Украинские Страницы
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Драгоманов, Михаил (Основные работы)
     Факсимиль материала на МНИБ

"Листи на Наддніпрянску Украіну"

II.

Що може дати сама етнографічно-національна свідомість і при яких умовах? „Шовінізм і галушковий націоналізм" старих Украінців перед Турками і Поляками. Й іх історичні раціі. Нова постанова украіно-турецкоі і украіно - польскоі справи в новіщі часи.

Все що може виходити в громадских справах з етнографічно- національного почутя — се змаганя до національноі незалежности. Та й то для того що б воно стало будующим фактором у народному житю, треба, що б і воно осложнилось свідомостю певних матеріальних і моральних інтересів. А без того напр. Украінці в однім місці будуть сваритися з Татарами, в другім з Мадярами, в четвертім з Москалями і т. д., а все таки до думки про національну солідарність не дійдуть, як ее по части ми бачимо і в історіі і навіть в сучасности нашого народу, в котрім свідомість національноі солідарности ще виробляєся дуже важким процесом. (Замітимо, що тут иноді мають велику вагу такі речі, котрі на перший погляд не мають нічого спільного з національностю і навіть не виходять з власноі ініціатіви певноі націі, як напр. залізні дороги, котрі тепер Росія і Австрія будують часто по раціям стратегічним, і котрі дають людім нашоі націі спосіб познакомитись проміж себе. А перед тим напр. Бантиш, автор „Исторіи Малороссіи" був не певний, чи справді в Угорщині живуть тіж самі „малороссіяне"; я знав купу досить освічених Полтавців, котрі дивувались, довідавшись, що на Волині живуть тіж самі люде, що й у Полтавщині ; Стецкий, автор польских книг про Волинь найсуріозно впевняв мою сестру, що волинский орнамент не може бути однаковим з Полтавским і т. д. і т. д. Тепер дороги з лівого берега на правий, а звідти через Галичину й Угорщину більше зробили, що б звести до купи Русинів-Украінців, ніж книги).

Після сказаного вище нічого багато говорити об тім, що навіть свідома національна незалежність, без певноі просвіти, не дасть ні лібералізму, ні демократіі. Так в XIX ст. рух в Египті й Судані дав Мегмеда Пашу і Махді, а італіянский Мацціні та Кавура.

Д. Вартовий підступив до таких річей, зачепивши другі хиби старших украінских писателів XIX ст. хиби, котрі він зве „шовінізмом і галушковим патріотізмом" і котрі звязувалися з хибою „сервілізму" перед московскими царями, — тілько ж, звівши всю увагу на етнографічно-національне почутє (душу), він не міг пояснити й сих фактів. Справді, коли глянемо на старших украінских писателів XIX ст. включно до Стороженка, то побачимо, що вони досить шовіністичні в відносинах до чужих народів, а надто до Турків, Татар і Поляків, і при тому славлять власне московский уряд за війну з сими народами, хваляться службою наших людей в війску російскому проти сих, а далі й инших народів.

Придивившись до речі, знайдемо перш усего, що скрізь на світі власне історичний патріотізм і націоналізм означаєся шовінізмом, галушечним (чи, як кажуть Великоруси „квасним") патріотізмом і т. д. і що ті хиби власне слабнуть у народів, коли патріотізм ставиться під контроль космополітізму (І в Москалів самий вираз „квасний патріотізм", появився після появу космополітичних, „западнических" думок у 30-40 рр. XIX ст.) Так значить і тут зовсім не недостача націоналізму украінского була причиною сих хиб, правдиво показаних д. Вартовим у старших украінских писателів XIX ст. Скорше треба сказати, що сі хиби були ознакою власне початку украінскоі національноі свідомости, котра свідомість нігде не обійшлась без них.

Далі були історичні раціі, чому украінский вояцкий патріотізм зчепився і з російским царелюбством. Не заходючи дуже далеко, досить буде сказати, що від самого митрополіта Іова Борецкого вся украінска інтелігенція, в тім числі й козацка, кланялась „царям восточним" яко своім заступникам. Мазепа остатніх часів, Орлик і Кость Гордієнко були виключними проявами, та й то не треба забувати, що навіть Гордієнка самі єго товариші, запорозці-емігранти раз побили трохи не до смерти і хотіли віддати царскому урядові. В XIX ст. друга еміграція запорожска, що осілась після 1775 р. на Дунаю, сама те ж добровільно звернулась у 1829 р. під царя Николая І. Значить, коли хто хоче оздобляти патріотізм непремінно історичними „святощами", той мусить признати, що московский царізм є й украінска історична святощ і що через те старі украінскі писателі, пишучи вірші на честь царізму, являлись зовсім історичними патріотами.

До того, дивлячись справді історичним способом на старовину, треба признати, що часто ті писателі і мали рацію для свого часу. Московске царство наробило нам чимало лиха, бо се такий уряд, котрий наробив і робить лихо і своім. Але ж хочби відповідно приказці, що „погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякоі погоди не було", — все таки те царство було певною організацією громадских сил, до котроі пристала й наша Украіна і котра все ж таки виповняла й наші національні завдачі, з того часу як історія склалась так, що ми самі собі не могли йіх виповняти. (Звісно, бувають в історіі і нещастя, а все таки багато правди в слівці, що всякий народ має той порядок, якого він заслугує).

Такими національними завдачами були між инчими: увільненє нашого краю від насильства татаро-турецкого і від підданства польского. Ніхто, як польска політика в XVI—ХVII ст. попхнула увесь наш народ до царя восточного, тим паче, що союз из Татаро-Турками був для нас неможливий, бо Татари й Турки дивились на Украіну, як і на Московщину, як на білу Африку, звідки вони мусіли діставати рабів, каторжників і яничар (се показано численними фактами в „Исторических ПЪсняхъ Малорусскаго Народа" Антоновича і Драгоманова). Без північних берегів Чорного Моря Украіна неможлива, як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутороканскоі Русі; ми відбили впять частину йіх перед нападом Турків у XV ст. і мусіли так чи сяк узяти йіх потім. Не вдалось сего нам зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусіло се зробитись під московскими царями (Польща була власне державою Балтійского бассейну і чорез те байдужою до чорноморскоі справи, інтересноі для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійского й Каспійского бассейну, теж байдужа до тоі справи, але Донщина притягала єі до Чорного Моря. Ось де фатальна причина, чому всеевропейска, а не спеціально украінска завдача зруйновати Туреччину XV —XVI ст. виконана була в XVII—XIX ст. державою московскою. а не польскою...) Наш народ се нюхом чув. В кінці XVII ст. запорожці зовсім було налагодились бунтоватись проти Москви, — і мали на те рацію, — але як тілько Петро І почав воювати з Турцією, що б пробити „вікно в Европу" на Азовскім та Чорнім морі, запорожці стали вірними єго слугами і помогли здобути Азов і добивались Очакова. Петро повернув очі на Балтійске море й примусив Украінців проливати кров свою там. Украінцям се було за тяжко, і запорожці стали проти Петра і після Полтави опинились навіть в „протекціі кримскій", але вся Украіна почувала ненормальність такоі протекціі, і як тілько, після Петра, німецка партія в Петербурзі повернулась проти Туреччини — зараз запорожці - емігранти вернулись до Росіі і щиро стали служити, що б привернути до неі степи й береги чорноморскі (В І. томі наших Політичних Пісень Украінського народу XVIII — XIX ст. показані факти, як тодішня украінска інтелігенція раділа з того повороту Украінского Марса до Російскоі Беллони і осміювала Бунт, то б то Орлика, тим часом, як простий народ упять заспівав, як у часи Хмельницкого й Дорошенка, пісню :

Зажурилась Украіна, що нігде ся діти,

Витоптала орда кіньми маленькіі діти.

.....................................

Ой служив же я, служив пану Католику,

А тепер єму служити не стану до віку.

Ой служив я, служив пану Бусурману,

А тепер служити стану Восточному Царю).

Ся завдача закінчилась аж при Катерині II, і треба ж признати, що не глядючи навіть на руіну Січі 1775 р. і на крепацтво 1783 р. (котре народ спершу не дуже запримітив, бо все вже для него виготовила старшина козацка), Катерина ІІ. („великий світ — мати") дуже була популярна серед нашого народу, як і інтелігенціі. Навіть по части крепацтва треба сказати, що набуте до Росіі Буджацких, Кримских та Кубанских степів було полекшінєм для крепаків з Гетьманщини й правобічноі Украіни, бо крепаки ті могли тікати хоч на панскі „слободи" в Новоросію, де зрештою й крепацтво було встановлено вже після Катерини і куда крепаки тікали зо старих наших краін до самого 1861 р.

Я колись знав одного, навіть ученого украінолюбця, котрий любовався іділією сусідства Татар з січовиками, не глядючи на бійки між „молодцями" з обох боків. Для культурного історика ся ідеалізація— наівна романтика. Я кличу кого вгодно уявити собі культурну Украіну з набігами Татар за „ясирем" — котрі відбивались у Полтавщині ще в 1739 р. — з Турками в Азові, на Дніпровому й Дністровому Лимані, без Одесси й Таганрогу і т. и. (Те, що царский уряд не вмів упорядкувати Криму, котрий був у XVIII ст. багатший, ніж тепер, що він негуманно поступав там з Татарами — друге діло. Та чи ж розумніше й гуманніше поступа французкий уряд у Альжирі, котрий в додаток не так потрібний для Франціі, як Азов, Буджак та Крим для Росіі ?) А коли так, то треба ж признати, що московске царство все таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу Украіни!

Ся завдача не кінчаєся на самому березі Чорного Моря між Дністром і Кубаню. Справи европейскі з часів появу Турків у Европі так склались, що хто доторкався до Чорного Моря, той мусить брати на себе всю вагу турецкоі справи. В XV ст. Володислав Польский і Литовский мусів ходити під Варну битися з Турками за Сербів, Волохів, Болгар та Греків. З XVIII ст. се мусіла робити Росія, між инчим не тілько через те, що з самого 1453 р. до того кликали і підтурецкі християне, папа, Венеція і самі Габсбурги, а й через те, що Украіна не може бути забезпечена, поки в Константинополі не сяде дружня ній сила, поки звідти можуть приплинути кораблі й поруйновати єі порти, поки украінским кораблям не буде забезпечена вільна дорога через проливи в Середиземне море, а тепер і в Суецку канаву. Ось де рація російско-турецких війн і в самому XIX ст. після того, як Росія набула для Украінців Азов, Таганрог, Акерман, Очаків, Одессу (Кочубей) і Кубань. Війною 1877—78 рр. ся справа не скінчена. Скінчить ся вона тілько тоді, коли султан покине Константинополь, решта єго держави в Европі буде поділена між Греками, Болгарами та Сербами і виробиться на місці Турціі Балканска Федерація. Ся справа не обійдеся без Росіі, то б то значить і без украінскоі крови !

Тепер ми, бачучи дурости, котрі наробив російский уряд у Болгаріі та Сербіі, можемо думати, що ся справа не по силам бюрократичній Росіі і що з нею справитись може тілько Росія констітуційна. Так се нам вияснилось у світлі европейского лібералізму пробою остатніх років, А дідам, або навіть батькам нашим се не могло бути ясним. То ж і не ремствуймо, що Котляревскі й Стороженки служили царям в турецких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном, виписуючи епіграмі з апокріфічноі грамоти запорожців до султана, дуже популярноі серед Украінців, написанє котроі ще недавно намалював у прекрасній картині иайталантовніщий украінский маляр Рєпін. Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!

Подібне треба сказати й про „шовінізм" старших украінских писателів взглядом Польщі.

Після всего що сталось між Польщею і Украіною в 1568 — 1654 рр. присяга Богдана Хмельницкого Цареві Восточному була актом не тілько натуральним, але цілком національним тим більше, що єго попередила масова еміграція Украінців з під Польщі в Московскі землі, де в короткий час виросла нова Украіна, Слобідска (з теперішнім центром Харьковом). Після того, не глядючи на розмири, в котрих, звісно, багато винен царский уряд, — Украінці все таки масою своєю оставались на боці царя Московского, а надто власне на правім боці Дніпра, де мали діло з Польщею. ІІаліівщина, бунти 1733 і 1768 рр. справлялись під прапорові Московским, дійсним чи фантастичним (Дивись праці про Палія та Гайдамаччину дд В. Антоновича і Я. Шульгина). Поділи Польщі в кінці ХVIII ст. народ украінский приняв без усякого жалю за Польщею, Косцюшка він висміяв у своій пісні. В 1830 - 31 рр. польскі патріоти не вміли користуватись тим недовольством народу украінского своім станом, котре викликала рекруччина і вбільшенє крепацтва і котре вилилось у словах пісні:

Наступила чорна хмара,

Настала ще й синя:

Була Польща, була Польща,

Та й стала Росія.

Революційний сейм варшавский не згодивсь виголосити волю крепакам у Литві й Украіні, тоді як прокламація московского генерала Остен - Сакена натякала на щось подібне. І дійсно уряд царский, хоч дуже повагом і не зручно, а став готовитись до скасуваня крепацтва. Народ став ждати того від царя і діждавшись 1861 р. "волі", став ждати „царского викупу" землі. Тут вибухло польске повстанє.

Народ на правобічній Украіні був поголовно проти того повстаня: навіть на лівім боці бували приміри, коли крестяне арештовували управителів - Поляків. Інтелігенція украінска в „Основі" (Костомаров, Куліш і др.) ще перед вибухом повстаня рішучо сказали, що не радять єго. Те ж сказала і виділившася з Поляків купка „хлопоманів" (В. Антонович, Т. Рильский). Царский уряд пішов на аграрні реформи, котрих хотіли крестяне (обовязковий викуп землі з полегкостями для крестян) і в самій Конгресівці дав крестянам землю, побільшивши єі конфіскатою земель манастирских. Інтелігенція украінска стала й собі на боці уряду, що стало тим легче, що тоді було в ходу „народовство", думки „злитись з народом". На службу уряду, не тілько в Західних губерніях, а і в Конгресівці, пішли старші украінолюбці, як Стороженко, котрого треба власне поставити в до-Шевченківску добу, а іі середні (Білозерский, Куліш) і навіть молодші (Нечуй). Багато з молодіжі кіевскоі, украінолюбці, трохи не сепаратисти, поступили в мирові посередники, котрі мають за себе оправданє в тому, що вбільшили крестянску землю в трьох правобічних губерніях майже на два міліони моргів. Рідко хто передвидів тоді, що виставлена урядом (в котрому тоді був щирий демократ II. Мілютин і зовсім не обруситель) сістема побиваня польского клерикалізму й панства повернеся в чисто реакційне „обрусеніе", за котрим піднімеся й панство.

Перед масою громади се почало вияснятись тілько з 1866 р. і цілком вияснилось тілько в остатні 10 років, коли настала отверта „дворянская эра". В 1863 р. навіть заборона украінских популярних книг вважалась самими украінофілами за річ хвилеву, як казав би то міністр Валуєв самому Костомарову.

Аграрні реформи 1863 — 66 рр. власне закінчають період украінскоі історіі, початий Б. Хмельницким, і через те одчиняють новий період. Вони добили політичну силу панства польского на Украіні і через те поставили й справу украінско-московску так ясно, як доти вона не могла ставитись. Тепер тілько могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Украіні і від московського чиновництва, як інтелігенціі украінскій зорганізуватись вкупі з народом, підняти украінску національну культуру і т. д. Сістема обрусенія і урядова реакція з 1866 р. розбила всякі надіі на царский уряд, показала, що він далі може йти тілько назад, і навіть всі фатальні помилки польского й мадярского панства на Русі австрійскій не зможуть підлити свіжого олію в лампу царского уряду на Украіні. Після аграрних реформ 1863—66, обрусеніе і реакція поставили на нормальний грунт і справу спільпости інтересів украінских і польских, там, де вона може бути, то б то в справі політичноі волі і краєвоі автономіі в етнографічних, а не історичних границях, при чому солідарність може бути власне тілько між демократією обох народів.

Так се все вияснилось уже після 1863 р. а раніще не могло бути ясним для маси громади, а не тілько для виключно дальноглядних осіб. Звідси виходило й те, що д. Вартовий зве огульно сервілізмом і шовінізмом взглядно Польщі, хоч властиво сервілізму й шовінізму в скілько небудь освічених украінолюбців, а надто писателів, і тоді було не багато. (Максимович напр. при своєму монархізмі, свояв власне і в своіх віршах 1863 р. (Цар дає народу волю, а Ляхи бунтують і т. д.) на програмі козаків Б. Хмельницького: „маєте собі свою Польщу, а нам хай наша Украіна зостанеться". Здаєся в діяльности Стороженка було чимало несимпатичного, та ще се треба пояснити фактично; в усякім разі і Стороженко служив для аграрних інтересів крестян).

Так то виходить справа, коли на неі подивитись з реально - історичного погляду, а не абсолютного, та ще й здуже поверховною тенденцією етнографічного патріотизму. Всякому часу — своя завдача! В свій час виповнили свою завдачу на Украіні і європейско-російска культура в лиці Капніста, автора „Исторій Русовъ" і самого Москаля Рилєєва, і етнографічне украінство Котляревского, Гулака, Стороженка і т. и. навіть з йіх монархізмом і шовінізмом.

Погляньмо тепер на те, як поясняє нам д. Вартовий часи пізніщі в історіі украінского руху.

 

 


"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.