Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Украинофилы (Идеология Украинофилов)
     Движения --> Державники (Липинский)
     Деятели --> Липинский, Вячеслав (Липинский)


Вячеслав Липинський.


З приводу статті ґенерала Залесського.




278

Для теоретичного освітленя ріжних практичних питаннь нашого майбут-
нього державного життя, рішили ми помістити на ці теми в »Хліборобській
України ряд дискусийних статтів. З проханням дати нам таку статтю звер-
нулись ми до ґенерала Залєсського, одного з визначніших військових колишньої
російської Армії, звістного своєю видатною боевою діяльностю і теоретичними
працями.*) Ріжні труднощі видавничого характеру дозволили нам тільки в цій
книжці надрукувати цінну працю Високошановного Автора.


*) Ґенерал П. І. Залесський родився 1867 р. в дворянській сімї, осілій з діда
прадіда на козацькій Слобожанщині — пізніщій харківській губ. Скінчив Михай-
лівську Артилерійську Школу i Академію Генерального Штабу. Офіцером кінної
артилерії став в 1888 р., ґенерального штабу в 1895 р. Світову війну провів всю
на ґерманському фронті. З початку був командіром 4-го драгунського Єкатерино-
славського полку, потім начальником штабу корпусу, далі командіром кінної
бригади, кінного отряду, начальником 6-ої кав. дивізії, і врешті командіром 7-го
кавалєрійського корпусу. Як теоретик воєнного діла, звістний своїми досвідами

279

Зокрема українському громадянству імя ґенерала Залесського звістне тому,
що за часів Гетьманства 1918 р., він займав в Українській Державі високу і
відповідальну посаду Харківського Губернського Старости. Звістний також
конфлікт, який вибух між ним і українською національно-свідомою інтелігенцією
з приводу його ворожого відношеня до української мови. Ось про цей конфлікт,
в звязку з поданою вище працею ґенерала Залесського, написаною ним для нашої
»Хліборобської України« — вважаю потрібним сказати кілька слів.

З ґен. Петром Івановичем Залесським познайомився я 25 Липня (ст. ст.)
1914 р. В цей день, по тяжкій подорожі з мого хутора на Уманщині до глухих
кутів північної погряничної частини ломжинської губернії, прибув я в 4-ий
драгунський Єкатеринославський полк, яким він тоді командував, і до якого я,
як офіцер резерви, був призначений по мобілізації. Ніколи не забуду цього
простого і привітливого прийому, яким зустрів мене Командір полка, а за ним і
полкове офіцерство. Він зумів зразу знайти такі нитки, що зближають, а не
віддалюють людей. Наше спільне походженя з далекої тут, на цих мазурських
пісках, України, яку Командір видко дуже любив, як свою Батьківщину, — далі
згадки про спільних знайомих в 11-ій кавалерійській дивізії, розташованій в моїх
рідних волинських місцях і в якій я в 1902—3 роках відбував свою військову

службу — врешті висловлене мені признання за це, що, не зважаючи на таку
далечінь, я точно в приписаний законом день явився в свою часть, — все це

спричинилось до того, що я зразу став почувати себе в цім, досі мені зовсім
незнанім, полку так, неначе-б я прослужив в ньому все життя. Бо »дух« в полку
був добрий, а »дух« цей, як відомо, залежить завжди в найбільшій мірі від
начальника.

Дальше моє перебування в полку ще більше скріпило мою повагу і симпа-
тію для його Командіра. В тяжкому поході в Східну Пруссію (наша дивізія
входила в склад VІ-го корпусу II-ої Армії ґен. Самсонова) я мав змогу пізнати
велику особисту відвагу, глибоке знання свого діла і щиру дбалість про своїх
підлеглих, нашого — всіми любленого — начальника. Буваючи дижурним по
полку, я часто дивувався, як ця залізна людина, що потрібувала для спочинку
ледве кілька годин і то перериваного сну, фанатично любить своє воєнне діло, як
вона памятае про кожну навіть найменшу дрібницю, як вона вся живе військом
і війною, і як цей складний орґанізм — Армія — єсть її природною стихією.
Особливо тяжкі бої нашого полку під Бельцонценом, під Руммі при зайняттю
Ортельсбурґа, при наступі на Пассенгайм; потім, при відвороті російських армій:
під Мишинцем, під Ґрос-Спаліненом, в кінній атаці під Щучином і т. д. і т. д., —
Битворили між начальником і підлеглими ту взаємну симпатію і довіря, які


(подривна служба конниці, служба телефонна, переправи кавалерії, конструкція
офіцерського вюка і т. д.) і друкованими працями, які містив в »Русскомть Ин-
валидЪ«,»Военномъ СборникЪ«, »ВЪстникЪ Русской Конницы«, »Военномь ГолосЪ«
і т. д. З цих праць важніщі: Орґанизація, обученіе и дЪятельность конници
(1898 р); Кавалерія перед данными современной войны (1905); Насущныя нужды
нашей Армій (1906); Что нужно нашей конницЪ (1907); Подготовка команднаго
элемента; ГлавнЪйшіе виды дЪятельности конницы (1909). Крім цього багато
його праці вложено в такі офіціяльні видання, як »Уставъ кавалерійской службы
изд. 1911 г.«, останнє »Наставленіе для мобилизаціи« і »Конно-саперное дЪло для
конницы«. Для будучих істориків того, що сотворено Українцями у всіх галузях
людського знання, варто зазначити, що погляди ґен. Залесського на ролю кава-
лерії в сучасних арміях, сформуловані ним ще перед світовою війною, повторюються
тепер західно-європейськими військовими письменниками вже по досвіді війни.

280

родяться тільки на війні, коли діла людські приймають якусь особливу виразність,
і коли вартість людей міряється і оцінюється дуже скоро. Пiзніще ґен. Залєсський,
призначений начальником штабу VI корпусу, покинув, на жаль, наш полк, але
з того часу у мене залишились про нього найкращі спогади.

Отже велика це була для мене радість, коли вже у Відні, представляючи
там наше Гетьманське Правительство, я почув, що ґенерал Залесський зайняв пост
Харківського Губернського Старости. Я бачив тяжке становище нашої молодої
Держави і розумів, як страшенно потрібує вона власне таких людей, як ґенерал
Залесський. Знаючи його, я був певний, що він в наше діло державне, раз за
нього візьметься, вложить всю свою душу, всю свою кипучу енергію, всі свої
знання і весь свій досвід. Крім тоге, знаючи лицарський характер мого колиш-
нього начальника, я був певний, що, зложивши присягу Гетьманові України,
вiн буде служити Українській Державі, так само вірно, як служив Державі
Російській. Врешті я знав, що генерал Залєсський консерватист, але не реакціонер
і не революціонер: що гріхи своєї власної верстви він знає дуже добре, бо сам
ціле своє життя з ними боровся, але разом з тим він не має в собі нічого з типу
»кающихся дворян«, і що в угоду юрбі він своєї верстви та самого себе не від-
речеться і червоного банту на себе не почепить. Тому я так щиро радів цій
звістці і постановив при першій моїй поїздці на Україну проїхати конче у Харків,
щоб побачитись з моїм колишнім Командором, засвідчити йому свою пошану і ви-
словити радість, що доля знов звела нас на спільній службі — тим разом вже
нашій рідній і власній Українській Державі.

Але доки я зміг виконати свій проект, наспіла, нова звістка, що ґенерал
Залєсський подався до димісії. Причина, як вище сказано: непорозуміння з
»національно-свідомими« українськими діячами ізза української мови. Факт, як
знаємо з історії 1918 р., дуже на Україні типовий і в своїх наслідках для нашого
державного і національного життя катастрофічний. Що лежить в його основі?
Иншими словами: в чім лежить причина иншого відношеня до Українців типу
ґен. Залесського, — тих Українців, які звуть себе »національно-свідомими«, і нас,
що теж не єсть »не-свідомі«, але що на першім місці ставимо державу.

Причина оцього відмінного відношеня в данім випадку (про инші прояви
політичного життя тут не говорю) лежить в діяметрально протилежнім розумінню
взаємовідносин між нацією і державою у тих Українців, що на першім місці
ставлять справи і ознаки культурно-національні, і у нас — Українців держав-
ників — що на першому місці ставимо справи та ознаки політичні і територіяльні.
Коротко цю ріжницю можна сформулувати так: вони хочуть дійти до
держави через націю, а ми хочемо дій ти до нації через дер-
жаву.

Вони кажуть: нація українська вже істнує і цею нацією єсьмо ми, свідомі
Українці. Ознакою нашою, яка відріжняе нас від инших »не-українських« меш-
канців Української Землі, єсть те, що ми говоримо мовою, якою говорить народ,
що ми цей народ репрезентуємо, і що ми хочемо, аби нам належала влада в україн-
ській державі тому власне, що ми говоримо по українськи і репрезентуємо народ.
Отже держава українська буде лиш тоді, коли її збудуємо ми, свідомі Українці,
тоб-то коли державу українську збудує українська нація. Всяку-ж окрему і су-
веренну державу на Українській Землі, збудовану не нами, тоб-то державу,
в якій не ми будемо правити, ми будемо нищити, бо це буде для нас це українська
держава.

281

Ми-ж кажемо:  нації української ще нема і — доки не буде на Українській
Землі окремої і суверенної держави — її не може бути.  Ні одна нація в світі —
нація, як факт реальний а не ідеологічний — не народилась   перед  державою:
завжди зпочатку була держава, а потім була нація. Так само і українська нація
не може почати родитись від кінця, бо такі »народженя« і »відродженя« істнують
тільки  в   фантазіях  белетристів.   Ці — що сьогодня  звуть    себе  »українською
нацією« — це тільки частина місцевого українського громадянства, причім частина
як раз до  будови держави   найменше  здатна.   Бо говорити українською   мовою
і репрезентувати  народ — це замало для того,   щоб   збудувати державу.   Щоб
збудувати державу, треба мати державний інстинкт, досвід влади і потрібні фахові
знання. Цього всього не мають ці, що себе звуть »національно-свідомими« Україн-
цями.   Не мають тому, бо вони всі виросли з революції, отже руйнування а не
будування держави» — виросли з такої чи иншої боротьби з державою за
свої культурно-національні ознаки.   І вони не в силі вбудувати самі української
держави, а значить і не в силі  сотворити  реальної української нації.  Окрема
держава на Українській Землі буде лиш тоді, коли до державного   будівництва
візьмуться місцеві державно-творчі елементи, тоб-то  елементи як раз зпоза тих
кругів, що »свідомість національну« і »націю українську « для себе монополізують.
А щоб ця окрема держава на Українській Землі стала державою   національ-
ною, треба, щоб будівничим цієї держави »національно-свідомі« Українці дали
свою моральну піддержку.   Тоді тільки, коли  українська ідея національна  до-
помагатиме, а не заважатиме будові держави,   люде, які в хвилині
кризису метропольних влад матимуть хотіння і дані будувати окрему державу на
Українській  Землі, будуть приймати,  сприяючу  і  допомагаючу   їм,
українську ідею національну.   В той спосіб місцеві »не-свідомі« державно-творчі
елементи   будуть  українізуватись,   будуть   входити  в   склад   української   нації
і в той спосіб буде творитись, буде народжуватись ця нація.  В противному разі,
державницькі елєменти на Україні будуть завжди будувати на Україні держави
чужі і »нація українськая« останеться навіки в вузенькій сфері збунтованих проти
держави »ізза української мови« — літераторів.

Звідци, розуміється, зовсім инше відношеня їх і наше до того дер-
жавно-творчого типу на Україні, якого видатним представником єсть
власне ґенерал Залєсський.

В чім виявляється українство цього типу?

Розуміється не в ознаках культурно-національних.   Само лише  »балаканя
українською   мовою« цим людям діла ані імпонує,   ані їх не може  захопити,   їх
українство носить характер територіяльний і політичний. Свою Батьківщину —
Україну — вони люблять напевно не менше, ніж »свідомі Українці«;   а в значно
більшій мірі,  ніж »свідомі Українцi«,    вони мають в своїй   свідомости,  в своїх
інстинктах, в своїй крови українські політичні традиції. Командуючи наприклад
4-м драгунським Єкатеринославським полком, сформованим з тих Запорожців, що
не виеміґрували по скасованю Січі до Туреччини, ґен. Залєсський мусів не тільки
знати цю українську полкову традицію, але ще мав обовязок своїх підвладних
навчити цю традицію шанувати і любити.  Не міг також не знати він — знавець
кінноти — що його предки — це ті слобідські українські козаки, з яких виріс
пізніще цвіт російської кавалерії  (полки: Ахтирський, Сумський, Ізгомский, Хар-
ківський, Чугуевськжй і инші).  І власне во імя цієї, нашою попередньою історич-
ного минувшиною сотвореної, такої а не иншої, реальної а не фантастичної, полі-

282

тичної традиції, він служив вірою і правдою державі Російській. Відреченя від
престола династії, якій (династії, а не Москві!) предки Генерала Залєсського в
Переяславі присягу складали, звільнило його від цієї, кожного державника, тра-
диціоналіста і консерватиста, обовязуючої присяги. І тоді він пішов за голосом
любови до своєї Землі. Замість остатись, як багато його товаришів по службі,
в Москві в большовицькому ґенеральному штабі, де-б його прийняли з найбільшою
радостю, він з великими труднощами пробрався на свою Батьківщину і став
з цілою своєю енергією відбудовувати її зруйноване державне життя, став творити
реальну, дійсну Українську Державу.

І ось в цей момент ділової, напруженої праці приходять до нього »свідомі
Українці« і кажуть: »Ви не Українець, бо Ви не вмієте балакати українською
мовою, бо Ви ґенерал а не представник народу, і тому Ви не маєте права буду-
вати українську державу. Коли хочете це робити — признайте нашу владу, на-
вчіться в два місяці говорити по українськи і покайтесь перед нами, народніми
представниками, у всіх Ваших гріхах перед народом«.

На це честна людина, творець держави, а не продажний і зрадливий
кондотієр — людина, що не вміє брехати і принижувати себе для посади — може
мати в наших українських умовах тільки два виходи. Бачучи повну державну
нездатність і повну політичну нікчемність тих, що проти нього во імя гасел
»національно-українських« виступають, він може або розпочати зі невідомими
Українцями« боротьбу за Українську Державу, або зовсім од цілого того »україн-
ського державного будівництва« геть відійти. Ґенерал Залесський, на жаль, ви-
брав це друге.

Коли-б »свідома« українська інтеліґенція мала хоч трохи державного, полі-
тичного інстинкту, вона в данім випадку поступила-б зовсім инакше. Людям типу
ґенерала Залесського вона-б сказала : »будуйте на Українській Землі окрему
свою власну державу якою хочете мовою. Але будуйте її так, щоб це дійсно була
держава і щоб дійсно була вона суверенна. Це значить, що в цій державі Ви
самі, місцеві державні люде, без зовнішньої, метропольної, московської або поль-
ської допомоги, мусите правити, а для цього самі мусите бути сильні - самі
між собою мусите бути залізно зорганізовані. І коли Ви — своєю організованою
силою — будете на Українській Землі свою власну окрему державу будувати, то
ми нашою українською мовою і нашою близькостю до народу будем Вас всіма
силами піддержувати: будем всі Ваші державні розпорядки поясняти цією
зрозумілою для нашого народу мовою так, щоб народ оцінив Вашу державну працю,
щоб він знав, що вона йому для істнування необхідна, і щоб, за цю потрібну йому
працю, він Владу Вашу державну шанував і її за свою Владу законну признав.*

Тоді напевно люде цього типу, при їх енергії і дiловитисти, дійсно в мож-
ливо найкоротний строк вивчили-б українську мову і прийняли-б українську
ідею національну, яка-б владу їхню скріпляла, тоб-то в будові власної держави
їм допомагала. І була-б тоді Українська Держава, а в ній виросла-б і дозріла,
реальна а не літературна, Українська Нація . . .

Життя підтверджує власне наш державницький світогляд. Через димісії людей
типу ґен. Залєсського і через хвилеву перемогу »національно-свідомих« Україн-
ців, ми загубили свою Державу і одночасно загнали назад в літературу й всю
»українську націю«. Більшість тих, що воювала з »не-українською« Гетьманською
Державою під прапорами »української мови«, прийняла або прийме большовицьку
окупацію, з її єдиною всеросійською комуністичною правлячою

283

верствою, з її повним знищеням окремої української правлячої верстви, а
значить і з повним знищеням окремої української держави. За большовицьку,
народом українським прокляту, »українізацію«, — за дрібні під-комісарські по-
сади, до яких вони пруться, не маючи для державних посад ніяких инших даних,
крім свого знання »української мови«, — ці люде занапастили державу, а з нею
задержали в розвитку і націю.

Ґенерал Залєсський написав для нас по російськи оцю статтю, знаючи, що
вона буде надрукована українською мовою, і що буде вона одною з тих цеглин,
які ми, — беручи приклад з муравлів після великої бурі, — знов зносимо терпе-
ливо під відбудову нашої зруйнованої Української Держави.

Вячеслав Липинський.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.