|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Вперше надруковано у зб. «Громада» (1879, № 4, с. 101 — 230). Авторська дата 28 декабря 1878 р.
Праця ця з’явилася в результаті тривалих спостережень автора над спадщиною Шевченка, якій Драгоманов, зокрема, присвятив нарис у петербурзькій газеті «Неделя» (1874, № 37), статтю «Славянское и русское значение Шевченко» («Киевский телеграф», 1876, 1 июня) тощо. Пізніше неодноразово передруковувалась: 1906 р. у Львові з передмовою І. Франка; 1914 p. y Києві з передмовою А. Ніковського; у 1937 p. y Празі (лише третя частина); 1970 р. у Києві.
Подається за першодруком із врахуванням ряду мовноправописних моментів у львівському та київському (1970) виданнях.
[1] Беліал — Сатана.
[2] Критика цих поглядів Куліша на Шевченка містилась у рецензії на «Историю воссоединения Руси» (Киев, телеграф. 1875. № 32), яка, очевидно, належить M. Драгоманову.
[3] «Вечерниці» — перший літературно-громадський журнал народовців, який виходив у 1862 — 1863 pp. y Львові. Опублікував 15 творів Шевченка і статті «Слівце правди» Д. Танячкевича, «Ми і вони» К. Климковича в оборону поета від польської шовіністичної преси.
[4] Качала Степан (1815 — 1888) — галицький громадсько-культурний діяч. Драгоманов разом із членами Старої громади двічі виступав проти основних положень його брошури «Політика русинів»» (підписаної псевдонімом М. Загірний).
[5] Ільницький Василь (1823 — 1895) — український педагог і літератор, директор української гімназії у Львові.
[6] Згарський Євген Якович (1834 — 1892) — галицький письменник.
[7 ]Огоновський Омелян Михайлович (1833 — 1894) — історик української літератури, професор Львівського університету. Цикл його статей «Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Шевченка» було надруковано у журн. «Правда» (1872. № 9; 1873. № 1; 3 — 6; 13).
[8] С. С. — криптонім українського етнографа, антрополога і археолога Вовка (Волкова Федора Кіндратовича; 1848 — 1918). Співробітник Драгоманова по Київській громаді і в Женеві, де вони разом видавали твори Шевченка і праці про нього в «Громаді».
[9] Тобто на взірець москвофільської газети «Слово» (1861 — 1887), яка отримувала таємні субсидії від російського уряду.
[10] Барвінський Володимир Григорович (1850 — 1883) — український громадський діяч, письменник, редактор «Правди» (1876 — 1880), «Діла» (1880 — 1883). Автор доповіді «Поезія Т. Шевченка а наше народне життя» (1878) стверджував міжслов’янське значення поета.
[11 ]«Руский Сіон» — двотижневий церковний часопис, що виходив у Львові в 1871 — 1880 pp. за ред. професорів-теологів Сильвестра Сембратовича і Юліана Пелеша.
[12] «Просвіта» — культурно-освітня організація, заснована 1868 р. народовцями у Львові. Організовувала шевченківські вечори, видавала твори Шевченка, правда, досить обкроєні, але й такі, що не публікувалися в Росії.
[13] Драгоманов вважав, що ця стаття написана «донощиком» Рігельманом Миколою Аркадійовичем (1818 — 1888), поміщиком, заступником голови Слов’янського комітету у Києві, що замолоду під впливом О. І. Рігельмана та Г. П. Галагана мав певні українофільські симпатії.
[14] Цебто Драгоманов.
[15] «Січ» — організація українських студентів у Віденському університеті, якою у 70-х роках керував активний кореспондент і спільник М. Драгоманова Остап Терлецький.
[16] Желехівський Євген (1844 — 1885) — український лексикограф.
[17] Будеволя — псевдонім Данила Івановича Танячкевича (1842 — 1906), галицького священика і громадського діяча.
[18] Товариство імені Шевченка засноване в 1873 р. на пожертвування із Східної України (зокрема від Є. Милорадович) для видавничої і наукової праці.
[19] Лавровський Юліан Григорович (1821 — 1873) — галицький народовський діяч, банкір.
[20] Поезія «Світе ясний! світе тихий!» написана Шевченком 27 червня 1860 р.
[21] Т орокський Олексій (1838 — 1899) — український уніатський священик, педагог.
[22 ]Петро, Павло, Симон-волхв — євангельські персонажі.
[23] Так завжди буває (лат.).
[24] Йдеться про посмертне видання «Кобзаря» 1867 p., здійснене М. Костомаровим, Г. Волиневичем, за участю М. Лазаревського.
[25] У празькому виданні «Кобзаря» (1876) були також спомини поета Якова Полонського і скульптора Михайла Микешина.
[26] Йдеться про видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченка». Лейпціг, 1859 (з помилкою у прізвищі поета).
[27] «Ще не вмерла Україна» — вірш, приписуваний Т. Шевченкові, насправді належав П. П. Чубинському.
[28] Сучасне літературознавство не володіє фактами, які підтверджували б Шевченкове перебування у Варшаві.
[29] Бурачок Степан Онисимович (1800 — 1877) — російський критик, редактор журналу «Маяк» (1840 — 1845), який публікував окремі твори Шевченка.
[30] «Жизнь Куліша» — це автобіографія письменника (Правда. 1868. № 2 — 4; 7; 24 — 28), хоча її авторство для читачів було таємницею.
[31] Дубельт Леонтій Васильович (1792 — 1862) — керуючий Третім відділом за царя Миколи І (1839 — 1856), який вів політичну справу Шевченка та інших кирило-мефодіївців.
[32] Коллар Ян (1793 — 1852) — чеський поет і вчений, прихильник ідеї слов’янської взаємності.
[33] Шафарик Павел Йосеф (1795 — 1861) — чеський і словацький історик, філолог, діяч національного відродження. Через О. Бодянського отримав Шевченкові твори.
[34] Ганка Вацлав (1791 — 1861) — чеський філолог і поет.
[35] Іронічне порівняння місцевих «патріотів» з римськими історичними діячами Брутом і Коклесом.
[36] Тобто Осип Сенковський.
[37] П’єса «Джакобо Санназар» (1834) належала Нестору Васильовичу Кукольнику (1809 — 1868), російському поетові і драматургові.
[38] Істина у вині (лат.).
[39] Закревський Віктор Олексійович (1807 — 1858) — український поміщик, у маєтку котрого не раз гостював Шевченко.
[40 ]Ламартін Альфонс (1790 — 1869) — французький поет-романтик, політичний діяч.
[41] Закревська Софія Олексіївна (нар. 1798) — російська письменниця, сестра В. О. Закревського.
[42] Репнін-Волконський Микола Григорович (1778 — 1845) — малоросійський військовий губернатор (1816 — 1834). У його яготинському маєткові Шевченко жив у 1843 — 1844 pp.
[43] У рецензії В. Бєлінського на «Гайдамаків» в «Отечественных записках» твердилось, що «они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего» (див.: Белинский В. Г. Полн. собр. соч.: В. 10 т. М., 1955. Т. 6. С. 172).
[44] Прахов Адріан Вікторович (1846 — 1916) — російський і український мистецтвознавець.
[45] Сто Один — псевдонім літератора О. Д. Галахова.
[46] Козачковський Андрій Осипович (1812 — 1889) — лікар у Переяславі, приятель Т. Шевченка.
[47] Бюхнер Фрідріх Карл (1824 — 1899) — німецький фізіолог, прихильник вульгарного матеріалізму і соціального дарвінізму.
[48] Фейербах Людвіг (1804 — 1872) — німецький філософ.
[49] Йдеться про представників революційно-демократичної критики, яким, зокрема, був М. Михайлов (1829 — 1865).
[60] Йдеться про моду на твори Жорж Санд (1804 — 1876), яка одною з перших у французькій літературі почала пропагувати ідеї соціалізму та жіночої емансипації.
[51] Прагнучи забезпечити собі незалежність від Москви і від Польщі, П. Дорошенко у 1669 р. визнав себе васалом турецького султана і тим самим відкрив дорогу «союзникам»-татарам, які спустошували Україну. В своїх подальших політичних комбінаціях то з Польщею, то з Туреччиною Дорошенко менш за все думав про долю народу. А під час втечі населення із Правобережжя на схід він навіть віддавав переселенців у неволю татарам.
[52] Гордон Якуб (псевдонім Ятовта Максиміліана; 1827 — 1895) — польський політичний засланець, однополчанин Шевченка.
[53] Батаглія (Батталья) Гвідо (бл. 1846 — після 1913) — польський журналіст і критик, автор нарису «Тарас Шевченко. Його життя й твори» (Львів, 1865). Правда, у стюгадах його однокурсника Барановського (ЦДІА у Львові. Ф. 365, оп. 1, арк. 11) є твердження про те, що цей нарис писався ними разом під час навчання у Львівському університеті.
[54] Залеський Броніслав (1820 — 1880) — польський історик і художник; будучи політичним засланцем, заприятелював із Т. Шевченком.
[55] «Псалтири — книга молитовних піснеспівів, приписуваних цареві Давидові.
[56] Кондорсе Марі Жан Антуан Школа де (1743 — 1794) — французький філософ-просвітитель, соціолог, політичний діяч. Ставив розвиток людства у залежність від науково-освітнього прогресу.
[57] «Про реорганізацію європейського товариства, або про необхідність і засоби об’єднання європейських народів в одне політичне ціле при збереженні національної незалежності кожного», за графом Сен-Сімоном і Огюстом Тьєрі, його учнем (фр.).
[58 ]Конт Огюст (1796 — 1857) — французький філософ-позитивіст, соціолог.
[59] Дальтон (Долтон) Джон (1766 — 1844) — англійський фізик і хімік.
[60] Фултон Роберт (1765 — 1815) — американський винахідник.
[61] Братерство, спілка (фр.).
[62] Партія дії (фр.).
[63] Йдеться про М. Костомарова.
[64] Петрашевський Михайло Васильович (1821 — 1866) — російський соціаліст-утопіст. Підтримував визвольну боротьбу українського народу проти царату.
[65] «Славянская заря» — москвофільська газета, яку видавав у Відні в 70-х роках XIX ст. Йосип Ливчак.
[66] Тобто Білозерський Василь Михайлович (1825 — 1899), один із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, редактор «Основи».
[67] Цитата із вірша Т. Шевченка «Хіба самому написать».
[68] Толстой Федір Петрович (1783 — 1873) — російський скульптор і художник, віце-президент Академії художеств. Сприяв викупу Шевченка із кріпацтва.
[69] Тобто спогадів «Из дальних лет» (СПб., 1878 — 1889) російської письменниці Тетяни Петрівни Пассек (1810 — 1889).
[70] Гессе Павло Іванович (1801 — 1880) — чернігівський, потім київський (з 1855) цивільний губернатор.
[71] Табачников Василь Олександрович (у Драгоманова Кабашников) — поліцмейстер, який затримав Шевченка під час його останньої поїздки на Україну (див.: Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982. С. 496).
[72] Нума Помпілій (кін. VIII — поч. IX ст. до н. е.) — за римською міфологією цар Стародавнього Риму, реформатор.
[73] Стаття «Русский патриотизм» належала Павлові Житецькому.
[74] Це празьке видання 1876 р.
[75] «Правда» розіслала додатком до № 16 за 1878 р. дві брошури Николая Загірного (Степана Качали): «Безпосередні вибори до Ради Державної і русини», «Політика русинів». В останній він «приставав в імені 16 міл. русинів до австрійської, польської федеративно-клерикальної партії з її освітною і соціальною програмою, включно до реставрації конкордату з Римом і опозиції цивільним слюбам».
[76] Йдеться про переклад повісті Гл. Успенського (1843 — 1902) «Отравленный дьякон», який публікувався у «Друзі» (1876. № 14; 15) із передмовою М. Драгоманова.
[77] Цебто переклад (неповний) роману «Что делать?» M. Чернишевського, здійснений І. Франком і М. Павликом і надрукований у «Друзі» за 1876 р.
[78] Кудеяр — ймовірно, історична особа (див. примітку до публікації однойменного роману: Костомаров М. І. Твори: В 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 743 — 744).
[79] Жакерія — селянське повстання у Франції (1358) проти французької знаті, жорстоко придушене нею при англійській допомозі.
[80] Цебто царя.
[81] Унковський і Європеус — представники тверського дворянства, прихильники радикальних економічних реформ у Росії на поч. 60-х років XIX ст.
[82] «Вперед» — російський суспільно-політичний журнал, який П. Л. Лавров-Миртов видавав у Женеві.
[83] Аксаков Костянтин Сергійович (1817 — 1860) — російський письменник, критик, один із основоположників слов’янофільства.
[84] За біблійською легендою, при взятті євреями палестинського міста Ієрихону його стіни впали після трикратного обходу ними навколо мурів із трубними звуками.
[85] «Земля і воля» — таємна народницька організація, заснована 1876 р. у Петербурзі, прагнула підготувати селянство до соціалістичної революції шляхом пропаганди та насильства.
[86] Стефанович Яків Васильович (1853 — 1915) — український революціонер-народник, який спробував організувати повстання селян у Чигиринському повіті підробленими, нібито царськими, грамотами («золотими грамотами»). Втікши із тюрми (1878), у журналі «Община» полемізував із «Громадою».
[87] Киреєвський Іван Васильович (1806 — 1856) — російський письменник, один із найпомітніших слов’янофілів.
[88] Гадяцькою комісією при гетьмані Виговському у 1658 р. були укладені пункти умови між Україною і Польщею, якими передбачалась певна автономія для України. Незважаючи на юридичне підписання цієї угоди у Варшаві, вона лишилася незреалізованою.
[89] Орлик Пилип (1672 — 1742) — гетьман, обраний на місце Мазепи (квітень 1710), автор проекту республіканської конституції для України. Див. текст цієї конституції: Мельник Л. Г. Конституція Пилипа Орлика 1710 року // Вісн. Київ. ун-ту: Іст.-філол. науки. 1991. Вип. 2.
[90] Значко-Яворський Мельхіседек (Михайло, 1716 — 1804) — ігумен Мотронинського монастиря на Чигиринщині (1753 — 1768), який прагнув за допомогою Москви позбутися церковної унії. Деякі історики виставляли його керівником Коліївщини.
[91] Конфедерати — шляхта, яка зброєю утверджувала ухвали своїх політичних нарад-конференцій (напр., Барської 1768 р. на захист незалежності Польщі від Росії).
[92 ]Дані тут не точні.
[93] Цех, гільдія (фр.).
[94] Гоголь-Яновський Василь Панасович (1777 — 1825) — український письменник. Батько М. В. Гоголя.
[95] Меттерніх Клеменс Венцель Лотар (1773 — 1859) — австрійський державний діяч, дипломат. Один із організаторів реакційної міжнародної угоди «Священного Союзу».
[96] «Матиці» — національно-освітні і видавничі організації в ряді слов’янських країн XIX ст.
[97] Палацький Франтішек (1798 — 1876) — чеський історик і політичний діяч. Головував на Слов’янському з’їзді у Празі.