Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

105

Президент і Парламент в Україні

Однією з характерних і, на жаль, драматичних ознак політичного життя в новій Україні є напружені взаємовідносини між у Президентом і Парламентом. Заради справедливості слід сказати, що вони ніде і ніколи не бувають безхмарними. Діалектична суперечливість закладена в самій природі цих владних інституцій. В Україні вони, до того ж, ускладнені ще й конституційними парадоксами.

Як і в країнах з давніми традиціями демократії, у нас проголошений принцип поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно їх уособленням виступають: Парламент, Кабінет Міністрів, Прокуратура, Верховний та Конституційний суди. Президент формально не належить до жодної з гілок влади, тим часом Конституцією наділений, практично, необмеженими владними повноваженнями.

Навіть коли б президентські амбіції не розходились з можливостями, не було б гарантії, що в усіх випадках його дії будуть бездоганно вивіреними і безпомилковими. Така вже природа монархічної влади, вона завжди тяжіє до авторитаризму, до орієнтації лише на свою думку. Іноді, на думку свого вузького оточення, яка практично завжди трансформується в його власну і ретранслюється на широку громадськість як мудре рішення Президента. Він досить швидко звикає до цього і, нерідко, погоджується з мудрістю «своїх» думок навіть тоді, коли вони не були погоджені з ним. Прикладом цьому є заяви наших численних прем'єр-міністрів, що всі їх дії є ніщо інше, як реалізація курсу Президента.

Часом, правда, трапляються курйози, коли сьогоднішня мудрість, скажімо, домовленість з главою сусідньої держави про направлення до України танкера з нафтою, не узгоджується з мудрістю вчорашньою, за якою країна лишилась взагалі без нафтопродуктів. У таких випадках Президент може з неймовірною легкістю перекласти всю провину на Уряд, міністрів або й самого прем'єра. І вже не має значення, що всі вони до цього дружно клялись, що тільки те й роблять, що виконують вказівки Президента. Вказівки лишаються поза підозрою, а їх виконавці виявляються недолугими. Причому така ситуація може повторюватись скільки завгодно разів і не завдавати жодних збитків авторитетові Президента.

Людство вже давно зрозуміло авторитарну природу влади особистості і придумало їй противагу — парламент. За своєю природою він є представницьким органом, причому не лише обирається народом, але й зберігає постійний зв'язок з ним, підзвітний йому через підзвітність депутатів перед виборцями. Не

106

випадково, люди з усіма своїми бідами йдуть до депутатів, а часом і до Парламенту, демонструючи своє невдоволення навіть і тими діями влади, до яких він не має жодного відношення. Постійні зв'язки з виборцями дозволяють Парламенту динамічно адаптуватись до тих змін, які відбуваються в суспільстві, а також найбільш адекватно відобрало™ настрої і сподівання людей.

Фактично, лише Парламент, як автономний, незалежний ні від кого орган, може опонувати Президентові і висловлювати сумніви щодо його дій. Він це й робить, що викликає невдоволення Президента та його оточення. І дарма, адже йдеться не про конкретну депутатську критику виконавчої влади, яка може бути і неадекватною, а про консолідовану думку Парламенту, колективний розум якого завжди переважає розум навіть і непересічного Президента. Не випадково, із вуст Голови Верховної Ради України О.М. Ткаченка якось пролунали такі слова: «Верховна Рада не помиляється». Звичайно, це був жарт, але з тих, у яких є велика частка правди. Може помилитись і Верховна Рада, але технологія прийняття нею рішення така, що зводить помилки до мінімуму.

У цьому зв'язку, викликають занепокоєння президентські заперечення законів, які приймає Верховна Рада. За Конституцією Президент має право накладати вето на закони, але явно зловживає ним. Практично кожний п'ятий закон повертається до Верховної Ради. Це дуже багато. І важко припустити, що за тієї ретельності, за якої приймаються закони у Верховній Раді, вони виявляються настільки незбалансованими, що одна людина, чи кілька її радників, бачать це краще, ніж сотні народних депутатів. Складається враження, що президентські вето застосовуються нерідко не для того, щоб покращити закони, а щоб зайвий раз нагадати, хто в домі хазяїн.

На жаль, трапляються випадки, коли Президент не підписує навіть ті закони, щодо яких його вето успішно подолано Верховною Радою. І жодної ради цьому немає. В Конституції нічого не сказано, як бути в такому випадку. Тим часом, коли б право підпису цих законів було у Голови Верховної Ради жодної правової колізії не виникало б.

Мрія кожного диктатора мати слухняний, «кишеньковий» парламент. Історія знає немало прикладів, коли парламенти були буквально зім'яті авторитарними режимами. Найближчий до нас приклад російського парламенту, розстріляного Б. Єльциним. Але, дивна річ, в усіх випадках вони відроджувались, подібно до птаха Фенікс, причому, як правило, на більш міцній організаційно-демократичній основі.

Л.Д. Кучма, маючи на увазі свої непрості взаємини з Верховною Радою, якось заявив, що коли його оберуть Президентом

107

вдруге, він негайно створить у ній так звану конституційну більшість. Верховна Рада на другий день буде іншою.

Що можна сказати на це? По-перше, Верховна Рада є самодостатньою інституцією і до функцій Президента не входить її структуризація. По-друге, коли б, не дай Бог, справді вдалося, Правдами і неправдами, створити у ній пропрезидентську більшість, це був би болючий удар по українському парламентаризму і демократії. Адже Парламент, який є своєрідним продовженням волі Президента, фактично, втрачає свою парламентську природу. А без Парламенту, як відомо, немає і демократії. Я сподіваюсь, що цього не станеться ні при нинішньому, ні при новому Президентові.

Намагання створити слухняний Парламент об'єктивно є шкідливим для державно-політичного розвитку. У країнах з давніми традиціями парламентаризму баланс владних повноважень завжди на користь Парламенту. Перша особа в країні, Президент чи канцлер, не заявляють вголос претензій на свої переваги, а тим більше не вдаються до шельмування Парламенту. Там це було б сприйнято як нерозуміння природи демократичного суспільства, означало б крах політичної кар'єри.

На жаль, у нас протиріччя між Президентом і Парламентом набули всеукраїнської публічності. Я не пам'ятаю жодної промови чи інтерв'ю Президента, де мова заходила про Верховну Раду, у яких би вищий законодавчий орган України не був підданий нищівній критиці. Не буду акцентувати на окремих надмірностях, чого не скажеш згарячу, зупинюсь на суті. А суть претензій Президента до Парламенту зводиться до того, що саме він є чи не єдиним гальмом успішної реалізації курсу економічних перетворень в Україні. Згідно з Президентом, Верховна Рада не тільки не розуміє завдань, які постали перед суверенною Україною, але й, мало не свідомо, тягне її назад.

Коли це говорилось про Верховну Раду минулого скликання, яку очолював О.О. Мороз, я думав: «То ж треба, так не пощастило Л.Д. Кучмі, а разом з тим і Україні, з Парламентом». Коли ж це саме говориться і про нинішню Верховну Раду, Голова якої О.М. Ткаченко робив все, щоб налагодити парламентсько-президентську співпрацю, мені спадає на думку дещо інше.

Але Бог з нею, з цією моєю думкою. Непокоїть цілком хибна і контрпродуктивна орієнтація політичного життя в Україні, коли Президент-«реформатор» постійно бореться з «консервативним» Парламентом. Причому бореться не сам, а з усією президентською, раттю. Як кажуть у народі: «Куди кінь з копитом, туди і рак з клішнею». За Президентом потягнулися працівники його адміністрації, міністри, керівники комітетів. Виявилось, що і їм усім заважає успішно працювати Верховна Рада. А далі, як у

108

Т. Шевченка, «аж загуло». До її критики залучились гумористи-віршомази, запопадливі журналісти, люмпенізована челядь. Маючи верховне благословення, вони вважають мало не за честь вилити і свою частку бруду. Особливо недостойно ведуть себе щодо Верховної Ради журналісти першого національного каналу телебачення. Чого тільки варті політичні розумування добродіїв Долганова і Лапікури. Пан Сторожук більш стриманий у своїх емоціях щодо вищого законодавчого органу країни, але робить, фактично, ту ж невдячну (звичайно, не для нього, а для України) справу з його дискредитації, що й попередники.

Основний лейтмотив критики Верховної Ради полягає в тому, що вона марнує час і надто повільно приймає такі потрібні країні нові закони. А без них, бачте, виконавча влада не може належним чином управляти країною і реалізувати економічний курс Президента. Як народний депутат, з усією відповідальністю заявляю, що це неправда. Тільки за останню сесію Верховна Рада прийняла близько 300 законів, усього ж їх нині маємо 1300. Мало це чи багато? Напевно, ще недостатньо. Але ж наша головна біда не в тому, що бракує законів, а в тому, що вони не виконуються. Для прикладу наведу лише «Закон про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». У ньому фінансування фундаментальних досліджень на 1999 р. визначено в розмірі 1% від ВВП. Не встигли висохнути чорнила на президентському підпису, як Кабмін повністю зігнорував закон і зменшив цю цифру до 0,4%.

Подібних прикладів можна наводити безліч, і всі вони переконливо свідчать, що постійні бідкання виконавчої влади на нестачу законів є щонайменше нещирими. Насправді, для неї чим менше законів, тим краще. Адже працювати за ними вона все одно не хоче. Колись Петро І говорив: «Всуе законы писать, коли их не хранить».

Кілька слів про інтелектуальний рівень Верховної Ради. Зусиллями виконавчої влади і підконтрольних їй засобів масової інформації створюється враження, що в законодавчому органі зібрані мало не одні консерватори, а то й просто обмежені люди. Не треба так ображати свій народ, а також і самих себе. Адже всі ми причетні до обрання саме такого Парламенту. Можливо, наш вибір не був оптимальним, завжди хочеться кращого. Але смію стверджувати, що колективний розум Верховної Ради ніскільки не гірший за колективний розум Кабміну чи Президента з його адміністрацією. А той факт, що обидва наші президенти, як і значна кількість міністрів, їх заступників, членів президентської адміністрації пройшли школу депутатства, переконливо свідчить, що саме Верховна Рада є найпотужнішим зібранням політичної еліти України.

109

На жаль, є свої проблеми і з повноваженнями Парламенту. Вони також закладені в Конституції. Найголовнішою із них є та, що Верховна Рада усунута від участі у формуванні Уряду та Інших органів виконавчої влади, а відтак і не несе жодної відповідальності за їх діяльність. За такої форми участі Парламенту в державному управлінні йому, по суті, і не потрібна парламентська більшість, про яку так мріє Президент.

Останнім часом набуває поширення думка, що суперечності між Президентом і Парламентом були б меншими, коли б останній складався не з однієї, а з двох палат, як скажімо у США чи Росії. Нещодавно це прозвучало і з вуст Л.Д. Кучми. В принципі { ідея продуктивна, але поки що не на часі. Для її реалізації потрібно конституційно змінити форму держави з унітарної на федеративну, а разом з тим визначитись і з новим адміністративно-територіальним поділом України. Із 26 областей слід створити 10—11 земель за давнім історичним поділом — Волинь, Поділля, Галичина, Сівер'я, Слобожанщина, Новоросія і т.д., обрати в них земельні парламенти і уряди, і на цій базі сформувати верхню палату Парламенту. Тоді вона буде не призначеною Президентом, а також представницькою, обраною народом. І невідомо, чи цей самодостатній орган полегшить політичну ситуацію в Україні: швидше за все ще більше ускладнить її. Так що краще вже шукати порозуміння з однією палатою.

Громадська думка України покладає великі надії на наступні президентські вибори, сподіваючись, що новообраний Президент не продовжить сумну традицію протистояння з Парламентом. Відповідні заяви щодо цього уже роблять і кандидати у президенти: мовляв, коли я стану Президентом, обіцяю, що конфліктувати з Парламентом не буду. Можливо, що у якомусь варіанті так воно й станеться, але лишаються і великі сумніви. Адже глибинні причини цього протистояння не стільки в характері, темпераменті і вихованості Президента чи Голови Верховної Ради, хоч, звичайно, і в них також, скільки в конституційній невизначеності форми державного управління. Сьогодні ми маємо аморфний гібрид, чи то президентсько-парламентський, чи то парламентсько-президентський без чітко окреслених меж Компетенції кожної із його складових. Переконаний, що коли ми не визначимось з формою держави конституційно, нам і в майбутньому не уникнути президентсько-парламентського взаємопоборювання. І це незалежно від того, хто буде очолювати ці владні структури.

На закінчення хотів би звернутись до усіх опонентів Верховної Ради піднестись над особистими амбіціями, симпатіями, уподобаннями і припинити її шельмування. Усім потрібно, нарешті, і зрозуміти, що тут можна зажити лише геростратовоi слави. Дис-

110

кредитується насправді не стільки Парламент, скільки ідея державної незалежності і демократії. Адже саме Верховна Рада стала символом нової України. Вона прийняла всі основні акти нашої суверенності, породила нові інститути влади, у тому числі і президентський. То ж навіщо так бездумно підточувати фундамент нашої ще не надто зміцнілої будови.

1999 р.


"Несповiдимi путi Украiни"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.