Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

IV. ЕЛЕМЕНТИ НАЦІЇ

22. Раса й нація

Переживаємо добу хоробливої расоманії. У Німеччині за сучасного режиму „расизм" став свого роду національною релігією. Культ т. зв. „арійства" стоїть під протекторатом і захистом „третьої імперії". Національна політика цієї держави своєю вихідною точкою уважє расу. Але й поза Німеччиною національний расизм," особливо ж оскільки він виправдує громадський антисемітизм, знаходить чимало прихильників. Є зовсім природне тому запитання, що спільного мають раса й нація? Як виявляє перша на другу? Як історично склалися взаємини між ними? Що уявляє із себе з расового боку сучасна нація? Чи є раси сьогодні соціовлогічно діючим чинником? А коли так, то як це й в чім виявляється?

Треба згори зазначити, що чиста несполітизована наука ставиться більш, ніж з великим застереженням до усіх проявів сучасної расоманії й ще більше скептично дивиться на сьогоднішній „расизм", який прикривається фірмою т. зв. „політичної антропології" . Критично розглянув расові теорії у відношенні до нації відомий соціолог Фр. Оппенгаймер (Oppenheimer) у своїй великій доповіді на II конґресі німецьких соціологів: „Філософія історії зі становища расових теорій". Висновок цього вченого мало сприятливий для визнавачів раси, як головного чинника історії: „Расово-теоретична філософія історії, — казав він, — це ніяка наука, але псевдонаука; вона є типовою леґітимістичною груповою ідеологією пануючої горішньої кляси; вона не має певних підстав; зокрема ж „почування раси у власних грудях" виявляється як діяння того соціял-психологічного закону головного, за яким поокрема людина, як член групи, завжди так оцінює, „думає й поводиться, як цього вимагають притаманні інтереси групи". Оппенгаймер не заперечує ані расових різниць ані історичної ролі раси взагалі. Гадає, що вона діяла, діє та діятиме. Він протестує лише проти того, щоб з раси зробити якусь магічну формулу, яка розвішує всі таємниці історії замість того, щоб ґрунтовно та порядно вивчати значення й вплив цього чинника в історії та в громадському житті. Цікаво, що фахові антропологи та етнологи, отже, спеціялісти в питанню про расу, рішуче висловлюється проти того, щоб її змішувати з нацією. Бо немає, на їхню думку, двох суперечніших понять, ніж саме ці два. Авторитетний німецький спеціяліст у цих питаннях Ев. Фішер каже у своїй праці: „Раса та расове постання людей" (Rasse und Rassenentstehung beim Menschen, 1927), що поняття: „раса" й „нарід" основно й істотно різняться між собою". Раса є сутобіологічне явище, натомість нація — суто соціологічне. Перша належить до сфери природи й торкається фізичних властивостей та ознак людини; друга є витвором історично-суспільних процесів. Хронологічно між ними лежить справжня прірва часу. Фізичні раси виникли задовго до світанку людської преісторії. Чистих рас не знає вже навіть археологія. Нація ж — це останній витвір новітньої сучасної історії людства. Раса — це його давноминуле. Нація — це сучасність на порозі майбутности. Історичні народи з погляду расового уявляють із себе справжню-мозаїку. Расове чистих народів ніколи не було й немає. У процесі історії всі раси нераз перехрещувалися, перетоплювалися. Досить порівняти антропологічну карту Европи з її етнографічною, щоб у цьому переконатися наочно.

1. П. Топінар

Славетний французький антрополог П. Топінар (Р. Торіnаr) у своєму клясичному творі: „Людина в природі" (L'Homme dans la nature) вже перед сорока роками докладно з'ясував помилковість і ненауковість расового трактування національної проблеми. Визначуючи три головні способи розуміння раси, а саме: — наукове природниче або антропологічне, далі зоотехнічне й врешті культурно-соціологічне, він рішуче відкидає це останнє, як наукове зовсім хибне. Пригадуючи тезу Ґ. Перлянда про те, що ані етнологія й тим менше етнографія „не мають нічого спільного з расами, але тільки з народами", й констатуючи далі, що народи є витвором лише історії, раса ж натомість виключно — природи", Попінар з приводу культурно-соціологічного розуміння раси зауважує, що хоч, воно й дуже поширене, проте — глибоко помилкове; виникло воно під впливом Лінгвістів і істориків. Говориться про расу латинську або тевтонську, расу французьку, болгарську чи китайську з більшою самопевністю, ніж антропологи про расу кельтську, бушменську чи андаманську. Передовсім цей вплив виявився з боку лінґвістів, що клясифікували народи за мовами; це привело до славетної теорії нації, яка виявляється у словах аріянізм (цебто арійство. Б.), панславізм, пангерманізм". З другого боку цей вплив ішов від істориків. Почався він романами Вальтер Скота, але особливо виявився у працях двох франзузьких істориків: „Т'єррі (Тhіеrrу) та В. Едвардса, що, хоч сам природник, пішов за ними. Бурхливі політичні зміни в Европі у середині XIX ст., конфлікт держави з на цією на тлі „весни народів" (1843), викликало у них потребу визначення „природних націй" (le nationalites naturales). „Отже, — каже Топінар, — раса була взята за їхню підставу й народи стали синонімами рас. А до цього ще й, з огляду на деякі народи, був висловлений здогад про конституційні елементи нації. Але як розрізняти ці народи та елементи нації? На підставі мов — відповіли лінгвісти. Звідси теза: така мова, така нація, така раса. Питання про фізичні ознаки було відсунене на другий плян. А Т'єррі казав, що фізіологічні прикмети рас (пристрасті, поведінка, вдача) є постійними; що сьогоднішні французи з цього боку подібні до колишніх ґаллів. В. Едвард додав, що це саме можна сказати також про їхні фізичні ознаки. Але ані один, ані другий, не розуміючи, що раси природознавства є щось зовсім інше та що французи як і ґалли, це тільки історичні народи, скупчення пізніші та складні..." Так почалася в науці плутанина понять раса й нація. А що далі, то більше ця справа ускладнювалася. Особливо ж від часу, коли постала своєрідна расова філософія історії, що була спробою з'ясування ролі та значення раси в історичному розвитку людства.

2. Ж. А. Ґобіно й Ляпуж

Було б цікаво, але за браком місця неможливо тут докладніше зупинитися на цьому питанню. Обмежусь тому коротким і загальним його з'ясуванням. Практично німці найбільш використали расову філософію історії для виправдання свого пангерманізму. Але ідеологічно каменярами расової філософії були французи. Передовсім талановитий французький письменник, що змандрував чималий шмат світу, — князь Ж. А. Ґобіно (J. A. Gobineau), який в pp. 1853-55 видав славний свій чотиритомовий твір: „Про нерівність людських рас" (Essay de l'inegalite des races humaines). Слід зазначити, що Ґобіно не був фахівцем ані в антропології, ані в етнології. Не можна його уважати також істориком. У всіх цих галузях науки він був звичайним делетантом. Але гарно написана його згадана праця стала вихідною точкою для пізнішої расової філософії історії.

Ґобіно розрізняє три головні людські раси: білу, чорну й жовту. Культурно найвизначнішу уважав білу. Білий арієць був творцем усього найкращого, що витворив людський дух. У свою чергу германи є найчистішими представниками цього арійського типу людини. Чому? Бо лише вони заховали найкраще свою расову чистоту. Річ у тім, що в процесі історії всі раси ступнево, але все більше перехрещуються й перемішуються по всьому світі. Що далі, то більше. А поруч з тим розкладається чистота раси. Скрізь запановує тип расового мішання" (бастарда). Бастардизація означає культурний занепад. Як приклад і доказ цього Ґобіно наводить дегенерацію Франції. Натомість, германи, що були носіями й світочами культури по всьому світі, найбільше заховали в собі чистої арійської крови. Через це їм належить провідна роля. Така в найзагальніших рисах філософія історії Ґобіно, в основу якої покладена була раса й рішуче відкидалися всі інші суспільно-творчі чинники.

Земляк цього письменника Важ де Ляпуже (Vacher de Lapouge) з більшим науковим апаратом розвинув теорію раси, як історіотворчого фактора, особливо ж визначивши тим Арійця — та його значення в культурній історії людства. Цьому присвячена праця: „Арієць та його суспільна роля" (1'Аrуеn et son role social. 1899). Арієць за теорією Ляпужа належить до типу європейської людини (homo europeus). Найкращим представником арійця слід уважати германця, що фізично є високого росту, бльондин та довгоголовий. Морально й психічно його характеризує: відвага, енергія, чеснолюбство, поступовість, ідеалізм. Протилежним йому типу в Европі є т. зв. „алпейська людина" (homo alpimis), фізично малого росту, брюнет і короткоголовий. З морального боку його характеризує консерватизм, обережність і слабша інтеліґенція. Третім представником — європейського населення є „homo mediterrenus" (людина середньоземськоморська) і це довгоголовий брюнет, але ще з меншою інтелігенцією, ніж людина альпейська. Европейські народи й нації постали шляхом схрещення оцих трьох головних антропологічних типів. Найчистішими залишилися народи германського походження, батьківщиною яких була Скандінавія! Через це іноді і називають цю расу не германською, але „нордичною", цебто північною.

Взагалі ж, на це звернув увагу проф. Ем. Радль, — прихильники расової філософії під словом „германи" розуміють зовсім різні речі. Або це є племена, з яких постав сучасний німецький нарід, але що відігравали рішаючу ролю також в етногенезі Франції, північної Еспанії та Італії, Англії, отже: французи, вандали, візіґоти, остроґоти, нормани, англосакси; в цьому випадку не розрізняються сучасні німці від історичних германів або германів ототожнювали з арійцями, — до них зараховують також слов'ян та кельтів у розумінню індо-германів. Словом, під цим оглядом панує в расології чималий термінологічний хаос, що, звичайно, ще більш заплутує та ускладнює розуміння расової філософії історії.

3. Г. Ст. Чемберлен

Як я вже казав, німці практично використали й спопуляризовували расову ідеологію й теорію французьких каменярів цієї історіософії, що у Франції не знайшла жвавішого відгуку. Найбільше до цього спричинився Г. Ст. Чемберлен (Н. St. Chamberlain), хоч англієць з походження, але фанатичний німецький націоналіст, пангерманіст, зять славетного музики Р. Ваґнера, талановитий письменник, але науковий дилетант, автор „Біблії" німецького расизму — великого та з фанатичним захопленням для раси написаного твору: „Основи XIX століття" (Die Grundlagen des XIX Jahrhunderts, 1899). Я свідомо звернув увагу на те, що він був зятем композитора „Тангойзера" та „Логенґріна". Річ у тім, що Р. Ваґнер, що в Римі особисто познайомився з Ґобіно, захопився його філософією історії з її культом германства та засудом Франції. Автор „Перстеня нібелюнґів" був піонером ґобінізма в Німеччині де відтак поширився культ французького расолога, як про це свідчить повстання „Verein" (Союзів) ім'я Ґобіно. Можна сказати, що згадана книга Г. Ст. Чемберлена поширила расову історіософію пангерманського напряму серед німецького загалу й підготувала ґрунт для гітлеризму та сучасного расизму у „Drittem Reich". Схема історії Г. Ст. Чемберлена така: Скандінавія була батьківщиною найдавнішого людського племени. Це арійці — високі, синьоокі, русяві. Вони були каменярами та носіями культури по всьому світі. На думку Г. Ст. Чемберлена, вони були фундаторами перших культур у стародавньому Оріенті — Вавилонії, Асирії, Єгипті, як також в Ірані та Індії. Навіть у Китаї та в Японії все шляхетніше має вигляд арійський або індогерманський, за попередньо наведеними фізичними ознаками (високий зріст, сині очі, русяве волосся й довгоголовість). Але цього не досить: прагермани були також будівничими питомих культур в Америці (індіянської) та на островах Тихого Океану. Розуміється, що всі велетні світової історії германського походження. Г. Ст. Чемберлен уважає ймовірним, що й Христос був германського роду; мовляв, вищий жидівський елемент належав до германської раси. Все, що культурного витворила християнська ера, звичайно, було ділом германських велетнів. Так, германського роду були, по думці автора, Леонардо да Вінчі, Ґалілей, Вольтер, не згадуючи вже видатних представників німецької чи голляндської культури.

4. Л. Вольтман

Згодом німецький вчений Л. Вольтман спеціяльно займається дослідом цієї справи, присвятивши їй з'ясуванню дві свої праці, а саме: „Германи та ренесанс в Італії" (Die Germanen und die Renaissance in Italien), „Германи у Франції" (Die Germanen in Frankreich, 1907). З іменем цього дослідника зв'язане постання нової наукової дисципліни: „політичної антропології", яку він обґрунтував у своєму творі: „Politische Antropologie 1903. Підзаголовок до нього: „Розвідка про вплив теорії про походження (Descendenztheorie) рас науку про політичний розвиток народів", ясно говорить про те, що автор політичну історію людства трактує під кутом раси. Органом цієї нової науки був журнал „Politisch-Anthropologische Revue", що мала своїм завданням „послідовне з'ясування природних еволюційних законів у ширшому розумінню слова до органічного суспільного й культурного розвитку народів". Покликаючись на славетного німецького біолога Ер. Гекеля (Еr. Haeckl), за думкою якого „світова історія є частиною органічної еволюційної історії", Л. Вольтман на вступі згаданої „Політичної антропології" свій погляд з цього приводу висловив у такому реченню: „Біологічна історія людських рас є справжньою й фундаментальною історією держав". З огляду на завдання цієї праці, наведу тут ще головніші тези Л. Вольтмана: „Здатність до політичного й культурного панування зумовлені антропологічне". У згоді з Фр. Рацелям (Закон історії) та Л. Гумпловичем („природний закон творення держав") Л. Вольтман констатує, що міцні державні організації постали скрізь там, де хліборобський і ремісничий нарід був підбитий талановитою ловецькою й пастушою расою. Боротьба в середині та назовні є отже причиною постання держави". Почуття раси є політичне діюча сила". Зі становища націології особливо цікава оця теза цитованого автора: „...підставою національної свідомости є завжди расове почуття". Зовсім природно, що расова ідеологія Л. Вольтмана є суспільно аристократична „кермуючі касти"). Вона припускає схрещування близьких рас, але рішуче відкидає „метісаж" білої раси з кольоровими, як недоцільний і навіть небезпечний, бо в цьому випадку змішування рас веде до „нездорової суспільної ворожнечі, злочинств і перманентної революції, прикладом чого можуть бути „Південна Америка та Туреччина. Також національні постійні сварки в передвоєнній Австро-Угорщині, думкою згаданого автора, промовляють за це його твердження. А причиною цього факта було те, що пануюча раса (очевидно німці. Б.) не спромоглися, щоб накинути всім понемоленим народам ту саму мову". Бож спільна мова — найвластивіший засіб до фізіологічного злиття й вирівняння."

Як виглядає історія культури з погляду цієї політичної антропології? Наш автор відповідає на це запитання в кінці своєї цитованої праці: „Можна антропологічне довести, — каже він, — що вся європейська цивілізація, також у слов'янських і романських країнах, була ділом германської раси. Франки, нормани та бурґунди у Франції, вестґоти в Еспанії, Лянґобарди й бачовари в Італії поклали антропологічний зародок до середньовічної й новочасної культури цих держав. — Папство, ренесанс, французька революція й всесвітнє панування Наполеона — це були великі чини германського духа..."

Вся ця політична „антропологія" дуже цікава й оригінальна, але не має нічого спільного з чистою науковою, антропологією. Бо, напр., такий Наполеон, не був фізично жодним германським Зіґфрідом, але типовим арійським, цебто належав за расовою історіософією якраз до антиарійського типу. Або, напр., у бувшій Австро-Угорщині не панувала германська раса, тільки німецька нація, расове дуже перемішана, серед якої багато було згерманізованих мовно й культурно представників словянських і романських народів. Приблизно так само з наукового боку виглядає вся ця „політична антропологія", що не є наукою, але певним світоглядом та ідеологією.

5. Соціял-антропологія. (О. Аммон)

З „політичною антропологією" має певний зв'язок старша сестра, „соціял-антропологія", також і здебільшого плекана в Німеччині, але одним із піонерів якої був згаданий попереду французький дослідник Ляпуж. Ця наука вивчає взаємини між антропологічними ознаками й суспільними скупченнями. Вона у свою чергу розгалужується на кілька спеціяльних дисциплін, а саме: історичну антропологію, авґеніку, кримінальну антропологію, расову гігієну. З погляду расової філософії націолога у першу чергу цікавить, звичайно, — історична антропологія. Але, на жаль, і про неї здебільшого доводиться сказати те саме, що й про політичну антропологію", — вона також плекає культ германської раси й відзначається культурною германоманією. У збірному німецькому підручнику „Anthropologie" (1924), ділянку соціяльної антропології опрацював один з найвидатніших каменярів і представників цієї дисципліни — згаданий тут А. Плец. Говорячи про вплив раси на поступ людства, він каже: „не можна заперечити, що швидкий дальший розвиток культури будьякої нації тяжко собі уявити без високої домішки нордичної крови". Нордична кров — це лише інша назва для означення германської або арійської раси на мові прихильників громадської антропології. Для її характеристики слід ще навести тут провідні думки іншого німецького представника О. Аммона, зрештою також дилетанта в науці та прихильника соціологічного дарвінізму, що засаду „боротьби за існування" із біології переніс до громадознавства. За його думкою, вся культурна історія була безнастанною боротьбою між довгоголовцями" (доліхоцефалами) та короткоголовцями (брахіцефалами); інакше кажучи, між шляхетними германцями або арійцями та меншевартними негерманськими племенами. „Доліхоцефал" панує в місті — осередку та джерелі культури; брахіцефал сидить на оселі. Між ними культурна прірва, що одночасно має і суспільну підставу. Лише брахіцефал міг, напр., прийняти догмат про непогрішність римського папи, доліцефал його відкинув і залишився старокатоликом. Також горішні панські суспільні верстви — довгоголові: натомість суспільні низи — короткоголові, й через те культурно нижчі.

6. Німецький расизм (Г. Гюнтер)

Немає потреби довше зупинятися на расовій історіософії. Вистачить того, що було тут наведено для її змалювання: мусимо лише зазначити, що від неї веде простий шлях до „Моєї боротьби" (Меіn Каmрf) А. Гітлера, цієї ідеологічної євангелії т. зв. „нацизму", тобто сучасної німецької національної філософії, так і до теперішнього німецького т. зв. „расизму", що є спробою антропологічного й наукового взагалі її виправдання.

Найвидатнішим його представником і пропаґатором можна уважати Г. Ґюнтера (H. Hunther), в писаннях якого „Wahrheit und Dichtung" (правда й фантазія) переплилися дивовижним узором. Правда, Г. Ґюнтер вихваляє чесноти Нордичної раси, як найкращої. Але констатує, що в північній Німеччині є 60% цих „нординів". Це його твердження можна легко спростувати, напр., авторитетом іншого німецького — А. Л. Вірта (A. Wirth), що спеціяльно цікавиться національним питанням в аспекті раси, як про це свідчить його твір: „Расав й нарід" (Rasse und Volk, 1914). Цей автор припускав на початку світової війни, що в Німеччині відношення між арійцями та неарійцями числове можна встановити як 3 до 67 (при 70 міл. населення), цебто кругло як 1/22. Згаданий дослідник, аналізуючи структуру німецького народу з етнічного боку, гадає, що в сучасних німцях тече не більше 1/10 германської крови. Крім неї, в їхніх жилах кружляє ще й головно кров кельтська, слов'янська й литовська; далі — римська, жидівська, гуґенотська (французька), італійська, еспанська, ірляндська, шотляндська й турецька.

Чеський біолог і філософ проф. Ем. Радль, критикуючи цю філософію історії у своєму викладі: „Расові теорії й нарід" каже: „Расові теорії є чистою фантастичною. Самі расологи признають, що сьогодні немає чистої германської раси в їхньому розумінню. Найбільше довгоголових бльондинів знаходимо на Помор'ю, але й там чистих доліхоцефалів є лише 18%, не кажучи вже про те, що ці поморці в історії людства мали найменше значення. Культурно найбільше визначилися південнозахідні німці, що загалом і здебільшого короткоголові (1% доліхоцефалів і 83% брахіцефалів). Коли отже ця теорія не виправдується навіть у Німеччині, для якої вона була складена, то як може вона виправдатися серед інших народів?"

Вже після того, як була висловлена ця критика расових теорій наприкінці світової війни, в Німеччині расова філософія була масово поширена й загально признана. Національний соціялізм поклав її в основу своєї політичної ідеології. З перемогою А. Гітлера цей „расизм" опинивя під протекторатом держави. Апостолом і пропаґатором цієї науки є згаданий Г. Ґюнтер, автор популярного твору „Расознавство німецького народу" (Rassenkunde des deutschen Volkes, 1922). Ця книга поширена у великих накладах і мала вже кілька видань. Вона є апотеозою нордійської раси, в якій добачає захист германського світу, а отже і німців. Світова війна була страшним погромом „нордійців" серед німецького народу. За думкою Г. Ґюнтера, війна взагалі є контраселекцією, бо винищує найкращі й найактивніші сили нації. Через це конче треба вирівняти втрати під цим оглядом, заподіяні німцям катастрофою 1914-18 років. Як? Помноженням нордійської крови серед німецького народу. „Нордійці" мають стати на чолі провідних установ та урядів, їм мусить бути переданий провід у громадському житті взагалі. Треба знищити забобон про суспільну рівність. Як бачимо, цей „нордизм", як і расизм взагалі, є антидемократичний. Він домагається переведення земельної реформи на користь „нордійців". Навіть більше: „Г. Ґюнтер пропонує об'єднання усіх нордійців" у самостійну організацію. Але не досить цього, він підносить думку про закладення „Нордійського Інтернаціоналу". Провідною засадою чи гаслом цих расових змагань має бути перефразований славетний імператив Канта: „Дій так, аби ти міг думати, що твоя поведінька завжди мала б бути зразком нордійського законодавства".

Дійсно, громадська політика Гітлерівської Німеччини була цілковито пристосована до ідеологічних засад цього расизму. Під контролею держави в „третій імперії" проводиться національна селекція, що програмове обмежує, коли не усуває зовсім все неарійське; не цурається примусової стерилізації біологічно, але також і національно „шкідливих" елементів; завела славетний „арійський параграф", спрямований в першу чергу проти жидів. Не слід забувати, що расове арійство назовні виявляється в легалізованому антисемітизмі. Антисемітизм є органічним складником расових теорій і філософії історії. Мусимо через це опинитися трохи на цьому тут, а то тим більше, що антисемітизм є супровідним явищем сучасного паннаціоналізму взагалі.

7. Антисемітизм

Антисемітизм у своїй істоті є незвичайно складним громадським феноменом. Зрештою, в процесі історії він дуже еволюціонував, все змінюючи зовнішні форми своїх виявів. Не підлягає сумніву, що найстаршою й первісною формою антисемітизму була релігійна: протиставлення юдаїзму християнізму. Вона характерна для середньовіччя. Зокрема ж католицька інквізіція, люто переслідувала жидів. У зв'язку з цим релегійним антисемітизмом був поширений забобон про ритуальне вбивство жидами християн. Він дожив до наших днів: антисемітична демагогія використовує його для влаштування протижидівських погромів. Наука давно вже довела безпідставність цього антисемітичного „аргументу". Зокрема, проф. Т. Ґ. Масарик у 1899 р. з приводу голосного процесу Гільснера, безвинно оскарженого й засудженого під закидом „ритуального морду", — розвинув рішучу акцію з метою виявлення безглуздосте оскарження жидів у цьому протихристиянському „злочині". Сучасний антисемітизм перестав бути вже релігійним; натомість став явищем у першу чергу господарсько-суспільного характеру. Жиди поборюсься, як небезпечний конкурент на полі господарського життя: отже, як посередник, а нещадно ще лихвар, взагалі як соціяльний паразит, нездатний до продуктивної громадської праці. Ця форма економічного антисемітизму особливо яскраво виявляється у народів поневолених, що прокинулися до самостійного національного буття й на шляху свого господарського самовизначення зустрічаються з рішучим спротивом фінансової гегемонія жидів. Здебільшого на полі кооперації відбувається ця боротьба, яку жиди неслушно кваліфікують, як вияв антисемітизму, хоча в дійсності це є неминуча форма господарського визволення поневолених народів. Вона б'є жидів остільки, оскільки їм історично пипала в Середній та Східній Европі соціяльна функція торговельного та грошового посередника. Зрештою, ця боротьба поширюється також на пануючу націю, коли вона господарсько використовує підлеглі їй поневолені народи. Отже, у чехів економічна емансипація привела до господарського бойкоту німців; у познанських поляків так само до боротьби проти гакатизму: у галицьких українців до протипольської господарської акції в напрямі до своєрідної національної „автаркії" (самодостатности"; у норвезців до господарської війни з Швецією; у Фінляндії до визволення з-під економічного протекторату шведів і т. д. Цей самий закон діє й поза Европою скрізь, де визволяються кольорові народи: напр., Індія під впливом М. Ґанді ооголосила й перевела масовий бойкот англійського краму; Китай революційно піднявся про спроби Японії накинути йому господарський монополь; так само американські мурини почали здійснювати гасло господарського бойкоту своїх білих негрофобів. Таким чином у господарському бойкоті жидів слід мати на увазі цю обставину, загальну типову для усіх національно-визвольних рухів сучасної доби й яка не має безпосереднього зв'язку з антисемітизмом. Але, звичайно, скрізь, де антисемітизм є масовим явищем, цебто конкретно, де жиди живуть великими скупченнями, юдофобія є психологічним чинником, що впливає також і на протижидівську господарську акцію. Конкуренційного характеру є ще також інша форма сучасного антисемітизму, подібна до саме зазначеної. Це боротьба нежидівської інтелігенції з жидами у ділянці т. зв. вільних професій. Річ у тім, що після громадської емансипації жидів у новітній добі під впливом великої французької революції, а в зв'язку з цим і асиміляцією їх у Західній Европі, звичайно, з пануючим народом, жидівська інтеліґенція масово захопила різні ділянки т. зв. вільних професій, цебто в науці, літературі, мистецтві, особливо ж у пресі. Для цього жиди з одного боку мали дуже добрі кваліфікації, а з другого — головні вільні професії були для них приступні тепер, як торгівля у середньовіччю, не зважаючи на формальне громадське зрівноправнення жидів у XIX ст., фактично їх не допускали на державну службу й не охоче бачили на чільних посадах у громадських установах, навіть коли вони приймали християнство.

Річ ясна, що скоріше чи пізніше на цьому ґрунті мусів виринути конфлікт між асимільованими жидами та молодою інтелігенцією тих народів, головно поневолених, серед яких вони, жиди й то тим більше, що, напр., в Середцній і Східній Европі жидам, оскільки вони, асимілюючись, приставали здебільшого до державних, цебто пануючих націй, — припадала часто функція денаціоналізаторів: так, нар., в Угорщині жиди були головним знаряддям мадяризації, в Австрії — германізаторами, у конґресівці русофікаторами (т. зв. „літваки"); в Галичині штучно утворювали перевагу польського елементу і т. д. На цьому ж ґрунті в асимілованих жидів постали іноді також конфлікти з пануючою нацією; напр., з німцями. Не підлягає бо сумніву, що одним із мотивів німецького антисемітизму, який останніми часами докотився аж до псевдо-наукової „расоманії", а назовні замаскувався людофобським „арійством", є стихійний спротив проти гегемонії жидівського елементу в німецькому культурному житті. Слід бо мати на увазі, що XIX ст. жиди опинилися на найчільніших місцях німецької науки, літератури й мистецтва. Правда, всі вони були абсолютно засимільовані, звичайно й здебільшого вихрещені й на 100% німецькими патріотами. Багато з них перед гітлеризмом забуло вже зовсім про своє жидівське походження. Під час світової війни вони дали криваві докази свого німецького патріотизму. Проте німецький націоналізм, особливо ж у своїй сучасній паннаціоналістичній формі, — не хоче погодитися з тим фактом, що серед еліти німецької культури переважають жиди: Айнштайн, Васерман, Лесінґ, Цвайґ, а в минулому Гайне, Берне, Мендельсон, Малер, Маркс, Лясаль і т. д. Цей німецький антисемітизм не є однак новітнім явищем. Навпаки, в історії національно-визвольних змагань німецького народу в XIX ст. він раз-у-раз вибухав непереможною силою саме серед представників інтелектуального світу, на що звернув увагу М. Беер (М. Beer) в останньому V. томі своєї „Загальної історії соціялізму й суспільної боротьби" (1922-23). Вже Р. Ваґнер, один із попередників сучасного німецького расизму, в своїй відомій розвідці: „Жидівство в музиці" дуже різко висловився про ролю жидів у музиці, закидаючи ім (в наслідок їхнього расового походження) нездатність до коректного засвоєння чужих мов, а через це й до доброго співу, а загалом уважаючи жидів чужим елементом серед народів, з якими вони лише зовнішньо засимілювалися.

Зомбарт, що органічно зв'язує постання модерного капіталізму з юдоїзмом, у своїй праці: „Майбутність жидів" (Zukunft der Juden - 1912) спеціяльно зупиняється на справі переваги жидів серед професури й доцентури в німецьких високих школах. Він констатує, що з наукового боку не можна мати проти цього заперечень, бо жидівські кандидати звичайно мають найкращі під цим оглядом кваліфікації". Жиди, — каже він, — пересічно значно здібніші та енерґічніші за нас". Проте Зомбарт висловлюється за обмеження жидів, як професорів чи доцентів в університетах, хоч припускає, що це буде на шкоду науці. „Але колись, — додає він, — так справді буде краще"... Ось висновок цих міркувань славетного німецького економіста з приводу німецько-жидівських взаємин: „Держави дають своїм жидівським співгромадянам повну рівноправність, але жиди мусять мати такт і бути мудрими, щоб цю рівноправність не використовували скрізь та у повному обсязі.

Як бачимо, протижидівський „арійський параграф", що урядово заявила гітлерівська Німеччина, має досить давню традицію. Фактично це протижидівський громадський „numerus clausus", цебто бажання обмежити жидівський елемент у вільних професіях пропорційно до їх процентової норми серед населення Німеччини. Одночасно це рішуче заперечення асиміляції, як способу вирішення жидівського питання. В цьому саме полягає суть гітлерівської примусової дисиміляції жидів у Німеччині. Цим дошкульним способом жидам доводиться, що вони є окремим народом і шляхом національного самовизначення можуть досягти полагодження своєї справи.

Німецький антисемітизм за Гітлера є вислідом довшого історичного процесу. В ньому немов Гордієвим вузлом переплуталися всі типові форми масового антисемітизму, докладну соціологічну аналізу якого знаходимо в цікавій студії сіоністичного дослідника Ф. Вельча (F. Weltsch): „Антисемітизм як гістерія народів" (Antisemitismus als Volkerhysterie, 1931). Цей автор у докладній клясифікації розрізняє аж сім головних форм антисемітизму. Перші три є стихійно-інстинктовного порядку й виявляються в насильних актах погромів, фізичного переслідування жидів та обвинувачування їх у протихристиянських ритуальних злочинах. Ці три типи юдофобії здебільшого можна зарахувати до категорії згаданого вже попердньо релігійного антисемітизму. Далі йде політичний антисемітизм, яким й послуговуються реакційні та абсолютистичні держави для відвернення уваги своїх громадян від внутрішньо-політичного напруження; спрямовуючи невдоволення мас проти жидів. Таку політику погромів жидів дуже вміло використовувала, напр., царська Росія, послуговуючись для цього фальсифікатами т. зв. „Протоколів сіонських мудреців", цього найголовнішого протижидівського „документу", на який покликалися антисеміти всього світу й сфальшовання якого 1934 р. було доведено на судовому процесі у Швайцарії. Прикладом політичного антисемітизму може бути також голосна й відома свого часу справа „Дрейфуса" у Франції, жертви програмового аранжованого процесу, в якому рішаючу ролю відіграла роз'ятрена масова юдофобія. Про економічний антисемітизм тут була вже мова. В ньому слід розрізняти господарську самооборону нежидівського елементу в процесі його економічної емансипації від психологічної юдофобії, що не раз зайво й без потреби ускладнює й затемнює цю визвольну боротьбу, що природно виринає на полі національного самовизначення народів-покидьків, до яких, зрештою, належать також і жиди, оскільки вони стають на шлях свого національного відродження через сіонізм. Поруч цим економічним антисемітизмом сусідує соціяльний антисемітизм. Він виявляється у громадському й особливо товариському бойкоті жидів, іноді явному, як, напр., в націонал-соціялістичній Німеччині, іноді замаскованому, як у багатьох інших країнах, де жиди тихо, але систематично усуваються за дужки життя народів, серед яких вони живуть, навіть, коли вони національне зовсім засимільовані. Сюди можна також зарахувати й дуже поширений бойкот мішаних подруж із жидами чи жидівками. Далі доводиться згадати про культурний антисемітизм, що виявляється головно в ділянці науки, мистецтва й літератури. Прикладом його може бути попередньо з'ясоване становище з цього приводу Зомбарта; але також і Р. Ваґнера, у якого антисемітизм мотивований був ще між іншим і естетичними міркуваннями. В російській Польщі перед війною один час сильно спалахнув т. зв. „поступовий антисемітизм", з типу цього культурного антисемітизму. Його ідеологами були відомий провідник польського „вільнодумства" А. Немоєвський й батько варшавського позитивізму Ол. Свєнтоховський, — що оба безоглядно поборювали юдаїзацію польської культури та її вислід, за їхньою термінологією „Жидо-Польщу". В щоденному житті всі ці форми антисемітизму, звичайно, виступають не тільки поруч, але й разом, здебільшого у дуже складній мережі перехрещені. Коли масовий антисемітизм є переважно стихійний, в кращому випадку — свідомо чи підсвідоме релігійний, то інтелектуальний антисесітизм керуючих юдофобських кіл шукає філософського або наукового виправдання свого жи-дожерства й намагається знайти його в расі. У семітичному походженню жидів, мовляв, усе зло. Жид є поганець, бо погана раса, що його сплодила. Жид був, є й на віки вічні лишається суспільним лихом, бо це лежить в його крові. Вульгарно, але заразом яскраво підкреслює це один німецький „шляґр". Ось він за влучним виразом К. Кавтського, — справжнє мотто модерного антисемітизму: „Was der Jude meint, 1st einerlei, in der Rasse liegt die Schweinerei" — (що жид думає, — це байдуже. Бо все свинство — в расі).

8. Жиди й раса

В науці немає досі одноманітного погляду на те, чи жиди з расового боку уявляють з себе антропологічне чистий тип, чи мішаний. Інакше кажучи, чи є чистою расою, — чи ні? Доводиться констатувати, що становище науки в цій справі мінялося з бігом часу. Давніше й на початку антропологічних дослідів переважав погляд, що жиди це окрема й чисто захована раса. Такої думки тримався, напр., Блюменбах (Blumenbach), — один із фундаторів антропології. Так само інший видатний антрополог Р. Андре (R. Andree) гадав, що жиди впродовж тисячі років заховали чистим свій антропологічний тип, всупереч змінам оточення, серед якого їм доводилося жити на вигнанні. Цікаво, що сучасний расизм, який свою теорію арійства збудував на запереченню семітизму, не уважає жидів чистою расою; навіть більше — бо не визнає жидів расою взагалі. Жиди расово, за думкою прихильників цього світогляду, це дуже складна мішанина найрізноманітніших етнічних типів, а саме: орієнтально-передньо-азійсько-нордійсько-хамітсько-негроїдна. В наслідок примусової ізоляції жидів на вигнанні та замкнення їх у „ґетто" постав і вважають расово меншевартим. За їхньою думкою, жидів не можна вважати народом, бо бракує їм двох головних ознак модерної нації, власної території й мови. Зрбштою, є велика різниця між західньо- та східньоевропейськими жидами. Скоріше можна уважати жидів деґенерованою расою, їхнє расове звиродніння, що виявляється поширенням психічних хворіб, різними фізичними вадами (багато сліпців і глухоніміх), нездібністю до чистої вимови, гомосексуалізмом і так далі — расисти пояснюють ендогамією, цебто подружжям у замкненому колі близько споріднених людей, а отже, без припливу й домішки нової та свіжої крови ззовні, (екзогамія), проте інтелектуально жиди за наукою расистів дорівнюються нордійцям, отже, расі, що є ідеалом арійства. Вони мають сильну волю, знамениті раціоналісти, прихильники папської етики, чудово пристосовуються й використовують всякі обставини, дуже самопевні, люблять науку й мистецтво, не абиякі промовці й організатори. Натомість не люблять фізичної праці. Не можна їм відмовити творчого духа. Вони залюбки плекають філософію. Особливо ж відзнадчаються на полі фінансів і грошових підприємств. Цитований тут попередньо німецький економіст Зомбарт гадає, що „жидівство й капіталізм — це те саме". При всьому своєму антисемітизмі расисти примушені визнати, що будівничими європейської культури поруч германського елементу був також і жидівський. Але вони закидають жидам вроджений аморалізм і через те уважають їх дуже руїнницьким чинником серед усіх народів. Звідси програмовий антисемітизм расистів, що оголосив жидам безоглядну війну на життя й смерть. Арійство є отже плянованою десемітизацією (віджидівлення) сучасної культури та громадського життя. Слід додати, що масовий антисемітизм виправдує здебільшого свою ненависть до жидів попередньо наведеними аргументами расистів, задумуючись над тим, оскільки така характеристика жидів об'єктивно є виправдана, а головно не цікавлячись тим, через що та як витворився сучасний тип жидівства та вдача жида на вигнанню в процесі понад двохтисячолітнього мандрування по всіх закутках землі.

Звичайно, що на обов'язку науки лежить усебічне й речеве зв'ясування жидівського питання з цього боку. На жаль, у справах національного й расового характеру наука не все утримується на належній височині. Особливо ж, оскільки йде про так болючу й все актуальну жидівську проблему. Проте, існує з цього приводу чимала та варта уваги спеціяльна література. Згадаю тут бодай про дві важливі праці з цієї ділянки народознавчих дослідів, а саме, про ґрунтовну розвідку американсько-жидівського вченого М. Фішберґа (М. Fischberg) „Расові прикмети жидів" (1913), що є знаменитим вступом до вивчення жидів з антропологічного боку, а далі не менш вартісну працю К. Кавтського „Раса та жидівство", що зокрема звертає увагу на ролю соціологічного чинника в процесі постання сучасного жидівства, слушно доводячи, що немає жодних підстав для трактування жидів, як расового типу в антропологічному розумінні. Зрештою, при з'ясуванні цього питання не слід оминати дуже авторитетних міркувань з цього приводу цитованого вже тут німецького етнолога Ф. Лушана та американського антрополога — Ф. Боаса. Доброю й джерельною — є також праця Фр. Кона „Жиди як нарід та раса" (1920). Натомість писання расистів про жидів з наукового боку дуже сумнівні, бо наперед обтяжені вже антисемітичним упередженням.

Переходячи тепер до з'ясування жидівської проблеми з расового боку по суті, насамперед слід зазначити, що не існує семітської раси так само, як й арійської. Обидва ці поняття культурного, а не антропологічного характеру; вони характеризують народи з мовного, а не расового боку. Оскільки розходиться про жидів, то історія не знає їх як нарід расово однорідний, навпаки, вони від найдавніших часів антропологічне були й лишилися виразно мішаним народом. До певної міри це пояснюється географічним положенням їх батьківщини — Палестини — країни типово коридорного типу (Durchzugsland) за влучним німецьким означенням. У діяспорі, цебто в розсіянні, жиди, не дивлячись на щільну ізоляцію, що тривала аж до XIX ст., — все ж таки антропологічно й кровно перемішувалися з своїми сусідами, а головно підлягали як природному, так й особливо суспільному оточенню, серед якого їм доводилося жити. В Европі від середньовіччя можна розрізнити два дуже відрубні типи жидівського населення: південний або еспаньольський, т. зв. „сефардім" та північний, відносно німецький, що відтак пошириний по всьому сході Европи, відомий під назвою „ашкеназім". Перші говорять староеспанською мовою й після вигнання з Еспанії подалися на Балкан та Близький Схід; другі послуговуються діялектом німецької мови, так званим „жарґоном", з якого постала сучасна новожидівська літературна мова східньоевропейських жидів, т. зв. "jidisch". Фактично отже жодна з цих двох великих частин жидівського народу не є семітичною навіть з мовного боку. Навпаки під цим оглядом слід було б зарахувати їх до арійської групи так само, як болгар (туранського походження) на підставі мови уважають слов'янами. Лише в релігійній сфері це європейське жидівство заховало староевропейську мову; а щойно під впливом сіонізму — у першу чергу східньоевропейські жиди почали навертатися на цю античну мову своїх прабатьків, що у Палестині після Першої Світової Війни стала знову живою та національною мовою відродженої жидівської нації.

А як стоїть справа з популярним жидівським типом, на який покликуються, звичайно, всі антисеміти, та який передусім вбачають у славнозвісному та анекдотичному „жидівському" носі!?

Отже, антропологія не знає жидівського носа. Бо те, що популярно уважається семітським носом (горбатим) — це антропологічно ніс орієнтального, відносно передньо-азійського типу, який краще було б назвати вірменоїдним носом. Цікаво, що серед жидів він не є так дуже поширеним, як це думається. Цитований попередньо антрополог Фіше перевів антропологічні досліди над 2836 жидами в Нью Иорку й констатував, що цей тип, т. зв. „жидівського" jioca був представлений серед жидівської еміграції в Нью Йорку (до речі, територіяльно репрезентуючої жидівство всього світу) — дуже слабо, бо усього 14,3% на вульгарний кирпатий ніс (22,0), 6,4% припадає на широкий ніс муринського, відносно фіно-угорського типу, натомість найбільш поширеним серед них є клясичний грецький ніс — 57,3%.

Так само стоїть справа з іншими фізичними прикметами жидів, на підставі яких їх рахували окремою й майже чистою расою. Щоб не обтяжувати читача зайвими статистичними даними обмежуся тут текстом і кількома головнішими фактами з цієї ділянки. Звичайно, і до останнього часу найтиповішою антропологічною ознакою уважався т. зв. черепний покажчик" на підставі якого переведена була клясифікація рас народів на довго-, середньо й короткоголовців (доліхо- мезо-та брахіцефалів), одночасно також культурно кваліфікуючи народи залежно від цього індексу у зв'язку ще з деякими іншими фізичними властивостями (ростом, кольором волосся, шкіри, очей тощо). „Черепний покожчик" вираховується на підставі „відношення найбільшої ширини черепної голови до найбільшої її довжини, яку приймають за 100" (Проф. Хв. Вовк: „Студії з української етнографії та антропології). Відповідно до цього доліхоцефалами уважаються індивіди з черепним покажчиком до 77,7; мезоцефалами — від 77,7 до 80, абрахіцефалами — з головним покажчиком понад 80. Французький вчений Ж. Фіно (J. Finot) у джерельній монографії: „Забобони раси" довів, що немає рації культурно кваліфікувати народи або індивіди на підстави „черепного покажчика" (відносно інших антропологічних ознак), — як це роблять прихильники расового принципу в історії від Ґобіно до Ґюнтера. Американський етнолог Ф. Боас експериментальне ствердив, що „черепний покажчик" не є жодною незмінною антропологічною ознакою. Він змінявся не лише в процесі історії, на що звернув увагу антрополог проф. Матейка, порівнюючи головні індекси чеського населення за друге тисячоріччя нашої ери та констатуючи повільний пересув від довго-до короткоголовости. Це констатував також славетний німецький вчений Вірхов, кажучи, що майбутність належить брахіцефалам, але, як доводить спостереження Фр. Боаса „Головний індекс" міняється навіть упродовж двох Генерацій залежно від зміни природного, або суспільного оточення, наближаючись до індексу даного середовища. Отже, в З'єднаних Державах Америки до черепного покажчика цієї країни. Діти європейських емігрантів, народжені в Африці, мають, звичайно, менший черепний індекс, ніж їх батьки. У європейських жидів, каже згаданий дослідник у своїй цікавій розвідці "Культура й раса', — він рівняється приблизно 83, але у американських жидів, що народилися після приїзду батьків до Америки, він спадає до 82, а у їхніх дітей, цебто внуків емігрантів, — аж до 79..." Це поперше. А подруге — не менш цікавим є інший факт, що констатує Лушан: жиди не мають свого специфічного „черепного покажчика". Навпаки, під цим оглядом характеризує їх дуже велика різноманітність, бо від 65 аж до 98. На думку Фішера серед жидів можна зустріти черепні покажчики головних трьох людських рас. Навіть більше: бо їхній покажчик цей, звичайно, наближається до пересічного черепного індексу даної країни, як це видко з наведеної Фішером цієї порівняльної статистичної таблиці.

Країна

Жиди

Нежиди

Литва

81,1

81,9

Румунія

81,8

82,9

Польща

81,9

82,1

Угорщина

82,5

81,4

Україна

82,5

82,3

Галичина

83,3

84,4

 

Такі самі висновки можна зробити на підставі порівняння інших фізичних ознак жидів: кольору очей, волосся, шкіри. Скрізь видко антропологічне їхнє пристосування до найближчого оточення, серед якого вони живуть. Скрізь потверджується, що расово вони є народом мішаного типу.

Специфічні своєрідності сучасного жидівства є продуктом історичного суспільного процесу, а не раси. Його позитивні та від'ємні риси простіше з'ясовуються у зв'язку з іхнім суспільним положенням та типовими професійними заняттями, ніж з їхніми антропологічними ознаками. Розуміється, жиди не уявляють із себе ані чистої, ані деґенерованої раси, але є народом у процесі історії та на примусовому вигнанні суспільно-розкладеним і деградованим. Під час середньовіччя — в добі тяжких переслідувань і обмежень вони фактично були зведені до ролі найнижчої касти, свого роду європейських партіїв.

Таким чином жидівське питання в історичному аспекті можна і треба досліджувати соціологічною, не расово-біологічною методою, як це, напр., зробив К. Кавтатський у своїй згаданій праці, де сучасне жидівство, розсіяне у діяспорі (на вигнанню), він слушно уважає вислідом суспільних і господарських відносин, а в першу чергу — продуктом міста". Вистане, — каже він, — лише подивитися, як міське середовище сьогодні впливає на людей, як воно змінює селян, а заразом пригадати, що жиди є єдиним народом у світі, який вже кругло дві тисячі років творить виключно міське населення, щоб мати простісіньке з'ясування жидівських своєрідностей. Вони є до крайности виявлені прикметами міської людини. Якщо хтось хоче це розуміти як расовий тип, тоді мусів би нащадка homo arispinus (до цієї раси зараховують жидів. Б.) назвати „homo urbanus", цебто міською людиною. Б.).

9. Жидівський тип — витвір середовища

На підставі фізичних ознак, отже, неможливо уважати жидів якоюсь антропологічною расою. Але робилися і робляться заходи з метою доведення, що жиди є, мовляв, психічною расою. Підставою для цього мають бути їхні моральні прикмети. Звичайно, під цим оглядом жиди розцінюються дуже низько, а їхній вплив на оточуюче навтохтонне населення уважаеться шкідливим, щоб не сказати просто руїнницьким. Клясичний зв'язок типового жида дав Шекспір у знаній постаті Шайлока в його відомому творі: „Венеціянський купець". Це тип жида лихваря, що згодом авансував, стаючи каменярем модерного капіталізму, як це особливо підкреслює Зомбарт. Його роля, як представника фінансового капіталу, ілюструє грошова династія Ротшильдів, що панує в Европі від часів Наполеона. Такий погляд на жида та його соціяльну функцію, звичайно, узагальнюється та пересувається назад в історію аж до найдавніших часів. Мовляв, така вже природна вдача жида; таким він усе був і назавжди лишається. Ніхто інший, як К. Маркс, — сам жид з походження, — теоретично обґрунтував цей погляд на жидів у своїй розвідці: „До жидівського питання" (1844), де, полемізуючи з тодішніми дослідниками цієї справи — Бавером та Мендельсоном, що трактували її, як проблему релігійну й національну, доводив, що у своїй істоті жидівське питання є проблемою виключно та сутогосподарського характеру з властивою йому різкістю у ставленню справ та нахилом до парадоксальности вислову й стилю, батько модерного соціялізму писав у згаданій статті: „яка є світська причина жидівства? Практична потреба — егоїзм, „Який є світський культ жидів? Шахрайство. Який є його бог? Гроші". Через це, на думку К. Маркса, „емансипація" жидів (що перед сто роками було актуальною справою й, річ зрозуміла, дуже хвилювала жидів, головно в Середній Европі. Б.), зрештою означає еманципацію людства від жидів". Автор „Капіталу" констатує відтак зв'язок між новочасним жидівством та капіталізмом. Він каже: „Із своїх надр буржуазне суспільство постійно сплоджує жида". Так постає своєрідна спеціяльна симбіоза (співжиття) між жидами й християнами". Жиди, — каже К. Маркс, — емансипувалися остільки, оскільки християни стали жидами". Зв'язок між цими двома суперечними суспільними витворами має, — за думкою К. Маркса, — своє історичне виправдання. Бо християнство постало із жидівства та розклалося знову в жидівство. Християнин був спочатку теоретизуючи жидом; жид є отже практичним християнином, а практичний християнин став знову жидом". Ці міркування автора „Капіталу" є клясичним її законом тріянди. Не дивує тому його висновок з цього приводу: „Християнство є найчистішою ідеєю жидівства; жидівство ж вульгарно вжитим християнином". К. Маркс не уважав жидів нацією, іронічно трактуючи їхню національність" як купецьку або грошову. Як бачимо, головна теза К. Маркса щодо жидівської справи є гостро протижидівська. Ось вона: „Суспільна емансипація жидів означає емансипацію суспільства від жидів". Гітлеризм, коли б не був так антимарксистичним, міг виправдувати нею свою дисиміляцію жидів, що є також своєрідною емансипацією від жидів", правда, дуже безоглядною у політичній практиці. Батько наукового соціялізму, що взагалі дуже помилявся й не розумів суті національного питання, (тоді, перед сто роками, щойно у початкових невиразно ще визначених фазах свого розвитку) так само й жидівську проблему з'ясував занадто схематично й однобічно, зводячи всю суть тільки до шахрайства та грошей. Історично й соціологічне ще більш складна справа. Не можна її уважати та трактувати, як виключно економічне питання. Жид — це не лише Шайлок або Ротшільд, але також Спіноза, Гайне, Д'ізраелі, Ґ. Малер. Жид — це не тільки фінанси, але й наука. За думкою К. Кавтського, висловленій в його творі: „Початки християнства" „торгівля й філософія" неначебто органічно доповнюються. Хто таврує жидів, як споконвічних шахраїв, не мав би забувати про Біблію, про етичний патос старожидівських пророків, про етичний ідеалізм Баруха Спінози й про якусь майже матафізичну красу музичних архітворів Г. Малера, а головно про Христа.

Антисемітизм, як вияв протижидівських почувань та явище інстинктивного порядку, не підлягає, річ ясна, науковій дискусії, бо, як відомо, про смаки й настрої, симпатії та антипатії, речево неможливо дискутувати. Інша річ, коли тепер цей антисемітизм претендує на науковість і в антропології, конкретно, в расі хоче знайти спільника, при чім тенденційно препарує історичні та соціологічні факти. Він не з'ясовує, як постав та розвинувся тип Шайлока, що він від природи й у силу вроджених у собі прикмет є соціяльним паразітом та громадським шкідником. Проте найстарша історія жидів, коли вони ще не були розпорошені по всьому світі це заперечує. Бо тоді жиди не були ще кастою, якою стали згодом на примусовому вигнанні, але здоровим матеріялом для нормальної етногенези. Колись вони були хліборобським народом, як це стверджує, напр., законодавство Мойсея, що має сутоаґрарний характер. Не слід забувати, що Палестина, завдяки своїм природним умовам, не була країною дуже сприятливою саме для цього заняття. Власне ця обставина була однією з причин, чому жиди вже до Христа почали емігрувати за кордон. На еміґрації жидам довелося занятися ремеслами й торгівлею. Під цим останнім оглядом на них дуже виплинули фінікійці — сутокупецький нарід стародавнього Орієнту, а ще більше вавилонський полон, де жиди пройшли свій торговельний вишкіл. Аджеж Вавилон був свого роду античним Ню Йорком: найбільшим торговельним осередком. Він дуже дивував жидівських пророків саме, як „купецьке місто". Згодом на видгнанню по світі, а головно в Европі, — жиди суспільно все більше й глибше деґрадуються, оскільки обмежуються тільки двома родами занять: торгівлею та ремеслами. Ремеслами, в країнах більш культурних (Єгипті, Греції та Італії); торгівлею в країнах культурно і господарське примітивних (головно у Німеччині). Так почався розклад первісної їх етногенези. Тільки релігія залишилася національним елементом, що впродовж двох тисяч років об'єднував жидів, як нарід. Національна їхня трагедія починається з XII ст., коли Німеччина вступила на шлях самостійного культурно-господарського розвитку. Одночасно з цим постали свої стани ремісничий і купецький, що незабаром професійно зорганізувалися у Гільдії та цехи, які, звичайно, вороже виступили проти чужої, а в першу чергу проти жидівської конкуренції. Ці ремісничо-торговельні організації не були тільки господарського, але й релігійно-суспільного характеру. Хрестоносні походи, що викликали у католицькому світі масовий релігійний фанатизм, в Европі започаткували добу стихійного антисемітизму. Первісно-релігійного характеру, цей антисемітизм стає згодом економічно-соціяльним у зв'язку з вищезгаданим суспільно-господарським пробудженням і розвитком Західньої Европи. Так почалося масове переслідування жидів, які примушені були втікати далі на Схід, або жити зовсім ізольовано у міських „ґето". В цих часах для них відкривається єдина можливість існування — лихва, коли католицька церква заборонила християнам позичати гроші на відсотки. Так народився тип Шайлока. Антисеміти намагаються довести, що жиди традиційно були лихварями, неправильно перекладаючи (за Лютером) старожидівський вираз „несдех" — у розумінні лихви, хоча дослівно він означає „брати відсотки", що закон Мойсея дозволяв у відношенню тільки до чужинців і то купців, рішучо забороняючи будьяку лихву. Так само — Талмуд осуджує лихву, уважаючи її безчесною. В католицькій Европі кінця середновіччя жиди обставинами були примушені стати лихварями, оскільки їм дозволено було займатися грошовими справами. Як не християни, вони не підлягали згаданій забороні католицької церкви щодо лихви: як чужинці, — були приватним майном королів, а зрештою на ласці міст, що терпіли їх у своїх мурах, хоч і зовсім ізолювали у „ґето". Королі й міста все потребували грошей — дістати їх можна було лише в жида. Він мусів їх мати, щоб викупуватися від переслідувань, погромів, насильної смерти на ватрі. Це все кидало його в обійми лихви, яку зрештою не тільки дозволю-вали, але наказували йому королі, як доводить це, напр., Едикт чеського короля Вацлава (з 1497 p.), а саме: „де християнин бере десять копійок, жид сміє взяти двадцять, бо коли б він мав брати так мало, як християнин, то не міг би бути живим, бо поперше він мусить виконати свої обов'язання щодо нас; подруге він має платити свойому панові, під охороною якого перебуває; потрете він сам мусить платити відсотки; почетверте рідко коли без викупу звільнить його уряд, що потребує від нього послуг; нарешті він мусить ще щось полишити для себе, щоб прогодувати свою жінку й дітей.

Фактично в цей час жид був власне європейським парієм: не мав жодних прав; все було йому заборонено, аж до відвідування домів розпусти. Навіть вішали його інакше, ніж усіх злочинців, бо головою додолу та посеред двох собак. Невільно було йому одягатися як нежидам, а на своєму убранню він мусів носити спеціяльну тавруючу відзнаку. Кожен мав право безкарно знущатися над ним. В Тулузі, напр., голова жидівського кагалу мусів щорічно відвідати свого князя, щоб той бив його по обличчю. Зрозуміло, що в цій атмосфері мусить вирости отруйний квіт протихристиянської люті серед жидів. Це був ґрунт, на якому виплекався тип Шайлока.

Крім того, постійне перебування в місті, а до того ще в специфічно поганих умовах, („Ґетто"), в атмосфері систематичного громадського бойкоту, як із фізичного, так і психічного боку звичайно був дуже насприятливим для розвитку жидів аж до новітніх часів їхньої громадської емансипації. Це, отже, історичне й суспільне середовище витворило сучасний жидівський тип зо всіма його зовнішніми та внутрішніми ознаками.

Таким чином і ці моральні та психічні від'ємні риси їхньої вдачі не є чимсь специфічно жидівським, як це твердять антисеміти, але вислідом впливу на них суспільного середовища; конкретно вплив міста, перебування на еміграції, осолбиво їхньої соціяльної деградації, в наслідок чого вони із стадії народа занепали до стану погорджуваної касти. До жидів можна застосувати з цього боку тезу Фр. Рацеля, який у своїй „ Антропогеографії" писав: „В деяких випадках, де говориться про „расу", було б краще казати про „клясу". У всіх бо народів можна констатувати фізичні різниці у зв'язку з розмежуванням станів, які перебувають тим глибшими, чим більше ті народи позбавлені волі та освіти"... Без перебільшення можна отже твердити, що кожен нарід, якого б він не був походження, опинившись в умовинах жидів на вигнанні, став би „жидівським", коли не фізично, то психічно. Ще на одну обставину слід тут звернути увагу. Ми бачили, як деякі фізичні ознаки жидів, напр., ніс, що уважалися антропологічно найтиповішим, в дійсності, є орієнтальними; це саме доводиться сказати також і про найтиповіші прикмети їхньої вдачі, напр., про їхній нахил до торгівлі, що також є рисою не тільки жидівською, але загально орієнтальною... Лушан, критично ставлячись до антисемітських узагальнень відносно жидів, слушно нагадує дуже поширений на Сході дотеп, за яким „на сім жидів припадає один грек, а на сім греків один вірменин, цебто що один вірменин є в 49 раз хитрішим та торговельно активнішим за одного жида..."

Висновки

Так виглядає жидівське питання у світлі наукової критики. Як бачимо, з расою воно має дуже мало спільного. Багато з того, що було сказане під адресою раса й жиди, можна також сказати про расу й націю, а саме: в тому розумінню, що нація не є вислідом раси, але історично-суспільного середовища, яке витворює певний національно відрубний тип, що відзначається або плутаються з расою. Історія взагалі, а зокрема історія нова, коли утворилися сучасні нації, не знає чистих рас. Всі народи й нації з расового боку є дуже перемішаними. Загальна панміксія (цебто перемішання рас, Б.), — каже Фіно, — здається бути провідним законом їхнього історичного розвитку. Перші чи останні на драбині цивілізації, великі чи малі народи, підлягають цьому законові так характерному для людства. Так само, як поступ, — за Г. Спенсером — полягає в переході від простого до складного) від однорідности до різнорідности), так само не можна собі уявити розвитку якогось народу поза безнастанним перемітуванням його етнічних складників. В процесі історії та під впливом природнього й суспільного середовища вони перехрещуються (етногенеза) й згодом перетоплюються (націогенеза) у модерні нації, з яких кожна має свій відрубний не лише психічний, але й фізичний тип. Нашим дальшим завданням є тепер ознайомитися з цим впливом природного (територія) та суспільного (мова й культура) середовища.


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.