіпічно і контінентальноі держави, і таку хронологічну таблицю : Франція виділяєся з Каролінгского конгромерату в 843 р. - Володимерщина зо старих князівств у 1243 р. Початок etats generаux французких в 1302 р. — перший земский собор у Москві в 1550 р. Остатній збір еtаts gеnеrаuх в 1614 р.— остатний земский собор у 1698 р. Проба поновити etats genеrаuх в 1649-51 — проба конституційноі грамоти Ганни Івановни в 1730).

З того часу искорки лібералізму можна бачити тілько в грамотах запорожців кінця ХVII ст. а верхом его може служити умова Костя Гордієнка з Орликом і Карлом XII у 1710 р. умова цілком для того часу утопічна, та до того й емігрантска (про се ми говорили докладно в І. вип. Політичних пісень Украінського Народу XVIII. ст.) Далі лібералізм проявляєся перед самою смертю Гетьманщини в петиціі козацкоі шляхти 1767 р. (требовались між инчим сейми) а також в шляхецких Наказах депутатам всеросійськоі комісіі 1767 р. Тут можна вже бачити вплив західно-европейского парляментарізму через молодих козацких шляхтичів що, як Скоропадский, побували в Західній Европі. Тілько ж той лібералізм лучився з замірами обернути поспільство наше в кріпаки, і через те тим паче зостався безплодним. Катерина не дала сеймів, а дала крепацтво, а потім "дворянскія собранія" богатшоі шляхти, і тим задовольнила нашу „історичну шляхту".

Я зрю мою отчизну днесь .*) [Редакція „Основи" (1861, Мартъ) згадуючи Оду Капніста з поводу закону про волю крепаків, замітила, що й Шевченко уявляв крепацку Украіну вдовою]

Позаяк тоді по всій Европі "освічений деспотизм підрізував зостатки крепацтва й сама Катерина поставила перед "Имп. Вільним Економічним Товариством" на суд справу увільненя крепаків у Росіі, **) [Див. про се в книгах В. Семевского "Крестьяне въ царствованіе императрицы Екатерині II" і „Крестьянскій вопросъ въ Россіи въ XVIII й въ первой половинЪ XIX в." Ми дуже рекоменуємо ті книги Галичанам, бо там зібрані факти і про крепаків на Украіні, а також оглянуті літературні виступи проти крепацтва Великорусів і Украінців.] то Капніст мав рацію сподіватись, що незабаром цариця скасує крепацтво на Украіні як і в всій Росіі, і те обернув другу половину своєі оди до самоі Катерини :

Першим проявом політичного лібералізму украінского треба признати „Исторію Русові" ІІсевдо-Кописького, котра, як тепер можна знати, вийшла з сімйі Полетик (див. Кіевскую Старину 1893, І, 41—76, звідки досить ясно видно, що та книга написана була коло 1810 р. і стоіть у звязку з тодішніми констітуційними планами Александра І. і его першого міністра Сперанского. Треба завважати, що ще батько автора „Исторіи Русовъ", Гр. Полетика, депутат 1767 р. був один з немногих тодішніх украінских козацко-шляхецких лібералів — противників крепацтва). На щасте, на сей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільненє крепаків, що велись у европейско-російскій громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Александра І. *) [ *) 3 громадским і придвірним лібералізмом тих часів. Галичане можуть познакомитися з книги Пипіна: „Общественное движеніе при АлександрЪ І." Звязком між полтавскою шляхтою і ліберальним кружком Александра І, котрий царь звав навіть „Соmіte du sаlut рubliс" і котрому признавав за ціль „d'аbоlir lе desроtіsmе еn Russie", служив міністр В. П. Кочубей, властитель Диканьки. Вас. Полетика,— котрий певно був автором „Исторіи Русовъ", — був великий політичний патріот „Малороссійкаго Отечества", по своему автономіст, але при тому не сепаратист, і всего менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацкоі „Малоросіі" і думав, то констітуційна Росія як раз буде те ж саме („Новые русскіе законы, писав він, будутъ то самое, что наши старые малороссійскіе"). Приятіль В. Полетики, А. Чепа говорить про „Исторію Малороссіи", котру писав ІІолетика, як про „славную вЪтвь россійской исторіи" і заінтересований більше всего певними „правами" —перш усего, звісно, шляхти, а зовсім не етнографічними ознаками украінскими. Так він каже, що доки „права дворянъ русскихъ были ограничены до 1762 г. (коли шляхта московска мусіла обовязково служити царям) то „малороссійское шляхетство почло за лучшее быть въ оковахъ, чЪмъ согласиться на новые законы. Но когда поступили съ ними по разуму й изданъ указъ Государя Имп. Петра III о вольностяхъ дворянъ (1762) й Высочайшая грамота о дворянствЪ (1787) когда эти двЪ эпохи поровняли русскихъ дворянъ въ преимуществахъ съ малороссійскимъ шляхетствомъ, тогда малороссіяне начали смЪло вступать въ россійскую службу, скинули татарскія и польскія платья, начали говорить, нЪтъ и плясать по русски" (К. Ст. І. сіt. 54) 3 сих виписок видно думки й мову тодішніх патріотів „Малороссійской націи", або „отечества, як вони себе звали і не без раціі.] Але впять „Исторія Русовъ" написана була мовою не украінскою, а російскою! До того перша поетична проба звязати европейский лібералізм з історичними традіціями украінскими була зроблена навіть не Украінцем, а Великорусом, Рилєєвим.

В 1822-1825 р. Рилєєв напечатав ряд поезій під назвою „Думы", в котрих формально наслідував Немцевича Spiewy Нistoryczne, але також і украінскі пісні. В переднім слові до видяня 1825 р. Рилєєв говорить: „Дума — старинное наслЪдіе отъ южныхъ братьевъ нашихъ, наше русское, родное изобрЪтеніе. Поляки заняли ее отъ насъ. Еще до сихъ поръ украинцы поютъ думы о герояхъ своихъ: ДорошенкЪ, НечаЪ, Сагайдачномъ, ПалЪЪ, — и самому МазепЪ приписывается сочиненіе одной изъ нихъ. Сарницкій (Аnnales Regni рoloniae, t. II, k. 1198) свидЪтельствуетъ, что на Руси пЪлись элегіи въ память двухъ храбрыхъ братьевъ Струсовъ, павшихъ въ 1506 году въ битвЪ съ валахами. „Элегіи сіи, говоритъ онъ, у русскихъ думами называются".

Видавши „Войнаровского", Рилєєв почав писати ще дві поеми з украінскоі історіі: „Наливайко " і „Xмельницкій", але не вспів викінчити йіх. З тих поем звісні тілько вривки, з котрих ліпший ИсповЪдь Наливайка, котра була напечатана ще за житя автора і переложена двічі па французку мову, а також на італіянску і на голландску. Ми приводимо тут усю ту ИсповЪдь.

равнымъ. *) [ Порівн. Шевченка "до Бр Залєского". ]

Під упливом ліберального европейско-російского настрою в 1823—1834 на Украіні дійшло навіть до практичного прояву нового лібералізму, коли там, серед охвицерів склалось поряд з "Южнымъ Обществомъ" „Общество Соединенныхъ Славянъ", котре грало найактівнішу ролю в оружному рrопиnсіaтепtо коло Білоі Церкви в январі 1826, що б поправити невдачу Петербургскоі проби 14 декабря 1825 р. зроблену „СЪвернымъ Обществомъ", де видне місце займав Рилєєв. (Ми говорили про „Общество Соединенныхъ Славянъ" в переднім слові до „Письма Костомарова къ издателю Колокола"). В сему товаристві майже всі члени були з украінскоі дрібнішоі шляхти (Горбачевский, Драгоманов і т. и.) та (на жаль нам тепер !) в нему не було ніякоі украінскоі етнографічноі свідомости, ні знатя народнього житя. Се мусіло статись між инчим і через те, що украінска шляхта ще за козацких часів у ХVII ст. почала складатись з елементів ріжнонаціональних: були в ній і Украінці, і Поляки, Волохи, Татаре, Серби, навіть Греки і Жиди, а потім Москалі. Сей увесь ріжнорідний клас не міг моделюватись по приміру визчого соціально елементу украінского і мусів, по силі річей, у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російского. Для украінізаціі єго треба було більше часу й демократичних ідей.

Так сталось, що нові европейскі ідеі демократизму і лібералізму, котрі згодом мусіли довести освічену громаду украінску й до національного автономізму, появились на Украіні в перший раз не в украінскій одежі, не на украінскій мові, а на російскій. Сталось се, мабуть, переважно через те, що европейство приходило на Украіну через столиці, Петербург та Москву та через всеросійську армію, котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Европі (Ми в повищому огляді говорили тілько про прояви европейства у звязку з украінскими історичними традіціями, пропускаючи всякі инші єго прояви в російскій громаді й літературі в часи Александра І. Дійсно в тому европействі лежить корінь всего поступового в усій Росіі і почастно в Украіні XIX ст.) Ті, хто сидів на Украіні, або рідко з неі виходив, — як перші украінскі писателі XIX ст., ті могли більше задержати в себе украінского етнографічного почутя, та за те менше могли всвоіти собі европейского лібералізму й демократизму. Так то й почався фатальний поділ між вільнодумним і просвітним европейством і украінским етнографічним патріотизмом, поділ, котрий не скінчився й доси. Тілько ж без того европейства, котре нехай ішло, або й доси йде до нас на чужих мовах, — і украінский етнографічний патріотізм не міг би й не може набути ваги справді користного для народу нашого напрямку.

Під кінець сего листу дозволю собі обернутись до наших учених, а переважно до молодих. У нас тепер чимало появилось архівних дослідачів, та на лихо праця йіх або безсістемна, або йде по протореній уже дорозі і звертаєся на дрібязки і через те часто власне не дае ніякоі дійсноі користи, по крайній мірі нічого нового. Тим часом в нашій історіі цілі основні точки, напр. історія інстітуцій і ідей зовсім не оброблена, майже не зачеплена. — Напр. ми вже мали пригоду в „Народі" вказувати на те, що в нас нема ні одноі праці про козацкі й чорні ради, про зйізди нотаблів (свого роду сойми) ХVII-ХVIII ст. тоді як у Великорусів єсть уже докладні роботи про „вЪча", „земскіе соборы", „коммиссіи для составленія уложеній", до чого приклали руки й наші вчені, по крайній мірі Костомаров. Тепер ми мусимо обернутись до історіі літератури. Наші дослідачі в сій науці звертають увагу тілько на форму, а зовсім пропускають осередок, а надто ідеі, а вже зовсім не звертають уваги на твори Украінців, писані польскою мовою (як напр. в старі часи Шимонович, Оржеховский, Ш. Зіморович, автор Rохоlаnkі і др.) або російскою. Досить буде сказати, що в Исторіи литературы рускои д. Огоновского нема й слова про „Исторію Русовъ", без котроі абсолютно неможливий Шевченко. Тим часом, читаючи істориків літератури напр. російскоі, надибуєш Украінців, як Капніст, Яценко(въ) — видавець ліберального „Духа Журналовъ" в часи Александра І, реаліст НарЪжный (не кажемо вже про Гоголя), як Гамалія, перші славісти і славянолюбці, починаючи з Каразіна і т. д. Сі люде між инчими заносили певні ідеі і на Украіну, - з другого боку і в йіх твори заходив украінский матеріал, а до того може й украінскі традіціі, украінске житє давали йім і імпульс до певних ідей. Хто нам усе те докладно роскаже, коли не Украінці? Тепер прочитаєш де що про таке найбільше в Пипіна...