Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

92

Не приватизуймо владу

Верховна Рада України у повній відповідності з традиціями європарламентаризму поділяється нині на лівих, правих, центристів обох відтінків і навіть незалежних. Це теоретично. А практично такого розмаїтого ідеологічного спектра український парламент не має. Вибори Голови показали, що депутати Верховної Ради поділилися на дві рівновеликі частини на засадах їх ставлення до існуючого режиму. Одні вважають його провідником вільноринкових перетворень в Україні і беззастережно підтримують, інші, справедливо кваліфікуючи ці перетворення як архаїчно-капіталістичні і жодним чином не зорієнтовані на людину, виступають з його критикою.

У країнах з давніми традиціями парламентаризму структуризацію парламенту здійснюють самі виборці. У нас же це робить, фактично, виконавча влада. При цьому з депутатами відбуваються дивні метаморфози. Деякі з них, отримавши мандат, змінилися до невпізнання. І справа не тільки у формальній самоідентифікації ідеологічних платформ парламентських фракцій. Важливішим тут є їх сутнісна природа. Можна називати себе соціал-демократом чи прогресивним соціалістом і реально підтримувати курс уряду на архаїчну капіталізацію, а можна бути комуністом чи соціалістом і розуміти прийнятність для нової України багатоукладної економіки, у тому числі і ринкової.

Складається враження, що обрання Голови Верховної Ради України перетворилося на поле бою між «правими» і «лівими». Причому, якщо перші мають союзників в особі виконавчої влади і навіть закордонних наставників, то другі можуть апелювати хіба що до народу.

Нещодавно мені довелося почути дивну сентенцію пана 3. Бжезинського. Відповідаючи на запитання кореспондента українського телебачення з приводу перспектив української демократії, він сказав, що на часі рятувати не демократію в Україні, а саму Україну. Ось тільки не уточнив, від кого треба її рятувати. Може, від українського народу? Щось подібне ми потім чули і з вуст деяких наших політиків.

Дивно, але демократія нам, справді, виявилася не зовсім потрібною. Спостерігаючи за тим, що творила виконавча влада і її засоби масової інформації з Верховною Радою минулого скликання (досить згадати політичну публіцистику на телебаченні панів Лапікури і Долганова) і як ставиться до нинішньої, не можна не переконатися в її політичній короткозорості. Невже наші

93

провідники не в змозі зрозуміти, що насправді проводилася і проводиться цілеспрямована дискредитація не стільки Верховної Ради, скільки ідеї української суверенності й демократії? Адже саме Верховна Рада, хоч якою б недосконалою вона була, є символом нової України. Вона, і ніхто інший, прийняла всі основні документи нашої суверенності, породила нові інститути виконавчої влади, у тому числі і Президента.

То чи варто було витрачати стільки енергії, щоб знову повернутися до тих часів, коли Верховна Рада являла собою суто декоративну інституцію, підпорядковану ЦК Компартії України? Послухаєш деяких нинішніх «демократів», яким вони бачать парламент і його Голову (навіть і не Голову, а такого собі сіренького спікера), — і диву даєшся. Таке враження, що ми нічому не навчились, а світовий досвід і зовсім не обтяжив наш політичний світогляд.

Історично склалося, що парламентаризм народився як антитеза абсолютизму. Відповідно і парламент за своєю природою є інституцією, опозиційною до монарха, канцлера чи президента. Якщо цієї головної функції він не виконує, якщо стає своєрідним продовженням волі президента, тоді він втрачає суверенність у сфері своїх повноважень і не може вважатися парламентом. А без парламенту, як відомо, немає і демократії.

Якщо таку ціну ми хочемо заплатити за категоричну відмову від «лівого» Голови Верховної Ради, то вона буде надто дорогою. Насамперед для українського народу.

Не знаю, чому деяким нашим партіям і парламентським фракціям так подобається визначення «праві». Адже більшість із них за своєю суттю не є такими. Принаймні, не були такими під час виборчої кампанії. До парламенту їхні представники пройшли під лівими гаслами. Можливо, тут спрацьовує ефект заперечення минулого. Ми так обпеклися на колишньому «реальному соціалізмі» (насправді, державному), що сьогодні у критиці лівих ідей стали святішими від Папи Римського. Тим часом скомпрометованість не означає ущербність. Мусимо усвідомлювати, що соціалістичні ідеї будуть принадні доти, доки у світі будуть знедолені і скривджені. Навіть у благополучній Європі, до якої ми так прагнемо, не зрікаються соціалістичних орієнтацій. У країнах Скандинавії, Швейцарії чи у ФРН сьогодні соціалізму більше, ніж його було в СРСР.

В сучасних умовах України, ураженої глибокою системною кризою, «лівизна» є категорією не стільки ідеологічною, скільки моральною. Зупиніть вимирання народу, піднесіть життєвий рівень, сформуйте потужний середній клас, а тоді вже й бавтесь своєю «правизною».

І не треба лякатися «лівих», а тим більше залякувати ними цивілізовану Європу. Мовляв, прийдуть червоні і відновлять усе,

94

як було. Не відновлять. Хоча дещо з того, що ми мали в минулому (наприклад, соціальні гарантії, безкоштовну освіту, право на працю та інше), таки варто було б повернути людям. Маховик української історії почав обертатися в інший бік і зупинити його або надати зворотних обертів сьогодні неможливо. «Ліві», наскільки свідчать їхні програми, і не ставлять собі такої мети. А ось намагання припинити пограбування України, зробити так, щоб «нові українці», які, за висловом одного депутата, заробили спої мільйони працею у суботу і неділю, не обкрадали своїх співгромадян, які все життя день при дні тяжко працювали, не може не викликати симпатії простих людей.

Непоступливість «правих», які зосередили у своїх руках усі владні важелі, але за сім років урядування не тільки не примножили спадку, залишеного їм «лівими», а й розтринькали його, не має морального виправдання. В умовах тотальної приватизації, яка є не чим іншим, як експропріацією багатств більшості меншістю, давайте хоч владу залишимо у колективній власності.

1998 р.


"Несповiдимi путi Украiни"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.