Страница памяти жертв Талергофа
и военного террора во время I-ой Мировой Войны в Галичине

ГлавнаяБиблиотечкаТалергофТалергофцы

Гервіг Гьоллєр

 

Примари Талєрґофа

 

 


ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА, Вівторок, 25 грудня, 2007 року, № 235 (305)

То було надзвичайно несподіване видовище: холодний грудневий ранок, сотня австрійський вояків у шерензі, військовий духовий оркестр, провінційні політики, уніатський, православний, католицький та юдейський священики – всі довкола каплиці на цвинтарі австрійського сільця Фельдкірхен.

Талєрґоф часів Першої світової війни (фото: Музей Грацської дієцезії)

Рівно о 10-й дійство розпочалося звуками труби, короткими ритуальними виступами священиків, нудною промовою місцевого військового начальника про значення прав людини в армії демократичної Австрії. І несподівано якийсь правозахисник розповів про те, як великий австрійський поет Ґеорґ Тракль після жахів битви в українському Городку наприкінці 1914 року втратив розум, та про те, що сумна історія Першої світової війни безпосередньо стосується цієї місцини.

Ця церемонія називається “Талєрґоф”, вона пов’язана з Днем прав людини… Уже кілька років поспіль цього дня військові згадують жертв, м’яко кажучи, попередників нинішніх австрійських вояків. Раніше завжди говорили лише про жертв нацизму. Цього разу згадали історію Першої світової війни. Взагалі вперше заговорили про “цісарський та королівський табір для інтернованих у Талєрґофі”, коли викривали глум над людськими правами, який вчинила цісарсько-імператорська армія у цьому місці.

Але що таке Талєрґоф? Сюди з вересня 1914-го року – одразу після військових дій на Східному фронті – насильно звозили австрійських підданих з Галичини. Часто на підставі анонімних доносів їх звинувачували у “русофільстві”, у симпатіях до ворога, до царської Росії. Долі в’язнів склалися по-різному: одних хутко звільняли, інші залишилися в таборі до його закриття в 1917 році. Інтернували без суду, всупереч Основному закону цісарсько-імператорської Австро-Угорщини. Сиділо в таборі одночасно до десяти тисяч осіб. І майже дві тисячі загинуло, насамперед через жахливі гігієнічні умови, хоча траплялися і випадки насильства охоронців.

“Незручна” сторінка історії

Ця перша офіційна згадка про Талєрґоф – до певної міри випадкова. Вона стала результатом лише однієї статті в австрійському тижневику “Фальтер”, яку я написав 2005 року. Прочитавши цей текст, армійський полковник у відставці Манфред Освальд, який упродовж своєї кар’єри працював над питаннями історичної пам’яті, взявся за цю тему. І врешті переконав своє начальство, що про це треба згадати.

Для автора цих рядків все розпочалося з того, що в 2004-2005 роках я з подивуванням зауважив: російськомовні ЗМІ України регулярно пишуть про Талєрґоф – маленьке містечко неподалік Ґрацу, там нині розташований Ґрацський аеропорт. Розпочав дослідження у місцевих бібліотеках, архівах і на місці колишнього табору. З’ясувалося, що австрійське сприйняття Талєрґофа зводиться до забуття. З одного боку – фактично повна прогалина у стандартній історичній літературі, історики в Австрії, здається, забули цю тему або ж не хотіли за неї братися. В енциклопедіях – нічого, у підручниках теж. У фундаментальній праці про Першу світову війну “Смерть подвійного орла” (1993) віденський фахівець Манфред Раухенштейнер лише один раз згадує про містечко, без жодних подробиць. І Штефан Картнер, спеціаліст із цих питань, доктор Інституту досліджень наслідків війн у Ґраці, у своїй офіціозній праці про місцеву історію “Штірія у ХХ столітті” (2000) лише двічі згадує про Талєрґоф. Уперше – як про табір для військовополонених, що не зовсім правда. Удруге – як про приклад швидкої та ефективної роботи Ґрацського інституту гігієни, що, м’яко кажучи, також не зовсім відповідає дійсності: узимку 1914-1915 рр., упродовж лише кількох тижнів, акурат через жахливі гігієнічні умови тут загинуло 20 відсотків інтернованих.

Архіви як докір

Може, австрійські історики просто ліниві. Бо в останні роки існування Австро-Угорщини і певною мірою навіть у 1920-х роках цісарський та королівський табір Талєрґоф був доволі помітним сюжетом. Австрійські архіви містять величезну кількість матеріалів про нього. Наприклад, робочі документи так званої “Талєрґофської комісії”, яка працювала над правовими рішеннями щодо інтернованих. Комісія мала дуже багато роботи, від осені 1914-го з Галичини постійно привозили нових в’язнів. Але вона й звільняла “справжніх українських патріотів”, про яких клопотали відомі представники “української партії”. З українського боку ці списки від імені “керівника української ради у Львові” підписував і Кость Левицький, який у 1918 році, як відомо, став одним з творців ЗУНР.

У десятках ящиків можна знайти і чимало інших результатів ретельності австрійських цісарсько-імператорських королівських чиновників. Документальні свідчення ілюструють, як уперті бюрократи давали собі раду з очевидним запереченням основних прав австрійських громадян. Це, до речі, збігається з мотивами творчості Франца Кафки. Направду перше речення роману “Процес” – “Хтось, вочевидь, наговорив на Йозефа К., бо його арештували, хоча він не вчинив нічого злого” – дуже схоже на перші речення, які можна прочитати у багатьох листах, що їх “талєрґофці” писали восени 1914-го. Ситуація в інтернованих така, як у Кафки, – арешт та його бюрократичні наслідки – і все невідь чому. Випадковий збіг? Може, однак, показовим є те, що Кафка написав “Процес” саме восени 1914-го – на початку 1915-го.

Ушанування пам’яті жертв Талєрґофа в австрійському Фельдкірхені (фото: Гервіг Гьоллєр)

До речі, вже у грудні 1914 р. в’язні-інтелектуали – колишній депутат Райхсрату Микола Глібовицький і священик Іван Мащак – написали імператору, що їхній правовий статус порушує права Основного державного закону. Даремно – лист не дійшов до адресата і залишився у Ґраці. Лише два з половиною роки по тому і незадовго до закриття табору австрійська влада погодилася з цією правовою оцінкою.

Крім схожих юридичних сюжетів, знайдеться чимало абсурдного, але дуже особистого. Наприклад, про якогось Вацлава Орлова, шкільного директора з Риґліце, якого депортували у Талєрґоф лише 1915 року. Причиною став анонімний донос: буцімто він у день захоплення Перемишля грав на скрипці. Орлов заперечував, але безуспішно. “Його слабкою стороною було лише те, що він, одружений чоловік, мав любовні стосунки з різними панянками”, – відповіла поліція на запит Талєрґофської комісії. Потішним є і лист, який наприкінці 1916 року написала зі Львова якась Марія Ротенберґ, що мешкала у будинку 11-а в провулку Кохановського. Вона наполегливо прохала Талєрґофську комісію, аби 22-річну ув’язнену Ольгу Кшен залишили у Талєрґофі, і щоб припинили її “любовне листування” з чоловіком Ротенберґ Цено. За словами прохачки, повернення її суперниці в Галичину означало б подальші нещастя для всієї сім’ї.

Не за сімома замками

Але й у відкритих джерелах дуже багато згадок про Талєрґоф. Наприклад, у протоколах австрійського Райхсрату. Між 1914-м і 1917-м роками сесій австрійського парламенту не було. Однак, коли новий імператор Карл улітку 1917 року скликав Райхсрат, Талєрґоф став об’єктом бурхливої полеміки. З трибуни говорили навіть про компенсацію для інтернованих і їхніх спадкоємців – такого принаймні вимагав тодішній депутат Альчіде Де Гаспарі, майбутній прем’єр-міністр Італії. Безрезультатно – в передостанній рік війни відмовив цісарсько-імператорський королівський уряд. Міністр внутрішніх справ граф Фрідріх фон Тоґґенберґ 17 липня 1917 року захистив перед Райхсратом дії австрійської влади, але визнав, що “справедлива самооборона” іноді перетинала дозволені межі: “Немає такої держави, яка у схожій ситуації могла почекати, доки скоять злочин... Тут потрібне було превентивне втручання. І одним з превентивних заходів було інтернування і обмеження місцеперебування…”   

Після закриття табору Австрійська Республіка хутко забула про Талєрґоф. Лише ґрацські анархісти у 1920-х роках, зазвичай раз на рік, організовували походи до нього. Вже у 1930-х, за “австро-фашизму”, природно, вони припинилися. І, либонь, 1936-го знищили “кладовище під соснами”. Звели на сусідньому цвинтарі у сільці Фельдкірхен капличку, звезли туди, найімовірніше, лише частину праху жертв Талєрґофа. Усередині каплички написали: “Далеко від Батьківщини померли у таборі Талєргоф. Тут спочивають 1767 чоловіків, жінок і дітей зі Східної Галичини і Буковини”. За поодинокими винятками, це єдине, що протягом багатьох десятиліть нагадувало в Австрії про Талєрґоф. 

Шило з мішка

В Україні відразу ж після Першої світової війни колишні “русофільські” в’язні почали вивчати цю тему. З’явилися сотні статей, у Львові заснували Талєрґофський комітет, між 1924-м та 1932-м роками випустили чотири числа “Талєрґофського альманаху”. Усередині 1930-х спробували вплинути на польське міністерство закордонних справ, аби поляки офіційно попросили австрійців перевезти останки талєрґофських жертв на батьківщину. Звели на галицьких цвинтарях пам’ятники. Найвідоміший з них – на Личаківському у Львові, з написом “Жертвамъ Талергофа. 1914-1918. Галицкая Русь”. Правда, чому “1918”, незрозуміло, бо табір закрили 1917-го року.

Напис на пам’ятнику жертвам Талєрґофа. Личаківський цвинтар, Львів

Однак 1939-го поставлено крапку в “талєрґофському”політичному дискурсі. Після вторгнення радянських військ у Галичину Сталін, згідно з тодішньою національною політикою СРСР, звелів заборонити, крім інших, і громадські організації русофільського штибу: Талєрґофський комітет у Львові назавжди припинив своє існування.    

Сталінізм, жахи Другої світової війни і знову радянський режим серйозно обмежили публіцистичну складову цієї історії. Зате у США, у 1960-1970 роках, поодинокі активісти продовжували її досліджувати. Петро Семенович Гардий, американський бізнесмен та емігрант, який вважав себе лемком, перевидав 1964 року “Талєргофський альманах”. Гардий, мабуть, є одним з авторів ідеї про роль Талєргофа як попередника Освєнцима: “Корінь величезних злочинів гітлерівської Німеччини розпочинається злочинами габсбурґської монархії Франца-Йосифа І!” Хороша думка, однак має певну проблему: СС, СД чи інші органи Третього Райху навряд перейняли конкретний досвід Талєрґофа, кадри також були іншими. Тим паче, австрійські чиновники, які відповідали за Талєрґоф, були абсолютно відданими монархістами, а відтак і переконаними противниками нацистського режиму (як, наприклад, прокурор Маркус Премінґер).

Однак і в США талєрґофська пам’ять поступово зникає. Коли я недавно телефонував сину Гардого, старенький Мирон Петрович, який навіть не знає батьківської мови, розповів, що йому не відомо, чим займався батько, ніколи й не чув про цей табір в Австрії. В Україні, ця родинна пам’ять принаймні якось збереглася. Особливо в Ужгороді, де я без проблем знайшов одразу кількох нащадків відомих в’язнів табору. Та й у науковому контексті завжди було відомо про цю історію, хоча спеціально нею не займалися, почасти з політичних причин. Проте навіть у радянській енциклопедії можна знайти статтю про Талєрґоф. І в історичному музеї Львова до 1990-х років у постійній експозиції демонстрували кілька предметів з австрійського табору. 

Розмінна монета з гаманця політиків

Справжнього розголосу тема Талєрґофа набула в Україні лише 2004-го року. Недоліком є те, що зовсім відсутній серйозний підхід до її вивчення та спроби використовувати політично. Шукаючи таємну символічну зброю проти “помаранчевих”, депутати-комуністи Верховної Ради були тут особливо активними. Навесні 2004-го вони подали на розгляд проект постанови “Про 90-річчя трагедії в концтаборі Талєрґоф”. Історик Ярослав Ісаєвич, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Академії наук України у Львові, відгукнувся про нього критично: “Події, які пов’язані з долею українського народу в роки Першої світової війни, слід вивчати, враховуючи всю їх складність і багатогранність”.

Поза тим, 8 жовтня 2004 року Верховна Рада одностайно ухвалила дуже помірковану постанову – у розпал президентської кампанії. Природно, жодних наслідків вона не мала. Та й автори постанови ретельно не вивчали тему Талєрґофа. Юрій Соломатін, раніше – відомий депутат від КПУ, відверто пояснив мені 2005 року, що таке Талєрґоф: “У такій складній історії України є темні, свідомо забуті “плями”, які свідчать, що й у цивілізованої Європи “рильце в пушку”. Політичний зиск цієї теми в тому, щоб дати відсіч “помаранчевим”, які закидають комуністам деякі моменти історії ХХ століття: “Є шпильки, якими колють комуністів. Починають із того, що Лєнін був німецьким агентом… Склався “джентльменський набір” звинувачень проти колишнього режиму, його використовують у різних нових формах зазвичай напередодні чергової передвиборної кампанії”. Функція Талєрґофа в цьому контексті зрозуміла: це, крім “зв’язків” ОУН-УПА з нацистами, є своєрідним другим історичним фронтом проти “помаранчевих”.

До речі, коли Соломатін мені розповідав усе це, то постійно вимахував книгою “Терезін і Талєрґоф” Василя Ваврика. Це видання вперше з’явилося у США 1966 року, перевидали його 2001-го в Москві. Терезінська фортеця була першою зупинкою для інтернованих, звідти їх перевозили далі, зазвичай у Талєрґоф. Василь Ваврик (1899-1970), мабуть, сидів у Терезині, але те, що він пише про табір під Ґрацом, породжує значні сумніви. У нього подибуємо лише цитати з “Талєргофських альманахів” і – на додачу – серйозні фактичні помилки.

Цікаво, що зараз “Вавриківський дискурс” перейняв Кірілл Фролов, співробітник Інституту країн СНД, помічник депутата Державної думи від “Единой России” Константіна Затуліна і водночас прес-секретар “Союза православных граждан”. Йому неважливо адекватно висвітлити українську історію. Минулого року він, зокрема, написав, що “у концентраційному таборі Талєрґоф тисячі москвофілів узимку 1912 року жили, тобто їх знищували, без бараків, на землі”. Коли я сказав Фролову, що це маячня, бо табір відкрили тільки 1914-го року, він спокійно відрізав: “Ну й що, це суті не змінює…”

Півроку тому він перевидав суперечливу працю Ваврика і власні тексти під новою назвою “Геноцид карпато-руських “москвофілів”. Це своєрідна книга-попередження: “Правду про мучеників Талєрґофа слід перекласти мовою правових актів, геноцид карпато-руських москвофілів мусить бути офіційно визнаним злочином проти людства”. Можливе продовження цієї теми в ООН – як симетрична відповідь на українські спроби визнати Голодомор.  

Офіційним австрійським інституціям до великої українсько-російської політики далеко. Вони не мають жодного уявлення про те, як і в яких контекстах використовують Талєрґоф. Зате, наприклад, австрійське військо переймається іншим. У документах для внутрішнього використання 2006 року написали: “Включення табору Талєрґоф до меморіальної культури може зачепити чутливий політичний момент у взаємозв’язках між Австрією, Польщею та Україною… Нащадки жертв ще, мабуть, згадають ті події, і це, за певних умов, може стати підставою вимагати компенсацію”.

Гервіг Гьоллєр – славіст, журналіст австрійського видання “Фальтер”, живе і працює у Ґраці, автор низки публікацій з історії Талєрґофа.


mnib-msk@yandex.ru,
malorus.ru 2004-2018 гг.