{стр.341}

Михайло Драгоманов.

Шевченко, українофіли й соціалізм.

II

Потреба об’єктивного й історичного суду над Шевченком. Недостача матеріалу для такого суду. Празьке видання «Кобзаря» й спомини найближчих приятелів Шевченка. Школа Шевченка: Шевченко в Петербурзі й «Маяк»; Київський слов’яно-український кружок 1845 — 46 pp. і українська публіка того часу. Шевченко як поет: романтична школа Шевченка; наскільки Шевченко поет мужицький, простий і реальний? Одміна Шевченка од поетів «натуральної» й «соціальної» школи. Думки Шевченка про віру: «благочестіє» (православіє); вільне, {стр.342} індепендентське біблейство; вільнодумне кощунство; вільнодумство в віршах Шевченка й українофільська праця 1857 — 1863 pp. Думки Шевченка про державу та громаду й зріст їх своєкраїнство, козацтво, народоправство; нелюбов до Польщі, до Москви; ненависть до царства; мужиколюбство й ненависть до панів. Грунт громадських думок Шевченкових: козацька й гайдамацька Україна й бажання українського мужика та вільне біблейство; одміна Шевченкових думок од новішого європейського соціалізму. Шевченкова праця в громаді до тюрми й по тюрмі: чи був у Шевченка грунт для постійної громадської та ще й революційної праці? Грунт такої праці в Європі; київське товариство 1845 — 46 pp. і життя Шевченка на Україні до неволі; що руйнувало Шевченка однаково на волі й неволі? Невпорядкованість української праці в 1859 — 60 pp.; самота Шевченка й життя день за днем у Петербурзі й на Україні; припадковість виступів Шевченка в громадах. Сила Шевченка: поетична натура, здоровий розум, мужицтво. Користь із «Кобзаря» для мужицтва й для громадської проповіді: користь із неполітичних творів; потреба вибору образів і думок із політичних творів.


Кожного чоловіка, кожного писателя тоді тільки можна оцінити як слід, коли роздивимось на нього власне історичним, об’єктивним поглядом, та ще й на грунті тієї громади, в якій він виріс і працював. Таке досліджування «пророків» показує, що дійсно пророків, «всецелых выразителей народа» і навіть для одного «часу» ніколи й не було. Таке досліджування розбиває ідоли, святі мощі, та зате дає тільки правдивий погляд на померших пророків, а ще й міцну нитку, щоб провести нас у будуче слідом не за особою з усіма її часовими й особистими одмінами й хибами, а за думкою.

Отже, Шевченка ніхто ще так не дослідив історично й об’єктивно ні як поета, ні як громадського чоловіка. Та це й не так-то й легко, бо близькі до нього люди не дали нам основи для такого досліду ні докладними звістками, ні навіть повним і добре впорядкованим виданням того, що він писав.

Щоб далеко не ходити, спинимось на празькому виданню «Кобзаря», про яке говорять видавці як про повне, зроблене по власних рукописах Шевченка.

Перш усього те видання кидається в очі чудовим поділом на дві книги. Очевидячки, видавці прилагоджувались до російської цензури, виділяючи в першу книгу таке вже невинне, що вже ні до чого й причепитись. А коли й у раньших виданнях «Кобзаря», в тім числі й у кожанчиковському [24] (яке, певно, порядкував хтось із близьких {стр.343} Шевченкові людей), стихи його поставлено зовсім не в часовому порядку, то тепер через поділ усього «Кобзаря» на дві книги: цензурну й нецензурну — стало вже зовсім важко вдержати порядок, як росли думки поета про те та се. Коли згадати, що, окрім такого поділу «Козбаря» на цензурний і нецензурний, кожна книга празького видання пущена «з додатком споминок про Шевченка Тургенєва й Полонського, Костомарова й Микешина»[25], про які, як про щось основне, виголошується на передніх листах, немов вони прибавляють щодо ціни самого «Кобзаря» або прикривають його своїми крилами, то це видання стане пам’ятником опортунізму, прилагоджування «духовних синів» Шевченка до російських казьонних порядків. Із найближчих людей до Шевченка знаходимо там споминки тільки одного д. Костомарова. Та й ті так мало дають матеріалу для історії власне духовного чоловіка, Шевченка, що просто дивуєшся, коли читаєш, напр., у д. Микешина: «Н. И. Костомаров мог бы дать самые точные разъяснения», а од д. Костомарова чуєш: «Я не могу похвалиться особенною с ним близостью, так что в этом отношении мне известны были лица, более с ним связанные задушевными узами, чем я, и более меня знавшие особенности его жизни». А споминів тих-то людей — і нема! В самого д. Костомарова про найцікавіше, про життя його з Шевченком у Києві і про їхнє товариство слов’яно-українське, не бачимо ні згадки. Глухо споминається тільки «отъезд (!) Шевченка из Киева в генваре 1847 г.» Ясно, що цензура закувала перо славного історика й у Празі!

Нарешті, й тексти самого «Кобзаря» в празькому виданні напечатано без усякої системи. Перш усього не зроблено огляду тих текстів, печатних і рукописних, із яких зроблено видання, не сказано, які тексти взято за основні; не показано в кожному випадку, чому вибрано той текст, а не другий, хоч зате іноді бачимо, що в примітках показані, мов одміни (варіанти), навіть помилки шарлатанської липської книжки «Сочинения Пушкина и Шевченки» [26]. Приглядаючись, можна догадатись, що основою для празького видання були кожанчиковське та львівське, до яких підбавлено нове з рукописів і по яких пороблені, тільки не скрізь, поправки по рукописах {Так, напр., в листі «До Основ’яненка» читаємо: «Поборовся б з кацапами», а внизу стоїть «Поборовся б з москалями (з власн. рукоп. Шевченка)». «З кацапами» — чиє ж це слово? Чи Шевченкове, чи львівських видавців? Таких примірів немало.}. А як де, то взято за основу рукопис, а внизу поставлені одміни по печатних виданнях, та тільки з такими неакуратними значками, що часом зовсім запутаєшся. Так, напр., про «Неофіти» сказано, що їх напечатано по Рукопису, що зоставсь у д. Марковички з одмінами по львівському й кожанчиковському виданню. А під першою одміною показано: «Перш[ий] рук[опис]», далі «рук [описний] вар[іант]». Які це рукописи? Треба було сказати, тим паче, що й львів’яни кажуть, що їхнє видання {стр.344} (дуже нелагодне!) зроблене по рукописах, хоч вони напечатали як Шевченкову, зовсім не його пісню «Ще не вмерла Україна» [27], яка так подібна до Шевченкових, як «Душечки часок не видя» — до Пушкінових. Словечка: «перш. рукоп., рук. вар., льв. вид.» або «перш. рукоп.», «справлено рукою Тар. Григор. по власному рукопису» — завше бачиш під одним [і] тим же текстом, а звідки взято самий текст, чи з першого рукопису, чи з другого, чи просто з власного рукопису, — не бачиш. Через це всі ці одміни не помагають тому, щоб точно прослідити хід думок і працю поета. Окрім того, наскільки ми могли судити, наскоро переглянувши рукописи Шевченка тоді, як вони йшли на виставку в Прагу, не все з них внесене в нове видання. Та й у недавно випущеній першій книжці маленького женевського видання «Кобзаря» є одна штучка, якої не знаходимо в празькому виданню {Два слова й про це женевське видання. Названо воно «Кобзарь Тараса Шевченка. Частина перша» (Женева, Печатня «Громади», 1878). Видання це ще менше може замінити потрібний порядний збір творів Шевченка. Назначено воно, як кажуть, «для цілі пропаганди» і в ньому вибрано саме «нецензурне» з «Кобзаря» вже без усякого часового порядку, так що в кінці в читача стає дуже темно в голові об тім, що справді думав Шевченко, напр., хоч би й про віру: бо, напр., на стор. 80 Шевченко хоче «люльки з кадил закуряти», а на стор. 114 сердиться на тих земляків, що кажуть: «Нема ні пекла, ані раю!»}. Далі й сам д. С [ір] ко в своїй статті приводить один вірш «не по празькому виданню, а по новому рукописному варіантові» (стор. 64). Потім у цьому виданню нема ні «Дневника» Шевченкового і ні його московських писань, яких після нього зосталось чимало.

Думаємо, що вказаного буде доволі, щоб сказати, що в нас нема і досі повного й акуратного видання Шевченка і що приятелі його, а також ученики мусили б перш усього постаратись, щоб дати нам його, а також біографію Шевченка з його листами.

Не тільки молодий вік Шевченка, а й середній вік, коли він жив у Києві серед ліпших людей України, досі темний. А тепер заговорюють про те, чого навчивсь Шевченко в Польщі, од поляків, із польського письменства, — і д. С [ір] ко говорить про те, що виніс Шевченко з пробування свого в Варшаві [28] в часи повстання 1830 р. Для нас усе те діло темне. Маловідоме й життя Шевченка в Петербурзі, а також і те, чого він навчивсь і як він глядів на тих письменників російських, яких там знав, напр. як Бурачок [29], Жуковський і т. ін. Хоч би нам хто сказав, які книги в який час читав Шевченко тоді, як складавсь у ньому письменник і громадянин, коли вже не про те, з ким, про що розмовляв і листувавсь, то все-таки можна б було судити хоч скільки-небудь напевно про школу Шевченка в молодший вік і в середній.

В цей середній вік найбільше впливу над Шевченком мусили мати його київські прятелі 1845 — 46 pp., далеко більше його вчені, і його гостювання по Чернігівщині й Полтавщині, де він мав багато приятелів між панством. На лихо, й про київський кружок, із яким Шевченко і був скараний, досі є тільки дві звістки, та обидві не підписані ким-небудь, на кого можна було би скластись. Ми вже зробили витяги з одної з тих звісток («Громада», II, 228 — 231). Зваживши на те, як непевно трапляються в Росії закордонні видання, ми приведемо й тут той витяг із статті «Жизнь Куліша» у «Правді» 1868 р.[30]:{стр.345}

«Ще бувши в Києві, звів Куліш докупи скількох приятелів; в сій-то невеличкій громаді зародилась перва думка — видання книжок, потрібних до самопізнання українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів-гуманістів і тим положити основу народній освіті на Україні. Частенько писав Куліш із столиці до Білозерського, та до Костомарова, та до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх треба було б збоку підпирати. Вони осадили межи себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво. Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов’янщину. Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: «До мертвих і живих», «Шафарикові» й інші. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного сього розумно, яким високим духом київська громада дихала. Обняла вона своєю думкою весь мир слов’янський і глибоко зрозуміла, що дух українського люду більш, ніж який інший, здоліє той мир у одне живе тіло стулити. Віра Христова й історія слов’ян була їм світом і теплом до великого подвигу. Святе письмо всі вони добре знали і з великою шаною почитували. І стали вони на такій думці, що не на дипломатію треба слов’янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська саможертва. Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою й омегою, признали вони своїми патронами всеслов’янських апостолів Кирила і Мефодія і назвали свою громаду Кирило-Мефодіївським братством. Найвиразнішим параграфом устави сього братства було приречено тільки тих приймати до себе, хто був знаний із непорочного життя й праведної освіти. Другим знов параграфом застережено, щоб у сьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів, що для своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне й печатне слово й добру науку дівчат як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду й холодного лінивого панства. Тим-то вони поставили піклуватись, щоб на Україні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство заміряли вони скупити всі слов’янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була б притулити до себе слов’янської федерації, доки б не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було помалу-малу підготовляти й панів і уряд до зрозуміння сеї спасенної громадської потреби за поміччю науки й намови, {стр.346} а простий люд — до нової кращої долі за поміччю шкіл; розпочати ж се діло повинні були пани-гуманісти в своїх селах. Се ж то те саме, що вславило царя Олександра II вовіки по всьому світові, підняли були на себе люди убогі й не знані ще за його панотця, царя Николая.

Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно на всякі поважні речі. А він їм на це відписував: «Хвалитесь мені словами, та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова впадуть стіни єрихонські (?!)». Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладають, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним, змовились вони не показувати Кулішу устави й до братства його не зазивати. Так же само й Шевченка держали вони оддалік щодо братства».

Друге місце, де розказується про те ж «братство» київське, — небагато де в чому цікава стаття «Украйна» в «Колоколе» Герцена (1860, № 61). Там читаємо ось що:

«Пробуждение славянских народностей быстро отразилось в Украине и подняло из летаргического сна народную мысль и чувство. Явилось стремление возродить умирающую под кнутом московским и штыком санкт-петербургским народность и воссоздать самобытную литературу.

Но идея панславизма принялась в Украине совсем не так, как в Москве, где она проявилась или в стремлении уразуметь смысл тропарей и букварей, или в риторических похвалах старомосковской Руси, под которые боязливо прокладывалась всероссийскому престолу надежда простереть когда-нибудь царственную десницу на славянские народы и уготовать им вожделенную судьбу Украины и Польши. В Украине эта идея тотчас облеклась в светлую форму федеративного союза славян, где бы каждая народность сохраняла свои особенности, при всеобщей личной и общественной свободе. Вместе с тем возникло убеждение, что только этим путем Украина может подняться из упадка и сохранить свой собственный, столь несправедливо и безжалостно попранный образ. Молодые люди Харьковского и Киевского университета быстро стали проникаться этими идеями. Могло ли это ускользнуть от бдительных преследователей всяких идей при императоре Николае?

В 1847 г. в Киеве по доносу студента, жандармского сына Петрова, взято было под арест несколько лиц, принадлежавших к кругу малороссийских писателей, и в числе их народный поэт Тарас Шевченко, которого превосходные стихотворения знают наизусть не только почти все читающие малороссы, но и многие великороссияне и славяне. Всех захваченных притащили в III отделение, где и засадили. Из их бумаг и писем оказалось, что все они проникнуты идеею {стр.347} соединения славян и любовью ко всем славянским народностям, и украинской в особенности, омерзением к крепостному праву и к религиозным и национальным ненавистям и соболезнованием о невежестве народа. Вместе с тем некоторые письменно выражали мысль, что было бы очень полезно, если бы существовало ученое общество с целью сближать умственную деятельность славянских народов и распространять в народе просвещение. Что мыслью об этом обществе не соединялось намерение основать так называемое тайное общество, доказывает то, что в бумагах обвиняемых лиц найдено было порицание правила: «цель оправдывает средства». Как при этих данных возможно было обвинить в политическом преступлении, когда общество существовало в предположении, а не на деле, и мысль о федеративном союзе славян представлялась только как идеал в отдаленном будущем? Можно ли было за это обвинять и карать, да еще как и как долго? Но что невозможно для простых людей, для Дуббельта [31 ]было возможно. Он тотчас увидел, что тут есть готовый материал для того, чтоб представить дело так, будто бы открыто тайное политическое общество, и окрестил сочиненное им общество именем Украйно-Славянского!..

Николай Павлович — человек формы, давал больше значения противным ему идеям, когда они были обличены в формальность, поэтому уничтожить общество в его глазах представлялось великой заслугой; следовательно, Дуббельт мог надеяться высочайшей награды и благоволения.

Под нравственною пыткою заключения в крепости принудили обвиняемых наклепать на себя, что действительно было общество; с своей стороны III отделение дозволило им представить вымышленное общество в елико возможно извинительном свете. Таким образом, они написали, что их общество касалось только западных славян, а не почиющих под кроткою десницею всероссийского монарха, который один может освободить их из уз немецких и турецких. Как ни нелеп был вымысел, как ни противоречил всему, что находилось в бумагах арестованных лиц, однако дело слажено. Свежеиспеченные государственные преступники хотя и получили наказание, но растворенное отеческим милосердием. Некоторых, главнейших, засадили в крепость кого на год, кого на три года, а потом послали на службу в великороссийские губернии; но и тех и других отдали под строжайший надзор полиции. Поэта Шевченко послали рядовым в Оренбург, а потом в Новопетровское укрепление...»

Оповідання в «Колоколе» не зовсім сходиться з тим, що говориться в «Правді», та все-таки видно, що обидва писані людьми, які стояли до діла доволі близько, і все-таки дають судити про те, звідки вийшли думки «братства», до якого належав і Шевченко. Джерелом тим були зовсім не «європейські думки» про волю і т. ін., які підклада братству д. С[ір]ко і яких держались «кружки» Герцена й Огарьова в Москві, петрашевців у Петербурзі і т. ін. То було «всеслов’янство» {стр.348} (панславізм) Коллара [32], Шафарика [33], Ґанки [34], який підбивав і московських слов’янофілів. Правда, український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не Московське царство, а під ним підбита Україна, а не «сверкающая стальной щетиной» імперія. От через те в українському всеслов’янстві було, як ми не раз нагадували, багато європейства, та тільки те європейство було більше природне, ніж знане, і все-таки й українське всеслов’янство мало багато подібного до московського, багато такого, що тягло людей, приставших до нього, не наперед, а назад од європейських думок, не давало зрозуміти їх, розпалитись ними. Найміцнішою з таких назад тягнувших ниток була «Христова віра» й «святе письмо», шкідливу силу якого на українолюбство навіть пізніших часів, основських, ми показали в «Громаді», кн. II. Як би не здавались братолюбними й вільнолюбними деякі слова в Христа й у пророків, а все-таки раз у них нема ніякої ясної думки про форми всього громадського й державного порядку, а вдруге в них на головну сцену ставиться не воля людини, а воля божа, і через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам Бог не схоче визволити рабів. А найголовніше всього — це те, що «святе письмо» не підтримує думки, що щастя людське — перед нами, а не позаду нас. Тільки чоловік, що начитався «слова божого», міг написати своїм приятелям таке, як д. Куліш: «Занедбайте політику. Сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські». Після таких слів можна цілком повірити статті «Колокола», що в приятелів д. Куліша справді не було навіть впорядкованого братства, а не то вже, щоб вони гаряче взялись на працю для того, щоб їх думки стали ділом. Можна навіть сказати, що то були ще й не думки, а більше мрії, мрії людей більш із добрим серцем, ніж із ясним політичним розумом і наукою, яка веде чоловіка не тільки бажати того чи іншого, а ще й працювати, щоб бажання стало хоч коли-небудь ділом. Перед тим ділом київські братчики навіть іще жахались. Про це можна догадуватись і по деяких словах і в тому, що напечатано вище, і в тому, що розказує мимоходом д. Костомаров у «Воспоминании о двух малярах». У «Жизні Куліша» говориться, що «братчики» постановили держати Шевченка оддалік од братства». Д[обродій] Костомаров, розказуючи, як, пізнавши його, Шевченко перше був «холоден и сух и измерял слова и движения мои (Костомарова) с недоверчивостью», як потім вони «сошлись и подружились», каже: «Т[арас] Гр[игорьевич] прочитал мне свои [не]напечатанные стихотворения», і говорить дальше: «Меня обдало страхом: впечатление, которые они производили, напомнило мне Шиллерову балладу «Занавешенный Саисский истукан». Я увидел, что муза Шевченкова раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело; по ее следам идут история, наука и практический труд».{стр.349}

По цих словах можна думати, що не вчені братчики йшли попереду поета, а поет випередив їх. Через що? Звісно, не через науку, а через гарячу натуру та через те, що йому на своїй шкурі довелось витерпіти долю України. «Солодко» було вченим братчикам слухати «ненапечатані» твори поета, та й «страшно!» Ось через що, мабуть, вони й «держали його оддалік од братства», бо гарячий поет дуже б скоро попхнув учених слов’янщиків «у політику», та ще й у мужицьку. Що й Шевченка часами брала досада на своїх учених приятелів, можна бачити по словах у «Посланії до земляків»:


І Коляра читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганку,
І в слов’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слов’янського люду,
Всі знаєте. А своєї
Дасть-біг!..


Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов’янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством. До того він більше їх бачив світа не тільки в мужицтві, а й у Росії взагалі. Він бачив і Петербург із царем, бачив і панство, на яке братчики покладали надії. Не можна не звернути уваги на те, що «Сон», у якому Шевченко явно виступив проти царства, написаний був іще в Петербурзі, в 1844 р., до знайомства з д. Костомаровим (1845), який, звісно, мусив бути найголовнішим у київському слов’янолюбському кружку. Значить, є багато правди в словах земляка, які згадує д. С[ір]ко, що Шевченко приїхав на Україну з Петербурга з готовими думками про волю України од московських царів. Ми ж знаємо, що в Петербурзі Шевченко жив серед людей далеко більш його вчених, яких він явно поважав, та тільки далеко не республіканців. Хіба в Брюллова виривались слова досади на царя Миколая, який йому «покровительствував». Але звідси далеко було до того, що написано в «Сні». Ясно, що Шевченко в Петербурзі мусив був добиратись до своїх противуцарських думок більш «своїм умом», ніж за поміччю науки й більш його вчених людей.

Трохи не так само довелось йому й у Києві, де він коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов’янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в «Гайдамаках», як-то гірко, що «старих слов’ян діти впились кров’ю». Можна навіть думати й по «Посланію», й по словам дд. Куліша й Костомарова, що в Києві Шевченко почав кидати «козаколюбство», не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, як вони величались «українськими Брутами й Коклесами» [30]. І тут півмужикові Шевченкові довелось добиратись до правди більш «своїм умом», ніж поміччю науки й учених приятелів.

Були ще люди на Україні, з якими водився Шевченко, окрім київ- {стр.350} ського університетського кружка; була інша купа теж українофілів. То були пани на лівобічній Україні, серед яких кобзар наш мав уже велику славу й ласку. І про цю компанію Шевченка мало звісно докладно. Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині й Полтавщині в 1843 — 46 pp. розказує лубенець А. Чужбинський-Афанасьєв («Воспоминания о Т. Гр. Шевченке», СПб., 1861). Там знаходимо таку картину розумових інтересів багатшого українського панства:

«В то время паны наши жили, что называется, на широкую ногу, и патриархальное гостеприимство не теряло ни одной черты из своего почтенного характера. Молодое поколение было уже более или менее образовано. Женщины высшего сословия, собственно молодые, все уже были воспитаны в институтах, пансионах или дома под надзором гувернанток, и французский язык не только не казался диковинкой, как в начале тридцатых годов, но считался необходимой принадлежностью всякой образованной беседы. Говорили на нем бегло и порядочно одни, впрочем, женщины, а кавалеры по большей части не умели вести разговора на этом языке, но каждый щеголь считал обязанностью пригласить даму на танец — непременно по-французски. Хотя у многих помещиков выписывались журналы, т. е. «Библиотека» и «Отечественные записки», но критические статьи Белинского оставались неразрезанными на том основании, «что в них все начинается от Адама», и жадно читалась литературная летопись Брамбеуса [36], приходившаяся по плечу большинству публики: заучивались наизусть драматические фантазии Кукольника, и я знал одну очень милую барышню, которая могла проговорить без запинки всего Джакобо-Санназара»[37].

Над таким грунтом піднімалось кілька панських родин, із ’яких великопансько-французьке навчання давало вже вищі парослі, хоч, дякуючи кріпацтву, яке псувало панські натури лінню, та державним порядкам, які не давали путньому чоловікові робити що-небудь для громади, дуже калічились і ті люди, що вже набрались із Франції не самих мод і танців, а й вільних, чоловічих думок. Ось як малює тих людей Чужбинський:

«Здесь надо сказать несколько слов о небольшом кружке, который овладел Шевченком. Тесный кружок умных и благородных людей, преимущественно гуманных и пользовавшихся всеобщим расположением, принадлежал к числу тех собутыльников, которые, не находя ли деятельности в тогдашней среде, не успев ли отрешиться от юной разгульной жизни, единственным наслаждением находили удовольствие похмелья и девизом своим избрали известную латинскую пословицу «in vino veritas»[38]. Слабость эта, извиняемая в дворянском быту, а в то время заслужившая даже особенную похвалу, не вредившая никому, не мешала однако же членам упомянутого кружка быть приятными собеседниками почти весь день, потому что они могли выпивать очень много и только уже вечером нализывались до того состояния, когда язык прилипает к гортани и в глазах двоятся пред- {стр.351} меты. Кружок этот носил название «общества мочемордия» вследствие того, что на языке его не существовал глагол пьянствовать, а заменялся фразой «мочить морду», и каждый удалый питух назывался «мочемордой» или, по крайней мере, имел право на это название. В противоположность — неупотребление спиртных напитков называлось «сухомордие или сухорылие». Члены, смотря по заслугам, носили титулы мочемордия, высокомочемордия, пьянейшества и высокопьянейшества. В награду усердия у них существовали отличия: сивалдай в петлицу, бокал на шею и большой штоф через плечо. В известные дни или просто при съездах они совершали празднества в честь Бахуса, и вот как сзывались мочеморды на эти празднества, бас гудел: «Ром! пунш! ром! пунш!», тенора подхватывали «Полпиво! полпиво!! глинтвейн!», а дисканты выкрикивали: «Бела, красна, сладка водка!» Великий магистр произносил приличную речь, и мочеморды предавались своим возлияниям. Все горячие напитки считались достойными, но существовало одно условие, вследствие которого истый мочеморда для поддержания чести общества не должен был употреблять простой водки, а непременно настойку, если не действительную, то хоть прикрытую этим названием. Так, напр., в случае сильного недостатка мочеморда пил гривенниковку, т. е. простую водку, в которую, за неимением под рукой никакой специи, вбрасывался гривенник. Старейшиной тогда был В. А. З[акревски]ий [39], носивший титул высокопьянейшества и получивший большой штоф через плечо. Умный и благородный человек, гусар в отставке 3-ий целый день бывал душою общества, и все, кто слушал его рассказы о похождениях мочеморд в обоих полушариях, хватались за бока от смеха, и в те минуты от него нельзя было оторваться. С крестьянами он обходился необыкновенно кротко и иначе не отзывался к ним, как с какоюнибудь шуткой».

Тепер, читаючи такі оповідання, всякий здвигне плечима, коли ще не гірше. І справді, компанія для українського кобзаря неабияка! Тільки все-таки ми думаємо, що він дещо виніс із цієї компанії, окрім «мочемордія», яке, одначе, стало заїдати поета вже після пробування за Каспієм. Серед тих панів, із яких виходили «мочеморди», були люди, що все-таки, окрім щирого, нечиновницького серця, мали вже в голові деякі вільні думки, які зайшли з французькими книжками Гюго, Ламартіна [40] і ін. Знали вони ціну й забороненій книзі, напр., Міцкевичевій. Були між ними й ті жінки, які зрозуміли Шевченка і на яких він завше покладав надію, що вони його оцінять (напр. С. А. З[акрев]ська [41], авторка повісті «Институтка» в «Отеч[ественных] записках» і ін.). Були тут: і кн. Рєпнін [42], чоловік із породи декабристів і, мабуть, чи не автор «Истории русов», яка стільки мала сили над Шевченком; були тут і такі, яких цар Миколай послав на Кавказ, як гр. Яків Бальмен, якому Шевченко посвятив свій «Кавказ», або такі, яких привозили в III отделеніє за похвали французької республіки, як сам «високоп’янєйшество» В. З[акревськ]ий. Ми {стр.352} всмілюємось думати, що Шевченко наслухавсь вільних, сміливих, європейських думок од таких людей далеко більш, ніж од своїх університетських київських приятелів, яким, видно по всьому, європейські, неспеціальні письменства були доволі чужими, — звісно, не систематичних політичних думок, а хоч гострих висмішків проти казьонних і церковних порядків. Ми думаємо, що й ці уривки з європейських політичних думок, які попадали в уха Шевченка од полтавських панів, були для нього корисніші, ніж уривки з Шафарика й Ґанки, яких, певно, поет ніколи і в руки не брав, або «Славянская мифология» д. Костомарова, напечатана церковними буквами, — всі ці речі, які мають свою ціну, та тільки на такому грунті, якого не було в тодішній громаді, а тим більше в Шевченка.

Шевченко висміяв українське панство, «котре перлось на чужину шукати доброго добра, добра святого, волі, братерства братнього», яке «залазило на небо» і казало: «нема ні пекла, ані раю». І був він правий, коли лаяв їх за те, що вони «в Україну принесли з чужого поля великих слів велику силу, та й більш нічого», за те, що вони «кричали, що Бог создав нас не на те, щоб ми неправді поклонялись», та все-таки «хилились, як і хилились, і знову шкуру дерли з братів незрячих гречкосіїв» і т. ін. Та все-таки, коли ми порівняєм сих панів не тільки з петербурзьким кружком «Маяка», в який попав Шевченко за тими земляками, що йшли за Квіткою або й самими євангельськими слов’янцями київськими, то мусимо сказати, що дехто з того панства хоч би одними «великими словами, привезеними з чужини», прислуживсь і самому кобзареві, бо й він через кілька часу став говорити багато такого, за що колись сердивсь на своїх панівземляків.

Тільки все-таки в цій школі українського панства, та ще й при «мочемордії», Шевченко ще менше міг навчитись чого-небудь систематично, ніж у компанії київських слов’янщиків. І тут він іще більше підхоплював самі зернятка нових для нього думок, а часом слів, та «мотав собі на уса», та перероблював собі «своїм умом», іноді так не до ладу, як це зробив він із «німецькою мудростею», написавши в своєму беззв’язному й далеко не так мудрому, як звичайно думають, «Посланію до земляків» таку нісенітницю, як: «А то залізете на небо: І ми — не ми і я — не я! І все те бачив, все те знаю: нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я, та куций німець узловатий, та й більш нікого...» (??!) Ще більше звисока мусив дивитись Шевченко на панів українських, ніж на київських Колларів. Ані ті, ні другі, кожні по своїй причині, не здібні були систематично навчити Шевченка.

Чужбинський малює нам життя Шевченка в Полтавщині, в Чернігівщині, в Києві в той час, коли, як він каже, «наш поэт кипел вдохновением, стремился к самообразованию». Він каже, що Шевченко в нього в селі й у Києві було, лежачи найбільш «в ненастную погоду», чита журнали або потрібні йому історичні книги. Жаль, що Афанасьєв не сказав, які. Він тільки згадує, що в нього Шевченко читав польські {стр.353} книги й журнали, а в Києві, казав Шевченко, він прочитав «все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности, не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве или других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности».

Лихо тільки, що тоді в Росії майже зовсім нічого було «достать» про Гуса і т. ін., бо майже нічого не було писаного, а од забрідних чехів, музик або пивоварів, не дуже-то багато можна було навчитись. Та й узагалі на відомих йому мовах, московській і польській, не дуже-то багато міг вичитати Шевченко, особливо коли викинути й «Отеч [ественные] записки», які в українців зостались нерозрізані і яких Шевченко не любив за те, що там його не високо ставили. Чужбинський каже, що Шевченко почав було вчитись по-французькому та покинув. Не знаємо, звідки прийшла йому охота до французької мови, може, для того, щоб бути салонним чоловіком, бо й із «Жизні Куліша» і з «Воспоминаний» Чужбинського видно, що приятелі Шевченка дуже звертали увагу на те, як держить себе Шевченко в салонах. Тільки ясно, що Шевченко або не давав великої ціни науці французької мови, або не звик що-небудь систематично робити, або швидше те й друге.

Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843 — 47 pp., виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого Шевченка, «кабануванням» цілий день на постелі. На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб «поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины», змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза, то напишеться добрий вірш; трапиться нагода — скажеться добре слово і серед приятелів, і серед мужиків (напр., що слід гасити пожар і жидівський), а не то, то поет щиро пограється з дітьми. Але ніякого плану праці й життя не бачимо ми в тому, що розказують нам близькі приятелі Шевченка про ліпшу пору його віку, бо не було в нього ніякого систематичного погляду на життя й працю, який дає тільки систематична ж наука.

А її то й не було в нашого кобзаря. Кругом нього було дві компанії: спеціалісти-слов’янщики й так звані світські люди. Кожні й учились, і знали те, що їм було треба. А Шевченкові треба було образовання чоловіка взагалі й письменника зокрема. Ні того, ні другого не вміли йому дати його приятелі в часи середні. А потім тюрма, Арал, а потім та картина нашого «избранника украинского народа», яку намалював д. Микешин: «Читать он, кажется, никогда не читал при мне; книг, как и вообще ничего, не собирал. Валялись у него и по {стр.354} полу, и по столу растерзанные книжки «Современника» да Мицкевича на польском языке... Российскую общую историю Тарас Григорьевич знал очень поверхностно; общих выводов из нее делать не мог; многие ясные и общеизвестные факты или отрицал, или не желал принимать во внимание: этим и оберегалась его исключительность и непосредственность отношений ко всему малорусскому».

Не знаємо, чи треба було неуцтва, щоб задержати в Шевченка «непосредственность» до України. Не думаємо! Тільки ж у всякім разі не неуцтво пошкодило дуже Шевченкові, і як письменникові, і як громадянинові, який так і зоставсь із нахапаною наукою маляра про Нептунів, Беатріче Ченчі (Шевченко писав — Ченчіо) і т. д., наукою, яку він виніс із академії, та з «Біблією», яку товк у дяка й яку підновили йому приятелі київські, та з історією України найбільш по «Истории русов». Тільки незвичайна врода (талант) поета та його мужицтво виводили його на просту дорогу з того туману, в якому його держала така наука.

Врода ж, звісно, діло велике, як і «свій розум», та тільки й врода росте як слід, і «свій розум» іде, куди треба, коли їм помагає спільний розум найліпших людей часу в усьому образованому світі. Інакше й велика врода, й міцний розум і не при такій долі, яка судилась Шевченкові після 1847 р., не дадуть чоловікові зробити того, що він міг би зробити.

Багато б треба написати нам, щоб доповнити нашу думку. Ми мусили б перебрати й усе життя Шевченка, й усе написане їм. Ми того не зробимо, а зачепимо тільки найголовніші речі, найбільше затим, щоб кинути хоч трохи переваги проти тих абсолютних і похвальних поглядів на Шевченка, до яких треба прилучити й статтю д. С [ір] ка, напечатану вище. Ми мусимо все ж таки сказати, що стаття та не раз сходила на вірну історичну дорогу, та тільки адвокатські заміри конечно доказати, що Шевченко «наш», на кожному кроці збивали автора з тієї дороги на стару, сказать би, богословську {Окрім основного погляду на Шевченка як на нашого, д. С[ір]ко часто забуває про те, що Шевченко сам переміняв свої думки, і через те сміло переносить слова Шевченка одного часу до других. Так, напр., д. С[ір]ко (ст. 63) слова «Візантійський Саваоф», сказані в віршах «До Ликери» в 1860 p., ставить коло слів із «Кавказу», писаному в 1845 p., коли ще Шевченко був щирим християнином і навіть православним, і коли сердивсь на попів, то, власне, за те, що вони ставили «храми, каплиці і ікони» не за те, за що треба. На такій думці Шевченко стояв іще в 1849 p., коли він хотів карати «ченця, чом людей не навчає» (Ой вигострю товариша). А виступив проти «аскетизму» Шевченко вже тільки через 10 років.}.

Шевченко вийшов у д. С [ір] ка «правдивим народним кобзарем, писателем мужичим», та до того таким, який мав і «ту широту й освіту, яку могли дати його думці наука й життя між освіченими людьми», а почастно раціоналістом, соціалістом і революціонером.

От, власне, цього б то й не можна сказати після зовсім об’єктивного й історичного перегляду писань Шевченка.{стр.355}

Перш усього ми думаємо, що треба б узагалі пересудити те, що зветься завше «народний письменник», «избранник всего народа», «у котрого вилився увесь мужицький український світогляд, усі народні інтереси» і т. д.

Наука ще не вміє показати, що таке справді дух якої-небудь породи людської, і поки що ознакою породи служать більше зверхні одміни її, напр. мова, ніж внутрішні, т [ак] наз [ваний] «світогляд». Цей «світогляд» складається з різних речей, між іншим, із віри й науки, які все переходять од породи до породи. Окрім того, цей «світогляд» міняється в міру того, як яка порода переходить із одного історичного ступеня на другий. Далі й у тому, що ми звемо частіше всього народом, у мужицтві, у якому люди подібніші одні до одних, є все-таки одміни в світогляді. От через що треба бути обережнішим з такими словами, як світогляд народний. А ще обережнішими треба бути з такими словами, як «співець за ввесь народ», «письменник народний, мужичий» і т. д.

Перш усього спитаємо — що то значить письменник мужичий? Чи той, хто пише за мужиків, чи про мужиків, чи для мужиків, чи те, й друге, й третє вкупі? Перше про Шевченка говорить д. Костомаров («Восп[оминание] о двух малярах»), а все останнє, здається, говорить д. С [ір] ко та й інші хвалителі Шевченка.

Та ми думаємо, що не може бути, щоб хто-небудь міг що сказати за мільйони, навіть сказати так, як говорять мільйони. Так, напр., навіть по формі своїй пісні «народні» Шевченка, Кольцова і т. ін. не зовсім однакові з піснями мужицькими, які складались сотні років мільйонами людей. Прибавимо, що й ці мужичі пісні мають іноді такі одміни (варіанти), що виходять зовсім не подібні одна до одної. А то ж то писана за раз, одним чоловіком пісня! Далі, кожний чоловік пише найбільш усього для себе й для рівних собі, окрім тих, які навмисне пишуть книги початкової науки для дітей чи для менше знаючих. А коли тепер мужики не рівні з письменниками, то письменників справді мужицьких тепер і бути не може, окрім письменників-учителів. Правда, в останні десятки років скрізь з’явилась цікавість знати про мужицьке життя, а до того скрізь письменницька школа стала високо цінити простий спосіб писання, який може бути більш приступний і мужицтву. От через що появилась скрізь школа письменників, найбільше поетів і повістярів, яких можна згодитись назвати мужичими по матеріалу й почастно по формі їхнього писання. Тільки ж чи зовсім вони мужичі? Думаємо, що ні!

Та для нашої речі важніше спитати: чи Шевченко ж належав до тієї школи письменників простих і через те мужичих? Ми всмілюємось сказати, що ні, так само як ми кажемо ні, коли хто спитає, чи Шевченко писав для мужиків, як пишуть учителі. Що Шевченко не був учителем, тут нема про що й говорити, бо всякий буває тим, до чого здібен од природи. Ми тільки мусимо завважити, що навіть думки написати що-небудь наукове для мужицтва не видно в Шевченка, {стр.356} як і в усіх українолюбцях аж до 1857 — 60 pp. По всьому видно, що вони тільки ледве-ледве почали задумуватися про такі речі якраз перед тим, коли їх похапано було в 1847 р. Доти тільки ворог «українських Пушкіних» Бєлінський [43] говорив, що їм ліпше всього було б повернути працю їхню на наукові книги для мужиків. Шевченко написав «Букварь» тільки в 1859 p., і, звісно, ніхто не стане вихвалювати той буквар і ставити його між великими ділами Шевченка. Та, кажемо знов, про це нічого багато й говорити. Друге діло, справа про те, чи писав Шевченко свої вірші для мужиків, або ще ліпше: чи писав він навмисне так просто, щоб їх могли розуміти й мужики?

Хто перечитає найлюбиміші вірші Шевченка, власне, ті, де він виступає письменником із думками громадськими, той побачить, що він усього менше думав писати їх для мужиків. Інакше навіщо б він наносив туди не тільки «конфедератів», а аполлонів, ченчіїв, єссеїв, колізеїв, яких іноді він так безбожно переплутував, так мало знаючи й історію, й саму міфологію, якої нахапавсь у академії. В добрій половині того, що найгарячіше писав Шевченко, він показується менше всього письменником для мужиків. Попробуйте, напр., почитати мужикові хоч «Посланіє до земляків», яке дехто вважає за самий сік із Шевченка! І тут нема нічого дивного. Коли люди розійшлись по своїй освіті так, як теперішнє панство й мужицтво, то не може бути, щоб письменник і, власне, той, хто хоче мати силу над громадою, писав так, щоб його розуміли однаково й мужики, й пани. Правда, поета й повістяра може нахиляти сама проста школа письменницька так, щоб писати якнайпростіше. Так власне письменницька школа Шевченкова вела його не до простого способу, а од простого. Д[обродії] Микешин і Прахов [44] («Пчела», 1876, ч. 16) кажуть про Шевченка як про маляра, що «немало було потрачено Шевченком часу на те, щоб перейти од брюлловсько-академічного класицизму до натурального й рідного йому реалізму». Те ж саме треба сказати й про Шевченка як про письменника, який вивчивсь писати на Жуковському та на Міцкевичеві. Картини Шевченкові, окрім явного «жанру», показують, що йому ніколи не довелось зовсім вибитись із «класицизму», а довелось іноді тільки перемішати класицизм із реалізмом на спосіб «французского с нижегородским», як, напр., в картині русалок («Пчела», згадан, ч.). Те ж саме треба сказати й про багато його писань і з пізніших часів, напр. про «Неофіти».

Говорячи про це, ми зовсім не думаємо сказати, щоб у Шевченка не було зовсім «неманірних», простих картин і в слові, іноді таких простих, що справді їх може розуміти найпростіший, неписьменний чоловік. Така, напр., більша частина його неполітичних стихів і поем. Тільки про їх треба сказати, що вони вийшли простими більше ненароком, ніж нароком, більше через натуру поезії (яка все тягне до простого), ніж через школу поета, яка була всього менше проста.

Те ж саме треба сказати й про речі поезії Шевченка.

Кобзар наш почав писати як романтик, а романтики зовсім не {стр.357} старались перш усього вибирати для поезії речі звичайні і вже через те типічні. Вже й у ті часи, коли починав писати Шевченко, письменство російське майже розпрощалось із романтизмом Жуковського, Козлова і т. ін. Повалив романтизм у Росії Гоголь, а останні сліди його розвіяла та справді «соціальна белетристика» першої половини 40-х років, яка стала між Гоголем і Тургенєвим, Островським і т. ін., і критика Бєлінського, критика «натуральної», а потім «соціальної школи». Натуральна школа підбивала письменників малювати людей такими, які вони є, і людей більше звичайних, ніж вибраних. А соціальна школа примушувала письменника навіть і тоді, коли він хотів показати нам яке-небудь громадське зло, показувати його на звичайних людях, усього ліпше не на злих, а ще на доволі добрих, і тим вона не тільки показувалась правдивішою, а ще більше вражала громаду, підбивала її проти порядків, а не проти незвичайних злочинців. Такі, напр., картини кріпацтва й панства в Тургенєва в «Двух помещиках», «Муму» і т. ін. Кому звісне повістярство російське 40-х років (Нестроєв-Кудрявцев, Сто Один [45], іскандер, Достоєвський і т. ін.), ті знають, що з європейських соціалістичних думок найбільше запала їм думка Роб [ерта] Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає такою чи іншою дякуючи тому грунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе. Оця-то думка й зробила «соціальну» школу нових російських повістярів такою, якою ми зараз її показали.

Шевченкові ж ця нова думка була цілком невідома. Він усе постарому судив та карав людей і навіть усе хотів «перелякати пекло та здивувати Данта старого нашими магнатами й полупанками». До думок натуральної й соціальної школи ніколи не вибивсь Шевченко сам по собі, а української критики, подібної Бєлінському, тоді (та й тепер) нема. Почастно ж Бєлінського не любили в українських кружках як через те, що такі ще українці, які повернулись силою історії в провінціалів, тобто поневолі в задніх, не підросли до нього, так і через те, що й Бєлінський, збитий московською казьонщиною й гегелівською державністю, не хотів знати «письменства провінціальної породи» {Козачковський [46] розказує, що Шевченко не любив і Гоголя або, як каже д. Козачковський, «не сочувствовал Гоголю: по его словам, неудавшиеся честолюбивые мечты были причиною его умственного расстройства». Гоголя не люблять і інші українолюбці за те, що він не писав по-українськи. Тільки ж діло в тім, що без школи Гоголя не може тепер бути ні поета, ні повістяра. Між іншим, українські письменники в Росії й Галичині тим і зістаються позаду російських, що не пройшли як слід школи Гоголя.}. В раніших своїх поемах Шевченко виступає зовсім романтиком («Причинна», «Тополя», «Утоплена»). Далі він стає більш реальним та все-таки збивається на мелодраму, напр. у «Катерині» («Сидить батько в кінець стола» і т. д., та й сама сцена Катерини з чумаками й з москалями) і в самих «Гайдамаках» (як Гонта ховає дітей), в «Відьмі» (смерть батька) і навіть у «Наймичці», найпростішій {стр.358} і найреальнішій із усіх його поем (смерть наймички). Вибирав для своїх поем Шевченко до останніх часів іноді речі зовсім не дійсні, сходив на противну поезії алегорію (напр., «Великий льох»), на темні слова (напр., «Радуйся, ниво» і т. д.). Часами аж жалко дивитись, як поет по-дитячому не вміє справитись із живими людьми й картинами дійсного життя (напр., в «Сотнику» або в «Сні»: хоч би картина царського двору, особливо в тім місці, яке приводить д. С[ір]ко, як цар «підходить до найстаршого... та в пику» і т. д., або як «Ірод лиже в ліктора халяву та просить півдинара, щоб випити» і т. ін. {Тут до ладу буде пригадати слова прсф. Прахова з поводу «Русалок»: «В этом рисунке лучше, чем в каком-нибудь другом опыте Шевченка, видно, как боролся он против заученного классицизма, как этот классицизм все-таки нет-нет да и скажется в какой-нибудь мелочи и как, отказавшись од классической рутины, художник на первых порах вдался почти в циническое понимание действительности».}. Думаючи показати огидним панство, Шевченко все вибирав незвичайні злочинства панські (напр., «Княжна», «Варнак») і на ділі більше всього сходив на «гріх прелюбодійний», минаючи інші, не менші гріхи не так панів, як панства, і гріхи звичайні, які тим тяжчі, що робляться купами й не самими злочинцями.

Знов-таки скажемо, що, поминувши все те, Шевченко дав нам найживіші картини щоденного життя (доволі буде показати, напр., на діда, бабу та хлопця в «Наймичці», на «Садок», «Тече вода» і т. д.), начеркнув образи чиновництва, панства, солдатчини, москалів, українців, дівчат (дві породи — Катерина — Наймичка і ін., і Настя в «Сотнику», вона ж в «Якби мені черевики», «Якби мені, мамо, намисто»). Немало показав він і звичайного горя од теперішніх порядків, горя соціального, горя солдатчини («Пустка» і ін.), наймів («Якби мені черевики» і ін.), і показав найпростішим, найреальнішим способом. То знов-таки подарунок натури поета, а трошки, звісно, й часу, од духа якого не міг уже втекти й наш поет, — та не з тієї школи, з якої він вийшов і з якої не вміли вивести його земляки його, громада, критика. Ми бачили, що громада українська не здоліла дати Шевченкові потрібної для його часу науки взагалі. Не помогла вона йому й літературною критикою почастно. В ті часи, коли складавсь поет наш, чужа критика сміялась над ним, а земляки вміли тільки кланятись йому, як кланяються й досі. Ті перли, які дав нам Шевченко як поет, він дав нам сам од себе, більш наперекір своїй школі й своїм письменним землякам, ніж дякуючи їм. Ми ж сказали вже, що сам по собі інший чоловік може зробити чимало, та не стільки, скільки б міг і треба б було.

Коли це правда про поета, то ще більше мусить бути правдою й про громадського чоловіка.

Громадський чоловік, коли почне роздумуватись про добро й зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву. Віра була першою думкою громадською, яка впорядкувалась; попівство й церк-{стр.359}ва були першими порядками громадськими, які заснувались на думці людській; попівство було першою білою, панською працею, яка виділилась із спільного мужицтва {Раніше всього впорядкувалась війна, вояцтво, а затим і царство, та тільки більш самі по собі, без навмисної думки зарані — без теорії. Попівство — як знахарство — почалось раніше, а впорядкувалось уже після царства, та зате міцно, теоретично, і од себе вже зробило теорію й для царства й вояцтва.}. Віра й попівство потім причіплялись до всього доброго й злого в громаді. Проти віри й попівства перш усього піднялась скрізь і вільна думка: недурно ж у Європі реформація і вільнодумство XVIII ст. були раніше противудержавних революцій і соціалізму.

Перед вірою стали й наші перші українолюбці. Багато б було розбирати, через що й як, а тільки сталось так, що перші українолюбці XIX ст. не пристали до того противного вірі духу, який із XVIII ст. став вкорінятись і в Росії, і зостались на боці християнства й «благочестія» XVII ст. {Ми трохи зачепили в II т. «Громади» справу про те, як через державну централізацію сталось, що Україна, яка в XVI — XVII ст. почала доходити до протестантських думок, із XVIII ст. почала оставатись позаду од столичної Московщини й через те мало була зачеплена духом французької філософії XVIII ст.} Правда, українське благочестіє було м’якше й вільніше, ніж московське, та тим міцніше воно могло держатись і в поєвропеїзованих українцях XIX ст., тим більше воно могло притягати українців до таких таборів у російському письменстві, які явно тягли назад, до царсько-попівської Московщини XVII ст. {Д[обродій] Костомаров, який дав такі вільні, такі реальні образи святих Феодосія, Олександра Невського і т. ін., який так вірно зложив ціну монахам, стояв за «благочестіє» в книгах для народу, проти «модних матеріалістів», між іншим, і через те, що, каже він, «православие южнорусского народа гораздо духовнее, чем некоторые полагают, и не состоит, как часто у великорусов, в соблюдении одних внешних обрядов» («Основа», 1862, май).} Ниткою, яка в’язала нове українське письменство з петербурзько-московськими назадівцями, був Квітка, в якого ніколи не виходив із голови той дух, що затяг був його в монастир. У ті роки, коли Шевченко починав писати, осередком таких благочестивих назадівців у петербурзькому письменстві був «Маяк» Бурачка, який сам, здається, був українець. Із ним водились петербурзькі українці й усі тодішні українські письменники, і сам Шевченко. Знов кажемо, що перша доба писательства Шевченка нам доволі темна, а далеко од Росії ми не можемо перебрати навіть печатні матеріали до того, напр., тодішні журнали. Тільки в усякім разі в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка, і нічим не показує, щоб йому не було миле «маяківство». Слов’янський кружок у Києві затяг його ще більше в «святе письмо», яке положило на ньому свою печать навіки {Д[обродій] Козачковський, споминаючи життя Шевченка в себе в 1845 p., каже: «Иногда он занимался чтением Библии, отмечая места, поражавшие особенным величием мысли. Из тогдашних предположений его помню два неосуществившиеся: первое — большая картина «Видение Иезекииля в пустыне, полной сухих костей».}.{стр.360}

Правда, Шевченко далі став більш «євангельцем», ніж благочестивим «візантійцем» і в Біблії став шукати духа народолюбного пророкування, проповіді суду божого над неправедними. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританця-індепендента XVII ст., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки Божу матір і навіть Божу службу {В викинутому цензурою місці з «Воспоминаний о Т. Гр. Шевченке» д. А. Козачковського («Киевск[ий] телеграф», 1875, ч. 25) сказано було, що Шевченко й хвалив протестантську віру і не хвалив у православів його покірливості перед начальством і панством. Жаль, що д. Козачковський не говорить, коли казав Шевченко таку думку: чи в 1845 — 46 рр, чи в 1859.}. Таким «біблійцем» в основі зоставсь Шевченко й до смерті, як це видно, напр., із стихів «Радуйся, ниво неполитая», писаних у 1859 p., або «Во Іудеї, во дні они», які кінчаються викликом до Христа: «Спаси ти нас, младенче праведний, великий!» Навіть у «Марії», в якій Шевченко найдальше одступив од євангелія, він написав слова, які дають дд. Желехівським повід говорити, що Шевченко не переставав бути християнином:


Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє.
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих!
Пренепорочная, благая!


Таких слів не міг написати постійний раціоналіст. Таким раціоналістом, яким хоче показати Шевченка наш товариш, він ніколи й не був і не міг бути, бо для того треба було іншої школи, ніж та, яку він пройшов, іншої компанії, ніж та, в якій він державсь. Ті всі противухристиянські й навіть безбожні слова й картини, на які показує наш товариш, — то тільки або виклики досади гарячого чоловіка, який не бачить обіцяної богом правди на землі, або вільнодумне кощунство, або смілі замахи поета. То все початки раціоналізму, які ми бачимо й у наших мужицьких казках і піснях, які не шкодять мужикам ходити у церкву й до попа на раду, а ще не раціоналізм, бо так ми мусимо називати тільки постійну (консеквентну) і впорядковану (систематичну) думку. Ми ж бачимо, як Шевченко кидавсь од безбожних викликів до віри в суд Божий. Навіть його «Марія» показує, як він не порвав із християнством, бо показує, як йому хотілось обернути християнство на свій лад, на службу свойому мужицтву. Постійний раціоналіст не може мати таких мрій.

Ці слова наші може підперти перегляд рік за роком того, що розказують про Шевченка приятелі його, й того, що він сам написав, а не самі тільки уривки з «нецензурних» творів II тому празького «Коб-{стр.361}заря», по яких Шевченко вийшов у д. С[ір]ка і деїстом, і раціоналістом.

Так, ми вже згадували, як сердиться Шевченко в «Посланії до земляків» на поєвропеїзованих панів-«безбожників» у 1845 р. Мабуть, до тих же часів, а може, й до пізніших треба прикласти й те, що розказує д. Козачковський: «Я был свидетелем, как он, слушая кощунство хозяина, у которого он жил, сказал: «Издеваться над нравственно-религиозными убеждениями, которые освящены веками и миллионами людей, неразумно и преступно». А звісно, що не самий деїзм, а все церковне, все й візантійське освячено віками й мільйонами.

Тільки опісля, в поемі «Княжна», роздумуючись над тим, що бажаний ним «суд божий» і «правда божа» щось не дуже поспішаються, Шевченко викликує:


А бог куняє. Бо це було б диво,
Щоб чути й бачить і не покарать!
Або вже аж надто довготерпеливий...


«Княжна» написана в 1847 p., а вступ до неї — в 1858 р. Чи в 1847 р. написані ці слова, чи вставлені пізніше, може, в 1858 p., тільки вони важні тим, що показують, як перші ясні іскри вільнодумства проти християнського Бога дало Шевченкові нарікання на те, що нема кари гріхові! Сидячи в неволі, Шевченко все більше зупинявсь на цій думці і в 1850 р. кінчав вірш «Якби ви знали, паничі» викликом:


Ні! ні! нічого
Нема святого на землі!
Мені здається, що й самого
Тебе вже люде прокляли!


А все-таки тоді ж він писав д. Козачковському, втішаючи його в смерті в його сім’ї: «Верь глубоко, разумно!» Ще в 1857 р. в «Неофітах» Шевченко стоїть на християнському грунті і навіть молиться на святого хреста, і зовсім не являється, як каже д. С[ір]ко, раціоналістом. Хоч він тут і каже: «Все брехня: і царі, й попи!», та каже це про староримських попів із їх «кам’яними» богами; він не велить молитись нікому на землі, окрім правди (а не кесарям), а на небі велить: «молітесь богові святому», — і ми зовсім не розуміємо, як міг д. С[ір]ко викинути ці найближчі слова з того місця «Неофітів», яке він приводить у своїй статті (стор. 63) як показ «раціоналізму Шевченка в усій його силі». Тільки в 1859 р. в Петербурзі Шевченко почав вириватись уже за границі й християнства, а не то вже візантійства. Сталось це, ми думаємо, як через те, що він пішов далі по дорозі досади, що немає правди на землі, так і через те, що в Петербурзі Шевченко вже попавсь на той ряд думок громадських, який примушував людей читати Герцена, Фогхта, Бюхнера [47], Фейєрбаха [48] і т. ін. А тут ще почали дратувати Шевченка благочестиві слов’янофіли (див., напр., «Молитву» — «Умре муж велій в власяниці!» на смерть митрополита Григорія, якого Шевченко зве по «Колоколу» Герцена «юбкоборцем»). Шевченко став у Петербурзі трохи водитись із {стр.362} кружком «Современника», який, як міг, проводив новоєвропейські філософічні думки. Тільки чи в нього самого не ставало духу й науки зовсім вирватись із християнства, чи його вдержував дух приятелів, із яких сам Костомаров писав проти «модных прогрессистов, которым кажется удобным навязать народу материализм», — тільки ж Шевченко, як розказує про нього д. Крапивина («Правда», 1876, 104), і в 1859 р., тоді, як писав «Марію», моливсь щодня богу, а в 1860 р. видав «Букварь южнорусский» із молитвами і другою «візантійщиною» {Цей «Букварь южнорусский, 1861 року. Цина тры копійкы. Составил Тарас Шевченко» тепер трудно здибати, і через те про нього нема ясної думки, а само те, що такий поет, як Шевченко, зложив буквар, підбиває декого возвеличувати його. А в тім букварю знаходимо ось що: «Велика азбука. Мала азбука. Склади (шматки з псалмів біблейських). Псалом CXXXII (із бородою Аароньою, і з росою Єрмонською). Молитви (з увагами, в яких дуже возвеличується християнство, монастирі й т. ін.). Рукописна азбука. Лічба. Дума про поповича Олексія. Дума про Марусю попівну Богуславку. Народні пословиці». Звичайної церковщини багато й у «Граматці» д. Куліша, про якого життя його в «Правді» каже, що він виправляв і «проповіді» Гречулевича. Слова д. Костомарова за церковщину в народній освіті приведені цілком у «Громаді», II, 200. В тій же книзі «Громади» показано, як і молодші українофіли-студенти в Києві й Харкові возились із церковщиною ще в 1862 — 63 р.}.

Так по Шевченкові і в 60-ті роки ледве-ледве пройшло те противуцерковне вільнодумство, яке вже в 40-ві роки дуже закоренилось по московських і петербурзьких кружках Герцена, Бєлінського і новіших раціоналістах, матеріалістах. Та й тих зерен раціоналізму, які пробивались у Шевченка, не піддержали ні його товариші, які навіть зоставили ненапечатаними аж до 1876 р. такі його твори, як «Марія», хоч присягали, що «кожна йота Шевченкова мусить бути відома» громаді («Передмова» до кожанчиковського видання 1867). і передавали печатати його твори в Галичину, де завше можна було їх напечатати вільно, — не піддержали навіть і молоді українофіли, які в часи «Колокола» і т. ін. грались у християнство.

Громадському чоловікові через те найпотрібніше раз на все розпрощатись із вірою, що поки сього не зроблено, доти ні він, ні громада, яка за ним піде, не забезпечені, що він усе йтиме наперед у думках своїх про всі громадські порядки, які святила й святить тепер віра. Без систематичного раціоналізму нема й систематичного вільнодумства в сім’ї, в громаді, в державі. Це можна показати й на таких людях, як Мацціні; це тим більше видно на Шевченкові.

Вже й д. С[ір]ко каже, що Шевченко не зміг додуматись до іншого строю сім’ї, ніж той, який він бачив, а тільки розібрав дуже докладно усе те лихо, яке є в теперішньому сімейному життю. Ми думаємо, що й це багато сказано. Ми вже в 16 примітці показали, що Шевченко зовсім не думав у «Катерині» (1840) й «Наймичці» (1846) ставати проти «законної сім’ї». Тепер прибавимо, що Шевченко і після {стр.363} того, як написав по мужицькій казці «Тополю», не спинив своєї думки на неволі дітей у батьків або навіть у «Катерині» розказав без усякого протесту, як батько й мати вигнали Катерину через наговори сусід. Так же само в «Гайдамаках» він трохи не возвеличив те, як батько по своїй волі вбиває малих дітей — канібальство, в якому й д. С [ір] ко бачить «нові» думки Шевченка, який, мовляв, малює, «як сім’я приноситься в жертву громадському ділу», так мовбито сім’я — менша громада — мусить справді приноситись у жертву хоч би й великій громаді, рідній Україні ! І досі дітська неволя майже зовсім не зачеплена українським письменством, яке й у ньому зосталось позаду до російського, що ще в 40-ві роки ясно поставило заступитись за всіх менших: у сім’ї, як і в громаді. Згадаймо хоч «Капризы и раздумье» й інші писання Герцена ще перед 1847 р. Звичайно кажуть, що на Україні нема такого самодурства, яке малюють нам Островські в сім’ї московській. Такого — нема, а своє самодурство все-таки є, та його не хотять бачити українолюбці. Сам Шевченко зачепив його тільки в деяких словах, та й то говорячи тільки про дівчат і мало чим інше, ніж у мужицьких піснях {Напр., «Тополя» (1839), «Мар’яна-черниця» (1841), «І багата я, і вродлива я» (1849), «Породила мене мати» (1849), «На вулиці невесело» (1849). Можна думати, що на такі речі потрапляв Шевченко не навмисно, а тільки слідом за мужицькими піснями, які він згадував на чужині, а найбільше в неволі 1849 р. Зовсім окремо стоїть «У Вільні, городі преславнім» (у празькому «Кобзареві» позначено — до 1847 р.?), де показано, як губить дитину не так самоволя батьківська, а ненависть до чужої віри. Добре б було абсолютним хвалителям Шевченка порівняти цей вірш із сценою дітовбийства в «Гайдамаках».}* або зовсім по-водевільному, напр. в «Сотнику». Бачачи в неволі дітській тільки невільні шлюби або неволю любитись із тим, хто до вподоби, Шевченко й у справі жіночої волі тільки й додумавсь перше до вінчання по любові, а під кінець до шлюбу без вінчання або й до вільного вживання того, що д. С [ір] ко зве «правом тіла». Тільки в ті часи, коли Шевченко писав «Гімн чернечий», «Ликері» або й «Великомученице кумо!», в передовому російському письменстві вже минуло й жоржсандство, і вже Михайлови [49], слідом за Міллями, піднімали справу про цілковиту рівність жінки з чоловіком і в науці, і в праці громадській. Видно по всьому, що як в 40-ві роки жоржсандство [50], так і в 60-ті роки думки Міллів проминули наших українолюбців і не зачепили найбільш чуткого з них Шевченка не то вже, щоб прямо, але навіть і через «Современник». Так, із думками про сім’ю і з картинами її Шевченко зоставсь не то щоб тільки «аналітичним», як каже д. С [ір] ко, а іноді й непостійним, як і в думках своїх про віру {Так, у пісні «Туман, туман долиною...» (1849) Шевченко малює, як воно нещасливо скінчилась проба молодої пари «заховатись од батька й матері».}.

Мало того, Шевченко, який змалював незабутніми картинами деякі боки патріархальної мужицької сім’ї, яку він знав, про багато з того, що складає нову справу сімейну серед вивчених людей, просто не чув і не думав, здається, через {стр.364} те, що зоставсь позаду од передових громадських думок навіть і в Росії. Щоб цього допевнитись, радимо пригадати, напр., хоч «Кто виноват?» Герцена, роман, писаний ще в 1834 — 47 pp., та й зрівняти його з картинами й думками про сім’ю Шевченка хоч у самому 1860 p. {В статті проф. Прахова «К рисункам Т. Г. Шевченка» знаходимо звістку про одну картину Шевченка з часів життя його в солдатах, на якій він «представляет нам общество из трех человек в юрте: сам Шевченко в белом кителе сидит за столом и чинит карандаш; перед ним его товарищ-натурщик, обнаженный до бедер, рассматривает нарисованное; третий сидит по-турецки на полу у самовара, пьет чай и покуривает, держа подле книжку с надписью G. Sand, 1851». («Пчела», 1876, ч. 16). Треба б було знати, хто той любитель Ж[орж] Санда й чи говорили вони що з Шевченком про цього письменника.}.

Тут до речі згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про яку тепер уже напечатаны листи самого Шевченка до двоюрідного брата його Варфоломея Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з «нового розумного життя» думки Шевченка про жінку. Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молодої через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти «за старого та лисого», то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з другою дівчиною (Ликерею). Д[обродій] Микешин розказує з поводу петербурзького сватання ось що: «К женскому полу Т[арас] Гр[игорьевич] относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно был лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них». Знов Біблія! Не диво, що з такою вагою на плечах Шевченко не пішов далеко в своїх думках про сім’ю й жінку. Найдальше пішов Шевченко в думках про волю в державі й громаді, про багатих і бідних. Тут його посувала й доля його самого, й доля України: тут йому вийшла в користь і та невеличка наука, якої він нахапавсь проміж людей. Поляк Гордон правду каже, говорячи, що Шевченко належить до найчервоніших у своїх громадських поглядах. І таким червоним Шевченко став уже рано, вже в 1843 — 1844 pp., ми навіть не знаємо, як він став таким; певно, більш сам по собі, без покажчиків. Дедалі Шевченко становивсь усе більше червоним республіканцем і демократом і почав зачіпати не тільки неволю, а й бідність.

Нам нічого показувати — де й як: у статті д. С[ір]ка це зроблено докладно. Ми б бажали тільки докладного розмежування тих ступенів, по яких проходили думки Шевченка про державу й громаду на Україні в середній і пізній вік його. Це зробити нетрудно, навіть наскоро переглядаючи рік за роком писання Шевченкові.{стр.365}

Перше Шевченко виступає з словами, в яких узагалі видно сум на чужині за своєю країною («На вічну пам’ять Котляревському»), далі спомини про долю її і, звісно, про козаччину, як вона боролась із турками, ляхами («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки»). Серед тих споминів появляється в нього думка: чим усе те скінчилось? Хто взяв волю козацьку? Чи навіки вона заснула? Одповідь на те проскакує в посланії «До Основ’яненка» (1840). Перше кобзар сподівається тільки, що «слава України не вмре, не загине», що її нагадають такі кобзарі, як Основ’яненко, які ліпше, ніж він сам, «поборються з москалями» — голосом, піснею! Кілька рокі’в опісля в «Чигирині» (1844) Шевченко вже пише надію, що з його пісні, може, виростуть ножі, які «розпанахають погане, гниле серце» земляків, що забули свою Вкраїну, і вицідять із нього погану кров, і «наллють козацької крові» {Пор. Ісаії, гл. VI.}. Ще в посланії «До Основ’яненка» не видно політичної думки, і кобзар виступає тільки прихильником своєї країни, породи, мови. В «Чигирині» (19 лютого 1844, Москва) він уже говорить про «волі нашої отруту». В «Сні» (1844, 8 червня, Петербург) кобзар уже просто виступає проти московсько-петербурзьких царів, «катів, людоїдів, що розпинали нашу Україну», найбільше нападаючись на Петра І й Катерину II і вибираючи проти Петра образи з «Истории русов».

По всьому видно, що перед першим виданням «Кобзаря» (1840) Шевченко в Петербурзі надибав земляків, у яких не тільки знайшов писання Котляревського й Квітки, що потрапили якраз у серце українця, який сумував часами на чужині, й підбили його писати по-українському, а ще й історичні книги, напр. «Историю Малой России» Бантиша-Каменського, які підновили в поета спомини його про могили козацькі, про гайдамаччину й т. ін., що він приніс із села, од діда й інших. Між 1840 і 1844 pp., видно, Шевченко потрапив на «Историю русов», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом і козацьким республіканством, своїм духом, у якому до патріотизму козацьких літописців XVII — XVIII ст. й кобзарських дум прибавилась якась доля європейського республіканства часів декабристів. Шевченко брав із «Истории русов» цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як ця «История русов» у 1844 — 45 pp. { Зрівняйте в «Сні» — «Із города із Глухова» (празьк. «Кобз.» II, 24) і «Истории русов» (229, 231); «Великий льох» (38 — 39), «Іржавець» (1847) і «Ист[орию] русов» (206 — 207, 212 — 213). Окрім фактів історичних і картин по «Истории русов», ми нагадаємо такі слова цього славного памфлета, написані після оповідання про руїну Петром Лебедина. «И ежели в человечестве славится тот великодушием, кто презирает ужасы и опасности, то уже нет для тех и титулов, кои были орудиями и участниками Лебединских тиранств и зверских лютостей, ужасающих самое воображение человеческое. Остается теперь размыслить и посудить, что ежели, по словам самого Спасителя, в Евангелии описанным, которые суть непреложны и не мимо идут, ежели «всякая кровь, проливаемая на земле, взыщется от рода сего», то какое взыскание предлежит за кровь народа русского, пролитую от крови гетмана Наливайка, до сего дня, и пролитую великими потоками за то единственно, что искал он свободы или лучшей жизни в собственной земле своей и имел о том замыслы, всему человечеству свойственные?» Пригадаємо також і слова про москалів як про «народ, ничем от украинцев не лучший, но нахальный и готовый на все обиды, грабления и язвительные укоризны» — слова, які «История русов» вкладає своїм героям, як Богун, Мазепа і ін.}.{стр.366}

В «Великому льоху» (Миргород, 1845) Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи, якого вояків «порізала Москва» в Батурині й під Полтавою, а найбільше «славного Полуботка», який у «Истории русов» малюється як останній Катон козацької республіки.

Ніяк не можна сказати з д. Костомаровим, щоб Шевченко ніколи не мав «мечтаний о местной независимости». В усіх писаннях 1845 р. («Великий льох», «Розрита могила», «Кавказ») Шевченко виступає ясно з тим, що пізніше звалось українським «сепаратизмом». Можна навіть сказати, що сепаратизм той у Шевченка більш усього козацький, звісно, без того вже трохи панського духу, який став показуватись у козацької старшини XVIII ст. То сепаратизм із більш демократичним нахилом, зовсім такий, як у «Истории русов», та тільки всетаки перш усього сепаратизм, який усе зло в своїй Україні й саме панство виводить од чужих, од москаля, од московського царя. В своїх панів, чиновників Шевченка більш усього вражає те, що вони «перевертні, котрі помагають москалеві господарювати та катувати матір» — звісно, Україну, що вони «по-московськи цвенькають» і сміються з своєї мови і т. д. («Розрита могила», «Сон»). У «Великому льоху» Шевченко пророкує, що родиться новий Гонта, що розпустить волю на всій Україні; в «Розритій могилі» Шевченко ясно дає зрозуміти, що коли б «знайти в могилі те, що там поховали старі батьки», козаччину, яку заховав Богдан, «то не плакали б діти, мати б не ридала», а в «Заповіті» (який поставлено в празькому «Кобзарі» в 1846 р. хоч без помітки, коли писаний він, і який усім своїм духом і складом, — нерівним од неспокою, — більш усього подібний писанням 1845 р.) Шевченко просто кличе земляків «вставайте, кайдани ломіте і вражою злою кров’ю волю окропіте». По всьому тому, що писав Шевченко з 1845 р., воля та — більш усього воля своєї породи й країни, воля національна й державна.

З кінця 1845 р. в творах, писаних на Україні («Кавказ», 14 дек., В’юнище, Пол [тавська] г [уб.] ; «Холодний яр», 17 дек., тамо ж), Шевченко найбільш усього спиняється над кріпацтвом (нічого розказувати, через що), яке він зачіпав уже й раніше («Сон», «Великий льох»), та не так дуже, як тепер. Цей зупин на кріпацтві та хвиля костомаровського панславізму, яка пройшла в 1845 р. по Шевченкові (під «Посланієм до Шафарика» («Єретик») стоїть: 22 ноября 1845, Пе- {стр.366} реяславль), збавила трохи в Шевченка його «сепаратизму» й повернула його стріли од «чужих людей», «москалів» на своїх панів, на самих панів-українофілів і козаколюбців, яких найбільш усього він же сам і розплодив своїм гарячим словом {Чужбинський каже, що й Квітку стало читати панство полтавське більше вже після Шевченка.}. У «Посланії до мертвих і живих, і ненарожденних земляків моїх» Шевченко справді вже, кажучи словами д. Куліша, «як ніхто другий насміявсь над славою української козаччини», а найбільше гетьманщини і підрізав сам свій історичний український сепаратизм «Истории русов» { Найбільше побачимо переміну в думках Шевченка про старовину українську, коли ми зрівняємо слова його в посланію «До Основ’яненка» (1841):

Слава не поляже,
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі...
І чиї ми діти...


з словами «Посланія до земляків» (1846 р.)


Все розберіть та спитайте

Тоді себе: що ми?
Чиї сини, яких батьків,
Ким, за що закуті?
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви
Варшавське сміття...
Я ридаю, як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших: тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину!

}.

В дальшому зрості свого козаколюбства Шевченко, одійшовши од гетьманщини, приблизивсь було до того запорозтва кінця XVII ст., яке виступало й проти московської неволі, й проти повертавшої на панський лад городової гетьманщини, яка готова була задля свого панства поступитись і частиною української волі, а особливо волі «гультяїв» — черні й запорожців. (Див.: «Сон» — «Гори мої високії», 1847, «За байраком байрак», 1847 і порівняй із грамотами запорозькими, показаними в «Громаді», І, 12). Цей низовий, запорозький, більш ніж городовий гетьманський дух у Шевченка з 1846 — 47 pp. показує, який справді незвичайний нюх, навіть нюх історика, мав у собі Шевченко.

Тільки ж і в грамотах січових козаків даремно б ми стали шукати не самих тільки добрих бажань, а й ясної думки, як же вберегти, встроїти свою волю України й волю мужицьку серед того світу широкого, серед тих «ворогів лютих» (турок, татар і т. ін.), серед «незичливих сусідніх монархів факцій», або погляду вперед себе, а не в старовину, яка малювалась запорожцями ліпшою, ніж була. Так само даремно б {стр.368} стали ми шукати одповіді на ці всі питання й у Шевченка, в тих віршах його того часу, коли в нього вслабів козацько-гетьманський сепаратизм 1845 р. Шевченкові не доставало не тільки європейської науки, яка б показала йому ясний ідеал державного порядку — попереду нас, а не позаду, а недоставало навіть і науки про саму українську козаччину, науки, яка провела б логічно хоч би січовий погляд на гетьманщину. А погляди навкруги себе, на царсько-боярські порядки Московщини XVII ст., які перейшли і в Росію XIX ст., не могли не красити в голові Шевченка старовини української. Найліпшою йому здавалась старовина XVI ст., до Брестської унії й незгоди між козаками й Польщею через ксьондзів і магнатів. Тодішня Україна, з якої, як ми знаємо, турки та татари зробили було поле для виводу невільників і галерників, здавалась Шевченкові веселими селами, в яких весело жилось («Невольник», 1845, «Ще як були ми козаками», 1847). Мало того, навіть часи, коли постригавсь у монахи козак Палій, тобто XVIII ст., привиджувались Шевченкові часами, коли панувала «братерськая наша воля, без холопа й без пана» («Чернець», 1848, пор. «Буває в неволі іноді згадаю», 1850). Козацькі ради, на яких вибирались гетьмани, самі ті гетьмани знов почали малюватись Шевченком такими, якими вони ніколи не були: з братерською згодою, з патріотизмом (напр., обрання Наливайка в Чигирині: «У неділеньку у святую», 1849; кінець Дорошенка: «Заступила чорна хмара», 1859). Ми тепер знаємо, що Наливайко був більше розбійник, ніж патріот, що той «атаман случайно сложившейся толпы», як каже про Наливайка д. Костомаров, не був навіть ні козаком, ні гетьманом і що вже через те одне ніколи й не було такої ради в Чигирині, яку списав Шевченко слідом за «Историею русов», а ще гірше, знаємо, що Наливайко прохав у короля козацьких прав для своєї валки, а «свавольним хлопам» радив різати носи й уха, що Дорошенко «торгував українськими головами» [51] не згірше московських воєвод і нарешті згодивсь узяти воєводство в Московщині й що запорожці звали «преславного Дорошенка» «юдиним товаришем»; Шевченкові все це не було звісно. Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, — не вернеться, то знов впиравсь, що «таки буде сподіватись, виглядати». Але ж як-то воно козаки встануть із могил, на це вже Шевченко дедалі все менше міг давати такі ясні одповіді, як тоді, коли він був чистим і постійним сепаратистом козацьким. Тепер він сам собі казав, що кохає свої надії, тільки щоб собі самому «жалю завдавати» («Чернець, 1848), і навіть що він «сам не знає, що робить», що він знає тільки, що йому верзеться старий козак усатий з своєю волею на чорнім вороні-коні, а більше нічого не зна («Хіба самому написать», 1848).

Так, Шевченко, підірвавши славу гетьманщини, сам не дав нам «провідної ідеї», як же впорати свою волю України не на історичному грунті гетьманщини, без козацького сепаратизму, бо й сам тієї думки {стр.369} не мав. Надалі з того всього козаколюбства Шевченкового тільки й зосталась ясна думка, що ненависть до царства, яка знову стала в нього рости з великою силою, особливо в передсмертних петербурзьких його творах 1860 р. Нам нічого багато говорити про цю ненависть і про ці писання, бо про це докладно сказано в статті нашого товариша. Од себе ми прибавимо тільки, що й у цих останніх, противуцарських стихах Шевченко все-таки не міг вибитись із біблейства, не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрім того, що давала йому Біблія з її патріархальною деспотією. Цар Шевченка й у 1860 р. не пішов далеко од того, яким страхав жидів пророк Самуїл, — що, мовляв, одніматиме в вас жінок і т. ін.{«Царі», І, VIII, 11 — 18.} Через те одне ті стихи (мимоходом кажучи, слабенькі по своїй роботі й нерівній манері) не могли й не можуть мати великої сили в наші часи. Тільки на перепутті (з Азії в Петербург) писані справді чудові стихи «Я не нездужаю нівроку» (1858) чіпають дійсні боки того царства, яке ми бачимо перед собою.

Зі зростом і з змінами думок Шевченка про державу й Україну тісно зчіплялись і його погляди на сусідів її, тих, що володали й володають нею, — на Польщу й поляків, на Москву й москвинів. Із перших своїх зустріч із поляками панами та економами, з москалями панами та чиновниками Шевченко не міг винести доброго спомину. Недовір’я й неприхильність до чужих, сусідів України, те, що звуть «исключительность», зосталась у Шевченка на все; по крайній мірі, про неї говорять не тільки ті чужі, а й сам Шевченко. Так, поляк Гордон [52], який бачив Шевченка в 1850 р. в Уральську, каже, що Шевченко «ненавидить москалів, не любить поляків» (Gordona «Soldat» споминається у Gwido Battaglia [53] — «Taras Szewczenko», Lwôw, 1865). У Чужбинського читаємо ось що:

«Он не любил поляков, но к Мицкевичу чувствовал какое-то особенное влечение. Несколько раз принимался он переводить лирические пьесы Мицкевича, но никогда не оканчивал и разрывал на мелкие куски, чтобы и памяти не осталось. Иные стихи выходили чрезвычайно удачно, но чуть какой-нибудь казался тяжелым или неверным, Шевченко бросал и уничтожал все предыдущие строфы.

— Мабуть, сама доля не хоче, — говорил он, — щоб я перекладав ляцькі пісні».

Виступів Шевченка проти москалів доволі виписано в статті нашого товариша.

Звісно, було з чого вирости в Ш[евченка] недоброму серцеві до ляхів і москалів, дякуючи Польщі й Москві як державам і панствам. Звісно також, що люди, звиклі панувати або хоч вести перед над другими, вбачають часто «исключительность», «нетерпимость» і т. ін, й там, де чоловік породи підбитої просто стоїть тільки за себе або тільки нагадує, що він іще з своєю породою живий. Таке лучається {стр.370} з нами, українцями, в зносинах навіть із такими особами з наших сусідів-панів, які себе вважають космополітами й не вбачають самі в себе націоналізму далеко більшого, ніж у нас. Ми не станемо розбирати тут довгої справи про те, скільки природна в підбитих другими людей неприхильність і до народів через неприхильність до їх держав і панства.

Ми беремо в Шевченка його «ненависть до москалів, нелюбов до поляків» як факт природний, а ті несимпатичні боки, напр., москальства, які показав д. С[ір]ко по Шевченкові, за вірні. Тільки ж про Шевченка говорять як про чоловіка-громадянина, з «провідними ідеями» для його земляків, та ще й як про соціаліста.

Чоловік із політичними ідеями дає перевагу ідеям над чуттям. Чоловік із широкими ідеями нових часів, та ще й соціаліст, не може ставити одну породу настільки виключно вище інших, як то робив Шевченко, кажучи: «Нема на світі України, немає другого Дніпра», не може вбачати й показувати у інших пород самі тільки злі боки духа. А через одно й друге такий чоловік дійде й до провідної ідеї про спільність змагань усяких пород, щоб змінити на добро теперішні злі порядки, або ліпше сказати, дійде до цілого ряду провідних думок про те, як упорядкувати цю спільність. Нічого того ми не бачимо в Шевченка, і через те й з його національними ідеями сталось те ж саме, що й з державними, тобто він, виступивши перше з виключним українством, потім став його залишати, висказав кілька широких думок, та не розвив їх, не прилагодив до них усіх подрібних думок і зоставив тих, хто б задумав піти за ним, без усяких провідних думок про національну справу в тому стані речей, у який переходила наша Україна в 60 — 70-ті роки.

Так, до поляків Шевченко, як і перші історики «Малой России», обернувсь перше зовсім як православно-козацький патріот далеко більше, ніж як син кріпаків у польського панства; в його перших козацьких поемах і слова «ляшки-панки» говоряться більше слідом за старими піснями, а найбільше діло йде про зневагу козацьких прав, а ще більше про унію, а не про селян, які терпіли вже й у XVI — XVII ст. стільки ж од православних панків, як і од уніатів. Навіть і в «Гайдамаках» (1841) ми бачимо те ж саме, тільки тут добре серце поета взяло перевагу і, підбивши його заплакати, що «старих слов’ян діти вмились кров’ю», поставило його на дорогу до більш широких думок, по якій за поміччю костомаровського слов’янства він дійшов до бажання, «щоб усі слов’яни стали добрими братами» (1845). Насміх над гетьманщиною (1846), яка «Польщу повалила та й сама пропала», а далі кара, яку Шевченкові прийшлось ділити вкупі з деякими поляками (Брон. Залеським, Гордоном і т. ін.), ще більше зм’ягчили польську ненависть Шевченка, і він написав своє посланіє до Брон. Залеського [54]: «Ще як були ми козаками» (в кожанчиковському виданню воно помічено 1847 р., а в празькому — 1858). Козак подає там руку ляхові, просячи і в нього «руки й серця чистого, {стр.371} щоб іменем Христовим возобновити той рай», який мовбито був на Україні між поляками й козаками, аж поки «неситії ксьондзи, магнати нас розлучили, розвели».

Навряд, щоб слова про чисте серце можна було признати зовсім ясними, а згоду «іменем Христовим» і ясною, й «новою», і через це все й міцною. До того ж проти цих кількох неясних слів зараз же ставали в Шевченка ясні картини, які він іще раз нагадав у стихах:


Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своїми вольними братами?
А ми браталися з ляхами! (1850) —


по всьому видно, навіяних розмовами з висланими поляками про «подавання рук». Ніякими іншими картинами не переважались ні ці картини, ні ті, які Шевченко намалював од «Тарасової ночі» до «Гайдамак» і до яких він повертав і після тих розмов і в названому вірші, і в такому, як «Швачка» (1849). А перевага їм могла б бути тільки тоді, коли б Шевченко намалював ляха не пана, а хлопа, та сказав хоч слово про те, як подадуть руку один одному не самий тільки пан із чистим серцем і козак на Україні, а хлопи польський і український, кожний на своїй землі стоячи та з своїм панством борючись. Щоб же таке було написати, Шевченкові треба було й іншої долі, й справді нових, соціально-демократичних думок... На нема ж і суду нема! В усякім разі провідної думки про те, як бути нам тепер із ляхами, треба шукати де інше, а не в «Кобзарі» Шевченка. Доволі й того, що в «Кобзарі» ми знайдемо кілька сліз од щирого серця, кілька добрих слів, кілька широких для свого часу й для свого стану думок.

Те ж саме й з думками Шевченка про москалів. І тут хвиля панславізму, проба критичного погляду на «козацьку славу» й гетьманщину зм’ягчила серце козака проти «москалів». Іще більше зробила, мабуть, та приязнь і пошана, якої зазнав Шевченко од москвинів в останні роки життя свого й у Нижньому, й у Москві, й у Петербурзі. Тільки новий, приязніший погляд кобзаря на москвинів не виливсь у нього новими віршами. Живучи серед москалів-солдатиків, таких же мужиків, таких же невільників, як і сам, Шевченко не дав нам ні одної картинки доброго серця цього «москаля», які ми бачимо в інших висланих, напр. у Достоєвського; москвин-мужик, одданий паном у солдати, малюється у Шевченка таким, що спомина свою милу тільки тим, що «така ухабиста собой, й меньше белой не дарила». («Не спалося, — а ніч як море», 1847) {Порівняйте, як те ж саме намальовано у Некрасова («Огородник») або й у Шевченка там, де він виводить не Москвина, а свого, українця («Петрусь»).} Москаль, якого «вітала титарівна-лимерівна, що людьми гордувала», для нього і в 1860 р. все-таки тільки «пройдисвіт», як у 1840 р. був тільки «чужий чоловік...» Певно ж, що коли національні поети тільки так будуть говорити про сусідів, то важко буде справдитись бажанню, «щоб усі слов’яни стали добрими {стр.372} братами!». Ось через що ми не думаємо, щоб Шевченко справді міг провести нас у «вільну, нову сім’ю» інтернаціональну.

Найдалі б міг провести нас Шевченко у справах громадських, які торкаються волі мужицької. Любов до мужика, до невільного, а потім і до бідного — це найголовніша провідна ідея Шевченка і як поета, і як чоловіка. З самого початку Шевченко, виступивши як поет український, навіть тоді ще, коли, зараз вирвавшись на волю, дуже паничував (як розказує д. Сошенко), зараз же заговорив про мужиків, бо про них безпремінно буде говорити всякий живий український поет. І все своє життя Шевченко найбільше говорив про мужиків, перше переспівуючи мужицькі казки й пісні («Причинна», «Тополя»), а дальше — малюючи мужицьке життя («Наймичка» і т. д.), найбільш затим, щоб оступитись за мужиків, яких кривдять чужі («Катерина») й свої пани («Посланіє до земляків» і т. д.), або затим, щоб показати панам примір у мужиках, кінчаючи оповідання такими словами: «Отак люди научайтесь ворогам прощати, як цей неук...» і т. ін. «Наша Україна» — рано стала для Шевченка все рівно що мужики українські, а «наша правда» — все рівно що воля й веселе життя тих мужиків. Та про це нічого нам багато розказувати: це всі добре знають, та й стаття д. Сірка говорить про це докладно.

Ми мусимо тільки зупинитись на тому, чи справді Шевченко думав про ту «правду й волю» й про те, як вона настане, так само, як думають соціалісти, як це говорять тепер про Шевченка часто наші товариші і між іншими й д. Сірко.

Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, що згодитись із ним було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм.

Перш усього, дійсного, на грунті стоящого соціалізму не може бути в тій громаді, в якій іще не знесено кріпацтва й не збудовано всього господарства на вільному наймиту-робітникові. Ми б добавили ще, що на грунті стоящого соціалізму не може бути й там, де не заведено ще уставної, парламентської держави, в якій тільки й виходить начистоту панування багатих. При кріпацтві й царському самодержавстві соціалізм може бути тільки навіяний ізбоку, більш книжний, ніж ґрунтовий, і іноді більш видом противукріпацьких і противучиновницьких думок, ніж справді соціалістичних, противубагатирських. Таким і був соціалізм московських і петербурзьких кружків 30 — 60-х pp., вичитаний із французьких книг; таким де в чому зостається й новіший соціалізм у Росії, хоч він справді вже почав ставати на грунт після того, як знесено кріпацтво {Про це тепер не час розводитись. Ми мусимо тільки сказати кілька слів, щоб цими кількома рядками не викликати непорозуміння між нами й нашими читачами. Така вже доля нової Росії, — з кінця XVIII ст., — що в ній усі нові думки громадські беруться більш із європейських книг, ніж ростуть із власного життя, й раніше, ніж життя дає їм грунт. Сталось це через те, що татарщина та московська руїна (Новгорода, Пскова, України та Білої Русі — останніх двох Москва руйнувала не сама, а вкупі з Польщею) спинили зріст країн руських, так що зложена накінець у XVIII ст. Росія причепилась до Європи XIX ст. зі складом життя XVI — XVII ст., а де в чому й ще давнішого. Це дає осібний склад усьому громадському руху в Росії, в якій передові люди не можуть не брати з Європи найновіших думок і не тільки прикладати їх до своїх далеко старіших порядків, а й випереджувати думкою ті стації, які пробігає й життя російське слідом за Європою, і навіть, глядячи на Європу, зневірятись у цих стаціях раніше, ніж вони наступають у Росії. Дехто думає, що в цьому є велика вигода Росії, яка б то незабаром зразу вскочить у найновішу стадію зросту громадського Європи. Ми так не думаємо. Тільки в усякім разі така доля громадського руху в Росії є послідок усієї її географії й історії, — і її треба признати хоч-не-хоч. Щодо соціалістичних думок, то в Росії за царя Миколая І треба було бути с[ен]сімонівцем (як герценовці 1830-х років) або фур’єристом (як петрашевці 40-х років), щоб гаряче ненавидіти кріпацтво й чиновницьку самоволю, тобто хотіти змін далеко ще не соціалістичних. У 60-ті pp. соціалісти, як Герцен, Огарьов, Чернишевський, клопотались про вигідніший наділ селян землею — теж про річ іще не соціалістичну, бажаючи її од царського уряду Росії. Тепер соціалісти в Росії поставили всю соціалістичну програму (вся земля селянам, усі фабрики робітникам і т. ін.), та ще й бездержавну, і виступають словом проти «буржуазії» ще раніше, ніж та склалась у Росії, а ділом ідуть більше проти самодержавства царського і перш усього доб’ються уставного (конституційного) царства, в якому то й складеться й візьме гору «буржуазія». Тільки ж тоді й складеться й ґрунтова, справді мужицька соціалістична партія, а при якій-небудь волі державній, може, й справді те, що Росія росте під натиском передових думок європейських, поможе їй більше прилагодити до них і ті задні стації громадського руху, які вона мусить пробігти, щоб догнати Європу.} Шевченко ж писав у часі крі-{стр.373}пацтва і був занадто ґрунтовий чоловік, щоб не звернути найбільше уваги, власне, на мільйони невільних кріпаків, ніж на сотні вільних наймитів. До того нізвідки не видно, щоб Шевченко знав хоч що-небудь про С[ен]-Сімона, Фур’є, Луї Блана, Прудона і т. ін., ні навіть про соціальні романи Жорж Санда, яких уже й у 40-ві роки читали й у Москві, й у Петербурзі, а в кінці 50-х років дехто вже й у Києві. Нізвідки не видно, щоб із тими європейськими соціалістами думали познайомити Шевченка його більш учені товариші, бо не видно й на писаному ними самими ніякого сліду уваги до тих соціалістів і до зворушеної ними робітницької справи в Європі. Шевченкові, значить, доводилось би бути соціалістом уже зовсім «свого розуму», а найрозумніший розум не міг би вивести науки соціалізму тільки з того, що він бачив у Росії в часи Шевченкові, в часи не тільки самодержавства царсько-чиновницького, а й кріпацтва.

Шевченко й наліг і на те, й на друге, і коли він виступав не тільки проти неволі, а й проти здирства державного, тобто, як каже д. Сірко, показував економічний бік царства, то це ще зовсім не робить із Шевченка соціаліста. І ще б таки противникові царства не говорити про подушне! {Як цар братиме десятину й т. ін., говориться й у Самуїла, Царств. І, VIII, 15 — 17.} Шевченко, як каже д. Сірко, «дививсь на царів», хоч і не з «мужицького погляду», «як на джерело всякого здирства» (бо мужики {стр.374} напроти думають, що цар хоче добра, а деруть пани та чиновники), — соціаліст же й на державу дивиться найбільш (а дехто й зовсім) тільки як на кріпость для оборони панування багатих. Найбільше ж усього й Шевченко налягає не на здирство, а на неволю, на зневагу особи царями та панами, які в його картинах найчастіше насильники жінок, дівчат. Царі — те ж саме, та ще й до того насильники над народами, душогуби. Звідси до соціалізму ще чимала дорога. Те, що Шевченко говорить про багатих і бідних, про «дідами крадене добро» і навіть про роботящі руки й про «землю, всім данную», не змінює ні каплі зараз сказаного. Ми й у козацькій думі XVII ст. знаходимо, як дорікає Ганджа Андибер тодішніх дуків, що вони «позабирали луги й луки», а про соціалізм козаків XVII ст. було б дивно й говорити. А проти багатих і їхньої неправди ми знаходимо цілі купи писаного не тільки попами середніх віків, а й жидівськими пророками, та тільки коли ми їх запишемо в соціалісти, тоді стратимо всякий ясний образ соціалізму і попадемось, власне, в сітку, яку розкидають вороги соціалізму, коли кажуть, що соціалізм, тобто по-їхньому тільки скарги бідних на багатих, а не справа організації всякої потрібної громаді праці, — старий, як світ божий.

Ось, напр., іще пророк Амос кричав на тих, хто «давить менших, хто меле на борошно бідних, хто гнете менших податками та побудував собі пишні виноградники й великі будинки, хто прибавляє неправду до неправди й грабунок до грабунку в палацах своїх» і. т. д.{Амос, VIII, 4, 5, 2; VI, 12, 1 — 7, 14 і т. д.} Те ж можна сказати й у Осії, Ісаії й інших. Напр., Ісаії, X, 12 зовсім немов слова Шевченка. Слова Шевченка про суд божий над лукавими — немов звісний псалом «Возстани, Боже» {Також Ісаії, V, 8. Горе вам, що пригортаєте дом до дому, поле до поля і т. д. X, 1, 2 — про неправі суди.}. В картинах «царства правди», які малює Шевченко, тільки що нема того, як «вовк буде лежати поряд із вівцею», як у пророка Ісаії {Увесь псалом Шевченка «Радуйся, ниво» (1859) про те, як Бог осудить неправих і визволить рабів, є ні що інше, як XXXV гол[ова] пророка Ісаії, в якій Шевченко дещо переробив, напр., кінець. Хто хоче допевнитись, яку силу мала над Шевченком «Біблія» до останнього часу, тому радимо слово в слово зрівняти псалом Шевченка і XXXV гол. Ісаії.}.

Шевченко, власне, тим так і любив пророків жидівських (див. у д. Козачковського) та Псалтир [56], що він сам думав їхнім способом про громадські справи. Зовсім мов біблійний пророк, який говорить про маленьке царство жидівське й велику ассірійську, або вавілонську, силу, Шевченко каже черкесам: «...лицарі великі, Богом не забуті! Борітеся — поборете! Вам Бог помагає» («Кавказ», 1845). По-біблійному майже все здумує собі Шевченко й те, що тепер звуть «соціальним переворотом», «соціальною революцією» і т. ін.


Коли ж одпочити
Даси, Боже, утомленим{стр.375}
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Поклоняться всі язики
Вовіки і віки!


Вже в 1859 р. Шевченко малював «дива господнії», — як буде «Бог судить, визволяти довготерпеливих і воздавати злодіям за злая», і перед самою смертю питавсь: коли ж то прийде «апостол правди і науки?» Навіть у ті часи, коли Шевченко зневірявсь у тому, що прийде той суд божий, той месія, яких він ждав, думка його виводила йому все-таки картини катастрофи цілком біблійної, хоч і без Єгови: «Чи буде суд? Чи буде кара царям, царятам на землі? Чи буде правда між людьми?.. Повинна буть!.. бо сонце стане і осквернену землю спалить!» {Пор. Ісаії XXXVIII — про день помсти за неправду, особливо 4 і 9, як зорі на небі стліють, річки повернуться в смолу, порох — у сірку і земля зробиться гарячою смолою. Як земля згорить — також XXIV, 6.}.

Поряд із цим біблейством або, ліпше сказати, під біблейством у Шевченка жили спомини подніпровського селянина про гайдамацьку помсту над панством, і він переходив од біблійних думок про суд божий і месію до того, як «невчене око загляне панам у очі, глибоко, глибоко, як потече сторіками в синє море кров дітей панських», та й цю картину гайдамацтва збивав на біблійний лад: «Настане суд — заговорять і Дніпро і гори!»

Отже, думки чоловіка, яким володіли майже зовсім тільки біблійні пророки та спомини українського гайдамацтва, не можуть ставитися в ряд із думками соціалізму XIX ст.

Правдивий соціалізм у думці й праці настав, власне, у XIX ст. як через те, що тільки тепер, після великих державних змін і революцій XVI — XVIII ст., — настало панування вільного багатирства в державі та праця вільних наймитів у господарстві під урядом багатирів, так і через те, що тільки тепер склались остаточно й допевнились і думки передових людей XVIII ст. про природний незупинний поступ громадський наперед — прогрес, поступ у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях. Думка про такий прогрес скасувала віру в суди божі, в апостолів і всякі катаклізми згори, не тільки од бога, а й од «великих людей» і начальства, і показала дійсний розум і таких гострих, часових рухів, які перше можна було вважати за катастрофи. Вона поділила їх на бунти, або почастні повстання людей, яким невмоготу терпіти такі чи інші порядки, що їх безпосередньо давлять, і на революції — широкі рухи людей, знають що ясно й те, що валити їм, і те, чим замінити повалене, рухи, які підготовлялись широким прогресом громадським і в яких беруть участь не самі тільки ті, {стр.376} яких безпосередньо давлять такі чи інші порядки, а всі, хто взнав, що ті порядки вже негідні для спільних громадських потреб їхнього часу {Звісна розмова між Людовіком XVI і герцогом Ліанкуром, який сказав королеві про те, що народ у Парижі взяв Бастілію (14 липня 1789 р.): «Що таке? Бунт?» — «Скажіть, В[аша] В[еличність], революція!» — «Quoi? c’est une révolte?» — «Dites, Sire, une révolution!»}.

Вже С[ен]-Сімон, власне, батько соціалізму XIX ст., хоч і пустив свої громадські думки, назвавши їх «новим християнством» («Nouveau Christianisme», 1825), і хоч казав навіть, як і ранішні сектанти, що він тільки висуває нагору правдиві християнські думки, які були попсовані після Христа, та все-таки виступив зразу ж зовсім не на церковну дорогу: в його трьох основах нового порядку стоять: наука й ремество (science et industrie; див.: «Catéchisme des industrielles», 1823; «Nouveau Christianisme» і ін.). Він іще замолоду радив прокопати Панамський перешийок; одні з перших книг його були «Вступ до наукових праць XIX ст.» («Introduction aux travaux scientifiques du XIX siècle», 1807 — 1808), який прив’язується до славної книги XVIII ст. Кондорсе [56] «Нарис картини поступів розуму людського» («Esquisse d’un tableau des progrés de l’esprit humain») і є одна з перших проб показати спільність усієї науки й праці людської на всьому світі. А його «Кілька думок філософічних на вжиток XIX ст.» («Quelques opinions philosophiques à l’usage du XIX» в книзі, виданій у 1825 p. «Opinions littéraires, philosophiques et industrielles») є також одна з перших проб показати, як поступали вперед громадські думки й порядки в старий вік, у середній, у новий і в новіший у європейській історії. С[ен]-Сімонова записка про потребу нового круга науки («Nouvelle Encyclopédie») подає думку про потребу вивести людей для нового громадського життя через новий круг нової науки. Треба додати, що С[ен]-Сімон, хоч, звісно, більш усього звертав увагу на свою Францію, та все клопотавсь про зміну порядків у всіх, хоч європейських, громадах і про спільність усіх їх проміж себе. Вже в 1814 р. появилась книжка: «De la réorganisation de la société européene, ou de la nécessité et les moyens de rassembler les peuples de l’Europe en un seul corps politique, en conservant à chaqun son indépendance national; par M[onsieur] le compte de Saint-Simon et par Augustin Thierry, son élève» [57]. Не забудьмо й того, що с[ен] сімоновці збудували першу залізну дорогу во Франції, що С[ен]-Сімон мав велику силу над історичною наукою французькою (зараз ми бачили, як Ог. Тьєрі підписавсь його учеником, élève), навіть над новою матеріалістичною філософією німецькою Фейэрбаха, нарешті, що з с[ен] сімонівців вийшов й Ог. Конт [58], який дав величезну картину поступу людського в думці й громадських порядках у своїй «Позитивній філософії».

Батько соціалізму XIX ст. в Англії Роберт Оуен теж виступив із «новою вірою»; тільки ту віру він зразу одділив од усіх інших і од {стр.377} християнства як віру розумову, раціональну (rational religion) і зв’язав свою «систему нового розумового порядку й розумової віри» з вирібкою характеру людського («Нові погляди на громаду, або про сформування людського характеру», 1812 p.). І в Роберта Оуена підвожена під усіма його замірами, хоч і не так широко, як у С[ен] Сімона, думка про поступ у історії; в компанії Оуена бачимо хіміка Дальтона [59], винахідника паровозів Фултона [60]; і поступ ремесловий також важний і для Оуена, як і для С[ен] -Сімона.

Новіші ж соціалісти, од Луї-Блана (якого книга про «Впорядкування праці» — «Organisation du travail» — появилась уже в 1839 p.), вже не мали й того зерна сектантства, що було в старших; для них уже вся історія людська є ясний поступовий зріст, якого соціалізм мусить бути конечною квіткою, звісно, яку тільки ми тепер мусимо пригадати. З Прудона ж, якого основні думки були вже напечатан! раніше, ніж розігнано київське «братство» («Що таке власність?» — «Qu’est ce que la propriété?», 1840 p., «Філософія бідності» в 1846 p.), — з Прудона сама «соціальна справа» стає частиною соціальної науки {Ще в книжці про власність Прудон вложив як свої думки про безначальство (anarchie), так і про те, що «все, що робиться законами й політикою, є справа науки, а не гадання» («tout ce qui est matière de législation et de politique, est l’objet de science, non d’opinion»).}. Тепер порівняймо ці основні думки європейського соціалізму з думками Шевченка про «суд божий», про «суд, на якому невчене око, немудрі премудрих одурять», пригадаймо, що Шевченко тільки й знав, що хліборобство та свою Україну, про яку він казав, що «нема на світі другої», та трошечки зачепив тільки Слов’янщину, та й спитаймо: чи можна ж справді поставити Шевченка в ряд європейських соціалістів — не тільки його часу (40 — 50 pp.), a й ранішого?

Скажуть, може, що Шевченко не все ж говорив про «суд божий» та «сторіки крові», яку проллють «немудрі», а й про слово, котре стане на сторожі коло менших, котре зійде колись правдою, про апостола науки і т. ін. Це все так, і це все показує, що думки часу, хоч здалека, а зачепили й Шевченка. Та тільки здалека й зачепили, а не вкорінились у ньому так, щоб логічно прилагодити до себе всі інші його думки. Перш усього про такі речі Шевченко говорив не так часто й багато, як про суд Божий та гайдамацтво, і говорив усе-таки біблійним способом (апостол науки; «слово» нагадує «Слово» євангеліста Івана). А головніше — всі ці нові слова Шевченка не в’яжуться з старими й показують тільки, як часами Шевченко говорив кожний раз інше, сам не знаючи, куди йому кинутись, на віщо покласти надію в сумному життю свойому й України. До того ще придалось, що добре серце Шевченка жахалось тієї кари божої, того суду невченого ока, яких він викликав, і тоді Шевченко просив «старших покаятись, обняти найменшого брата, молив, благав і старших, і менших обнятись» і т. д. — і показував тут у собі чоловіка м’якого, доброго серця, а не {стр.378} чоловіка, який знає, що в історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб із усіма тими судами над ними, карами й страхами кари й каянням, а мимовільний зріст громадського життя та впорядкована громадська праця й тиха, й гостра. Ми думаємо, що деякі приміри думок про те, що справді радив робити Шевченко, які ми показали в І голові, показують, як можна заплутатись, коли сказати собі, що Шевченко є порадчик у громадській праці, а почастно в праці соціально-революційній. Усі добрі надії Шевченка й добрі слова, все його вагання од «свяченого ножа» до «братського поцілунку» тільки однімали навіть поетичну силу й дійсну вартість в його гайдамацьких викликів і затемняли його образи повстання пригнічених рабів. Це можна бачити, напр., по «Заповіту», в якому він кличе перше: «Кайдани ломіте і вражою злою кров’ю волю окропіте», а потім просить «пом’янути його незлим, тихим словом», так, мовбито можна зразу заговорити тихим словом, маючи кров на руках, — або в псалмі про «суд божий» («Радуйся, ниво»), де Бог воздає злодіям «за злая», а сліпить «владик» так, що вони й «шляху не найдуть», «а раби тими шляхами, без ґвалту й крику, посходяться» і т. д.

Звісно, що й «революції не робляться на рожевій воді», а бунти самих «немудрих рабів» тим більше. І українські гайдамацькі повстання XVII — XVIII ст. робились, власне, не з тихими словами, а з ґвалтом і криком, та, по крайній мірі, були цілосними проявами, як і ті пісні про Перебийноса, Нечая, Ґонту, Залізняка і т. ін., які й досі живуть у наших мужиків і в яких нема того вагання й непостійності, які є в заповітах та псалмах Шевченка. Пісні ті не можуть розказати думок теперішнього громадівства, та, по крайній мірі, ліпше показують, яку силу має в історії й гайдамацтво, ніж Шевченкові заповіти та псалми.

Що ж до слів Шевченка про«науку», то вже через те не можна рівняти їх до слів якого-небудь С[ен]-Сімона, що подрібно говорив Шевченко тільки про одну науку — історію України, та ще найбільше «по могилах», і він же в інших віршах сердивсь на те, що «москаль уже й могили козацькі розкопує». Про ту спільність науки, вмілості й господарства, яку сенсімонівці звали industrie, нема й спомину в Шевченка, як і в інших українолюбців його часу.

Далі не треба забувати, що ясний і постійний погляд на те, яку силу має для зміни громадських порядків і наука, й слово, й ножі, які в думках Шевченка мусили зійти на українській ниві з насіння його слова, дає, власне, думка про безупинний поступ громадський. А думка та виходить або з безпосереднього доглядання, як переміняються од громадської праці громадські порядки, як це бачили європейці в XVI — XVIII ст., або з науки всесвітньої історії, всього ліпше і з того й з іншого. В Шевченка як у підданого такого сонного й темного царства, як Росія, що ще й не знав всесвітньої історії, не могло бути такої думки. Через те він і не міг твердо стати й на думці про те, що справді з його насіння-слова будуть жнива. Він сам собі каже:{стр.379}


..............Орю
Свій переліг — убогу ниву!
Та сію слово: добрі жнива
Колись-то будуть!.. І дурю —
Себе-таки, себе самого,
А більше, бачиться, нікого...
Дурю! Бо лучче одурить!
Себе-таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на Бога!
(1860 p., 5 жовт.)


і кілька днів опісля (18 жовт.) каже сам собі: «сиди! — і нічогісінько не жди!» Такого не говорив ні один соціаліст у Європі. Такого не говорять тепер соціалісти і в Росії, навіть сидячи у тюрмах, мов у могилах.

Накінець треба нагадати, що європейський соціалізм із самого свого початку не думав тільки виступати проти старого порядку, а зараз же поставив проби й нового впорядкування громадського, зараз же наліг на таку річ, як спілка, толока, праця громадою — association. Подібну думку тільки через силу можна накинути нашому кобзареві, як це робить д. Сірко, коли бачить у словах його: «по якому правдивому, святому закону землею, всім даною, торгуєте?», що Шевченко признавав землю «громадською власністю». Перш усього Шевченко зовсім не спинявсь на чисто господарських справах, які, замітимо, не були і його ділом. Коли б же його спитали, як вправитись із землею, що од панів одібрано, то він, певно, одповів би, як колишні козаки, думкою про рівну «займанщину» {Можна думати, що самі слова: «по якому святому закону торгуєте!» склались у Шевченка на лад біблійний: у книзі Левітів (XXV, 23 — 24) стоїть: «а землю ви не мусите продавати в (вічну) власність, бо земля моя (каже Бог), бо ви в мене гості й проживальники. От через те-то по всій вашій країні мусите ви попускати (на 49, ювілейний рік) викуп (запроданої землі». Тільки ж і закон старожидівський про кінець усіх заставів і запродажів Через 49 р. далекий уже був і од ранішого громадського господарювання на землі і ще дальше од такого, якого хочуть соціалісти.}. Не тільки Шевченко, а й учені українофіли мало звертали уваги на господарські речі, а почастно спілкове господарство навіть не високо й ставили. Ми вже пригадали в I т. «Громади», що господарський бік нашої історії громади (купи, копи і т. ін.) досі не досліджений нашими вченими. Навіть на спілкове господарство в Січі (правда, не хліборобське, а охотницьке, скотарське й рибальське та спілкове харчування по куреням) наші вчені не звертають уваги, і досі в усіх українолюбців були на устах слова д. Костомарова про «індивідуалізм» українця напроти «общинности» великоруса («Две русские народности»). Та таки здається, що спілкове господарство в українських селян {стр.380} почало знову заводитись тільки недавно, після волі вже {Ми нагадували писане про громаду й спілкове господарство на Україні в старовину й тепер у І т. «Громади». Тепер нові ще факти показані в виданнях статистиків чернігівського земства 1877 — 78 pp. Галицькі народовці, які, виступаючи проти соціалізму, показують на Індивідуальність українців, кажуть не од себе і зовсім основно здаються й на українські авторитети. Вони тільки не хочуть знати ні Січі, ні нових фактів із українського мужицького життя.}. Не диво, що Шевченкові, який не знав європейських думок про спілку, нізвідки було взяти картин спілкового господарства і що скрізь, де він малює свій «рай», він показує осібну сім’ю, а не спілку або громаду. Пригадаймо, напр., хоч «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), а в ньому такі слова:


Уже не панські, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть...


Коли ж у словах Шевченка про «братолюбіє» і «єдиномисліє» бачити думки соціалістів про «асоціацію», то не тільки всі повищі «буржуазні демократи», які ж написали ще на першій республіці французькій «fraternité», «union» [61] і т. д., а й усі моралісти од Конфуція будуть • соціалістами.

Не можучи згодитись із тим, щоб Шевченко був і міг бути соціалістом, ми не можемо згодитись і з тим, щоб Шевченко був і дійсним революціонером або навіть постійним громадським, політично-соціальним діячем. Ні для того, ні для другого ні в Шевченка, ні коло його не було грунту ні в думках, ні в силах.

Тут ми знов мусимо вернутись до того, що в Шевченка не було ясної думки про поступ громадський у історії. А тільки ця думка дала Європі дійсних, постійних революціонерів і політично-соціальних діячів взагалі. До того революції поставали більше од почувань, ніж од думки (як, напр., особливо повстання національні), більше були консервативні, класові, ніж прогресивні, всеспільні (напр., у Швейцарії, в Гольштині і т. ін. — за стару, звичайну волю селян, у Англії і ін. — за привілеї шляхти й городів, як у нас за привілеї козаків і т. д.), більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи (напр., навіть швейцарське повстання проти фогтів імператорських, а не то вже повстання козаків і городян московських «за царя — проти бояр»), — і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба. Найбільше думки було в повстаннях із-за віри, проти начальства чужої віри, та й тут уже одна церковна думка про те, що все од Бога — й чуже начальство, й муки, спиняла руки, які готові були піднятись проти церковної неволі. Так ми бачили й у часи великої церковної зміни (Реформації) трохи не до самого кінця XVI ст., коли таки зважились і протестанти, {стр.381} й католики одповісти на питання, чи можна повставати оружно проти царя, що давить їх віру? — Можна й слід!

Іще голландська й швейцарська революції XVI ст. були такими старими повстаннями; такою на більшу частину була й шотландсько-англійська революція в половині XVII ст. (яка, між іншим, одним боком боронила волю в себе й заводила неволю в Ірландії) — і тільки французька революція кінця XVIII ст. явилась уже цілком новою революцією: з-за цілком нових думок громадських про рівне право кожної людини й право всякої громади наставити собі такі порядки, які вона схоче. Діло в тім, що між великим англійським бунтом (the greath rebellion) і великою французькою революцією (la grande révolution) y передових людей у Європі порвалась укінець віра християнська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії.

Та думка була плодом старих змін і революцій, найбільш революцій реформаційного часу. Під кінець XVII ст. справді вид усієї Західної Європи й кожної країни в ній став не той, що був двісті років перед тим. Ремісництво й торг, які пішли вгору після того, як знайдено морську дорогу в Індію й Китай та Америку, зробили життя людське далеко лагіднішим, ніж перше. Найбільше ж вражала думку людську неподібність життя церковного: неоднакові віри та ще й як де, то в одній державі з рівним правом. Така згода різних вір стала перше по нужді, а не з навмисної думки, бо перше кожна й нова віра, протестантська, також хотіла панувати над іншими, як і стара, католицька, бо себе тільки вважала святою, а інші — чортовими. А як сталось, що скільки не різались люди з-за віри в XVI — XVII ст., а все не могли звести всі віри на одну, то мусили якось помиритись. А після ряду церковних мирів по нужді ті люди, що стали більше вважати на зріст ремесла та торгу, ніж на попівські суперечки, та вчені, які, читаючи старі книги, грецькі й римські, та подорожі по далеких землях, мали нагоду порівняти християнські церкви з наукою дохристиянською та вірами нехристиянськими в диких і в більш учених народів у Індії, Китаю і ін., — зневірились у святості однієї якої-небудь церкви й стали говорити про віру природну, яка росте з ростом громадських порядків і розуму людського. Потроху передові люди склали думку й про волю кожного вірити так, як він думає, й про зріст цієї волі в історії всього світу. Як тільки ця думка запанувала в передових людей у громадах Західної Європи, так за нею пішли й інші: про волю й рівність кожної людини в державі, в громаді, Далі про те, як забезпечити впорядкування громадського господарства, щоб та воля стала дійсною, пішов лібералізм, демократизм, соціалізм. Усі старі почування, як, напр., бажання непідлеглості під чужу породу, всі недобитки старих вільних звичаїв і привілеїв, спомини старих бунтів і т. ін. — все те тепер або прилагоджувалось до цих нових думок, коли хоч у чому-небудь згоджувалось із ними, або засихало, коли було їм противне. Думка про поступ в історії стала {стр.382} підпирати всі змагання до зміни в громадських порядках по тих нових думках, зміни то миром, то повстанням. Думка про поступ позаду нас підпирала передові гурти й тоді, коли вони були ще малими, даючи їм певну надію, що подібно ж буде поступ і од нас, і після нас. Так, напр., тепер соціалісти, заступники «четвертого» стану громадського, бачачи й признаючи те, що зробила в свій час для поступу громадського буржуазія, «третій» стан громадський, тим більше хочуть іти далі й підпирають свої надії на те, що таки вони доборються до свого, приміром того, як боролась і доборолась до свого та буржуазія.

Так-то думка про поступ історії наперед стала грунтом і підвалиною всякої громадської — політично-соціальної — праці, мирної, як і повстанської, і в цілих гуртів, як і в кожній людині осібно, вливаючи вільним робітникам коло добра громадського таку силу в душу, яку колись давала найліпшим із рабів божих віра в царство небесне за службу Богові й церкві; тільки тепер та нова думка не несла в душу тієї шкоди, яку наносила стара церковна віра.

Ми бачили, що в Шевченка не було міцної й ясної думки про поступ в історії, бо її й не могло бути в чоловіка, який думкою стояв на церковному грунті, не мав європейської науки й знав тільки російське життя часів Миколи І. Такий чоловік і не міг стати не тільки дійсним революціонером, але й яким-небудь постійним діячем, яких ми бачимо в Європі XIX ст. Правда, Шевченко міг би стати хоч революціонером непідлеглості своєї породи й країни — таким, напр., яких бачимо в поляків, що іноді обходились і без віри в поступ, а тягли, власне, до своєї старовини. Та не треба забувати, що почуття одрубності своєї породи й державної непідлеглості її од других ніколи не було в українців таке велике, як у поляків, а після руїни, яку потерпіла Україна за XVIII ст., те почуття ще більше ослабло і що сам Шевченко й у ті часи, коли він найбільше тягся до старої козаччини, казав: «Було колись! Та що з того?! Не вернеться!!» В кінець треба сказати, що який би не був гарячий чоловік Шевченко, він усе-таки був майже один такий, бо навіть і людей особисто гарячих до громадської праці багато не може бути там, де нема ще доволі людей із вивченими думками про ту працю і де руїна всіх старих громадських спілок між людьми й державна неволя вслабили в людях дух товариства й вільного вчинку. Один же, та й два-три, не тільки не вояки в полі, а навіть не можуть бути й ініціаторами до того, щоб збирати людей до дійсного бою проти всього того, що бачить навкруги себе.

Так Шевченко й зоставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-таки не став ні політичносоціальним, ні, ще менше, революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет. Усе ж таки велика доля написаного Шевченком показувалась до 1847 р. тільки приятелям, а потім зовсім зоставалась схованою аж до 1876 p., коли вона навіть перележалась. Ми вже {стр.383} казали й у II ч. «Громади», що не так робили поети-революціонери, як, напр., Віктор Гюго, а в Слов’янщині — Міцкевич.

Це зовсім не понижає Шевченка як людину, а тільки показує міру, вище якої не виросла (через що б там не було) його громада. Ганити ж громаду, чом вона не була сяка, а така — дурниця. Одне розумне діло, яке можна зробити тут, — це роздивитись, яка вона була, щоб зрозуміти, яким міг і мусив стати серед неї й такий чоловік, як Шевченко.

Вже з того, що ми написали вище про київське товариство 1845 — 46 pp., можна бачити, що д. Сірко дуже поспішивсь побачити в тому товаристві «панславістично-революційні ідеї», заміри «покликати слов’ян до знесення царської власті й кріпацтва» і т. ін. По крайній мірі, близько стоявші до діла люди говорять, що це товариство, цей «зародок практично працюючого українського руху (partie d’action [62]»), було далеко смирніше, а ще смирніше думало «проводити свої бажання й між письменних людей і в простий народ». Та, певно, коли б хоч «рукопись одного з громадян, працюючого по історії свого краю», була така, яка вона виходить у словах д. Сірка, то його б не осудили тільки за «намерение составить тайное общество, в котором обсуждаемо было бы соединение славян в одно государство», і не вислали б тільки в Саратов [63]. Згадаймо долю соціаліста Петрашевського [64], який і вмер у Сибіру, або й не самого першого між петрашевцями д. Достоєвського, який був гірше покараний, ніж сам Шевченко, бо був 9 років у каторжній роботі.

Що сказали ми про все братство київське, треба сказати й про Шевченка, звісно, найгарячішого й найреволюційнішого думками між братчиками. Те, що розказує д. Сірко про «пропаганду Шевченка на Подолі, в Києві й по шинках, про Васюру й про тих міщан, яких знайшли українські хлопомани початку 60-х років і які пройнялись соціально-демократичною й національною пропагандою Шевченка», треба б перевірити холодною критикою, поки що не забуто дійсного і поки ще не виросли казки. Поки ж що ми маємо печатне свідоцтво од дуже близького до Тараса чоловіка — д. Варфоломея Шевченка. Той розказує про Тараса якраз тоді, коли він був уже братчиком київським і жив на селі, серед «народу», в такого чоловіка, як сам Д. В. Шевченко, якого він поважав і на якого всякий пропагандист-революціонер, а надто дійсний революціонер, безпремінно б наліг, Щоб привернути його не тільки до своїх думок, а й до праці, щоб він став осередком цілого революційного братства й між мужиками. А в д. В. Шевченка ми знаходимо тільки ось що («Правда», 1876 р. «Споминки про Тараса Гр. Шевченка», 27 — 28):

«Раз ходили ми з Тарасом по саду: він став декламувати «За горами гори хмарою повиті...» Я слухав, притаївши дух; волосся в мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари». Тарас став показувати мені якісь портрети й говорив, що то все його приятелі, що всі вони вмовилися працювати задля {стр.384} народної просвіти. Ця праця мусила йти ось якою дорогою: кожний з них, відповідно своїм достаткам, визначив, яку суму він вкладатиме в громадську касу. Касою вправлятиме виборна адміністрація. Каса ростиме як із вкладок, так із процентів, і як виросте гаразд, тоді видаватиметься з неї тим убогим людям, які, скінчивши гімназію, не матимуть спроможності йти в університет. Той, хто брав цю запомогу, повинен був, скінчивши університет, служити шість літ учителем на селі. Сільським учителям гадали вистаратися від казни й від поміщиків-панів плату, а коли ця плата буде мала, так давати запомогу з каси. Я спитав Тараса: яким же путем можна добитися, щоб уряд видав позволення заводити по селах школи? Тарас відповів мені, що це вчиниться дуже просто: по козачих і казенних селах уряд не заборонятиме, а поміж панських треба наклонити панів. Тарас мені додав, що думка, як би завести по Україні добрі сільські школи, народилась у нього ще тоді, як він був у кирилівській школі.

Гадка про темноту нашого люду й про велику потребу освіти давно сиділа й у мене в голові: од слів Тараса я дуже зрадів, але мені показалося, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори». Тарас задумався: довго він ходив по саду, спустивши голову, й до самого вечора я не добився від нього іншого слова, окрім: «Ні» або «Авжеж пак так». Прийшовши ввечері в хату, він сів біля столу і схилився на свій товстий ціпок, який хтось переслав йому з Кавказу. Довго так сидів він мовчки, та вже жінка моя спитала:

— Чого це ви, Тарасе Григоровичу, такий смутний! Може, що неприятно вам?

— Ні, сестро! — одповів він. — Так!.. Не одно в мене в голові.

Тут треба додати, що Тарас мав незвичайну силу слова: начне було що розказувати, всі його слухають мовчки, наче якого проповідника».

Як кому завгодно, а цього всього мало, щоб зважити Шевченка за члена «практично працюючого революційного товариства» й навіть за навмисного пропагандиста революційних думок між мужиками.

Є в нас і дві печатні звістки про дійсні виступи Т. Шевченка перед цілими купами мужиків. Вони показують, що Шевченко був гарячий чоловік, який не вдержувавсь, коли траплялось бачити неправду, й при нагоді навчав людей доброму. Так д. Варфоломей Шевченко розказує (тамо ж, 26):

«З Кирилівки поїхав Тарас у Київ. Брати його провели його до шинку на кінці села й затягли його випити на прощання.

Випили більш, ніж треба було, і вийшло ось що. Жид-шинкар почав лаяти якогось крестянина; Тарас не витерпів. «Чого дивитеся, хлопці! Простягніть жида та висічіть!» Ці слова мов огнем запалили хлопців. Жид не вспів озирнутися, як його розложили, в один миг явились різки, і потіль били жида, покіль Тарас не сказав: «Годі!» {стр.38} Не треба говорити, що жиди з цього зараз зробили цілий «бунт». Пішли доноси, що Шевченко проповідує коліївщину (?) і на пробу зібрав сто чоловік селян і хотів вирізати всіх жидів у Кирилівці!.. Поліція піднялася на диби; але скінчилося на тому, що брати Тарасові одкупились і покрили собою всіх тих, які брали участь у жидівській хлості».

Чужбинський говорить про другий випадок, де Т[арас] Григор[ович] поміг жидові («Воспоминания о Т. Гр. Шевченке», 18):

«В то время, как в П... перепрягали нам лошадей — это было ночью, — в соседней улице случился пожар. Горела убогая лачужка. Народ сбегался, но тушили и помогали преимущественно евреи, потому что в лачуге жил их единоверец. Мы прибежали на пожар, в свою очередь, и Т. Г. бросился спасать имущество погорельцев. Он наравне с другими выносил разный хлам и по окончании держал речь к христианскому населению, которое как-то неохотно действовало на том основании, что «горел жид». При всей нелюбви своей к этому племени, что не удивительно было тогда не только в простом украинце, слышавшем еще от живых свидетелей о поступках евреев за Днепром, но и в высших классах общества, Шевченко горячим словом упрекал предстоявших в равнодушии, доказывал, что человек в нужде и беде, какой бы ни был нации, какую ни исповедывал бы религию, делается нам самым близким братом».

І тут ще не видно революціонера, як і в тому всьому, що розказують про Т[араса] Гр[игоровича] Чужбинський і Козачковський. Після того як вернувсь Шевченко в європейську Росію, він не дуже-то посмирнішав у своїх мріях і бажаннях, хоч по всьому видно, що він став більше думати проти попівщини, ніж проти інших старосвітських порядків. Тільки ж знов чи через те, що Шевченко знову опинивсь один в полі воїном, чи через те, що він знов не міг сам собі здумати того, що ж йому робити для того, щоб закласти хоч початок праці по його думках, а він виступав у громадську працю дуже мало й дуже смирно.

Як далекі од революційності були вчинки найголовніших українофілів, можна бачити зі статті одного з них, напечатаної в «Колоколе» 1860 року і вже спом’янутої нами. Перш усього в ній на перший план висувається справа національна. Далі в ній ось як говориться про стан українофілів до уряду:

«Благотворное влияние весны (хотя не постоянной, с частыми рецидивами зимних морозов) [в] царствование Александра II пробудило и Малороссию. На украинском языке появилось вдруг несколько прекрасных сочинений. Освобождение крестьян оживляет нас надеждами за бедный угнетенный народ наш, у которого отнято все, чего он домогался во всю свою жизнь с такою настойчивостью и самопожертвованием. Благодарим императора Александра II и просим только, чтобы народ освободился не по одному имени, но чтоб пользовался перед законом одинаковыми правами с дворянством: {стр.386} иной свободы Украина, упорная в старых своих убеждениях, не понимает.

Мы желали бы сверх того, чтоб правительство не только не препятствовало нам, украинцам, развивать свой язык, но оказало бы этому делу содействие и сделало бы теперь же распоряжение, чтоб в школах, которые, как оно само уже объявило, будут заведены для нашего народа, предметы преподавались на родном языке, ему понятном, а не на официально-великорусском, иначе народ украинский будет заучивать лишь слова, не развивая своих понятий. Более мы не станем требовать и желать, особенно для себя, ничего независимо от общих, совокупно со всей Россией желаний. Никто из нас не думает об отторжении Южной Руси от связи с остальною Россией. Напротив того, мы бы желали, чтоб все другие славяне соединились с нами в один союз, даже под скипетром русского государя, если этот государь сделается государем свободных народов, а не всепожирающей татарско-немецкой московщины. В будущем славянском союзе, в него же веруем и его же чаем (тільки «веруем и чаем!»), наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком, с сохранением единства, основанном не на губительной мертвящей централизации, а на ясном сознании равноправности и своих собственных выгод». Ми думаємо, що в цих бажаннях усього менше революційності; для тих же, хто б став шукати в програмі українофілів 60-х років соціалізму, цікаво буде звернути увагу на те, що в зараз виписаних словах навіть ні слова не сказано про землю для селян, а говориться тільки про їх рівність із панами в правах державних. Після цього ще дивно й те, як сам Шевченко все-таки не забував згадувати про землю, — певно через те тільки, що сам був мужик, а не через те, щоб він чув про «соціально-економічні справи» од своїх учених приятелів.

Мало того, все, що ми знаємо про українофільство петербурзьке 60-х років, показує, що в ньому не було не тільки революціонерів, але навіть скільки-небудь політичних людей, людей із системою політичної праці. Правда, один між ними, д. Костомаров, мав велику силу в освічених громадян у всій Росії, і його не забуде історія й зросту думок про державно-громадські справи в Росії: він зворушив думки про народоправство, про союзність (федералізм), про мужицтво (чернь). Тільки ж те зробив він як історик минувшого, а не як суддя теперішнього й порадчик громади в теперішніх справах. Звісно, як історик, Костомаров мав свою службу громаді, і він справляв її так, як можна б бажати, щоб усі справляли свою. Тільки ж громада має потребу й у других службах — у порадниках у біжучих тепер справах. Костомаров же не раз казав, що він не думає прикладати до теперішнього тих думок, що він говорив про минувше, не раз зрікався служби порадника в живих справах, а раз йому лучилось виступити з такою радою, яка могла тільки найменше заставити здвигнути плечима. Це лучилось, коли галичани Ливчак і Климкович (бувший колись між {стр.387} упорядниками «Мети») почали видавати в Відні «Славянскую зорю» [65 ]з московсько-панславістичним духом і обернулись за радою й до Костомарова, а той їм одповів: «Будьте перше австрійцями, а потім уже слов’янами!!» Окрім же Костомарова, не було тоді між українолюбцями зовсім чоловіка зі скільки-небудь твердими громадськими думками.

А тим часом росли справи державні й громадські в Україні, в Росії, в Слов’янщині — справа політичної волі, селянської волі і т. ін., потім польська, західнослов’янська, і всі вони проходили майже зовсім без того, щоб українолюбці подали свій голос. Про польську справу важко було промовчати українолюбцям: та вони тільки й сказали (в «Основі» 1861 — 62 p.), що ми не хочемо йти з польськими повстанцями, а що ж ми хочемо самі робити, з ким хочемо йти, про те не сказали, а в найгарячіший час зовсім замовкли або говорили щось неясне й безіменне в «Меті», од якої, напр., д. Костомаров печатно одрікавсь. Скінчилось тим, що українолюбці косо, а то й просто пішли в польській крові за начальством: впорядчик «Основи» [66] й д. Куліш так і поїхали служити в Польщу. Д [обродій] Костомаров, звісно, не міг піти на те. Він довго й держав себе, по крайній мірі, чисто, аж поки торік не написав у «Новом времени» статті «Полякам-миротворцам» такої, що хоч би й «Московским ведомостям», а то й «Киевлянину». Справу слов’янську кирило-мефодіївські братчики київські, появившись у Петербурзі з кінця 50-х років, мов навмисне занехаяли зовсім. Навіть ніякого впорядкованого й ясного погляду на галицькі справи не сказали петербурзькі українофіли 50 — 60-х років. Одною справою майже виключно заклопотались були ті українофіли: справою мужицької освіти як способу піддержати, щоб не втратилась українська порода й мова. Та при першому порозі, на який вони наткнулись, вони й стали — і навіть замовкли. Ми бачили з «Колокола», що українолюбці казали, що бажали б, щоб «правительство не только не препятствовало украинцам развивать свой язык, но оказало бы тому содействие», — і всю свою працю налагодили на таке бажання. А що ж робити, коли «правительство воспрепятствует»? До цього не приготовились...

Звісно, всякій постійній праці громадській, та ще й упорядкованій, на дорозі стояли казенні перешкоди. Тільки ж ми бачили, що поляки, напр., а найбільше, власне, ті, що попробували кари за царя Миколи, не зупинились, а робили своє діло, вже як його вони розуміли, a робили. До них не можна й оддалека рівняти наших українолюбців, навіть і самих братчиків 1845 — 46 pp.

Молодші ж українолюбці, які появились у останні роки життя Шевченкового в Харкові й Києві, були ще дуже молоді, та до того зглядались на старших, і навіть опісля не зробили за себе й того, що старші, а потім розбрелись або замовкли ще більше, ніж старші.

Ми говоримо це все не для того, щоб винуватити кого, а тільки для того, щоб показати міру й силу грунту й товариства, на якому й {стр.388} з яким мусив жити й працювати Шевченко. Міра та й сила була, як бачимо, дуже невисока, навіть нижча, ніж могла б бути й у такій землі, як Росія. А тут іще силу самого Шевченка надірвало життя його в Азії.

А що силу ту підірвало життя в Азії, це ясно з усього. Звичайно говорять про тяжку кару, на яку осуджено було Шевченка; згадують, між іншим, як про найтяжче про те, що йому заборонено було писати й малювати. Тільки ж нам здається, що силу кари тієї, на яку осудило Шевченка начальство, дуже вбільшують {Ще дужче вбільшують силу кари, на яку були засуджені приятелі Шевченка, напр. Куліш, Костомаров, Білозерський (див., напр., в «Жизні Куліша» або в згаданій статті «Украина» в «Колоколе»).} Дневник самого Шевченка, спомини про нього Козачковського, Тургенєва й інших, листи Шевченка до Броніслава Залеського, які ми маємо в себе, показують, що начальство не так-то вже давило Шевченка, як можна було ждати. Напр., звісно, що близьке до Шевченка начальство звичайно не перешкоджало йому ні писати, ні малювати, і написав він, власне, в 1848 — 49 pp., коли, по його словах, йому було найгірше жити в неволі, зовсім не мало. В усякім разі кару Шевченка не можна рівняти до тієї, яку, напр., терплять соціалісти в Росії, та й за царя Миколи терпіли поляки, декабристи або й петрашевці, — і кару ту ще так-сяк можна було б перетерпіти. Мабуть, чи не найгірше в ній було не те, до чого присудило й що робило Шевченкові начальство, а те, як занехаяли його земляки. Треба перечитати Шевченкове: «І знов мені не привезла нічого пошта з України», пережити отакі слова, як:


Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розійшлись —
(Без сліз роси тії святої)
І довелося знов мені
Людей на старості... Ні, ні!
Вони з холери повмирали;
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу... (1849 р.)


Коли прочитаєш оці слова, то подумаєш, що є речі (в наших сторонах), які далеко більше руйнують, ніж усякі кари, що може зробити начальство. Ті речі виходять од байдужості, дерев’янства, од безсердечності, якою, треба сказати, доволі наділені громадяни в Східній Європі. Од чого то так сталось, друге діло, — може, найбільше од того, що тут уся історія, із чужинцями й своїм начальством, тільки й робила, що рвала нитки між людьми, руйнувала в них справді громадські, товариські й навіть родинні звички, а тільки слабість, власне, братерських звичок є одна з найпримітніших одмін у руських людей, московських, як і українських, хоч вони так і люблять величатись своїм «серцем» перед «сухосердечною, міщанською Європою, в якій, мовляв, люди тільки й знають, що гроші лічить...» {стр.389}

Не знаємо, як кому, а нам все кидається в очі, коли читаємо життя якого-небудь великого чоловіка в тій Європі, слова «други його» (ses amis), які безпремінно здибаєш на кожній стороні. Кожний такий чоловік, — чи то учений, чи поет, чи вмілець, чи політик, — мав коло себе одну, дві, три душі, які все йому помагали, іноді доглядали його, як малу дитину, і не тільки з того, що любили його особисто, а цінили в ньому його талан-вроду, якого, правда, не можна й виділити з особи, цінили той талан-вроду як скарб громадським Мало того, коло кожного такого чоловіка було товариство людей різної праці, які помагали йому розширити свій розум на різні боки, і кілька чоловіка таких, що добре знали толк, власне, в тому, над чим він працював, і могли порадити його в його праці. От через що в Європі таланти не гинуть на кореню, а ростуть, особливо вже коли раз стануть видними. В лад тому в Європі й самі начальства знають ціну талантові, і навіть у гіркі часи громада не дасть та й само начальство не підніме руки на якого-небудь В. Гюго або й на Елізе Реклю.

У нас же, в «добрій серцем слов’янській Росії», нема нічого рівного ні громаді, ні «другам», які підпирають у Європі людей із талантами {Трохи подібне тим «другам» можна бачити хіба в «кружку» Бєлінського й Герцена в Москві в 30 — 40-ві pp. Тим-то, може, ніколи ні одно гніздо в Росії не дало стільки й талантів!}. В нас цар може гноїти в Сибіру Чернишевського, який, може, й не думав ніколи про таку Паризьку громаду, за яку Реклю вислали — замість кари — в Бельгію! Або пригадає заборонити Шевченкові й писати, й малювати. А в ряд тому в нас Шевченкові довелось написати ті слова, що ми привели вище, або, ще гірше, ось які:


Хіба самому написать
Таки посланіє до себе,
Та все дочиста розказать.
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого.
Та й ждать не маю я од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне!
Неначе й не було мене!
Не похвали собі, громадо, —
Без неї, може, обійдусь, —
А ради жду собі, поради;
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь...{стр.390}
Мені було, аж серце мліло,
Мій Боже милий, як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу, для чого,
За що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона огня святого.
Бо хоч зостаріюсь затого,
А ще не знаю, що роблю:
Пишу собі, щоб не міняти
Часа святого так на так,
Та іноді старий козак
Верзеться грішному, — усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні.
А більш нічого я не знаю,
Хоч я за це і пропадаю
Тепер в далекій стороні....[67]


Часами Шевченко питав:


На батька бісового трачу
І час, і пера, і папір, —
А іноді так і заплачу
Таки аж надто?..


А часами доходив до того, що думав таке, яке написано в доволі темному, заплутаному і через те ще більш гіркому вірші, на який ми звертаємо увагу його біографів: «Чи то недоля та неволя, чи то літа ті, летячи, розбили душу?» В цьому вірші поет проклинає тих, хто знав його душу «і молодою й непорочною, святою, і ще якоюсь» — і яким він каже:


...вороги!
І люті, люті!.. Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу —


і доходить до того, що каже:


Бо ви мене з святого неба
Взяли між себе і писать
Погані вірші научили (???)


Отаку муку терпіти, муку безнастанної душевної самоти й непорадності — гірше, ніж кара од начальства або й такі його видумки, щоб не смів писати ні малювати. Такі вигадки завше можна обійти, а приязного товариства, а громадської поради, якої просить розум, — уже ніяк і ніде не візьмеш, коли їх нема.

А Шевченкові трохи не цілий вік довелось жити без громадської поради, а після того, як його вивезли за Каспій, як розбито київське братство, як «розійшлись побратими й посестри, як хмара», то жити {стр.391} без усякого міцного й впорядкованого товариства, та, мабуть, що й без приятелів таких, яких йому треба було, навіть й тоді, коли його вернули в Петербург, де він знайшов багато зі своїх давніх приятелів і більшу частину київських братчиків. По крайній мірі, на таке наводять ті споминки про Шевченка, які досі звісні, й між іншим, і споминки дд. Костомарова і Микешина.

Д[обродій] Костомаров каже, що бачивсь він із Шевченком не так часто і то більш усього в домі віце-президента академії умілостей гр. Федора Толстого [68], чоловіка доброго, а для Шевченка й дуже доброго, та по всьому, що ми знаємо про нього (напр., з «Записок» Пассекової [69]), зовсім не східного для українських братчиків. Між колишніми братчиками так мало вже було спільної праці, що Шевченко навіть не читав уже в 1859 — 60 pp. Костомарову своїх стихів і неохотно одповідав, коли той питав його про те, що він пише. Д [обродій] Микешин говорить про «огромное влияние и неподдельный восторг, которые внушала личность Шевченка в кругу тогдашней молодежи». Тільки ж перш усього видно по всьому, що д. Микешин говорить про молодіж академії умілостей, на якій щось не видно сліду Шевченкового, а далі з того, що розказує сам д. Микешин, видно, що Шевченко найбільш знався все-таки з сім’єю гр. Толстого, в якого бував щодня, іноді по кілька разів, і взагалі ходив по «салонах» людей «светских», більш чи менш добрих, приязних, але зовсім не людей із громадськими думками й замірами. Провідником по знайомих був Шевченкові д. Микешин, який був тоді навряд чи не найближчим чоловіком Шевченкові; — по крайній мірі, Шевченко виливав перед ним свої думки більше, ніж перед ким іншим. А цього найближчого чоловіка, як каже він, Шевченко перше «только терпел», а потім звав «недоделанным» і «панычом» {Один із найбільших приятелів Шевченка, якому він зоставив свої Рукописи, д. Лазаревський — цензор і тепер, і він підписує заборони творів Шевченка!!}.

Походи Шевченка з Микешиним кінчались «некоторым подпитием и добродушной разговорчивостью» поета, а іноді, «если в среде собеседников случайно оказывалось лицо, ему антипатичное, или разговор принимал, по его мнению, вызывающий тон, то он (Шевченко) делался придирчив и крайне резок» і робив хазяїнові великий клопіт «отвлечь его от предмета раздражения». Після такого вечора Шевченко дома або в хаті д. Микешина «систематично бередил свое наболевшее сердце воспоминаниями» і доходив до «импровизации, по силе и огню чувства напоминавшей (д. Микешину) игру знаменитого трагика Айра Олдриджа». Той увесь огонь тративсь даремно. Д[обродій] Микешин каже: «Много было в его речах преувеличенного и желчи; но возражать ему в такие минуты было невозможно, — и я молча любовался им, слушая его как талантливый бред раздраженного горячечного больного; а продолжалось это дотоле, пока оставались еще на столе недопитые бутылки пива».{стр.392}

В такому товаристві — без порядку, без плану праці, в такому життю день за днем, у такому гаянню часу — люди не робляться «практично працюючими» революціонерами, а навіть перестають бути й громадянами, а далі — гинуть! Так сталося і з Шевченком.

Думкою, звісно, Шевченко зоставсь майже таким, яким і був. Де в чому, напр. в справі церковній, він навіть посунувсь далі _ і посунувсь, як ми думаємо, більше сам по собі та за поміччю чужих людей, а не своїх товаришів. Правда, зате він майже зовсім забув про своє колишнє всеслов’янство, яке він тепер іще менше згадував, ніж його приятелі, хоч тепер, власне, треба б було подумати про нього більше; бо од «сепаратизму» українського, од ненависті до москалів, про що колись ясно й гаряче співав Шевченко, тепер одвертались і його товариші, зводячи розмову на «федеративные начала на Руси», а значить, тепер тим паче треба було б налягти на слов’янщину. Тільки як і навіщо?.. Шевченко не чув про це кругом себе, а сам од себе не пригадав... Тепер уже не можна було сказати Катерині-Україні — «кохайся, та не з москалями», а з ким і як кохатись?.. І попереду Шевченко признававсь, що в політичних справах він «нічого більше не знає», окрім того, що йому «верзеться — усатий старий козак з своєю волею». А тепер де його взяти, того козака? Ким його й чим замінити?.. Ці всі речі були ще темніші для Шевченка, ніж для інших.

У такому стані й здоровілий чоловік, ніж Шевченко останніх років, не стане не то практичним революціонером, а й практичним громадянином узагалі. І ми справді бачимо, що Шевченко в 1858 — 60 pp. живе більше день за днем, ніж працює, та ще й за громадською працею. Д[обродій] Сірко ставить Шевченкові в похвалу, що він «не озвавсь нічим на галас перед визволенням кріпаків», і бачить у тому, що Шевченко, як соціаліст, не міг ждати нічого доброго з усього тодішнього лібералізму. Тільки ж ми бачимо, що, власне, «соціалісти» тодішні (Герцен, Огарьов, Чернишевський і ін.) найбільше тоді й робили «галасу». Шевченко просто заслаб тілом і духом і не міг вправитись із тією купою справ, про які тоді «галасували», і засувавсь у свої особисті діла, як, напр., сватання в Нижньому Новгороді, на Україні, в Петербурзі. Звісно, як чоловік розумний і талантливий, він і з цього свого «нігілізму» вилив чудовий вірш: «Я не нездужаю» і т. ін., в якому він сказав, що «нічого не буде», поки не стануть «громадою обух сталить», або, як каже д. Сірко, став кликати (про себе!) людей не до надій на уряд і інших, а до революції. Тільки ж готовитись і до дійсної революції почали тоді, власне, ті, хто робив більше «галасу», а часом то подававсь і надії й на самий уряд, на який певний час не тратили надії ні «Современник», ні «Колокол». Українолюбці ж зоставались із краю од усього, що тоді починали революціонери в сповитку, як і од того, що робили й не революціонери.

Навіть печатав Шевченко в 1858 — 60 pp. більше все старе, смирніше, і нічого не робив для того, щоб напечатати інше за границею, {стр.393} і навіть не пускав новіших творів у рукописах, як колись, не говорив про них із такими людьми, як Костомаров. «Пропаганду» робити в Петербурзі Шевченкові було ні з ким і нікому, а щоб на Україні він робив навмисну пропаганду — це теж сказати, було б узяти гріх на душу.

В нас є кілька звісток про життя Шевченка на Україні 1859 р. Між тими звістками виступає оповідання д. С. Крапивиної про життя Шевченка в Києві в її сестри. В цьому оповіданню, як завше, наш кобзар виглядає найсимпатичнішою людиною, яка шуткує зі старими, грається з дітьми, не думає про себе, про гроші, носом чує других таких же людей і т. ін. Тільки тут же й у цьому всьому видно всю безцільність цього життя день за днем, а до того ще всю духову самоту поета («Правда», 1876, ст. 102 — 105). І ми самі пам’ятаємо, що, прибувши в Київ у 1859 p., ми застали в товаришів — студентів університету чутку, що тепер у городі Шевченко, але не пам’ятаємо ніякого глибокого сліду того пробування. Кілька товаришів наших, які були знайомі з Шевченком, казали було, що треба зібратись на вечір і що на нього прийде й Шевченко, потім це все залишили — мабуть, «страха ради», а скоро Шевченко й виїхав, і тільки й зосталось сліду його пробування, що фотографія. Навіть багато розмови не було між студентами про це пробування, а не то вже яких планів, замірів спільної праці, до якої б воно підбило молодіж. А ми мусимо додати, що кружок студентський, у якому ми жили, був той самий, який вів перед у всіх тодішніх справах російської молодіжі, і що з нього скоро після того, в початку 1860 p., забрано було з 12 осіб до кріпості за тайне політичне товариство, заложене в Харкові, і що й між забраними було вже кількох ревних українофілів. Правда, що в усьому тому харківському товаристві українолюбство не виступало досить ясно і що тодішні українолюбці харківські й київські не були чим-небудь упорядкованим і з ясними замірами.

В усякім разі революціонери не живуть так безцільно, як Шевченко в Крапивиної; пробування революціонерів не проходить так безслідно для більш прихильних для революції куп людських, як пробування Шевченка в Києві в 1859 p. A з другого боку, справді здібні для якої-небудь упорядкованої громадської праці люди не пропустили б так пробування коло себе такого чоловіка, як Шевченко, як пропустили київські українолюбці.

І тут ми здибуємось із тою же самою думкою: Шевченко не міг виступити на Україні в 1859 р. не то як революціонер, а й як громадівський чоловік, бо й сам до того ще не виріс, а громада ще менше.

Показують на те, як Шевченка вивезли з села в Київ у 1859 p., як на доказ того, що Шевченко взявсь було знов за «революційну пропаганду» серед українського мужицтва. Тільки ж справа це темна. Про неї ми маємо тільки дві печатні звістки. Ось що розказує д. Варф[оломей] Шевченко («Правда», 1876, стор. 66):

«В Межиріччі Тарас не минув-таки пригоди. Ляшки-панки спо-{стр.394}рудили полювання й запросили до себе Тараса. Се було влітку 1859 р Година стояла чудова. Тарас хоч і не любив полювати, але любив повеселитися в товаристві. В веселій компанії пішла весела річ: стали говорити про ченців; Тарас не любив брехати, говорив те, що думав, і виповів свій погляд на ченців. У той час, наче умисне, був у Межиріччі жандармський офіцер. Поляки зараз підіслали до нього жида з доносом, що Шевченко богохульствує. Позвали Тараса зараз до жандарма.

— Про вас говорять, що ви богохульствуєте, — сказав жандарм.

— Може, й говорять, — одповів Тарас, — про мене можна всячину плести, бо я чоловік уже «патентований»; от про вас так певно, що нічого не скажуть.

І знов повезли Тараса спершу в Черкаси, а потім у Київ. У Києві тоді був генерал-губернатором князь Васильчиков; він, розпитавши в Тараса всю подробицю «богохульства», порадив йому їхати швидше в Петербург, «где люди развитые и не придираются к мелочам из желания выслужиться за счет своего ближнего».

Другу звістку знаходимо в «Колоколе» 1860 р. (ч. 80), значить, ще за життя самого Тараса Григоровича і, як бачиться, не здалека од нього й вийшла та звістка.

«В дополнение к биографии Т. Шевченко, напечатанной во 2 кн. «Народного чтения».

В прошлом году известный поэт Шевченко, после многолетней ссылки на берегах Каспийского моря, получил наконец позволение съездить на родину, о чем тогда дано было знать губернаторам Малор[оссийских] губерний для сведения.

Минуя города и села, Шевченко спешил в свою родную, давно не виденную Кирилловку. В м. Межиричи, Черкасского уезда, он натолкнулся на тамошнего исправника Кабашникова, который, как и другие его собратья, имел от Гессе [70] предписание неукоснительным образом наблюдать за таким-то и таким Шевченком. Встретившись с последним, К-ву [71] прежде всего пришло на ум содрать с него, в силу чего он потребовал от Шевченка снять с него портрет во весь рост и безошибочно. Тот отказался. К-ов сейчас же арестовал его, донося Гессе, что им задержан отставной рядовой Т. Гр. Шевченко, уличенный в кощунстве и богоотступничестве. Гессе приказал немедля препроводить Шевченка за конвоем в Киев. И если бы не добрые люди, меж которыми нельзя не назвать жандармского генерала Куцинского, то Шевченко долго бы прогостил в киевской полиции».

Покійний Максимович розказував нам, що Шевченко справді в якомусь шинку коло Канева розказував, що «матір божа була покритка». Певно, що Шевченко не раз тоді говорив те, про що він думав і писав. А писав він тоді, як ми бачили, протицерковні речі — такі як «Марія». Всі три звістки сходяться на тому, що Шевченка обвинувачено в богохульстві. Тільки ж із них не видно, щоб Шевченко {стр.395} навмисне «пропагандував», а видно, що він скорше «проговорювавсь», особливо підпивши. От через це, мабуть, Шевченко й не любив говорити про цю причину навіть із приятелями, од яких би, певно, навмисний «пропагандист-революціонер» не потаїв свого діла. Д [обродій] же Костомаров розказує про це так:

«Разнеслась весть о том, что во время поездки его (Шевченка) в Малороссию в последнее время с ним случилась какая-то неприятная история, приведшая его до щекотливых объяснений с властями. Я спрашивал его об этом и не получил никакого удовлетворительного ответа».

Може, Шевченко не сподівавсь, що д. Костомаров похвалить його «богохульство», а таки, мабуть, і стидно було йому признаватись, що він проговоривсь, та ще й серед «ляшків-панків». У всякім разі, випадок, який розказує д. Варф [оломей] Шевченко, показує, що діло було зовсім не подібне до «пропаганди», та ще й серед «народу». З усіх же трьох звісток видно, що Шевченко не чіпав тоді державногромадських справ.

Більше ж ми не маємо звісток про «практичне» революціонерство Шевченка за останні роки його життя і, не маючи фактів, не вважаємо й потрібним про це говорити далі.

Ми й говорили стільки про те, чи справді Шевченко був «практичний революціонер» тільки тому, що про те говорили й говорять інші. В кінці ж ми думаємо, що Шевченко міг мати велику силу, і політичну, й революційну, хоч би й сам і не був практичним ні революціонером, ні навіть громадянином, політиком. І одно, й друге потребує осібної натури, якої Шевченко не мав, власне, через те, що він мав свою осібну натуру — поета, тобто чоловіка, який думає й чує картинами і який перш усього рветься до того, щоб списувати ті картини чи на полотні, чи на папері словом. Такий чоловік може мати велику політичну силу — тільки не безпосередньо, як справді політичний чоловік, який рветься зараз до праці, для якої зараз же збере людей і т. ін. Правда, що в більше політичній громаді поет давав би й більше політичні картини, і частіше й ясніші, так само, як у ширше й глибше вивченій громаді він би й зачіпав більше речей і глибше й ліпше б умів змалювати їх. Ось через що ми не думаємо жалкувати, що Шевченко не став українським ні Мацціні чи Гарібальді, ані Вольтером, Фейєрбахом, Роб[ертом] Оуеном, Луї Бланом і т. ін. Ми могли б пожалкувати (якби можна було жалкувати на історію!) тільки на те, що поет Шевченко не мав коло себе не то щоб українських Мацціні, Вольтерів, Луї Бланів, а навіть таких критиків, як Бєлінський і Добролюбов, і через те не став таким поетом, яким міг би бути.

Сила й служба Шевченка в громаді й мусила бути перш усього й найбільш усього силою й службою поета, та тільки недостача сьогочасної європейської праці й науки на нашій Україні в часи Шевченка не дала йому стати таким поетом, який найбільш усього мав сили над найбільш освіченими земляками своїми й не пускав би їх шукати по- {стр.396} трібної їм поезії «по чужих хатах». А по своїй вроді Шевченко міг би стати таким поетом, маючи в собі не тільки велику силу вбачення й здумання картин із життя, а й великий розум, щоб самому зрозуміти найголовніші боки життя людського (що, як звісно, не часто трапляється в поетів), а до того, через свою мужицьку долю, мав охоту спинятись найбільше над життям найбільшої частини громад людських, — підвалини всього життя громадського, — над життям мужицтва. До того доля довела Шевченкові родитись, власне, серед того мужицтва, яке не тільки доволі вродливої породи, а ще й не забуло зовсім тих часів, коли воно чи сяк, чи так, а пробувало само по своїй волі впорядкувати свою долю або хоч повалити те, що йому перешкоджало. От дякуючи як тій вроді особи Шевченка та його розумові, так і його мужицтву й українству справді велика купа картин, змальованих Шевченком, і навіть чимала купа думок, сказаних їм, дуже близько потрапляє в розум і серце людей, які задумуються над найголовнішими справами життя громадського, які нам вказує й саме життя, й наука наших часів, і, між іншим, і новіший соціалізм.

Ми приступили якраз до того, про що каже й д. Сірко печатно і що не раз довелось нам чути в останні часи, тобто до того, «яка користь може бути з творів Шевченка задля народної соціально-революційної освіти».

Ми сказали вже в «Переднім слові до громади», що не можемо ставити підряд слів «соціально» — «революційний», бо перше слово вважаємо ширшим, ніж друге, бо «соціалізм» — ціль, а «революція» — один із способів іти до тієї цілі. От через те ми мусимо змінити написаний вище запит так: яка може бути користь із творів Шевченка для освіти народу про соціалізм і революцію?

На це ми вже трохи одповіли там, де говорили про Шевченка як про письменника. Ми сказали там, що манера Шевченка як письменника-романтика далеко не з простих і вже через те далеко не все, писане ним, може бути приступне народові. Тепер ми мусимо прибавити, що недостача доброї науки й школи письменницької та критики для Шевченка наложила дуже шкідливу руку на багато з писаного Шевченком і через те знов-таки вменшила приступність Кобзаря народові — мужицтву.

Більша половина поем Шевченка («Гайдамаки», «Відьма», «Сотник», «Неофіти») дуже не оброблені. Багато в нього таких же необроблених і ліричних дум, і пісень, а також посланій. «Сон» (1845 р.) і «Посланіє до земляків» можуть назватись примірами розтріпаності. Видно зараз, що Шевченко і мало-таки прикладав праці, щоб обробити свої писання, і мало знав добрі приміри артистичної роботи у інших письменників. Недостача старанної обробки видна в Шевченка, мов навмисне, в дальших його писаннях, починаючи з «Гайдамак», тобто з часу, коли він став уже звісним і став братись за політичні речі. Видно, що, окрім недостачі доброї школи, тут винна була й недбалість — що, мов, і так збреде, все збреде од «українського Пушкіна», — і не- {стр.397} спокій чоловіка, якого самого дратували речі його поезії більше, ніж це бува з артистами, які можуть бути об’єктивнішими. Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка українських письменників жартувати, прикидуватись дурником, неучком, — іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нуми [72], або ще — іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні, напр. «У Вільні, городі преславнім» — початок і кінець, або слова «свинею заснувши, звичайно такий і сон приверзеться» — в думі «Буває, в неволі іноді згадаю». Коли ж до нестаранної обробки, та нерівності, та манірності, жарту примажеться ще й цинізм і перемішування старовини з новиною (напр., Біблії з петербуржчиною), то іноді виходять у Шевченка речі, які просто противно читати всякому чоловікові й з літературним образуванням, і з простим смаком. Такі, напр., мов навмисне протицарські писання Шевченкові з 1860 р. («І Архімед і Галілей», «Саул», «Царі») {Недоладно перемішано Петербург із Римом і в «Неофітах», хоч там саме оповідання й рівніше.}.

Шевченко, певно, думав, що такою нерівністю й жартом потрапляє якраз у народний смак. Тільки ж узагалі народні пісні завше й реальні, й цільні, й рівні по свойому тону, бо ті пісні вилились із самого життя, не навмисне, і через те й вийшли такими реальними й цільними, як буває в самому життю те, що їх породило: печаль, радість, любов, ненависть чи що інше. Українські ж пісні до того на диво стройні по своїй будівлі, і в них слово до слова так прибрано, мов вони обточені довгою працею великого артиста. Нерівні й розтріпані на Україні тільки шинкові та танцьові пісні. Кобзарі наші, правда, мішають поважне з жартовим, та тільки так, що співають пісню поважну після жартливої, а не мішають повагу й жарт у одній пісні на шкоду й тому, й другому. От через що нашому мужикові інші твори Шевченка, в яких він так недоладно мішає спосіб розмови й скаче од сліз до жартів і цинізму, покажуться зовсім прикрими, — так само, як невміла будівля іншої поеми і її перескоки од речі до речі покажеться нашому мужикові доволі важкою, щоб зрозуміти, про що йде розмова { Ми думаємо, що Бєлінський таки сказав багато правди в своєму строгому суді про «Гайдамаки», хоч і був неправий у тому, що не вважав потрібним українське письменство взагалі. Ось що казав тоді Бєлінський: «Если господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом они очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам, часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам они не понятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего» («Отеч[ественные] зап[иски]», 1842, кн. 5) «Замашек плохого пииты» справді чимало у Шевченка; Бєлінський тільки не бачив, що Шевченко не «плохой пиита», а поет, якому не було доброї школи.{стр.398}

Так щодо форми доброї частини творів Шевченка. Щодо речей і думок, то тут теж багато шкодять розпусканню «Кобзаря» серед мужицтва ті помилки проти наукової правди, які мусили виходити з малої науки Шевченка про ті речі, про які він хотів писати, а також нерівність самих його думок. Так, напр., не можна ж признати правдою, щоб царі завелись так, як розказує Шевченко в думі «Саул», тобто що жили собі вільні пастухи, аж ось «лихий царів несе — з законами, магами, з катами» і т. д.; або чи можна ж не здвигати плечима трохи не на кожнім кроку, читаючи, який небувалий Рим за Нерона видумав український кобзар! Не можна ж, тепер тим більше, не бачити тих помилок проти української історії, які поробив Шевченко слідом за «Историею русов» у тих козакохвальних творах, які ми назвали вище. Значить, багато з творів Шевченка, які можна б уживати для проповіді вільнодержавних думок серед мужицтва, прийшлось би видавати з таким великим числом приміток, що вони б зовсім втратили силу в очах простого читача. В других же творах Шевченка думки нові, широкі, вільні перемішані з особистими або кружковими забобонами, або з думками зовсім старими. З великого числа примірів ми приведемо тільки два, які зразу попались нам під руку. Так, напр., в «Великому льоху» читаєш про те, як царі московські повернули українців у кріпаки, роздали, розпродали степи українські всяким панам і т. ін., — і зразу наскакуєш не тільки на слова:


Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,


в чому царі московські мало винні, а й на таку скаргу:


І могили мої милі
Москаль розриває!


або:


Тепер заходились
Древності шукати!


А тут же рядом побачиш, що поет говорить про «жидову, німоту» таким тоном, який зовсім не підходить до тих думок, які ми б хотіли, щоб пішли в народ. Або ось, напр., читаєш у молитві Шевченка:


Царів, кровавих шинкарів,
У пута кутії окуй...
Трудящим людям, всеблагий...
Свою ти силу ниспошли.


А далі:


А чистих серцем? — Коло їх
Постав ти ангели твої!


Що то за ангели? Нащо ті ангели?!! Що з ними робити людям, які хотять «сім’ї нової, розумного життя»? І так майже на кожному ступню натикаєшся на нерівність, на невпорядкованість думок Шевченка про віру, державу, громаду, про породи людські і т. д.

От через це все «Кобзар» увесь, як він є, не може стати книгою ні цілком народною, ні такою, яка б цілком служила проповіді «нової {стр.399} правди» між народом. Те ж саме треба сказати й про велику частину поем, дум і пісень Шевченкових порізно.

Найліпше оброблені й найзрозуміліші у Шевченка поеми й пісні, в яких він найменше ьиступає з своїми власними думками, а говорить про життя людське картинами: то будуть такі речі, як «Катерина», «Наймичка», потім коротенькі пісні, де він малює сім’ю, дівчат, наймичок і т. ін. Ці речі й приступніші до читання народові. Правда, це будуть і найцензурніші твори Шевченка і через те дехто, може, й не вважає їх потрібними для «справи соціально-революційної». Ми, звісно, не станемо називати тих творів ні соціалістичними, ні революційними — та назвемо їх любими, братерськими і через те вважаємо їх дуже корисними для збудження тих думок, які ведуть людей до того, до чого мусять довести їх усі еволюції і революції, які помагають бути тим, чим мусить бути всякий, і революціонер більш інших, — добрим і чесним чоловіком. Скільки ми знаємо, такі речі з «Кобзаря» найбільше й люблять самі мужики слухати й читати, і ми знаємо випадок, коли один гарячий революціонер «ходив в народ» з «Кобзарем», то його найбільш просили читати, власне, «Катерину» та «Наймичку».

«Найчервоніші», найменш «цензурні» речі у Шевченка по всіх тих причинах, про які сказано вище, найменш годяться до того, щоб їх пускати в народ цілком, без покажчика й приміток. А коли покажчик не все ходить із книгою, а примітки в книгах для мало вчених людей діло недоладне, то один вжиток, який можна зробити з цих творів Шевченка для «простих людей», — це вибирати з них найліпші, найпростіше писані й найясніші по думках шматки та вставляти їх у оповідання, які науковим способом навчатимуть про історію України, про державні й громадські порядки й т. ін. Таких шматків у «Кобзарі» знайдеться чимало й пречудових і розумом, і мовою, і сміхом, і силою картини, і до того простотою своєю.

Такі шматки та згадані вище зовсім прості твори Шевченка показують, що справді в ньому був і мужичий письменник, і душа-чоловік, і великий розум, і глибоко громадський чоловік. Та тільки й вони не дають нам уважати Шевченка тим, за що його хотять уважати: за чоловіка зовсім нових думок, навіть і для тих часів, коли він їх писав, а показують тільки, чим би він міг стати в іншому товаристві, яке б справді дало йому нову європейську науку! Тим вище ми мусимо поставити особу Шевченка. Тільки ж правди потаїти не можна й про нього, бо й він же казав:


Молітесь правді на землі,
А більш нікому не молітесь!