Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

54

Сегрегація по-українськи

Останнім часом виконавча влада України виявляє неабияку активність у творенні нових законопроектів і концепцій у гуманітарній сфері. Навіть за великого бажання не можна сказати, що ними заторкуються найневідкладніші і фундаментальні основи нашого життя, а без їх вирішення гальмується безальтернативний курс ринкових реформ. Звичайно, опікуватися проблемами мови, світогляду, етнополітики, книговидання треба постійно, але намагання за будь-яку ціну втиснути їх у прокрустове ложе жорстких законоположень та інструкцій не завжди дає бажаний результат.

Часто-густо проекти таких документів, особливо за неякісної їх підготовки і незваженого публічного коментування високопосадовими чиновниками, створюють лише додаткове джерело напруги і збурюють громадську думку. Тільки-но позначаться тендітні паростки суспільного порозуміння в Україні, як заходжуються зривати їх черговими реформаційними прожектами. То нам конче потрібний новий правопис української мови, то єдина національна православна церква, то закон про ліквідацію тоталітарних символів, то вихід із Міжпарламентської асамблеї країн СНД. Створені в кабінетах відповідних відомств, вони подаються до Верховної Ради у вигляді недосконалих проектів законів, а далі вже довкола них закипають пристрасті в комітетах, експертних інституціях, а зрештою і в суспільстві в цілому. Як з рогу достатку сипляться взаємні звинувачення у відсутності патріотизму або національній обмеженості.

Нинішні керманичі від гуманітарної сфери нагадують іноді одного із героїв А. Платонова, котрий, проінспектувавши стан справ із будівництвом соціалізму в повітовому містечку і з'ясувавши, що ситуація є більш-менш задовільною, заявив: «Слишком все у вас хорошо, как бы не пришлось вам немного горя организовать». При цьому він щиро вірив, що без горя і без ворогів соціалізм буде неповноцінний.

У цій статті хотілося б поговорити про проблеми етнонаціонального розвитку в Україні. Ця тема є актуальною завжди, але для такої розмови є й відповідна нагода. Кабінет Міністрів подав до Верховної Ради проект з цього питання. Йдеться про «Концепцію державної етнонаціональної політики України».

Не претендуючи на єдино правильне розуміння складних етнонаціональних процесів, вважаю за необхідне висловити щодо них свою думку. Мене вже давно непокоїть та обставина, що в Україні все виразніше визначаються сегрегаційні тенденції. Звичайно, добре, що численні національні меншини отримали мож-

55

ливість створювати свої національно-культурні структури, відроджувати мову, культуру, усвідомлювати свою етнічну ідентичність і сповідувати свою віру. Гірше, що процеси відділення набирають часом гіпертрофованих форм, стають визначальними у суспільній поведінці і окремих громадян України, і цілих етнічних громад. Деякі національні меншини створюють навіть свої внутрішні політичні структури.

Вірус самовизначення поширився вже й на регіони. Виразним його виявом є ідея двопалатного парламенту України, гаряче підтримана нашими губернаторами. А чого вартий поділ нас на західняків і східняків?! Регіональне самоусвідомлення призводить до того, що в столиці України, як виявляється, живуть не просто кияни, а галичани, закарпатці, чернігівці, волиняни тощо. Земляцтва влаштовують численні зібрання, обирають своїх провідників, видають довідкову літературу тощо. Таке враження, що живуть не у своєму рідному місті, а в якомусь там Торонто чи Сіднеї. Так замучила ностальгія за рідним краєм. Загальну картину відокремлення посильно підтримують і козаки з їхнім анахроністичним етнографізмом, поділом на регіональні полки, курені, сотні.

Не переконаний, що подібний сегрегаційний синдром має визначати сферу етнонаціонального розвитку України. Можна було б зробити певний закид щодо цього національним меншинам чи регіональним елітам, але причина не тільки в них. Як на мене, головним провокативним стимулом національного розмежування є намагання поставити у виняткові умови етнокультурного розвитку титульний народ, тобто українців. Причому не так у реальній щоденній практиці життя, як у заявах чи проектах законодавчих актів. Страждає цим і подана до Верховної Ради «Концепція державної етнонаціональної політики України».

Третій її розділ називається «Забезпечення умов для розвитку української нації». Я сподівався, що тут йтиметься про формування української поліетнічної, а відтак і політичної нації. Адже саме це мусить бути нашою перспективною метою, якщо хочемо, врешті-решт, мати в Україні консолідоване громадянське суспільство. На жаль, нічого подібного в концепції немає. А йдеться про етнічну українську націю і про те, яким чином будуть створюватися кращі умови її розвитку. Як заклинання повторюються гасла, що держава зобов'язана сприяти «консолідації української нації», «забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя », «створювати умови для опанування державною мовою всім населенням» тощо.

Особливо вражає твердження, що держава має гарантувати «суверенну національну державність українського народу». Його навіть важко збагнути. Що таке національна державність? Логічно припускати, що оскільки в Україні є лише одна нація і вона етнічно

56

українська, то і державність проголошується саме такою. Яке ж тоді відношення до цієї державності мусять мати українські — росіяни, татари, білоруси, угорці й інші національні меншини?

Перефразувавши слова відомого героя Ярослава Гашека, можна сказати: «Так, усі ми українці, але навіщо про це так багато говорити». Мусили б розуміти незаперечну істину, що відділяючи себе від інших, ми провокуємо аналогічне відділення інших від нас. Не випадково все голосніше лунає голос етнічного самоусвідомлення національних меншин. Вони такі ж громадяни України, як і етнічні українці, і мають повне право користуватися рівними можливостями у своєму етнокультурному розвитку.

Автори «Концепції», очевидно, це розуміли і намагались якось збалансувати права меншин з правами титульного народу в окремому параграфі. На жаль, і тут не обійшлося без поділу наших громадян на «рівних» і «рівніших».

Виявляється, в Україні проживають не тільки національні меншини, але й корінні народи. Останні відрізняються від перших тим, що не мають за межами України власної державності. Визначення, м'яко кажучи, не коректне, адже ним національні меншини позбавляються статусу корінних народів України, а корінні народи користуються подвійними правами — і національної меншини, і корінних народів. Що й говорити, відчувати себе корінним жителем України набагато приємніше, ніж якимось зайдою.

Підтвердженням сказаного може бути наступна стаття «Концепції». «Виходячи з того, що корінні народи не мають іншої території, де вони могли б підтримувати і розвивати власну етнічність, держава дбатиме про створення умов для забезпечення виживання і розвитку цих етнічних спільнот, збереження їхньої культурно-духовної самобутності». Подібної статті немає щодо національних меншин і, можна думати, що аналогічних умов для них держава створювати не буде. Хай собі розвиваються, як зможуть.

Насправді теза про відсутність «іншої території» для розвитку власної етнічності має стосуватися однаковою мірою і так званих корінних народів, і національних меншин. Адже «власна етнічність» може розвиватися тільки на власній, а не якійсь іншій території. Хіба українські — росіяни, білоруси, угорці, румуни — можуть розвивати свою етнічність у Росії, Білорусії, Угорщині чи Румунії? Звичайно, ж ні. У них там своєї території немає. На цей аргумент часом лунає відповідь, що у них завжди є можливість виїхати до своєї етнічної батьківщини. Але ж тоді вони і українцями не будуть. Не хотілося б думати, що «Концепція» утримує приховану підказку національним меншинам кращої альтернативи їх етнічного і культурного розвитку.

Постає закономірне запитання до авторів «Концепції»: на якій підставі національним меншинам відмовляється в праві бути

57

корінними мешканцями України? Адже у багатьох випадках не вони прийшли в Україну, а Україна прийшла до них. Йдеться про Південну Україну, Крим, Буковину, Закарпаття. То чому ж, проживаючи на своїх предковічних місцях сотні і тисячі років, вони повинні відчувати себе якимись переселенцями?

Взагалі поділ громадян України на три категорії — «українську націю», «корінні народи» і «національні меншини» є не тільки науково неспроможним, а й морально принизливим. Нічого, крім стимуляції процесів національно-культурної самоідентифікації і взаємного відчуження, це не дасть.

Як говориться у відомій телерекламі: «Краще мовчати, ніж так говорити». Намагання надати етнонаціональним процесам жорсткого регламентування до того ж, як бачимо, далеко не ідеального, практично виключить їх природню саморегулятивність. Найоптимальніше русло річки те, яке вона сама собі знайшла, а не те, яким її змушують текти люди. Іноді це призводить до обміління і пересихання.

Краще, як правило, буває ворогом хорошого. У нас є Конституція, у якій проблеми етнонаціонального розвитку виписані достатньо добре. І не потрібно намагатись їх покращити. Це в нас поки що не виходить. Ні в теорії, ні на практиці. Я б взагалі порадив дещо пригальмувати наш законотворчий раж у гуманітарній сфері. Це не діяльність, а її імітація, небажання брати на себе відповідальність за оперативне управління. Та й не тут усі наші біди. Вони в іншій сфері. Давайте забезпечимо усім нашим громадянам достойний рівень життя, і багато чого з того, на чому вони сьогодні зосереджують свою увагу (самі або з нашою допомогою) вирішиться саме собою. Якщо цього не буде, нас не порятують і найкращі закони.

2000 р.


"Несповiдимi путi Украiни"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.