Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

11. Національна програма тижневика „The New Europe"

Після вибуху світової війни Сетон Бостон продовжував свої націологічні досліди, маючи на увазі конкретні політичні завдання, які взяла на себе Антанта, визнавши право на самозначення недержавних народів. Щодо Австро-Угорщини й Балканів, то він міг виступати в ролі справжнього експерта. Але всесвітній характер катаклізму 1914-1918 років примусив його значно поширити цю первісну програму національних студій, а саме в напрямі європейського сходу, цебто на терени небіжки царської імперії. У цитованій уже тут його передмові до книги „Europe in the Melting Pot", автор сам констатує, що перші два роки війни він присвятив писанню інформаційних публікацій про східньо-европейські політичні справи, якими англійці мало цікавилися, уважаючи їх питаннями другорядного значення. Одночасно він доводив тезу, що ліквідація Австро—Угорщини та Европейської Туреччини є „природним і неминучим наслідком національної програми Антанти, урядово проголошеної, а навіть більше, що „без цього неможлива повна її перемога". Відтак автор підкреслив світове значення югославської проблеми з геополітичного боку та у зв'язку з німецьким прямуванням на Схід (Drang nach Osten). Через це, за його думкою, Антанта мусіла найбільшу увагу звертати також на Македонський фронт. Позитивно Сетон Бостон формулював свою національну програму в цей час у цих словах: „На мою думку, питанням територіяльного характеру, хоча вони були тільки засобом до мети, хронологічно належало першенство; ці питання, як я гадав, — зосереджені були довкола утворення Нової Европи на основі, в першу чергу, „національній, отже, обмежуючи Німеччину до природних її кордонів, відмовляючи польську та чеську самостійність, довершуючи італійське, румунське, югослов'янське та грецьке об'єднання й виганяючи турків з Европи".

Пропаганді цієї програми був саме присвячений лондонський тижневик „Нова Европа", заснований у 1916 р. Сетоном Бостоном. Ближчими співробітниками цього органу та цієї програми були: Масарик, Стід та італійська публіцистка п. Розе.

Конкретна програма „The New Europe" передовсім мала на увазі державних діячів і політиків, від яких на майбутній мировій конференції залежало полагодження національно-територіяльних питань. Сетон Вестон скаржиться, що власне у цих чинників таке справедливе і радикальне ставлення спірних національно-державних справ зустрічалося здебільшого з малим зрозумінням і ще меншою симпатією. Автор згадує, що „безмежна іґноранція відповідальних діячів" у цих справах з одного боку, а з другого — байдужість і непоінформованість щодо них ширшого загалу, спонукали його до засудження часопису: „The New Europe", який крім справ суто практичного характеру, поширював також нову ідеологію та погляди на національні питання. Цей часопис, між іншим, слушно критикував анахроністичну теорію абсолютної державної суверенности , доводячи, що засада невтручання суперечить ідеї проектованого Союзу Народів, як зверхнього органу над усіма державами, побудованого на засаді міждержавної співпраці, а, отже, й міжнародньої контролі. Крім цього, тижневик „Нова Европа" пропагував тезу, що національні домагання всіх поневолених народів моють бути в межах можливости якнайбільше задоволені, бо „заспокоєний націоналізм є першою істотною передумовою нового міжнароднього ладу". Цей ідеологічний напрямок апелював відтак до широких мас і головно до працюючого люду, що чим далі більше буде все активнішим чинником у міжнародній політиці, а через це має бути заздалегіть політичне добре поінформований і підготований. „Єдиним ліком проти теперішньої ситуації, — писав Сетон Востон з цього приводу влітку 1919 р. (сьогодні це його зауваження є ще більш актуальним), — є все більше ознайомлення з чужими країнами та усвідомлення того, що закордонна політика не є монополем декількох небагатьох людей, але безпосередньою й життєвою потребою кожного чоловіка й кожної жінки на цьому острові (цебто в Англії,-В.)". Це правильне твердження англійського націолога можна, звичайно, адресувати до населення кожної культурної держави й в цьому саме загальне національне її значення.

Засада й ідеологія цього демократичного світогляду були для англійського загалу з'ясовані вже наприкінці 1914 р. у книжці „Війна та демократія" („The War and Democracy"), що вийшла налкадом „Робітничого Просвітнього Товариства" при ближчому співробітництві Сетона Востона й другого англійського націолога, проф. А. Е. Ціммера.

Нова Европа. Українська справа й Росія. Я казав уже, що у часописі „Нова Европа" Сетон Вотсон поширив свою націологічну дослідну діяльність на Схід Европи. В попередньо наведеній тут його конкретній національно-політичній програмі немає, однак, згадки про східньоевропейські національні проблеми. Це пояснюється тим, що актуальними вони стали щойно після жовтневої революції (1917 р.) у Росії. На цю історичну подію „Нова Европа", звичайно, жваво реагувала. Також Сетон Вотсон цікавився цими справами, доказом чого є збірка його статей: „Европа в переродженні", де є вміщений і спеціяльний його нарис „Українська проблема", первісно оголошений в серпні 1917 року на сторінках „The New Europe" (ч. 44). Ця стаття доводить, що Scotus Viator добре був ознайомлений з українським питанням у цілому соборному його аспекті. Цікаво, що вперше він з ним зустрічається у підкарпатському варіанті під час його студій (1907-8 pp.) національних відносин у передвоєнній Угорщині. Слід звернути увагу на те, що крім шведа Р. Челлена, Сетон Вотсон — це другий чужинець, як спіціяліст у національних справах, — зрозумів світово-політичне значення української проблеми, уважаючи її одним з п'яти головних мотивів (англо-німецький антагонізм, ельзас-льотаринська справа, Царгород і Дарданели, югослов'янське питання), які спричинили вибух світової війни. Він це зазначає на вступі свого нарису про українську справу. „Про п'ятий мотив, каже він: „... про українську проблему можна виправдано сказати, що після трьох років воювання, громадська думка ледве що знає про неї. Розвиток подій після революції спричинився, що не можна більше її нехтувати, особливо через те, що революція ґрунтовно змінила традиційні відносини Австрії та Росії до цієї проблеми й між ними. Варто зазначити, що за думкою цього націолога, Переяславська умова, не дивлячись на дефекти її стилізації, є одним з найважніших актів і головніших стадій у розвитку новочасної Росії".

Сетон Вотсон недарма довго й ґрунтовно студіював національні відносини в колишній Угорщині. Він, що приїхав до Австрії, як мадярофіл, у процесі цих студій опинився на протилежному боці, чудово зрозумівши національну вдачу мадяр, непримирно ворожих до угорських поневолених народів. Цей націологічний досвід поміг йому швидко зорієнтуватися в істоті московсько-українського питання за методою аналогії. Критикуючи централістичну політику Столипіна, зокрема його виборчий закон з 1907 р. скерований проти „інородців", Сетон Вотсон пише у своїй згаданій статті про українське питання: „Дійсно, московські націоналісти у відношенню до України послуговуються тими самими доводами, якими мадяри там довго баламутили західню Европу у справах поневолених угорських народів..." Щодо нової Росії перед большевицьким переворотом, він вимагав переведення демократичної програми. Після жовтневої большевицької революції й окупації України Німеччиною Сетон Вотсон (у 1919 р.) рішуче висловився проти совєтського ладу, був за протибольшевицьку інтервенцію з метою відновлення на теренах СРСР демократичного ладу, категорично відкидаючи думку монархічної реставрації та домагаючись радикальної аґрарної реформи, а з національного боку перебудови бувшої царської імперії на федеративних засадах, що „єдино, — за його думкою, зможуть зосередити тенденції господарського життя та замирити їх з особливими національними потребами і поглядами лімітрофних народів". Побоювання з боку німецького „Drang nach Osten" через Україну привело Сетона Вотсона, як і Масарика до ідеї російської федератії замість здійснення також на сході Европи засади самоозначення народів, яку вони пропаґували щодо Австо—Угорщини, Німеччини та Балканів. Це цікавий приклад національного компромісу й капітуляції націологічної теорії перед практично-політичною vis major.

Критика метод Мирової конференції. Одним з найголовніших мотивів, виправдуючих потребу й рацію існування теоретичної націології — це конче потрібний її вплив на практичну політику. Націологія науковою методою має з'ясувати складні й заплутані національні питання, промощуючи так шлях до справедливого й доцільного їх полягодження практичною політикою. Теоретична націологія, отже, має модернізувати старі дипломатичні мотоди й сприяти повстанню нової дипломатії. Під час великої війни багато говорилося й писалося про це. Пропаґандором нових дипломатичних шляхів був саме тижневик: „The New Europe". Сетон Вотсон у своїх писаннях про політичні й націоналіні справи присвячував цій темі особливу увагу. Думали, що післявоєнна Европа має будуватися й огранізуватися в дусі цих нових засад, з врахуванням усіх наслідків, що виникали з визнаного права народів на самоозначення. Так, на жаль, це сталося. Крім єдиного В. Вілсона, що щиро перейнявся духом цієї нової національної ідеології, доказом чого його відомі „14 точок", як конкретна новоєвропейська програма, решта дипломатичних керівників Мирової Конференції, як теоретично, так і ще більше практично були прихильниками метод старої аристократичної дипломатії, не маючи великих симпатій до її демократизації. Недивно, отже, що мирові пакти вийшли здебільшого дуже компромісовими, маючи в собі багато зародків майбутніх національних конфліктів. Запобігти цьому марно намагався Сетон Вотсон, гостро критикуючи методи Мирової конференції й завчасу остерігаючи перед неминучими шкідливими її наслідками. Його цитована вже тут книга: „Европа в переродженню" саме кінчається такою критичною увагою. Маю на думці його статтю: „Великі й малі народи" (За нові методи в Парижі), опубліковану в червні 1919 р. на сторінках „The New Europe". Сьогодні, після 15 років можна сказати, що розвиток Европи вповні виправдав цю етнополітичну пересторогу видатного англійського націолога. Провідні думки й тези цього нарису були покладені в основу практичної націології. Вони органічно належать до програми націології, творячи інтегральну частину проблематики й завдань цієї нової науки. Через це слід на них тут зупинитися.

Сетон Вестон нагадує в цій статті історію трьох попередніх мирових конференцій, на яких була в XIX ст. витворена політична карта передвоєнної Европи, а саме Віденського конгресу (1815 p.), паризького (1856 р.) та берлінського (1886 p.). Автор слушно констатує, що всі ці мирові конференції цілковито знехтували інтереси й потреби поневолених народів. „Мотиви, права й бажання народів, про які передовсім розходилося, — каже він, — майже не бралися під увагу; їх державні діячі, представники немов якихось нижчих формацій у політичнім організмі Европи, мусіли бути вдячні, що мали право боронити свою справу перед судовим трибуналом конгресу, хоч не були його делегатами...".

Це оскільки йде про два останні конґреси — паризький та берлінський. Віденський, — національну засаду взагалі зіґнорував і карту Европи збудував, рахуючись виключно з династично-монархічними інтересами. При вирішуванні таким чином т.зв. „східнього питання" із врахуванням інтересів виключно європейських великодержав і з одночасним трактуванням балканських народів, як „німої худоби", скупчувався поволі той запальний матірял, що в 1914 р. привів до вибуху всесвітньої катастрофи.

Сетон Вестон слушно звертає увагу на те, що й на Паризькій мировій конференції залишилося чимало ще з цього староевропейського духу й дипломатичної техніки. Доказом цього маже бути вже сама її організація з рішаючої роллю, за його висловом, „самозванних" Рад п'яти чи десяті далі абсолютна непоінформованість головних керманичі цього мирового конгресу про територіяльно-національї питання, які вони вирішували (автор лишає майбутньом історику відповісти на це питання, хто краще склав політичн карту Европи: Клемансо, Ллойд Джордж, Орляндо або Меттерніх, Кастяріф і Талейран чи врешті Бісмарк, Андраші та Дізраелі); головно ж механічна система територіяльних компенсацій за рахунок народів і, звичайно, без їх згоді прикладом чого може бути т.зв. лондонський пакт, авансом компенсуючий вступ Італії до війни по боці Антанти на шкоду австро-угорських югослов'ян. Засада права народів на самозначення була святочно проголошена, але „народи все ще лишалися фіґурками на шахівниці". Головним прогріхою Мирової конференції було те, що вона все притримувалася „фікції абсолютної індивідуальної суверенности", хоча одночасно керувала Союзом Народів, існування якого звужувало поняття державної зверхности. Мирова конференція занадто обмежила голос представників поневолених народів, про долю яких рішала, в результаті „Нова Европа", яку вона збудувала, хоч й є значним поступом у порівнянні з передвоєнною попередницею, оскільки йде про задоволення національних вимог деяких середньоєвропейських лімітровних східньоевропейських народів, проте ж загалом, політичним витвором недосконалим, сприяючим новим загостренням національних питань. Сетон Востон, як націолог й етнополітик, своєчасно й слушно скритикував дипломатичну техніку будування „Нової Европи", добре передбачаючи на підставі нещодавнього історичного досвіду що ця метода веде до полагодження, яке жодним полагодженням не буде, бо навіть найбільший автократизм чи наказ не примусять окремих людей або народи до самогубства".

Після воєнна історія „Нової Европи" чудово виправдала цю прогнозу. Одночасно вона є живим і непереможним доказом, що у наш час неможливо вже „полагоджувати" національні питання старими дипломатичними методами. Інакше кажучи, що практична етнополітика мусить спиратися на висновках теоретичної націології, що єдино в стані розплутати складні міжнародні відносини й дати ключ до доцільного вирішення національних питань із державного теоретичного боку. Я свідомо й довше зупинився тут на ролі Сетона Вотсона та його часописі „The New Europe". Під цим оглядом серед новочасних дослідників національної проблеми йому належить одно з перших місць. Його слід уважати одним з фактичних фундаторів практичної націології.


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.