Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Националисты (Идеология Националистов)
     Факсимиль материала на МНИБ

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

33. НАЦІЯ Й ЛЮДСТВО

Одним із головних завдань націософії є з'ясування взаємин між нацією й людством. Загальний національний ренесанс у минулому столітті є неспірним фактом так само, як активізація національних рухів скрізь у зв'язку із світовою війною. Проте не раз доводиться чути зауваження, що, мовляв, увесь цей розцвіт національних прямувань та змагань у новітній добі є, так мовити, епізодом у сучасній історії, бо людство неначебто простує тепер непохитно в напрямі до анаціонального або наднаціональних об'єднань панрасового або панконтинентального характеру. В наслідок цього, народи, які досі не здобули своєї державної самостійности, засуджені історією на поталу, бо вони, мовляв, нездатні до культурного поступу; асиміляція їх є отже природним і неминучим супроводом сучасного технічного прогресу; а інтернаціоналізація людських взаємин в інтерконтинентальних розмірах не сприяє буцім то кращим виглядам відсталих народів, над якими майбутня історія скоріше чи пізніше прийде до денного порядку.

Слід тут з'ясувати цю справу й відповісти на питання, чи справді положення цих історією приспаних народів є так безнадійне та чи новочасний національний ренесанс, що захопив народи всього світу, є лише хвилевим покращанням стану пацієнта, перебуваючого вже в агонії, чи примусова або непримусова їх асиміляція є неминучим лихом, яке виключає для них можливість повного національного самовизначення?

Соціологія, звичайно, не може передбачати, що станеться за пару соток чи тисяч років. Але, вивчаючи минуле й порівнюючи його з сучасним, вона має змогу робити деякі припущення щодо напряму історичного розвитку сучасних націогенетичних прямувань. Я назвав нашу добу націоцентричною, щоб таким чином підкреслити історичне призначення нації під цей час. В цьому сенсі я говорю про націократію, як найближчу фазу в історії людства. Через це необхідним є з'ясування взаємин між нацією й людством, щоб зрозуміти та зорієнтуватися в історичних тенденціях нашої доби.

Здебільшого, нація й людство трактується як свого роду протилежність. Звідци висновок, що інтенсивний розвиток людства автоматично майже проводить до анаціональної інтеґрації на полі культури й політики. Інакше кражучи, що цей процес водночас означає спрокволий, але неминучий занепад національної диференціяції в недалекій будуччині. На цьому становищі сходяться метафізичний космополітизм, первісний романтичний інтернаціоналізм та абстрактний універсалізм, що відкидають або нехтують націю, як історичного чинника, вага якого зростає наявно в новітній добі. Проте в дійсності між нацією й людством, не має істотної суперечности так само, як нема її між одиницями й суспільством. Людське суспільство існує через поодиноких людей й без них чи поза ними було б неможливе. Нація є природною й реальною організаційною формою людства. Це вже інтуїтивно розумів каменяр модерного націоналізму Гердер (пор. його „Ідеї до філософії людства", що є властиво першою спробою модерної націософії, — з'ясував питання взаємин між нацією й людством під соціологічним оглядом, слушно відкидаючи тезу про супечність і протилежність між ними. Людство бо є творчою синтезою індивідуально викристалізованих й національне цілковито самовизначених народів.

Соціяльна інтеграція (об'єднання) та диференціяція (різничковання) — це два паралельні напрями людського розвитку, що один одного доповнюють, а не виключають. „Людство, — каже Масарик, — не є щось понаднаціональне, воно уявляє із себе організацію поодиноких націй... Між національністю та інтернаціональністю немає жодної протилежности, але, навпаки, існує погодження. Національна засада діє водночас з інтернаціональним принципом (міждержавність). Залежно від того, як європейські нації індивідуалізуються, вони прямують до господарського й комунікаційного об'єднання та наближаються одна до одного передовсім у ділянці технічної культури. Але індивідуалізація та централізація проявляється так само в духовному обміні ідей і культур (знання чужих мов, переклади). Европа й навіть людство об'єднуються".

Немає підстав дивитися на людство й націю як на протилежні поняття, що одне друге виключає. Цікаво, що й націософія „Молодої Европи" виходила також з цього погляду на дану справу. У маніфесті „Молодої Італії" кажеться, напр., „Людство — це об'єднання батьківщини. Людство — це союз народів з метою мирно й з любов'ю виконати своє завдання на землі. Але хто є поневолений, має, звичайно, природне право на революційний спротив. Жодна батьківщина не сміє перебувати в кріпацтві, тиранію мусимо ненавидіти й поборювати мечем та кров'ю".

Консолідація людства шляхом об'єднання народів проте не є зовсім рівнозначним будь-якою національною та культурною одноманітністю як це гадають деякі дослідники. Цим питанням цікавиться також К. Кавтський у своїй розвідці: „Визволення Народів", дев'ятий розділ якої має такий симптоматичний наголовок: „Одноманітність світової культури". Цей видатний соціолог гадає, що боротьба проти асиміляції, яка дедалі все більше загрожує молодим народам, є зовсім брезнадійна. Асиміляція бо, за його думкою, є природним наслідком культурного поступу. К. Кавтський гадає, що сучасний економічний розвиток спричинює інтернаціоналізацію культури, а це є рівнозначне з денаціональною асиміляцією. Капіталізм зумовлює все зростаючу культурну монотонію та нівелізацію. Є, зрештою, законом еволюції, що поступ монотонізує все, навіть природу. „Не диференціяція, але засимільовання народів!" — так звучить націологічна прогноза К. Кавтського: „не прилучення мас до національних культур, але до європейської культури, яка дедалі більше стає світовою, така мета соціялістичного розвитку".

Націософія цього марксівського ідеолога в даному випадку є помилковою щодо її тез, так і висновків. Кавтський соціяльну монотонію трактує за аналогією з усе дужчою монотонією в природі. Але проти цього твердження можна піднести закид, що між біологією й соціологією є велика та істотна різниця, через що кожна аналогія між біологічними й суспільними явищами має лиш метафоричне значення. К. Кавтський у своїх міркуваннях з цього приводу неслушно плутає форму, зміст і дух куьтури. Европейська або світова культура неможливі без націй та їх своєрідних і відрубних культур. Як була мова пепередньо, культура є критичною ознакою самобутности нації. В призмі власної культури істотно виявляється індивідуалізм нації, її власне обличчя. Істотно національне в культурі того чи іншого народу стає надбанням світової культури, збагачує її. Світова чи європейська культура є творчою синтезою національних культур. Це немов культурна веселка, що відбиває різні кольори поодиноких національних культур. У своїй істоті, своїм духом справжня культура є світовою. У своїх культурних проявах вона — національна. Там, де нею нехтується, або навмисно калічиться, вислідом є не створення справжньої культури, але її механічна фальсифікація, та навіть кастрація, як, напр., у сучасних диктаторських режимах, де примусова нормалізація культурного життя у всіх ділянках без виїмку приходить до культурного застою й занепаду. Бо творча культура може жити й розвиватися тільки в атмосфері вільної критики, прилюдної свободи, а не політичного примусу. Через це спроби плекання „пролетарської" культури під Совєтами, нацистичної в Німеччині та фашистівської в Італії, — є здебільшого сизифовою працею. Справжня культура є й може бути лише культурна. Все інше є культурою в лапках на послугах тієї чи іншої політичної доктрини. Гайне й Ґете нерозлучно зв'язані з німецькою культурою всупереч остракізму їх сучасною Німеччиною. Совєти, висунувши теоретичну тезу (Сталіна): „культура національна щодо форми, але соціялістична щодо змісту", практично використовують рідну мову тільки як доцільний засіб для думкової большевізації всіх народів Радянського Союзу. Зайво казати, що цей шлях не приведе до витворення й розвитку нової чи нових культур , але в дійсності означає псевдосоціялістичну кастрацію молодих народів СССР, що культурно прокинулися та стали на шлях свого національного самовизначення. Бо, як це добре знає й совєтська націологія, — „національна форма культури е точно зумовлена самою істотою даного народу" (Ш. Альджанов). Сучасна Москва фактично поборює культурне виявлення національної істоти підлеглих їй народів, бо як іронічно зауважив представник совєтських тюрків (Арслан Зубудай) „радянським народам" дозволено, правда, щоб вони писали вірші „національною мовою"; вимагається однак, щоб ці поезії своїм змістом та по суті були проявом пролетарських тенденцій...".

Дуже сумнівно, щоб цей шлях привів до справжнього національного самовизначення совєтських народів, — бо нація — це щось ширше за пролетаріят; — скоріше це є безнадійна спроба Москви перетоплювання численних народів Радянського Союзу у нову „совєтську" націю, що було лише етапом до пізнішого змосковщення. Ми є бо свідками пробудження й народження большевицького російського патріотизму та націоналізму, про що тут вже загадувалося попереду.

Цікаво зазначити, що коли розходиться про москалів, совєтська преса й публіцистика розуміє націю інтегрально, а не в пролетарському лише аспекті. Під цим оглядом незвичайно симптоматична вступна стаття в „Правді" (15.1.37) під заголовком: „Великий російський народ", де, між іншим, знаходимо таке національне „вірую" московських большевиків: „Ми любимо свою батьківщину, ми любимо свою мову: мову велику, могутню, мальовничу. Вона стає тепер міжнародньою мовою. Поступові люди вивчають її. Ми пишаємося іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, Бєлінського, Добролюбова й Чернишевського; Менделєєва, Сєчанова і Павлова. Ці прізвища разом з іменами Ломоносова, математика Лобачевського, винахідника радіо — Попова, героїчних мандрівників — Пржевальського, Миклухи-Маклая, хоробрих мореплавців — Лаптєвих, Лежнєва, Сєдова й багатьох інших творять нашу національну славу й ми з повним правом пишаємося ними. Ніщо не може стати проти творчих сил відродженого народу, який будує свою державу. Такий нарід є здатний до великих чинів героїзму, чуда!

Саме ця цитата з большевицького чолового органу стверджує непохитність тези про національну культуру, як підвалину культури взагалі. Культури повної, мовляв, інтегральної, а не якоїсь обрізаної для лише партійного вжитку. Ніхто не боронить московським большевикам плекати культ російської нації, що зраджує наявні ознаки національного месіянізму; але ніхто не зможе перешкодити іншим усім народам СССР піти шляхом їхнього власного національного розвитку та визволити з примусових лабет „пролетарського" націоналізму, в яких тримає їх совєтський режим.

Саме цей приклад совєтської теорії та практики в справі, про яку тут іде мова, ще зайвий раз стверджує перемогу національної засади, як організуючого чинника людства й заперечує небезпеку культурної монотонії світу. Так довго, як живуть і розвиваються народи вільно й незалежно, не існує така загроза. Творча й жива нація є вічним джерелом культурного поступу усього людства. Не забуваймо, що архітвори національного мистецтва є водночас шедеврами світової культури; що національні генії належать до пантеону всього людства. Музика Ваґнера або Шопена, що вийшла з нетрів національної стихії, здобула ввесь світ. Безсмертна поезія українського велетня Т. Шевченка, пересякнена національним патосом, промовляє своїм уселюдським духом до серця кожного народу. Б. Бєрнсон, великий норвежський поет, читався з великим захопленням в усій Европі... Архітвори національної різьби й малярства всіх часів і народів є вічними й світовими своєю вселюдською красою.

Світу отже не загрожує ще жодна одноманітність, але, навпаки, й завдяки сучасному національному ренесансу людство йде назустріч весняному розцвіту нових національних культур. Сучасні змагання й боротьба за національне самовизначення народів не є отже жодною культурною реакцією, але безсумнівним поступом у процесі людської історії... Бо ця боротьба не є боротьбою проти інтернаціоналізму людськости, але боротьбою проти поневолювачів, які зловживають держави для нівелізації й примусової асиміляції. Людство не прямує до одноманітности, але до єдности, з допомогою якої щойно буде можливим осамостійнення націй, їх органічне об'єднання, спілка всіх народів Европи, а врешті й об'єднання всього людства (Т. Ґ. Масарик).

 


"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.