Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Анархисты (Статьи о Махно)
     Деятели --> Махно, Нестор Иванович (Статьи о Махно)

Козацький чорний ангел

 

 

Козацький чорний ангел

 

 


Перенято с сайта УНА-ДОНЕЦЬК, части I, II, III

Махно й махновщина десятки разів займала сторінки публі­кацій і досліджень українських та іноземних істориків. За звичай, з часів Чека і ГПУ прийнято вважати цей рух бандитським, а ва­тажків його - кримінальниками під анархістським прапором. Ма­ючи змогу працювати з багатьма матеріалами першоджерел, спо­минами активних учасників, а головне вивчаючи повстанські селянські війни проти білих та червоних москалів 1917-22 ро­ків в Україні загалом, автор як історик, докорінно не погоджу­ється з трактуванням Махновщини, як явища виключно шкідливого й антиукраїнського по своїй суті. Закидаючи Нестору Махно й його бойовикам організацію замаху на Петлюру, бої з січовими стрільцями, знищення дер­жавного апарату гетьманщини на Катеринославщині й Херсонщині, водночас ніхто ще належно не оцінив організаційного таланту гуляйпільського батька та його штабу у відтворенні за часів ре­волюції і громадянської війни козацької військової організації на теренах бувшої Запорізької Січі й Слобідської України, фак­тичного відновлення тут козацького стану за власною ініціати­вою і власними силами місцевих селян-українців.

Симон Петлюра, безпосередньо причетний до укладання мир­ної угоди між Україною й Польщею ціною віддачі останній втіка­ючої кров'ю в боях з поляками Галичини, розколовший союз ар­мій УГА й УНР, розстрілявший грозу першої російської інтервен­ції 1918 року на Україну полковника Петра Болбочана й “героїч­но” здавший румунам Бесарабію, лишається українським націо­нальним героєм, хоча будь-якого з вищезгадуваних фактів достатньо, щоби кваліфікувати такі дії як зрадницькі. Махно ж, непереможечий ніким до літа 1921 року (а махновські загони н Кавказі, утворивши Кавказьку повстанську армію воювали тут до 1923 року), охопивший своєю військовою організацією територію п'яти Слобідських полків, землі колишнього Війська Запорізь­кого, Українську Донщину. Полтавщину, частково Чернігівщину й доходивший рейдами на тачанках1 в район Волго-Донського каналу, лишається у свідомості пересічного українця бандитом і погромником. Офіційна Україна не спромоглася достойно оцінити свого Чорного Ангела революції, дякуючи якому половина півдня і весь український схід чотири роки організовано протистояли те­рору більшовиків, кайзерівців, денікінців. Але вже давно найви­щої оцінки заслужив відчайдушний гуляйпілець в очах народу, якого він захищав. Махно був і лишається для багатьох мешкан­ців Півдня та Сходу України своїм, часто напівлегендарним ге­роєм.

Тому зовсім не дивним, скоріше прогнозованим, виглядає ви­падок в Волноваському районі 60-х років, коли діти почали за­перечувати своєму шкільному вчителеві історії, після викладання тим офіційного погляду на Махна й махновщину, відомого більш широко за книгою О. Толстого “Хождение по мукам”. З вуст своїх батьків вони чули про відважного Нестора одно­значно схвальну оцінку.

Радянська версія про “махновський бандитизм” в Донбасі й сусідній Дніпропетровській та Запорізькій областях, тут не при­жилась й посьогодні. Кожен, хто побуває на теренах Красноармійського, Першотравневого та інших західних районів Донеччини, чи то в її пів­нічних Олександрівському, Слов'янському, Краснолиманському мо­же почути купи легенд і переказів про щедрість, сміливість, відчай­душність махновців.

В селі Черкаському Слов'янського району вам розкажуть, як сам Махно прямо з бочки роздавав кухлями мед селянам, а в од­нієї жінки посуду не було, так він налив повен поділ меду; у селі Билбасівці від одного старого діда автор чув розповідь про від­чайдушність Махновської розвідки, що під виглядом продавців квашеної капусти на базарі у Слов'янську збирала відомості про ворога, а коли з часом одну з бочок перевернули, знайшли на­пис: “Хто капусту покупав, той батька Махна видав”; на півден­ній Харківщині (в районі Гаврилівки) розказують про випадок коли один-єдиний махновець з шаблею в руках зайшов на збори сільського комуністичного активу, відібрав в усіх зброю, а потім, дізнавшись, хто старший, зі словами “ну тобі по должності поло­жено” подав зблідлому комісарику в руки пістолет й спокійно вийшов з засідання. І досьогодні можна почути, як жителів неве­ликого села Ярьомівки, що лежить коло кордону з Донецькою областю в Ізюмському районі Харківщини мешканці Ізюма жар­тома називають “савоновцями”. Ярьомівка дала головний актив Махновському загону отамана Савонова, за що більшовики без­жалісно знищили село. Зараз тут мешкає менше 1 тисячі жите­лів. В селищі Захарівка Першотравневого райну автору дове­лося почути розповідь, як бойовики Махно зарубали місцевого блюдолиза, що мав звичку доводити “на зміну” свою вірнопідданність кожній новій владі (махновці були переодягнені у форму червоних комісарів). Цікаво, що все це розповідалося без тіні найменшого осуду, з усмішкою й філософськими роздумами самих оповідачів.

Махновці лишалися національними героями в своїх краях у часи репресій та колективізації, а не стали ними в останні рокі перебудови. На станції Удачній розповідають про такий анекдотичний випадок, який однак насправді мав місце у 1929-ЗО роках. Двоє колишніх повстанців дізналися, що їх внесли у списки на виселення я куркулів. Справа була літом, і голова сільради мав звичку ночамі спати на свіжому повітрі у садку. Махновці одної такої ночі при йшли до нього “в гості”, й між ними відбулася приблизно такг розмова: “Федю, дай довідку, що ми не куркулі”.- “Ідіть к чорту!”, “Федю, ми тебе вб'ємо!”. Відповідь була та ж сама. Тоді махновці сказали: “Ми тобі поставимо могорич”. “О-о!” - - вигукнув “прідседатель” й заматюкався - “з цього потрібно було І починати, а то вб'ємо-вб'ємо...”. Не дивлячись на вражаючу (на перший погляд), неймовірність, таке справді могло статися, бо жителі все тієї ж Удачної розповідають, що мало кого з махновців НКВС, вдалося заарештувати під виглядом виклику до воєнкомату (“вони як почули про арешт - на коней й у степ”). В умовах тотальног страху й терору 1930-х років зайве говорили про відчайдушність такого кроку, що межував з самовбиством. Та водночас це все скресало легенди про старовинне Запоріжжя й козаччину, слава про махновців ширилася, а самі вони в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими богатирямі. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини, люди не засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди “служили у Махна”. В самому Гуляйполі у 1970-х роках самвидавом виходить книжка “Нестір Махно - герой України”. Пр це розповідали студенти історичного факультету Донецького університету 3. і Б., які за власною ініціативою пройшли в середині 80-х років махновськими місцями, були в Дібрівському лісі, бачили бабусю, що особисто знала Махно, говорили з його близьким родичем, знайшли оригінал світлини одного з самих прославлених серед Махновських командирів Феодосія Щуся. І знову ні одного негативного відгуку.

Сімдесят років голоду, терору, мордувань "за махновщину" тільки підсилили культі Махна-батька. Ім'я його згадуют з обов'язковою пошаною на усіх теренах Запоріжжя й Дніпропетровщини, південної Харківщини й західної Донеччини, на землях Херсонщини та Кіровоградщини. Саме таку оцінку і не зауважують історики, аналізуючи витоки й значення Махновського руху.

У чому ж феномен махновщини? На мою думку причини три: територія зі сталими історичними традиціями де базувався сам рух, його ватажки й особливості структурної побудови військової повстанської організації. Актив махновських командирів, його штаб та найбільш ви­значних повстанців за територіальною ознакою можна умовно по­ділити на два земляцтва - - бердянське й гуляйпільське. Про Гуляйполе - батьківщину Махно написано багато, а тому при характеристиці обмежимся лише деталлю, що саме село було за­сноване українськими козаками з Кіровоградщини на території скасованої Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Центром бер­дянського земляцтва стала станиця Новоспасівка (тепер м. Осипенко Запорізької} області). Заснована 1805 року як слобода ви­хідцями з Полтавщини, вже на початку 1830-х років вона була перетворена на станицю Азовського козацького війська, ставши другою батьківщиною багатьом запорожцям з Задунайської Січі. До 1917 року територіальне, станиця ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками. Саме Новоспасівці Махновський рух завдячує своїми найбільш талановитими провідниками - на­чальником штабу Білашом, командиром адміністративно-організа­ційного відділу Ради Революційних Повстанців України Куриленком, керівником Азовської групи Повстанської Махновської армії Вдовиченком, командиром Новоспасівського полку (курсив авто­ра)--Чуприною і багатьма іншими штабними працівниками, агіта­торами, командирами частин та начальниками махновських “бое-участков”. Абсолютна більшість новоспасівських повстанців були вихідцями з козацьких сімей і вважали себе нащадками козаків-запорожців. Як і Гуляйполе, Новоспасівка розташована на землях колишнього Запоріжжя.

Отже, обидва центри Махновського руху брали початок з ко­зацьких сіл чи станиць. В перші десятиріччя XX століття там жи­вою була ще пам'ять про своїх козацьких предків, а в Новоспа­сівці навіть збереглися ознаки самоуправління часів Азовського війська до самих початків революції 1917 року.

Більшовики, як пізніше в історії з козацькими станицями на Кубані, особливо жорстоко розправилися Із Новоспасівкою, де населення за 70 років скоротилося більше ніж у двоє. Гуляйполе ж й довколишні села (за малим виключенням - всі козацького походження, постійні “поставщики” махновських добровольців) за­селяють своїми жителями простори Сибіру й Колими. Аналізуючи передумови виникнення махновського руху, можна вважати, що територія від Новоспасівки до Гуляйполя, насичена етнічним українським елементом, розпропагована гуляйпільською й новоспасівською групою анархістів ще з початків І російської революції, агітація за безкласове суспільство яких на землях колішнього Запоріжжя традиційного центру опору в захисті своїх автономних прав від влади українських гетьманів й російсь­ких самодержців, у поєднанні з діяльністю Катеринославських “Просвіт” і Музею Запорізької старовини Д. І. Яворницького ідеально підходила для виникнення такого руху, яким була мах­новщина. Недаремно, більшовики підкреслювали, що “части “бать­ки Махно” крєпко пропитаны духом й тенденциями бесшабашного вольного Запорожья”.

Гуляйпільщина на чолі з Нестором Махном1 в 1917-21 рр. дійсно нагадувала сучасникам відроджену Запорізьку Січ, зви­чайно, з певними ознаками новітнього часу.

Розуміли це і самі махновці. Розвиваючи в подальшому успі­хи свого руху, серед кадрового складу їх загонів все сильніше чути голоси про потребу утворення автономного району ыз влас­ним самоврядуванням. Так на засіданні штабу 21 березня 1919 року один з активістів Борис Веретельников, (гуляйпілець за походженням) відверто оголошує про кінцеву мету боротьби: “Пусть большевики не мешают нам, пусть откажутся от зтого района, пусть не навязывают ему своих комиссаров, пусть знают, что МЫ независимый народ (курсив автора), тогда они наши друзья. Мы будем с ними в федеративних отношениях, будем помогать, пусть только не мешают!”. (А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно). Як зазначає сам автор цитованих спо­минів, начальник штабу Махновської Революційної повстанської Армії України В. Ф. Білаш “все присутствующие были солидарны с ним”. Вимога надання повної незалежності району оперування Мах­новської армії повторилася й при укладанні угоди з радянською владою 27 вересня 1920 року в Старобільську. Надамо знову слово Білашу. “Идея нашего союза с Соввластью заключалась в том, что мы стремились получить автономию в Гуляйпольском районе”. Не може бути жодних сумнівів, що в разі утворення тоді такої напіввійськової міні-держави в південних районах України, її підвалинами стали б традиції Запорізької Січі, живими но­сіями яких були Махно та його армія.

Один з найцікавіших моментів історії махновського руху - відносини з повстанцями, зорієнтованими на Петлюру. Зараз вже ніхто не заперечує, що Холодноярська республіка багато в чому рівнялася на Гуляйполе. Навіть прапор Холодноярський взято зі зразка Махновського - чорний зі срібним тризубом, Принаймі двічі армія Махно проходить рейдами по території, кон­трольованій Холодноярською республікою (в серпні й грудні 1920 року). Один з таких походів описав в книзі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. З повагою й симпатією лине розповідь про побратимів в протибільшовицькій боротьбі й ніде не відчувається духу ворожості між бійцями УНР. (такими вважали себе холодноярці) і “революційними повстанцями”. В цьому ж рейді від ар­мії Махно відокремлюється й пристає до Холодного Яру разом зі своїм загоном отаман Чорний Ворон, за переконням петлюрівець, бувший у Махна командиром кавалерійського полку Кримського корпусу. Невдовзі він гине, прикриваючи Степову дивізію петлюрівського отамана Степового-Блакитного. Холодний Яр взагалі не конфліктував з махновцями можливо тому, що певний ореол минулої гайдамаччини й самоназва району “Холодноярська республіка” не заперечували в майбутньому утворення на її території району з автономним козачим управ­лінням на кшталт Гуляйполя.

Багато махновських командирів були петлюрівцями за переко­нанням, й навпаки, цілий ряд петлюрівських отаманів пройшли школу Махно, а дехто навіть став членом анархістської конфеде­рації “Набат”. Петлюрівець Свищ з Херсонщини - лівий есер й учасник Григор'ївського повстання, з серпня по грудень 1919 року командир піхотного полку Кримського корпусу Махновської армії. Отаман Левченко з Полтавщини теж бере участь у повстанні Григор'єва, воює проти більшовиків в загонах Махно й водночас він - есер і петлюрівець.

Л. Христовий, відомий на все Лівобережжя як борець за Са­мостійну Україну, одночасно є членом набатівської анархістської організації з моменту заснування, її на Полтавщині в січні 1919 року. Петлюрівець, Чорний Ворон називав себе анархістом, хоча в організації не перебував. Матяж, середняк Кобеляцького повіту в махновщині з 1919 року, називав себе анархістом, але був за "самостійну Україну без Петлюри”. Командири рот отаманів Хри­стового й Степового-Блакитного на Полтавщині Садовий, Двигун, Білокоз, Матвієнко, Кікоть в кінці 1920 року співчували як петлюрівцям, так і махновцям. І подібних імен та фактів при бажанні можна знайти безліч, і у тому числі по нашому краю (Краснолиманський і Слов'янський райони). За згадками настоятеля церкви св. апостола Андрія Первозванного УПЦ КП у м. Слов'янську о. Валентина, в лавах мах­новських отаманів Сіробаби, Савонова й інших, що воювали до 1922 року в лісах коло Лиману, Слов'янська, Святих гір, було ба­гато бувших гайдамаків й прихильників УНР, не захотівших йти з рідних місць слідом за відступаючими, українськими військами у 1918 і 1919 роках. Жителі охрестили цих повстанців “лісовика­ми” - типово українською назвою. Достеменно відомо по зве­денням ЧК й ВОХР, що Каменюк, загони якого за чисельним скла­дом вважалися найбільшими на теренах Луганщини й Донеччини, що протримались тут до 1922 року, не цурався петлюрівців, бу­дучи водночас з 1917 року анархістом. Навіть в наш час в середи­ні 80-х років на сторінки опусу М. Черняховського “Донбасівські грози” потрапляє махновський отаман “з Донецької губернії, що воює за “батька”, але мріє про “самостійний Донбас без моска­лів” (курсив автора). Логічним є висновок: коли співпадань більше двох, то це вже ознаки системи.

Махно допомагав зброєю та спорядженням петлюрівським отаманам Правобережжя й Лівобережжя Дніпра, особливо в райо­нах Кременчука, Чигирина, Гадяча, Зінькова (загони Христового, Бутовецького й ін.). За споминами Білаша, під махновським прапо­ром на початку жовтня 1919 року діє в районі Кременчука “Середньодніпровська група революційних махновців” під коман­дою відомого вже нам петлюрівського отамана Степового-Блакитного. У склад групи входив і загін Скирди - найбільш неприми­ренного з числа отаманів-націоналістів. На Полтавщині а цей час воює махновська “Полтавська гру­па” під командою Христового у складі декількох менших пов­станських загонів, зорієнтованих на Петлюру.

Забігаючи наперед зазначимо: невдовзі обидва з'єднання - Христового й Блакитного, відкрито виступлять на боці Українсь­кої Народної Республіки, розпочавши бойові дії на підтримку армії Петлюри й місцевих українських повстанців. Однак, незва­жаючи на зміну політичної орієнтації, ніхто з трьох вищезгаданих отаманів не поривав зв'язку, максимально підтримуючи один одного в антикомуністичній боротьбі. Все це наводить на певні висновки.

Махно не був заангажований щодо українського руху. Він ак­тивно його підтримував в рейдах і місцях боїв. Не відмовляється батько й від пропонованої допомоги з рук петлюрівських повстан­ців, часто проводить з ними спільні операції проти більшовиків. Мета очевидна: розпаливши чимдуж вогнище боротьби проти червоних та білих москалів, витіснити ворожу силу за межі української території. Можна констатувати, що восени 1919 року Мах­но виступає спільним фронтом проти новітньої окупації України у союзі з нерегулярними партизанськими відділами українських повстанців.

Сьогодні, з далини часу, українським історикам гуляйпільський батько видається страшним україножером, що спав і бачив як­би розвалити Українську державу. Однак все виявляється не та­ким простим, коли неупередженим оком проглядаєш документи тієї доби.

Галина Кузьменко, дружина й вірна соратниця Махна. това­ришувала з Фенею Гоєнко, вчителькою земської Царекостянтинівської школи, нерозлучною своєю подругою. Саме завдяки цим двом мужнім жінкам багато агітаційної літератури махнов­ців друкувалося українською мовою, а гасла на прапорах, як от наприклад, “Смерть всім, хто стоїть на перешкоді добуття віль­ності трудовому люду” з вже традиційним черепом з перехреще­ними кістками старанно, хоч подекуди з граматичними помилками, пишуться рідною мовою переважної більшості повстанського за­галу.

Ніхто інший як Махно, на території, визволеній від військ Добровольчої Армії Денікина, відміняє в 1919 році україножерський наказ одного з білих генералів. “...Революционное повстанчество, держась принципов подлинного социализма, не может ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского. Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решен не нашей армией, а самим народом в лице родителей, учителей, учащих й учащихся.... приказ ген. Май-Маевского за № 22, запрещавший материнский язык в школах, отныне уничтожается”. (Рідний край, № 1, стор. 104). Цікаво те, що перші українські школи в Донецькій губернії в 1919-20 роках більшовики відкрили на вимогу батьків та уч­нів в одному з найбільших махновських центрів Донецької області - Красноармійському районі, де одних вбитих махновцями більшовицьких активістів червоні рахували на 500 чоловік, а міс­цевими селянами зформовано й забезпечено безліч великих і малих повстаньких загонів.

Нестору Махно закидають національну несвідомість. Тепер послухаємо його самого. В 1926 році гуляйпільський батько готує в Парижі до видання свої спомини. Минуло п'ять років з моменту, як доля закинула його на чужину. Ностальгія за Україною, рідними степами, Дніпром виводять з-під пера рядки: “...Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская зтот очерк в свет: зто - - что он выходит не на Украине и не на украинском языке (курсив мій). Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь. Нестор Махно”. (Журнал “Донбас”). Жодних коментарів.

За обсягом території Махновський рух охопив не лише землі Запоріжжя (Херсонщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Таврія, Миколаївщина), Слобідщини (Харківщина, Луганщина, Вороніжчина, частина південної Курщини й Былгородщини), колишню Геть­манщину (Чернігівщина й Полтавщина), українські землі нижньої Донщини, але й перекинувся на північну Кубань і Ставрополя. У 1920 році загони Старобільського отамана Каменюка в спілці з головними махновськими силами проводять серію глибокий рей­дів на верхній Дон (станиця Усть-Медведицька) й далі на схід. В останніій період боротьби в роках 1920-21 Н. Махно веде підготовку до походу цілої своєї армії на Волгу, по осередках тамтешніх українських колоній біля Камишина. Саратова, Волгограда. Помітна в цілому єдина тенденція розвитку повстанського руху: кадровий склад командорів і головну масу повстанських за­гонів складають українці, більшість махновських ватажків похо­дять з козацьких родів або є нащадками запорожців (Щусь, Гар­куша, Христовий, Білаш), окремі ж на перший погляд центри махновського руху, наче малюнок з кальки, повністю співпадають з головними центрами антимосковських повстань. Наприклад. Старобільщина й Бахмут - - осередки Булавінського повстання 1708 року, рекрутують в Махновщину вже згадува­ного Каменюка, отаманів Волоха1, Парасочку, Склянського. Савонов, Сіробаба, Колісниченко очолюють повстанців в Ізюмському повіті (тепер північна Донеччина та південно-східна Харків­щина) - району дій козаків Брюховецького у 1668 році й од­ному з центрів гайдамацького руху на Слобідській Україні у XVIII столітті. Отаман Пархоменко (брат відомого більшовицького героя громадянської війни) оперує зі своїм загоном по південній Воронежчині коло Острогозька - місцевості, яка вславилась своєю підтримкою руху С. Разіна українськими козаками Острогозького Слобідського полку. Подібні аналогії проглядаються постійно. Лишень в цілому підкреслимо загальну підтримку Махнов­щини селами Маріупольщини, масове поширення руху у Волновахському. Олександрівському, Великоновосілковському районах Донецької області. Все це - колишні Кальміуська й Самарська паланки Запорізької Січі. Окрім того, існував постійний контакт між Махновською ар­мією та повстанцями Антонова. У спілці з тамбовськими борцями проти комуни воюють українці Воронежчини - нащадки козаків Острогожського полку. Для повної уяви про джерела витоків антонівщини й першопричини її союзу з Махновщиною, пригаду­ємо купи російськх документів XVII-XVIII столітть з масою зга­док про “тамбовських козаків”, їх українське походження фі­ксує хоча б збірка Номиса 1864 року з українськими прислів'ями та приказками, записаними на Полтавщині. Козацькі корені Махновщини й антонівщини - ось що об'­єднує обидва ці явища.

Махновська військова організація як дві краплі води схожа на полковий устрій Гетьманщини та військову організацію Запорізь­кої Січі. Територіально, штаб Махно всі райони дій поділив на окремі дільниці, де кожен отаман виконував , роль керівника свого “бое-участка”. Одному такому командирові підлягало декілька менших мобільних груп зі своїми отаманами. “Боеучасток” охоплював декілька повітів, а в окремих випадках велику, частину губерній (Полтавщина, Херсонщина). Керівник окремого махновського рай­ону відповідав за проведення “генеральної лінії” махновського штабу на довіреній йому території, тримав постійний зв'язок з центром або з самим Махно, утримував боєздатність власних за­гонів, організовував мобілізацію на час широкомасштабних бойо­вих акцій.

Водночас, він маві право виходити з пропозиціями по колу питань, що не було обмежене, міг карати й милувати кожного під­порядкованого йому повстанця. Порівнюючи з полковим устроєм Гетьманщини, не важко знайти цілий ряд прямих аналогій: пол­ковник XVII-XVIII столітть командир району у Махно; полкові сотні - окремі територіальні (але підпорядковані командирові дільниці) загони махновців; право на суд й кару серед козаків полку й аналогічні права командира Махновського “боєучастка”. З військової організації Запорізької Січі в махновіщину перейшли принцип земляцтва, що ліг в основу формування пов­станської армії (курені на Запоріжжі), виборність командирів, право на раду, демократичність при висуненні й обговоренні про­позицій, структура організації рейдів вглиб ворожої території. Водночас у Махновців, як і в запоріжців, була жорстока ди­сципліна, штаб слідкував за виконанням прийнятих рішень, без­жалісно знищувалися відступники і зрадники. У період боїв контррозвідка контролювала весь бойовий ак­тив на предмет максимального зменшення випадків пияцтв, гра­бунків серед простого населення, інших злочинних проявів.

Махно і його штабу вдалося створити ефективну систему опе­ративного оповіщення про небезку, службу кур'єрів і зв'язківців, сформувати бази зброї й продовольства, організувати величезну розвідувальну мережу у ворожому тилу, власний першокласний апарат контррозвідки. Це забезпечувало успіх у веденні війни, гарантуючи пов­станський рух щодо всіляких несподіванок та оберігаючи його провід від ворожих терактів. Рівень військової організації, аналогічний махновському, в часи Визвольних змагань 1917-22 рр. ми можемо зустріти лише в Холодноярській республіці на Черкащині, а серед попередників - у запорізьких козаків. Це служить ще одним аргументбм на підтвердження тези про спільні витоки усіх трьох явищ.

Підсумовуючи весь попередній процес аналізу, розставимо чіт­кі акценти оцінки Махновського руху. Махновщина, що. виникла у 1917-21 роках як рух “вільних селян-повстанців”, за своїм характером не могла терпіти над собою іншої влади крім тієї, що встановили б її керівники. Вона носить характер козацьких війн XVII-XVIII столітть Заруцького, Булавіна, Пугачова “за звичай і вольності” проти центральної влади, а її ватажки наче зійшли зі сторінок стародавніх хронік.

Територія, охоплена Махновським рухом, на Сході повністю співпадає з етнографічними кордонами розселення українців по­чатку XX століття. Водночас, у більшості випадків - це землі розгромленого Запоріжжя або скасованих Українських слобідсь­ких полків.

Центром Махновщини стає колишня Кальміуська паланка. Рух не зміг поширитися на території, заселені неукраїнцями (части­ни Середнього і Верхнього Дону), проте водночас він охопив засимільовану українську Воронежчину, з'єднавшись нею живим коридором з повстанням Антонова на Тамбовщині.

Все керівництво Махновського штабу та провідні махновські командири походять з районів, традиційно опозиційних Москві (Христовий з Полтавщини, Савонов і Сіробаба з Ізюмщини, ота­мани Криворіжжя й Херсонщини), насичених здоровим етнічним українським елементом (Старобільщина, Бахмутщина), з бувших козацьких станиць або запорізьких сіл (Новоспасівка, Гуляйполе). Сама повстанська армія постійно поповнювалася в більшості ви­хідцями звідти. Одна Новоспасівка - станиця Азовського козаць­кого війська, в кінці 1918 року вже надала їй близько 700 добро­вольців.

Кінцева мета Махновщини чітко просліджується в ході безпе­рервної війни з усіма владами на Україні - утворення району на правах автономного самоврядування. Як вже наголошувалося ра­ніше, подібні вимоги до, московської влади стабільно висувалися козаками під час повстань Пугачова, Разіна й інших козацьких ота­манів, за збереження своєї автономії виступало Запорізьке Військо, а в новітні часи схожі тенденції можна було спостерігати в Холодноярській республіці, що існувала в 1917-22 роках в центрі ко­зацької держави Богдана Хмельницького на Черкащині. Отже підсумовуючи, можна говорити про реальну можливість поновлення козацького ладу, козацького управління й козацького стану поселян в разі, коли б Махновщина перемогла на землях Запорізької Січі і частини Слобожанщини.

Подальші терор та голод, організовані більшовиками, до невпізнання змінили обличчя цього краю. Для більшості істориків Махновщина стала пересічним, хоча й величезним селянським ру­хом часів революції й громадянської війни. Ні більш, ні менш. Вважаючи за свій обов'язок зняти з Махна й Махновщини тавро національних зрадників й україножерів, плекаю надію, що українські дослідники в найближчий час глибоко та докладно про­аналізують останню в історії козацтва війну проти центральної влади початку XX століття - Махновщину, поглянувши на події й сам рух під іншим кутом зору. - Цього вимагає не новий “український” час, не нове перепи­сування історії.

Цього вимагають стратегічні державні українські інтереси, якщо Київ хоче утримати бувший махновський центр та землі в орбіті своєї державної політики й прихилити на власний бік сим­патії місцевого, українського, до речі, населення, що ніколи не змириться з оцінкою Нестора Махна та його руху як бандитів огромників.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.