Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:

V.

Три сегочасні групи украінскі по д. Вартовому: украінофіли, радикали й націонали -народовці. Де четверта: „новоерці - угодовці"? IIрограма д. Вартового. Наші виводи.

З такою ж безцеремонною субєктивностю д. Вартовий виставля й теперішній стан і працю ріжних украінских кружків. Він поділив иіх на три групи: 1) украінофіли, 2) радикали і 3) правдиві націонали й правдиві народовці.

Першими й другими д. Вартовий дуже недовольний. Обом гуртам він закида боязкість, — гріх, котрий перш усего залежить від певного настрою індівідуально-псіхологічного, а не від напрямку теоретичного, і окрім того досить розширений в Росіі серед усіх громадских елементів, окрім т. зв. нігілістів. В усякім разі ні нам, котрий живе за границею, ні д. Вартовому, котрий пише під псевдонімом, говорити про той гріх не личить.

Чим властиве недовольний д. Вартовий в основах напрямку украінофілів — не дуже ясно. Він закида йім формальний націоналізм без народолюбства, каже, навіть буцім то вони не признають украінскоі літератури для народу, а признають єі тілько для самоі інтелігенціі; каже далі, що вони працюють мало, тай то не на вкраінскій мові, що вони задержують деякі праці. В сих закидах єсть кілько правди, та тілько що б добре осудити „украінофілів" д. Вартового, треба б ясніще означити, про кого власне він говорить. По деяким ознакам можна думати, що „украінофілами" зве д. Вартовий ученіщих Украінців, котрі сидять на професорских та учительских місцях та літераторів. Звісно, захвалювати ми йіх не станемо, та тілько й згодитись з д. Вартовим, що вони безплодні, або навіть шкодливі для украінства, ніяк не можемо. Такий Антонович, Житецкий, Лазаревський (вибираємо імена сотрудників „Основи", то б то людей, котрі самі себе заявили украінофілами) не пишуть нічого по украінскому, а все по московському, але ж усе таки наукові праці йіх поясняють і украінску народну мову, украінску історію, народне житє, і всякий Украінець мусить бути йім вдячний, як і тим Украінцям з роду, хоч не украінофілам, як дд. Сумцов, Дашкевич, Лучицкий, або Білорусам, як Н. Петров і Малишевский, Великорусам, як д. Буданов, Вікторов і др. котрі працюють над украінскими сюжетами і редакціям „Кіевской Старины", „Этнографическаго ОбозрЪнія" і т. и. котрі дають місце таким працям. Нехай се все „общеруси", по галицко-народовецкій мірці, але все таки найзавзятший украінский автономіст, коли він тілько освічений чоловік і розуміє ціну науки, мусить шанувати працю тих людей. Коли ж він не вдовільняєся московскою мовою йіх, то єму остався тілько одно: працювати, як і ті люде, тілько на украінскій мові. (Те, що б „украінофіли" не признавали украінскоі літератури для простого народу, навіть нема, що говорити. Може й справді д. Вартовий бачив де такого дурака, так дуракам закон не писаний!)

Програму радикалів д. Вартовий хвалить, боіться тілько „соціалістичного коліру" єі. Ся боязнь трохи нудненька в той час, коли напр. в Англіі навіть міністри й консерватори говорять: „ми всі тепер соціалісти", коли і на контіненті і німецкий імператор, і папа роблять уступки соціалізмові. Та в усякім разі признанє д. Вартовим раціі програмі радикалів єсть, в ряду других подібних прояв, добрий знак того, що в російско-украінских кружках повітрє почина прочищатись від того туману, котрий наріс там в 80-ті роки і котрий дійшов був до солідарности з новоерскою реакцією.

Тілько ж д. Вартовому видимо страшно немилі украінскі радикали. Він йім закида зневагу до націоналізму, легковаженє украінскоі мови, котроі б то вони не хотять учитись, те, що вони нічого не роблять і поряд з тим те, що вони пишуть для украінского народу московскі книжки. Не знаємо, які власне особи має на оці д. Вартовий. Може єму й пощастило наскочити на таких власне недоладних радикалів. Тілько ж, коли напр. Вартовий говорить, що украінскі радикали солідарні з „Народом" і нами (д. Вартовий говорить про се досить неприличним тоном, кидаючи нам імена „отамана", „премієра" і т. и.!) то ми вже сорок разів викладали своє рrоfеssiоn de fоі в сій справі. Ми говорили, що ми признаємо національности, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних об-ставин житя народнього (хоч иноді ще необсліджених науково і завше перемінних); ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці, при громадскій праці, а надто ми признаємо важність найвиднішоі національноі ознаки, народньоі мови, як способу морального звязку між людьми. Ми признаємо не тілько право живих груп людей, в тім числі й національних, на автономію, а й безмірні користи, які виносять люде від такоі автономіі. Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадскоі праці культурноі, політичноі і соціальноі, в почутях і інтересах національних, бо инакше ми б заплутались в усяких субєктівностях, в лісі історичних традіцій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдских. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно противуставля людскости, або космополітізму; ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обовязкових історично-національних святощів, а надто ненавистів до других національностів (Д. Вартовий між инчим ганьбить украінских радикалів, що вони забувають моі власні слова, висказані б то „в одному з остатніх моіх творів" і признаваємі галицкими радикалами, то б то, що "розвиток (мас народу) можливий тілько на національному грунті". На самім ділі, я висказував подібну думку завше, починаючи від своіх перших печатних студій по римскій історіі (1863), в котрій я в перше здибався зо справою космополітизму й націоналізму в ту пору, як по слову римского ж поета „заполонена Греція заполонила суворого побідителя" своєю культурою. Починаючи з тих студій, я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітізм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурноі праці! Я полемізував 30 років проти російских псевдокосмополітів, котрі не признавали украінскоі націоональности, і протів украінских націоналістів, котрі виступаючи проти космополітізму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людского поступу і саму підставу новіщого возрождіня національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключности й реакціі. Може бути, що я так незручно писав, що д. Вартовий тілько недавно добачив у мене таку думку?! А зрештою, і за те спасибі !)

Ми получаємо від наших земляків заяви солідарности з нами в таких думках, і через те думаємо, що д. Вартовий не має права приписувати всім радикалам зневаги до націоналізму, в смислі зневаги до національности.

Докір украінским радикалам в незнаню украінскоі народноі вдови може справді бути почасти вірним, тілько єго ніяк не можна прикласти до самих радикалів. На біду, ми знаємо чимало навіть гарячих украінских націоналістів, трохи не сепаратистів, котрі не вміють украінскоі мови, а надто не можуть нею писати. В Росіі обставини житя відбивають освічених людей, а надто городян, від украінскоі мови, а щоб вчитись самим, люде там досить ліниві, і се люде всяких напрямків, в тім числі, на біду, й радикали. Але вважати лінивство за ознаку самих радикалів, буде неправдою.

Такого ж характеру почасти і докір украінским радикалам, що вони нічого не роблять. В Росіі тепер рідко які оппозіційні елементи що роблять, окрім роботи літературноі, та в остатні часи помочи голодним. По правді кажучи, Украінці всяких напрямків по всякій праці ідуть по заду від Великорусів, і коли б йіх можна було підогнати докорами, то в добрий час! Тілько ж докоряти треба трохи правдивіще, ніж д. Вартовий.

На скілько ми знаємо, украінска праця на украінскій мові тепер у Росіі майже виключно зводиться на поміч галицким виданям, печатане певних творів у Галичині і т. и. Радикали Украінці дещо роблять такого, але справді менше ніж другі украінскі кружки. Тут почасти винна ще мало численність радикалів, а з другого боку більша на око енергія деяких других кружків, — напр. істнованє „Правди" поясняєся чисто випадковими, особистими причинами. Але в усякім разі украінскі радикали дійсно могли б робити більше, — як з другого боку і тим націоналістам украінским, котрі, як д. Вартовий, згоджуються на радикальну програму, можна б проявити ту згоду чим небудь реальним. Праця по радикальній програмі не мусить бути монополією якого небудь кружка! Вона витіка з розуміня певних потреб громадских, і в путніх сторонах, напр. в Англіі, ми бачимо радикалів торійских, вігских, незалежних, — соціалістів христіянских, віль-нодумних і т. д. і т. д. Чому б і в нас не мало бути того ж самого?! Чому ми мусимо зостатись при таких дурницях, як, мовляв: "ти радикал, то й знай свій „Народ", а я украінофіл, то й знаю тілько „Правду" з єі австропольскою Побєдоносцевщиною, хоч я й знаходжу, що „народолюбиві ідеі радикальноі групи такі, що до них буде прихильний усякий народолюбець", як каже д. Вартовий.

А вже докір д. Вартового украінским радикалам, що вони „пишуть для украінского народу московскі книжки", зовсім фантастичний. Вже правдивіще було б докорити певних радикалів тим, що вони зовсім ніяких книжок не пишуть. Дійсно, ми не знаємо ніяких московских книжок, зложених для украінского народу украінскими радикалами. Противно тому, ми знаємо книжки украінскі: Про козаків та Татар, віденьскі та женевскі соціалістичні брошури, Про Швейцарію, Про баптистів і др. В д. Вартового видимо дуже вже розійшлась рука на радикалів!..

З поводу радикалів д. Вартовий зачіна справу, котра близько торкаєся всякоі інтелігентноі людини на Украіні. Він каже: „Кожний хто принесе хоч крихту обмоскаленя у наш нарід (чи словом з уст, чи книжкою) — робить єму шкоду, бо відбиває єго від національного грунту" і т. д. Ми раді б помилитись, але нам видиться, що слова сі треба розуміти так, що всякий, хто дасть Украінцеві московску і в загалі де украінску книжку, той робить єму шкоду.

Ми вже мали пригоду говорити про подібну думку, з поводу проповіді „своєі науки" в книжці д. Чайченка про Квітку, і показували, скілько лицемірства в такому націоналізму наших народовців, котрі самі ж йіздять учитись на лікарів, юрістів і т. д. по чужих вищих школах. Правда одна для мужика й для пана, і ставши логічно на таку точку, перестанемо читати і московскі книги Потебні й Житецкого про украінску мову, московскі й польскі книги Антоновича і Яблоновского про украінску історію, перестаньмо йіздити в Відень учитись у Німців медицини, бо бували ж пригоди, коли напр. який Січовик віденьский осідав у Відні, або в якому Тиролі і німеччився і т. д. і т. д. Скажуть, що я довів думку до такого кінця, де вона мусить бути абсурдна. Так вона й у початку своєму абсурд!

Не кажучи вже, що люде живуть не одною національностю з єі мовою (инакше напр. французи мусіли б увесь вік плакати, що вони тепер не говорять по гальскому, хоч дійсно вони прийняли не мало лиха, поки нороманились), а станемо на просту точку щоденного житя. Візьмім напр. ідеального украінолюбця і народолюбця де небудь у полтавскому селі, такого, що сам не тілько ширить між народом, а і пише украінскі книжки. Поряд з ним живе письменнний мужик, котрий схоче напр. навчитись з книжки, як ліпше вправляти бжоли, або ліс, рілю і т. д. і просить у мене об тім книжки. Украінскоі книжки такоі нема, а московска (а в Галичині польска) єсть, — так народолюбець єму не дасть єі, такоі книжки, що б він не помосковився, або не сполячився?? Деж тут буде народолюбство? Колись, у 60-ті роки й мені траплялось бачити таких украінофілів, котрі казали, що ніхто не смів давати нашому народові инших книг, окрім украінских і мусить заждати з усякою просвітою народу, аж поки патріоти украінскі не напишуть усяких украінских книг. Потім таких украінофілів щось не стало видно, і вся справа звелась на те, що єдиний спосіб запобігти лиху — се писати як найбільше книг по украінскому, але де конче потреба єсть, то послугуватись і книгами на чужих мовах, як се робиться скрізь на світі, а про шкодливі боки денаціоналізаціі (погорду до своіх і т. и.) говорити при таких нагодах свою думку народові. Тепер така допотопна виключність вилазить у такого народолюбця в печатному слові. Ні, ми воліли б помилитись у розумінню слів д. Вартового! Так можна подумати тим паче, що в своій програмі під конець листів д. Вартовий згоджуєся, що б на Украіні в школах народніх учили і „державноі мови!"

Після того, як „розніс" д. Вартовий дві попередні украінскі групи, можна було сподіватись, що він покаже нам, що робила й робить третя група, котру він зве „правдиво національна та правдиво народолюбна". Тілько ж він сего не зробив, а скінчив на тому, що раз сказав, що имена тих правдивих украінских патріотів „усяке тепер знав і не треба іх тут наіменовати", а вдруге таки назвав два имени: „Кониського та Левіцкого, як найкращих репрезентантів нашого національного руху".

Що на таке сказати?! Д. Левіцкий, як ми сказали, написав кілька добрих повістей, а перед тим і після того кілька слабих, з туманною тенденцією і лихим водевільним заходом. Від него можна сподіватись, що, покинувши тенденційність і звернувшись до сучасноі порядноі літературноі манери, він упять дасть нам кілька добрих повістей. А про Кониського і того не скажеш. Таланту беллетристичного не дав єму бог, образованя не дала ему чи доля, чи сам він „не восхотЪ разумЪти" сучасних громадских справ. Що ж він може репрезентувати?

Поклоняючись таким репрезентантам, діло трохи рисковане, обявляти всю російску літературу „шматом гнилоі ковбаси", як се рішучо каже д. Вартовий!

Про четверту групу „новоерців", д. Вартовий не спомина, — про ту, що видумала „угоду" з польскими магнатами-клерікалами, що поставила украінский рух під берло галицких епископів-ультрамонтан, поновила Духинщину й почала навіть єі популярізувати, що повертала надіі Украінців на польских панів навіть в соціальних справах („Правда" про "разверетаніе" лісів і насописк на правім боці Дніпра), вторила польско-панским газетам в справі еміграціі селян-Русинів із Галичини й Буковини, і т. д. Ми знаємо, що актівних членів ся група богато не мала, хоч вона й виголошувала в „Правді" про свою силу, та все таки один час вона напустила туману по украінских кружках досить широко. Тепер фіаско новоі ери в Галичині прибило ту групу, але вона ще не вимерла і ще шкодить, хапаючись за теорію „неутралітету"' Украінців у галицких справах, і ще шкодитиме, вигадавши щось друге. Не вже д. Вартовий не чув про сю групу? Єму ж тим більше треба було відділити єго люблених націоналів-народолюбців від сих новоерців, бо сі „часто-густо" сиплять у своєму органі словами „національно-народній".

Пропустивши четверту групу і не давши огляду роботи третьоі, д. Вартовий дає свою програму від імені сеі третьоі групи. Ся програма неожиданно смирна проти широких замірів і докорів д. Вартового, смирна і в своіх оснівних точках проти теперішнього стану Украіни в Росіі, а також і по своєму погляду на украінофілів і радикалів, до котрих зараз перед тим д. Вартовий показувався так немилостивим.

Свою програму д. Вартовий почина з того, що „зрікався усяких заходів коло політичноі самостайности украінскоі". Прочитавши таке, я не міґ не спитати себе: за віщо ж д. Вартовий так сердиться на мене за мою полеміку проти украінского сепаратизму? І тепер мушу сказати два слова про сю точку, це так рrо dоmо mеа, як для поясніня справи.

Д. Вартовий навіть просто недобросовістно поступив, коли написав (у 11 нрі „Буковини") таке: „д. Драгоманов нападав на справжній, правдивий украінский націоналізм, звучи єго „сепаратизмом". Я виступав проти певного націоналізму, признаючи національности (див. про те обширно в Чудацких Думках), але ніколи не змішував того націоналізму з сепаратизмом, знаючи, що націоналізм бува й централізаційний, заборчий напр. у Москалів, Поляків, Німців, Французів і т. д. (Інтересно напр. як виступа проти „націоналізму" д. Волод. Соловьов, котрий був навіть членом петербургского Славянскаго Благотворительнаго Общества — див. его „Національный вопросъ въ Россіи"). Під сепаратизмом я розумів, — відповідно до того, як се вживався в усіх літературах, — стремлінє до державноі окремности, котре може проявлятись і без усякоі етнографічно-національноі барви, напр. як було в часи повстаня південних Штатів Північно-Американскоі Спілки, коли власне і пішло в моду слово сепаратизм і коли діло йшло об тім, що б властиво в одній національности зробити дві держави.

От і я, коли „нападав" на украінский сепаратизм, то тілько на розмови про те, що б виділити російску Украіну в осібну від Росіі державу. Тілько ж я власне навіть і на сей сепаратизм ніколи не „нападав" прінціпіально, бо не можу мати проти него нічого з боку прінціпіального. В прінціпі не тілько всяка нація, чи племя, має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть же й доси посеред Італіі республіка С. Маріно і певно люде в ній мають своі раціі зоставатись осібною державою. Схотіли дві части Аппенцелю поділитись на осібні півкантони, і живуть собі так і т. д. і т. д., — то чому б не то Украіні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того і мали силу поставити на своєму?!

Коли я виступав проти розмов про украінский сепаратизм, то власне вказуючи, що се пусті розмови, котрі не мають під собою ніякого грунту. Я й говорив про се навіть не зо взгляду на російску Украіну, де люде прекрасно знають ціну сему сепаратизму, а взглядно до Галичини, де люде в загалі мало знають російско-украінскі справи, де я в часи написаня своіх статей у „Правді" 1873 р. здибувався з людьми, котрі рівняли до Украіни мірку напр. корони св. Степана Угорского (Маgyаr Оrszаg) і де ще недавно „ДЪло" говорило про Кіевске королівство, „Правда" про „цілу австрофільску партію" в російскій Украіні, де навіть в соймових бесідах д. Січинскиіі і др. говорили про можливість Ukrаіnаm соnvеrtеre політично до Австріі, як релігійно до Риму.

Як украінский публіціст, я не міг зоставити без уваги такі розмови, тиві паче, що вони зводили певних Галичан на фальшиву дорогу. Але я завше був і єсмь прихильником політичноі автономіі Украінців в формі автономіі земскоі: громад, повітів і краін, в котрій, як я затягався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового „зректись усяких заходів коло політичноі самостайности украінскоі", не згоджуюсь між инчим і через те, що без політичноі самостайности, чи автономіі, не може бути і автономіі національноі. Коли б не увесь смисл термінологіі д. Вартового, то я б у словах єго побачив би просто laрsus сalamі, випадкову підставу слова політичноі, замісць державноі. Тепер же я мушу вбачати в словах д. Вартового ознаку темноти думок про політичні справи і через те темноту і програми.

Огляд історіі і теперішньоі практики европейских народів показує, що автономія політична і національна можлива й без державноі відрубности. От через те і я, не бачучи грунту для державного сепаратизму украінского, бачу повну можливість політичноі і національноі автономіі украінскоі на грунті земскоі автономіі (sеlfgoverment), до котроі і в усій Росіі, в тім числі і в великоруских земствах, висказувалась стільки раз явна сімпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в жите і в Росіі. В „Вільній Спілці" і в „Чудацких Думках" я говорив про се докладно, і тепер не маю раціі повторятись.

Д. Вартовий сам кружиться навколо думок, подібних нашим, та тілько якось не може договоритись до чогось ясного, навіть і тоді, коли він зовсім близько підходить до суті діла.

Так він напр. резонно радить Украінцям увійти в спілку з людьми тепер недержавних націй Росіі. Думку сю ми не раз висказували за 20 років і навіть пробували реалізувати єі напр. виданєм брошури на мові білорускій, пробою зблизитись з Литвинами, про котру хоч брехливі звістки подали й „Московскія ВЪдомости" і т. д. До такоі спілки може прислужитись загранична пресса, — тепер між инчим і в Америці, де дуже близько одні до одних зійшлись напр. Русини, Поляки і Литвини, з котрих кожда нація має навіть і печатні органи, — але, звісно, треба б, що б ся загранична пресса була підперта голосами із Росіі, а далі працею в самій Росіі. Ми звертаємо увагу на се одномишленників д. Вартового хоч би й з поводу виставки в Чікаго.

Тілько ж і другі недержавні національности в Росіі, виключаючи хиба привислянских Поляків, стоять так, що і в них сепаратизм державний також мало має надій вигоріти, як і на Украіні, так що і йім треба прийняти програму політичноі земскоі автономіі замісць сепаратизму. До того така автономія навряд вигорить у Росіі без підпори самих Великорусів. Я мав пригоду говорити про се не раз, і вважаю за дуже щасливий випадок, що у Великорусів, при всіх централістичних звичаях, котрі виробила в них історія, — як у многих друґих народів Европи, склавших великі держави, — все таки єсть великі сімпатіі до адміністратівноі децентралізаціі і земскоі автономіі. Яка тому причина, чи дуже вже велика ширина Росіі, чи явна дурость російскоі бюрократіі, але по правді треба сказати, що в великорускій громаді далеко більше прихильности до децентралізаціі, ніж напр. у французкій.

Украінці могли би добре використувати сю прихильність, коли б узялись за діло зручніще і між инчим коли б більше налягали на земску, ніж на національну автономію, і менше тикали в очі Великорусам йіх національним централізмом, мов би то прирожденним Великорусам. Д. Вартовий зовсім не спинявся на практичних, власне земских, справах автономізму, а за те, хоч сам каже про потребу спільности з ліберальними Великоросами, поспішаєся кинути йім докір централізму з поводу якоісь фрази „НедЪли".

Не лишнім буде нагадати, що редактор „НедЪли" ніякий Великорус, а син попа з кієвскоі губерніі і колись був досить близький до Костомарова і т. и. і ще в 70-ті роки і пізніше печатав украінофільскі статі. Головне ж „НедЪля" ніяк не може вважатись за властиво „ліберальний" орган. Вона хоче бути органом "народническим". Колись вона проповідувала "деревню" — село, потім печатала безполітичне „народничество" д. Юзова (в жилах котрого нема й каплі великорускоі крові) і т. и., але завше відхрещувалась від лібералізму.

В російскій печаті єсть органи, котрі більше мають права на имя ліберальних, і по правді кажучи, Украінці всего менше мають права жалітись на йіх неприхильність. Ми не приводимо фактів, сподіваючись, що по крайній мірі в Росіі, та й у Галичині чимало йіх звісно тим, хто слідів за російскими місячниками, і що всякий навіть народовець у Галичині читав недавно в „Зорі" хоч би й про те, що одна великоруска народницка фірма прийма на себе видавництво і ширенє і украінских книжок, що недавно в Галичині було напечатано об тім, що образ Шевченка виставлено в московскому історичному музею, як образ всеросійскоі знаменитости і т д. Перед такими фактами ніяк не можна признати тактовним те, що деякі наші патріоти трохи не всю свою працю зводять на те, що підхоплюють яке небудь слівце, або навіть промовчуванє в російскій печаті, що б зараз же возвістити urbi еt оrbi, які Великоруси неприхильні до Украінців (Недавно "Правда" вшпигнула „журнал Стасюлевича і Пипіна" за те, що він ні словом не згадав про голод в Кієвщині і на Поділю, — коли ВЪстникъ Европы зовсім і не думав оглядати голоду по всім губерніям Росіі, а мав дати тілько загальну картину і коли тут винні (коли вже хто винен) самі Кіяне й Подоляне, що не подали в столичну печать таких дописів, які зробили за своі краі гр. Бобринский, Л. Толстой, Корнилов і т. и. І сей докір зроблено в тому самому числі, де напечатано ювилейний панегірик одному сотруднику, про котрого говориться між инчим, що не було „ні одного поступового видавництва, в Росіі, котрого б ювилят не запомогав своіми многоцінними працями про безталанну неньку-Украіну" і т. д.! Ну, хиба се не дитинство?! Тим часом ліберальні виданя в Росіі так наівно вірують в дружбу до себе украінских і галицких націоналістів і в йіх лібералізм, що напр. той же „ВЪстникъ Европы" напечатав у себе допись в похвалу галицких народовців і між ними навіть єпископа ІІелеша!).

Поряд з такою безтактовностю украінских націоналів барви д. Вартового стоіть те, що вони не показують ні недержавним націям, ні Великорусам реальних точок для спільности, то б то свого власне політичного, державно-адміністратівного ідеалу. Через сю точку д. Вартовий перескочив так мов би то єі і не було на світі.

Може хто скаже, що при теперішньому стані Росіі була б даремним, утопічним навіть і думати про такі речі. Але подібне можна сказати і про все друге, про що говорить д. Вартовий : про економічний добробит, національну просвіту і т. й. Хто і коли тим усім займеся при теперішньому стані Росіі, коли уряд тим займатися не хоче, або не вміє, а громадянам не дає?! Без ідеалу, без віри в будучність ніяка праця не можлива!

Ми цілком розуміємо, що тепер у Росіі у многих може розвитись наикрайніщий пессімізм. Але ж думаємо, що власне історичні досліди й порівнаня можуть побороти той пессімізм, з котрим жити актівно не можна. На лихо, в Росіі знатє історіі, а надто новіщих часів, далеко не цвіте, а окрім того навіть у школах Росіяне навчаються якось виділяти Росію від усего світа. Тим часом і тепер Росія пережила тілько пору, котрій подібні переживали і другі народи Европи і з котрих вони вийшли, між инчим дякуючи ідеалізму своєі інтелігенціі, иноді навіть оптімістичному. Не раз бувало в історіі Европи, що найгірші часи апатіі громадскоі, реакціі були власне перед часами акціі, поступу: А и денегъ нЪту — передъ деньгами! як говориться в великорускій пісні. Не так давно сама Росія пережила сумну добу часів Николая І, а надто після 1848 р. Доба та безспорно була гірша, більше безнадійна, ніж теперішня, бо тоді Росія була більше відрізана від Европи, ніж тепер, тай у самій Европі панувала реакція, а найблизчі до Росіі уряди Пруский і Австрійский були не дуже ліпші від російского. І все таки після севастопольскоі війни наступила на кілька часу в Росіі доба поступу, в котру щось було зроблено, дякуючи тому, що в попередню добу інтелігенція хоч де що собі вияснила з політичного ідеалу: волю крепаків, печаті, земство, публичні суди і т. и.

Тепер реакція багато зламала із того, але де що зосталось. Теперішньоі печаті і університетскоі науки в Росіі не можна і з далека рівняти до николаєвских. Тепер і з гидкого „Нового Времени", людина, в тім числі і робітник, а иноді і селянин, котрий загляне в трактир, або везе пошту, може довідатись про те, що дієся на вільніщому світі. Число людей з гімназічною і вищою освітою безмірно збільшилось. Ми ніяк не можемо собі уявити, що б із тих людей ті, хто має які ідеали, в тім числі й автономно-украінскі, не могли зовсім йіх пропагувати хоч би між своіми приятелями, родичами, сусідами, навіть між мужиками. Особисто я напр. ніколи „не ходив у народ", бо моя робота вдержувала мене в великому місці, в кабінеті. В селі бував я рідко, як гість і, звісно, панич або пан. Але в мене були добрі знаємі і серед мужиків, колишніх наших крепаків, котрі знали, що я лихого не роблю (учиться, а потім учителює, мовляв) і готовий послужити йім, чим умію: лист прочитати, відповідь написати, „бумагу" до уряду, сказати слівце чиновникові, попові, навіть хініну дати проти трясці і т. и. Сусіди-мужики охоче розмовляли зі мною, і мені траплялось говорити йім і про державні справи і виясняти йім і що таке констітуція (хоч і без сего слова) і що було доброго в нашій козаччині, котру все таки наші селяне, а надто на лівім боці Дніпра і в Новоросіі памятають, і чому ліпше б було, як би всякі книжки писались по нашому, украінскому, і чому я пишу новобранцеві, або заробітчанину на лист, писаний московско-писарским штилем, відповідь від батька, матері, брата его — по нашому, по украінскому, і т. д. І ніхто на мене з мужиків не доніс. Не кажу про родичів і сусід з більше освічених, з котрими лекше розмовитись про всякі громадскі справи, в тім числі й політичні.

Не можливо, що 6 десятки, сотні, тисячі освічених людей не могли зробити свого в напрямку пропаганди здорових політичних думок, а надто при праці систематичній, при певній організаціі, котра завше починаєся з малого і котроі зріст залежить стілько ж від свідомости і енергіі членів, скілько і від обставин. А в кінці всего переміни в громадах і державах залежать найбільше від переміни громадских думок. Ми певнісінькі, по тому що робилось у Европі і в самій Росіі, що коли тілько значна частина громадан у Росіі хоч так ясно поставить перед собою думку про державну вільність, як колись поставила про волю крепаків, то переміна державних порядків у Росіі наступить чи тим, чи другим способом, чи під нагнітом з низу, чи з гори, чи після війни, чи після голодів, чи під страхом банкроцтва, бунтів і т. и. Оглядаючи історію Росіі в 50 — 80 рр. треба по правді сказати, що і в часи „реформ" 1859—1866 і в часи „вЪяній" 1880-81 рр. державна воля не наступила в ній не тілько через те, що се справа трудна, а й через те, що не були вияснені в самих передових людей єі форми; що напр. тоді, як Поляки рвались до сепаратизму, великорускі і украінскі демократи навіть боялись „констітуціі", як „справи панскоі і буржуазноі", і що в усіх навіть поступових людей було „шатаніе умовъ", говорючи словами ген. Гурка, котрий, звісно, не те думав сказати, що ми.

З сего „шатанія умовъ" треба перш усего вийти, і між инчим украінским автономістам треба собі ясно поставити близчі і дальші ідеали і форми політичні, — державно-адміністратівні, — для украінскоі автономіі, і притягти до них своіх земляків показом реальних вигод від неі (адміністратівних, фінансових, просвітних і т. д.) а далі шукати собі спільників і по чужим сторонам. Інакше справа автономіі Украінців не може посуватись на перед і навіть не вигорить і в часи, для неі придатніщі, коли автономісти украінскі опиняться без ясноі і реальноі програми.

От тим то й жалко, що Украінці навіть у заграничній печаті, коли беруться говорити про украінску національність і єі автономію, то обходять політичний бік справи, — власне найважніщий для сеі точки, — тоді як ріжні блягери граються словами про Кієвске королівство, австрофільске украінство і т. и.

Майже так само пройшов, не зачепивши суті діла, д. Вартовий і коло справ соціально-економічних. В сих справах він убачив тілько спор про коллектівізм, чи індівідуалізм, і позаяк, по єго думці, ще ніхто не сказав в сих справах остатнього слова (так мов би то про що небудь на світі сказано буде остатнє слово, окрім того ангела, котрий, кажуть, програє в трубу при кінці світа!), то він і радить махнути рукою на сі справи. Д. Вартовому видимо незнана література соціальноі справи навіть російска, хоч по тому, як він навча нас про істнованє других літератур, далеко багатших, можна було б ждати, що він прочитує цілі бібліотеки европейскі. Навіть по газетам і журналам російским можна бачити, що тепер, окрім рішучих коммуністів, єсть десятки соціалістичних партій і що самі коммуністи, після того, як партіі йіх стали з літературних політичними, на сей час менше займаються теоріями про індівідуалізм чи коммунізм, а висувають на перед практичні справи: реформа податків, числа годин праці, убезпеченя робітників від каліцтва, болісти, старости, безробітя, реформи аграрні і т. д. і т. Недавно французкі соціалісти видали програму агітаціі серед селян, і там зовсім не ставлять коммунізму, а тілько певну солідарність громад в справах громадских земель, бо тепер ще праця хліборобска не дійшла до такого ступня коллектівности, як праця заводска та фабрична. Не ставлять коммунізму і соціалісти ірландскі, а вдовольняються поки що переходом землі до хліборобів, хоч би і на власність індівідуальну і відкладаючи коллектівізм на той час, коли єго виможе зріст економічного житя. В Росіі ще й без коммунізму стоять наглячі справи, котрі требують по своєму радикального заходу: зріст безземельних селян, страшенно неправедна сістема податків, зовсім непосильний державний буджет, повна безправність і необезпеченість робітників і т. д. і т. д. Майже всі сі справи вияснені старанними працями учених, публіцістів, земскими статистиками, котрі напр. вже років 20 назад предрекли голоди, що тепер давлять Росію, в тім числі й нашу „благодатню" Украіну. Діло поратуваня Росіі від голоду, як і від других соціяльно-економічних лих і неправд тепер стоіть в явному звязку з політичного справою, бо царско-чиновницкий уряд і не хоче і не вміє полагодити лиха. Об сім треба говорити, коли не кричати на всіх базарах, а нам украінскі „народолюбці" радять ждати, поки хтось скаже остатнє слово в справі індівідуалізму і коммунізму! Є від чого посумовати власне Украінцеві!

І при такій малій розвазі над економічним житєм, д. Вартовий далі говорить, що націонали народолюбці мусять поставити „насамперед народній добробут (економичний), котрий, по єго словам, попереду стоіть і в радикалів*). [*) Не буду говорити за всіх радикалів, але позаяк се вже не перший д. Вартовий говорить таке, то я мушу по крайній мірі за себе сказати, що, вважаючи людский організм за річ дуже складну і будучи єретиком проти всіх ортодоксій, в тім числі й соціалістичноі (або ліпше німецкоі соціал-демократичноі) я ніяких громадских інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних, не становлю на перед, а всі нарівні — всі вкупі!]Добробут той д. Вартовий хоче підняти „в межах від россійського уряду дозволених"—сільско-господарчими школами (не каже: приватними, чи урядовими або земскими?), позичковими касами, крамницями для доброго й дешевого продажу потрібних селянинові продуктів. Чи треба говорити, що ся програма смирніща для наших часів, ніж оффіціальна програма кн. Н. Репніна для 1819 р.? Далі що сказати про крамниці і т. и. коли вже й украінска „житниця Росіі" не має чим заплатити податки, а навіть і що йісти? Недавно доказано було цифрами, що гроші, котрі ще хлібороби мають у Росіі за хліб, як він де уродить, дістають вони лишень через те, що сами не дойідають того, що потрібно людині і що йідять люде в найгірше впорядкованих державах Европи, окрім Галичини!

Далі в справах просвітних (властиво національних) д. Вартовий говорить про вільність „самостійности вкраінськоі літератури", при чому досить незручно добавля, „що б украінській мові вернено всі єі права". Незручно, бо в старих школах наших народня украінска мова вживалась дуже мало по при церковній і навіть польскій, котрою читали багато лекцій ще в XVIII ст. навіть в Харьківскому коллегіуму, то б то там, де й кости польскоі не було. Через те між инчим і так легко було урядові ввести з кінця ХVIII ст. в наші школи, старі й нові (гімназіі і університети, котрих у нас не було, нехай і не зовсім через нашу вину, бо ми говорили про них ще в гадяцкому договорі 1658 р.). Ми мусимо требувати права для нашоі народноі мови, як і других політичних прав, не іменем історіі, котра часто буде проти нас, а іменем сучасного здорового розуму. Після свого, досить загального требуваня прав мови, д. Вартовий зводить розмову на саму церковну проповідь, народній суд (волостний, чи й мировий?) і народню школу, требуючи зрештою і законів на украінскій мові. При сему д. Вартовий признає потребу вчити в украінских народних школах і державноі мови. Як бачите, програма се ще більше смирна, ніж розвінчаного з „батьків" Костомарова. — цілком „простонародна", „для домашнього обиходу", і смирніща ніж та, яку ми викладали в статях „Література російска" і т. д. котрі так розгнівали д. Вартового через 20 років після того, як вони появились. І до сеі програми радить д. Вартовий іти, "впевняючи словом і ділом(?) россійску інтеллігенцію, що така реформа необходима річ, розвиваючи народну літературу та проводючи єі на село" (А город? —спита хто небудь, згадавши повищі листи д. Вартового).

Д. Вартовий говорить під конець, що єго партія національно- народолюбна" (з такою програмою), яко партія, що має на меті практичну діяльність (курсів автора!) а не самі теоретичні пориваня. — чи національного, чи соціяльного змісту (курсів наш!) єдино може мати силу й вагу в украінскій справі". Автор не пита себе, як теперішній уряд россійский подивиться й на таку програму? Для нас же ясно, що до констітуціі в Росіі уряд ніколи не позволить навіть украінскоі проповіді в церквах, ні мови в школах і на селі (Тепер иноді украінска проповідь допускаєся тілько в Холмщині при боротьбі проти споминів скасованоі уніі та римского католицтва, так що прихильникам украінскоі проповіді в православних краінах зостався хиба ширити на украінскій мові всякі єресі! Не знаємо, що на те скаже д. Вартовий ?)

Д. Вартовий, звісно, не проти „зміни сегочасного режиму в Росіі" і каже, що украінскі націонали-народолюбці мусять „сприяти усяким легальним заходам одмінити" той режим. Пречудне се „сприяти", а надто після докорів автора украінофілам і радикалам за боязкість. Нам воно нагадує, як одна украінска патріотична групка, вбачивши вже, що галицкі народовці самі почувають, що влізли в болото з новою ерою, поклала все таки не виходити з неутралітету, а зайняти вижидаюче становище перед вижидаючим становищем народовців перед урядом і польским колом". „І Гоголь такого не вигада!" — писав мені д. ІІавлик, діставши звістку про таку чудасію.

Ми мусимо зарані відбити один докір, котрий може хто нам зробити. Ми зовсім не думаємо вимогати від кого небудь з наших земляків у Росіі актівноі боротьби з теперішнім режимом політичним. Ми знаємо, що се праця не легка і рискована. Тілько ж з сего не виходить, що б наші земляки мусіли держати в тумані і своі голови. Се вже зовсім не достійно поважних людей. Треба раз на завше признати, що сурьозна праця для маси украінскоі не можлива, поки не буде в Росіі політичноі волі, а значить, що й украінский рух не може мати сурьозноі громадскоі ваги, поки не стане на політичний грунт. С'еst а ргеndrе, оn а lаіssеz, як кажуть французи: або взяти, або покинути! Се треба так і знати і не дурити ні себе ні других.

Зрештою сприяюча поза д. Вартового „перед усякими легальними заходами одмінити сегочасний режім у Росіі" — чиста фантазія. Тепер легальних заходів зовсім не може бути в Росіі, бо навіть колишнє, хоч невеличке право петіцій, яке мали земства, а надто дворянскі збори, котрі не так давно обертались до уряду з „ходатайствами" між инчим і про вольність печаті, про адміністратівні реформи, про скасуванє адміністратівноі висилки, про скликанє земского собору, — тепер новими законами, легально скасовано. Навіть що б упять піднятись на такі петіціі (а без того вже ніяк не буде в Росіі не то зміни режіму, але навіть Лоріс Меліковских „вЪяній") — земства і дворянскі збори в Росіі мусять, говорючи словами Наполеона III, „вийти з легальности, що б увійти в право!"

Та що тут довго розмовляти! Аже ж і те, що недавно якийсь украінский націонал видав переклад книги Кеннана, росхвалений навіть „ДЪломъ" — єсть нелегальність! Ба, навіть працювати для „Историчной Бібліотеки" д. Ол. Барвінского, для котроі перекладав цензурні монографіі Костомарова недавно померший черниговский земець Карачевский-Вовк (як довідуємось з єго некрологів) — нелегальність, бо та Бібліотека заборонена в Росіі і т. д, і т. д. І поряд з таким легалізмом, д. Вартовий радить російским Украінцям порозумітись з галицкими, буковинскими, угорскими, то б то з людьми, живучими в констітуційних державах, де земляки наші мають легальне право по економіі агітувати за націоналізацію фабрик і землі, а по національній політиці за украінскі університети й виділ усіх руско-украінских земель Австро-Угорщини в осібну державну краіну, аби тілько під берлом Габсбургів.

Дивна наівність!

Так то можна сказати, що національно-народолюбна гора д. Вартового родила мишеняточко! Те мишеняточко вийшло смирне з рештою не тілько перед російскими законами, а й перед другими украінскими групами, так суворо з початку засудженими. Д. Вартовий сподівався, що й украінофіли й радикали, як тілько перейдуть від слова до діла, то й пристануть до єго національно-народолюбноі групи.

Аби було до чого приставати!

Ми, як бачили читачі, не так по вояцкому настроєні до ріжних украінских напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивуєся, коли ми, — не відрікаючись ні від одноі точки тоі програми, котру ми не раз викладали між инчим і в „Народі", — в той же час обернемось до ріжних украінских груп досить миролюбно.

З усего, сказаного вище, не трудно вивести ось яку мораль для украінскоі праці.

Праці тоі видно тепер не так то багато. Вона не сістематична, часом не свідома, не організована. Більше праці, більше думки, більше організаціі! Але й менше сектярства! Говорючи на християнский лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на Паску: іди й постивший, і не постивший! — Христос прийма й тоґо, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у ХII-ту годину!

Один працює для науки про Украіну тілько по московскому (або по польcкому), — будьмо ему вдячні і ті, що пишемо по украінскому. Один вірує в украінску літературу тілько простонародню, „для домашнього обиходу", — нехай виробля єі, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює, по своєму, не кидаючи анахтеми на невірующих, але працюющих, по своєму, все ж таки для украінскоі літератури. Одна бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-украінскі, — впять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тілько мира між нами не може бути: в справі поступу, чи реакціі, в справі кастових, чи всенародних інтересів, бо се справи оснівні, з за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котроі житє людей перестало би бути людским. Сеі боротьби не можна замазати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій націі, котра власне нація плебейска. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальніщими, одні демократами індівідуальними, а другі соціальними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашоі краіни, котру і в Росіі, і в Австро Венгріі давить дуже вже застаріла сістема реакціі і кастівности.

Під кінець теперішній стан нашоі печаті. Примушує сказати ще про одну річ, про котру при инших обставинах не варто було б і згадувати: се про крутійство, котре завелось в наших кружках і нашій печаті. На шастє, крутіів не так то багато в російскій Украіні, по крайній мірі менше, ніж в австрійскій. Там більше хибують люде темнотою, незнанєм обставин. Тілько ж усе таки те крутійство завелось і там і в часи „новоі ери" було розвинуло досить своє павутинє, так що по за ним не було видно зовсім чесного й поступового в украінолюбских кружках. Тут була головна причина, чому й полеміка між ріжними нашими напрямками стала гострішою, ніж би слід було. Тепер почало трохи розвиднюватись і з сего боку, але крутійский Картаген мусить бути рішуче зруйнований однаково як радикалами, так і націоналами украінскими! Для націоналів се навіть більше важно.

30 Марця 1893.

Софія.

 


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.