Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

130

Момент істини, чи так і будемо жити?

Навряд чи знайдеться в Україні людина, котру б не схвилювала трагічна доля журналіста Георгія Гонгадзе і його родини. На усіх нас війнуло холодком далеких і, здавалось, навічно минулих 30-х років XX ст. Усі, хто в голос, а хто про себе, задаються питаннями: «Як могло таке трапитися в суверенній Україні і хто винен у цій трагедії? Намагання отримати на них відповіді зумовило слухання «справи Гонгадзе» у Верховній Раді і навіть спричинило багатотисячні маніфестації. По суті, в Україні, здетонована політична криза.

Здавалося настав час істини і прозріння. А ще каяття і очищення від гріха. На жаль, нічого цього не відбувається і саме це змусило мене взятись за перо. Безпосереднім приводом до цього стало телеінтерв'ю трьох «ошуканих» студентів, яким, начебто, недоплатили за участь у маніфестації «Україна без Кучми». У ньому мене вразило насамперед те, що студентська молодь, виявляється, бере участь у політичних маніфестаціях не за переконанням, а за гроші. Мотивація трьох молодиків просто обеззброююча: «Ми бідні і хочемо їсти». Звичайно, голодні студенти не прикрашають нашу державу, але ж як низько впала мораль. У мої часи, також не надто ситі, ми заробляли на їжу розвантажуванням вагонів і барж з рибопродуктами, фруктами і овочами, працювали так званими «нічними директорами», тобто сторожами, кочегарили тощо. Чому ж сьогодні молодь шукає такого легкого хліба, що ладна закладати за це навіть душу?

Ким стануть ці хлопці в недалекому майбутньому? Швидше за все аморальними циніками, торгівцями совістю. Зрештою, один із них (той, що говорив російською мовою) таким уже є. Нітрохи не

131

ніяковіючи перед камерою, він не виключив, що і в майбутньому 'буде заробляти гроші аналогічним чином. І якщо платитимуть сповна, то, напевно, мовчатиме. Нині ж причиною обурення його і колег було не те, що їх втягнули в неправедну акцію, а те, що ошукали матеріально. Про ставлення молодих людей до ситуації, коли у вільній і, здавалось би, демократичній країні вбивають народних депутатів, журналістів, знищують опозиційні засоби масової інформації, в цьому телеінтерв'ю не йшлося.

Не ощасливила журналістка аудиторію і розповіддю про контрманіфестацію «Україна з Кучмою», яка також складалася з тієї ж студентської молоді. І ні для кого не стало секретом, що і вона була заінтересована матеріально, до того ж контрманіфестація базувалась не на волонтерстві, а на адміністративному ресурсі керівництва ряду престижних вузів Києва. Студентів знімали з лекцій ректори і декани. Можливо, і тут були ображені недоплатою «позаурочних», але хто ж їм надасть трибуну для відповідних саморозвінчувань.

Я не думаю, що усі молоді люди, які вийшли на грудневі протестні маніфестації, зробили це винятково з меркантильних міркувань, але витримати випробування на громадянську зрілість у цілому їм не вдалося. А жаль. Молодь мусила б зрозуміти, що йдеться насамперед про її майбутнє.

Ще гірше показала себе у цих подіях виконавча влада, зокрема так звані силовики і Генпрокуратура. Справа журналіста Гонгадзе, незалежно від того хто причетний до його зникнення і знищення, провадиться настільки непрофесійно, втаємничено від громадськості й сім'ї (дружині показали труп для впізнання тільки через два місяці після його знаходження), що у людей мимоволі виникає думка: «Без участі бійців невидимого фронту тут не обійшлось».

А чого варті заяви міністрів і генпрокурора у стінах Парламенту і поза ним. Один із них стверджує, що ідентифікувати обезголовлений труп, знайдений у Таращанському лісі, важко хоч би тому, що в Україні щоденно виявляється до вісьми таких трупів. Нічого собі зізнання! Інший, оговтавшись від шоку, якого зазнав у стінах Верховної Ради, раптом заявляє: «А ви самі (депутати. — П.Т.) хіба чисті?» При цьому додає, що добре знає, хто з депутатів має триповерхові маєтки тут, в Україні, й інвалютні рахунки там, на Заході. Отже зміст заяви недвозначний: «Я вас покривав, а ви мене здаєте». Третій у кращих традиціях барона Мюнхаузена розповідає громадськості байки, що до нього приходили знайомі журналіста Гонгадзе і засвідчували, що бачили його у парику вже після того, як було знайдено таращанський труп. Четвертий клянеться, що митний шмон народних депутатів вчинили бориспільські митники на свій розсуд, ніхто їм

132

такої вказівки не давав і тепер вони уже звільнені з роботи. Дуже швидко з'ясувалось, що це не так.

Скажіть, будь ласка, хіба можна після таких заяв займати ці ключові урядові посади? Хіба це морально? Незалежно від «справи Гонгадзе», кожне з цих зізнань тягне щонайменше на відставку. Ваші непрофесіоналізм і безвідповідальність спричинили політичну кризу в Україні, кинули тінь на Президента. Хіба цього мало для відставки?

Тим часом, перші особи держави демонструють у цій кризовій ситуації незбагненну нерішучість. Президент заявляє, що він готовий виконати волю Парламенту і відправити у відставку керівників силових відомств, але тільки після того, як прем'єр-міністр зробить щодо цього відповідні подання. За Конституцією, він може зробити це і самостійно. Прем'єр-міністр говорить, що подання такого він робити не буде і що це, начебто, справа особистого сумління кожного з міністрів. Якщо відчувають, що не повною мірою справилися із викликом драматичної ситуації, то мусили б самі прийняти відповідні рішення. Силовики ж, принаймні один із них, на запитання чи готовий він піти з посади, відповів: «Мене на неї поставив Президент і тільки він може з неї звільнити».

Ось і замкнулось коло кругової поруки. Усі чисті, усі благородні і ніхто не хоче брати на себе відповідальність, якщо не за трагічну долю Гонгадзе, то хоч би за політичну кризу в Україні, за її міжнародний позор.

Складається враження, що крайніми хочуть зробити лише О. Мороза і його колег-депутатів. їх звинувачують у надмірній політичній амбітності, намаганні підвищити свій рейтинг перед виборами до Верховної Ради, у розкачуванні човна тощо. Засоби масової інформації нав'язливо говорять про якусь «справу Мороза», хоч добре знають, що такої не має. Відповідні натяки робить і Генеральна прокуратура. Прикро, що до цього неправедного хору додають свій голос і деякі колеги-депутати. Це аморально, панове-товариші.

Дістається від запопадливих журналістів і нашому суспільству. Якесь не таке воно у нас, коли так неадекватно реагує на зникнення Гонгадзе і піддається провокаційній агітації деструктивних сил. Боюсь, що ми не заслуговуємо на таку журналістську атестацію. І реагуємо неадекватно, і піддаємося слабо. Це в США невинний президентський флірт може поставити на диби всю націю. Нас же і відстріл депутатів та журналістів не виводить із душевної рівноваги. Певно, саме за це влада називає свій народ розважливим та мудрим.

І все ж, сподіваюсь, що змістити акценти грудневої драми, переконати громадськість у тому, що нічого екстраординарного в

133

країні не відбувається, навряд чи вдасться. Адже як можна замовчати трагедію Георгія Ґонгадзе і його сім'ї, як не згадати при цьому, що подібні явища стають трагічною нормою нашого життя. Кажуть, касети, які були оприлюднені у Верховній Раді, підробні. Не знаю. Можливо. Але ж офіцер служби охорони М. Мельниченко є справжнім і з цим фактом доведеться рахуватись навіть нашій прокуратурі.

Насамкінець ще кілька слів про журналістів. Я буквально шокований поведінкою більшості з представників «четвертої влади». Трапилась страшна трагедія з вашим колегою. Здавалось, елементарна цехова солідарність вимагала від вас дружно вдарити на сполох, вимагати відкритого розгляду справи, покарання винних. Адже де гарантія, що подібне не трапиться, не дай Бог, з кимось іще. Зрештою, якщо у вас не вистачило на це власного духу, то хоч би підтримали зусилля у цьому напрямі Верховної Ради. Ви ж, за незначними винятками, навалюєтесь не на зло, а на тих, хто це зло намагається викрити. Це вам належать вислови, що слухання «справи Гонгадзе» у Верховній Раді — дешевий спектакль, що народних обранців цікавить, переважно, жарене і що заради цього, начебто, вони тільки й ходять на свої засідання, та ще й за гарні гроші. Це ви іменуєте грудневу політичну кризу просто «касетним скандалом».

Шановні журналісти, побійтеся Бога. Хіба ж можна так цинічно? Невже вам не приходить природна думка, що у Верховній Раді є люди, які щиро перейнялися трагічною долею Георгія Гонгадзе і його родини? Хіба не можете збагнути, що коли б не було Верховної Ради, то не було б і «справи Гонгадзе». Про неї давно б забули. Верховна Рада заступилась за вашу честь і гідність, а виявилось, що ці поняття вам не дуже й знайомі. Бо як же могли ви відповісти на добро такою чорною невдячністю.

Журналістка, яка брала телеінтерв'ю в «ошуканих» студентів кілька разів повторила одне запитання: «Хіба ж можна за 20 гривень продавати душу?» Інтонаційно це звучало так, що її вразив не сам факт «продавання душ», а та мізерна ціна, на яку вони спокусилися. Слухаючи це апологетичне моралізаторство, важко було відмахнутись від думки, що і сама журналістка нагадувала студентів, яких допитувала, тільки душа в неї, очевидно, значно дорожча.

Отже, ні очищення, ні прозріння не сталося. Які ж іще випробування мають бути послані на наші нещасні голови, щоб ми нарешті зрозуміли, що так жити не можна?

2001 р.


"Несповiдимi путi Украiни"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.