Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:

АНТРАКТ З ІСТОРІЇ УКРАЇНОФІЛЬСТВА (1863 — 1872)

Вперше опубліковано у журн. «Правда» (1876, № 12, с. 471 — 479; 1876, № 13 — 14, с. 523 — 529; № 15, с. 575 — 581; № 16, с. 624 — 633).

Підпис — Українець.

Стаття, як засвідчує редакція «Правди» (1876, № 12, с. 471) у преамбулі до її публікації, була надіслана до журналу влітку 1872 р. під назвою «Народна освіта і література на Україні». Видавці наголошували на тому, що впродовж чотирирічного лежання в архіві «Правди» її автор пішов далі у своїх поглядах. Драгоманов підтримував наміри цього народовського видання стати загальноукраїнським органом, але різко виступав проти національної замкнутості редакції. Підсумовуючи власні спостереження і висновки з приводу занепаду народної освіти на Східній Україні, Драгоманов згодом написав і видрукував у збірці «Громада» (Женева, 1878) розвідку «Народні школи», куди ввійшла з деякими уточненнями й ця стаття. У зібрання творів не включалась.

Подається за першодруком.

[1] Подушка Іван — маловідомий український поет, родом із катеринославських кріпаків.

[2] Павлусь — псевдонім П. П. Чубинського.

[3] «Основа» — перший український громадсько-політичний і літературний журнал, що виходив у 1861 — 1862 pp. y Петербурзі і об’єднав навколо себе як широко відомих авторів, так і молодь на грунті інтересу до історії України, до її самобутнього національного розвитку.

[4] Ці кошти були згодом використані на преміювання «Словника» Б. Грінченка.

[5] Опатович Степан Іванович (1832 — 1892) — священик, церковний письменник, активний член української Громади в Петербурзі.

[6] Перша недільна школа як засіб інтелігенції сприяти просвіті народу була відкрита 11 жовтня 1859 р. в Києві і стала прообразом багатьох таких шкіл на Україні і в Росії загалом. Але 12 червня 1862 р. всі вони були закриті за нібито пропаганду атеїзму та соціалізму (див.: Драгоманов M. Австро-руські спомини // Драгоманов M. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. К., 1969. Т. 2).

[7] Це Лебединцев Петро Гаврилович (1819 — 1896) — священик Успенського собору на Подолі (1860 — 1864), згодом протоієрей Софіївського собору.

[8] Митрополит Арсеній впродовж шістнадцятилітнього перебування на кафедрі (з 1860 р.) доводив, що «евангелие на малорусском языке немыслимо; на простонародном языке будут профанироваться евангельские истины», і тому заборонив ввезення євангелія, надрукованого 1871 p. y Відні.

[9 ]Шейковський Каленик Васильович (1842 — 1903) — український етнограф, мовознавець, автор «Опыта южнорусского словаря», педагог. Для недільних шкіл видав підручник «Домашня наука» (1861).

[10] Стронін Олексій Іванович (1827 — 1889) — історик, соціолог, педагог, учитель в часи навчання Драгоманова у Полтавській гімназії. Див. статтю «Два учителі» в цьому виданні.

[11] Ященко Леонід (1833 — ?) — студент Київського, потім Московського університетів. Автор підручника «Граматика задля українського люду» (1862).

[12] «Домашняя беседа» («Домашняя беседа для народного чтения») — правоохоронницька газета, яка видавалася у Петербурзі з 1858 по 1877 р. і на чолі якої стояв Віктор Іпатійович Аскоченський (1813 — 1879).

[13] «Русская беседа» — журнал слов’янофільського напряму, який виходив у 1856 — 1860 pp. y Москві. Виступав за певні громадські свободи, звільнення селян від кріпацтва, підтримував поширення у народі грамотності та релігійного виховання.

[14] «День» — слов’янофільська газета, яка виходила у Москві в 1861 — 1865 pp. і яку тривалий час редагував І. Аксаков. Обстоюючи певні конституційні свободи, виступала в той же час проти революційного руху.

[15] Катков Михайло Никифорович (1818 — 1887) — російський публіцист, в 40 — 50-х роках близький до ліберальних кіл, згодом відвертий шовініст.

[16] Йдеться про інсинуації російської та польської шовіністичної преси, яка, використовуючи посилення боротьби царської влади з революційною пропагандою, намагалась довести прямий зв’язок національно-культурницької праці на Україні з революційним рухом або ж приписувала українофілам політичний сепаратизм. Наслідком таких інсинуацій став Валуєвський указ 1863 p., який різко обмежував можливості українського друкованого слова.

[17 ]Павлов Платон Васильович (1823 — 1895) — російський історик, професор Київського університету (1847 — 1861, після перерви — з 1873).

[18] Васильчиков Іларіон Іларіонович (1805 — 1863) — київський, подільський і волинський генерал-губернатор.

[19] Шевирьов Степан Петрович (1806 — 1864) — російський літературний критик, історик літератури і поет.

[20] Устрялов Микола Герасимович (1805 — 1870) — російський проофіційний історик.

[21] Булгарін Фадей Венедиктович (1789 — 1859) — російський журналіст і письменник.

[22 ]Сенковський Осип Іванович (псевдонім Барон Брамбеус; 1800 — 1858) — російський письменник, журналіст, сходознавець, редактор журналу «Библиотека для чтения» (з 1834).

[23] За всіма правилами мистецтва (лат.)

[24] Шульгін Віталій Якович (1822 — 1878) — професор історії Київського університету, редактор газ. «Киевлянин» (з 1864). Деякий час підтримував Драгоманова, рекомендував його на кафедру, але потім розійшовся з ним через неприязнь до українофільства.

[25] Бунге Микола Христянович (1823 — 1897) — російський політеконом, ректор Київського університету (1859 — 1862, 1871 — 1875, 1878 — 1888).

[26] Грановський Тимофій Миколайович (1813 — 1855) — російський історик і громадський діяч. Його праці мали вплив на розвиток М. Драгомановим теорії історичного прогресу.

[27] Тобто процесу над російським революціонером Дмитром Володимировичем Каракозовим (1840 — 1866), котрий вчинив замах на царя Олександра II 4 квітня 1866 p.

[28] «Весть» — політична і літературна газета, яка виходила у Петербурзі в 1863 — 1870 pp., була органом дворянсько-кріпосницької опозиції реформам 60-х років, вела боротьбу з ліберальною пресою.

[29] Псевдонім Царедавенко належав Єфименкові П. С.

[30] «Московские ведомости» — газета, яка виходила у Москві в 1756 — 1917 pp. Редакторами її були у 1856 — 1862 pp. Є. Ф. Корш, в 1863 — 1887 pp. — M. M. Катков. З 1863 р. газета різко виступила проти всього передового в суспільному житті та літературі.

[31] У прокламації «Молодая Россия» (травень 1862), написаній революціонером П. Г. Заїчневським, закликалося до революційної перебудови суспільства і передусім до знищення сім’ї імператора та членів його «партії». Драгоманов не поділяв таких вузькозмовницьких планів і обстоював ідею широкої просвіти народу і здобуття конституційних свобод. З приводу цього члени Київської Громади опублікували «Отзыв из Киева» (Современная летопись «Русского вестника». 1862. № 46), де водночас відмежувалися від причетності до терористичних програм.

[32] «Временная педагогическая школа» була створена у Києві за розпорядженням міністра О. В. Головніна для підготовки майбутніх вчителів народних шкіл, які б мали протистояти польським впливам на Волині, Поділлі та Київщині.

[33] Вороний Феодосій Якович (1837 — 1910) — студент Київського університету, згодом директор Кишинівської гімназії, де вчителював І. С. НечуйЛевицький.

[34] Юзефович Михайло Володимирович (1802 — 1889) — помічник куратора Київського учбового округу (1842 — 1858), голова Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві.

[35] Тулов Михайло Андрійович (1824 — 1888) — український педагог, заступник попечителя Київського учбового округу.

[36] Кониський Олександр Якович (1836 — 1900) — український письменник, педагог і громадський діяч.

[37] Катков у власних виданнях підносив так звану «погодінську колонію» у Львові — москвофілів, які писали «язичієм» і орієнтувалися на політику російського царського уряду, отримуючи від нього певні субсидії на свої видання.

[38] Дідицький Богдан Андрійович (1827 — 1909) — український поет і журналіст, редактор москвофільської газети «Слово».

[39] «Сіон» — щотижневий журнал російських євреїв, що виходив в Одесі в 1861 — 1862 pp. Проводив програму загальної єдності євреїв. Вів полеміку з «Основою».

[40] Корф Микола Олександрович (1834 — 1883) — російський педагог і методист, організатор земських шкіл на Катеринославщині.

[41] «Вестник Юго-Западной Руси» («Вестник Юго-Западной и Западной России») — щомісячний історико-літературний журнал, який виходив у Києві з 1862 по липень 1864 р. за редакцією К. Говорського, а пізніше до 1871 p. y Вільно. Займаючи шовіністичні позиції, виступав проти польського патріотичного руху, проти поширення в народі творів Т. Шевченка.

[42] Йдеться про оповідання, яке вперше було надруковане в «Правді», Всеволода Порфировича Коховського (1835 — 1891), українського письменника та педагога, начальника військово-педагогічного музею у Петербурзі.

[43] «Голос» — щоденна політична та літературна газета, яка виходила у Петербурзі в 1863 — 1884 pp. Обстоювала еволюційні заходи уряду, всезагальну шкільну освіту. За редакторства історика В. Більбасова стала впливовим органом лібералів.

[44] Валуев Петро Олександрович (1814 — 1890) — міністр внутрішніх справ (1861 — 1868), який, заперечуючи будь-яку самостійність української мови, 1863 р. підписав циркуляр про різке скорочення українського друку і про заборону української мови в школі.

[45 ]«Ятрівка» (1864) належить перу маловідомого літератора О. Цисса.

[46] Тут йдеться про М. І. Костомарова.

[47] «Современник» — літературний журнал, який виходив у 1836 — 1866 pp. у Петербурзі, з 1847 р. видавцями-редакторами були М. О. Некрасов й І. І. Панаєв. Був трибуною пропаганди ідей соціалізму. Закритий у квітні 1866 p. y зв’язку із каракозівським замахом.

[48] «Отечественные записки» — літературно-науковий і політичний журнал, який виходив у Петербурзі в 1839 — 1884 pp. Редактором тривалий час виступав А. О. Краєвський, з 1868 по 1877 — М. О. Некрасов.

[49] «Русское слово» — літературно-політичний журнал, що в 1859 — 1866 pp. виходив у Петербурзі. За редакторства Г. Благосвєтлова у журналі співробітничали Д. Писарєв, В. Зайцев, А. Щапов.

[50] «Дело» — літературно-політичний щомісячний журнал, який виходив у 1866 — 1888 pp. у Петербурзі. До 1880 р. фактичним редактором був Г. Є. Благосвєтлов. У виданні поєднувались революційно-просвітницькі тенденції із народницькими.

[51] Кельсієв В. І. — політичний емігрант. Близький до Герцена і його гуртка в Лондоні, він прагнув залучити старообрядців до революційного руху. Розчарований і зламаний після поневірянь за кордоном, здався російській владі. Автор покаянних спогадів «Пережитое и передуманное» (1868).

[52] О. Ширинський-Шихматов, приїхавши із Вільна до Києва, привіз із собою читанку для білорусів, яку різко критикував за казенність її рецензент педагог В. І. Водовозов. У київському варіанті читанки теж не було нічого рідного українським учням. Тому Драгоманов, аналізуючи її у статті «Земство и местный элемент в народном образовании» («Санкт-Петербургские ведомости», 1866, ч. 93), обстоював зовсім інший принцип викладання у школах — від рідної мови до російської як державної. Попечитель відразу ж доніс новому міністру народної освіти Д. Толстому про українські настрої Драгоманова.

[53] Андріяшев Олексій Хомич (1826 — 1898) — директор 1-ї гімназії у Києві, видавець книжечок для народного читання. Драгоманов був одним із авторів комічної опери «Андріяшада» про цього педагога-обрусителя.

[54] «Друг народа» — газета, яка виходила у 1867 — 1878 pp. y Києві, підтримувала русифікаторську політику уряду.

[55 ]Ушинський Костянтин Дмитрович (1824 — 1871) — вітчизняний педагог, засновник педагогічної науки і народної школи в Росії.

[56] Лесевич Володимир Вікторович (1837 — 1905) — український філософ, етнограф. У створеній ним народній школі в селі Денисівка на Полтавщині вчителював Шимановський Борис Опанасович, засланий пізніше за українофільство.

[57] Лозунг (фр.).

[58] Мазад Шарль (1824 — 1893) — відомий французький журналіст і письменник.

[59] Іванишев Микола Дмитрович (1811 — 1874) — український історик права, професор Київського університету, головний редактор видань Київської археографічної комісії.

[60] Верхньонімецька (нім.).

[61] Діц Фрідріх (1794 — 1876) — німецький лінгвіст, один із найбільших світових авторитетів у галузі романських мов.

[62] Янесмин (Жансемін) Жаку (1798 — 1864) — провансальський поет (на гасконському діалекті).

[63] Обанейль (Обанель) Теодор (1829 — 1886) — провансальський поет.

[64] Містраль Фредерік (1830 — 1914) — провансальський поет. Очолював гурток прихильників відродження місцевої мови і культури (так званих фелібрів).

[65] Період бурі і натиску (нім.).

[66] Даль Володимир Іванович (1801 — 1872) — російський лексикограф, письменник.

[67] Нижньонімецька (нім.).

[68] Місцевим наріччям (фр.).

[69] Один замістьодного; плутанина (лат.).

[70] Пій IX (1792— 1878) — папа римський з 1846 р.

[71] ЛеопардіДжакомо (1798 — 1837) — граф, італійський поет.

[72] Мацціні (Мадзіні) Джузеппе (1805 — 1872) — італійський революціонер, борець за національне визволення Італії.

[73] Поняття «туранські» утворив німецький філолог Макс Мюллер, назвавши так народи, що населяють відроги Алтаю, очевидно, виводячи це поняття від Турану — старовинної назви території тодішньої Туркменії. Польський письменник Генрік Духінський (1817 — 1886), розчарований невдачами польського повстання 1863 p., вибудував цілу гіпотезу про «туранізм» росіян, котрим нібито властиве азіатство, на відміну від арійства інших європейських націй.

[74] Рідкість (лат.),


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.