Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:
{стр.585}

Михайло ДРАГОМАНОВ

ДВА УЧИТЕЛІ

II
О. ІВ. СТРОНІН

Щоб показати докладно, яку вагу мав для мене й товаришів моїх наш учитель історії Стронін, я мушу кинути оком на тих учителів моїх по історії, що були перед ним.

Під впливом батька, що любив читати історичні книги, я змалку інтересувався історією і, ще будучи учеником гадяцького повітового училища, переважно міщанського, прочитав немало історичних книг, в тім числі двічі «Историю государства Российского» Карамзіна [36]. Але, поступивши в полтавську гімназію (1853) в третю класу, я не найшов там страви для мого історієлюбства, хоч чутку про нього принесли в гімназію з Гадяча мої земляки-товариші. Пам’ятаю, що одного вечора, коли я від батька, що ще не вспів виїхати, вернувсь у гімназичний пансіон на ніч, то мене підхопили під руки якісь товариші й повели напівсерйозно, напівшуточно до старшого, ученика VII кл. Бекмана [37], який тільки що вернувсь із одпуску. (Потім Бекман хотів держати екзамен на магістра р[имської] історії в Києві, але був засланий в 1860 р. в губ. Вологодську по першому політичному ділу при Олександрі II і скоро вмер на сухоти). Бекман спитав мене, чи правда, що я читав Карамзіна «Историю», і почав мене екзаменувати з фактів, а нарешті з філософії історії, ставлячи такі, напр., запити: кого я вважаю більшим чоловіком: Петра І чи Наполеона? На що я відповідав, що Петра, бо він дбав не тільки про війну, але й про просвіту свого народу. Після того Бекман давав мені іноді читати книги, які брав із учительської бібліотеки, між іншим романи Вальтера Скотта [38], «Іліаду» та «Історію Греції» Джілліса [39] в рос [ійському] перекладі. В. Скотт тоді не дуже мене заінтересував (це сталось пізніше), а від Гомера й Джілліса я зовсім погречивсь, зрештою, більше на вояцький лад: робив собі з паперу шлеми, коня з палок, які «метав» на взгляд богорівних Пелідів і Атрідів.

В класах моє історієлюбство не мало поживи, бо нас учив історії старого Востока молодий учитель Сорокін (потім звісний як поліціант і реакціонер на директорстві в Немирові й Житомирі) по учебнику Смарагдова [40], по методу т[ак] зв[аному] «отселе и доселе» без усяких розмов. Класи Сорокіна проходили зрештою дуже весело дякуючи манері вчителя. Він вскакував буквально як опарений у класу, кілька мінут бігав по хаті, потім сідав на кафедрі й більше з неї не злазив. Як тільки він сідав, один з учеників ніс йому чорнильницю й перо і тим {стр.586} часом приліплював до кафедри узенький папірчик, на якому написана була хронологія тих Діоків і Ціаксерів, що були на ту лекцію задані. Потім Сорокін починав викликати учеників до кафедри, на котрій кожний трошечки зручний і прочитував собі тих Діоків, сяк-так зодягаючи їх худеньким м’ясом по Смарагдову. Сорокін не бачив того крізь свої сині окуляри. Трудніше було, як Сорокін починав з поводу відповіді визваного ученика питати «в розбивку» учеників «на скамейках», та ще з усього курсу. Правда, дехто й для цього приготовляв биндочки паперів із хронологією, що держались у рукавах або на колінах, та поки одшукає ученик якого Сарданапала [41], Сорокін наскочить із запитом і зріже людину, вилає ослом і ще й поставить серед класи на коліна. Іноді таких колінопреклонених набереться душ 10, і тоді один погляд на цю низку будив сміх в усій класі й у них самих, та часто й на лиці учителя, що хотів дати собі найсуворіший вигляд. В такі хвилі класа показувала немов протест тим, що ученики скрипіли лавками або й викрикували, нявкали, кукурікали, через що низка колінопреклонених вбільшувалась. Але вбільшувалась і веселість класи, надто тоді, коли вчитель кидав запити й колінопреклоненим. Під кінець року колінопреклоненіє виросло до великих розмірів, бо Сорокін якось замітив на кафедрі хронологію та почав ставити учеників на коліна на три-чотири лекції наперед.

Була між нами легенда, буцімто Сорокін через те так «дурить», що він обиджений тим, що він мусить учити історії маленьких, а що він її зна чудово і що один раз, коли його послали в VI класу замість другого, хорого вчителя, то він таку «лекцію прочитав», що ученики не чули дзвінка. Ми цій легенді вірили, а все-таки держали себе на лекціях Сорокіна так, як я розказав вище.

Моя репутація історика була причиною того, що товариші вложили на мене обов’язок написати хронологій для кафедри, а іноді й для рукавного вжитку. Дякуючи цьому я відповідав Сорокіну без помилки про всяких Апріасів і Ціаскарів і на коліна попадав тільки за кукурікання, але раз на цілих два тижні.

Як настали екзамени, то я мусив наготовити кілька хронологій з усього курсу; ученики брали їх у рукави або клали в програми на той стіл, коло котрого сідали «обдумувати» викликані, поки один відповідав коло учительського стола. Чутка про таку функцію мою пішла по пансіону, і я получив нараз виготовити такі хронології й для старших клас. Те я робив охоче раз через те, що здобув собі протекцію й трошки навіть повагу «старших», які тоді били «маленьких» ні за віщо, а вдруге через те, що це заповнило мій вільний час, якого в мене було багато, бо більшу частину науки своєї класи я знав іще з повітового училища. Така функція фабриканта хронологій зосталась зо мною років три, аж до «нової ери» в наших гімназіях, і через це я зарані вивчив усі учебники Кайданова [42] (по якому ще вчились старші класи), а потім Смарагдова, а надто визубрив хронологію так, що старші іноді бавились зо мною в таку гру: «Скажи німецьких імператорів з кінця {стр.587} через одного» з тим, що за кожну [помилку? — Р. М.] получиш по кулаку в спину, а як добре скажеш, то легеньку, а іноді й нелегеньку «шльопку» по потилиці з похвалою: «Молодець, історик!»

В IV класі нам мусив викладати історію Греції і Риму старший учитель Стеблин-Каменський, або інакше Михайло Павлович, якого ім’я говорилось у нас з пошаною. Він був звісний за «красноречивого» в класах і гордого з директором і його підлизами. Гордість його пояснялась так: йому нічого не можуть зробити, бо в нього брат — інспектор училищ округу і приїздить сюди ревізором. Говорили, що в вищих класах Мих[айло] Павлович «читає лекції», нічого не боїться, раз назвав навіть Катерину II «блядь». Казали зрештою, що тепер Мих. Павлович читає лекції рідко і навіть часто зовсім не приходить у класи, бо напивається горілкою і хорує вдома, а іноді приходить у класи напівсонний, але вже коли почне «объяснять урок», то тільки слухай. В усякім разі такі чутки будили наш інтерес до нового для нас учителя, коли ми перейшли в IV класу від Сорокіна.

На ділі наші надії сповнились мало, Мих. Павлович часто пропускав лекції, «объясняв» мало, хіба те, що стояло в Смарагдова «в скобках», напр[иклад] «яблоко раздора», «Энеев конь», і при цьому вчитель казав так: «Треба це знати, бо в салоні можете почути такі терміни». Головна відміна Мих. П-ча. від інших учителів (окрім Полевича хіба, що був уже зовсім осібний чоловік) була в тому, що він дививсь із погордою на всю тодішню шкільну рутину: говорив ученикам «Ви», позволяв казати йому перед лекцією, що я сьогодні не вивчив лекції, і питав ученика потім, терпіти не міг «зубряжки» (слово в слово) і всієї з нею зв’язаної психології. Не дай Бог, ученик скаже йому: «Я збився!» «Так набийтесь!» — відповість Мих. Павлович і так скривить губи, що ученик на місяць пристижений. Великим лібералізмом було в Мих. Павловича те, що він не держав «списочка» учеників із одмітками («шерами», як у нас казали) в себе й у секреті, а віддавав у кожній класі держати його осібному ученикові, і хоч він там і писав шери грецькими буквами (чомусь не дальше δ, так що 5 виражалось δ), але всі знали, хто що «получив».

Зрештою за мій час Мих. Павл. не вспів поспитати всіх учеників за місяць навіть по одному разу. Мене спитав раз якось похапцем і нічого не написав у «списочку», а в місячній відомості поставив 3. В першу же лекцію товариші сказали йому, що цього мені мало, бо я історик і читаю історичні «сочинения». Мих. П-вич спитав мене дещо, запитав, що я читав по Греції. Я назвав Джілліса, або, як у нас звали його, Гілліса. «Ну, Гиллис — это много: вы не удержите всего в голове», — сказав M. П-вич і сказав правду, бо твір був в VI досить грубих томах. Але що взяти коротшого, не сказав, поправив мені 3 на 5; більше, здається, мене ніколи не питав, але ставив регулярно в місячних відомостях 5. Зрештою дедалі Мих. Павлович і ходити в класи став зовсім рідко. А я, не маючи ніякої ради, взяв наново перечитувати Джілліса і зовсім «сказився на греках», провернувши {стр.588} навіть зо свого «казу» й декого з товаришів, з якими я багато попсував паличок у «перилах» на сходах і на пансіонських вікнах, вживаючи їх як «метательные копья». Скінчилось тим, що інспектор (німець) перед вакаціями поставив усі бракуючі палички на мій рахунок і зажадав від мого батька щось рублів 3 — 5, пояснивши йому, що це за «метательные копья» — a la grecque. Батько, почувши від мене, що винні тут Гомер Гнєдича [43] та Джілліс, тільки засміявся. На вакаціях батько дав мені якусь римську історію, але в якомусь такому перекладі, що я її не міг читати, то зостався при Гомері, з яким ховався в сараї; там, залізши в коляску і набивши собі кишені сухими сливами та вишнями, заїдав собі ними Пелідів і Атрідів. Це було тоді моє найвище «блаженство». Один раз після сеансу такого блаженства почув я від повітового смотрителя училищ, нашого квартиранта, що в Полтаві вмер Мих. Павл. Стеблин, якого знали й по повітах, бо він тоді заступав директора. Приїхавши в Полтаву, довідавсь я, що новим «старшим учителем історії» назначено нам Олександра Івановича Строніна, привезеного до нас, здається, з Новгорода-Сіверського.

На перший раз новий учитель не зробив на нас осібного враження. Він немов примощувався до нового місця і, як потім стало видно, не знав, як йому вправитись із обов’язковим учебником, страшно сухим і майже виключно воєнним. Стронін старався його оживити хоч почасними оповіданнями. З таких пам’ятаю одне — про рицарство, яке мене так зацікавило, що я пригадав Вальтера Скотта і почав розшукувати по гімназії й по місту його романи в дуже лихих перекладах із французьких перекладів. Зрештою треба сказати, що перший рік побуту в нас Строніна був дуже невигідний для всякої учебної праці. То був немов антракт між миколаївськими і олександрівськими часами [44]. Наш директор, що добре підходив до миколаївських порядків, зрештою ще досить у м’якій формі, коли порівняти його з другими, поїхав більш ніж на півроку в Петербург шукати нової служби, а правити дирекцією зоставсь інспектор німець, переведений до нас із-за Дніпра, де, як була чутка, він був дуже лютий, але наскочив на те, що його один ученик побив, а це в миколаївські часи вважалось за ганьбу «офицерскому благородству». У нас той інспектор був м’якенький і тільки нудив нас своїми довгими намовами, а не будив до себе ні страху, ні пошани, ні симпатії.

З виїздом директора всяка дисципліна страху у нас пропала, а другої не було. Найгірше держали себе середні класи, в тім числі й наша. Ми просто не ходили на лекції і проводили час у садку в пустотах. Ледве-ледве хто читав белетристику. Регулярно робили в одного Полевича, «щоб його не обидити», та сяк-так держались прилично у Строніна. На мені особисто той чудний рік окошився тим, що я, будучи за рік усе-таки «відличним» учеником, тобто маючи в середньому виводі 4½ був зоставлений на другий рік у класі (5-тій), бо, посварившись із учителем математики (поляк Гаєвський любив {стр.589} «острити» над учениками, я відповідав), перестав учитись його предмета й дістав на екзамені 1, а до того на екзамені з французького заступивсь за товариша, що відповідав передо мною і якому учитель (бельгієць) сказав грубість, після чого весь час, поки я писав на зошиті свій переклад із російського на французьке, пройшов у воркотні учителя й моїх репліках. Неспокійний, я написав в однім місці замість французького il, латинське ille.

— А! — закричав учитель, — то ти не вмієш писати навіть il, нема про що далі розмовляти, я напишу тобі 0.

По правилам, хто «обрізувавсь» не більше, як із двох предметів, тому давали «передержку» після вакацій, але мені не дали, бо вчитель французької мови доказував, що передержка дається тому, хто получив 1, а на 0 мовби нема й передержки. Учитель математики, що сповняв обов’язок інспектора, піддержав його, розписав мене чорно і з дисциплінарного боку — рада зоставила мене на другий рік у класі. Учитель математики навіть неприлично возвістив об тім товаришам моїм, пританцьовуючи коло стола з «відомостями» і приспівуючи:


«Современный человек

будет сидеть в 5-м классе целый век!»


А він мене прозвав «современным человеком» за те, що я читав на його лекціях між іншими книгами «Современник» [45], що тоді не мав, зрештою, ще радикального напрямку, хоч у ньому вже писав і Чернишевський, якого стаття «Очерки гоголевского периода русской литературы» [46] мені дуже подобалась трохи згодом. І коли я вийшов відповідати на екзамені з фізики і попередній учитель мій, що був тепер асистентом, сказав: «А вот хороший ученик!», то Гаєвський сказав: «А вот увидите, как будет современный человек отвечать физику по Пушкину, по Лермонтову и по «Современнику» — он уже отвечал так математику». Але я, прийшовши до себе після катастрофи на алгебрі, всі шість днів перед фізикою вчився безперестанно й відповів на 5. «А вот видите», — сказав асистент. «Странно, — відповів Гаєвський, — как это он в «Современнике» вычитал физику».

Розказую я це все як тінь, на якій покажу образ Строніна, розказую, між іншим, і для того, щоб показати, яка, власне, була в нас дисципліна шкільна і учебний авторитет до тих часів, коли то «система Пирогова» з такими учителями, як Стрснін, «зруйнувала до остатку ту дисципліну і той авторитет».

Вернувшись із вакацій, я довідавсь від урядника гімназіальної канцелярії, що Стронін подав «особое мнение» об тім, щоб мені позволена була передержда, та що те «мнение» не було послано, як мусило, в «округ», тобто куратору в Київ. Я був досить молодий, і батько сказав мені, щоб, як мене не переведуть у VI кл., то щоб я не печаливсь, а тільки не опускавсь, та, коли в мене буде вільний час від лекцій, то щоб я не байдикував, а читав; та й про товариство попередньої 5 класи батько чув не дуже добре, а в новій були в мене приятелі, досить інтелігентні хлопці, то ми й порішили, що, може, й ліп- {стр.590} ше буде мені зостатись на другий рік у V-ій класі. Я так і сказав Строніну, що здибав мене в дворі гімназії і досить здержано спитав мене, що я думаю робити, причому не натякнув мені, що він подав за мене «особое мнение».

З того часу зав’язалось у мене зі Строніним щось ближче. Він часто питав мене в класі, заставляючи повторити деякі його об’яснення. На лихо тоді література історична в Росії була страшенно бідна, так що ученикам майже нічого було читати, окрім хіба «журналів», де я відшукував переклади «Завоювання Перу й Мексіки» Прескотта [47], «Історії консульства та імперії» Швера і т. і. З 1855 р., в журналах почав показуватись «новий дух». І у нас, в провінціальній громаді, і серед учителів той дух було дуже чутно. Дух той спочатку ще не мав виразної соціально-політичної барви, але виявлявсь підняттям інтелектуальних інтересів, моральних і літературних. Людям хотілось читати, думати, любити людей... І ми, ученики, здобували собі книжки й читали купками, розмовляли про прочитане. Пам’ятаю, більше всього ми зачитувались Гоголем, хоч повного видання його ніяк не могли здобути.

Раз прийшов учитель словесності, менше ніж «посредственность», як називали ми його, що був також і старшим надзирателем нашого пансіону, й спитав, чи не хоче хто абонуватись на книгу Куліша «Чорна Рада». Кількох дали по 3 рублі й незабаром получили по книзі, що зрештою великого інтересу не збудила. Скоро рознеслась у нас чутка, що сам автор був у Полтаві, а потім, що він видав нові твори Гоголя й інші книги [48] й зложив їх у продаж у Строніна. Один товариш, що обігнав мене, перейшовши в VI класу, і на диво товариш, що був зовсім холодний до літератури, не вмів написати ніякого «сочинения», а любив возитись із математикою, шахами і т. і. «головоломками», раз просить мене піти до Строніна й купити йому «Сочинения» і «Переписку» Гоголя за цілих 15 рублів, страшенні гроші для гімназиста.

— Ти, — каже, — ходиш на дім до Строніна, то тобі можна це зробити.

А я до Строніна на дім не ходив, хоч страшенно того хотів і мене навіть обіцяв повести до нього старший приятель мій, співпансіонер, ученик VII кл., що охоче розмовляв зі мною між іншим про річку Псьол, що текла від нашого городу до його села у третьому повіті і в яку ми були оба закохані. Через Псьол ми й звали один одного «водняк» на манеру «земляк». Так ось мій водняк від певного часу почав розказувати якісь чудні речі, що, мовляв, оце, що написано в Гоголя та Щедріна, якого «Губернские очерки» почали міститись у «Русском вестнике» Каткова, не повинне бути, а мусить бути інакше. Що тепер у Росії єсть люди, які рішуче хотять такої переміни, й на чолі стоїть цар Олександр, але багато єсть, що держаться старого, як було за царя Миколая, і що, мовляв, одні звуться александровцы, а другі — николаевцы. Після кількох таких розмов «водняк» мене пита, чи я хочу {стр.591} бути олександрівцем, чи миколаївцем. Я, звісно, захотів першого.

— Ну, а в Полтаві, — питаю, — єсть олександрівці?

— Є, — каже, — напр., у нас в гімназії Стронін; єсть, — каже, — і в корпусі (кадетськім) між учителями.

— Ну, а між учениками? — питаю я наївно.

— Є й між учениками, — каже, — ось я, В-ий і інші. В-ий мене довго інтригував. То був хлопець досить уже зрослий, недворянського роду, що, скінчивши повітове училище, був навіть уже на службі у якомусь «присутствии», а потім наш директор «открыл» його, як любив він казати, й помістив у гімназіальний пансіон.

Тут у вищих класах В-ого начальство рекомендувало репетитором до багатших учеників, до яких В-ий став їздити й на вакації. В останній раз В-ий познакомивсь із багатою родиною Капністів [49], з яких старший був «англоман», тобто ліберал і прихильник волі селян. З дому Капністів В-ий вивіз копію «Кавказа» Шевченка, з якого раз при мені продекламував:


Продаєм,

Або у карти програєм

Людей... не негрів, а таких

Таки хрещених та простих...


Мене страшенно вразили ці слова, але В-ий навіть не хотів мені розказати більше про «Кавказ», і я вже довідавсь дещо від мого водняка, який незабаром дав мені перечитати й Іскандера (Герцена) і «Права русского народа», а також вірші (Лаврова [50], як тепер відомо) :


«Меня поставил Бог над русскою землею», —

Сказал нам русский царь —


політична сатира на банкрутство миколаївської системи серед Севастопольської війни.

Не знаю напевне, звідки зайшли до мого водняка ці провесники нової доби, але я порішив, що це все мусить іти від Строніна, якого я поставив у своїй думці головою «александристів» у Полтаві. «Коли б, — думав я, — добратись до Строніна, то я вже взнаю», — і я вхопивсь за справу покупки Гоголя.

В найближчу неділю взяв я 15 р. і пішов до Строніна, але, увійшовши, так сконфузивсь, що ледве вспів розказати діло, дати гроші й узяти 5 грубих томів Кулішевого Гоголя й вибіг. Стронін, пам’ятаю, вдержував мене злегка (в нього взагалі дуже фамільярної манери не було), але я відговорився чимсь і втік, як дурень.

— Ну, то зайдете коли іншим разом, — сказав Стронін, — в мене й інші книги єсть.

Не скоро я зваживсь зайти іншим разом, і посередині між двома візитами случилась у нас у пансіоні ціла революція за приводом В-ого і, я думаю, не без впливу Строніна. В-ий намовив пансіонських старших відректись від того, що в нас звалось «молодечество», тобто бити ма- {стр.592} леньких, виступати проти пансіонських порядків і грубити надзирателям. Ми поклали нічого цього не робити, але за те вимагати справедливості й віжливості від начальства.

Пам’ятаю, що в перші дні, коли появилась у нас така добровільна дисципліна, що доходила до того, що навіть звісні снолюбці встали по першому дзвінку й зараз же одяглись і появились на молитву, то начальство не дуже то довольне було тим і дивилось на це з якимось недовіром. Незабаром справа вияснилась, коли один надзиратель грубо вилаяв «маленького» й коли В-ий від усіх старших заявив старшому надзирателю, що так і так мовляв: ми будемо держатись порядку, але жадаємо, щоб і з нами поступали законно і віжливо. Старший надзиратель закусив губу, помовчав і сказав: «Я надеюсь, что вы, господа, одержите свое обещание». З того часу надзирателі пом’якшали, а трохи пізніше, коли один грізний і грубий педант-німець підряд наговорив грубостів кільком з маленьких учеників, то всім пансіоном осміяли його, і коли старший надзиратель прискочив путити нас, то спокійно розказали йому діло й сказали, що манера того німця до того показалась нам чудна, що ми невольно засміялись. Німець більше не приходив на дежурство. Незабаром подібно ж був «укрощен» і француз, учитель танців, що звик бити маленьких пансіонерів смичком і лінійками й дерти за чуба. Учитель танців зоставсь, але узяв собі манери, більше відповідні знаменитій politesse française [51].

Інтересно, що учителі-консерватори прямо приписували такі наші «революції» впливу Строніна через тих учеників, що ходили до нього.

По весні я зайшов опять до Строніна, щоб узяти якусь книжку, що була мені потрібна для якогось «сочинения». Я застав його за обідом.

— Посидьте, — каже він, — трохи, поки я скінчу обід, а щоб не скучно було, то тим часом почитайте ось що.

І кладе передо мною невеличку книжку, розкриту на листку, на якому написана по-українськи «Панська воля» [52]. Я почав читати це маленьке оповідання Марка Вовчка. Коли я дочитав до кінця, як дитина вмерла через панщину, я не знаю, що сталось зі мною. Піднімаю голову й бачу, що Стронін стоїть надо мною й дивиться на мене пильно, а чую, що в мене сльози в очах і хочу те сховати.

— Не соромтесь, — каже мені Стронін, — то золоті сльози, — і поцілував мене в лоб.

З того часу я запалав до нього огнем дружби, та й він мені відповідав дружбою, спершу учительською, а опісля приятельською до сивого волоса й до смерті.

Почалось із того, що він мені дав оповідання М. Вовчка, а також «Граматку» Куліша й повів із собою на проходку, розмовляючи про будущу волю кріпаків та про народну освіту. В таких проходках ми проводили по кілька часу кожної неділі, причому один раз зійшлись із учителем історії в кад [етському] корпусі Дмитром Пильчиковим [53], {стр.593} що став звісній потім як спеціальний пропагандист українофільства й про якого я розказав у І вип[уску] моїх «Австро-руських споминів» [54]. Після того я став стрічатись із П [ильчиковим] в книжному магазині Ч-ка й у цукорні біля неї, і П. просто посвящав мене в досить радикальні думки без усякої спеціальної української барви. Раз завів мене Стронін і до «схоластиків», як він називав один дім, в якому квартирували доволі розумний учитель законовідства Вакуловський, що з ним ми, як латинники, не мали зв’язків у класах, новоприбулий наш учитель натуральної історії Кизімовський, що тільки скінчив курс, і учитель словесності в кад [етському] корпусі Ілляшевич. Там читались газети і розмовлялось про чутки з Петербурга, між якими найбільше інтересні були чутки про те, який вітер віє на Справу кріпацьку, що вже була зачеплена царем «секретно». Особливо інтересні стали для мене візити до схоластиків пізніше, коли в 1854 р. зібрались у Полтаві депутати від панства для нарад над справою кріпацькою. Один з тих депутатів, Гамалія, був університетський товариш і приятель нашого натураліста й часто заходив до нього й розказував про хід кріпацькії справи.

З тих візитів до схоластиків вийшла в мене, а далі й в інших учеників приязнь до нашого натураліста, добрячого чоловіка, але не так-то зручного педагога, а приязнь та придавала охоту вчити й натуральну історію й читати натуралістичні книжки, що почали тоді виходити, напр. «Геологію» Куторги [55], — праця нелегка. З рік після знакомства з К [изімовським] довідавсь я і ще один мій приятель, з якого потім вийшов досить учений натураліст, що К. на запити: «Це допотопна животина?» — відповідав гаряче: «Яка допотопна? Ніякого потопу не було». Ми переказали Стр[оніну], щоб він придержав К-ого й розказав йому, що такими відповідями він тільки наскочить на донос, а що ліпше хай розкаже ученикам у системі принципи палеонтології при зоології та принципи геології при мінералогії, то вони просто забудуть такі слова, як допотопний, післяпотопний. Стронін так і зробив.

Цей примір може показати, як під впливом Строніних самі ученики в ті часи дивились на голу пропаганду звісних тенденцій у школі, й може служити доказом, як можна було, маючи більше Строніних, а не ганяючи їх із шкіл, обійтись без так зв[аного] «нігілізму». У самого Строніна увесь курс був, коли хочете, пропагандою, та й чи може бути інакше з гуманною наукою, починаючи від теології й кінчаючи історією? Усе діло тільки в тому, як ведеться та пропаганда. У Строніна вона не була ніколи голою, догматичною, ненауковою, непедагогічною. Курс IV і V-oï класи проходив у нього з меншою тенденційністю, ніж навіть в офіціальних учебниках, що тоді в Росії були досить республіканські в грецькій і римській історії (слідом за класичними джерелами) і антипапістські в середній (слідом за німцями — гібелінами [56] й протестантами). Тут Стронін, очевидно, мав ціль зацікавити хлопців картинами життя й драматизмом фактів. {стр.59} Ідеї проступали в нього в курсі тільки в VI і VII класі, де викладалась історія нова, від реформації. Але і тут ідея одягнута була в факти. Талант Строніна показувавсь у тому, що він переносив учеників у саму суть життя й інтересів кожної епохи і при тому, звісно, будив симпатію до передового інтересу епохи, так що ученики переживали боротьбу за волю індивідуальної совісті в періоді Реформації, за просвіту в XVIII ст., за політичну волю, автономію націй і демократію з соціальною справою з кінця XVIII ст. В XVIII ст., перед фр [анцузькою] революцією, Стронін викладав нам політичні теорії Вольтера, Монтеск’є [57] і Руссо, а в XIX, перед 1848 p., — соціальні Оуена, С. Сімона, Фур’є і ін. При цьому курс історії доводивсь до останнього року, так що ученик, скінчивши його, міг собі орієнтуватись у тому, що кругом нього робилось. Так ми, кінчаючи курс по весні в 1859 p., просто перейшли від лекцій до газет, в яких тоді розказувалась справа італьянська [58], якої герої нам знані з клас.

Такий курс вівся досить подрібно з фактичного боку, і паралельно класовим лекціям йшло читання не тільки журналів, в яких тоді радикальний «Современник» і ліберальний «Р[усский] вестник» давали чимало статей по новій історії, але й книг, що тоді почали виходити доволі систематично, напр. «Историческая библиотека» при «Современнике», яка давала переклад «Історії XVIII ст. й першої чверті XIX» Шлоссера, «Историки и публицисты новейшего времени» при «Отеч[ественных] записках», де печатались переклади Прескотта, напр. переклады Маколея [59] і т. д. Ні виучування курсу Строніна, ні тим більше читання історичних книг не було в нас працею пасивною. Починаючи з VII-oï класи ми мусили (не всі, а волонтери) по черзі робити замітки з лекцій Строніна, які другі товариші переписували, а кілька тем із курсу навіть обробити самі й прочитати з кафедри замість учителя, що перед тим перечитував із автором його лекцію й радив, як переробити. Окрім того, Стронін заохочував учеників вчитись зхідноєвропейських мов. Пам’ятаю, що раз у себе Стронін якось різко підірвав мене при кількох товаришах на якійсь ліберальній фразі, так що мене те навіть уразило. Я виждав, поки товариші розійшлись, і спитав Строніна, що я сказав недоладного, що він мене так різнув?

— Нічого такого, але Ви говорите звичайні фрази дуже молодих людей, — це кров у Вас говорить, а не мозок. Прохолоне кров, вилетять і фрази.

— А чого ж треба, щоб не вилетіли?

— Треба доброго філософічно-політичного виховання, а до нього Ви навіть приступити не можете, коли не будете знати по крайній мірі двох, а то й трьох європейських мов. Ось тепер російське письменство трохи оживилось, але хто зна, чи надовго. Перед 1848 р. на моїх очах воно було почало оживлятись, а потім цензура його й придушила. Хто порукою, що опять не буде такого? А коли Вам буде {стр.595} приступне письменство французьке, німецьке та англійське, то ви забезпечені: їх не задавить ніяка цензура.

Вислухавши таке, я взяв тут же у Строніна Гізо «Histoire des origines du gouvernement représentatif en Europe», бо французька мова y нас викладалась ще сяк-так зносно, а дякуючи латині я тим паче міг читати без великого труду французькі книжки. Німецьку ж мову викладали нам один галицький поляк та остзейський німець так, що діти німців у нас тільки забували по-німецьки. Під імпульсом чисто літературним я було ще в першому році 5-ої класи хотів сам учитись по-німецьки й обернувсь до учителя-галичанина, що був у нас у пансіоні одним із дежурних надзирателів, аби він мені дав яку літературну книжку німецьку. Він мені дав томик Коцебу [60], де був «Der Menschenhass und die Reue» і «Lustspiel am Fenster». Почав я з трагедії, а вона скоро так мені огидла, що я не міг її читати далі. Взяв комедію — і розібрати не міг, нащо така дурниця робиться. Так я й держав цього Коцебу, не читаючи, поки трохи не загубив. Шіллера я знав із російських перекладів, між іншим «Дон Карлоса» [61]. Під впливом розмови Строніна я здобув у одного товариша томик Шіллерових драм і почав мучитись із лексиконом, аж поки таки не прочитав, і потім уже на першім курсі в університеті по намові Строніна, що треба вміти читати на європейських мовах, хоч книги по своїй спеціальності, дочитував Шіллера та взяв Макса Дункера [62] «Geschichte des Alterthums». Подібно працювали й інші мої товариші, що ходили до Строніна.

Я не знаю, якої ж ще дужчої праці можна вимагати від хлопців по 16 — 18 років?

Може хто-небудь знайде ненауковим і непедагогічним те, що Стронін посадив нас за книжки, спіймавши нас на інтересах політичних. Так хотів би я побачити в ті часи в Росії, коли в Севастополі розбита була миколаївська система й коли фатально стала перед Росією потреба реформи, починаючи з волі кріпаків, живу людину без політичних інтересів. Та нехай інший хто, «чистий педагог», посадить учеників на половину такої праці, за яку посадив нас Стронін, то буде з нього.

Звісно, розмови Строніна з найближчими до нього учениками виходили й поза границі шкільної науки й навіть історичних монографій. Розмовляли ми й про «чисту політику», напр., читали «Полярную звезду» [63] і «Колокол» [64] Герцена, якого повну колекцію привіз Стронін із Лондона, куди їздив літніми вакаціями 1858 р. і де був і в Герцена. Та це читання було не для всіх, а тільки для кількох осібних приятелів С-на між нами, таких між іншими, що не могли наробити скандалу.

Треба сказати, що Стронін звертав увагу й на те, щоб ученики не брали на себе праці передовчасної для сил. Так, напр., коли мені пришилось розказувати на своїй лекції про історію Англії з кінця XVII до к[інця] XVIII ст., і я, добираючи до неї факти зі Шлоссера, {стр.596} хотів оглянути й літературний рух і між іншим зацікавився Локком [65] і, конечно, хотів більше розказати про нього й про філософічні методи, а також і про Адама Смітта [66], то Стронін обкоротив мої глаголи і нізащо не дав мені читати на свій час добре написаних лекцій філософії професора Новіцького [67].

— Се все справи не для гімназиста, — сказав Стронін, — а для студента університету. — А мене спеціально навіть налякав: «Ви маєте охоту до філософування, стережіться, щоб не впасти в абстракції без фактичної підстави». Після того я покірно примирився з тим, що мені не дають читати лекцій Новіцького.

Таким способом Стронін виробляв людей, звісно, з дуже радикальними тенденціями, але з досить високою культурою і з певною видержкою, на спосіб англійський. Коли б таких учителів знайшлось у нас більше та довше подержалась ліберальна система куратора Пирогова, що правив київським учебним округом лишень всього 2½ роки, то такого роду «англичан» на Україні було б далеко більше, хоч і так далеко не безслідно пройшли ученики Строніна для поступу України.

Тут я мушу сказати дещо про відносини Строніна до українських національних справ, тим паче, що про це споминалось не раз у галицьких газетах на некористь Строніна як «космополіта» і навіть «москаля».

Коли я ще був у Полтаві (до кінця цвітня 1859 p.), тоді ще там українські справи не ставились різко. Від самого Пильчикова я не чув нічого українофільського {Про Пильчикова я трохи розказав в «Австро-руських споминах».}. Не так давно в некролозі Пильчикова, писаному його гарячим поклонником [68], я читав, що він ніколи не споминав про свою участь у Кир[ило]-Мефодіївському братстві. Це, положимо, виходило з крайньої полохливості, яку П [ильчико] в зводив у систему, що перейшла і до його послідователів. Але коло 1860 р. П-в досить голосно став викладати загальні українофільські теорії. За мій час у Полтаві він того не робив. У самого Строніна, як я сказав, продавались видання Куліша, і він мені перший дав читати Марка Вовчка і Куліша «Эпилог к „Чорной раде“».

Обдумавши вже потім систему Строніна, я зрозумів, що він цінив в українській літературі те, що було в ній явно поступове, користуючись ним біля поступового ж у російській літературі і західноєвропейських, не зачіпаючи передовчасно національних справ і чекаючи, поки українська національність сама заімпонує світові силою свого поступу. Але незабаром національні тенденції стали ставитись українцями, як і московськими слов’янофілами (тоді ще ці напрямки не посварились), не тільки рішуче, але навіть агресивно і до того деструктивно. В усьому культурному житті на перший план виставлена була національність, яка до того була протипоставлена людству (або Європі — в слов’янофілів, європеїзованій Росії — в українофілів). Слово «космополіт» {стр.597} обернено в лайку. Всяка культура не національна об’явлена була лишень деморалізацією. До того ставилась національність не лишень у формі культури, але і в ідеях, як і в московських слов’янофілів. Які це ідеї — це було або неясно, або просто зводилось на «народну традицію», тобто на реакцію. Українофіли признавали бідність української літератури, недостачу української школи і говорили одверто, що поки не виробиться українська література, то ліпше буде, коли українці нічого не будуть читати, що коли не можна заложити українських шкіл, то ліпше нехай не буде на Україні ніяких або, прибавляли інші, церковнослов’янські, бо українофіли, як і моск [овські] слов’янофіли, були по більшій часті клерикали і щирі й раді народовства.

Космополіти, не відкидаючи ваги національної форми цивілізації, все-таки в принципі цивілізацію ставили вище національності і вважали утилітарно кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими єсть багато архаїчного і просто ретроградного. Сварки збільшувались іще від того, що до націоналістів (українських, як і московських) присусіджувались люди, подібні до героя «Театрального разъезда» Гоголя, «господина, несколько равнодушного насчет литературы», люди, що самі мало чого вчились, для яких справи науки, літератури, політично-соціального поступу були в чутті досить далекі і які, звісно, охочі були відкладати всі ті справи ad kalendas [69 ], коли по-українськи появляться «собственные Платоны и крепкие разумом Невтоны» [70] і т.д. Таким людям важчий був доступ у табір космополітів (окрім хіба деяких бакуністів [71], противників «буржуазної науки» і т.і.), то вони й досі примазуються до націоналістів, до слов’янофілів, українофілів і т.д. Не бракло їх у Києві і в Полтаві в 1859 — 1860 pp., і вони то ославили Строніна «космополітом» в їхньому розумінні слова, тобто противником українства, москалем, по-теперішньому, обрусителем.

Я переказав подібні спори між українолюбцями і космополітами в Києві в своєму оповіданні про київські недільні школи, заложені восени 1859 р. (Австро-руські спомини, І). Подібні спори піднялись тоді ж і в Полтаві, де теж були недільні школи, в яких прийняв гарячу участь Стронін. Як сказав я вже з поводу київських спорів, спори ці були більше абстрактні, ніж реальні, бо і українські націоналісти читали самі і вчили у школах із московських книг не менше, ніж космополіти, а космополіти вчили по-українськи не менше, ніж українофіли { При нагоді скажу, що о. Огоновський, недавно цитуючи мої слова про це, покалічив їх, чи навмисне, чи ні, хай сам скаже.}.

Тим часом Стронін (що дійсно, здається, родився від москаля, бувшого кріпака, потім управителя кн [язя] Юсупова, але родився в Полтавщині) не тільки ширив свідомо М. Вовчка (якого ми розносили і по селах, як я це знаю із власних споминів), але, коли заклались у Полтаві недільні школи, переробив на українське «Буквар» Золотова [72], зложений по «звуковому» способу «передвижных букв», що був пущений в моду недільними школами і що переважував усякі старомодні буква- {стр.598} pi, в тім числі і українські Куліша й Шевченка. Цей перший український буквар, зроблений по раціональній методі, послужив незабаром як corpus delicti [73] для того, щоб обвинуватити Строніна «в намерении отделить Малороссию от России». Але ми забігли трохи вперед. Вернемось в 1858 — 59 pp. і в гімназію.

Інтерес, розбуджений у нас Строніним до історії цивілізації, ще збільшив у нас інтерес і до літератури, в тім числі і латинської. Спосібніші з нас налягали тим більше на Лівія й Горація, щоб скорше добратись у Полевича до генеральського чину і читання Тацита, що притягав до себе як ліберальний писатель. Приязнь із новим учителем натуральної історії, при новій реалістичній філософії, яку проводив нам і Стронін, притягала нас до студій натури: читання книг, вибору гербаріїв, догляду в мінералогічнім кабінеті і т. д. Через це все наші останні два курси в гімназії були повні досить інтелігентної роботи.

Кілька років пізніше можна було замітити, що в полтавської молодіжі, яка прибувала в Київ в університет, начитаність трохи понизилась. Тут були загальні причини, в тім числі почасти те, що вже нові ідеї, які нам приходилось виробляти читанням, розповсюдились і почали гуляти по головах як щось готове, легке, далі — поверховно-утилітарний напрямок [74], базаровсько-писаревський, що насувавсь на нас із півночі, нарешті початок «народничества», що з погордою дивилось на «тонкости дворянской и буржуазной науки», а нарешті і споріднене з тим питоме українофільство. Корифеї українофільства полтавського, сам Пильчиков і Щелкан, учитель воєнного кадетського корпусу, не вчили в гімназії, другі зовсім не були учителями і не дуже-то багато самі знали, тому всі вони не могли руководити наукою і читанням гімназистів, з якими почали сходитись у недільних школах і на яких хотіли мати вплив, притягаючи їх до своїх ідей. Розмови про національність почали відтягати молодіж від образовання, а клопоти про мову народну, над якою гімназисти, звісно, не могли робити наукових студій, відсували набік виучування європейських мов, реакція ж проти «московської цивілізації» охолоджувала молодіж до читання російських книг, а українських не було. Зрештою незабаром не стало в Полтаві ні Полевича, ні Строніна. Тільки ж усе-таки один мій університетський товариш, якому довелось учителювати в кількох гімназіях Київського округу, говорив мені років через десяток після того, як я залишив Полтаву, що все-таки він ніде не бачив у других гімназистів такого інтересу до інтелектуальних справ, як у полтавських: manebant semper vestigia moriculis libertatis! [75]

Р[оки] 1859 — 1860 можна вважати за апогей впливу Строніна в Полтаві. Той вплив вийшов за стіни гімназії. По думці Ілляшевича, кружок ліпших учителів гімназії, кад[етського] корпусу і дівочого інституту (інтернату панянок) заходився, щоб заложити в Полтаві дівочу гімназію, якої взір саме появився в Ярославлі на кошти Демидова. Полтавські учителі згодились 6 років учити в своїй дівочій гімназії безплатно, а гроші на інші видатки стали збирати приватними дорогами. {стр.599} Уряд дозволив на те, а також, щоб будучі учителі дівочої гімназії виробили проект уставу її. В цьому виробі прийняв гарячу участь Стронін, і при його працьовитості і ораторському таланті став першим у тих нарадах. Він же виступав як делегат учителів гімназії перед начальством і товариством полтавським. Незабаром міністерство нар [одної] просвіти переслало в ряди учителів по всіх гімназіях для обсуду «Проект устава средних и низших учебных заведений». Уваги учителів, напечатані потім у кількох спорих томах, можуть служити цікавим джерелом для знайомства з громадською думкою в Росії в початку 60 років. «Замечания совета полтавской гимназии» між ними далеко не послідні по серйозності педагогічній, а також і по тенденції до автономізму. Між іншим там поставлена і потреба початку науки в нар [одних] школах на народних мовах, з тим, щоб до російської мови переходили постепенно.

Коли я на вакаціях 1860 р. розпитував Полевича про ті «замечания», той мені сказав, що все те майже робота Строніна. Незабаром, по тодішній моді петербурзького уряду, і городські ради закликані були подати свої уваги про реформу городського статута. Полтавський війт (голова) знайшов за найліпше обернутись до Строніна, і той поміг йому написати свої уваги в ліберальному напрямку. Восени 1859 р. відкрились у Полтаві недільні школи, потім суботня для жидів. Всі ті школи держались як свого роду федерація, до якої, окрім учителів, прилучились і люди з панства, урядників, купців і т. д., що спомагали школі грішми *.



[*] Між ними гарячу участь взяла Єл[изавета] Ів[анівна] Милорадичева, що тоді прихилилась до українофільських ідей.



Школи ті повели до видавництва учебників, до стосунків зі школами і видавництвом по других сторонах. Нарешті школи привели до народних публічних лекцій. Перші такі лекції в Росії були спробувані власне в Полтаві задовго до петербурзьких лекцій в «Соляном городке». В цих лекціях первенство належить Строніну — як по таланту викладу, так і по системі. Потім суть тих лекцій була печатана під назвою А. Іванова «Рассказы о земле и небе», «Р[ассказы] о силах земных», «Р [ассказы] о жизни земной», «Р [ассказы] о жизни человеческой». Послідовність їх іде по системі Конта і єсть досить зручна проба короткої енциклопедії, а в останній брошурці — проба популярного викладу поступу в історії (три з цих брошур перекладені на українську, а остання чомусь ні).

Поряд із лекціями для народу, кружком Строніна був задуманий і популярний театр любителів. Для початку був узятий «Ревізор» Гоголя. Це була прерозумна думка не відрізняти театру народного від театру для інтелігенції, а виробити з останнього те, що цілком зрозуміле простим людям і в той же час підніма вгору їх критику і взагалі думку. Простонародність полтавського театру мусила виявлятись лишень тим, що ціни на місця були назначені дуже дешеві. Тільки й начальство не було дурне: губернатор, коли йому принесли для ухвали афішу спек- {стр.599} таклю, постановив на ній панські ціни і так знищив увесь замір полтавських просвітителів народу.

Так уся робота полтавського кружка не могла пройти в Росії без урядових перешкод. Особисті конфлікти загострили діло. Ще в 1858 — 59 році случилась «історія» в кад [етському] корпусі, де директор наговорив грубощів шановному учителеві, проти чого ціла корпорація учительська пожалілась вищому урядові воєнних шкіл. З Петербурга приїздив по цьому ділу урядник. Щоб спаралізувати цілком неправе діло директора корпусу, цей директор з губернатором Волковим придумали таке: губернатор доніс у Петербург, що між учителями кад. корпусу завелись «демагоги» і записав у число їх чотирьох видатнішіх протестантів проти директора (Пильчиков не був записаний в те число) та для виду безсторонності додав і трьох учителів гімназіальних, в тім числі Строніна. Так получилось сім (святе число!) «демагогів» у Полтаві.

Скоро потім появились в «Колоколе» Герцена кореспонденції про деякі незаконні вчинки Волкова, а що літом 1858 р. Стронін їздив за границю і був у Лондоні (і у Герцена, прибавимо ми), то ті кореспонденції були поставлені на рахунок Строніна. Восени 1859 р. в Полтаву приїхав цар. В Харкові губернатор Лужин пожалівся йому на студентів університету, з якими в нього вийшло кілька «історій» (див. в «Колоколе» т [ого] р [оку] «Грязь и Лужин» і т. і.), і цар дуже різко зробив виговор студентам у парадній залі університету. В Полтаві губернатор пожалівся цареві на гімназію, і цар, прийшовши туди, сказав директору прилюдно: «Я слышал, что у тебя учителя заражены демократическим духом. Смотри за ними построже».

Я вже тоді був у Києві в університеті, де дякуючи Бекману (якого з Харкова вижив Лужин і який в Києві готовився до магістерства по історії Росії) і недільним школам познайомився з проф [есором] історії Павловим, найвидатнішим із між київських ліберальних професорів. Получивши від молодших товаришів із Полтави звістку про те, що говорив там цар у гімназії, я розказав про це Павлову. Незабаром цар прибув і у Київ, де шеф жандармів кн [язь] Долгорукий почав жалітись куратору Пирогову (до якого ще цар був прихильний і якого ненавиділа вся ретроградна бюрократія в Росії), що в Полтаві учителі, а надто Стронін, дійшли до крайніх революційних ідей. Павлов же розказав Пирогову те, що він чув від мене про Волкова і Строніна, додавши, що він по вступних екзаменах в університеті бачить, як прекрасно приготовлені ученики Строніна по історії. Пирогов сказав Павлову, щоб він послав до нього кількох відомих йому студентів полтавців. Павлов вибрав трьох, в тім числі і мене. Ми розказали Пирогову, що знали про Строніна і інших «демагогів» і про Волкова. Пирогов поїхав у Полтаву на ревізію. Там йому пожалілись на Строніна губернатор і архієрей. Пирогов сказав директору гімназії, що він думає для тиші перевести Строніна в другу гімназію. Але потім, побувши на лекціях Строніна і поговоривши з ним у себе, рішив зоставити його до часу в Полтаві і навіть, щоб заявити нере- {стр.601} зонність доносів Волкова, перед вищим урядом представив Строніна к новому року для нагороди орденом. А в Києві він сказав інспекторові всіх училищ округа Тулову, що знав Строніна, і з яким я зблизився через недільні школи, що Стронін одна з ліпших голов між педагогами округа і що він назначить його на першу вакансію директора гімназії, навіть минаючи інстанцію інспекторської служби. Так казав мені Тулов.

Тим часом у початку 1861 р. реакція завалила самого Пирогова з кураторства, а в літі 1862 р. случились у Петербурзі пожари [76], які приписали «нігілістам» (слівце це саме пішло в моду, бо в лютім 1862 р. появився роман Тургенєва «Отцы и дети»). «Пожары, как генералы Чичикова, пришлись кстати» для реакції, як писав мені Стронін. Скрізь по Росії пішла нагінка на «неблагонадежных» і «злонамеренных». Волков представив свій список «демагогів» — розширений. Строніна одставили, потім укупі з кількома іншими арештували і відвезли в Петербурзьку кріпость {Арештовані були тоді в Полтаві і кілька українофілів — Щелкан, Лобода і пізніше Кониський. Щелкана вислано за границю лічитись, та він скоро вмер. Лободу [79] вислано, пам’ятається, в Пермську губ[ернію], Кониського — в Вологодську, але скоро увільнено. Пильчикова не займали. Він умів якось жити в миру з начальником. Характерний анекдот про нього розказував мені Полт[авської] гімн[азії] катехит Думитрашко. В літі 1861 р. приїхав у Полтаву петер [бурзький] економіст (потім член акад[емії] наук) Безобразов [80] для студій про знаменитий Іллінський ярмарок [81], оселився в домі Думитрашка, познайомився з Пильчиковим і питав у нього адрес Строніна. П[ильчико] в сказав, що не знає. Про це Б[езобразо] в сказав Д[умитрашк] ові. Цей здибує Строніна і взнає від того, що він все на старій квартирі і що П-в був у нього зо 2 дні перед розмовою з Б-м.} В Петербурзі Строніна обвинувачували і в замірі поступити в легіон Гарібальді, і в замірі «отделить Малороссию от России», нічого не допевнили, та все-таки вислали в Мезень Архангельської губернії коло полярного круга, а звідти скоро перевели в Пінегу засідателем суду, а потім суддею в Шенкурськ. Останнє пояснюється тим, що в Архангельській губернії образованих урядників ніде взяти, окрім висланих, а до того ще тоді губернатором в Архангельську був порядний і ліберальний чоловік кн[язь] Гагарін, син важної в Петербурзі особи [77] (він був предсідателем комітету міністрів), якого лишень держали далеко від Петербурга, бо він був жонатий на купецькій дочці, що не могла мати доступу до царського двору. Гагарін зібрав коло себе політичних висланців, яких називав «comité du salut public» Архангельської губернії. Між ними видавався Чубинський по універсальності своїх адміністративних дотепностей. Стронін не почував себе таким універсалістом і відпрохався від комітету на спокійніше місце судді в Шенкурську, де мав досить вільного часу, щоб писати свої праці по теорії історії, які він тоді задумав під впливом Бокля [78] і О. Конта.

Ті праці вийшли з 1869 р. трьома книгами: «История и метод», «Политика как наука», «История общественности»; четвертої (про {стр.602} вагу особистостей в історії) не дала дописати смертельна хвороба автора. Багато б треба було говорити, щоб оцінити ці праці, про які я чимало наспорився в свій час із автором. В цілому їх можна назвати невдачними. Стронін думав писати свої праці як позитивність, а тим часом всі звички його думки виховались у старій ідеалістичній школі гегеліанства, та, окрім того, відповідно тій школі підібрав він собі історичний матеріал, витолковував усі його деталі. Тільки поряд із тим незвичайні теоретичні здібності автора вкупі з позитивізмом продиктували йому масу гостроумніших заміток, дедукцій, найдорожчих для філософа історії, і коли б праці Строніна були напечатані на якій-небудь західноєвропейській мові, то в Європі було б оцінено, що вони вносять у науку. У Росії ж вони або не звернули на себе уваги, або були оцінені критиками скорше неприязно, ніж прихильно (д. Михайловський [82] гаряче нападавсь на них). «Политика как наука» викликала дуже неприхильну реакцію і в гал [ицькій] «Правді», продиктовану Пильчиковим, що винайшов у книзі Строніна, досить федералістичній, московське україножерство і т. д. Я попробував було вступитись за книгу, та ред[акція] «Правди» моєї замітки не напечатала.

В 1869 р. Стронін получив амністію, тобто право жити по всій Росії. Він мав наївну думку, що йому знову дадуть місце в гімназії і приїхав у Київ із тою ціллю. Звісно, не дали. Йому прийшлось удержуватись роботою, яку давав йому знайомий, що служив при міністрі доріг, потім адвокатурою, на яку він получив право як прослуживший в Арх[ангельській] губ[ернії] по судам, почасти газетною літературою. Адвокатуру Стронін кинув незабаром, бо, казав він мені, з кримінальних процесів не можна прожити, а цивільні, не глядючи на реформу, все-таки рішались більше за кулісами, ніж на суді, а ходити за кулісами Строніну було прикро. Він узяв місце мирового судді в Білорусії, потім предсідателя мир[ового] з’їзду в Любліні, а далі юрисконсульта при мініст[ерстві] доріг і на останку зроблений був членом ради того міністерства {Коло того часу на службі в міністерстві] доріг пробули, між іншим, також Куліш, Мордовців і Чубинський.}.

Міністр юстиції гр[аф] Пален [83], хоч сам реакціонер, сміявся, коли Стронін сказав йому, просячи місце по судах в 1871 p., що він був висланий в Арх[ангельську] губ[ернію] за «намерение отделить Малороссию», і предложив Строніну місце прокуратора. Але Стронін не взяв прокураторського місця {Розмова гр. Палена зі Строніним показує, як у Росії самі вищі урядники мало придають ціни обвинувачуванню в політичних винах. «За что вы были сосланы?» — спитав гр. П[ален] Строніна. «За намерение отделить Малороссию от России». — «Что ж, вы действительно имели такое намерение?» — «Нимало. Это выдумал губернатор Волков». — «Какой это Волков?» — «Тот, что теперь состоит в совете минист [ерства] внутр [енних] дел». — «А, этот красивый!.. Так видите, мы нуждаемся в способных силах в прокуратуре. Хотите ли получить там назначение?» і т. д.}.{стр.603}

Останні місця Строніна оплачувались добре, та не давали місця інтелектуальним інтересам і незвичайним педагогічним здібностям Строніна.

В ці часи я бачився з ним тричі, двічі в Петербурзі, в 1870 р. і в 1874 p., і раз у Женеві в 1887 р. Коли мене вигнано було з професорства, Стронін випросив був мені місце мирового судді в Ц[арстві] Польськім із обіцянкою першої вакансії предсідателя, та я не взяв цього місця, але поїхав за границю видавати «Громаду».

З того часу ми переписувались зі Строніним рідко, більше з поводу нових книг по соціології, які я йому посилав іноді. В 1887 р. Стронін приїхав у Швейцарію хворий на нерви, які лікарі веліли йому лічити пробуванням у горах і вандрівками. Нерви Строніна не були зовсім зруйновані. Йому важко було проживати самому між чужими, і він недовго пробув у горах, а переїхав у Женеву, де жив коло мене, потім у Лозанну, де його привітав тепло мій друг, проф [есор] Герцен. В Лозанні прокинувся в Строніні педагог; він ходив у школи, а надто в гімназію, і її директорові так сподобалися його уваги, що він попрохав старого полтавського учителя написати їх йому систематично. В жовтні того року я зі Строніним поїхав на кругову вандрівку по Італії на Турін, Мілан, Геную, Пізу, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію. Кошти вандрівки (1000 ф[ранків] на двох) заплатив Стронін, бо в мене не було сантима зайвого, то я, власне, доглядав свого товариша і мусив зберегти йому час і кошти, показуючи йому в кожному місці найголовніше. Я від усього серця всилювався відплатити старому вчителеві за науку доглядом і почасти наукою, бо Італію я вивчив досить і люблю гаряче.

Багато поучуючих і щасливих хвиль провели ми перед монументами і в музеях Італії та серед її природи, і я вдячний долі за те, що вона мені послала ту вандрівку. Надто я пам’ятаю дві хвилі. Хоч я бував кілька разів і подовго в Римі, але ніколи не бував на святій горі, куди плебеї відходили від патриціїв. Стронін, якого музеї часто втомляли, настояв на тому, щоб таки поїхати на це місце, на якому, як він казав, була підложена основа європейської демократії. Ми поїхали. «Свята гора» — це, власне, невисоке місце кілька кілометрів від Риму в гору по Тібру, що тут робить колінце, а воно обмежує місце, зовсім подібне до тих, де находяться городища на Україні. Такими городками були, власне, і Капітолій з Палатіном [84] у Римі, подібний городок хотіли собі заложити, окремо від Риму, плебеї на святій горі. Під горою стоїть маленька проста «trattoria», куди певно foresticri (чужинці) рідко заходять і де можна знайти лишень сир та дуже плебейське вино. Стронін, хоч досить делікатний на желудок, як усі петербурзьці, конечно, хотів випити за плебеїв із хазяїном тратторії і нашим візником, що показались уже оба не римлянами, хоч і плебеями. Хазяїн іще щось знав про те, що таке monte sacro [85] і плебеї, а візник неаполітанець і немудрий зовсім нічого про те не чув і мало розторопав у моїх розправах про колишню подію. Та ми, скити, від {стр.604} серця випили плебейського вина і попоїли плебейського сира на святій і для нас історичній горі, хоч я, як гувернантка старого учителя, і побоювався, щоб той пир йому не пошкодив. Обійшлось благополучно.

Покінчивши з Неаполем і Помпеєю, ми мусили вертатись в Рим. Стронін не хотів уже мішати вражень, що раз лягли в його душу, і хотів зараз же їхати до Флоренції. Але зостався лишень якийсь локальний поїзд, що ішов тільки до якогось Орте. Тим часом вечоріло. Ми поїхали і прибули в Орте, де всилу знайшли якусь локанду, очевидно, збанкрутовану через залізницю, сяк-так переночували, але вранці не знайшли ні в локанді, ні на станції навіть білої кави. Почтовий поїзд на Флоренцію ішов лишень о 2-ій годині дня; треба було якось перебути.

Я запримітив щось подібне до ліска над Тібром і предложив перебути час там, захопивши з собою хліба і вина. Прийшовши до річки і оглянувши лісок, гаї, гірки і т. і., ми опинились немовбито коло монастиря в Полтаві, над Ворсклою. На нас так і повіяло старовиною і Україною, і ми обернули Orte в Орчик. Кілька годин посиділи ми там у гаю над Тібром, розмовляючи про Полтаву, згадали і про спори полтавсько-київські, про українство і космополітизм, згадали і колишніх людей; дечому посміялись, переживши знову через 20 років наші українські почуття, між іншим, як я читав у Строніна в перший раз М. Вовчка, встали все-таки космополітами і поїхали в город Данте і Галілея, рідний по-своєму і для нас.

В Венеції ми попрощались зі Строніним. Я поїхав у Женеву, а він у Петербург. Там він зараз здобув собі плеврит, що перейшов у сухоти, і через рік я получив від свого учителя і друга лист із Криму про його тяжку хворобу, а незабаром читав у газетах звістки про його смерть і сухі коротенькі некрологи. Лишень фельєтон в одній з південних російських газет, писаний одним із учеників Строніна, був довший і теплий, та авторові було невільно в Росії розказувати про Строніна всю правду...


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.