Украинские Страницы
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Драгоманов, Михаил (Основные работы)
     Факсимиль материала на МНИБ

"Листи на Наддніпрянску Украіну"

III.

Нові листи д. Вартового в „Буковині". Йіх новий характер. Рішуча заява радикальноі програми політичноі і соціальноі. Зміна погляду на нас грішних. Наша прихильність до Москви і до Австріі. Сентіментальність постанови д. Вартовим справи про згоду між народовцями і радикалами в Галичині. Єго історичний недогляд: радикалізм річ стара в украінскому руху, а консерватизм і ново-ерство — нова; ренегатский елемент в украінскому консерватизмі і ново-ерстві. Отчаянно - брехливий елемент в борні новоерців проти радикалів. Єго вплив на Украіні. Початок кінця сего впливу в нових листах д. Вартового. Точки згоди радикалів і д. Вартового. Точки незгоди: дрібниці і непорозумінє. Порожнеча миротворства д. Вартового. Наш проект практичного миротворства. Єго неймовірність. Точки незгоди самого д. Вартового з народовцями. Непремінність війни єго зо львівскими народовцями. Потреба самостоячоі організаціі поступових націоналів украінских. Народовска лівиця. Кінець кінців: з ким мир, а з ким війна?

Всі наші попередні листи були давно написані, коли ми прочитали в нрах 29—32 „Буковини" нові листи д. Вартового під тим же заголовком. Спершу ми думали дещо змінити в наших листах після сих нових листів, яле, роздумавшись, зоставили нами написане, як було, а з поводу новонаписанного д. Вартовим поклали собі поговорити осібно. Хто з увагою перечита старі і нові листи д. Вартового, той побачить, що автор трохи, а по правді, то й значно змінив своі думки, а надто спосіб трактувати справи, - так що старі й нові листи єго показують власне дві фази в розвитку думок автора, котрий видимо дещо перечитав нове й передумав на ново. ІІозаяк на Украіні єсть люде, котрі стоять ще на фазі старих лисгів д. Вартового, то нехай і наша передня розмова, з ним зостанеся так, як була вона написана (Зовсім в духу перших листів д. Вартового написана „Рrofession de fоі молодих Украінців", напечатана в „Правді", „Ділі" й „Буковині"). А з новими думками д. Вартового, чи з новими відтінками йіх, ми поговоримо осібно.

Перш усего перепишемо до себе початковий уступ з ХІІІ-ого листу:

„Перші XІІ „Листів з Украіни Наддніпрянскоі" писали ся ще тоді, як „Буковину" пускано в Россію, і писали ся з оглядом на цензуру. Тим чимало зістало ся там недобалаканого. Між иншим сказано там (в листі про програму молодих свідомих Русинів - Украінців), що мусять Русини-Украінці дбати про те, щоб відмінив ся сьогочасний режім у Россіі та щоб підніс ся добробут народній. Одже в слова про те, щоб відмінювати режім россійский, ми клали не инше яке розуміння, а тільки те, що сей режім мусить відмінити ся радикально і першим ступенем до того мусить бути констітуція. Так само і що до добробуту народнього, то розуміли ми, що свідомі Украінці-Русини ніяк не можуть погодити ся з тим, щоб і далі на Вкраіні панував такий лад, де заможний експлуататор за малим не верхи йіздить на убогому працівникові.

„Не тільки як просто люде, але й як украінскі націонали мусимо ми дбати і про инший соціально-економічний лад. Без політичноі волі неможлива єсть річ бороти ся за своі наційні права й виборювати йіх; без добробуту народнього неможлива єсть річ довести робітний народ до національного самопізнання: се можливо тільки тоді, коли у мужика буде час і змога на те, щоб освічувати ся, а тепер сього нема, бо усе його життя йде на важку працю за сухий шматок хліба.

„Ось через віщо мусимо ми усякими способами розповсюджувати у Россіі ідеі констітуційні — не тільки друком, але й просто словом. Ми повинні виразно собі сказати, що для нашого діла нам треба констітуціі і що кожен свідомий Русин-Украінець повинен бути конституціоналістом. Постановивши собі сю тезу яко необхідну, ми від разу перестанемо хитати ся на всі боки, вишукуючи всяких штучних способів запобігти ласки в уряду: ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто, мусимо відмінити самий уряд та й годі. Ото-ж на нашому вкраінско-рускому прапорі поруч з словами "самостайність украінско - рускоі націі" мусять стояти слова конституція в Россіі, яко спосіб здобути нові кращі порядки.

„Третьою тезою на тому-ж прапорі мусить бути добробут народній, і щоб досягти його, мусимо поки що робити на тому полі, яке зоставляє нам россійский уряд, а як здобудемо констітуцію, то й на ширшому, бо-ж добробут народній розуміємо ми не яко які палліятівні полекшіння там чи там мужикові, а яко такий лад, де не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих, хоча заздалегідь і не можемо сказати, які саме форми людских відносин дадуть нам той лад.

„З отсими трьома тезами на своєму прапорі ми й повинні виступати перед людьми і єднати ся з тими, хто прихильний буде до них. А коли ми будемо виразно з таким прапором виступати, то певне здобудемо прихильности від поступових россійских елементів (опріч, звісно, тих псевдо-поступовців Москалів, що не можуть ніяк погодити ся з думкою про украінску наційну самостайність) і зможем гуртом, в купі з ними, швидше подужати реакцію і здобути собі людскі права".

Хто зрівня отсей уступ з відповідними місцями попередніх листів д. Вартового, а надто в справі соціальній, той побачить, що тут єсть не сама тілько редакційна (для цензури) відміна. В нових словах д. Вартовий по соціальній справі просто став на точку практичних соціалістів, не дожидаючись, поки в конець виясниться спор між індівідуалізмом та колектівізмом. Зрештою ми не станемо споритись з д. Вартовим про генезу єго думок, а вдовольняємось (радіючи!) і тим, що і в політичній справі; і в соціальній він згодився з думками наших радикалів.

Дуже приблизився д. Вартовий до них і в других точках. Ми, особисто, мусимо занотувати, що він став значно милостивіщий і до нас. Нещасний Драгоманов вийшов у него вже не зрадником, котрий „за шмат гнилоі московскоі ковбаси продасть матір-Украіну", а хоть і „москвофілом", або „прихильником до Москви", та все таки таким, котрий „зостався на вкраінско-рускому грунті, не зрікався своєі народности і працює йій на користь і добро, як те робив Микола Костомаров".

Хоч нам трошки ніяково, а ми мусимо сказати два слова з поводу такого суду д. Вартового, не ради себе, а ради того, що єсть уже і згодом ще буде більше земляків, котрі опиняться в такому ж стані, як і ми. Не без користи буде вияснити той стан. Хоч для нас компанія з Костомаровим аж занадто почесна, та ми мусимо зректись тоі чести, вказавши д. Вартовому на ріжницю часів, в котрі склались думки знаменитого історика і наші, а також на ріжницю обставин особистих і історичних.

Костомаров був украінский славянофіл, виросший виключно на російскім грунті, дальше котрого справи єму виявлялись досить неясно, мало торкали єго. Почувши себе Украінцем, Костомаров надав славянофільству свому федеральний характер, та все таки виявляв собі славянство чимсь осібним від иншого світа і непремінно звязаним з Росією. З такими думками він виложив програму кирило-методієвского брацтва, навіть не натякнувши й словом на долю неславянских народів ні Росіі, ні Австріі і Балканских сторін, з котрими, як напр. з Руминами і Мадярами треба ж було знайти якийсь лад у Славянских Сполучених Штатах, проектованих Костомаровим від Адріатики до Берингового моря *). [Завважаємо, що попікшись на кир.-метод. брацтві, Костомаров опісля своіх політичних думок це висказував ясно.]

Ми ж, за дозволом д. Вартового, зовсім ніякий — філ, ні украінофіл, ні славянофіл, а просто Украінець зо вселюдскими тенденціями, або людина украінскоі націі (hоmo nationis ukraіnicae, на манір того, як були колись сhristianus nationis anglicanae, gallicae, germanicаe etc.) а до того така людина, котрій доля судила познакомитись не в книгах тілько, а в житю з земляками австрійскими, зблизитись з ними, поділитись з ними радістю і горем (більше, звісно, горем!) і на решті працею. По праці в остатні роки ми мабуть чи не більше стали Галичанином, ніж російским Украінцем, а що до „прихильности", то ми стільки ж „прихильники до Москви", як і до Австріі.

Вся наша прихильність до Москви субєктівно національна зводиться на те, що ми радо читаємо Пушкина, Гоголя, Тургенева і т. и., —

так майже таких „москвофілів" тепер чимало і між Французами, Англичанами і т. и. А обєктівно — політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, що ми, не бачучи ніяких сурьозних підстав для украінского державного сепаратізму в Росіі, шукаємо виходу для украінского автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими Великорусами, як також і членами других народів Росіі. Тілько ж і д. Вартовий не дума інакше про сю справу!

Подібно тому ми прихильники і Австріі. В одміну Костомарова і товаришів, ми зовсім не думаємо про політичну єдність Славян, як про справу по меншій мірі занадто далеку від нашого віку, і також мало інтересуємось поділом Австріі, як і Росіі. Ми думаємо тілько про те, як би могла поліпшитись доля наших земляків-Русинів в Австріі через уживанє тих свобод, які вже за ними признані, і через політичні реформи ще будучі, з котрих деякі, напр. загальне виборче право, вже требують собі значні масси австріских народів, як Німців та Чехів. Хоч і не маючий австрійских політичних прав, ми все таки літературно працюємо на свою долю для такого поступового „австрійства" серед прикарпатских Русинів *). [*) Певно, колись і Галичина політично зблизиться з Украіною російскою, як і всі Славяне між собою, та се мабуть буде тілько тоді, коли виробиться якась всеевропейска федерація. Але се справа далека, а тепер на черзі стоіть перероб готових уже держав так, що б в них людім було жити зносно.]

Звернувши більше уваги на сю річ в праці нашій і наростаючого гурту наших. товаришів, руско-украінских радикалів, д. Вартовий мусить признати одну, на перший погляд чудненьку, а з рештою натуральну прояву, — а власне, що ми, хоч отверто признаємось, що читаємо з більшим смаком якого небудь Тургенева, ніж плохих сучасних украінских беллетристів (бо раз виробленого літературного смаку заховати годі!) — на ділі далеко менше Росіяне, ніж 99/100 придніпрянских украінофілів, котрі, в противність всім своім фразам, все таки головами й серцями живуть у Росіі і навіть галицких справ на стілько не знають, що не потраплять з ким із Галичан йім брататись, і коли хто з них почнуть на що рахувати в Австріі, то потраплять власне на тамтошню Побєдоносцевшину. Чи ми, при такій нашій прихильности до Австріі і до Москви вкупі, посуваємо наперед украінский автономізм, чи ні, — нехай роздума сам д. Вартовий.

А тілько роздумавши над сею справою і деякими з нею близько порідненними, д. Вартовий і зможе вірно оцінити теперішній руско-украінскій радикалізм, котрим він в усякім разі заінтересувався.

Д. Вартовий вже рішуче признає заслуги того радикалізму, та все таки дивиться на него неісторично і не практично, а до того й підходить до справи дуже сентіментально, і через те не може власне дати ради і в тій точці, котра так болить єго, а власне в справі „братовбійчоі борні" межи галицкими народовцями і радикалами.

Sеіd еіnіg... еіnіg... еіnіg...! кличе нас д. Вартовий словами Шіллеровоі особи, котра кликала до того самих швейцарских конфедератів, а зовсім не конфедератів, Геселера і Ейнзідлерских монахів у купі! Останнє було б скрайнім сентіменталізмом, котрий би привів до руіни власне справу швейцарских конфедератів.

Д. Вартовий, починаючи обговорювати борню галицко-украінских партій, нагадує борню козацко-украінских партій у XVII ст. Порівнане недоладне! Не будемо говорити про те, що навіть на ту стару боротьбу не можна дивитись з самого лишень сентіментального погляду. Відкинувши тодішні гурти чистих егоістів, і тоді натурально було, що одні украінскі козаки думали врахувати „матку-Украіну" союзом з Москвою, другі — з Польщею, треті — з Туреччиною (подібні незгоди були тоді скрізь по світу), — треба зважити, що основи незгоди нових партій власне не такі, і ще натуральніщі. Незгоди нових партій роскладаються на лініі горізонтальній, а не вертікальній. Ханенко, Дорошенко, Самойлович і т. и. власне не ріжнились політичними, чи культурними думками, а лишень думками про практичні способи ратуваня козацтва заграничними союзами, чи підданствами. А тепер скрізь єсть партіі консервативні, чи поступові по справам нутрішним: політичним, культурним і соціальним. Еіnіg.... вони не можуть бути, бо й такий миролюбець, як Христос казав же: „ не мир приніс я, але меч!" Сам д. Вартовий признає користь від критики радикалів, котра зробила те, що „темп украінского життя пошвидчав", тоді як перед тим воно „ставало якимсь задубілим і мертвим".

А до того д. Вартовий невірно уявля собі найелементарну історію галицко-украінского радикалізму. Він дуже помилявся, коли виводить єго тілько з 1890 р. з часу заоснованя формальноі „руско-украінскоі радикальноі партіі". Ми вже нагадували дійсну історію радикалізму в Галичині, з поводу статі д. Арабажина. Не будемо тепер повторятись. Скажемо лишень, що радикалізм в Галичині появивсь власне в 1862—64 рр. в купі з творами Шевченка. Тодішні молоді народовці були власне радикали: документ тому напр. брошура д. Ом. ІІартицкого „Провідні ідеі в письмах Т. Шевченка", котра і тепер продаєся в Галичині.Сей радикалізм почали затемнювати старші Рутенці або москвофіли, як Лавровский, Качала, Ом. Огоновский і др. котрі пристали до народовців

з ріжними „діпломатичними" цілями і котрих народовці приняли до себе те ж по діпломатіі. Але з народовецких видань від часів „Мети'' аж до самоі „Правди" Вол. Барвінского можна виписати цілу хрестоматію досить радикальних уступів. Вся біда лишень у тому, що народовці самі не брали в сурьоз тих фраз — і перелякались страшно, коли в 70-ті роки молодші люде, підперши старі „украінско-хлопоманскі" думки новим інтернаціональним соціалізмом, задумали винести сі думки із стін кружкових у масси народу, не боючись переслідувань, майже завше противузаконних у Австріі.

Народовці перші підняли „братовбійчу борню", приставши до москвофілів, котрі в 1877 р. з поводу першого процесу Павлика і Франка публично пожалкували, що в Австріі нема Сібіру. Хай д. Вартовий прочита в "Правді" тодішні статі напр. Володимира Барвінского — Мойсея теперішніх львівских народовців, — то й побачить, хто перший підняв розбрат, ба навіть, хто при тому явився рішучим ренегатом прінціпам украінскоі демократіі, — „хлопоманіі" чи „народовства".

Не глядючи на те ще, в 80-ті роки теперішні старші галицкі радикали (Павлик, Франко і др.) пробували знайти спільний з псевдо-народовцями грунт, пишучи в „Правді", „ДЪлЪ", „Батьківщині", але скоро вияснилось, що вони мусять самі або стати ренегатами, або відійти на бік, а напр. ІІавлика так „ДЪло" просто „виелімінувало із суспільності *). [Я від себе нагадаю д. Вартовому, що народовці не терпіли й mіnіmum моіх народо- і свободо-любних переконань, при спільній праці з ними. Так напр. за час мого редагованя „Батьківщини", в першій половині 1889 р., — котру я вів, як може переконатись д. Вартовий, по самим поміркованим, хоть звісно, твердим, поступовим прінціпам, яких мусить держатися усяке народолюбне виданє і з якими певне згодився б і д. Вартовий, — мені прийшлося претерпіти страшенні муки в борні з народовцями майже за кожду стрічку, написану по тим найдоміркованим прінціпам. Д. Вартовий ледви й повірить, що один із тих прінціпів, ізза котрих народовці найбільше воювали зо мною, — віротерпимість! Нарешті народовці стали рішучо домагатися від мене: або перемінити ті своі прінціпи і робити, як вони скажуть, або зложити редакцію. Я, звісно, вибрав остатне, - і народовці росписалися в своім поступку зо мною у 24 ч. „Батьківщини" за 1889 р. Сеж був час, коли народовці найдружелюбніще відносилися до мене, як і я до них. Д. Вартовий може собі здумати, як поступали народовці зо мною на Кriegsfuss і, котрий трівав з самого нашого виступу в 70-х рр.— М. Павлик.]

Що-ж оставалось робити радикалам (т. е. консеквентним народовцям), як не скласти зовсім осібно свій гурт, своі органи, а далі полемізувати з народовцями, при чім йім прийшлось боронитись навіть від того, що тепер обуряє самого д. Вартового, то б то від брехні, буцім то вони не признають самоі національности украінскоі. ІЦо-ж? ліпше б було, як би всі галицкі радикали 70-тих років вибрали собі долю д. Белея, котрий з редактора радикального „Сьвіта" став редактором консервативного „ДЪла"? Дай скаже про се просто д. Вартовий, і тоді тілько можна буде з ним розмовляти ясно про „братовбійчу війну", котру б то „осуджує уся сьвідома украінско-руска інтелігенція на Вкраіні російскій".

Д. Вартовий натяка на те, що подібна війна іде і в російскій Украіні. Про се ні нам, ні ему не вільно говорити докладно. Треба ждати часу, коли quіdquіd lаtеt аdparebit, а поки навіть терпіти багато крутенини і брехонь. Тілько ж все таки ми можемо нагадати досить звісні факти. Так всі знають про рішучий для свого часу радикалізм Шевченка і „хлопоманіі" 60-тих років. Далі ще в 1873 р. кілька десятків російских украінолюбців послали во Львів, з поводу заходів о. Качали оснувати консервативно-украінофільску партію, союзну з польскими магнатами і клерикалами, отвертий лист, в котрому виложили прінціпи ті ж самі, що лежать в основі теперішніх радикальних програм (Лист, напечатаний в свій час у „Правді", перепечатали ми в наших Австро-руских Споминах). В 1876 р. значні кружки Украінців заложили отверто соціалістичне виданє „Громади", і я можу запевнити д. Вартового, що редактор „Громади" не був ні ініціатором єі, ні найбільше радикальним в тих кружках, а одним із поміркованіщих.

Але не забаром у тих радикальних украінских кружках сталась "невидержка", котра дійшла до того, що дехто з закладчиків „Громади" почали брататись з єі ворогами, як Вол. Барвінский і К-о, зближатись з людьми, котрі не мали нічого спільного з поступовим рухом 70-х років, а далі почали всякими способами спиняти зріст політичних думок на Украіні для якогось „культурництва". На решті на тому мертвому болоті, котре по троху прикрило украінство в 80-ті роки і котре признає за таке сам д. Вартовий, виросли квіточки „новоі ери", перед котрою навіть програма Качали 1873 р. була поступовством. *) [*) Нагадаємо, що в 80-ті роки по всій Росіі пройшла спеціальна мгла, котру прекрасно характеризував поет Жемчужников у словах:

вдругъ стало неизвЪстно,

Что глупо, что умно, что честно, что безчестно, —

і в котрій героєм часу мусів стати Щедринский „Иванъ Непомнящій".]

Д. Вартовий все чомусь обмина сю „нову еру", а тим часом вона гра рішучу ролю в тій "братовбійчій війні", яку він осуджує в імені всіх Украінців. Нова ера була суммою і вінцем розмаітого ренегатства проти прінціпів украінского руху 60-х і 70-х років, ба навіть проти всіх живих основ украінства, по крайній мірі з 40-х років. Між инчим ся нова ера в своєму печатку, в 1891 р. проявила себе в такому факті:

В Коломийшині самі селяне Русини поставили кандидатом на виборах у раду державну д-ра Даниловича, котрий був одним з тих радикалів, що підпирали народовецких кандидатів на сеймових виборах 1888 р. Ми готові признати, що радикали між виборцями в Галичині числяться в меншости (більшість там і доси мають з рештого не народовці, а москвофіли). Тілько-ж в краінах з розвитою політичною совістю, як напр. в Швейцаріі або Англіі, більшість ніколи не хоче зовсім подавити меншостів, а дає і йім голос в парламентах. Для того тепер у. Швейцаріі вводиться спеціальне „пропорціональне представительство", а перед тим політичні партіі держались звичаю вписувати в своі листи кандидатскі і певне число кандидатів оппозіційних партій. В Англіі часто в певних округах партіі не ставляють своіх противукандидатів, а не так давно була там дуже поучительна пригода: появилась серед селян (крестян по нашому) агітація, що б зложити осібну свою партію, то ж кілько панів зложили гроші на кошти виборів, що б кандидат тоі партіі (Аrсh) пройшов у парламент: нехай, мовляв, він там вискаже, чого власне хоче нова партія.

Що ж сталось у нашій Коломийшині в часи „новоі ери"? Поляки не поставили свого кандидата проти д. Даниловича, а поставили

єго народовці і побідили за поміччу поліціі, Поляків, Жидів, і — москвофільских попів! А тим часом один радикальний депутат в парламенті не пошкодив би народовцям, коли б нова ера справді мала на цілі здобути реальні уступки для народу, а не притлумити єго оппозіцію магнатстко-клерикальній партіі то б то не була тенетами, в котрі піймались і ліпші у народовців!

Ми вже казали і ще скажемо, що радикали, виступивши рішуче проти „новоі еріі", виратували честь украінского прапору і в Галичині, і в Росіі, і певні, що се не забаром признають за ними не тілько д. Вартовий, а й більше консервативні украінолюбці, коли близче пізнають справу.

З сего огляду ясно видно, що по своім прінціпам руско-украінскі радикали зовсім не нова фракція, котра буцім „відбилась зовсім на свій шлях" недавно, три-чотирі роки назад, а властиво стара, оснівна партія демократично-украінска - колишня хлопоманска, народовецка і т. д., — а що власне теперішні народовці, украінофільскі консерватори, новоерці і т. д. суть роскольниками, а то і просто ренегатами, деякі навіть в моральному смислі сего слова. Бо що ж можна сказати напр. об тих, хто в 1888 р. писав проти єзуіцтва галицких єпископів, а в р. 1890 виробляв нову еру, в котрій ті єпископи признані духовними і політичними головами Русинів?! Про других ренегатів поки промовчимо.

Чуючи за собою такий гріх, новоерскі крутіі і ренегати кинулись боротися з радикалами такими способами, як упевняти украінску громаду, а надто в Росіі, куди важко доходити австрійско-руским виданям, що буцім то радикали просто москвофіли, зрадники своій націі і трохи не прямі охоронники „культури російских урядників".

Навіть по першим листам д. Вартового видно, що в кругах людей нових і дальших від центрів украінского руху 70-х років такі брехні почали було пускати корні. Але не забаром правда мусила вияснитись, та й нова ера Романчукова мусіла лопнути, що б замінитись новішого ерою „Правди" д. Барвінского, тобто чистісіньким ультрамонтанским клерикалізмом, проти котрого рішуче виступа і д. Вартовий.

Тепер, після нових листів д. Вартового, ми можемо сказати, що по крайній мірі в справах політичних і соціальних нема практичноі ріжниці в думках наших радикалів і тих націоналів, в имені котрих говорить д. Вартовий. Теорітична ж ріжниця зводиться хиба на те, що одні йдуть до цілів національних (автономія і розвиток нашоі націі) виходючи від прінціпів всесвітнього поступу, а другі йдуть до сих прінціпів, виходючи від основ національних. Можна споритись чисто науковим способом про те, яка вихідна точка вірніща, певніща для поступу, користніща для національности, — але воюватись з поводу такоі незгоди було б справді братовбивством, або навіть самовбивством.

З сего погляду ми власне не розуміємо, чого хоче від радикалів д. Вартовий, сопоставляючи йіх з народовцями, а надто галицкими, в своєму критичному огляді. Він закида радикалам речі або дрібні, або чисті непорозуміня (докторальний тон в загалі, самохвальство в "Хліборобі", висміюванє анонімів і псевдонімів, і деяких буцім то достойних пошани людей, вишукуванє у народовців ретроградних ідей, захвалюванє усего московского і т. д.). Про дрі6ниці нема що говорити. Радикали самі бачать йіх у себе і в своіх може більше, ніж д. Вартовий, і по товарискому поправляють йіх і навіть печатають в „Народі" поправки сторонніх. Про більшу частину закидів, котрі робить радикалам д. Вартовий через непорозумінє, вже було говорено в „Народі", і д. Вартовий мабуть просто не мав пригоди прочитати того. В усякім разі ми не маємо раціі повторятись. Вкажемо хиба на деякі грубіщі помилки й непорозуміня д. Вартового.

Так д. Вартовий зовсім невірно приписує нам, що ми засуджуємо "гуртом усю народовску пресу, як нікчемну" (про те, що б ми „обороняли все московске" просто сором говорити!) На ділі ми напр. і в „ВЪст. Европы", в "СП. ВЪдомостяхъ", „Кіевскомъ ТелеграфЪ" в 70-ті роки, в петербурскому "ДЪлЪ" в 80-ті роки вказували все добре, що могли знайти в праці і органах народовців. В рецензіях в ,Народі" було показано не раз добре і в „Зорі" і в воюючій против нас „Правді". Ми не винні, що сего доброго ми знайшли не багато і що поряд з ним знайшли мертве й гниле, від котрого ми б хотіли бачити чистою нашу рідну ниву. Далі ми ніколи не думали сміятись над літературними анонімами і псевдонімами. Ми тілько, з поводу того, як новоерці завіряли,буцім то в російскій Украіні єсть „ціла партія "австрофілів", що та Украіна єсть якась свого роду велика Венеція, котра хоче відділитись від Москви й прилучитись до Австро-ІІольщі, вказували на те, що ми нігде не бачимо австро-украінских Мацціні, Меніних, Гарібальді, а лишень дві-три маски, котрі в галицких часописях иноді махають проти Росіі паперовими мечами, і виводили з того тезу, котру між инчим треба знати і громадянам і урядам у Росіі, як і в Австріі, а власне, що ніякого політичного сепаратизму в Російскій Украіні нема. Не вже ж ми сим прогрішились перед чим, або перед ким небудь, а не зробили украінолюбцям, а надто російским, дійсноі прислуги?

В „Народі" була іронічна замітка з поводу ліберальноі замітки одного народовця, про осібність моралі від релігіі, і ті, хто знає як той же самий народовець не так давно, в статі, підписаній дуже прозорими буквами, рекомендуваи єп. Пелеша, як представителя украінскоі національноі політики, — мусіли прекрасно зрозуміти смисл сеі замітки (Се лишень один з многих примірів хамелеонства того народовця, котрого д. Вартовий вважа за поступовця тілько через те, що, видимо, мало ознакомлений з єго діяльностю. Такий „поступовець" може тілько компрометувати дійсних украінских поступовців). Одна з цілів полемики „Народа" проти народовців — се показати мішанину і несталість йіх думок і заяв і між инчим доводити діло до того, щоб теперішня мішанина думок і людей в народовецких галицко-украінских кругах, - котра иноді доходить до зовсім скандальноі рrоmisсuitе і навіть до свого роду простітуціі, — скінчилась тим, щоб думки й люде „розділилися на ся": що б чисті ретрогради, ультрамонтане і т. д. пішли в один гурт, а люде, спосібні до поступу, в другий.

Не можемо обминути одну дрібницю, розмову про котру скінчимо чимсь сурьозніщим. Д. Вартовий недовольний з того, що галицкі радикали буцім то дуже довіряються „авторітету Драгоманова" і всилюєся збити той авторітет найголовніще нагадом на те, що Драгоманов давно вже не був у Росіі. Ми мусимо запевнити д. Вартового, що єго думки про наш "авторітет" перш усего досить фантастичні, а окрім того скажемо, що нічого так самі не бажаємо, як передати нашу публіцистичну роботу в більше компетентні руки, і що ми ведемо єі лиш на виразне бажанє певних земляків наших. Що ми мусимо помилятись, — ми се знаємо, та ось біда: напр. д. Вартовий живе в Росіі, а явно не зна фазів украінского руху в 70 - 80-ті роки і через те, як ми показали, помилявся на кождому ступні своіх листів, писаних, коли не "докторально", то дуже рішучо. Другі явно не знають галицких справ, котрі часто доволі темні і д. Вартовому. Ми, викладаючи певну сістему політичних думок про галицкі і украінскі справи, виведену нами з наочних студій, котрі ми всилюємось піддержувати всякими можливими для нас способами, не раз кликали наших противників оспорити єі також сістематичною критикою, що ж? Напр. з 1889 р. — не кажемо вже про раніщі часи — ми получили чимало лайок, навіть клевет, чимало фраз на, дешеву тему: ,,д. Драгоманов вже не був у Росіі, не зна справ у Галичині" і т. д., перекручувань наших слів, і ні одноі сістематичноі критики наших думок і навіть ні одноі фактичноі поправки нашоі помилки!

Сам д. Вартовий виставля проти нас тілько вину не нашу, а якогось кружка радикалів, котрий би то, повіривши нам, що буцім то народовецка печать нічого не варта, почав читати „Галицкую Русь". Але перш усего ми, за чужу вину не відповідаємо, а далі ще треба розібрати сю страшенну вину. Про те, що б який небудь радикальний кружок поділяв реакційні тенденціі ,,Галицкой Руси", смішно й говорити. Далі треба ж памятати, що між тенденціями „Гал. Руси" і народовецких редакцій нема ріжниці, окрім у точці про відносини національности малорускоі до великорускоі. "Галицкая Русь" виразно говорила, що вона підписуєся під "програмою Романчука" за виємкою лишень сего одного пункта „Православіє (унія), самодержавіе (батьківска рука „Правди") и народность" („національні' святощі") однаково — основи програми як галицких москвофілів, так і народовецких органів, — так що ті радикали, котрі читали „Гал. Русь", по части тенденцій не дуже оскоромились. Певно-ж вони читали „Гал. Русь" не ради тенденцій, а ради фактичних інформацій про Галичину, а надто економічних.

ІІо правді ж кажучи, таких інформацій иноді більше знайдеш в органах москвофільских, ніж в народовецких, а надто новоерского часу. Ставши партією урядовою, народовці мусять накривати соромливим покровом болячки австроруского житя, тоді як москвофіли, все таки як оппозіція, хоч дуже не мудра, иноді йіх відкривають. Д. Вартовому з товаришами нема иншого способу привернутн своіх сусід радикалів до читаня народовецких органів, як склонити сі органи до того, що б вони консеквентно критикували австроруске житє з точки демократичноі.

Тепер у Галичині починаєся ще один курьоз, послідки котрого, чого доброго, хто небудь те ж поставить нам в вину.

Скрізь в Австріі ведеся поступовими партіями агітація за загальне виборче право, котре між инчим одно тілько може дати Русинам достойне місце в соймі і парламенті. Галицкі радикали ведуть сю агітацію серед свого народу, як можуть, енергічно. Москвофіли починають приставати до тоі агітаціі, а народовці, а надто львівскі і йіх органи, йій противляться. Коли галицкі москвофіли рішуче приймуть в свою програму загальне виборче право, то не тілько демократам в наддніпрянскій Украіні інтересно стане читати йіх органи, а може й галицким радикалам прийдеся в сій точці вступити в компроміс з москвофілами, хоч стала солідарність між сими партіями неможлива. В Галичині случиться подібне тому, що ти бачимо скрізь в політичному світу, — напр. у Швейцаріі, де соціалісти і консерватисти, не зрікаючись своіх ріжниць, солідарно добиваються пропорціонального представительства, кртрого не хотять тамтошні радикали (буржуазні), що мають, при звичайній виборчій сістемі, в своіх руках парламентску більшість. Звісно, радикалам галицким, котрих національні думки однакові з народовецкими, було б ліпше йти вкупі з народовцями в сій справі, — так що-ж робить, коли народовці противляться виборчій реформі, котроі требує вся демократія в Австріі?

Коли д. Вартовий зна в російскій Украіні „авторітетних" людей, то нехай би він намовив йіх порадити галицким народовцям перемінити йіх явно скандальну політику хоч в сій точці. Се було б і актом практичного миротворства російских Украінців перед галицкими народовцями і радикалами!

Ми назвали вище миротворство д. Вартового сентіментальностю. Ми назвемо єго ще й зовсім порожнім. Посередник проміж воюючими державами, мировий судьдя, не говорять сторонам: sеіd еіnіg... братія, любите другъ друга! і т. и. а ставить перед ними ясні точки для миру. Д. Вартовий сего не робить і через те все єго миротворство не має ніякоі вартости. Хай би справді д. Вартовий і другі „авторітетні" патріоти украінскі, котрих болить „братовбивча війна", попробували напр. намовити галицких народовців пристати до агітаціі за загальне виборче право, а окрім того в скоро будучих виборах депутатів у сойм, а далі в державну раду, відступили радикалам певне число посольских місць, хоч мінімальне.

Горе тілько, що ми наперед не віримо в щасливий кінець такоі, чи подібноі миротворчоі програми серед народовців, а надто львівских, котрі ніяк не зважаться рішуче стати до оппозіціі (фракція Романчука, „ДЪло") або навіть розірвати з польскими панами і ультрамонтанами (фракція д. Барвінского, „Правда"). Ми навіть бачимо перед собою перспективу „братовбивчоі війни" між самим д. Вартовим і львівскими народовцями. Д. Вартовий у своіх остатніх листах став власне на ту точку, на якій "азъ грЪшный" стояв перед Галичанами в 1872-73 рр. Він торкнувся критично народовецкоі пресси і товариств і показав такі яскраві приміри ретроградности дд. К. Устіяновичів, Верхратских, „Просвіти" і т. и. які і в „Народі" не часто показуються. Вже „Діло", перепечатавши закиди д. Вартового проти радикалів, з додатком і свого перцю, — про єго критику народовців замітило: „мнимі хиби народовців не зовсім справедливі" (Так самісінько „Правда" 1872-75 рр. говорила про мою критику!)

Що ж далі буде? Хиба д. Вартовий спинить свою критику ради миру?! Він росказав, як цензура „Просвіти" заборонила, як „атеістичну", прислану з Украіни брошурку — переклад статі Лескова, писателя, котрий в Росіі належить до консервативних, пропущеноі там цензурою. Коли хто скаже на те д. Вартовому: seіd eіnіg... mit dеn Сеnsоrеn dеr Рrоswitа! то д. Вартовий відповість: "се така-ж дурниця, як проповідати: вівці, обніміте вовків!" Коли д. Вартовий, як можна думати, чоловік енергічний, то він помимо „Просвіти" надрукує ту брошурку, далі другу, третю, відповідні своім поступово-радикальним думкам. Москвофіли закричать про нігілізм. Народовці тоді мусять заявити, що вони „воліють ліпше взяти розбрат з Украіною, ніж піти за такими лжепророками" (див. статю Вол. Барвінского проти нас у „Правді" 1876-77) і навіть, що б оправдити свою анахтему проти д. Вартового, знайдуть у него „москвофільство", напр. в тім місці єго нових листів, де він ставить російску прессу вище галицкоі. І підуть д. Вартовий і приятелі єго в "козлища" на страшному суді народовецкому!...

Чи не ліпше було б йім і не ждати того суду?

Ми вже мали пригоду сказати д. Хв—ові, що справу рішучого розриву між галицкими народовцямм-консерваторами і щирими поступовцями серед украінских націоналів уважаємо за непремінну. Остатні листи д. Вартового ще більше впевняють нас у тому. Даремні будуть усі заходи людей, як. д. Вартовий, вивести напр. „ДЪло" із єго туману, або",Правду" із крутійства і ультрамонтанского клерікалізму, а тим часом сей туман, крутійство і клерікалізм будуть де далі все більше компромітувати украінский рух і в Росіі. Коли в тамтешніх кругах украінолюбских ознаки галицкого народовства знайдуть собі достаточно прихильників, то кругам тим прийдеся або затягтись в конечну деморалізацію, або „розділитися на ся" і тоді щирі поступовці з тих кругів муситимуть шукати собі осібних від "Діла", „Правди", а може й від "3орі", органів у Галичині. Чи вони згодяться на чому небудь з галицкими радикалами, що б закласти спільний орган, чи заложать свій осібний орган, — се в суті все одно. Можна тілько бажати, що б се сталося як найскорше, і що б при тому поступові націонали украінскі вислали від себе своіх людей у Галичину, для впорядкуваня там свого органу.

Еміграція — річ тяжка, але при певних обставинах необходима. З самого XVI ст. свобода Англіі і Шотландіі, далі Франціі, Германіі, Італіі, Венгріі, не обійшлась без еміграціі і еміграційноі літератури. Не обійдеся без того і свобода Украіни. Тепер же наближаються часи досить гострі. Вся західня Европа, до котроі vоlеns nоlens привязана і Галичина, тепер очевидно увійшла в період зросту радикальних рухів. Россія не може зостатись довго при теперішній реакціі і апатіі, бо инакше, окрім усего иншого, почне вмирати з голоду і т. и. Украінский національний рух в Росіі не може стати консервативним, по програмі Качали, Романчука, Барвінского і т. и. бо инакше сам на себе накладе руки. В Росіі довго украінске поступовство не могтиме себе заявити навіть літературно. Остаєся єму одно — шукати собі трібуни і грунту для праці в Галичині...

Чим скорше, тим ліпше!

Ми мусимо додати, що тілько тоді, коли російско-украінскі поступові націонали рішучо зорганізуються як осібний від галицких народовців гурт, може статись і спасенний поділ між самими сими народовцями. Ми знаємо, що далеко не всі ті народовці, а надто на провінціі, згоджуються з тими міродайними кружками, котрі захопили в своі руки львівскі редакціі і товариства, та посольскі місця. Особливо напр. явне ультрамонтанство „Правди" та оппозіція народовецких політіків загальному голосованю обурює многих народовців. Тілько ж ся народовецка лівиця не знаходить в себе сили показати свою независимість і все плетеся за львівскою правицею, котрою керують люде або недоглядні і необразованні, або чисті крутіі і карієрісти. Може організація рішучих поступовців з русійскоі Украіни спасе з сеі народовскоі лівиці тих, хто ще спосібний спастись. А на переробку на ліпше львівского генерального штабу народовців — даремна надія. Воловодитись з ними — даремна трата часу.

Так як же? спита хто небудь. Попередній лист ви кінчили на мир, а тепер говорите про війну? Тілько ж ми ніколи не стояли за мир зо всіма на світі. Се було б сентіментальностю, або просто дуростю. Як і в попередному листі, так і тепер ми стоімо за мир, або за толлеранцію між відтінками, так сказати квантітатівними, серед украінских патріотів і поступовців, між рішучими відрубниками украінскоі національности і тими, хто признає єі близчі звязки з Москалями, чи з Поляками, між поступовцями радикальніщими, чи поміркованіщими, Але ми рішуче стоімо за чистоту думок квалітатівну і значить за рішучий розбрат украінских поступовців з усяким ретроградством і щирих людей між ними з крутійством. Ми думаємо, що нові листи д. Вартового приблизили час і такого миру і такого розбрату.

Париж М. Драгоманов.

30 Августа 1893.

Від редакціі „Народа". Як бачите з дати, Листи ш. автора скінчені ще перед пяти місяцями. З того часу, в справі виборчій, серед народовців змінилось мало. З противників загального голосованя, народовці раптом усі заявились були за проектом гр. Тафого, що досить близький був до загального голосованя. Але-ж з упадком гр. Тафого і єго проекту, дотеперішні народовскі провідники, опять покинули думку про загальне голосованє, і отсе недавно у соймі д. Романчук поклав внесок тілько на безпосередні вибори по селах, на основі теперішноі ордінаціі виборчоі з поділами на куріі, тим часом, як уся свідома людність, у Галичині, Русини й Поляки, селяне і міщане систематично домагаються загального голосованя. З народовців навіть оппозіціоністи обзиваються за загальним голосованєм досить несміливо і неясно, між тим як усі москвофіли рішучо стали добиватися загального голосованя, за котре подала петіцію в раду державну навіть „Русская Рада", що в руках давніщих москвофільських реакціонерів, — з більше чим 25.000 підписів!

Більше рішучо виступили провінціальні народовскі оппозіціоністи протів ново-ерства д. Барвінского і др. Між инчим, на вічу в Дрогобичі 29 декабря 1893 р. Др. Евгеній Олесніцкий, адвокат зі Стрия, один з найчільніщих народовців, критикуючи фідеікоміси, сказав таке:

„Всі партіі поступові противні фідеікомісам і в своіх програмах домагаються знесеня йіх. Як же-ж супротів того назвати поступованє посла, котрий вибраний з сільскоі куріі, і хоч заявляє себе Русином, не лиш голосує, але промовляє за заведенєм нових фідеікомісів в Галичині? (Голоси: Барвінский! зрадник! сумно !).

„Правительственний комісар (Русин-попович, Нападієвич) звертаєся в тій хвилі до предсідателя, щоби зборонив бесідникови промавляти в той спосіб про послів.

О. Давидяк (предсідатель, москвофіл) відповідає, що діяльність послів вільно критикувати.

"Др. Олесніцкий говорить серед того дальше: Так є Барвінский! І яким богам служить сей брідско-каменецкий посол, що без сорому на лиці сам топче ті інтереси, котрі повинен заступати і боронити?

"Правительств. комісар збороняє бесідникові говорити на той темат.

Др. Олесніцкий. Даруйте пане комісаре! Я не знав, що той посол тішиться особлившою протекцією правительства. Але загал висказав уже свій осуд всенародний і, може бути, сей голос народу приглушить у совісти сего посла ті панскі оплески, для котрих станув протів інтересів мужика. (Голоси: „Славно!") (Дивіть ДЪло 1893, 283).

"Після того, як народовці-реакціонери, по волі польских панів і руских князів церкви, стали йти в гору, — вибір д. Вахнянина в раду державну і д. Барвінского в сойм, - особливо після остатного, — стала проявлятися більше рішучо і оппозіція тому реакціонерству навіть серед львівских народовців.

Ми бажали би горяче, щоби та народовецка оппозіція ново-ерству видержала, і тоді прихільники думок д. Вартового з Украінців найшли би тут натуральних союзників, і поступово украінске народовство вибилось би на свою первісну дорогу.

 


"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.