Украинские Страницы
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Донцов, Дмитрий (Донцов, Дмитрий)



ІДЕОЛОГИ ГОЛОТИ

Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу - божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство - в його розумінню - це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашім краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") - були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народньої маси і полишити їй до волі будову нового ладу".

Ідолятрія простого народу доходила у наших народників до повної абдикації з завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" своїх ідей народові; коли "народ" стояв за самостійність, - можна було бути самостійником. А коли ні? То трудно, понад усе засада більшости! В усім треба було питатися - як "народ" думає.

А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народникам - еволюцію. Що я під цим думаю? Що є велетенська ріжниця між, скажім, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, - і "народом" теперішніх Мегаполісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповняє оглуплюючі і деморалізуючі кінові "шовзи" або спортові майдани і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексуалістикою. Ще більша ріжниця є між отим Квітчиним народом і скажім тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються виладовувати амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, - щоб улегшити її анексію чужому насильникові... В тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби Мегаполісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нармальне, і як до того прийшло?

Найкраще цей процес видний крізь люпу літератури. В письменстві старім, на Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж - предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський лервень, те що підносило вгору.

Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніжонние і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, - і це було добре. Але при тім - не так зверталося увагу на моральні страждання, на пониження людської гідності, божественного "Я" в людині, - як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге - ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвою, етап, по якім прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти - Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину - треба змінити. При чім робиться ріжницю: коли нікчемником, злодієм або убійником був аристократ, - то він був особисто винний і відповідальний і мусів іти під гільйотини, - як товмачили завсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідак, - то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т.п., і присяглі повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.

Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли виколіїний осібняк з "народу" був не винен, то невинні були й інші такі. І з ними треба було співчувати як з жертвами несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і - треба було їх адорувати, ставляти на постумент. Туди і вдряпалися - перш в літературі - голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися оці звеличники голоти - Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Коллєт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усім - як до ідеалу, до мужика, московського - була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Войни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати з бідним, немитим мужиком, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати з горем покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на базносім обличчі. Недурно Масарих, який стрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок - до адорації горьківських босяків і большевицьких хуліганів. Адорація голоти!

Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде посуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" - такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тім народі він вже спостерігав інші типи людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву - "злоба низька" й - "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, - привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...

Франко до тієї теми більше не вертав, і це лишилося епізодом в його творчості, який рівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але - це все ж таки був щабель, по якім, вдряпуючись, пішли інші.

Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з Мих. Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські, автори. І аж на еміграції - ми знайшли теоретиків голоти яко такої, її ідеологів.

До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скорше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" - але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю... В нім лише починається зворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть - не можна сполучати добра і зла, теплого і холодного, мудрого і немудрого", - він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є - людьми". Тут вже є впущення - на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і - навіть зло... Це утворення фіртки для голоти, а точки над і ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Це останнє має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є - і у валетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духовного й фізичного існування" - і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді, коли людина з'єднає в собі оті добрі і "гидотні" чи "гночні" елементи, "буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лиш в кого ще "не погасло чуттє", кого "бій ще манить", а "надія ще лік" - тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотянії дні", той - з усією своєю "різнобокістю" - перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.

Але ця "різностороння людина" - є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!

Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім - в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби - хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контролю над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя", з гною, - то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!

Література голоти повчає Толстих і французьких большевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами - переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своїм романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою... їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть - він "священнодіє". Дальше бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаєм описи книшів, масла і т. д. без кінця...("Ост" - У. Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині". Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич - це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?

Розпаношилася голотська творчість і у кіні. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіні - нічого, героїки теж - за малими виїмками - не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священників - або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" - малі люди - дають стусана в спину... Щоб реготалася голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів - є не "пани, царі і попи", а каналія.

Цією ж ідеєю кермуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є - "філософія серця" (Чижевськии) і "вічна селянськість", а проголосивши це - поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота - без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" - це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат - це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому - ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи - це "право вільного переходу від нації до нації" (М. Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумається, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціялістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".

Голота в політиці займається - "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді невтральна - "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожого наставлення проти комуністів (бо - "це ж наші заблудші або хорі брати"). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська "комашня" забринить у кітлі:

Нам потрібно лиш мира!

В боротьбу тільки люди йдуть злі,

В нас душа добра, щира"...

Так кпить з них поет О. Бабій.

Тактика політичної голоти? - Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,

"Милий синочку,

Простели себе як рядниночку,

Спина з похилу не іскривиться.

За те ступить пан і подивиться,

…на покірного

І прийме тебе як добірного"

- в почет Квіслінгів.

За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти - і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше - це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки - "можуть похвалитися кращими наслідками"… в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.

Термін "Швейк", "швейкіянство" - не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін па означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять, очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які не знають, що для проводу спільнотою - треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити духа, мати віру... Це ж "орденці"! А для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії і вигадки. Тим часом, це ані фальшиві теорії, ані взагалі жадні теорії, тільки дійсність І в старім Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна - правляча верста власне була "орденом", "кастою", до якої доступ позволявся по великім і стараннім вишколі ума і характеру, з особливим добором приймали таких, від яких не заносило Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусіли це бути люди характеру, віри і чесноти. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть перед ним, - провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломити її! Провідна верства - як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, - повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.

Голота, бодай її герольди, самі непевні своїх становищ, самі висловлюють сумнів - (чи вкладають його в уста противника) - чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?

Ні, це щось гірше! На нашім національнім відтинку, це те саме, що в цілім світі - це відкрите великим еспанським філософом Ортегою-і-Гассетом висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.

Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс - недопустимий нонсенс.

Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріярхальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М. Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" - по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні - князь, дружина - дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психіку героїв і аскетів. Другі - смерди - дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині - большевицькими слугами, сторонниками "реальної (московської) України" і "толеранції" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, - це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка - це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей - які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю боряться, нації.

Не всі верстви нації складаються з голоти, ані не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку - хилитися перед силою, навчає сина батько:

"Будь же проклятий, милий синочку,

Як погнеш таким свою спиночку,

Як простелишся на рядниночку!"

Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що іншого не здавалися, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.

Панас Мирний, в однім романі описує як кінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну - бувших запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були - "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу - тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX вік приніс ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок дальше, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти підіймають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то - мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліона свинопасів", які б припинили цю оргію трусости, плебейства і зради.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.