Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Публицистика)

"Несповiдимi путi Украiни"

169

Кому і чим завинила Переяславська Рада?

Останнім часом, особливо після публікації Указу Президента України Л.Д. Кучми про відзначення 350-річчя Переяславської козацької Ради 1654 р., у певних колах української інтелігенції спостерігається незвичайне нервове збудження. У періодичній пресі почали з'являтись статті й інтерв'ю, у яких абсолютно нормальне і цивілізоване рішення Президента піддається критиці, а козацька Рада, що прийняла історичне рішення, оголошується мало не трагічною помилкою гетьмана Богдана Хмельницького.

Переконаний, подібні погляди, які по суті своїй є образливими для нашої історичної пам'яті, а разом з тим і для нинішніх україно-російських відносин, поділяються незначною кількістю українських громадян. На них можна було б і не звертати уваги, коли б при цьому не фальсифікувалась історія і не вносився розбрат у наше і без цього розтерзане суспільство. Складається враження, що вічні революціонери діють за принципом: «Або Україна буде такою, як ми хочемо, або боротьба до скону».

А тепер давайте неупереджено подивимося не лише на козацьку Раду у Переяславі, але й на ті події, що призвели до неї. Як відомо, у XVI—XVII ст. українські землі перебували у складі Речі Посполитої. Повновладними господарями на них почувала себе польська шляхта, яка нещадно експлуатувала українців й інакше, як хлопами (від давнього «холопи») не називала. Економічні утиски супроводжувались духовним поневоленням. Православна віра була загнана мало не в підпілля. Після Брестської унії 1596 р. вона як певна церковно-ієрархічна структура фактично перестала існувати. Руська (українська) мова вважалась хлопською. Єдиною державною мовою була польська. Значна частина української шляхти зраджувала національні інтереси власного народу і переходила під знамена (політичні й духовні) Польщі. Сейми Речі Посполитої приймали спеціальні закони, які проголошували українські області «одвічно польськими землями». А це аж до Новгород-Сіверського і Путивля. Фактично Україна в кінці XVI — першій половині XVII ст. опинилася перед загрозою повної втрати своєї культурно-історичної ідентичності.

На щастя, на відміну від націонал-патріотів нинішніх, які схильні ідеалізувати польську добу в історії України, патріоти України XVI—XVII ст. давали собі звіт щодо її майбутнього в умовах шляхетсько-католицького поневолення й рішуче піднялися на оборону своєї знедоленої Вітчизни. В кінці XVI ст. по Україні прокотилися селянсько-козацькі повстання під проводом Криштофа Косинського і Северина Наливайка. У Києві, Львові, Луцьку, Дрогобичі та інших містах України розгорнули свою

170

просвітницьку роботу православні братства. У 30-і роки XVII ст. збройна боротьба проти польського володарювання в Україні набрала ще більшого розмаху. Одне за одним спалахували повстання під проводом Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р.), Павлюка (1637 р.) та інші. У 1648 р. розпочалася національно-визвольна війна, яку очолив Богдан Хмельницький.

Королівська влада й вельможна шляхта жорстоко розправлялися з повсталими козаками і селянами. Скільки їх сконало на палях? Щасливіше склався перебіг Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, але й вона показала, що без опертя на союз із одною з сильних держав визволення України із цупких обіймів Речі Посполитої так і лишиться недосяжною мрією.

Богдан Хмельницький пішов на союз з Росією. Чи був оптимальним цей його вибір? І чи мав він іншу, кращу альтернативу?

Сьогодні, на відстані 350-и років від того неймовірно драматичного періоду в історії України легко виносити вироки. Можна навіть у стилі оперети, одягнувши шаровари і прив'язавши до пояса бутафорні шаблі, проголосити «відміну» Переяславської Ради, як це на зорі нашої суверенності вчинили рухівці. Але замисліться, шановні панове, над тим, що мав робити у тій ситуації Богдан Хмельницький?

Впродовж трьохсотлітнього перебування у складі Польщі Україна випила гірку чашу своєї холопської долі до самісінького дна і більше не хотіла так жити. Союз з Туреччиною та її васалом Кримським ханством був цивілізаційно неприродним. Та й не бачили вони в Україні, як би ми тепер сказали, стратегічного партнера. В усі часи це були землі для пограбування й вивезення на невольничі ринки Криму і Туреччини рабів.

А ще хто? Молдавія? Але ж вона сама ледь животіла і перебувала під протекторатом Туреччини. Швеція знаходилась далеко і, звичайно, не могла реально допомогти Україні в її намаганнях вийти зі складу Речі Посполитої. Як не вдалося це їй зробити щодо Росії у часи гетьмана Мазепи. До того ж, усі ці альтернативи не мали прогнозованих перспектив. Швидше за все Україна, в такому разі, взагалі втратила б свою культурно-історичну ідентичність.

Отже, союз із Росією у тих історичних умовах був єдино прийнятним. Та й не Богдан Хмельницький був першим його натхненником. Спроби поєднати долю України з Росією здійснювалися впродовж багатьох десятиліть до нього. І завжди ініціатива виходила із берегів Дніпра. І завжди вона базувалась на волі українського народу. Це важливо підкреслити, оскільки із емоційних заяв сьогоднішніх «денонсаторів» рішень Переяславської Ради, котрі не знають історії, складається враження, що це Росія наклала свою «ведмежу » лапу на Україну. Насправді нічого подібного, вона не тільки не ініціювала цього союзу, але й досить довго ухилялась від нього.

171

У 1620 р. гетьман Петро Сагайдачний звернувся до Михайла Федоровича з чолобитною, у якій заявляв, що Запорозьке Військо хоче служити російському царю. У грамоті-відповіді Михайло Федорович похвалив гетьмана за таке бажання і навіть виділив козакам жалування в розмірі 300 рублів, але під свою високу руку їх не взяв.

Через чотири роки київський митрополит Іов Борецький надіслав російському царю прохання про прийняття українського народу в російське підданство, на що також не надійшла бажана відповідь. Росія тільки недавно відбила польську інтервенцію, була знесилена і, звичайно, не могла піти на нову війну з Польщею заради України. У 1630 р. Іов Борецький повторив своє прохання, але Михайло Федорович і цього разу відбувся ні до чого не зобов'язуючими люб'язностями. Тимчасом російський уряд допомагав козакам і православним єпархіям України грішми, а також розселяв у порубіжних російських землях козаків і селян, які брали участь у повстаннях проти королівської влади. Допомога Росії була досить помітною. У 1648 р., коли українські землі вразила засуха і стався страшний неврожай, тільки безперешкодний вивіз зерна із Росії врятував Україну від голоду. Все це зафіксовано в писемних джерелах, як і те, що у Визвольній війні брали участь на боці повсталих також і «русские люди — козаки».

Немає і найменшого сумніву в тому, що Богдан Хмельницький у своєму протиборстві з польською шляхтою від початку розраховував передусім на допомогу Росії. Вже наприкінці 1648 р. він споряджає до Москви посольство на чолі з полковником Мужиловським, котрому доручалось особисто викласти царю прохання про надання Україні військової допомоги, а також про об'єднання її з Росією. У 1649 р. Хмельницький через російського посла Михайлова ще раз виклав царю своє прохання: «А мы как первые також де и ныне желаем того, чтоб Ваше царское величество нам нанижайшим слугам и подданым своим государем учинился».

За всього бажання російський уряд не міг задовольнити звернення Хмельницького, оскільки це означало б оголошення війни Польщі, з якою у Росії був укладений вічний мир. Олексій Михайлович згідний був взяти «гетмана, и все Войско Запорожское под нашу царского величества высокую руку», але вважав, що це мало б відбутися без порушення миру з Польщею і за умови згоди на це королівської величності.

Тільки у 1651 р., після численних настійливих звернень Богдана Хмельницького, російський уряд наважився публічно висловити своє ставлення до ідеї об'єднання з Україною. На Земському соборі у Москві було заявлено, що якщо польський король і надалі продовжуватиме ворожу щодо Росії політику, то Запорозьке Військо і все населення України будуть прийняті у

172

підданство Росії. І лише ще через два роки той же Земський собор (1 жовтня 1653 р.) одноголосно прийняв рішення про входження України до складу Росії. Олексій Михайлович негайно відправив до гетьмана послів і велів, щоб ті оголосили Хмельницькому царський указ, у якому, зокрема, говорилось «что мы, великий государь наше царское величество, пожаловали его, гетмана Богдана Хмельницкого, и все Войско Запорожское, велели принять под нашу царского величества высокую руку». Відповідні грамоти цар надіслав також королю польському.

8 січня 1654 р. у місті Переяславі зібралася козацька Рада, на якій були присутні Богдан Хмельницький, Іван Виговський, полковники, асаули, сотники й атамани Війська Запорозького, а також російське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Рада висловила вдячність за царську милість і всі козаки присягнули на вірність царю. На честь цієї події в соборній Успенській церкві Переяслава відбулася служба, де, крім козацької старшини, було багато переяславських міщан.

Не будемо надто довірятися свідченням очевидців, які записали, що «в те поры было в церкви всенародное множество мужского и женского полу и ото многие радости плакали», але маемо погодитись з тим, що наші далекі пращури таки й справді стали свідками й учасниками історичної події. У березневих 1654 р. статтях, підписаних у Москві, були означені права та привілеї Війську Запорозькому, козацькій старшині, українській шляхті й міщанам, даровані російським царем. Очевидно, це менше від того, на що сподівався Богдан Хмельницький і його оточення, але незмірно більше того, що мала Україна у складі Речі Посполитої.

Звичайно, не варто тішитися ілюзіями, що відбулося об'єднання рівнорядних партнерів чи воз'єднання, як це ще недавно вважалось. Насправді козацька держава увійшла до складу Росії на правах автономії. Цар — суверен, гетьман — його підданий. Нічого іншого в тих умовах бути не могло. Становище України у складі Речі Посполитої, незважаючи на високі запевнення Люблінської унії щодо рівноправного об'єднання народів, було значно гіршим. М. Костомаров справедливо вважав, «що це було аж ніяк не воз'єднання, а приєднання. Не було тут ані рівності між обома народами, ані обопільної свободи, хоча й мали місце блискучі фрази як рівний з рівним, вільний з вільним». Насправді Люблінська унія «створила панування одного над іншим, сильнішого над слабшим, того, хто обдурив над обдуреним. Саме проти такої унії, проти її наслідків, проти її духу і сенсу озброївся південноруський народ. Боротьба йшла понад півстоліття. Нарешті, її прапор узяв могутніми руками Б. Хмельницький».

Сьогодні, особливо в умовах нашого суверенного буття, події 350-річної давності сприймаються й оцінюються інакше, ніж

173

10—15 років тому. Це природно і закономірно. Біда тільки, що ми ніколи не знаємо почуття міри. Колись вдавалися до нестримної ідеалізації Переяславської Ради, нині ладні вважати її мало не чорним днем в історії України. В останньому випадку демонструємо ще й так званий мазепинський комплекс. Думаємо, що відновлюємо історичну справедливість, а насправді зраджуємо нашим далеким пращурам, відрікаємося від їхніх діянь.

Для мене така позиція є аморальною і неприйнятною. Як би хто не ставився до козацької Ради 1654 р. у Переяславі, мусимо давати собі звіт, що ця подія визначила долю України на кілька століть. І, безсумнівно, вона заслуговує на те, щоб нащадки «славних прадідів великих» хоч би зрідка звертались до неї на загальнонаціональному рівні.

2002 р.


"Несповiдимi путi Украiни"

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.