Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

150

Балкани—Русь—Україна

У священному писанні сказано: «На початку було слово». Було це «слово» і в слов'ян, але тільки завдяки видатним слов'янським просвітителям, святим Кирилу та Мефодію, а також їхнім учням, вони увійшли з ним в сім'ю християнських народів. Вже в IX ст. старослов'янська літературна мова стала в один ряд з такими сакральними мовами як давньоєврейська, грецька і латинська.

Після Моравії, де знамениті солунські брати заклали основи слов'янської писемності і духовності, естафета всеслов'янського просвітництва була підхоплена болгарами, македонцями, сербами і хорватами. Один за одним на Балканах складаються потужні центри книжкової справи і духовності. Це Охрід, Преслав, Пліска. Зусиллями Климента Охридського була створена азбука на базі грецького алфавіту, яка згодом дістала назву «кирилиці». Іоанн Єкзарх упорядкував церковнослов'янську мову, адаптувавши до її потреб грецьку граматику Іоанна Дамаскіна.

У X ст. староболгарська мова, завдяки прийняттю Руссю візантійського православ'я, стала мовою церковного богослужіння, а згодом і літературною мовою усіх східних слов'ян. Прилучення Русі до високої культури Візантії відбувалося, значною мірою, завдяки посередництву Болгарії і, ширше, Балкан. На Русь надходили книги церковного чину, перекладені на староболгарську мову, які стали вирішальним імпульсом до створення власної церковно-літературної традиції в Києві, Новгороді, Чернігові та інших містах.

Потяг Русі до Балкан, навіть і в такий, дещо деформований спосіб, який мав місце за Святослава Ігоровича, не в останню чергу був спричинений високим соціально-культурним статусом Болгарії.

З середини XII ст. на Русі набирає популярності культ балканських святих, свідченням чого є, зокрема, фрески північної апсиди Кирилівської церкви в Києві. З кінця XII — початку XIII ст. створюються житійні сказання про святих Кирила та Мефодія. В «Успенському Ізборнику» було вміщено «Поширене житіє св. Кирила і Мефодія» з канонічною датою їх поминання 11 травня (24 травня за новим стилем). Найновіше «Житіє» святих солунських братів уклав у XVIII ст. Дмитрій Ростовський, в миру киянин Дмитро Туптало. Канонізований Руською православною церквою, св. Дмитрій Ростовський мав величезну популярність у Болгарії.

Політичне місце в історії східних слов'ян, і українців у тому числі, посів так званий другий болгарський вплив. Болгарські просвітителі в цей час беруть безпосередню участь у духовному

151

житті Києва, посідаючи тут високі церковні чини. Так, у 70— 90-х роках XIV ст. митрополитом Київським і всія Русі був болгарин Кіпріян, а в другому десятилітті XV ст. київську митрополичу кафедру обіймав його брат Григорій Цимблак.

У часи турецького поневолення Балкан, гонінь на православну церкву і культуру, східні слов'яни прийшли на допомогу своїм південним братам. Виходці з Балкан навчаються у XVII—XVIII ст. в знаменитій Києво-Могилянській Академії, щоб згодом повернутись на батьківщину і не дати загинути тій високій духовності, яку було започатковано ще в IX ст. св. Кирилом та Мефодієм. Аналогічне становище тривало в XIX ст., коли болгари, серби, хорвати здобували освіту в слов'янських ліцеях і університетах Москви, С.-Петербурга, Києва, Харкова. Одним із блискучих прикладів освітньої і наукової взаємопідтримки слов'ян східних і південних може бути життя і творчість болгарина Марина Дринова. Здобувши освіту у Києві та Харкові, він впродовж 33 років був професором і завідуючим кафедрою слов'янської історії в Харківському університеті. Засвоївши досвід академічної науки в Росії, він заснував Болгарську Академію наук.

Зі сказаного видно, що поняття слов'янської духовної єдності не є якоюсь абстракцією, але впродовж цілого тисячоліття було конкретною і живою справою взаємного історико-культурного розвитку. То ж не дивно, що ця ідея в XIX ст. набула навіть значення своєрідної політичної доктрини. Вона пульсувала в усіх слов'янських країнах, а найвиразніше виявлення знайшла в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, що було створене в Києві.

В умовах царського абсолютизму ідеї федерації слов'янських народів, звичайно, не мали жодних шансів на сприйняття. Кирило-мефодіївці були політичними романтиками, але в основі їхнього романтизму лежали традиції етнокультурної і духовної близькості усіх слов'янських народів.

Коли з'явилась фундаментальна праця чеха Шафарика про історію слов'ян, у якій він показав їхню генетичну й історичну спорідненість, вона дістала захоплені вітання інтелектуалів усіх слов'янських країн. Тарас Шевченко відгукнувся на неї прекрасними рядками:

Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки,
Що звів єси в одне море —
Слов'янськії ріки.

Гуманістичні ідеї рівності народів, які заклали в слов'янську свідомість св. Кирило та Мефодій, а також їхні послідовники, зло-

152

боденні й сьогодні, коли відбуваються болісні, але історично закономірні процеси становлення суверенних слов'янських держав. Ці процеси ні в якому разі не є антитезою заповітам Шафарика, Шевченка, Міцкевича, Пушкіна про всеслов'янське братство. Навпаки, розквіт кожного слов'янського народу у національно-суверенній оселі створює найкращі умови для духовного єднання слов'ян. Це єднання природне, базоване на історичній пам'яті споріднених народів, до того ж, жодним чином, не спрямоване проти будь-кого. Його не потрібно боятись, а тим більше намагатись виставити у непривабливому світлі як рецидив якогось панславізму.

З огляду на сказане, мусимо бути свідомі того, що слов'янам, принаймні тій їх частині, що увійшла свого часу в сім'ю православних народів, ніколи не будуть байдужими долі грецько-балканських духовних витоків. Адже, висловлюючись метафорично, саме там зарита наша духовна пуповина.

Я не знаю, чи переймаються цими думками стратеги НАТО, котрі, сповідуючи, начебто, загальноцивілізаційні цінності, ладні стерти з лиця землі своїми бомбовими ударами цінності загальнослов'янські. Напевно, ні. Бо інакше не шукали б першої-ліпшої нагоди, щоб побомбити суверенну слов'янську країну. Сподіваюсь, що вони цього не зроблять, але якщо все-таки бомби почнуть падати на сербські села і міста, ми, православні слов'яни, мусимо бути свідомі того, що вони падатимуть і на нашу історичну пам'ять, наше духовне пракоріння.

1998 р.


"Несповiдимi путi Украiни"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.