Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

III. СУСПІЛЬНА СТРУКТУРА НАЦІЇ

19. Підстави для розрізнювання етно- й націогенези

У попередньому розділі читач ознайомився з сучасним станом світової націогенези в загальному нарисі. Менше було присвячено уваги в цьому огляді етногенезі, як етапу первісного народотворення, що здебільшого вже відійшов до історії, бодай в Европі. Але поза Европою ці етногенетичні процеси запізнилися й інтенсивно виявилися щойно в останній добі, триваючи скрізь значно коротше, бо вони швидко й майже непомітно переходять у націогенезу. Під цим оглядом можна було б говорити про певну аналогію між срціогенезою з одного боку та біогенезою — з другого. Я маю зокрема на увазі біогенетичний закон Геккеля, за яким вищі організаційні форми життя повторюють попередні етапи довгої його еволюції в дуже прискореному темпі, мовляв, у стенограмному скороченню. Конкретно, людський зародок впродовж дев'яти місяців повторює довжезну історію хребетних, що тривала не один мільйон років. Подібно й соціогенеза вищих організаційних форм триває кілька десятків років, у цьому коротенькому реченці проходючи швидко головні етапи первісної етногенези, історичні протитипи якої складалися впродовж не однієї сотні років. Для ілюстрації цього твердження можна навести такий приклад: коли „історичні" народи формувалися майже впродовж цілого останнього тисячоліття, то т. зв. „неісторичні" народи (напр. фіни, естонці, латиші й т. д.) пройшли свою об'єднану етно- й націогенезу за якихось 40-70 років.

1 З приводу клясифікації народів на історичні й безісторичні

До речі й щоб не вертати згодом до цієї справи, слід тут зазначити, що клясифікаційний поділ між історичними й т. зв. „неісторичними", або точніше висловлюючись „безісторичними народами", заведений у першій половині XIX ст. (Гебелем, Енгельсом), — є суттєво неправильний. А ще більше помилковим слід уважати кваліфікацію народів на підставі цієї клясифікації на „вищі" та „нижчі". Властиво ця клясифікація розрізняє народи державні та недержавні. Таким чином її критерій у першу чергу політичний. В другій лінії — вона культурна, на жаль, некритично беручи державу за критерій культурности та культуроздатности народів. Державна самостійність, звичайно, сприяє культурному поступу. Але це не значить зовсім, що народи недержавні kulturunfahig — нездатні до культури. Як політично поневолені, вони не мають лише змоги нормально плекати свою національну культуру, а через це — культурно запізнилися. Але скрізь там, де політичний і суспільний утиск хоча трохи ослаб та де виникають найменші передумовини до культурного розвитку, всі поневолені народи виявляють безпечний хист до культурного поступу. Безсумнівним доказом цього можна уважати так характерне для минулого й цього століття національне відродження усіх т. зв. „безісторичних" народів по всій Европі.

Як бачимо історія в данім разі не причім. „Без-", або „неісторичних" народів — не було й не буває; бо все, що існує, має свою, хоча б неписану або незаписану історію. Вже батько антропогеографії Фр. Рацель справедливо відкинув згадану попередньо клясифікацію народів, слушно констатуючи, що не в історії слід шукати підстави для різниці між ними, „їх хочуть розрізняти, — писав він у своїх „Засадах Народознавства" — шляхом протиставлення історичних до безісторичних народів. Але чи ж історичні факти для історії через те втрачені, що історіографія не заховала про них спогаду? Істота історії полягає, що дійсно сталося, а не в „спогаді чи зафіксуванню ставшогося".

Але вертаючи до перерваного цим екскурсом попереднього викладу, мусимо констатувати, що для більшости т. зв. „безісторичних" народів новочасна „націогенеза" була заразом і завершенням їхньої недорозвиненої з причин суспільно-політичного характеру етногенези. За аналогією з біогенезою й наведеним біогенетичним законом, ці народи-покидьки, немов той людський ембріон, у стенограмному скороченню проходили свій стаж народотворення впродовж кількох десятків років тоді, коли старші їхні колеґи, т. зв. „історичні" народи потребували для цього майже ціле тисячоліття. В цьому сенсі можна говорити про свого роду соціогенетичний закон, що виявляється, зрештою, не тільки у народотворчих, але у всіх суспільних процесах взагалі.

Чому розрізняємо етно- й націогенезу?

Чи є підстави для такого розрізнювання між етно- та націогенезою, яке тут було прийняте й переведене? Чи не є воно штучне, а отже й зайве? Чи не є лише теоретиче й без відповідного практичного виправдання? Гадаю, що ні. Гадаю, що в данім разі розходиться про два не тільки хронологічно, але й організаційно різні процеси. На мою думку, доказом цього може бути той термінологічний дуалізм, зафіксований всіма мовами й виразно розрізняючий поняття народа (d'ermsos) та нації (ethnos), про який була вже тут мова попередньо (стор. 66-67). Зрештою, також інші дослідники приймають дуалізм наро-дотворчого розвитку виразно, розрізняючи етно-та націогенезу. Напр., фундатор німецької новочасної соціології Фр. Тенніс, що в дебаті з приводу національної проблеми на II конгресі німецьких соціологів (у Берліні в 1912 році) між іншим зазначив: „Нарід (Volk) — це первісний елемент суспільного життя; нація ж — специфічно модерне поняття. Нарід — це сирова, природна, біологічна речовина: нація ж — це скоріше ідея, соціологічний ідеал. Поняття народу зв'язане з уявою про широкі низи; нація ж натомість є ідеєю горішних керуючих шарів, які защеплюють її згодом серед народу згори. Сучасний патріотизм стосується не до народу, але до нації. Також обидва видатні австрійські націологи: О. Бауер і К. Реннеч — виразно розрізняють етно- й націогенезу. Цей останній, напр., у своїй монографії: „Право на самовизначення народів" (1918) каже: що соціологія нам змальовує, не є ще нація; Те але державно уконституований нарід (populus). Антика, середньовіччя й нова доба знають державні народи; але нації в специфічному розумінню цього слова є значно молодші формації європейської історії, що в минулому не мають рівночасного відповідника, хіба лише деякі натяки". Російський історик і соціолог проф. П. Мілюков так само ясно розрізняє етно- й націогенезу. В його праці: „Національне питання" (1925) визначено дві головні фази народотворчого процесу, а саме: „доба утворювання народносте" та доба „усвідомлення народности", тобто остаточної кристалізації модерної нації. Передовсім, — каже він у згаданім творі, — ми мусимо в процесі розвитку народности розрізняти дві доби так само, як ми розрізняли періоди походження раси й національности. Але коли походження рас датується від стародавніх часів, від десятків і сотень років й коли, навпаки, сучасні нам народності зформувалися впродовж тисячі років, то тепер і в середині цього останнього відтинку часу треба встановити дві нерівні частини. Одна з них є без порівняння коротша за другу, згідно з загальним законом прискорення еволюційного процесу. Ці дві доби можна так визначити: довготривалий період, коли народність утворюється, і відносно короткий, останній період, коли народність усвідомлюється. Утворювання народности — це вислід довгого процесу, „почасти захованого перед нашою обсервацією в передісторичній темряві. Усвідомлення ж національносте — вислід зовсім недавньої доби..."

Це погляд, який майже не різниться від того, що спонукав мене до розмежування етно- й націогенези. Етногенеза, — за термінологією проф. П. Мілюкова, — це доба „утворювання народности" (создание национальности); націогенеза ж — це друга, новітня доба — „усвідомлення народности" (создание национальности). Щоб не ускладнювати зайво термінологію, я замість народність кажу нарід, протиставляючи цьому поняттю націю для означення сучасного довершення народотворчого процесу. Свідомість є істотною й головною ознакою нації. Завдяки їй етнічна сировина викристалізовується в модерний національний колектив. Чим ширше й глибше поширена ця свідомість, тим краще є скристалізованим національний колектив, тим більше той або інший нарід наближується до поняття сучасної нації. Але від чого це залежить? Що впливає й зумовлює теми і ритм народотворчого розвитку? Словом, яка механіка й динаміка цього процесу? Такі питання природно виникають перед нами. Треба отже на них дати бодай загальну відповідь, щоб мати засадничі підстави для їхньої аналізи.

Зорієнтуватися в цій справі поможе нам суспільна структура народу, бо від неї головно залежить як тепм, так і ритм народотворчого розвитку; отже, перебіг етногенези та інтенсивність націогенези, а врешті й ступінь самовизначення кожного народу: його більше чи менше визволення або поневолення. Але перше мусимо це з'ясувати одне термінологічне питання.

Народність або національність

До речі буде додати тут пояснення з приводу цих двох слів, щодо суті вони є синонімами. Історично вони недавнього походження. У словниках європейських мов зафіксовані були щойно на початку минулого століття; напр., в німецькому словнику чужих виразів, що вийшов в Тюбінґені у 1819 p.; у французькому академічному словнику в 1835 році. Походження виразу „національність" приписують Наполеонові, що мав одного разу сказати: „Французи не мають народности" (Les Francais n'ont point de nationalite). Пані Де Стаель (Stael) дала роз'яснення щодо мовного новотвору, кажучи, що „поняття народности означає національний характер". Зрештою цей новотвір швидко поширився по цілому світі і був засвоєний всіма культурними народами й мовами (напр. в німецькій — Nattionalitat; в італійській — nazionalita, в еспанській — nacionalidad і т.д.).

Присвятили йому, звичайно, увагу дослідники національного питання; напр., Фр. Ноайман у цитованій тут праці: „Нарід і Нація". З'ясовуючи, що криється за цією назвою, він слушно констатує, що в основі цього поняття, яке постало від прикметника національний, — лежить властивість або приналежність до того, чим є нація; отже, національна ознака, або прикмета „народність" вживаючи українського перекладу цього виразу, означає також суб'єктивне відчування приналежности до певної нації. В Західній Европі, де часто, як напр., у Франції, націю політичне ототожнюють з державою, назву національність — застосовують до недержавних і культурних народів. Перед світовою війною в цьому сенсі говорилося про польську, чеську або українську народність, natiobalite. Таким чином цьому терміну для відрізнення слова нація надавалося культурне значення. Цікаво, що новітня французька націологічна література вживає назви „nationalite", говорячи про сучасну націогенезу.

Ал. Кіргоф у своїй розвідці: „До зрозуміння поняття нація й національність" пригадує думку цього приводу Трайчке (Treitschke), висловлену в його відомих „Викладах про політику". Отже, для цього каменяра німецького новочасного націоналізму — нація була поняттям сутополітичним; натомість національність — расовим, для означення кровного походження й спільности (Gemeinschaft des Blutes). Зовсім протилежної думки в цій справі тримався швайцарський дослідник Гільті (Hilty), для якого нація — зв'язана з походженням народу, а націнальність є поняттям виключно політичним. Тому він гадає, що існує швайцарська національність, але не може бути мови про швайцарську націю. Сам А. Кірхгоф — свій погляд з цього приводу формулює так: „Нація — це щось абсолютне: національність (в сенсі народної групи) — є відносне поняття". Як бачимо, в науці немає ще одностайної думки в цій справі. Методологічно уважаю доцільнішим не вводити попри двох старших назв і понять — народ і нація цієї третьої назви народність (національність), як групового означення певної фази чи стану народотворчих процесів. Краще, на мою думку, залишити його для окреслення національної приналежности, відносно прикмет, словом, як поняття, справді відносного та якісного порядку. Під цим оглядом мій націологічний словник різниться від попередньо наведеної термінології проф. П. Мілюкова, хоч істотно наші погляди на народотворчий розвиток майже однакові.


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.