Украинские Страницы
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Драгоманов, Михаил (Основные работы)
     Факсимиль материала на МНИБ

"Листи на Наддніпрянску Украіну"

III.

Звідки почався лібералізм і демократізм Шевченка ? Шевченко й справи відрубний літератури украінскоі. IIогляди на сю літературу Костомарова. Фантазіі д. Вартового про сервілізм Костомарова й мі й. Суд д. Вартового про д. Куліша. Справа спілки Украінців з Поляками.

Нормальну украінску національну свідомість і вкупі народолюбство д. Вартовий виводить тілько від Шевченка, котрого ставить навіть учителем більш єго образованих словянских братчиків (як Костомаров), а не учеником. Поясня сю чудненьку появу д. Вартовий тим, що Шевченко був „геній; - а геній завсегда йде своім шляхом і розрубує плутанину" і т. д.

Отже тепер уже нігде не ма погляду на геніів, як на истоти, котрі родиться чудесно і творять чудеса мечами, здобутими від Фей. Історія вияснила, що геніі завше родяться й творять па певному підготовленому грунті і в границях певних обставин. Шевченко теж не міг подати вссго й самого себе, — як той штукар, про котрого говориться в одній комедіі, що він, мовляв „изъ кулака всей публикЪ букеты жертвовалъ". На лихо, до нас майже зовсім не дійшло матеріалів для моральноі біографіі Шевченка. Але де що все таки ми маємо, а головне, маємо факти літературноі історіі Украіни.

Думи і поеми Рилєєва, „Исторія Русовъ", „ Общество Соединенных Славянъ", "Полтава" Пушкина — проявились перед Шевченком. Йіх Шевченко не міг не знати, а вплив „Исторіи Русов" ясно видний на творах Шевченка. У Костомарова поліція знайшла печатний екземпляр „Сенатскихъ ВЪдомостей", де був напечатаний досить повно процес т. зв. „декабристів", між котрими судились і „соединенные Славяне". Такі екземпляри могли бути і в других і діставатись Шевченкові ще в Петербурзі перед написанєм „Гайдамак". До того Шевченко ще тоді був знайомий з полтавскими панами, досить освіченими, котрим присвячував своі твори. Ми знаємо, що серед тих панів виросла і "Исторія Русовъ", котра досить була між ними розширена й ними занесена в Петербург, де нею зачитувався Пушкин, похваливший єі досить сміливо в печаті, коли ще вона ходила в рукописях. Німець Кohl, проживший доволі в Диканьці, говорить в своій дуже інтересній книзі „Reise іn Кleіnrussland" про велику пошану, яку мають полтавскі ліберальні пани до одній рукописноі історіі Украіни, і говорить очевидно про „Исторію Русовъ". Звичайно пани - знакомі й навіть приятелі Шевченка виставляються, як „мочеморди", по образу Закревского, або каррікатурно, по образу II. Скоропадского (внук ліберала ХVII ст. і родич звісноі потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: „у свиті ходить між панами, і нє горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку". Але були між тими панами й ліпші, як напр. Де Бальмен, Каппісти, Репніни й т. и. *). [*) Про Н. Репніна час би вже було публіковати більше звісток, котрі між инчим пояснили б, через що сей важний генерал за Александра І, віцекороль Саксоніі в 1814 —15 рр. а потім: Малоросійский Генерал - Губернатор, став немилим Николаю І і мусів сидіти на селі, в Яготині, Полтавскоі губерніі, де приймав і Шевченка. Між инчим Репніна очевидно винувачено і в украіно-козакофільстві, бо він радив задержати кадри „малороссійскихъ козаковъ", котрих набрано в часи турецкоі війни 1828-29 рр. і котрих Николай І звелів, чогось перелякавшись, поселити на Кавказскій лініі. Поки що нагадаємо, що Н. Г. Репнін сказав знамениту для свого часу народолюбну промову, офіціально відкриваючи в 1818 р. дворянскі збори в Полтаві і Чернигові. Ось витяг з сєі промови: „вы не будете взыскивать все, что можетъ дать вашъ крестьянинъ доходу, а то, что можете отъ него требовать, не уменьшая его благосостоянія; напротивъ, вы изыщете способы увеличить оное; вы пожертвуете для сего изъ доходовъ вашихъ, вы устроите училища для малолЪтнихъ, больницы для недугующихъ; вы улучшите хижины крестьянъ вашихъ; вы снабдите неимущихъ скотомъ и плугами для воздЪлыванія земли ; вы займетесь нравственностью подвластныхъ вамъ и отвлечете ихъ отъ порока (пьянства) столь межъ простолюдинами здЪсь обыкновеннаго, и не будете на немъ основывать дохода своего. По сіи попеченія ваши да не будутъ подвержены кратковременности жизни человЪческой... Изыщите способы, коими, не нарушая спасительной связи между вами и крестьянами вашими, можно бы обезпечить ихъ благосостояніе и на грядущія времена, опредЪливъ обязанности ихъ" (А. Галаховъ — Исторія русской словесности, 2 изд. т. II, 155). Ся промова була напечатана брошурою, а потім перепечатана в „ДухЪ Журналовъ" Яценкова (1818, пр. 20). Інтересно було б знати, за що був висланий на Кавказ і Де Бальмен, котрого памяти Щевченко посвятив свій "Кавказ" і т. д. і т. д. ] Я сам, у свій хлопячий вік, у 50- ті роки, надибавсь напр. на сліди впливу Капністів, — лібералів і аболіціоністів, — із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон" і „Кавказ" Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні йім знани лівобережні були старші й освіченіші, ніж Шевченко. Та й між „мочемордами" були люде, котрі йіздили за границю, читали европейскі ліберальні книги й газети і навіть сам П. Скоропадский, щоб „вільнодумствовати в шинку", мусів же щось знати, або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить ему головно в вину те, що він „перебира дівчаток". Пригадаймо, що й пани й преслати часів Rеnaissаnce і в XVIII ст. те ж були „ласі до солодкого", як каже Запорожець цариці в Гоголя, а все таки „аристократическими ручками выкормили львенка. революціи", як каже Герцен) *) [*) Звісно, що Шевченка привіз у перше до кн. Репніна Олексей Вас. Капніст, син автора „Оды на рабство". Той Капніст, вкупі з родичем своім, Ил. Петр. Капністом, звісні були серед полтавских панів своєю освітою і „англоманією" і записками про еманціпацію крестян. Я сам, у хлопячі часи своі, перед емапціпацією (1856 -1857) мав пригоду замічати вплив йіх обох на краєвих панів і ріжночинців (попів, лікарів і т. и.). В обох Капністів були добрі бібліотеки, а ще більша в Репніна, де були збори найліпших писателів европейских XVІІІ-XIX ст. В селі одного з Капністів був навіть піп, котрий виговорював у французькій книзі всі букви, але прекрасно знав ліберальну літературу французку XVIII ст. Син єго означався лібералізмом серед харківских студентів 1857-1859 рр.] Геній Шевченка мав дечому навчитись і від таких панів, котрі бачили світа й знали більше, ніж він. Від себе особисто Шевченко привносив своє мужицтво, своі спомини, хоч се був дуже ховзький елемент, бо скілько мужиків, пройшовши в пани, забували своє мужицтво. (На сором природи людскоі, до самих остатніх часів, свідомих, демократів було більше з панів, ніж з мужиків).*) [*) Виступи проти крепацтва не були в часи Шевченка новиною і в російскій поезіі. Так Пушкин ще в 1819 р. написав свою прекрасну поезію „Деревня". Власне коло 1840 р. коли виступив Шевченко, в Росіі і серед освіченого панства і навіть в урядових кругах знов піднялись розмови про волю крепаків, затихші було після 1825 р. — Див. книгу В. Семевского.]Нарешті Шевченко прибавляв і свою геніальність, і вже з сумми всіх сих елементів, а не з одніі геніальности, вийшла національна свідомість і народолюбство Шевченка, котрі справедливо хвалить д. Вартовий, і котрі дійсно ставлять Шевченка, як епохальну прояву в історіі громадскоі думки на Украіні.

Тілько ж даремне д. Вартовий підклада Шевченку усі своі думки, котрі появились в украінолюбів уже після Шевченка. Шевченко напр. ще не мав думки непремінно виробляти окрему літературу украінску, бо він писав своі повісти по московскому, також писав навіть свій „Дневникъ", сценерій до „Стодолі" і т. и. Видимо, Шевченко вибірав собі мову, в кождому разі для него лекшу і відповіднішу, а не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу, літературу й мову, як деякі пізніші украінолюбці. Упять історику треба розличати часи!

Вже зо сказаного зараз виходить, що між Шевченком, з одного боку, й Костомаровим і Кулішем, з другого, не така велика ріжниця, як виставля д. Вартовий, у котрого виходить, що мов би то Костомаров і Куліш понизили національну самосвідомість украінску, підняту так високо Шевченком. Д. Вартовий має на оці, що Костомаров налягав на те, щоб украінскі писателі писали більше про простий народ і для него, згоджуючись навіть на літературу „для домашняго обихода". Він навіть, видимо, ставить у вину Костомарову те, що він списав томи на московскій мові, а мало писав на украінскій. В тих поглядах, які викладав Костомаров на украінску літературу в книзі Гербеля „Поэзія Славянъ" і в „ВЪстникЪ Европы", звісно, є певна доля оппортунізму („Москаля одурити!"), але в єго бажаню, щоб украінскі писателі звернули свою головну увагу на "простий народ", писали про него і для него — багато щирости й багато вірного. Костомаров писав таке ще в „Основі", закликаючи земляків до писаня і виданя популярних книг. Д. Вартовий даремне так легковажить сю річ, кажучи, що вона не може збудити ентузіазму, так як ціль витворити цілком самостоячу літературу.

Дійсний ход річей показав, що наша громада не проявила ентузіазму ні в напрямку Костомарова, ні в напрямку д. Вартового, і винна тут зовсім не теорія украінскоі літератури „для домашнього обиходу", а „всеросейская вялость". Тілько ж думка витворити літературу для простого народу і про него, котра б змалювала нам всі боки житя міліонів і давала б тим міліонам всесвітню поступову просвіту (не 23 книжок, як каже згорда д. Вартовий !) може збудити ентузіазм у народолюбців, не так млявих, як наші земляки. До того ж така література зробила б величезний грунт і для широкоі національно-самостоячоі літератури і дала б йій живість, вберегла б єі від схоластики, котрою часто хибує новіша, як иноді кажуть і в украінских кружках, „украінофільска, а не украінска література".

Що до того, що Костомаров списав томи по московску, то як его за те покарати Украінцеві, коли все таки Костомаров писав переважно про Украіну, а до того, виходячи з украінства, перевернув зовсім історію і Північноі Русі, Московщини, і виробив в усій Росіі наукову підставу для думок федеральних. (Далі ми побачимо, що сам д. Вартовий, бажаючи провести свою програму в діло, показуєся не так то байдужим до „російскоі інтелігенціі"). Очевидно, Костомарову було важче писати наукові праці по украінскому, важче було знайти для них видавців і публіку, коли б він писав йіх по украінскому. Се фатальні обставини, і не знаємо, хто б що виграв з того, як би 15 — 20 томів праць Костомарова зостались "мишам на сніданє", або не були написані. Адже ж все рівно ніхто другий , ні з таких патріотів, як д. Вартовий, не написав і не напечатав нічого й здалека подібного науковим творам Костомарова, і все, що появила украінска історіографія розумного на украінскій мові в остатні часи, були переклади частини творів Костомарова ж, иноді не дуже зручні і котрі в додаток не дуже то росходяться і без припадкових меценатів не могли б печататись. (В Галичині ті переклади росходяться мало, в Росіі вони заборонені, та все одно там, де знають орігінали, не стануть читати перекладів. Видавець, д. Ол. Барвінский мусів прохати підмоги в сойму і слухати нотацій польских історичних патріотів з поводу праць Костомарова). Нічого ж нам ганьбити Костомарова, навіть коли б ми пішли далі єго в наших національних думках.

Замітки д. Вартового про Костомарова мають один спеціальний інтерес для австрійских Русинів. Д. Вартовий виявля, що Костомаров був не такий то вже відрубник украінскоі національности, як напр. галицкі народовці, а в добрій мірі „общероссъ", як говорять в Галичині. Коли я говорив подібне, то „Правда" завдавала мені злостну брехню, бо йій непремінно хотілось виставити „батька Костомарова" в усім солідарним з нею. Тепер д. Вартовий, видимо, хоче зняти з Костомарова навіть тітло „батька", і д. Вартовому, певно, ні один галицкий народовець уже не посміє завдати брехні, як мені бідному.

Я не стану ні боронити думок Костомарова, ні споритися з ними. Для мене досить того, що б у Австрійскій Русі точно йіх знали, і се може вменшити там дуже великий запал партійності! Ні один сурьозний націоналіст украінский не може відректи Костомарову заслуг для украінства. Нехай же „народовці" не так то поспішаються з анахтемами на тих, хто, подібно Костомарову, не ділить усіх йіх думок про відносини Украіни до Московщини, а з другого боку нехай же й австрійскі „общеруси" зроблять хоч 1/10 долю для украінства того, що зробив Костомаров. На перший раз буде досить і таких результатів знакомства австрійских Русинів з Костомаровим.

Мені тепер треба сказати ще про спеціальну точку, про те, що говорить д. Вартовий з поводу деяких моіх заміток про Костомарова. Д. Вартовий каже, буцім то я закидав Костомарову сервілізм. А в мене й думки такоі не було! Я тілько вказував на незовсім достойний, а до того і незручний оппортунізм Костомарова („примиритъ съ нами правительство", як писав мені Костомаров у 1878 р.) і на єго відсталість в соціальних і релігійних справах, котра між инчим довела єго до того, що він писав про те, як можна украінским евангеліем та проповідю „викорінити штунду" і т. и.

Д. Вартовий навіть і не попробував показати, в чім я тут помилився, а вдарив на мене зовсім з иншого боку. Я, видимо, маю недолю чимсь особисто не подобатись д. Вартовому. Може, ніс мій єму не подобався, або може яка небудь „дама, пріятная во всЪхъ отношеніяхъ" донесла ему, що я вбачаю „несовершенетва" в єго прекрасних очах. Я мушу довести до відомости д. Вартового, що я его очей ніколи не бачив і готовий вірити в йіх „совершенства", аби тілько вспокоіти єго й примусити говорити про ріжні спорні між нами громадскі й літературні справи, як слід поважним людім, а не як Гоголівскі героі.

Я вже в „Буковині" сказав дещо про те, як вільно препарував моі літературні думки д. Вартовий, котрий дійшов до того, що приписав мені поклони російским сільским жандармам, „урядникамъ", в чому я ще менше винен, ніж Чичиков в заміру украсти губернаторску дочку. Тепер вкажу на такі фрази, як напр. „Шевченко був народолюбець більше, ніж десять Драгоманових". Що се за коефіцієнт? Громадскі справи не алгебра. Д. Вартовий може бути сам в 10 раз більший народолюбець, ніж Шевченко, в 1000 раз більший, ніж який Перерепенко (внук Гоголевого), а в иншому ділі Перерепенко може мати більше раціі, ніж Шевченко й сам д. Вартовий.

Говоримо про такі способи полеміки д. Вартового, як про ознаку тоі літературноі невоспитанности й сектярскоі завзятости, котра в остатні роки досить себе проявля в певних украінских кружках і котроі треба позбутись, инакше адепти єі будуть бити сами себе по лобам своіми полемічними канчуками.

Ми мусимо спинитись над тим, що говорить про нас д. Вартовий з поводу приписаного нам закиду Костомарову в сервілізмі, не через те, що б для нас було інтересно поправляти полемічні фантазіі автора, а через те, що се нам дасть пригоду ще раз звернути увагу на політичні підстави для украінскоі національноі справи в Росіі, без котрих вона там ніколи не вийде за границі літературного діллетантства.

Д. Вартовий, відповідаючи на ним самим видуманий за нас закид Костомарову в сервілізмі, каже, що „даремно Драгоманов нападав на сервілізм у Костомарова", бо погляди Драгоманова однакові з Костомарівскими, що обоє ми думаємо „обмоскалити" наш народ, тілько я ще радикальніщий у тому, то б то вихожу ще більшим сервілістом.

Нехай ми й справді думаємо тілько „обмоскалити" Украінців, але при чому тут сервілізм?? Але ж се термін з кругу політичного, то б то „зовсім з другоі опери"! Ми напр. показали в „Чудацких Думках", як французкий Конвент хотів пофранцузити всіх провінціалів Франціі, але ж доси люде бачили в членів Конвента всякі гріхи, окрім сервілізму. Ми ж сорок раз заявляли нашу незгоду з Конвентом у тому, що дій вважаємо за безпремінну умову політичноі волі автономію громад, повітів і краін. Се мусіли ж сказати д. Вартовому і Гоголівскі дами, коли він сам не бачив нічого писаного нами. Отже допустімо, що хоч половина з нашого політичного ідеалу виповниться в Росіі, то тоді смерть нашому „обрусительству", хоч би воно було ще більше, ніж видає д. Вартовий. Бо тоді шановний противник наш не тілько матиме право печатати своі думки над Дніпром, а не в Чернівцях, а може намовити земство Мирґородске заложити в себе украінский університет (єсть же в Швейцаріі кантональні університети!) і викладати там своєю прекрасною мовою хоч історію, аби хто хотів єго слухати. Якого ж ще більшого лібералізму хочеся від нас д. Вартовому?

Д. Вартовий милостивіщий до д. Куліша, ніж до Костомарова. Хоч він і недовольний москвофільством „Исторіи Возсоединенія Руси", проща єі ради того, що д. Куліш написав у „Крашанці Русинам та Полякам" про потребу згоди між обома народами, — по думці д. Вартового, проти спільного ворога, Москаля, та за те, що д. Куліш переклав на украінску мову „Новий Завіт", Шекспіра і т. и. Ми не будемо говорити багато про д. Куліша, по части через те, що сами де в чому згоджуємось з замітками д. Вартового про „Исторію Возсоединенія Руси", по части через те, що докладна розмова про погляди д. Куліша завела б нас далеко, а суть наших думок про се ми сказали в „Чудацких Думках". Ми вкажемо тілько, що д. Куліш, як видно з недавнього єго листу до редакціі „Народа", не такий то вже украінский „відрубний", як показуєся д. Вартовому, бо він не тілько багато писав і нише по московскому (так пише він усі своі наукові праці, також само, як і Костомаров) а ще вважа і Москалів за „Русів" — за „Новорусів", вважаючи Украінців „Старорусами". А про спілку Украінців з Поляками д. Вартовий не каже виразно, з якими Поляками? — а в тім то й уся сила.

Коли з польскими панами, або в загалі з патріотами історичноі Польщі, то д. Куліш вже сам спробував сю спілку, як про те він же росказав у листі до редакціі „Народа", і з тоі проби виявилось, що ся спілка неможлива. Те ж саме виявилось і перед галицкими народовцями в недавню нову еру. Коли ж Украінці мусять увійти в спілку з польским народом, що живе в Польщі етнографічній, то се друге діло, — та й тоді треба б точніше виявити, чи навіть з національного боку Польща має одного тілько ворога, на Сході, чи ще й другого, на Заході. Далі хто власне ворог Полякам на Сході, чи уряд московский, чи й увесь народ, а також, чи можуть Поляки й Украінці побороти уряд московский без помочі самого народу московского? Тілько ясні відповіді на сі питаня дають плоть і кров справі про спільність Украінців з Поляками, а без того вся розмова про неі буде пустою балаканиною, або навіть взаємною містіфікацією.

Д. Вартовий навіть не ставить сих питань, а через те й нам нема раціі говорити тут про них, тим паче, що ми не раз говорили об тім де инде.

 


"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.