Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

24. Нація й мова

Багато дослідників уважає мову безсумнівною зовнішньою ознакою нації. Дехто навіть йде далі, бо ототожнює націю з мовою. К. Кавтський, напр., гадає, що нація — це „мовна спільнота", модерна ж нація, це спільнота літературної мови". Шведський соціолог Р. Челлен є тієї думки, що народотворчий процес досягає свого вершка тоді, коли нарід витворив свою окрему самостійну мову. З українських дослідників В. Тимошевський, автор розвідки: „Мова і національність" (1912), уважав рідну мову критерієм культурної своєрідности й вартости нації. Чесько-жидівський націолог Б. Клінеберґер у своїй розвідці „Нарід і народність" (1919) рішуче підкреслює, що мова творить відрубність народу: нарід мусить мати свою рідну мову; інакше він не є народом. Це є правда так непохитна, що не припускає винятку; адже та обставина, що нарід не має своєї окремої мови, є доказом, але також і вислідом того, що він не є народом". Мушу зазначити, що автор наведеної цитати жид, який не уважає жидів народом, бо, мовляв, вони не мають своєї мови й мовно засимілювалися. Ця обставина, як і неґативне ставлення Клінеберґера до сіонізму, психологічно пояснює його розуміння взаємин між мовою й нацією. Зрештою воно є характерне для націософії XIX століття, та має давню традицію. Захищали його не лише видатні мовознавці, психологи, історики та соціологи, але приймали його з великим захопленням також молоді народи, що прокинулися до нового національного життя на початку минулого століття. Коли мова про традицію, то можна згадати відомий вислів німецького поета „міннезенґера" з кінця XII ст., Вальтера фон дер Фоґельвайде про те, що німецький нарід є поширений скрізь там, де й „як далеко звучить німецька мова". Ідеолог слов'янських взаємин Н. Колляр також уважав рідну мову істотною ознакою нації; а фальсифікатор славетних чеських рукописів В. Танка гадав, що „народи не вмирають, доки живе їх мова". Зовсім природно й зрозуміло тому, що каменярі національного відродження свою увагу звертали в бік мови, намагаючись відновити та зробити її придатною до літературного вжитку навіть тоді, коли самі майже не вірили в успіх цього почину, як Павловський, що писав свою граматику української народньої мови, що на його погляд була „ни живой ни мертвий язик", мовляв, „исчезающее наричиє". Максимович, Костомаров і навіть II. Куліш не вірили в майбутність української мови, як літературно-культурної. Скептиком щодо відновлення чеської мови був патріярх славістики Добровський; сумніви щодо неї мав ще перший її новочасний лексикоґраф Юнґман. Це саме зневір'я щодо рідної мови можемо констатувати на початках відродження у каталонців, флямандців, провансальців і т.д. Але це зневір'я дивно якось зв'язувалося з непохитною вірою в те, що шлях воскресіння народів прийде через відновлення і відродження рідної його мови. Цю непереможну віру гарно й символічно висловили Фламандці, коли називали свої „Просвіти" програмовим гаслом: „мова це ввесь нарід". Також далматинські хорвати практично двомовні, бо говорили по хорватськи вдома, й по-італіськи на праці, розрізняли своє відношення до них, називаючи першу з них „мовою серця", а другу — „мовою праці".

1. Рідна й чужа мова

Звичайно, ніхто не буде заперечувати основної різниці у відношенні до рідної та чужої мови. Кожен її природно відчуває. По-своєму без труду думається. Засвоїти чужу мову не легко. Опанувати її досконало майже неможливо. Лише діти швидко їй навчаються, але так само швидко її забувають. В старшому віці з великим трудом можна опанувати вимову й наголос чужої мови. Бо в кожній мові інакше вимовляється ці самі голосні та приголосні звуки. Майже кожна мова має свої специфічні звуки, які чужинець не може добре висловити, бо його мовні органи до цього не пристосовані. Всім відоме, як тяжко правильно висловити англійське, чеське, шведське, французькі або польські голосні звуки тощо. Чех фонетично не розрізняє вже й та і, хоча в письмі ця різниця ще захована. Через це йому тяжко вимовити українське й, але також і східнослов'янське „л". Він не в стані вимовити відтак зм'якшених українських або польських ц, с. Ще гірше справа мається під цим оглядом, коли перейдемо від т. зв. індо-геманських до мов іншого типу: урало-алтейських, фіно-угорських, семітських та орієнтальних. Досить згадати, як тяжко дається засвоєння практичне фінської або мадярської мови; турецької чи арабської грузинської чи вірменської, не згадуючи вже про зовсім своєрідну й відрубну, напр., баскійську мову, де переважають приголосні звуки в надзвичайно складних комбінаціях, висловити які добре є в стані тільки баск. Ось чому, як слушно це підкреслив Брос, — „кожен нарід має свою абетку, що різниться від інших та в якій кілька літер не можуть бути висловлені чужинцем. Підсоння, повітря, обрій, ріки; спосіб життя й поживи є причиною цієї різниці".

Але це не один лише бік справи, зв'язаний з фізіологією мови. Є другий не менш важливий, на що звернув увагу видатний український лінґвіст і націософ Ф. Потебня, а саме, психологічний. „Різні мови — це різні інструменти", — навчав він, і не тільки щодо вимови, але й щодо думання й відчування. Віртуозно можна опанувати лише одним інструментом, в данім разі рідною мовою. Бо „знання двох мов у ранньому віці, — за думкою О. Потебні, — це не є опанування двох систем, виявлювання й передавання одного й того самого кругу думок; лише роздвоєння цього курсу, через що утруднюється досягнення одноцілого світогляду й перешкоджається науковій абстракції". З національно-культурного боку є тому недоцільний та шкідливий утраквізм або двомовність навчання у школах. Педагогічний досвід новітньої доби цілковито виправдав цей погляд. Скрахував білінґвізм (двомовність) у бельгійських школах. Так само як малозадовольняючі його висліди в Швайцарії. Ейстейн у своїй спеціяльній праці: „Думка і многомовність" констатує, що кожен швайцарець знає другу краєву мову, але дуже „недосконало". Має рацію, отже, Ал. Вірт, коли у своїй книзі: „Раса й нарід" зауважує з цього приводу: „Кожна чужа мова — це неначебто вбрання, до якого людина не звикла та якого вона не вміє носити те з цілою приємністю". Міжнародній конґрес у Люксембурзі (1928), де справа фахово розглядалася, рішучо відкинув двомовність, висловившись за рідну мову навчання в школах. Національна мова має примат як засіб літературної творчости. Історія літератури знає правда винятки щодо цього. Багато письменників флямандського походження писати по-французьки. Так само недавно померлий румунський письменник Пайнат Істраті. М. Гололь своїми по-російськи писаними творами заклав новий напрям у московській літературі. Але саме з боку мови, твори цих національне „дводушних" авторів викликали справедливу критику. Проф. Мандельштам, напр., констатував на підставі докладних студій творів М. Гоголя, що автор „Тараса Бульби", пишучи по-московськи, думав по-українському, фактично, отже, перекладав свої писання з рідної на чужу мову.

Нічого дивного, що його російська мова була далека від клясицизму й що редактори його творів мали багато праці з усуненням з них „малоросійщини". Так само в писаннях Шевченка російською мовою ясно відчувається, як чужа вона була психіці автора „Кобзаря". Не дарма поет так не любив „кацапське село" й своїх кореспондентів усе прохав, щоб писали до нього „по-нашому". Т. Шевченко чудово розумів і відчував значення рідної мови, як головного знаряддя та підвалини національної культури. Через це він з таким захоплення вітав батька новоукраїнської літератури в своїй поезії. „На вічну пам'ять Котляревському", кажучи:

— Будеш батьку панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Національним генієм Т. Шевченко міг стати, пишучи тільки українською мовою. Московською мовою „Кобзар" не міг бути писаним. Це розуміють добре й вороги новочасного мовного сепаратизму; напр., чеський дослідник О. Вочадло, якого дуже турбує міжслов'янська сварка та який програмово захищає культурне об'єднання людства, а через це уважає зайвим постання нових літературних мов, у тім числі також української, проте у своїй студії: „Слов'янський розбрат" (Slovansk nesvornost. 1923) мусів констатувати: „Шевченко не був би Шевченком, коли б писав російською літературною мовою. Лише завдяки мелодичному рідному наріччю поета південно російського села, його творчість придбала той колорит, що зробив з неї мистецьки-досконалу річ". Ось чому поети є великими будівничими нації, а поезія одним із найістотніших виявів національної самобутности. З іменем Шевченка на все буде зв'язаним національне воскресіння українського народу, як з іменем Б. Бернсона самостійність Норвегії, а з іменем Фр. Містраля — мовно-літературне відродження Провансу.

Так рідна мова є невисихаючим джерелом національно-культурної творчости кожного народу, а чужа лише сурогатом. Ось чому навіть найкращий переклад не передає точно краси й змісту оригіналу, як це влучно підкреслює італійський вислів: „traduttore-tradutore" (перекласти — зрадити). К. Кавстський, у своїй розвідці „Сполучені Штати Осередньої Европи" (1916) гарно підкреслив таке значіння рідної мови, говорячи: „Тільки мова, в якій людина від наймолодшого віку ділиться всіма своїми вражіннями з оточенням, дає нам ту силу, ту чистоту відтінків, ту різноманітність вислову, які потрібні для розвинення не літературних понять, але для відтворення повноти конкретного життя. Політикою та наукою можна займатися також у мові, в школі вивченій, але мистецький твір звичайно може постати тільки в рідній мові" (Підкр. моє. Б.). В такому розумінні О. Потебня уважав, що мова „це не лише один із елементів народности, але й найбільш досконале її відбиття". (Підкр. моє. Б.).

2. Нація не є тотожна з мовою

Соціологія, а за нею й націологія, не мають ще своїх аксіом, правил без винятків. Скоріше навпаки. А тому, що проблема нації належить уже ще до найспірніших, бо в дискусії з приводу неї доводиться раз-у-раз натикатися на різні винятки. Так і в даному випадку. Коли для одних дослідників мови це найпевніша об'єктивна ознака нації, то для других — вона є дуже змінливою зовнішньою її прикметою. Так, напр., за думкою Фр. Рацеля „цілі народи відкидають одну мову й приймають іншу, немов людина скидає одне вбрання й одягає інше". Таке становище етнолога щодо цієї справи. Поділяє його славетний французький лінґвіст А. Мейє (A. Meillet), який у своєму огляді: „Мови в Новій Европі" (1918), каже, що майже всі люди Европи замінили свою мову раз або й більше разів; всі виявили хист до вивчення мов одних другими. На доказ цих тверджень можна навести не один приклад з історії Европи, не кажучи вже про інші частини світу, де процеси етно- й націогенези дуже запізнилися. Отже болгарів, жидів й особливо ірляндців. Але не слід забувати, що „жиди — це національна аномалія. Болгари — це, мовляв, національна археологія. Хочу цим сказати, що їхня слов'янська етногенеза пізнішої дати, ніж евро-азійське автохтонство. Мова ж починає бути народотворчим фактором у зв'язку з етногенезою й остаточно (а саме літературно) фіксується щойно у фазі націогенези. Також ірляндці масово почали втрачати свою рідну мову щойно на порозі своєї націогенези. Але вони не втратили свого почуття національної відрубности, зумовлено їхньою географічною ізоляцією на острові, політичною, протианглійською боротьбою з одного боку, а з другого — релігійною й соціяльною в новій добі протиірляндського походу Англії. Так територія, рілігія, політика й економіка компенсували в Ірляндії втрачання рідної мови, захищаючи національну її відрубність, аж доки в боротьбі за самостійність вона стала на шлях своєї націогенези, одночасно розпочинаючи заходи в напрямі реставрації занепадаючої кельтської (ґаельської) мови. В кожнім разі приклад ірляндців підкреслює умовність та відносність окремих т.зв. зовнішніх ознак нації. Жодна з них не має абсолютного значення для нації. Ані мова. Нація — це щось ширше й більше за мову, як це підкреслює багато їй дослідників — (Нойман, Реман, Бавер, В. Старосольський, Ф. Рацель, П. Мілюков, Є. Рад, Є. Вебер та інші). Нація може утворюватися, не маючи ще своєї національної мови. Напр. індуська націогенеза з кінця минулого століття послуговується англійською мовою, як свого роду „койне" (об' єднуючою), бо лінґвістично дуже пошматована Індія не має ще й досі власної спільної мови. Всенаціональні індуські конґреси, які щорічно сходяться (від 1885) та є найвищим національно-політичним органом руху, — послуговуєтья досі англійською мовою. Це явище в історії національного відродження приспаних народів не є чимсь надзвичайним. Бо на початках навіть його каменярі й ідеологи не завжди знали добре рідну мову, за яку боролися. Напр., піонер Фінського літературного відродження Л. Рунеберґ писав по-шведськи. Шведською мовою складав він навіть фінський національний гимн: „Наша країна", який щойно відтак був перекладений на фінську. Каменярі фляндського руху краще знали французьку, між рідну мову. Багато прихильників провансальського „фелібрізму" (літературного відродження) не може читати творів Фр. Містраля в оригіналі. Мені ще в Подєбрадах довелось бути свідком, як один видатний земляк, патріот, вибачившись, що не знає добре української мови, говорив відтак по-московськи.

Це один бік справи, яка нас тут цікавить. Але вона має ще інший, не менш гідний уваги, А саме: якщо є випадки, що нарід, втративши свою мову, не перестає існувати, то є чимало прикладів, коли два або й більше народів мають одну й ту саму мову. Напр. серби й хорвати; флямандці, голляндці та бури (африкандери) або напочатку американці й англійці, португальці та бразілійці; південно-американські народи (понад десять) та еспанці; американські негри й американці, австралійці та англійці й т.д. Правда, з бігом часу в цій спільній мові двох чи кількох народів постають різниці щодо вимови, словника, складні й вони починають розходитися, як, напр., американська та англійська, або американсько-еспанські, та европейсько-еспанська; іноді розріжняє їх абетка, напр., хорватську й сербську; іноді правопис — флямандську та голляндську; часом — історична стадія розвитку; французька в Канаді, бурська в Африці, що є старшими фазами розвитку своїх європейських типів. Проте в жодному з цих випадків не є виключене взаємне розуміння. Але з різних причин: історичних, географічних, культурних, релігійних, політичних та господарських і т.д., на підставі однієї спільної мови згодом постали та утворилися два або й більше окремих народів чи націй.

Не тільки в житті народів, але й окремих людей мова не конче буває критерієм національности. Бо, напр., як бути з німими, що не мають дару мови взагалі, але належать до того чи іншого народу? Що робити з людьми, які народилися в родинах національне мішаних від дитинства говорять не тільки мовою матері, але й батька? Враховувати їх до двох народів? Чи їх двомовність означає їхню двонаціональність? Чи двонаціональність є загалом можлива? Або може дво- і більшемовність веде до анаціональности? Постає питання, чи можуть бути люди без національности? Відомий польський лінґвіст і поліглот, покійний проф. І. Водуен де Куртене, — заявляв, напр., що він людина „без віри та нації". Серед прихильників космополітизму бувають люди, що уважаються безнаціональними. Часто це зв'язане з їхнім поліґльотизмом. Цим не вичерпується ще реєстр питань, що можуть виринути на цьому ґрунті, як, напр., коли людина втрачає рідну мову й приймає іншу, чи це конче означає також зміну її національної приналежности? Переважно так, але не завжди. Ірляндці або шотляндці, що мовно англізувалися, але національне ні — цього доказом. Ельзасці, анектовані Німеччиною 1871 p., без сумніву германського походження, рідна їхня мова є німецьким діялектом, проте національне вони лишилися французькими патріотами й прихильниками протинімецького „реваншу". Так само багато литовських патріотів, що забули вже свою рідну мову, проте не денаціоналізувалися політичне з громадського боку.

Це останнє питання має два аспекти: теоретичний і практичний Як теоретичне, воно належить до націософії; практично до етнополітики. В одному й другому випадку йде про право на національне самовизначення людини. Не місце тут з'ясовувати його. Відповідь на нього читач знайде на дальших сторінках цієї праці. Тут слід лише пригадати, що конкретно проблему взаємин між нацією та мовою намагалася розв'язати, як теоретично так і практично статистика. Дебатувалася вона дуже жваво на міжнародніх статистичних конгресах від середини минулого сторіччя. За браком місця не можу тут зупинитися на цій справі. Констатую лише, що й статистиці не пощастило вирішити цього питання, хоча вона поглибила розуміння істоти та значення мови, розрізняє різні головні її типи, а саме: мову матері (Muttersprache); мову родинну (Familiensprache); мову розговірну (langue parle, languague speken): нарешті мову щоденного вжитку (Umgangssprache).

Чеський демограф проф. А. Богач докладно й критично розглянув досягнення теоретичної статистики в цій ділянці у своїй джерельній розвідці: „Народність та мова" (1920), слушно констатуючи, що висліди статистики у сфері націології компромісові, бо не розрізняють як слід нації в розумінню етнологічному, характерному головно для німецької науки, про що згадувалося вже тут на початку цієї праці, від психоло-волюнтаристичного її розуміння, яке знову переважає серед французьких націологів.

3. Мова й раса

В розділі про націю та расу була мова про тепер дуже модне т. зв. арійство, що під впливом расизму стало свого роду офіціальною націософією сучасної Німеччини. Ця наука про арійство й арійців видається за найчистішу расову філософію історії. В дійсності ж арійство не є поняттям расовим, але мовним. Збудоване воно на мовному спорідненні головних груп європейського населення. На початку XIX ст. (1816) німецький лінґвіст Фр. Бопп (Fr. Bopp) констатував, що більшість європейських мов, від античних до сучасних, а саме: грецька, латинська, кельтська, слов'янські, балтійські, германські, романські, латвійська, литовська й альбанська творять генетичну спільноту з деякими азійськими, як санскритом, іранською й вірменською; що всі ці мови походять від одної спільної прамови. Ця мовна спільнота була названа згодом „арійською". Німці її називають здебільшого індогерманською. Від ідеї арійської прамови був один крок до ідеї арійського пранароду. Таким чином факти порядку мовно-культурного були переведені у сферу етно-антропологічну, а між мовою й расою встановлено певний органічний зв'язок. Одним із фундаторів мовного арійства був славетний оксфордцкий філософ Макс Міллер. Спробу етнографічної класифікації народів на підставі мов зробив віденський видатний вчений Фр. Мюллер у своїй „Етнографії", що появилася в 1876-88 роках і знайшла жвавий відгук у науковому світі. Істоту арійства з наукового становища добре й популярно з'ясував О. Шрадер (О. Schrader) у своїй синтетичній праці "Die Indogermanen" (1911). Науково незабаром виявилася помилка арійської теорії, як расової. Було ясно, що раса й мова зовсім різні речі, які не можна плутати та не слід змішувати. Каменярі арійства мусіли рішуче спротестувати фатальне непорозуміння на цьому ґрунті. М. Міллер — напр., заявив: "для мене етнолог, що говорить про „арійську расу", „арійську мову", „арійські очі та волосся", є таким самим великим грішником, як мовознавець, що каже про довгоголовий словник, або короткоголову граматику". Його віденський колеґа Фр. Мюллер не менш рішуче проголосив, що „раса — це порожня фраза, звичайне шахрайство". К. Гартман каже, що „т. зв. арійці ніколи не існували як примітивний нарід, але що це винахід кабінетних вчених". Так само на думку Вірхова, ніколи не було віднайдено місце фактичного осідку арійців. Навіть великий прихильник арійської теорії, чеський мовознавець проф. В. Фляшганс, мусів констатувати, що „про цей великий нарід (тобто арійців. Б.) найважнішим для історії людства, історія не каже нам абсолютно нічого: ані про людей, з яких він складався, ані про його культуру ані про місце його первісного осідку, ані про його довгі та давні мандрування. Все, що ми знаємо про нього, відоме нам тільки на підставі мови". Може зарізко, але зовсім справедливо — Б. Фіна кваліфікує арійство, як „арійську хоробу" або просто навіть „арійську брехню", додаючи, що в історії людських помилок" ця доктрина займе колись без сумніву почесне місце та буде рішальним доказом того, як однаково легко можна обдурити фахових учених та профанів". Фахово аналізує це питання французький лінґвіст — А. Мейє у попередньо цитованій тут своїй книзі. І він також стверджує, що раса не має нічого спільного з мовою; що це явище зовсім різних категорій: природної та культурної. Храрактерні типи Европи, — каже він, — доліхоцефальний русявий, тип альпеиський та тип середньоморський, не є зовсім визначені кордонами, що розмежовують мовні типи". Мейс застерігається проти того, щоб поширювати прикметник арійський на європейські народи: „вживати його, — каже він, — у відношені до людини, що говорить слов'янською, германською або романською мовою, — це безпідставно поширювати сенс цього слова". Бо, на думку цього видатного сучасного мовознавця, арійцем можна називати тільки північно-західних індусів або іранців (персів).

Як бачимо, мову не слід плутати з расою, як дві зовсім різні речі. Це поперше. А подруге: т.зв. сучасне арійство в Европі, головно ж у Німеччині, — не має жодних підстав як расових, так і мовних. Є отже ідеологією суто політичною, що лише назверх замаскована псевдонауковою оздобою.

4. Висновки

Нам лишається ще зробити висновки з приводу взаємин між нацією та мовою. Можемо констатувати, що хоча мова й не є абсолютною ознакою нації, проте й в кожнім разі це дуже типова її прикмета, яка в історії та житті народу відіграє велику ролю, сприяючи та поглиблюючи народотворчий процес. Має рацію проф. В. Фляйшганс, коли каже, що „вся історія народу, його погляди моральні та правні і т.п. — все це є заховано в мові, цілком і без прогалин". Та що „іншим чином, ніж через мову не передається в спадщину минувшина й спільний поклад нації; в мові заховано все без решток, що нарід прожив і перетерпів".

Така функція націогенетична мови в історичній ретроспективі. Не менш важне суспільне значіння її в сучасній добі. Через мову нація об'єднується та кристалізується в суцільну громадську спільноту. Під цим оглядом дуже сприяє цьому процесу новочасна демократизація політичного життя, як слушно підкреслив це М. Вобер та А. Мейє. Цей останній справедливо стверджує, що „немає нації, котра б не прямувала до посідання своєї власної мови; мова ж тяжко й погано животіє там, де вона не знаходить підтримки національного почування". У зв'язку з демократизацією громадського життя, „боротьба за мову є символом боротьби за владу" (А. Мейє). Так отже мова в процесі самовизначення народу стає дуже рішальним чинником етнополітичного характеру. Рідна мова — це міцна зброя поневоленого народу в його визвольній боротьбі.


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.