Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

27. НАЦІЯ — ЯК ПСИХОВОЛЮНТАРИСТИЧНА СПІЛЬНОТА

Як бачимо всі спроби визначення нація за т. зв. об'єктивними ознаками властиво не справдилися. Зокрема кожна чи всі разом не вичерпують істоти нації. Бо не можна нації ототожнювати з расою, або з кров'ю; вона не є рабсько зв' язана з територією чи землею; вона не покривається з мовою і тим менше ще з релігією . Навіть культура не вичерпує абсолютно її істоти, хоча нація без сумніву є передджерелом (передвісником) вселюдських культурних вартостей та інспірує найкращі архітвори світової культури, як про це була вже тут мова.

Через це покищо неможлива точна й вичерпуюча наукова дефініція нації. Тому деякі дослідники скептично задивляються на можливість точного визначення поняття нації. Так, напр., А. Мепє гадає, що „в дійсності нація уявляє із себе досить неясну річ, зміст і характер якої є змінливий залежно від обставин". Але цей самий видатний лінґвініст трохи далі слушно зауважує, що „приналежність до нації є справою почування та волі". Це нагадує теорію П. Манчіні, що серед ознак нації найголовнішою уважав „національну свідомість". Звичайно, що ясна національна свідомість постає з попереднього національного почування та волі, шляхом, мовляв, розумової їх дестиляції. Бо національне почування та воля первісно діють, річ ясна, підсвідоме та стихійно. Через те й молодий націоналізм у своїй політичній практиці часто буває ірраціональним і фанатичним. Іноді цей фанатизм скидається просто в прокультурне варварство, як, напр., в Европі після світової війни.

Американський етнолог Фр. Боас (у своїй праці „Раса й культура") дає таку історичну схему головних етапів народотворчого розвитку. „Почуття приналежносте до орди, — каже він, — поширюється до почування єдности племени, до пізнання однорідности населення більшої території, а врешті до національної свідомости. Ця остання здається бути межою, до якої дійшов розвиток поняття людської співприналежности". Також М. Вебер, відомий німецький соціолог, підкреслює чуттєвий характер істоти нації. Визнаючи її, як „емоціонального типу спільноту, рівнозначним відповідником якої є своя держава...". Через це нація „нормально змагає до витворення держави із себе". В свою чергу також розуміння нації наближається до її визначення, О. Бавером, як спільноти долі та вдачі. Націогенетичне значення волі в процесі утворюванню нації зазначив батько німецької соціології Ф. Теніс на II Конгресі німецьких соціологів, де він в дебаті з цього приводу казав: „Істоту модерної нації слід розуміти в той спосіб, що її бадай почасти характеризують вольові змагання, ядро яких полягає в можливо більшому й загальному її поширенню".

Отже, почування й воля відіграють чималу ролю, як чинники етно- й націогенези. Натомість, зовсім підрядна й обмежена покищо функція припадає під цим оглядом розумові, зрештою все ще малоактивного чинника соціогенези. В політиці та громадському житті панують стихійні пристрасті, а не свідомо критична розумова аналіза. Проте раціоналізація суспільних процесів є неминучою передумовою дальшого людського поступу. Також і модерна нація мусить реціоналізуватися, де стислюючи свою свідомість від намулу стихійного антисоціяльного атавізму. Це передумова міжнароднього замирення та міжлюдського порозуміння. Так розуміють націю віщуни й каменярі історичного завтра, яких не лякає криваве безглуздя післявоєнної сучасности. Один з них, ідеолог Паневропи Куденгове-Калерґі гадає, що нації „не є спільнотою крови, але духа; вони об'єднані не фізичним спільним походженням, але духово спільними учителями. Нації постають, — на думку цього автора, — із взаємних між талановитими народами та їх велетнями. Геній без народу не витворить жодної культури; але й нарід без велетнів не є нацією. Народи сплоджують своїх геніяльних провідників, поетів і мислителів, які зі свого боку через медіюм мови, релігії, мистецтва та політики перетворюють „нарід, до якого вони духом належать". Куденгове-Калеґрі ілюструє це своє твердження історичними прикладами. Мохамед був батьком арабського народу; Дайте — італійського; Лютер — німецького; Гус — чеського; Корнель, Расін, Вольтер й Русо, Наполеон та Золя перетворили французький нарід у націю. Кант, Ґете й Шіллер, Ваґнер, Ніцше та Бісмарк були будівничими німецької нації; Р. Такур і М. Ґанді є духовними батьками індуської нації, як Т. Ґ. Масарик — чеської; а Д'Аннунціо та Мусоліні мають незаперечний вплив на новітню італійську націогенезу.

Висновок з цих міркувань автора „Паневропи" такий: Нації є симбіозами спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є їх батьками й синами, творцями й творами. Властивою релігією націоналізму є культ героїв. Нарід об'єднують спільні герої, яких він наслідує, їх злучають спільні ідеали та ідеальні постаті; спільні провідники, поети й боги". Хоча ця теорія та ідеологія звужує істоту націогенези, нехтуючи, наприклад, значення матеріяльного, мовляв^ оточення, в народотворчих процесах, проте вона слушно підкреслює й підносить ролю духово й індивідуального чинника, як свого роду активних атомів, навкруги яких швидше й виразніше відбувається кристалізація модерних націй, що врешті-решт, коли ще не є, то де далі все більше ставатимуть духовими спільнотами.

 


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.