Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

15. Націологія та її архітектоніка

Історичний нарис дотеперішніх націознавчих дослідів і надбань є вимовним і безсумнівним доказом потреби окремої наукової дисципліни, сеціяльно присвяченої вивченню сучасної нації. Було б зайвим ще якось виправдувати цю тезу. Є також зрозуміло, що націологія може бути тільки спеціяльною соціологічною дисципліною, беручи на увагу, що модерна нація є вислідом у першу чергу суспільних процесів. Завданням націології є всебічне з'ясування істоти нації науковою методою. Вона має бути, отже, з одного боку аналітичною наукою, оскільки буде з'ясовувати елементи та істоту націотворчих процесів: з другого боку — вона має стати синтетичною наукою про націю, зосереджуючи та об'єднуючи досі розпорошені й розрізнені наукові досліди в цим напрямі.

1. Нарід і нація (етнологія й націологія).

Дослідчим об'єктом націології є модерна нація в процесі її утворювання в новітній добі. Це, значить, що завданням націології є з'ясувати, як нарід, що постав і зформувався в попередній істричній фазі, перетворився у модерну націю, як героя сучасної історії. Нарід, що з боку своєї суспільної структури та будови основно різниться від модерної нації, — є об'єктом наукових дослідів етнології та етнографії, відносно генетичної соціології. Націологія (а також націографія) нав' язує націознавчі студії там, де закінчує їх етнологія та етнографія. У своїй істоті процеси сутогенетичні й націогенетичні неоднакові. Через це й різні їхні продукти: нарід та нація. Нарід — це, так би мовити, націотворчий сирівець, з якого може розвинутися нація. Нарід — це етнографічна, національне не викристалізована ще маса. Нація ж — масово усвідомлений й організований колектив. Нарід — це етногенний розчин; нація — це викристалізований суспільний аґреґат.

Історія доводить, що не всі народи перетворилися в націю. Несприятливі географічні, господарські, політичні, суспільні умовини не раз загальмомували ці процеси. Приклад — провансальський нарід, підбитий французами, що й досі не сформувався в модерну націю, хоча у зв'язку із загальним національним ренесансом також серед провансальців почалося було національно-культурне пробудження. Іншим прикладом можуть бути флямандці, що у Бельгії вже вийшли із стану історичної летаргії й перед нашими очима перетворюються у модерну націю. Натомість у Франції їхні земляки виявляють покищо слабший націотворчий активізм. Взагалі, сучасна доба сприятливіша для націотворчих процесів. Прокинулися й національне самовизначуються майже всі т. зв. неісторичні народи — по кицьки, як напр., баски, що тепер боряться за свою автономію в Еспанії, та каталонці вже здобули свою політично-територіяльну самоуправу. Власне ця стихійність національно-визвольних змагань у наш час є також одним з аргументів промовляючих на користь самоозначення націології, як окремої наукової дисципліни.

Це протиставлення нарід — нація може декому видатися штучним і необгрунтованим. Адже, мовляв, іде про одну й ту саму річ, бо ж нація — це лише чужа назва для питомого поняття про нарід. Таке припущення було б, проте, помилковим. Дуалізм в назвах: нарід — нація не є чимсь випадковим, з ним доводиться мати до діла не лише в українській мові; характерне це й типове явище для усіх європейських мов. Ф. Нойман у своїй попередньо цитованій монографії „Нарід і нація", спеціяльно зупиняється і досліджує факт цього термінологічного дуалізму, який він констатує у німців (Volk-Nation), у французів (peiple-nation), італійців (popolo-nazione), англійців (people-nation), еспанців (puello-nacion). Зрештою, ці два поняття розрізнила вже також латинська мова, як про це свідчать дві клясичні назви: еі-аіо. Цей термінологічний дуалізм має, як ми бачимо далі, своє соціологічне пояснення і відповідає суспільно-структурній розбудові нації в її історичному розвитку. Перетворення народу в націю йшло поруч з поширенням і покликанням національної свідомости серед усіх його складових шарів, отже, від центру до периферії. Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість, в народі нація була по черзі репрезентована лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід — нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом.

Націологія, як було вже зазначено, має вивчити модерну націю. Нарід — це домена дослідів етнології та генетичної соціології. В. Вундт, напр., окреслює етнологію, як „науку про постання народів, їхні властивості та поширення на землі. „Історична або генетична націологія має лише критично використати і усистематизувати для своїх потреб надбання двох цих згаданих дисциплін у царині загального народознавства.

Таким чином ми опинилися на порозі розподілу націології на її складові частини, цебто архітектоніки цієї науки.

2. Архітектоніка націології. В загальних рисах архітектоніка націології, тобто розподіл її на частини, можна уявити собі так:

1. Історична або генетична націологія, як вступна частина цієї дисципліни, що з'ясовує систематичною методою на підставі даних етнології (етнографії) та генетичної соціології — процеси етногенези, цебто утворювання народів із первісних племен;

2. Націоаналітика, що вивчає складові елементи модерної нації та її суспільну структуру;

3. Націодинаміка (зглядно механіка), що досліджує національні рухи, як суспільні процеси;

4. Етнополітика — цебто національна політика, завданням якої є збагнення у першу чергу істоти взаємин між нацією і державою, а відтак винайдення відповідних засобів до якнайдоцільнішого полагодження національних питань на практиці. Конкретна етнополітика — це у своїй істоті націотехніка, що трактує практично справи захисту національних меншостей, інформації про них, тощо;

5. Націософія — до компетенції якої належить з'ясування проблематики нації з ідеологічного та філософського боку, отже, наукове освітлення таких питань, як нація й людство, космополітизм, інтернаціоналізм та націоналізм. Націософія має вивчати далі проблеми й проблематику національної культури та етики, а врешті — паталогії, для чого саме наша доба розбурханого й агресивного паннаціоналізму (напр., італійський фашизм, німецький гітлеризм, але також і большевицький національний імперіялізм) постачає силу документального і повчального матеріялу. Національна паталогія, як про це свідчить новітня історія й сучасність, органічно зв'язана з націоналістичними ідеологіями; через це я зараховую її до рубрики націософії, а не етнополітики, де націоналістичний психоз практично виявляється;

6. Націотипологія й характерологія — це кінцева частина націології, узагальнююча підсумки націознавчих дослідів і робляча з них систематичні висновки; вона, отже, встановлює типи й клясифікацію нації, — визначає питомі риси їхньої вдачі (характерологія). Націологію доповнює націографія, цебто описова націологія, яка, послуговуючись методою й тезами теоретичного націознавства, має змалювати наявні нації в їхньому фактичному бутті, як самостійні суспільні спільноти. Одним з головних завдань націографії має бути, між іншим, обґрунтування національної статистики та картографії.

Так у загальних рисах, на мою думку, має виглядати внутрішня структура націології, як спеціяльної дисципліни для вивчення нації. Це, звичайно, тільки проект схеми архітектоніки націології, яка перебуває оце саме в процесі постання й творення, цебто в чинному стані, далекому навіть від можливости догматичного зафіксування складових її частин. Запропонована схема може бути, отже, поширена або скорочена, чи перебудована залежно від фактичних надбань націологічних дослідів. Одним словом, попередньо наведена тут схема архітектоніки націології - це лише її робоча програма, здійснення якої вимагатиме ще чимало часу та й колективних зусиль всіх, хто працює в цій ділянці соціології та кого спеціяльно цікавлять національні проблеми.

3. Потреба координації та організації націознавчих дослідів. Національні питання належать до найактуальніших справ нашої доби. Націогенетичні процеси викликають скрізь по всьому світі незвичайно гострий політичний фермент. Сучасна етнополітика й головно націотехніка, на жаль, на практиці мало рахуються з наукою. Методи їхньої практики здебільшого алхемічні. Зайво казати, як це не лише недоцільно, але просто небезпечно з погляду найблищої історичної майбутности. Завдяки цьому нація, що є одним з головних культуротворчих чинників, фактично може стати деструктивним її елементом. Вся наша сучасність занадто зполітизована. Але найбільше майбуть слабує на цю гіпертрофію політики післявоєнний паннаціоналізм. Лише науковий критицизм зможе очистити його від тих рушицьких елементів, завдяки яким сучасний неонаціоналізм став паталогічним явищем у громадськім життю. Паталогія на психозі теперішнього перечуленого та стихійного націоналізму також промовляє за потребу науки про націю й вимагає раціональної координації та зосередження націологічних дослідів, досі занадто розпорошених, а здебільшого, навіть, і випадкового характеру.

Конкретно це означає потребу міжнародної централі, напр., Інтернаціонального Націологічного Інституту; далі періодичних міжнародніх націознавчих конгресів; націознав-чого щорічника, або ще краще спеціяльного націологічного журналу; і врешті - націографічної бібліотеки, де б виходили публікації про актуальні національні питання.

Одним словом, є конечно потрібна якнайдоцільніша координація й організація наукової праці в цій царині, а отже й найтісніше об'єднання й зосередження наукових сил та установ, що працюють на цьому відтинку соціологічної науки.

II. СКЛАДНИКИ Й БУДОВА НАЦІЇ

(Етногенеза й націогенеза)


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.