Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

13. Шляхами розвитку націології після війни

Інтерес до націологічних студій війни дуже збільшився після Першої світової війни. Однією з головних причин цього явища слід уважати гостру актуальність національного питання й після мирового конгресу, що вирішив його, оскільки йде мова про Европу, дуже компромісово, ухиляючись від послідовного переведення права самовизначення народів більш, ніж треба було з погляду політичної доцільности. Національна справа існує, отже, й надалі в Новій Европі у формі проблеми „національних меншостей". Це з одного боку. А з другого — у формі дуже войовничого паннаціоналізму (зглядно неонаціоналізму), отже, імперіялістичного націоналізму, що рішуче відкидає давнішу демократичну націософію, ідеологічно протиставлючи їй свою нову концепцію — автократичного та ірраціонального націоналізму, який виключає фактично міжнародній солідаризм і філософію національного гуманітаризму (італійський фашизм, німецький гітлеризм).

Пробудження кольорового людства й націологія. Але національне питання приваблює увагу ширшого загалу й дослідників-спеціялістів ще й з іншої причини. Коли перед 1914 р. доменою національних змагань і рухів була головно Европа й т.зв. біла раса, то після 1918 р. і під безсумнівним впливом світової війни почалася масова національна ферментація також серед кольорового людства і передовсім в Азії, як теж у Південній Америці. Перемога японців над Росією у 1904-1905 роках була смертельним ударом, дискредитуючим авторитет і непереможність білої раси в очах не лише азійських народів, мусульманського світу, але й кольорових племен у колоніях європейських держав. Світова війна, де кольорові війська були комбатантами білих, а чимало з них побувало також на європейських фронтах і мали нагоду зблизька придивитися до своїх білих панів у цьому божевільному "neglige", звичайно, ще більше привизила культурний престиж білої раси в очах жовтих, чорних і брунатних людей як Старого, так і Нового Світу. Коли, отже, перед світовою війною Европа мала до діла й знала конкретно тільки японське або китайське питання, що лякали її іноді привидом панмонгольської „жовтої небезпеки", яку так поетично-віщо змалював російський філософ В. Соловьов у своїх незвичвйно оригінальних „Трьох політичних розмовах" з таким віршованим свого роду мотто:

Панмонголизм, хоть имя дико,

Но мне ласкает слух оно:

Как би предвестием великой

Судьбини Божией полно...

... то після 1919 р. до цих традиційних питань евро-азійських взаємин прилучається ціла низка інших: індуське, індо-китайське, арабське, сірійське, єгипетське, мексиканське, муринське й т.д..— з маревом різних нових „панізмів", як пантуранізм, панславізм, панафриканізм тощо. Джерельно це питання змалював американський спеціяліст Лотроп Стодард (Lothrop Stoddard) у своїй ґрунтовній праці: „Здвиг кольорового людства" (The rising tide of color, 1923), який присвятив цій проблемі іншу свою незвичайно цікаву монографію: „Новий світ ісламу" (1920 p.), що трактує пробудження й активізацію кольорових племен у зв'язку з паніслямізмом, як націогенетичним чинником. Европейський читач має змогу ознайомитися з цими фундаментальними книгами видатного американського расолога з їх французьких перекладів, що появилися в Парижі незабаром після виходу в світ англійських оригіналів згаданих праць (Le nouveu du mond de Islam, 1923; Le flot montant des peuples de couleur, 1925).

Під цим оглядом заслуговує також на увагу книга нарисів французького знавця цих справ Є. Фора (Elle Faure). „Інші країни на обрію", що протиставлячи Схід Заходові, дає цікаві спроби характеристики масової душі негрів, арабів, індусів, китайців, японців, стараючись у кожного з цих позаевропейських народів збагнути найістотніші ознаки їхньої національної вдачі.

2. Ревізіонізм

Є ще одна причина, що сприяє поширенню та поглибленню націологічних заходів після війни. Маю на думці ревізіонізм переможених держав, а саме: мадярський і німецький. Критичне і вороже становище Німеччини та і нової Угорщини до мирових трактатів випливає з великодержавних, а не національних мотивів, їм розходиться про політичне відновлення status quo ante bellum, цебто про реставрацію історичного „стану посідання", про привернення довоєнних державних кордонів. Не треба доводити, що наявний політичний анархізм, не виправданий здебільшого жодними національними арґументами. На користь новопосталих держав — мадяри й німці національне менше втратили в порівнянні з тим, щоб втратили народи цих держав на випадок реставрації давношої Угорщини або Німеччини. Адже ані мадярський, ані німецький ревізіонізм не мав на увазі якоїсь часткової коректури теперішніх кордонів на підставі національної засади, їхній ревізіонізм — це лише тактичний засіб до поновлення своєї передвоєнної гегемонії над чужими сусідними народами. Ревізіоністична пропаганда цих двох держав зовсім безпідставно прикривається засадою національного самоозначення. Винародовлююча їхня політика щодо своїх національних меншостей, свідомо й програмове нехтуюча норми міжнароднього захисту, недержавних народів, є переконливим арґументом проти їх ревізіоністичних домагань, що є політичною загрозою європейського миру. З другого боку, положення мадярської й німецької найбільшої меншости, напр., у Чехо-Словаччині як національних меншостей, є з фактичного боку зовсім справедливо переведено.

Я згадую тут про цей ревізіонізм через те, що він радо поширює свою пропаганду під прапором начебто чистої націології. В дійсності ця „ревізіоністична націологія" є цілковито на послугах імперіялістичної політики, зневажаючи марку науки для замаскування своїх явно винародовлюючих і суто державницьких загарбницьких змагань. Треба тому з великою обережністю підходити до всіх націологічних заходів німецького чи мадярського походження. Цим я не хочу ще сказати, що націологічна праця в інших державах, оскільки вона має офіційний або напівурядовий характер, — є під цим оглядом бездоганна. На жаль, скрізь у націологічній акції відчувається наявний і чималий вплив політичної тенденційности, звичайно, з очевидною шкодою для їхньої об'єктивности з наукового боку. Але ця тенденційність найбільше вражає в німецьких націологічних заходах та в мадярському ревізіонізмі.

Властиво, в данім разі, як, зрештою, й взагалі націологія є тільки теоретичним вступом до етнополітики, цебто практичної національної політики. У своїй істоті національне питання є суто політичним. Не можна, отже, дивуватися, що політика домінує так необмежено над наукою у трактуванні національних справ. Проте навіть в інтересах самої практичної етнополітики є, щоб теоретична націологія була по змозі відполітизована. Бо лише тоді вона буде в стані зясувати належно й всебічно природу міжлюдських взаємин з національного боку, що, звичайно, є передумовою — постання такої націотехніки, яка зможе найкраще полагодити суперечності нашого часу.

Після цих критичних зауважень, які слід мати на увазі, студіюючи сучасну націологічну літературу та працю, можна тепер приступити до загального ознайомлення з фактичними досягненнями в ділянці націології в післявоєнній добі.

3. Німеччина.

Сучасна націологія плекається, як про це вже згадувалося, в кількох різних формах. З них головнішими можна уважати такі:

а) націологічні установи (інститути, товариства, семінари);

б) національні журнали та спеціяльно друковані органи;

в) націологічні й націографічні спеціяльні публікації;

г) викладання націології в школах.

Не маючи на увазі писання докладного історичного нарису новітньої націології з післявоєнної доби, я обмежуся в дальшому викладі ілюстрованим матеріялом з кількох головних країн, де національним дослідам присвячується спеціяльна увага. З методологічних причин, щоб не повторюватися й уникнути зайвого розпорошення цього матеріялу, я розподіляю його далі за географічним принципом, а не попередньо поданим речевим розгрупованням по фактичному змісту; цебто ввесь матеріял (а, б, в, г) подаю отут відразу й разом для країни зосібна. Найбільше таких установ дуже різноманітного характеру та типів має Німеччина. Крім мотивів політичних, про які була мова попередньо, пояснюється це відомою тенденцією німецької науки до спеціялізації й систематизації теоретичних і практичних дослідів. Німецькі націологічні установи з одного боку мають на увазі вивчення національної проблеми взагалі, а з другого боку систематичне ознайомлення з національним походженням і долею закордонних земляків. Як сказано, в одному і другому випадку сильно відчувається на цій націологічній праці політична тенденція.

3 головних німецьких націологічних установ слід згадати оці: Берлінське „Німецьке товариство для вивчення національного права" (Deutsche Gesellschaft fur Nationalitatenrecht), в Штутґарті існував „Німецький закордонний Інститут (Deutsches Auslandsinstitut), завданням якого було вивчення справ за- й прикордонних (Grenz- und Auslandstudien); в Липську знову працював при німецькому культурно-політичному товаристві Інститу для вивчення закордонного німецтва та науки про закордон (Institut fur Auslanddeutschtum und Auslandkunde der deutschen Kulturpolitischen Gesellschaft); при університеті в Марбурзі (Marburg) заснований був „Інститут для вивчення при- й закордонного німецтва" (Institut fur Grenz- und Auslanddeutschtum), зв'язаний з відповідною катедрою спеціяльним німецькознавчим семінаром в цьому університеті.

Поза цими установами програмове націологічного призначення в Німеччині національні питання побічно студіюють ще кілька інших товариств: Східньо-европейський Інститут (Osteuropainstitut) в Бреславі або Німецький науковий Інститут для Ельзас-Льотарінґських справ (Wissenschaftliches Institut der Elsass-Lotharinger im Reich). Також „Інститут закордонного німецтва та науки про чужину" (Institut fur Auslanddeutschtum und Auslandkunde) у Мінстері, що мав напрям своїх студій націологічний. Питання із обсягу націології трактуються відтак у берлінській „Високій політичній школі", де восені 1930 р. закладена була спеціяльна катедра загальнонімецької політики, інакше кажучи, для політики німецького соборництва.

Керівник цієї катедри М. Г. Бем (М. Н. Boohm), талановитий німецький дослідник національних питань і один із найактивніших каменярів німецької націології, написав для „Етнополітичного Альманаху" (Ethnopolitischer Almanach, 1931) — програмову розвідку: „Завдання й організація європейських націологічних студій", де знайомить читачів з сучасним станом цієї справи у Німеччині та в Европі взагалі, а крім цього зосібна присвячує увагу націології, як такої, й викладам з цієї дисципліни на високих школах. Автор слушно констатує великі прогалини під цим оглядом. Націологія не плекається ще систематично. Викладалася у Німеччині спорадично, більше у семінарах чи в спеціяльних установах, ніж на високих школах, де немає досі окремих катедр цієї дисципліни. Нема, зрештою, у цьому нічого дивного. Адже сам М. Г. Бем, — це піонер націологічних студій в Німеччині, як видно з наведеної цієї його програмової розвідки, не продумав цієї справи послідовно до кінця. Пропагуючи конечну потребу систематичного вивчення національних питань, він проте на вступі застерігається, що в цім випадку „не розходиться про утворення якоїсь нової науки...". Він закидає ту парцеляцію проблеми нації поміж кількома різними науками, яка тут була вже скритикована й рішуче відкинена з огляду на свою непридатність. Об'єднуючим моментом, за думкою автора, могла б бути нова соціографічна метода при досліді національних явищ поміж окремими науками. Так він гадає, й хоче з'ясувати істоту нації, як суспільної групи. Такий зайво складний шлях пропонує Бем для того, щоб врешті прийти до єдиного правильного висновку, а саме: соціографічною методою сконструювати „науку про націю" (Nationalitatskunde), отже, ту саму націологію, як спеціяльну наукову дисципліну, присвячену виключно систематичному вивченню нації, як він каже, й мають служити фактичні матеріяли, публіковані на сторінках „Етнополітичного Альманаху", й яка має з'ясувати тверезо та конкретно організаційну розбудову поодиноких національних груп. Здавалося б, що тепер все є в прядку. Алеж ні. Ба трохи нижче, маючи на увазі конкретне завдання національної політики, цей самий автор проголошує потребу іншої націологічної дисципліни, яку він „науково хоче назвати „етнополітикою". Проблематику та завдання цієї етнополітики він уявляє собі так: „її загальним завданням, — каже він, — буде стежити за боротьбою і змаганнями народу та народности зо всіма силами, з якими національні прояви, як відрубний світ явищ, мають до діла, під умовиною використання для цього всіх мислимих засобів. Таким чином, — читаємо далі, — відчиняються перед нами останні двері: й ми стаємо перед основним і рішальним питанням, — чим власне є нарід, як історична особовість, як втілення народництва, як носій народности та національного характеру? Ця основна наука, яку Осип Вільфан (голова відомих Европейських Конґресів для національних справ і представник словінської меншости під Італією, — О.Б.) називає етнікою та яку ми хочемо назвати загальною теорією націй, систематично й зв'язано досі не була ще викладана взагалі".

В чім справа? Кінець цитати Бема — це і є власне визначення націології, як самостійної та спеціальної науки про націю. Але початок її має на увазі вивчення реальної національної політики, як підстави для теоретичної націології. Це націотехніка, цебто практична націологія. За Р. Челленом, про що вже тут згадувалося, саме цю практичну націологію найдоцільніше назвати етнополітикою. З методологічних і практичних міркувань краще однак розмежувати завдання й навіть щодо назви розрізнити ці дві частини націології — практичну, тобто етнополітику від теоретичної, цебто націології. Коли перша й своїй істоті є передовсім націотехнікою, а, отже, й нормативною дисципліною, то націологія мусить лишитися чистою наукою (science pure) програмове об'єктивістичною. Через це до її компетенції належить й націософія, цебто філософія нації, але знову таки не в розумінні того чи іншого національного месіянізму, тільки як систематичний вислід наукового досліду національної вдачі окремих народів, методою соціологічної типології й характерології. Націософія має, отже, науково з'язувати істотні ознаки національної особовости окремих народів, а таким чином їх функціонувальну ролю.

На цьому прикладі читач добре може побачити, який хаос усе ще панує в націологічних студіях і скільки зайвих непорозумінь може тут виникнути на ґрунті самої лише термінології. Новий ще доказ, як слова й назви можуть заплутувати й затемнювати без потреби й на шкоду справи її суть та розуміння. Свої погляди на націю М. Г. Бем має розвинути в спеціяльній монографії, що буде обґрунтованням етнополітичних і націологічних тез цього автора.

4. Журнали й публікації. З черги переходимо до німецьких журналів і публікацій націологічного характеру. Зазначимо тут лише найголовніші з них. В Липську з 1930 року виходив „Deutsche Hefte fur Volks- und Kulturbodenforschung" пересічні публікації націологічного характеру, але спеціально призначені вивченню сучасного німецького буття у соборному аспекті цього питання. Слід взагалі відмітити, що вся німецька націологія у всіх її проявах має яскраво національний, та, якщо можна так висловитися, германоцентричний характер. Звідки й не менш яскрава політична її тенденційність, всупереч не раз щирому бажанню утриматися на висоті об'єктивної науковости.

Штутґарський німецько-дослідний інститут, згаданий тут попередньо, що розвинув свою працю у великому маштабі, й при якому існує багата спеціальна бібліотека, архів, музей, що містився у власному великому будинкові — „Дім всенімецькости" (Нaus des Deutschtums), видавав свій спеціяльний часопис „Der Auslanddeutsche" (Закордонний німець), цікавий, як вичерпне джерело фактичного та інформаційного матеріалу про положення й життя сучасних німців по всьому світі. Його заходами вийшла відтак окрема серія публікацій меншого формату, що так само й монографічною методою трактують питання німецькознавчого характеру.

Тут цитувався вже „Етнополітичний Альманах" (Ethnopolitischer Almanach), що починаючи з 1930 р. щороку видавався цим інститутом. Це був провідник в „європейських національних рухах", як з'ясовує таке його інформаційне призначення підзаголовок цього річника. Крім кількох теоретичних та історичних статей на національні теми в „Етнополітичнім Альманасі" був цікавий відділ документів; отже, ухвал та постанови міжнародніх конгресів й установ у зв'язку з актуальними національними проблемами; потім досить обширна етнополітична хроніка з усієї Европи з багатим фактичним матеріялом про життя головно національних меншостей та поневолених народів; врешті, бібліографічний покажчик новітньої націологічної літератури. Таким чином при згаданій установі, як свого роду націологічній централі, твориться „Етнополітичний Архів". Хоча на цих альманахах і лежало незаперечне тавро політичної тенденційности, проте при вмілому і критичному користуванню цими публікаціями, вони можуть бути корисними для націологічних студій. Доводиться констатувати, що є це покищо перша та єдина спроба в цим напрямі.

5. Конґрес європейських національних меншостей.

„Етнополітичний Альманах", як видко вже з його назви, є публікацією практично-націологічного характеру. У зв'язку з цим слід тут згадати про одну установу також етнополітичного характеру, що у великій мірі стимулювала появу „Етнополітичного Альманаху". Я маю на увазі „Конгреси європейських національних меншостей" (Europaische Nationalitaten Kongresse), що об'єднують представників майже 40 мільйонів національних меншостей в повоєнній Европі, які належали до 40 національних груп та 14 націй в 14 державах. Ця організація постала в 1925 році з німецької ініціятиви. Одним з її піонерів був покійний генеральний секретар Е... — д-р Евальд Амменде (Е. Ammende), що саме німці були ініціяторами цих конгресів, це зовсім зрозуміле. Адже німецький нарід національне є найбільш пошматований та має свої меншости в десятьох державах. Понад вісім мільйонів є таким чином розпорошено поза Німеччиною, Австрією й Швайцарією.

Згадані конгреси європейських національних меншостей спочатку засідали щороку в кінці літа в Женеві, відтак у Відні та у Берні. До 1934 року відбулося 11 цих конгресів. Головою їх був згаданий вже тут представник словінської меншости в Італії — д-р О. Вільфан (І. Wilfan). Генеральний секретар їх має постійний остідок у Відні. Завданням Е... є поширення й поглиблення міжнародного правного захисту існуючих національних меншостей. Ці конгреси — фактично є прилюдною трибуною, звідки поневолені народи, оскільки вони представлені в цій централі, мають змогу виступати зі своїми скаргами й домаганнями перед усім світом. Провід E.N.K. дбав про те, щоб Союз Народів виявляв більшу активність у справах захисту національних меншостей, поскільки це належить до його компетенції. E.N.K. ставиться критично до мирових умов, що витворили сучасне положення національних меншостей у багатьох випадках зовсім незадовільним, бо міжнародньо-правний захист є ілюзоричний та існує лише на папері; фактично ж національні меншости зовсім здебільшого віддані на поталу державно пануючої більшости. Проте E.N.K. ідеологічно відкидають мілітарний ревізійнізм, як засіб усунення кривд національних меншостей та покращання їхньої долі. Вони тримаються тієї думки, що поганий мир все ж таки ліпша річ за найкращу по своїм можливим наслідкам війну. На сторінках цієї праці — це буде спеціяльно мова про етнополітику, мені доведеться нераз повернутися до цієї справи. Додати ще слід, що українці представлені були в цій установі та брали активну участь у конгресах європейських національних меншостей.

Цій установі націологічна сучасна література завдячує одну актуальну публікацію, а саме: „Nationalitaten in den Staaten Europas" (Народи, фактично національні меншости в європейських державах, 1931 р. з додатком у 1932 p.). Ця величезна книга (566 стор. великого формату) є першою спробою фактичного змалювання положення національних меншостей у 14 європейських державах. В 40 статтях за числом цих меншостей, представлених в E.N.K. а підставі автентичних матеріялів, маємо в цьому збірнику докладний звіт про сучасний стан окремих національних меншостей майже в усій Европі. Не можна дивуватися, що цей огляд є переважно критичний і подекуди політичне тенденційний, освітлюючий стан речей під кутом національного максималізму. Проте для кожного націолога й головно етнополітика ця публікація може бути цінним джерелом під умовою, звичайно, вмілого та критичного користування нею.

Гірше справа мається у Німеччині з навчанням націології на високих школах, як це констатує М. Г. Бем. Чиста націологія ще не заведена, як спеціяльна дисципліна в плянах навчання високих шкіл. Фактично націологічною методою плекається положення німецького народу в прикордонних зонах або закордоном в спеціяльних Інститутах чи товариствах, як про це була мова попередньо. Лише Марбурзький університет мав катедру цієї науки. Правда, у Кенігсберзі існував спеціяльний націологічний семінар, в Берлінській школі політичних наук у 1930 р. була заснована окрема катедра для німецької політики з відповідним при ній семінарем.

Після першої світової війни можна було сконстатувати в Німеччині велике поширення націологічної спеціяльної літератури. Головніші праці з цієї ділянки реєструються у бібліографічних покажчиках „Етнополітичних Альманахів". З праць цього характеру слід згадати джерельну історично-соціологічну монографію проф. М. Мітчерліха (М. Mitscherlich) про формування західньо-европейських націй і новочасний націоналізм (Der nationalismus Westeuropas, 1920) — та спеціяльну публікацію: „Нація й національність", що вийшла як додаток до III тому „Соціологічного Річника" (Jahrbuch fur Sociologie, 1927), — й виключно присвячена науковому з'ясуванню проблеми та істоти нації соціологічною методою. На увагу заслуговує відтак менша студія Фельса (Dr. Pels) про поняття та істоту нації (Begriff und Wesen der Nation) у збірці „Deutschtum und Ausland" (.6,1927).

Наприкінці цього року слід згадати щомісячний орган Союзу національних меншостей в Німеччині „Kulturwehr", спеціяльно присвяченого інформації про культурне положення ненімецького населення в німецькій державі. Він почав виходити у Берліні в 1925 році за редакцією сербо-лужицького публіциста Яна Скали. Після гітлерівського перевороту нова влада заборонила цей журнал, але відтак зняла свою заборону і він виходив знову як квартальник, звичайно, рахуючись з політичним режимом гітлерівської Німеччини.

6. Австрія.

Нова Австрія виявила також чималу активність на полі націологічних дослідів. Керує цими студіями відомий австрійський вчений проф. В. Вінклер. Австрійська націологія мала переважно статистичний напрям. Не треба доводити, яке велике значення може мати статистика для націологічних дослідів взагалі, а зі становища національних меншостей зокрема. Адже ж справа національної статистики є одним з найболючіших питань як теоретичної націології, так і практичної етнополітики. Заходами проф. В. Вінклера в 1922 р. у Відні був заснований Статистичний Інститут народів меншостей, що розвинув дуже жваву видавничу діяльність. Між іншим, його заходами вийшов фундаментальний „Статистичний підручник соборної німецькости". Відтак накладом цієї установи було видано фундаментальний „Статистичний підручник європейських народів", як одна з перших спроб з'ясування національних взаємин в Европі у світлі статистичних даних. На жаль, цікавий цей почин, як слушно це підкреслила критика, не уникнув політичної тенденційности за рахунок наукової об'єктивности.

У Відні виходив також спеціяльний націологічний журнал, головно етнополітичного напрямку, а саме щомісячник "Нація й держава", як часопис, що своїм завданням уважав систематичне вивчення справи європейських національних меншостей. У ньому політика також здебільшого домінувала над наукою.

7. Польща.

Відновлена самостійна Польща національними справами цікавиться більш теоретично, ніж практично їх вирішує, не зважаючи на очевидну політичну актуальність проблеми національних меншостей для цієї держави. Після Німеччини, Польщу, як країну національних дослідів, можна поставити на другому місці. Цікаво, що й характер національних студій в цих двох країнах дуже подібний: в обох цих народів вони зосереджуються довкола державно-національних інтересах свого народу, цебто мають націоцентричний напрям. Німецька націологія виходить і базується на вивченню соборної всенімецькости; польська — також має яскраво польогоцентричний напрям навіть і тоді, коли фактично вона виходить у цих студіях далеко поза межі Польщі, як напр., у систематичних дослідах азійського сходу або Кавказу.

Націологічні студії в Польщі зосереджені у варшавському Інституті дослідів національних справ (Instytut badan spraw narodowosciowych), що був заснований 1926 році і на чолі якого стоїть згаданий вже тут попередньо націолог Ст. Й. Папроцкі. Цей Інститут реорганізовиний в 1926 p., має кілька спеціяльних секцій (для досліду справи української, жидівської, литовської й німецької), а крім того загальну секцію для вивчення національних питань в сусідніх країнах. Його накладом видається націологічний журнал — „Sprawy Narodowosciowe" з французьким додатком „Question minoritaires" (Справи меншостей), для інформації чужини, що

виходить чотири рази у рік. Згадана польська націологічна централя видає також книжки, присвячені вивченню та з'ясуванню національної проблеми („Biblioteka Narodowosciowa"), В цьому видавництві минулого року вийшла студія заслуженого польського націолога Л. Василевського: „Національний склад європейських держав" (1933 p.), яку можна вважати першою систематичною етнологічною націографією сучасної Европи.

Польська націологія в останніх роках почала спеціялізуватися за засадою поділу праці. Так, напр., в 1931 р. в Торуню був заснований спеціяльний „Балтійський Інститут", завданням якого є організоване вивчення Поморя. У Вільні існує „Науково-дослідний Інститут для Сходу Европи", у Варшаві працює інтенсивно „Східній Інститут", що видає квартальник „Wschod-Orient", у Кракові „Товариство для дослідів Сходу Европи". Всі ці польські установи розвинули чималу видавничу та викладову діяльність. Практично-націологічний характер має варшавський, добре редагований, тижневик „Biuletyn Polsko-Ukrainski" — спеціяльно присвячений аналізі польсько-українських взаємин.

Польська націологічна література за останні часи наявне поширюється. В цій діяльності чільне місце належить невтомному й заслуженому каменяреві польської націології, попередньо цитованому Л. Василевському (Плохоцькому), авторові багатьох націографічних і етнологічних книг і розвідок на різних мовах, а також і джерельної польської монографії про українське питання: „Ukraina і sprawa ukrainska", Краків, 1911 p.), яка пізніше вийшла у новому виданні й з новим заголовком: „Ukramska sprawa narodowosciowa w jej rozwoju historycznym", (1925 p.). В новітній польській націологічній літературі на окрему увагу заслуговує спеціяльна студія проф. М. Гандельсмана про розвиток новочасної нації, вміщена на вступі першого тому його націознавчих розвідок: „Rozwoj narodowosci nowoczesnej" (1923 p.), а, отже, й як цінний вклад до наукової теорії нації взагалі.

Велике зацікавлення до національних питань виявляє польсько-національна демократія. До її табору належать два активні націологи: С. Ґрабскі, автор етнополітичної монографії „Panstwo narodowe" (1929 p.) та проф. P. Рибарскі, що видав соціологічну студію „ао, еоа і аа" (1926 p.). На жаль, в обох цих працях наука є на послугах політики й державного націоналізму.

Як було вже зазначено, крім загально націознавчих установ і видань, в Польщі функціонувало ще кілька спеціяльно польонознавчих товариств і організацій, здебільшого практично-етнополітичного характеру, завданням яких є захист або поширення польськости в прикордонних провінціях, як напр., „Zwiazek Obroncy Kresow Zachodnich" з централею в Познані, що видає часопис „Strazniza Zachodnia", орган „Wschod Polski") до цієї категорії доводиться зарахувати також товариство „Rada organizacyjna polakow z zagranicy", яка видає свій часопис „Polacy zagranica".

Як бачимо, теоретично націологія в Польщі була представлена добре, на жаль, не можна сказати, щоб польська теоретична націологія мала вплив на практичну етнополітику польської держави. Під цим оглядом треба сконстатувати наявний дисонанс. Практично нова Польща не знайшла шляху до позитивного вирішення національних питань, зосібна ж українського. До речі, варто тут згадати про спробу національних меншостей в Польщі видавати свій орган. Маю на увазі місячник „Natio", що почав виходити у 1927 році і де всі матеріяли друкувалися паралельно в чотирьох мовах: польській, німецькій, французькій та англійській. Цей часопис, що мав обслуговувати національні інтереси української, жидівської, німецької та білоруської меншости в Польщі, на жаль, проіснував недовго.

8. Чехо-Словаччина.

Теоретично міркуючи, можна було б припускати, що нарід, який зазнав національного утиску, визволившись й ставши самостійним, не повинен би був утискувати свої національні меншості. Практика багатьох нових держав, що постали після війни, проте заперечує цю етнополітичну гіпотезу. З тим більшою сатисфакцією доводиться відмітити під цим оглядом Фінляндію та Чехо-Словаччину; обидві ці держави практично дали своїм меншостям більше, ніж нормально були до цього зобов'язані відомими міжнародніми нормами про захист національних меншостей. Молода Чехо-Словаччина після свого утворення опинилася перед двома тяжкими національними питаннями: німецьким й мадярським. З боку цих двох національних меншостей загрожувала їй досить реальна небезпека протидержавної ірреденти. Німецьке питання впродовж останніх років було практично і позитивно полагоджено. Німці творять складову частину політичної коаліції в Чехо-Словаччині. Також серед мадярської меншости позитивізм поширюється і здобуває нові позиції. Цікаво, що опозиційне і ревізіоністично настроєні саме підкарпатські мадяри. Певні дисонанси у чехо-словацьких взаєминах або в державній політиці на Підкарпаттю зв'язані якраз з цією небезпекою іредентичного ревізіонізму або традиційного чеського русофільства. Докладно, з'ясовувати ці справи виходило б за межі цієї праці. Загально-теоретична про це мова далі в розділі про етнополітику. Немає зрештою нічого дивного, що Чехо-Словаччина виявила стільки зрозуміння і вміння в ділянці практичної етнополітики. Під цим оглядом вона мала давню й живу традицію та добру ідеологічну спадщину. Була тут мова про Ф. Палацького та його модерне розуміння національної засади в дусі рівноправности й справедливости, з рішучим запереченням принципів національної гегемонії чи виключности.

Відомий чеський публіцист та каменяр чехо-словацької самостійности К. Гавлічек рельєфно зформулював основну засаду міжнаціональних взаємин у своїй знаній тезі: „Я — пан, титан!" Свого часу цей клич був сказаний на адресу німців, як засаднича база для німецько-чеського порозуміння в колишній Австрії; тепер чехи практичо здійснюють цю тезу у відношенні до своїх німецьких співгромадян, перемагаючи атмосферу традиційної чехо-німецької ворожнечі програмовим прямуванням до політичної симбіози (співжиття) між німцями та чехами в рямцях Чехо-Словацької республіки. Сприяє цьому складному, але націологічно незвичайно цікавому процесу той факт, що на чолі Чехо-Словацької молодої держави стояв і політичним життям її правили націологи з фаху. Президент Т. Г. Масарик а також і постійний міністер закордонних справ Єд. Бенеш.

Це токрається практичної етнополітики молодої Чехо-Словаччини. Але також й теоретична націологія плекається в цій державі систематично й програмове. Організація спіціяльних і зосереджених націологічних дослідів у Чехо-Словаччині датується відносно віднедавна. Щойно наприкінці 1929 року у Празі було засновано „Чехо-Словацьке товариство для вивчення національних питань" (Cesko-slowenska Spolecnost pro studium narodnostnich otazek), завдання якого є „наукове й систематичне вивчення національних і міжнародніх справ у себе і за кордоном, особливо ж зі становища міжнароднього й внутрішньодержавного та з боку правного, політичного, адміністративного, статистичного, соціологічного, географічного й геологічного, історичного та преісторичного, народо-господарчого, загально-культурного, зокрема ж шкільного".

Як бачимо тут з цитованого §2 Статуту цього Товариства, що його діяльність передбачає суцільну програму націологічних дослідів, які воно переводить суто-науковою методою. Заходами „Ч.С.Т.В.Н.П." виходить багатий і цікавий за змістом квартальним „Національний огляд" (Narodnostni obzor), а в 1933 заснована була спеціяльна бібліотека „Національні питання", де публікуються менші та постійні самостійні розвідки націологічного характеру. Досі в цьому виданню вийшли дві добрі інформаційні брошури: д-ра 3. Пешка „Культурна автономія національних меншостей" й І. Хмелярка „Европейські меншості та їхні організації" (1933 p.).

Націологічного характеру є також дві чеські установи, а саме: Слов'янський Інститут (Slovansky Ustav), та Східний Інститут (Orientalni Ustav), формально засновані вже 1922 p., фактично вони розпочали свою працю щойно в 1928 р. Перший з них має на увазі вивчення слов'янських народів, як шлях до переведення в практиці слов'янських взаємин, спеціяльним завданням його є вивчення Словаччини та Підкарпаття. Другий — теоретично й практично цікавиться Далеким та Близьким Сходом. Обидві установи розвинули жваву викладову та видавничу діяльність.

Крім цього в Празі існувала ціла назка установ націологічного характеру, присвячених вивченню окремих народів і плеканню систематичних з ними зносин: напр., Французький Інститут, Інститут італійської культури; Американський, Голляндсько-Скандинавський, Іберо-Еспанський Інститут, щоб назвати головніші з них. В їхній діяльності практична націологія гармонійно переплітається з плеканням фактичних взаємин з даною країною або народом.

Теоретична націологія також була поставлена у Чехо-Словаччині дуже добре. Як було зазначено, мала вона серед Чехів давні традиції та видатних представників. Передовсім — Т. Ґ. Масарика, а відтак д-ра Єд. Бенеша, які обидва трактували національні питання зі становища соціологічного реалізму, під кутом філософського гуманізму, міжнароднього солідаризму та природної синтези між національним та вселюдським елементом у суспільному процесі.

Наприкінці світової війни чеське філософічне товариство -„Filosoficka Jednota" в Празі заініціювало цикл викладів, спеціяльно присвячених з'ясуванню проблеми нації з різних головних боків виявлення її істоти. Наводжу тут наголовки цих викладів, які наочно свідчать про витриману програмовість цього циклу під націознавчим оглядом.

Наукове і філософічне поняття нації (проф. А. Углірж), Нація й земля (доц. В. Дворський), Плем'я й нарід (проф. Я. Матейка), Расові теорії та нація (проф. Є. Радль), Нація й мова (проф. В. Фляйшиганс), Нарід та його література (проф. М. Гашковец), Людина культура й нарід (проф. К. Хотек), Розвиток національної ідеї в Чехах (І. В. Новак), Народи в історії ( Г. Опоченський), Народність у мистецтві (В. Штех), Національна наука (Є. Радль), Релігія й нація (Ф. Жілка), Нація й народне господарство (проф. Я. Мацек), Нація й соціологія (В. Клінеберґер), Етика національних відносин (В. Гох), Нація, держава і право (проф. Яр. Каллаб), Нація та імперіялізм ( І. В. Гаунер), Поняття Чехо-Словацького народу (Ант. Штефанек), Дух чеської історії в нашому мистецтві (проф. 3. Неєдлий), Про істоту чеськости (Я. Гербен).

Цей цикл, на жаль, не був доведений до кінця; жовтневий революційний переворот у Празі (1918 р.) перервав ці виклади. Але вісім з них, що вийшли друком трактують основні питання національної проблематики (поняття і дефініцію нації, раси, мови, літератури, держави, права, релігії, істоту чехо-словацької національної синтези) є дуже цінним надбанням з погляду сучасних націознавчих наукових змагань.

Що інтерес до націологічних студій у Чехо-Словаччині не занепадає, доказом цього може бути постання і жвава діяльність попередньо згаданих тут національних товариств з Чехо-Словацьким Товариством національних питань на чолі. Але й громадська чехо-словацька опінія жваво цікавиться націологічними проблемами. Ілюстрацією цього можна уважати цикл прилюдних викладів про націю й націоналізм, влаштований в Празі в 1932 р. Програмове вони також цікаві, як доказ поглиблення новітньої чеської націології. Ось теми цього другого циклу націоналістичних викладів: Розвиток національної свідомости (Н. Славік), Націоналізм і народність (3. Неєдлий), Нація як завдання (І. В. Козак). До них слід ще додати виклад проф. Ем. Радля: Народність, як наукова проблема (1929 p.). В цих викладах програмове підкреслюється динамічне (психоволюнтаристичне) розуміння нації в протилежність до давніш більш поширеного (біоетнічного) її трактування. Чеський філософ проф. Козак з наголосом, напр., підкреслив, що нація не є щось наперед дане, але що це програмове завдання що і виконання. Ще більш радикально ставить і вирішує це питання видатний чеський біолог і філософ проф. Ем. Радль (Em. Radl). Він рішуче відкидає расове трактування проблеми нації, як і взагалі заперечує встановлення національної приналежности на підставі т. зв. об'єктивних ознак нації (походження, території, мови, культури...). За його думкою, нація як і релігія, з одного боку, є доменою суб'єктивних проявів кожної окремої людини, а з другого — впливу на неї суцільного оточення, головно громадської опінії та державно-політичного примусу. Характеризуючи націю, як суспільне явище, проф. Е. Радль каже, що „народність не є чимсь первісним від природи даним; вона є до певної міри продуктом суспільних умовин. Народність не виростає безпосередньо ані з фізичних, ані з психічних властивостей окремої людини; вона щойно витворюється під впливом громадського життя, отже умовин господарських, впливу школи, родинного та громадського виховання. Інакше кажучи, залежність людини від оточення, від її матеріяльних умовин, від її урядового положення, від суспільних відносин, — є передумовою для її національного світогляду".

В згоді з психо-волюнтаристичним розумінням істоти нації, цитований чеський вчений уважає, що „народність не є ознакою людини, але її обов'язком; не є, отже, вроджена людині, але витворена нею; не є продуктом крови, але закликом до сумління людини; не є витвором століть, але програмою на майбутнє. Суспільне трактована народність не є продуктом природи, але належить до того світу, який ще не існує, але має існувати, є віконцем з того світу явищ до тамтого світу вічности...".

Ясно, що згаданий автор має на увазі модерну націю. Його цікавить не в генетичному аспекті її розвиток, але в сучасній стадії процесу, як етап до майбутнього завершення. Трактуючи націотворчий процес виключно з динамічного становища, проф. Ед. Радль не доцінює й недобачає в цьому певні статичні моменти, зафіксовані в історичному минулому. Націолог, звичайно, мусить згармонізувати ці два боки націотворчих процесів, не забуваючи також про їх історичний аспект і ретроспективу.

Я зупинився тут трохи довше на націологічній теорії проф. Е. Радля через те, що вона є характерна для новітніх шукань у ділянці націознавства. Всупереч деякій своїй однобічності вона вказує нові напрями та шляхи для сучасної націології.

Зрештою, чеську націологію ідеологічно характеризує наявне приголошення до демократичного світогляду. Вже каменяри чеського націознавства, — Масарик і Бенеш, — органічно виводили та зв'язували новочасні національні рухи з демократизмом нової доби. Ту тезу, що демократія є передумовиною масового націоналізму, — обстоюють також майже всі чеські націологи. Докладно й спеціяльно з'ясував її 3. Фірлінґер у своїй недавній монографії „Демократія і національне питання" (1932 p.). Винятком щодо цього лишається відомий лідер молодочехів, а після війни національної демократії д-р К. Крамарж. Ідеолог неославізму, що засадничо не визнавав і не визнає право українського народу на самоозначення, д-р К. Крамарж у полеміці з націологічною теорією та соціологічною методою міністра Є. Бенеша, іронізує засади демократії та принцип самоозначення народів з погляду становища національної держави, захищаючи позиції т. зв. інтегрального націоналізму, цебто фактично гегемонію пануючої нації в державі з різнонацюнальним складом населення. Під цим оглядом ідейно програмовий характер має його полемічна студія проти слов'янської ідеології й політики міністра Є. Бенеша — „На захист слов'янської політики" (1926 p.), до речі, непримиримо ворожої до українського самостійництва, яке до речі, д-р Крамарж все ще вважає австро-германською вигадкою й нежиттєздатним. Зате він уперто боронить позицію „єдиної неподільної Росії...".

9. Франція.

Не можна заперечити, що у франції після війни присвячується багато уваги народознавчим дослідам. Сучасна французька націологія має здебільшого загальний характер. Конкретний матеріял для своїх дослідів вона шукає поза межами Франції. Вона нехтує, або недобачає початків національне визвольних прямувань на теренах цієї країни, що традиційно все уважається клясичним типом національної держави. Не лише французька політична думка, а також і наука, все ще немов загіпнотизовані революційним ідеалом „єдиної й неподільної" Франції. Французький представник у Союзі народів, Г. де Жувеналь, під час III сесії цієї установи (у вересні 1922 року), на якій саме дебатувалася справа міжнароднього захисту національних меншостей, склав таку заяву від імени свого уряду: „якщо Франція не підписує таких пактів, так це через те, що вона не має меншостей. Щоб знайти меншості й Франції, треба було б їх вигадати". Факти новітнього політичного розвитку Франції подекуди заперечують це категоричне твердження. Сьогодні тяжко вже відкидати зовсім як справу ельзаську, так і зокрема бретонську, що обидві мають свій політично-національний характер. Зокрема бретонський автономізм є фактом, з яким мусить рахуватися також вже і французький уряд. Нагадую велику полемічну промову Р. Пуанкаре (1 і 2 лютого 1929 p.), скеровану проти бретонського націоналізму, який тодішній голова французького уряду кваліфікував, як „пангерманську інтриґу". Інші французькі політики уважають бретонський автономізм справою большевицької Москви. Ще інші добачають в ньому загрозу клерикалізму й реакції, або навіть закидають йому замаскований роялізм. Слушно М. Дюгамель, один із провідників та ідеологів цього руху, спростовує ці безпідставні закиди у своїй джерельній монографії: „Бретонське питання й своїх європейських рямках" (1929 p.), переконуюче доводячи, що бретонський автономізм є одним із варіянтів сучасного національного відродження взагалі. Одночасно цікава ця праця, що є добрим націологічним вступом до пізнання теперішньої Франції з суто політичного боку, заслуговує на увагу, як виправдана і речева, хоча дуже гостра, критика французького державного централізму. Разом з ґрунтовною німецькою розвідкою Марґарети Цур (С) про бретонський реґіоналізм, ця книга М. Дюгамеля добре знайомить читача з фактично національною структурою сучасної Франції та з початками національних рухів у цій державі, що незабаром поставлять на порядок денний національне питання також у Парижі, який досі уважав себе зовсім забезпеченим під цим оглядом. Але національне питання виринає перед Францією тепер ще і в іншому аспекті, а саме у зв'язку з національним пробудженням кольорового людства у колоніях. І це не лише у Африці, але головно в Індо-Китаї, де національно-визвольний рух аннамітів спричиняє Франції чимоло клопотів і де справді відчуваються наслідки большевицькоі пропаганди, яка в Азії та серед кольорового людства взагалі ширить націоналістичну, протиевропейську акцію.

З французької новітньої націологічної літератури звертає на себе увагу у великому масштабі закроєна, але, на жаль, не закінчена праця Ван Женнеппа (Van Geneppa): „Порівнюючий трактат про народи" (1927 p.), де автор ґрунтово з'ясовує основи сучасного народознавства, між іншим спеціяльно зупиняючись на питанні національних кордонів. Інакше і більш у традиційнім для Франції дусі трактує національну проблему другий автор Лявернь (Lavergne), що у своїй монографії: „Національна засада й війна" (1926 р.) оцінює самостійницькі змагання поневолених народів під кутом історій через це ставиться критично до справи т. зв. неісторичних народів на національне самовизначення, між іншим, заперечуючи на цій підставі це право також і для українського народу.

Загальний інтерес до національних дослідів безперечно у Франції є. Доказом цього є численні французькі публікації націографічного характеру. Хоча немає тут спеціяльних видавництв народознавчого напряму, проте, майже усі видавництва політичного характеру публікують праці націологічного змісту. Зокрема збірка публікації про „Сучасні держави" (Les etats contemporains), що має на увазі також новоповсталі після Першої Світової Війни держави, з етнополітичного боку. Так само інше відоме французьке видавництво присвячене „питанням сучасности" (Les questions du temps present) цікавиться національними питаннями, як про це свідчать публікацій націознавчого змісту (напр., про націоналізм молодого Китаю, новочасну Індію, а також і про Україну), що вийшли у ньому. Не менший інтерес французькі видавництва виявляють і до національних й расових питань у колоніях, у зв'язку з визвольними змаганнями серед кольорового людства, про що була вже тут мова на попередніх сторінках.

Націологія не має у Франції свого власного осередку. Вона також не викладається спеціяльно у високих школах. Проте й зокрема відома паризька школа політичних наук уділює чимало уваги національним питанням. Між іншим тут у 1927 р. був влаштований спеціяльний цикл викладів націознавчого характеру, оголошений відтак друком у збірнику „Европа федералістична" (Прямування й факти), де теоретично розвинено було засади політичного федералізму й реґіоналізму, а практично — цікаво змальовані між іншим національні відносини в Еспанії та Бельгії, як також національна політика Совєтів.

Велике зацікавлення до націології виявляють французькі „аложені", що в 1927 році об'єдналися в „Comite des minorites nationale de France", де представлені ельзаська, бретонська, флямандська й корсиканська національні меншості. В цій акції ведуть перед бретонці, які також виявляють активізм на полі національних дослідів, про що вже тут була згадка.

10. Англія.

Стан речей під цим оглядом в Англії де і в чім нагадує ситуацію у Франції. З однією, правда, кардинальною різницею. Бо, коли Франція була й лишається клясичною країною державного централізму, то Англія, навпаки, віддавна вже стала на шлях адміністративної децентралізації та клясичної самоуправи. Перевага домініонів і колоній над метрополією примушує її до цього. Бритійська спілка народів (British Commonwealth of Nations) програмове перебудовується на засадах як найдалі йдучої децентралізації. В ній складові частини (домініони) фактично є чи стають зовсім самостійними державами, лише короною або особою короля символічно зв'язані з метрополією й державним „центром" у Лондоні. Цей в істоті своїй дуже революційний процес проходить зовсім еволюційним шляхом. Але він має також свої „невралгічні точки", що стимулюють його заінтересовання. Маю на увазі справу ірляндську та індуську, які уявляють дві різні, а одночасно дуже актуальні аспекти національної проблеми для Англії. Перше донедавна ще зовсім внутрішнє державне питання Англії щодалі все більше пересувається у сферу закордонної політики. Бо вже є тільки справою часу — остаточне відокремлення Ірляндії від Англії, з чим у Лондоні реальні політики починають рахуватися. Індія ж для Англії загрозливе мементо колоніяльного ренесансу. Не знати, як довго Індія заспокоїться домініяльним положенням, яке фактично вона може вже його осягнути. Революційний індуський націоналізм виявляє стихійну ворожнечу до Англії. Методи його боротьби, як напр., опір М. Ґанді, для Англії іноді більше небезпечні за найреволюційнішу терористичну тактику індуських прихильників III Інтернаціоналу. Таким чином розвиток політичних подій висуває перед Англією національне питання, ставлячи його руба. Бо за Ірляндією самоозначується кельтський елемент (Кімри) в Уельсі й починає будитися Горішня Шотляндія, а за успіхом національно-визвольних змагань Індії пильно і горячково слідкують культурніші абориґенти інших англійських колоній, головно ж прихильники великоарабського руху. Як бачимо, є чимало підстав для зацікавлення Англії національною проблемою. Слід зазначити, що англійська наука зайнялася цією справою дуже ґрунтовно. Сучасна англійська націологія може бути цього доказом. Я згадав вже тут про джерельні розвідки видатного англійського націолога Р. Мюра, що свою увагу зосередив головно на двох центральних питаннях націознавчої проблематики, а саме: взаємин між державою й нацією, з одного боку, та між націоналізмом і інтернаціоналізмом, з другого боку. Крім нього декілька інших англійських вчених своїми працями кладуть фундаменти під модерну націологію. Подаю тут лише найголовніші із них: С. Герберта, праця якого „Національність та її проблеми" (1920 р.) є гідною уваги спробою систематичної націології. В історичному аспекті трактує національну проблему Й. X. Роуз (J. H. Rose), автор двох ґрунтовних моноґрафії: „Народність, як фактор модерної історії" (1926 р.) та „Розвиток європейських народів" (1879-1914 pp.), що вийшли одночасно з перше згаданою працею, продовжує свої націознавчі студії головно славістичного змісту — Сетон Вотсон, критично слідкуючи за розвитком національних відносин в Чехо-Словаччині та Юґославії. Його нові праці особливо цікаві, як матеріял до вивчення примінення засади національної соборности у державній політичній практиці.

Звичайно, національними справами цікавляться дуже також англійські „аложені". Найбільше Єгипет, що переживає оце саме фазу своєї революційно-самостійницької боротьби, та Індія, де визвольна боротьба досягла після війни найвищого свого напруження. Індуська соціологія з видатним її представником Радгавамала Мукериджім на чолі, докладно й всебічно з'ясувала істоту національної проблеми визвольних змагань цієї найбільшої колонії Англії. На увагу зокрема заслуговує відома з перекладів на європейські мови книга про націоналізм індуського поета й письменника, до речі, Нобелівського лавреата, Рабіндраната Такура (Rabindra Nath Tagore). Автор цей, дезорієнтований помилковою, європейською термінологією, що плутає поняття нації та держави, під назвою націоналізм фактично переводить нищівну критику державного протинаціонального абсолютизму та утиску.

Майже вся преса англійська і журнали систематично стежать за розвитком міжнаціональних відносин у післявоєнному світі, докладно інформуючи та аналізуючи сучасний національний ренесанс. В англійських наукових і спеціяльних товариствах ці справи дуже жваво дебатуються.

Зокрема питання захисту національних меншостей знаходить щирий відгомін і симпатії по той бік Ляманшу. Як бачимо, отже, сучасна Англія справді є однією із головних країн у націологічних дослідах та творення модерної науки про націю.

11. СССР.

Історик початків націології не може, звичайно, оминути Радянщини, де національне питання теоретично і практично трактувалося революційною методою. Становище большевизму Совєтів до національної проблеми цікаве та оригінальне головно з погляду націософії та етнополітики. Отже, докладніше на ньому доведеться зупинитися у відповідних дальших нарисах цієї праці, спеціяльно присвячених з'ясуванню проблематики та завданням як націософії й етнополітики, тут обмежилися лише загальною характеристикою большевицької націології. Вона своєрідна й дуже різниться від європейської всім специфічним розумінням істоти нації. Большевицькі ідеологи й теоретики трактують націю виключно в клясовому аспекті, відкидаючи дотеперішню всеклясову її структуру та орієнтуючись на майбутню безклясову суспільність. Через те вони ототожнюють націю з пролетаріятом, або, точніше кажучи, з працюючими масами. Бухарін головну тезу большевицької націології формулював так: „В точному науковому розумінні це (цебто нація,-Б.) є сукупність усіх кляс: це не є пролетаріят або буржуазія, але це пролетаріят і буржуазія. Поняття нації обіймає в собі всі кляси суспільности. Тому, оскільки ми орієнтуємося лише на пролетарську диктатуру (підкреслення ориґіналу,-Б.), мені здається, — каже видатний теоретик большевизму, — ми не можемо виставляти гасла про право націй на самоозначення. Бо кожен скаже: якщо ви говорите про право націй на самоозначення, цим самим ви визнаєте також фіктивну так зв. "волю націй" , що звичайно, втілюється не чим іншим, як у плебісциті т. зв. „цілого населення",включаючи, отже, і пануючі кляси, або в установчих зборах, в парляменті, скликанім на підставі загального, рівного, безпосереднього й таємного голосування, що у першу чергу репрезентують пануючі кляси". Большевицький коментатор цієї теорії, фаховий совєтський націолог Г. Сафаров, автор пролетарської націології, — у „Національний вопрос й пролетаріат" (1922 p.), зауважує з цього приводу, що: „тов. Бухарін, припускаючи для колоній, для готтентотів, бушменів, негрів, індусів, право на самовизначення, для решти, пропонує самовизначення працюючих кляс кожного народу" (підкреслення ориґіналу,-Б.).

Большевицька національна пропаганда на практиці не розрізняє послідовно цих програмових нюансів совєтської націології. Скоріше навпаки: вона з політичних міркувань свідомо їх затемнює, рясно поширюючи гасло „самоозначення народів" у найрадикальнішому його розумінню, бо як право поневолених народів на повну державну самостійність („вплоть до отделения"). У совєтській „Деклярації прав народів Росії" оголошеній большевиками незабаром після жовтневого перевороту (2. 11. 1917 р.) підкреслюється „рівність і суверенність народів", далі „скасування всіх і всяких національних привілеїв та обмежень", а врешті визнається за всіма народами Радянського Союзу право на повну національну самостійність до політичного відокремлення включно.

Ленін, що для Совєтів є найбільшим авторитетом також у національній політиці, та який все життя дуже цікавився й досліджував національне питання (20 том його творів обіймає головніші його писання на цю тему) не раз з'ясовував тезу про національну рівноправність такої спілки, яку треба збудувати на повному довірі та абсолютній свідомости братерської єдности на зовсім добровільній згоді".

Етнополітична практика Совєтів, — як про це була мова, — чим дальше більше розходиться з цією націологічною теорією. Коли на III з'їзді (у січні 1917р.) констатувалося, що „радянська республіка будується на засадах добровільного порозуміння вільних народів, як союзна держава...", то на VII з'їзді комуністичної партії (у березні 1919 р.) ця теза роз'яснювалася в тому сенсі, що „партія добачає федеративній злуці організованих за радянським типом держав, один з переходових етапів, що має вести до повного об'єднання". Ми побачимо на дальших стрінках, якими казуїстичними способами большевики виправдували такі радикальні зміни своєї національної політики.

Слід зазначити, що ця політика не була однакова у відношенні до націй більш культурних й європейського типу та тубільних племен і кольорових народів, до яких совєтська Москва все ставилася сприятливіше, програмове поширюючи серед них національну свідомість і національне революціонізуючи їх. Зокрема Азія й азійський Схід користувалися під цим оглядом спеціяльною увагою й доброзичливим протекторатом III Інтернаціоналізму. Конгреси східніх народів, а зокрема Східній Університет у Москві, де виховувалися кадри пропаґаторів большевицької науки з лона кольорового людства, є цього вимовним доказом.

Роблячи підсумок совєтських надбань у царині націології, можна констатувати, що з науково-соціологічного боку найменше вона дала саме на полі чистої теорії, де можливі її успіхи були наперед обмежені та звужені партійним доктринерством у трактуванні національного питання. Натомість цікавішими й оригінальнішими совєтські досягнення у сфері етнополітики, про що мова буде далі, а подекуди, і з погляду націософії, беручи на увагу, що большевизм, як світогляд, безперечно є „виявом суторосійської національної стихії". Ще одна большевицька націологічна ділянка заслуговує на увагу, а саме націографія, — початків національного пробудження й відродження з одного боку азійських „інородців" на теренах Радянського Союзу, а з другого, — серед різних племен кольорового людства взагалі, головно ж в Азії (Китай, Монголія, Манджурія, Індія), але також в Африці (Єгипет) і в Північній Америці (негри). Відкидаючи політичну тенденційність цієї літератури, яка здебільшого не в'яжеться з об'єктивно-науковим трактуванням національних питань, вона проте може бути цікавим джерельним матеріялом для ознайомлення з проявами національного ренесансу серед народів досі забутих, упосліджених, що були об'єктами господарського імперіялізму білої раси, та культурний поступ яких і можливість національного самовизначення здебільшого заперечувалися європейською наукою. Совєтська націографія під цим оглядом, не дивлячись на всю її політичну тенденційність, не позбавлена каменярського значення при умові критичного до неї ставлення та користування цими працями. Як було вже зазначено попередньо, большевизм на Сході й в колоніях відіграв ролю національної повитухи, прискорюючи процеси національної кристалізації серед кольорового людства.

12. Російська еміграція й національне питання.

(П. Н. Мілюков). У зв'язку з темою цього параграфу, треба зказати кілька слів також про російську еміграцію. Практично, вся вона опинилася впродовж останніх кількох років у реставраційному таборі, ідеалом якого є відбудування єдиної й неподільної Росії. Теоретично вона не уявляє великого зацікавлення до національних проблем, крім, правда, проф. П. Мілюкова, автора ґрунтовної та оригінальної націології (национальный вопрос, 1925). Цей видатний російський вчений трактує національне питання на Сході Европи також у своїх останніх історичних працях, присвячених розпаду царської держави й змальованню останніх фаз розвитку російської культури, з другого боку. Мілюков тепер більше політик, ніж вчений. Через це в його писаннях на національні теми практична етнополітика переважає над теоретичною націологією. Він аполегет держави взагалі, а російської великодержави зокрема.

13. Евразійство.

На чужині, серед російської еміґрації постала й не без успіху поширювалася один час нова ідеологічна течія, що мусить цікавити націолога, й яка має певний інтерес з погляду науки про націю. Це — евразійство, спроба орієнтації Росії на Азію, але заразом й спроба культурно-політичної синтези між Азією та Европою через Москву. Евразійство є це своєрідний і проте типовий вияв російської націософії. Ось чому про нього краще буде говорити у дальшому розділі спеціяльно присвяченому націософії.

14. Італія.

Цим, властиво, вичерпується огляд післявоєнної націології. Лишається ще сказати кілька слів про деякі надбання з цієї наукової царини в інших країнах, де націологія плекається епізодично й несистематично. насамперед слід згадати тут ще про одну країну, що колись була батьківщиною пренаціології, й яка тепер не відіграє жодної майже ролі з погляду націознавчих дослідів. Мова йде про Італію, що, як ми бачили, в часи свого risorgimento (відродження) була піонером наукового підходу до національної проблеми; що національну засаду проголосила „святою й божеською справою , — що заініціювала великий національний здвиг по всій Европі (Молода Европа), й що від світової війни зовсім замовкла, як країна національних дослідів. Сучасна Італія етнополітично пішла на шлях державного утиску та асиміляції національних меншостей. Фашизм, як пануючий державний лад в Італії, є, безперечно, своєрідним виявом сучасного італійського націоналізму.

15. Жидівський Науковий Інститут.

Одним із найцікавіших проявів ренесансу є безперечно, жидівський сіонізм, ця подивугідна спраба відродження народу Агасфера після двотисячного національного набуття. Річ ясна, що ця спроба вимагає також належного обґрунтування з боку науки. Нова жидівська наука гебраїстичного напряму, зосереджена в малому єрусалимському університеті, що став одним з найголовніших осередків семітологічних дослідів взагалі, а зокрема ж — справжньою фортецею жидівської науки й національної культури. Крім цього, в Европі жиди мають другу наукову установу першорядного національного значення. Це Жидівський Науковий Інститут, заснований у Вільні в 1925 році. Його завданням є наукове дослідження жидівства в минулому й сучасному націологічною методою. Він має кілька спеціяльних секцій, а саме: мовну, господарську, статистичну, історичну, педагогічну та психологічну. Це установа, що має у Вільні власну будівлю, розпоряджає величезною бібліотекою та численними архівами. Вона розвинула велику видавничу діяльність, випустивши цілу низку джерельних праць з обсягу націології. Коло цього Інституту скупчені жидівські наукові сили та дослідники з всього світу.

16. Націологія й еміґрація.

Домагання національної соборности є ідеалом, який досі не здійснив ще жодний нарід. Це національна програма — максімум. Потітична дійсність не знає держав соборних з національного боку. Це однаково відноситься до великих і малих держав. Всі вони мають свої національні меншості, „забрані країни", сезонову чи постійну національну еміграцію поза етнографічною територією. Немає нічого дивного, що кожний нарід цікавиться своєю еміґрацією, зокрема постійною. Вже перед війною, напр., німці присвячували

багато уваги своїм землякам на чужині. Після Першої Світової Війни майже всі народи реєструють свій еміґраційний елемент. Ми бачили, як спеціяльно про це дбають німці та поляки. Не менш уважно ставляться до цього питання та вивчають його чехи, які нещодавно завели у себе спеціяльний день для позакраєвих земляків, цебто емігрантів. Немає либонь жодної держави, яка б не дбала сьогодні про своїх земляків на чужині. Навіть ті з них, які не виявляють жодного інтересу до націології, проте мають спеціяльні установи для вивчення положення й долі своїх емігрантів. Хоч і обмеженого та специфічного призначення, ці організації по своїй природі якщо не націологічного, то бодай етно-політичного характеру. Ось через що я наводжу тут цікавіші з них. Отже, фіни мають у Гельсінках т. зв. „Закордонний Інститут", що цікавиться долею фінських емігрантів. В Каунасі існує „Товариство для литовців за кордоном". В Стокгольмі ці справи має на увазі „Державне об'єднання для шведів, перебуваючих за кордоном". Дбає про свою еміграцію також Голляндія, ще в цім напрямі працює „Об'єднання нідерляндців на чужині" з централею в Газі. Не забуває про своїх закордонних братів Франція, заклавши для цієї мети в Парижі свою „Union pour les France del Etranger". Від 1925 p. в Празі існує „Інститут Чехо-Словаків на чужині", що працює під проводом відомого чеського статистика й дослід-ника чехо-словацької національної еміграції — Д-ра Я. Ауергана.

17. Каталонія й Україна.

Закінчуючи цей загальний нарис післявоєнної націології, я хочу ще зупинитися на двох країнах, що традиційно залишилися на передових позиціях у цій ділянці громадознавства. Це Каталонія й Україна. Каталонці й українці, що пройшли дошкульну й тяжку школу національної неволі, свої визвольні змагання від самого початку, органічно зв'язували з наукою, даючи пінерів модерної націології (М. Дрогоманов, Ф. Пі-й-Маргаль). Цей каталонсько-український паралелізм, щодо зацікавлення й активности на полі націознавчих студій, має на другому боці свєї еспано-російський універсалізм і космополітизм, програмове — дужий, коли не ворожий, до теоретичної націології. Ми бачили, що з російського боку теоретично цікавиться національною проблемою й досліджує її лише проф. М. Мілюков. Серед еспанців він має аналогію в особі вченого й дипломата проф. С. Мадаріяґа, автора оригінальної монографії: „Еспанія", та дуже цінної націологічної студії „Англійці, французи, еспанці" (1930 p.), що є незвичайно цікавою спробою характеристики згаданих народів з погляду їхньої національної вдачі.

18. Каталонці.

Свою визвольну протиеспанську боротьбу каталонці заклали на ґрунтовному ознайомленню з національними рухами серед інших народів. Звідци їхній інтерес до націології взагалі, сучасне націознавство має серед каталонців визначних і заслужених для цієї молодої науки представників. Згадаю двох найвидатніших з них: відомого каталонського правника Ф. Маспон-й-Анґляселя (Maspons і Anglasell), автора критично-націологічної студії: „Довкола Женеви" (1930 p.), що є ґрунтовною аналізою європейських міжнаціональних відносин після Першої Світової Війни, та його земляка А. Розвірі-й-Вірхіля (Roviri-i-Wirgili), якого можна вважати одним з найкращих сучасних націологів взагалі. Зокрема на увагу заслуговують його націознавчі студії у зв'язку з каталонським питанням і між іншим, джерельна його праця: „Каталонія й республіка" (1931 p.), де в додатку наведені всі політично-національні акти з історії каталонської визвольної боротьби, починаючи від проголошення першої еспанської республіки в 1873 р.

Каталонці звернули належну увагу й на поставлення націологічних дослідів у міжнародньому маштабі. Вони активно підтримували попередньо тут згадану акцію європейських конґресів для національних меншостей. Вони брали близьку участь в організації „Міжнародньої Асоціяції для вивчення прав меншостей" (Association Internationale pour l'Etude de droit des Minorites, на чолі якої стояв попередньо цитований каталонський націолог проф. Маспон-й-Анґлясель. Врешті, з фонду славетного каталонського астронома й патріота Р. Патшо-й-Хувера була заснована „Institucio Patxot" зі спеціяльним призначенням плекати культурні й наукові взаємини між Каталонією й чужиною, накладом якої видана була монументальна збірна праця: „Miscellania Patxot" (1931 p.), де знаходимо кілька першорядних розвідок сутонаціологічного змісту. Визволена Каталонія продовжує цю націологічну традицію менш бадьоро. Словом, жодний націолог не може сьогодні оминути джерельну та оригінальну каталонську націознавчу літературу, що інформує, між іншим, також і про національні питання в сучасній Еспанії взагалі.

19. Українці.

Входячи 1917 р. у революційну фазу своєї визвольної боротьби, Україна продовжує свою національну традицію, здійснюючи її в політичній практиці. Всеукраїнський Національний Конґрес, скликаний у Києві, приймає, між іншим, спеціяльну постанову, якою доручається „Центральній Раді виявити як можна швидче ініціятиву в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, які, як і українці, домагаються національно-теріторіяльної автономії в демократичній російській республіці".

Ця постанова була незабаром здійснена скликанням наприкінці вересня 1917 р. також у Києві т. зв. „З'їзду народів", на якому були представники всіх „інородців" і „окраїн" російської держави. Цей з'їзд мав передовсім більш маніфестаційний, ніж практичний характер, проте, виставив конкретне домагання перебудування Нової Росії на федеративних і демократичних засадах, одначе рішуче відкинувши унітаризм і централізм, як політичний анахронізм. Праці цього конгресу, без сумніву, цікаві з погляду історії етнополітичної перебудови Сходу Европи під час революції й наприкінці Великої Війни. В історію етнополітики відновлена українська держава вписала ще один акт, справді, каменярського значення. Це відомий закон про право національно-персональної автономії для трьох головних національних меншостей на території України з 9 січня 1918 p., з одного боку, зафіксований в IV Універсалі, яким проголошувалася самостійність Української Народньої Республіки, а з другого — включений органічно у конституцію цієї держави (VII, §§ 69-78). Цим актом Україна випередила всю Европу й передбачила міжнародній захист національних меншостей, як він, — головно заходами президента В. Вільсона, — був включений у мирові трактати та зв'язаний із Союзом Народів. Формально й фактично навіть у державах, що найліберальніше вирішили справу національних меншостей, як Чехо-Словаччина, Фінляндія, Латвія або Естонія, недержавні їхні народи не користуються такими правами, які новопостаюча українська республіка признала своїм національним меншостям.

Шойно майбутність, що переживе сучасне національне розбурхання, культ війни та насильства, належно можна оцінити історичне значення цього акту Української Народньої Республіки, який поклав підвалини під позитивне національне право, а заразом вписав нову сторінку в міжнародне право, вносячи до нього нову ділянку захисту національних меншостей.

20. Українська еміграція й націологія.

Большевицька інвазія та окупація України перервала творчі початки будування молодої її державности. Але започаткована у Києві ініціятивна праця на полі практичної політики продовжується на еміграції у сфері вже й передовсім чистої націології. Під цим оглядом є велика різниця між українською й російською еміграцією. Коли ця остання в національному залишилася за незначними винятками на старих, довоєнних позиціях, українська еміграція виявила в цьому напрямі не абияку творчу ініціятиву. І то у всіх ділянках націології, розроблюючи теорію нації й аналізуючи питання практичної політики чи націософії.

Потребу націології авізував автор цих рядків наприкінці Першої світової війни у своїй праці: „Національна справа", що вийшла під час мирових переговорів. У цей час появилися цікаві націологічні розвідки В. Левинського, присвячені з' ясуванню проблеми: держава й нація та історично освітлюючи становище Соціялістичного Інтернаціоналу до питання поневолених народів. Коли 1921 р. у Відні проф. М. Грушевський заклав Український Соціологічний Інститут, у ньому проф. В. Старосольський виголосив свій курс націології (перший майбуть в Европі взагалі), що відтак вийшов друком („Теорія Нації", 1921 p.).

Закладена згодом у Подєбродах Господарська Академія у своєму пляні навчання вводить окремо націологію (при катедрі соціології), де цей предмет впродовж майже десяти років викладав автор цієї праці, в основу якої покладено саме оті виклади. Також у соціологічному семінарі Української Господарської Академії — націології та націографії присвячувалося багато уваги. На І Українському Науковому З'їзді в Празі я представив спеціяльний виклад: „Націологія й Націографія, як спеціяльна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації", друком оголошений відтак у І т. „Записок Української Господарської Академії"". Національною проблемою цікавився Український Соціологічний Інститу в Празі, особливо ж його фундатор, покійний М. Ю. Шаповал, головно звертаючи увагу на вивчення питання про поневолені нації та на ролю міста і села в житті народу.

В атомістичному аспекті з'ясував цікаво національну проблему проф. Ст. Рудницький у своїй розвідці „До основ нашого націоналізму" у віденській „Волі" (1920 p.). Націософічною спробою обґрунтування ідеології сучасного паннаціоналізму є відома книга д-ра Дм. Донцова „Націоналізм". Це лише де які головні праці з новітньої української націології. Вони зовсім не вичерпують списку авторів, що виступали на полі націології.

Із старих представників у цій царині слід згадати М. А. Славінського. З новітніх — покійного вже, але талановитого дослідника проблеми про охорону національних меншостей д-ра Давидівського. Націографією України спеціяльно цікавиться Н. Григоріїв. Проблематику жидівської національної економіки української мовою з'ясував проф. С. Ґольдельман.

Українська публіцистика й преса багато присвячує уваги національним питанням. Цей журналістичний матеріял зі становища націології має, так би мовити, семінарне значення. Оскільки б націологію брати ширше, з урахованням націографії України, то наведений попередній реєстр авторів довелося б значно поширити. Але це виходило б за межі програми моєї праці. В кінці мушу згадати проф. Ст. Дністрянського, як видатного знавця в усіх питаннях національного питання в державно-політичному аспекті, маючи на увазі тип прийдешньої „нової держави".


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.