Украинские Страницы
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Толочко, Петр Петрович (Статьи)

П. Толочко.

 

 

"Що або хто загрожує українськiй мовi?"

 

 


К., "Орiяни",1998.-32с.


1. ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Дискусiї з приводу становища української мови в Українi не вщухають впродовж цiлого сторiччя. Здавалося б, з набуттям Україною полiтичного суверенiтету i конституцiйним закрiпленням державностi української мови, гострота проблеми мусила зникнути. Вiдтепер, як кажуть, Москва нам не указ, а прiоритетнiсть розвитку саме української мови гарантується нiчим не стримуваним потягом народу до власної iсторико-культурної iдентичностi. Незмiрно зросла І соцiальна престижнiсть мови, котра стала мовою мiнiстрiв, народних депутатiв, Президента. На українську мову масово перейшли вузи i школи, радiо i телебачення, значно збiльшилась питома вага україномовних газет, журналiв. Українська мова лунає на мiжнародних форумах, дипломатичних зустрiчах, ввiйшла в систему iнтернету.

Мусили б радiти з цього. Тим часом нiчого подiбного не вiдбувається. Навпаки, плач за українською мовою став навiть голоснiшим. Його розводять переважно представники красного письменства як в Українi, так i поза ЇЇ межами. З'явився навiть новий термiн - "добровiльне зросiйщення" України. Один iз наших кращих лiтераторiв Юрiй Мушкетик бiдкається, що нещасному українському народовi буквально нi до кого прихилитися. Таким опертям для нього, начебто, не є нi Уряд, нi Парламент, нi Президент. В унiсон йому голосить письменник iз дiаспори Богдан Бойчук, який вважає, що "постання самостiйної (чи пак лише незалежної) України мало далеко бiльше негативних iмпульсiв на культурне життя дiаспори (та й України), нiж позитивних"1.

Що ж викликає такий розпач? Насамперед, надто повiльна переможна хода української мови в Українi, а також ще досить сильнi позицiї росiйської. Останньою широко послуговуються не лише на побутовому рiвнi, а й на офiцiйному. Окремi мiнiстри, значна кiлькiсть народних депутатiв говорять росiйською мовою. Крiм того, в Українi виходить велика кiлькiсть росiйськомовних газет, журналiв.

Недержавнi теле- i радiоканали, нерiдко, вiддають перевагу мовленню росiйською. Книжковий ринок України заполонила низькопробна лiтература схiдного сусiда, за висловом Ю. Мушкетика, - "росiйськомовний непотрiб". І. Дзюба також говорить про "цiлковите, бiльше, нiж за радянських часiв, панування росiйської i росiйськомовної преси, росiйської книги, росiйського шоу-бiзнесу".

Чи не правда, є вiд чого впасти в розпач? Особливо людинi Із цеху красного письменства. Все настiйнiше на рiзних високих нарадах щодо статусу української мови i її впровадження в усi сфери нашого життя виголошується вимога покласти край засиллю мови росiйської. Нiхто й не заперечує. Ось тiльки дати прийнятний рецепт, як це найкраще зробити, не можуть навiть автори такої радикальної вимоги. Видати указ, на зразок Валуєвського, котрий би заборонив вживання росiйської мови? Але ж це можна було зробити за умов царського абсолютизму. В демократичнiй країнi, яка сповiдує прiоритет загальнолюдських цiнностей, подiбний адмiнiстративний акт неможливий.

Заклики до почуття гiдностi i українського патрiотизму, яких у нас не бракує, в мовному питаннi не дають бажаного ефекту. Адже мова i гшрiотизм - речi мало пов'язанi мiж собою. Можна бути патрiотом України, мати почуття української гiдностi i не говорити українською мовою. Напевно, нiхто не зможе закинути нашому найвiдомiшому Інтелектуалу, академiку M. M. Амосову, що вiн не патрiот України. Патрiот за найвищими вимiрами. Проте вiн говорить І пише росiйською, думки про необхiднiсть iнтеграцiї України iз Заходом також висловлює цiєю мовою. Інший подiбний приклад можна навести iз царини спорту. Наш видатний футбольний тренер В. В. Лобановський говорить росiйською, але це не заважає йому бути патрiотом України i пiдносити її мiжнародний авторитет. А послухайте якою мовою виголошуються ультрапатрiотичнi гасла на Олiмпiйському стадiонi пiд час футбольного матчу збiрних України i Росiї. Часом стає навiть соромно за деяких наших землячкiв, що вони саме в такий спосiб послуговуються великою росiйською мовою, але вiдмовити їм в українськiй самоiдентифiкацiї нiяк не можна.

Українське радiо транслює авторську передачу професора Анатолiя Погрiбного пiд промовистою назвою "Якби Ви вчились так як треба". За винятком спiрних узагальнень автора, передача в цiлому вартiсна i робить добру справу щодо популяризацiї української мови. Вважаю, що подiбнi публiчнi лекцiї дають для утвердження авторитету української мови значно бiльше, нiж усi звернення до урядових чинникiв чи, навiть, до совiстi спiввiтчизникiв. Треба самим перти плуга, а не плакати, що наша нива не виорана. Пишiть красиво, шановнi поети i письменники, i вашими вiршами чи романами люди будуть зачитуватися. Робiть високовартiснi переклади найкращих зразкiв свiтової лiтератури i вони, переконаний, не залежаться на полицях книжкових крамниць. Поки ж що, будемо чесними перед собою, вся творча енергiя бiльшостi наших лiтераторiв йде, як кажуть, у гудок. Тому-то й нiчого протиставити росiйськомовному "непотрiбу". Якщо немає снаги створити високовартiсний лiтературний твiр, пишiть хоч пригодницькi чи детективнi романи, iсторичну белетристику, як це роблять вашi росiйськi колеги. Витiснiть з українського ринку їхнiй "непотрiб" своїм, українським.

І все ж з однiєю тезою шановного професора, яка постiйно лунає iз вуст й iнших наших захисникiв української мови, дозволю собi не погодитися. Ця теза звучить так: "Без мови немає i народу". Зрозумiло, що не взагалi без мови, а саме без своєї власної. Але ж усi добре знають, що у свiтi мов менше нiж народiв. Латиноамериканський континент, наприклад, цiлком послуговується європеиськимим мовами, але це зовсiм не означає, що, скажiмо, кубинський, чилiйський чи бразильский народи вважають себе iспанцями та португальцями i не усвiдомлюють своєї нацiональної окремiшностi. Так само i щодо країн Пiвнiчної Америки, де панування мови англiйської зовсiм не означає, що в США або Канадi проживає англiйський народ. Ілюстрування цього очевидного факту можна продовжити на прикладах арабської, тюркської, нiмецької та ряду iнших мов, але навряд чи в цьому є необхiднiсть. І так зрозумiло, що мова не є єдино-визначальною ознакою народу.

Сказаним нi в якому разi не пiдважується пафос просвiтницької передачi А. Погрiбного, а лише наголошується на некоректностi окремих її положень. Адже твердження - "без мови немає i народу" - не стiльки переконує людей у необхiдностi вивчення української мови, скiльки викликає сумнiв щодо цього. Люди ж грамотнi i знають, що насправдi це не так. Треба шукати iншi аргументи.

Наше нетерпiння щодо повiльного застосування української мови в усiх сферах можна зрозумiти. Хотiлося б бачити її повний трiумф ще за нашого життя. Але ж мова має свої закони розвитку, її утвердження, навiть за умов найбiльшого державного сприяння, не може статися миттєво. Часом для цього потрiбна змiна кiлькох поколiнь. Як свiдчить казахська мудрiсть, для оновлення народу потрiбно 50 рокiв. Не можна змусити старшу людину, яка все життя говорила росiйською мовою, негайно перейти на українську. Хтось цього не зробить через принцип, а комусь уже несила вивчити Іншу мову так, щоб не соромно було нею розмовляти. До того ж, мусимо рахуватися з тим, що в Українi проживає понад 11 мiльйонiв етнiчних росiян, для яких зречення своєї рiдної мови є таким же болiсним, як i для українцiв своєї. Нетерпимiсть, а ще гiрше адмiнiстрування, не кращi помiчники у цiй делiкатнiй сферi. Мова мусить об'єднувати людей, а не бути джерелом постiйної напруги.

На даному етапi нашого розвитку важливiшим є не абсолютний показник оволодiння українською мовою, а тенденцiя цього процесу. Якщо ми проаналiзуємо ситуацiю саме так, то виявиться, що у нас немає пiдстав для iстерiї та розпачу. Українська мова, про що йшлося на початку цiєї працi, все впевненiше утверджує себе як державна. Це потрiбно помiчати i робити все, щоб ця тенденцiя набула незворотнього характеру.

2. ЯКУ УКРАЇНСЬКУ МОВУ МИ МАЄМО ПЛЕКАТИ?

Коли ми бiдкаємося з приводу повiльного утвердження української мови, то неодмiнно нарiкаємо, що основною причиною цього є наше зросiйщення. Це, значною мiрою, справедливо. Росiйська мова, справдi, є конкурентом української, але чи тiльки в цьому бiди останньої. Чи не має українська мова внутрiшнiх суперечностей, котрi не дають їй повнокровно розвиватися?

Щоб вiдповiсти -на це питання, необхiдно звернутися до Історiї. У 1912 р. в Києвi вийшла невелика книга Івана Нечуя-Левицького "Криве зеркало української мови". В нiй письменник обурюється тим, що українська лiтературна мова, сформована на базi приднiпровських дiалектiв, засмiчується

галицькою говiркою. Ця тенденцiя набула особливо загрозливого характеру пiсля того, як до Києва повернувся М. С. Грушевський i перенiс сюди цiлий ряд галицьких журналiв: "Село", "Лiтературний науковий вiсник", "Записки Київського наукового товариства" та iншi. Згiдно з І. Нечуєм-Левицьким, М. Грушевський заводить "нахрапом на Українi галицьку книжну мову й правопис" чим, по сутi, "копає таку яму, в котру можна поховати українську лiтературу навiки"2. В Іншому мiсцi своєї працi вiн до цього додає: "Галицькi органи в Києвi з їх мовою i правописом наробили українському письменству багато шкоди, може й непоправної" 3.

Обурення письменника викликали не лише численнi полонiзми i германiзми галицької мови, а й її правопис, який склався на основi латинського або польського. "Вийшло щось таке важке, - писав їв. Нечуй-Левицький, - що його нi однiсенький українець не може читати". "Ця чудернацька мова одбила од української лiтератури багато українцiв, котрi читали українськi книжки, або мали, принаймнi, прихильнiсть до рiдної лiтератури" 4.

Найбiльше непокоїть їв. Нечуя-Левицького, що тим самим розмивається мова "наших класичних письменникiв". "Нiхто про них не дбає й не думає, наче їх i на свiтi не було"5. Лякає його й та агресивнiсть галичан, з якою вони не лише утверджують свою мову, а й намагаються витiснити нею мову надднiпрянську. В розпачi вiн вигукує: "галицька агiтацiя не дрiмає й шкодить нам гiрше од старої цензури"6.

Така безцеремоннiсть М. Грушєвського й iнших галичан у царинi української мови пояснювалася, начебто, тим, що Надднiпрянська Україна була цiлком зросiйщена, а, отже, справжня українська мова збереглася тiльки в Галичинi. Наддншрянцi не визнавали за галицьким дiалектом права на всеукраїнське поширення, оскiльки вiн був цiлком спольщений.

Одночасно з їв. Нечуєм-Левицьким висловив свою тривогу з приводу побутування української лiтературної мови їв. Стешенко. Обстоюючи необхiднiсть творення єдиної для всього українства наукової мови, вiн застерiгав вiд непродуманого втручання в її живий органiзм, бо будь-якi змiни в ньому "вважаються за хитання пiдвалин самої нацiї i боротьба межи реформаторами мови та її охоронцями придбовує навiть часом форму державної справи"7.

З ґрунтовною вiдповiддю їв. Нечую-Левицькому виступив у 1913 р. Володимир Гнатюк. Згiдно з ним, "кожна лiтературна мова витворюється з такого дiялєкту, на якiм появилися найвизначнiшi письменники. Чим бiльше талановитих письменникiв, тим сильнiше випирають вони з лiтературної мови iншi дiялєкти, а вводять свiй, доки вiн не запанує цiлковито" 8.

Здавалося, пiсля такого, теоретично бездоганного визначення, В. Гнатюк мав би визнати саме за надднiпрянським дiалектом право на пiдґрунтя нормативної лiтературної мови. Адже саме тут творили найвидатнiшi українськi письменники - І. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Мирний, М. Коцюбинський, їв. Нечуй-Левицький. Тим часом цього не сталося, навпаки, вiн закидає їв. Нечую-Левицькому, що той визнає центром української мови лише надднiпрянський дiалект, а всi iншi говiрки вважає маловартiсними, "окраїнними" 9. З свого боку В. Гнатюк ставить пiд сумнiв бажання їв. Нечуя-Левицького й iнших українських письменникiв, щоб основою лiтературної мови були лiвобiчнi говори, головне полтавський. Заради справедливостi слiд вказати, що вiн не наполягає й на винятковiй ролi галицького дiалекту, а вважає, що "треба одним вiд других переймати усе найкраще та найлiпше, а вiдкидати погане та непотрiбне"10.I все ж, вважаючи потребу "уодностайнення наукової та публiцистичної лiтературної мови", В. Гнатюк робив висновок, що белетристика ще довго залишиться зi своїми регiональними правами.

На жаль, зi своїми регiональними правами лишилися i двi лiтературнi мови - надднiпрянська i галицька."Уодностайнення" так i не сталося.

Володимир Гнатюк пiдважував авторитетнiсть суджень їв. Нечуя-Левицького тим, що той "не має фiльольогiчної освiти" Але ж письменник був не першим, хто висловив занепокоєння галицизацiєю української лiтературної мови. До нього це робили Михайло Драгоманов i Борис Грiнченко. Зрештою, це визнавав i В. Гнатюк. "Хоч українськi письменники в Росiї жалують ся на галицьку лiтературну мову не вiд нинi, але цiлих двадцять лiт... i витикають їй польськi, нiмецькi та iншi впливи, та зовсiм не звертають уваги на росiйськi впливи у себе"".

Згiдно з М. Драгомановим, "для росiйської України поки що та педагогiчна лiтература галицька великої вартостi мати не може як через рiзницю обставин шкiльних, так i через дуже малу стараннiсть галицьких авторiв i перекладачiв коло обробки мови. Мова та росiйським українцям видається важкою, мiшаною, часто зовсiм варварською" 12.

Ще виразнiше характеризує галицьку лiтературну мову Б. Грiнченко. "Деякi галицькi видання, - пише вiн в одному з своїх листiв з України Надднiпрянської, - такi, що в них лiтературно майже нема чого читати. До того, ще рутенська галицька мова просто вiдпихає свiжого читача" 13. В цiлому з симпатiєю ставлячись до галицького нацiонального руху, Б. Грiнченко не мiг поширити це i на галицьку лiтературу, яка нiяк не може перейти на фонетичну мову. "Шкода тiльки, - зауважує вiн, - що галичани взагалi (опрiч кiлькох одиниць) своїм лiтературним розвитком справдi стоять дуже низько, i їх писання (опрiч повiстей Федьковичевих, Франкових та Кобринської) бiльш нагадують своїм змiстом i мовою (часом неможливою!) початок, а не кiнець XIX сторiччя. Це перешкоджає гуртовiй роботi людей з обох частин Русi-України"12.

Вiд тих дискусiй - Б. Грiнченка з М.Драгомановим (1892-1893 pp.) i їв. Нечуя-Левицького з В. Гнатюком - пройшло багато часу, змiнилося кiлька iсторичних епох, а ситуацiя з iснуванням двох українських лiтературних мов лишається злободенною i наприкiнцi XX ст. Рiзниця тiльки та, що одна з цих мов - надднiпрянська - пiшла у своєму розвитку далеко вперед, а Інша - галицька (в її дiаспорному варiантi) - по сутi лишилася на позицiях кiнця XIX - поч. XX ст.

Як i за часiв М. Грушевського, в Україну, тепер уже з дiаспори, перенеслись журнали, газети, видавництва, що зовсiм не збиралися сповiдувати правило, згiдно з яким, в чужий монастир не гоже йти зi своїм статутом. Причину цього вiдверто показує поет iз Нью-Йорка Богдан Бойчук. Його, очевидно, як i багатьох однодумцiв в дiаспорi, не задовольняла лiтература Радянської України, а тому, як вiн пише, "ми творили не лише для нас, а також i для них, для України, i то цiлком свiдомо"". До появи суверенної України дiаспора, начебто, одна несла вiдповiдальнiсть за українську лiтературу, музику, театр i мистецтво. Вiдтепер це мусили б взяти на себе українськi письменники, композитори, дiячi театру, яких є тисячi. Але повною мiрою вони, як здається Б. Бойчуку, своєї високої мiсiї не виконують. Із цього впливає логiчний висновок, що дiаспора i далi мусить допомагати Українi.

За допомогу, звичайно, спасибi. Але що стосується української лiтературної мови, то тут допомагати слiд не Українi, а дiаспорi. Дивно, що цього нiяк не можуть збагнути деякi нашi єдинокровнi брати iз-за океану i з завзяттям, гiдним кращого застосування, нав'язують нам мовнi форми кiнця XIX - поч. XX ст., яких уже давно нема i в Галичинi.

У дiаспорно-українських виданнях, що виходять в Українi, явочним порядком вводяться не лише архаїчнi, часто iншомовного походження, лексеми -"амбасада", "кшталт", "шпальта", "терень", "трафити", "наразi", "соцiальний", "тяглiсть", "спiльнота", "вiдсоток", "летовище", "вояк", "дiяспора", "радiюс", "дiялектика", -ай цiлком чужi для сучасної лiтературної мови фонетичнi i синтаксичнi форми.

Незвичним i неприйнятним для вуха українця є закiнчення "и" в родовому вiдмiнку однини iменникiв третьої вiдмiни замiсть вживаного в Українi закiнчення "i". Наприклад, "радости", "смерти", "любови", "вiсти", "ментальности" i т. д. Аналогiчно сприймається замiна лiтери "ф" на лiтеру "т" в iншомовних словах: "катедра", "Атон", "Атинасiй", "Теодосiй" та iн. З часiв наших перших лiтописiв на Русi цi i подiбнi їм слова писалися з лiтерою "ф". Яка нагальна потреба змушує нас вiдмовитися вiд своїх власних традицiй. До того ж, у багатьох випадках така замiна призведе до втрати змiсту понять. Напишiть iноземнi слова "Фрiдрiх", "Фауст", "Фаберже", або й адаптоване українське "Федiр", з початкової лiтери "Т" i ви не впiзнаєте цих звичних для нас назв.

Що вже говорити про цiлком штучну лiтеру Г", якої нiколи не було у нашому алфавiтi.Тепер воно ставиться де треба i де не треба. Як кажуть в Українi, "куди кiнь з копитом, туди i рак з клiшнею". За дiаспорним виданням потягнулися І нашi, певно, вважаючи, що у такий спосiб вони стають бiльш українськими. І чомусь нiхто не бере до уваги читача, не поцiкавиться його думкою, зрештою, не переймається тим, що нинi дiючий правопис є обов'язковим в Українi, а вiдступи вiд нього свiдчать про неграмотнiсть видання.

Принагiдне кiлька слiв про iсторiю нормування української лiтературної мови. Етапним у нiй було видання чотиритомного словника української мови за редакцiєю Б. Грiнченка у 1907-1909 pp., у якому було застосовано принцип фонетичного правопису. У 1918-1919 роках І. Огiєнко, А. Кримський i Є. Тимченко видають "Головнiшi правила українського правопису", а в 1928-1929 pp. робиться спроба поєднати орфографiю галицьку i надднiпрянську в єдиному правописi. Тодi зiйшлися на компромiсi: українськi за походженням слова мають писатися згiдно з схiднослов'янськими правописними традицiями, а запозиченi - згiдно з захiдноукраїнськими. Такий симбiоз виявився не життєвим. Проти нього застерiгав І. Огiєнко, але до його думки гак i не прислухалися. "Наша лiтературна традицiя, - писав І. Огiєнко, — по пам'ятках розпочинається з XI-го вiку — І в цих старих наших пам'ятках переховується й певна вiдповiдь, в якiй саме формi вживати нам чужих слiв... Скажiмо, коли ми споконвiку всi писали "Амвросiй", "Ірина", "ефир", то яка ж рацiя мiняти цi споконвiчнi свої форми на латино-польскi "Амброзiй", "Ірепа", "втер". Коли ми ще з початку своєї лiтературної мови чужi "g", "l", "i" все передавали через "г", "л", "й" й писали "гигант", "митрополит", "Платон", то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти "гiгант", "мiтрополiт", "Пляiпон" ?

Сьогоднi нашi мовнi реанiматори заявляють, що вони користуються правописним словником Г. Голоскевича, виданим у Харковi 1930 р. Насправдi це далеко не так. У словнику Голоскевича маємо "Лiван", "Мадрiд", "Сiрiя", "Сiцiлiя", "Сiлезiя", "Афон", тим часом у дiаспорних i деяких вiтчизняних виданнях цi слова пишуться "Ливан", "Мадрид", "Сирiя", "Сицилiя", "Силезiя", "Атон". Таких нинi модних у нас слiв, як "летовище", "тяглiсть", "наразi", "трафити" у цьому словнику взагалi нема.

Плутанина Із вживанням штучної лiтери "Г"" призвела до того, що в 1933 р. ЇЇ було вилучено iз нової редакцiї "Українського правопису". Переконаний, що це був правиль-ний крок i незрозумiле чому 1990 р. вирiшили знову повернутися до вживання цiєї лiтери. Швидше за все це була поступка тому ж таки тисковi iз-за океану. Деякi нашi ревнителi чистоти української мови буквально п'янiли вiд захоплення цим актом, називали лiтеру "Г"" не iнакше, як реабiлiтованою. Почали недоладно впроваджувати в сучасну лiтературну мову, чим рiзко знизили її принаднiсть не лише для росiйськомовних, а й для україномовних громадян України. Чого варта тiльки рекомендацiя писати звичне для нас "Хемiнгуей" як "Г"емiнгувей". Як справедливо вiдзначила мовознавець С. Я. Єрмолєнко, "українцi з материкової України сприймають Г" в усiх запозичених словах як вплив чужих мов, як порушення традицiйного звукового образу нацiональної мови, бо ж саме звук "г" - дистинкгивна ознака української мови"17.

Колись друга Державна дума Росiї прийняла рiшення про вилучення з росiйської книжної мови лiтери "Ъ" i "i" як такi, що утруднюють оволодiння школярами граматикою. Аналогiчнi процеси спрощення й унiверсалiзацiї спостерiгаються практично в усiх розвинених мовах свiту, i тiльки Україна йде у зворотньому напрямку.

Неприродньо ускладнюється українська мова й компа-нiйним залученням до її лексики галицьких дiалектизмiв (як правило, полонiзмiв, германiзмiв) кiнця XIX - поч. XX ст. Якось у розмовi з нашим кращим мовним стилiстом академiком НАН України І. М. Дзюбою я подiлився своєю тривогою з приводу цього. Вiн не роздiлив моєї занепокоєностi i сказав, що, насправдi, має мiсце процес збагачення мови. Може й так. Але чому ж тодi ми не виявляємо аналогiчного iнтересу, скажiмо, до русинського, сiверського, слобожанського й деяких iнших українських дiалектiв. Збагачуватися так збагачуватися. Боюсь тiльки, що в результатi такого збагачення українська лiтературна мова остаточно втратить свою конкурентоздатнiсть. Вона стане важкою i малодоступною навiть для етнiчних українцiв. В результатi люди мимоволi потягнуться до мови простiшої i легшої, якою є росiйська. Невже нашим мовним реформаторам не спадає це на думку.

В Українi сьогоднi фактично iснує два правописи i двi українськi лiтературнi мови. Вони не тiльки поборюють одна одну, а й роздiляють надвоє людей. Не знаю, чи є ще десь у свiтовiй практицi подiбне явище. Як можна сподiватися на позитивний результат вiд закликiв любити рiдну українську мову, коли люди розгубленi i нiяк не можуть второпати, яку ж саме українську мову їм треба любити. Ту, яка впродовж тривалої еволюцiї створилася в Українi, чи ту, яку нав'язують Із української дiаспори.

У 1994 р. при Кабiнетi Мiнiстрiв України була створена Українська нацiональна комiсiя з питань правопису, котра мала запропонувати його нову редакцiю І покласти край мовно-правописному хаосу в Українi. Пройшло чотири роки, а нової редакцiї правопису української мови ми так i не маємо. Справа ця виявилася не такою простою, як здавалося. Обговорення нової редакцiї показало, що серед фахiвцiв-мовознавцiв немає єдиної позицiї щодо того, якою вона має бути. Однi наполягають на мiнiмальних втручаннях в український правопис, iншi ладнi змiнити його кардинально. Крiм фiлологiчного, тут, на жаль, присутнiй i полiтичний аспект. Ряд дослiдникiв практично не приховують того, що необхiднiсть у редагуваннi правопису викликана тим, щоб усунути впроваджуване десятилiттями пiдганяння української мови до вимови i написання спорiдненої росiйської мови, а також вилучити запозичення iз росiйської мови тих слiв, яких бракувало в українськiй.

Отже, головна бiда сучасної української лiтературної мови полягає в тому, що вона схожа на росiйську. Якщо ми змiнимо її фонетику, а також розширимо лексичний фонд за рахунок запозичень iз польської, нiмецької, англiйської чи ще якоїсь захiдної мови, то матимемо справжню українську мову, не засмiчену русизмами. Не варто надто розгортати цей сюжет, оскiльки абсурднiсть такого мовного антирусизму цiлком очевидна. Українська мова, як І росiйська, веде свiй родовiд вiд спiльної давньоруської мови, а тому має повне право на весь лексичний фонд, який зберегли для нас пам'ятки писемностi часiв Київської Русi. Переважна бiльшiсть слiв, якi прийнято вважати "русизмами" в українськiй мовi, насправдi, є "давньорусизмами", котрi такi ж росiйськi, як i українськi. Вилучення їх iз сучасної української мови було б рiвнозначне зреченню нашої давньоруської спадщини.

Не витримує критики i непереборне бажання деяких реформаторiв максимально врахувати особливостi мови української дiаспори. Не дай Бог, щоб ми пiшли цим шляхом. Так ми взагалi можемо втратити мову. В дiаспорнiй українськiй мовi панує такий правописний хаос, що про єдину нормативну мову нiчого й говорити. Яр Славутич, критикуючи дiаспорних реформаторiв української, мови, зауважував, що вони "то дивляться на лiтеру "Г"" як на священну недоторкану корову, то вживання твердого "л" розглядають як зраду й перехiд у московський табiр" 18. Неймовiрна плутанина спостерiгається i в орфографiї iншомовних слiв дiаспорної мови. Крiм того, їх натуралiзацiя в українськiй мовi змiнює її до невпiзнаная: "каледж", "гелiкоптер", "стейт", "гайвей", "окей" та iншi.

Драматичним було б i повернення до правопису 1928-1929 рокiв. Навiть якби вiн був iдеальним. Адже з цим правописом Україна прожила лише чотири роки, тодi як правопис 1933 р. (з певними наступними уточненнями), цiлком пiдпорядкований надднiпрянськiй правописнiй традицiї, юридично чинний i сьогоднi. Не рахуватися з цим фактом неможливо. Кiлька поколiнь творцiв i користувачiв мови послуговувалися саме цим правописом. Створилася гарна i достатньо випрацьована українська лiтературна мова, яку нерiдко називають то "солов'їною", то "калиновою". Вся наша лiтературна спадщина - вiд їв. Котляревського до Олеся Гончара - створена i видрукувана цiєю мовою, то невже ж сьогоднi маємо ставити лiд сумнiв її справжнiсть.

Тимчасом правопис 1928-1929 pp. був не тiльки не iдеальним, а й взагалi нежиттєвим. Про це говорив його сучасник їв. Огiєнко, це засвiдчили i мовознавцi наступних поколiнь. Надзвичайно цiнним у цьому планi є зауваження Ю. Шевельова, одного з провiдних мовознавцiв дiаспори. Згiдно з ним, "правопис 1928-1929 pp., дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу. Вiд самого початку його прийняли вельми неприхильне, дотримувались неохоче. Бажане поєднання двох правописних мовних традицiй не вiдбулося, та ледве чи й могло вiдбутися при збереженнi їх обох у своєрiдному, штучно накиненому компромiсi,... нова норма не вiдповiдала жоднiй традицiї"19.

Сказане про правопис 1928-1929 pp. має бути слушним i щодо нової його редакцiї, яку готує нинi Українська нацiональна комiсiя з питань правопису. Навiщо ж двiчi наступати на тi ж самi граблi. Не треба бути мовознавцем, щоб зрозумiти, що немає жодної можливостi створити систему норм, якi охопили б одночасно нормативну сферу української "материкової" лiтературної мови i дiалектiв української дiаспори. Ми весь час розумiємо пiд останньою переважно американських чи канадських українцiв, але ж є ще й тi, якi проживають у країнах Захiдної Європи, Австралiї, а також в Аргентинi, Росiї, Бiлорусiї, Казахстанi. Сповiдуючи принцип поєднання, мусили б врахувати у новому правописi також мови i цих дiаспор.

Насправдi ж нiчого не треба враховувати. І тут доречно знову покликатись на авторитет Ю. Шевельова. Вiн закликає пам'ятати, що "правопис не повинен воювати з мовою i накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису - формулювати, як писати те, що є в мовi, а не реформувати мову засобами правопису" 20.

Думаю, що найкращим результатом роботи Нацiональної правописної комiсiї було б утвердження в правах нинi дiючого українського правопису. Жодного реформування українська лiтературна мова не потребує. І не треба шукати собi горя там, де його немає. Адже до всiх бiд - економiчних, соцiальних, екологiчних, якi переживає сьогоднi Україна, ми, наперекiр здоровому глузду, намагаємося додати ще й бiду з реформуванням мови.

3. РОСІЙСЬКА МОВА: ІНОЗЕМНА ЧИ РІДНА?

Ще кiлька рокiв тому така альтернатива нiкому не спала б І на думку. Як можна вiднести до розряду iноземної мову, яку знає І якою користується бiльшiсть українцiв i яка є рiдною для майже 25% громадян України. Тимчасом на сьогоднi це реальнiсть. У шкiльних програмах росiйська мова i лiтература прирiвнянi до мови iноземної. Кiлькiсть годин на їх вивчення зведено до мiнiмуму. У дев'ятих класах на вивчення О. Пушкiна вiдведено 14 годин, М. Лєрмонтова - 5, М. Гоголя -2. У 85% загальноосвiтнiх шкiл України росiйська лiтература вивчається у перекладi на українську мову.

Цiкаве пояснення цьому явищу дав І. Дзюба. Згiдно з ним, росiйська мова нинi спокутує грiхи її великодержавних носiїв, що завдавали стiльки кривди нашому нацiональному розвитковi в минулому. За такого пiдходу аналогiчнi iсторичнi порахунки можна ставити i до деяких iнших мов, наприклад, польської, турецької чи нiмецької. Але ж чи справедливо робити мову i культуру заручниками ображеної iсторичної пам'ятi. До того ж, у нашiй минулiй iсторiї були не лише втрати, а й високi здобутки. Не потрiбно забувати, що саме носiям росiйської мови i культури ми забов'язанi генiєм Тараса Шевченка. А скiльки наших землякiв стали видатними дiячами росiйської культури, науки. Хiба можна сьогоднi

абстрагуватись вiд усього цього i називати росiйську мову "мовою iноземної держави". Таке визначення здалося несправедливим навiть І. Дзюбi, котрий найбiльше робить сьогоднi для теоретичного осмислення ролi української культури i її утвердження в нашому суверенному буттi.

"Самостiйне iсторичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, iнакше залишиться ущербним. Йдеться не про витiснення росiйської культури (це було б драматичним самозбiдненням, i в цьому зв'язку варто сказати про нерозумнiсть новомодного українського патрiотичного стереотипу про росiйську мову як "мову iноземної держави": адже це рiдна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всiм українцям, подобається це кому чи нi, i тому її нинiшнiй статус не можна порiвнювати Із статусом англiйської чи будь-якої iншої), - отже, йдеться не про витiснення росiйської культури, а про оптимiзацiю її взаємин з українською" 21.

Пiд сказаним І. Дзюбою, напевно, пiдпишеться кожний український iнтелiгент. Шкода тiльки, що продовження його думки дещо нiвелює пафос наведених вище рядкiв. Йдеться, зокрема, про необхiднiсть якогось "збалансування" присутностi росiйської культури в Українi присутнiстю iнших культур свiту. Отже, виходить, що росiйська культура таки iноземна, бо iнакше навiщо її балансувати.

Тимчасом росiйська мова, як i культура в цiлому, справдi не можуть вважатися чужими для українцiв. З українською мовою i культурою їх пов'язує спiльнiсть витокiв, етнiчна спорiдненiсть носiїв, а також взаємне спiвавторство росiян i українцiв у твореннi обох культур. Колись Б. Грiнченко не мiг збагнути, чому М. Драгоманов вважав, що на росiйськiй Українi не можуть "батьки, навiть українофiли, дати своїм дiтям лiтературне образования на самому Шевченковi, без Пушкiна та Лєрмонтова"22. Зрештою, вiн визнавав, що названих письменникiв годилося б знати українцям, але не бiльше, нiж будь-якого iншого класика iноземної лiтератури. "Нiхто не буде сперечатися, - писав Б. Грiнченко, - що самого Шевченка для освiти, хоч би тiльки й лiтературної, не стане - так само, як москалям не стає Пушкiна та Лєрмонтова, i беруть вони ще Шекспiра, Гейне, Гете, Данте, Гомера. Так само й нам не стає самого Шевченка. Так само й ми повиннi брати i Гете, i Шекспiра, І Гюго, i Пушкiна"23.

Чи не правда, Грiнченкове розумiння мiсця росiйської мови i лiтератури в українському культурно-освiтньому процесi близьке до поширюваного нинi. О. Пушкiн у нього поставлений^ ряд iноземних класикiв, до того ж, не першим, а останнiм. Йдучи за цiєю логiкою, нам доведеться вiднести до категорiї iноземних дiячiв культури таких видатних українцiв, як Феофан Прокопович, Дмитро Ростовський, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш, Володимир Короленко i багатьох iнших. А як бути нам iз Тарасом Шевченком? Невже i його росiйськомовну творчiсть - драми, повiстi, щоденники - будемо вивчати на уроках Іноземної лiтератури?

Але повернемося до творчостi великороса О. Пушкiна. Хiба можна говорити, що вiн для українцiв рiвнозначний Гейне чи Шiллеру?

М. Драгоманов намагався пояснити Б. Грiнченку особливе мiсце О. Пушкiна для культури українцiв хоч би тим, що саме вiн, а не Гейне чи Шiллер, написав поему "Полтава". В нiй iдеї вольностi українцiв, їх державної незалежностi вiдбито з такою силою, з якою вони нiколи не були вiдбитi в українськiй лiтературi.

Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украине быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.

Не будемо Ідеалiзувати О. Пушкiна. Вiн навряд чи симпатизував намiрам І. Мазепи, але генiально їх оспiвав, чiтко позначив, що виступ проти Петра І був не спонтанним, а давно виношуваним.

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.

Мазепа у О. Пушкiна не одинокий змовник, а представник певної полiтичної концепцiї державного розвитку України, виразник iнтересiв козацької старшини, котра вже давно наполягала на вiдступництвi вiд Москви.

Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко
Иль Самойлович молодой
Иль наш Палей, иль Гордиенко
Владели силой войсковой,
Тогда б в снегах чужбины дальней
Не погибали козаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки.

Коли б у О. Пушкiна була тiльки одна ця поема, то i тодi вiн мав би посiдати особливе мiсце у нашiй культурi, а зовсiм не рiвнозначне з мiсцями Гейне чи Шiллера. Але ж крiм неї вiн написав ще "Руслана и Людмилу", "Бахчисарайский фонтан", "Песнь о вещем Олеге", "Гусара" i багато iнших творiв, у яких опоетизована i оспiвана iсторiя та природа нашої землi. То навiщо ж вiдмовлятися вiд цiєї лiтературної спадщини про нас тiльки тому, що вона належить росiйському поетовi i написана росiйською мовою.

Українська iсторiя була джерелом поетичного натхнення сучасника О. Пушкiна декабриста К. Рилєєва. Його перу належать думи "Ольга при могиле Игоря", "Богдан Хмельницкий", поеми "Войнаровский", "Наливайко". К. Рилєєв з симпатiєю говорить про поривання українцiв до свободи. Войнаровському вiн вкладає у вуста такi слова про виступ проти Петра І.

Так мы, свои разрушив цепи, На глас свободы и вождей, Ниспровергая все препоны Помчались защищать законы Среди отеческих степей...

У поемi "Наливайко" лунає та ж тема вольностi України, яка прагне вирватись iз братерських обiймiв Польщi.

Мне ад - Украйну зреть в неволе.
Ее свободной видеть - рай!
Еще от самой колыбели
К свободе страсть зажглась во мне;
Мне мать и сестры песни пели
О незабвенной старине,
Тогда, объятый низким страхом,
Никто не рабствовал пред ляхом.

Сповiдь Наливайка - це, висловлена в поетичнiй формi, система лiберально-демократичних поглядiв самого К. Рилєєва на Історiю українських змагань за незалежнiсть, у цьому випадку вiд Варшави.

Не зайве нагадати тут деяким невдячним спiввiтчизникам i про те, скiльки доброго зробили для української мови i лiтератури такi "iноземцi", як М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов та iншi росiйськi письменники 60-70-х рокiв XIX ст. У журналi "Современник" друкувалося чимало статей про українську лiтературу. Серед них - "Национальная бестактность" i "Народная бестолковость" М. Чернишевського, "Черты для характеристики русского простонародья" i "Кобзарь" Т. Г. Шевченко" М. Добролюбова, "Сказки" Марко Вовчок" М. Салтикова-Щедрiна.

Нерiдко росiйськi письменники були навiть вищої думки про українську лiтературу, нiж деякi українськi. Показовим у цьому вiдношеннi є вислiв М. Чернишевського: "Коли п. Кулiш говорить, що в малоруськiй лiтературi часто i до цього часу вiдображається котляревщина, звичайно, не нам проти цього суперечити. Але ми тепер бачимо в нiй багато й iншого, уже не схожого на котляревщину, i через те тепер уже нiхто з нас не може вiдзиватись про малоросiйську лiтературу без поваги i спiвчуття, коли не хоче заслужити назви невiгласа"24.

В унiсон М. Чернишевському висловився також М. Лесков. В однiй iз своїх публiцистичних статей про Т. Шевченка вiн писав: "У малороссийского народа, слава Богу, есть теперь своя литература, есть свои ораторы, свои историки...". І далi: "Малороссийское слою приобрело права гражданства, раздавшись впервые в форме ораторской речи над гробом Шевченко"25.

Для того щоб зробити такi публiчнi заяви в часи панування iдеологiї валуєвщини потрiбно було мати не лише прихильнiсть до української мови i лiтератури, а й неабияку мужнiсть.

Не знаю, чи вiдведено у шкiльному курсi "Іноземна лiтература" хоча б кiлька годин для ознайомлення з творчiстю вже згаданого М. С. Лескова. Вiн справдi був видатним росiйським письменником, але вважати його iноземцем щодо України нiяк не можна. Значна частина його творiв присвячена саме Українi: "Некрещенный поп", "Владычный суд", "Архирейские объезды", "Печерские антики", "Запечатленный ангел", "Фигура", "Заячий ремиз" та iн. Зображуванi в них подiї вiдбуваються в Українi i Києвi, головними персонажами виступають українцi, у лiтературному викладi широко вживаються елементи українського фольклору i української розмовної мови. Для М. С. Лескова, котрий понад десять рокiв прожив у Києвi, знання української iсторiї, культури i мови були природнiми. Вiн як письменник, по сутi, i сформувався на українському грунтi. Вже зрiлим письменником М. С. Лесков писав: "Меня в литературе считают "орловцем", но в Орле я только родился и провел мои детские годы, а затем в 1849 г. переехал в Киев"26. У широкому освоєннi української тематики М. С. Лесков виявився гiдним продовжувачем лiтературного напрямку М. В. Гоголя.

Тут знайдуть своє мiсце також І. Тургенев, завдяки якому Марко Вовчок стала "явищем не лише українського, а й загальноросiйського лiтературного життя" 27,1. Сурiков з його поезiями на українськi теми ("Слеза косаря", "Прощание", "Из украинских мотивов", "В Украине"), М. Булгаков з його романом "Белая гвардия", М. Волошин з його таврiйськими мотивами, а також багато iнших росiйських письменникiв, у творчостi яких оспiванi українська iсторiя, етнографiя, природа. В. Маяковський заслуговував би до себе доброзичливого ставлення вже за те, що в поезiї "Дань Украине" проголосив заклик вивчати українську мову.

Говорю себе:
Товарищ москаль, На Украйну
шуток не скаль, Разучите эту мову
на знаменах
лексиконах алых, -Эта мова
величава и проста: "Чуешь, сурмы заграли, Час расплаты настав...".

І що ж, все це iноземна лiтература? І чим, скажiть, будь ласка, її можна збалансувати в нашiй культурi? Напевно, тiльки ширшим вивченням української лiтератури, а не зведенням питомої ваги росiйської до англiйської чи нiмецької. Такий баланс дорого обiйдеться, насамперед, для духовного розвитку самих українцiв. Адже цiлий ряд вершинних явищ росiйської лiтератури, у яких вiдбилась Історiя України, лишаться для них невiдомими, а без знання мови, i недоступними.

Мусимо також давати собi звiт i в тому, що питання мови не є лише проблемою культури. Це також i серйозна полiтична проблема. Треба все зробити, аби невмiле, часом агресивне заперечення росiйської мови в Українi, яка, начебто, здавна є знаряддям iмперського i тоталiтарного зросiйщення українцiв, не призвело до полiтичного розколу народу. На тиск спрацьовує протитиск. Деякi областi, у вiдповiдь на форсування процесу впровадження української мови, оголосили на пiдвладнiй їм територiї офiцiйною мову росiйську. Аналогiчнi реакцiї спостерiгаються й на рiвнi буденного життя: "Ах, ви вважаєте росiйську мову iноземною, тодi я Із принципу буду послуговуватися тiльки нею".

Про внутрiшнiй мир i злагоду за таких умов нiчого й думати. Українцi i україномовнi громадяни будуть ображенi тим, що їх мова не зайняла тих позицiй, якi визначенi їй Конституцiєю, а українськi росiяни будуть дорiкати, що ущемлюються права росiйської мови, якi також гарантованi законодавче. Колись В. Липинський писав, що в часи нацiонально-державницьких змагань 1917-1919 pp. нашi провiдники розiйшлися на правописi, а втратили державу. Щось подiбне вiдбувається й тепер. Нетерпимiсть до мовних опонентiв часом набуває неадекватних форм. Так, на одному iз засiдань Верховної Ради України (вiд 21.10.98 p.), де в черговий раз виникло питання української мови, В. Чорновiл виступив iз заявою про необхiднiсть притягти до вiдповiдальностi Анатолiя Железного, котрий, начебто, стверджує, що українська мова є дiалектом помiж росiйською i польською мовами. Насправдi А. Желєзний говорить про наявнiсть у сучаснiй українськiй мовi великої кiлькостi полонiзмiв, якi проникли до неї за часiв входження України до складу Рiчi Посполитої i зробили ЇЇ вiдмiнною вiд мови росiйської 28. Можна, звичайно, дискутувати з цим та й iншими положеннями, у його працi, справдi, багато дискусiйних тверджень, але закликати до покарання, то вже занадто. Пiсля цього, напевно, В. Чорновiл i А. Желєзний уже нiколи не дiйдуть порозумiння. Не було б великого лиха, коли б такi переконання мали тiльки цi два добродiї. Але ж кожний iз них має своїх однодумцiв, отож трiщина роздiлила i їх. А це вже для України бiда.

Мова надзвичайно важливий чинник нацiонально-державного розвитку, але не визначальний. Вiн не повинен йти попереду процесiв державотворення i формування громадянського суспiльства, iнакше цi справдi фундаментальнi загальнонацiональнi цiлi можуть виявитися недосяжними.

Щоб завершити сюжет про "рiднiсть" чи "iноземнiсть" росiйської мови в Українi, необхiдно нашi емоцiйнi сприйняття проблеми звiрити з безпристрасними показниками статистики. Вони ж на сьогоднi такi. Росiйськомовне населення України становить понад 50% вiд загальної чисельностi населення. При цьому 49% населення пiдтримує Ідею надання росiйськiй мовi статусу офiцiйної, а 20% - статусу державної мови в Українi 29.

Отже, маємо саме такi реальностi нашого мовного життя. Подобаються вони нам чи нi, але у своїй державотворчiй полiтицi на грунтi здорового глузду не рахуватися з ними просто неможливо.

4. ПРОБЛЕМИ ДВОМОВНОСТІ В УКРАЇНІ

Сьогоднi новомоднi нацюнал-патрiоти, серед них i з росiйськими прiзвищами, вдаються до вiдвертого глузування над iдеєю української двомовностi. При цьому всує згадують видатного мовознавця І. К. Бiлодiда, звинувачуючи його у пропагуваннi двомовностi українського народу ще за часiв формування "нової iсторичної спiльностi - радянського народу". Дай Бог, шановнi опоненти, щоб ви знали так українську мову, як її знав І. К. Бiлодiд, i зробили для неї стiльки, скiльки зробив вiн. З належною шаною ставився вiн також І до росiйської мови, яку справедливо вважав мовою мiжнацiонального спiлкування народiв СРСР. За умов єдиної держави, народи, якi входили до її складу, неминуче мусили бути двомовними. Двомовною була й Україна, бiда якої полягала в тому, що через низький мовний бар'єр мiж двома мовами, росiйська дедалi впевненiше завойовувала позицiї першої мови, а українська вiдходила на другий план.

З розпадом Радянського Союзу i набуттям Україною державної суверенностi мовна ситуацiя об'єктивно перейшла в iнший вимiр. Вживання росiйської мови бiльше не зумовлювалося потребами функцiонування великої держави. Натомiсть українська мова здобула статус державної i почала вiдвойовувати у росiйської втраченi ранiше позицiї. Я переконаний, що вона робила б це значно успiшнiше, коли б у неї не було таких безкомпромiсних ревнителiв, як О. Пономарьов, С. Плачинда, П. Мовчан, В. Чорновiл та iншi, з їхньою революцiйною нетерпимiстю. Адже нiчого, крiм вiдрази, в розумних людей не можуть викликати такi зневажливi найменування росiйської мови, як "мова сусiдньої держави", "мова старшого брата", "мова завойовникiв", "мова Імперська". Як тут не згадати приклад iншого ставлення до росiйської мови, який нам подав видатний українець І. Франко. "Мы все русофилы... мы любим великорусский народ..., любим и изучаем его язык и читаем на этом языке"30.

Чи достатнi сьогоднi завоювання української мови в Українi? І. Дзюба вважає, що нi. Згiдно з ним, право українця говорити на своїй землi своєю мовою теоретично є, а практично скористатися ним вiн не може, бо на кожному кроцi "обставини" змушують його переходити на росiйську 31 . Що це за зловiснi обставини, що обмежують суверенне, гарантоване Конституцiєю, право українцiв користуватися рiдною мовою, І. Дзюба не конкретизував. Якщо це тиск державних чинникiв, то з цим треба рiшуче боротися, якщо ж це так зване "внутрiшнє добровiльне зросiйщення", тодi цьому немає ради. Кожна людина для побутового спiлкування має право обирати ту мову, яку вважає бiльш адекватною у кожному конкретному випадку.

Насправдi, в реальному життi мовна ситуацiя не є такою драматичною, як її намагаються змалювати. Практично усi жителi України - українцi i росiяни - добре розумiють один одного. Якби ми припустили неймовiрне, що обидвi общини перестали володiти мовами одна одної, то i тодi нiчого надзвичайного в Українi не трапилося б. Для їхнього офiцiйного i буденного спiлкування перекладачi не знадобилися б. Нi суверенностi, нi економiчному i культурному розвитку України таке становище жодним чином не загрожувало б.

На щастя, ми маємо iншу, i значно кращу, мовну ситуацiю. Абсолютна бiльшiсть етнiчних українцiв не лише розумiє, а й добре володiє росiйською мовою. Дещо гiрше справи з володiнням українською мовою в українських росiян. Це цiлком зрозумiло, оскiльки за умов iснування Радянського Союзу життєвої потреби в цьому не було. З набуттям же Україною статусу суверенної держави i законодавчим закрiпленням державностi української мови така потреба з'явилася i, будемо справедливi, вже приносить добрi плоди. Українською мовою заговорили, i на досить пристойному мовному рiвнi, люди, якi ранiше нею не послуговувалися зовсiм, що є переконливим запереченням тези нацiонал-патрiотiв про поголовне зросiйщення України. Мову вони чули, знали, i коли виникла необхiднiсть, заговорили нею. З часом, у чому немає i найменшого сумнiву, українськi росiяни знатимуть українську мову так само, як етнiчнi українцi росiйську.

Переконаний, що це єдино прийнятний шлях мовного розвитку в Українi. І не потрiбно боятися двомовностi, ... оголошувати її засобом русифiкацiї. За державної прiоритетностi української мови, нiщо не загрожуватиме її повноцiнному функцiонуванню. У свою чергу, паралельне побутування росiйської мови, яка у мiсцях компактного проживання росiян виконуватиме й офiцiйнi функцiї, сприятиме духовному збагаченню усiх полiтичних українцiв. І. Дзюба називає це дещо розмитим термiном "солiдарного ставлення до мови росiйської i використання також i її культурних можливостей". Хай i так.

Хтось iз великих сказав, що людина є стiльки разiв нею, скiльки мов знає. Ми, на рiвнi цiлого народу, володiємо двома мовами, i було б неприпустимою помилкою вiдмовитися вiд цього нашого багатства.

Як вiдомо, у своїй вiтчизнi пророкiв нема, а тому наведемо висловлювання з цього приводу iноземного авторитета. Професор Женевського унiверситету Жорж Нiва, добре обiзнаний з українським життям, сказав, що його "вражає двомовнiсть, двокультурнiсть України". "Я бачу, що бiльшiсть людей думає i говорить росiйською та українською. Це надзвичайно багате i багатообiцяюче явище. Мультикультурнiсть завжди краще, нiж монокультурнiсть. Це для мене запорука європейського шляху розвитку України"32.

Говорячи про росiйську мову, як другу в Українi, ми не повиннi забувати, що вона є однiєю iз шести мов мiжнародною спiлкування, її вiдносно широке побутування у свiтi створює для нас, українцiв, сприятливi умови щодо нашого входження у свiтовий науковий i культурний простiр. Звичайно, ще ширшi можливостi утримує в собi англiйська мова, але ж ми її знаємо мало. Тож було б нерозумно, переважо з полiтичних мiркувань, вiдмовлятися вiд росiйської мови i, по сутi, добровiльно прирiкати себе на iзоляцiю. Тим часом саме цей процес набуває у нас дедалi окресленiших форм, принаймнi, у сферi соцiо-гуманiтарних наук. Нашi українськi науковi журнали, монографiї i статтi практично нiхто у свiтi не читає. У цьому можна переконатися, погортавши англомовнi, нiмецькомовнi чи, навiть, польськомовнi видання з будь-якої тематики. Посилань на нашi працi ви там не знайдете, чого не скажеш про росiйськомовнi видання.

Цiкава у цьому планi розмова вiдбулася у Варшавi мiж вiдомим польським русистом, професором А. Поппе i молодим українським вченим. На запитання останнього, якою мовою йому краще виголосити свою доповiдь - росiйською чи українською, — вiн отримав таку вiдповiдь: "Вся справа у тому, яку мету ви ставите перед собою. Якщо хочете, щоб Вас зрозумiли, тодi краще говорiть росiйською, якщо ж хочете, щоб Вас не критикували, говорiть українською". Ще б краще, звичайно, було у цiй конкретнiй ситуацiї виголосити доповiдь польською мовою, але ж ми не знаємо i її.

Отже, об'єктивно, росiйська мова є тим мiстком, який зв'язує нас з цивiлiзованим свiтом. Руйнувати його, не забезпечивши компенсацiю впровадженням у наше життя, скажiмо, англiйської мови, просто безглуздо. Ми вже маємо приклади такої безглуздостi в економiцi, коли зруйнували одну систему І не створили нову. Тож мусили б чомусь i навчитися.

Пiдсумовуючи сказане, слiд визнати, що в Українi реально iснує українсько-росiйська двомовнiсть. Подобається вона, звичайно, не всiм, але всi ми, якщо справдi хочемо добра нашiй державi, мусимо змирится з цiєю реальнiстю.

5. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

На превеликий жаль, мовна проблема в Українi зазнає невиправданої полiтизацiї. Однi вважають, що українська мова, незважаючи на проголошення її державною, так i не посiла належного їй за Конституцiєю мiсця. Іншим здається, що на кращу долю заслуговує в Українi росiйська мова. При цьому полiтики i широкий загал росiйськомовного населення постiйно нагадують про передвиборчi обiцянки нинiшнього Президента Л. Д. Кучми надати росiйськiй мовi статусу офiцiйної. Окремi полiтичнi партiї зробили це гласно навiть одним iз основних пунктiв своїх програм. У свою чергу нацiонал-патрiоти слушно зауважують, що українська мова є мовою титульної нацiї i знати її, говорити нею повиннi усi громадяни України.

Нещодавно мовна ситуацiя в Українi була грунтовно проаналiзована О. П. Лановенком, Ю. М. Швальбом i О. А. Кубелiусом 33, якi, виходячи iз реально iснуючої двомовностi, вважають, "що закон про статус української мови як єдиної "легiтимної" мови країни... немає вагомих пiдстав для iснування i за своєю суттю є законом дискримiнацiйного характеру" 34. Твердження, звичайно, не безумовне, але воно об'єктивно вiдбиває ставлення до цього закону щонайменше половини населення України. Не звертати на це уваги, а ще гiрше звинувачувати цю половину у вiдсутностi патрiотизму i неукраїнствi, як це ми вмiємо робити, означає додавати до мовних проблем ще й соцiально-полiтичнi. Адже мовна сфера є настiльки тонкою i делiкатною, що будь-яке адмiнiстративне втручання в неї неминуче призведе до непередбачуваних негативних наслiдкiв. Якщо не негайно, то обов'язково в майбутньому.

Я переконаний, що на шляху конфронтацiї i взаємного поборювання українська i росiйська мови i культури не матимуть майбутнього в межах єдиної держави. Мусимо все зробити, аби ця, не першочергова, проблема нашого розвитку не розвела нас i в головному. Це була б неадекватна плата за нашу обопiльну нацiональну гординю i непоступливiсть. Вищою цiннiстю, яку нам подарувала iсторiя, є суверенна держава Україна, i всi'ми українцi, росiяни, татари, бiлоруси,

угорцi, представники iнших етносiв, маємо консолiдувати свої зусилля на її утвердження. Йдеться, по сутi, про формування в Українi громадянського суспiльства, чого в нас ще й досi немає. Одним iз суттєвих чинникiв, який гальмує в Українi цi процеси, є невиправдана актуалiзацiя мовного питання. Переконаний, що визнання двомовностi, за якої державною i першою мовою в Українi буде українська, а другою росiйська, знiме психологiчну i соцiальну напругу в суспiльствi i розблокує шлях до становлення української полiтичної нацiї. Законодавча прiоритетнiсть української мови створить усi умови для її повнокровного розвитку i внутрiшньої конкурентоспроможностi. Але це вiдбудеться лише за однiєї неодмiнної умови, якщо ми припинимо недолугi втручання у природний процес її формування i не зруйнуємо її зсередини.

1 Бойчук Б. Українська лiтература мiж параметрами: Україна й дiяспора. Українськi проблеми. К.,1998. - № 2. - С. 116.

2 Нечуй-Левицький, їв. Криве зеркало української мови. К. 1912. -

3 Там же. - С. 47.

4 Там же. - С. 7, 48.

5 Там же. - С. 77.

6 Там же. - С. 65.

7 Ст&иєнко І. Про українську лiтературну мову. - ЛНВ, 1912. -Кн.2. - С.302.

8 Гнатюк В. Справа нашої лiтературної мови. - Газета "Дiло" (Львiв).- 1913.--No65.-C. 1.

9 Гнатюк В. Вказ. праця . - № 66. — С. 2.

10 Там же.-№69.-С. 1.

11 Там же. - № 66. - С. 2.

12 Грiнечєнко Б. - Драгоманов M. Дiалоги про українську нацiональну справу. К. 1994.-С. 227-228.

13 Там же. С. 119.

14 Там же. С. 143.

15 Бойчук Б. Вказ. праця. - C. l 17.

16 Огiєнко І. Нариси з iсторiї української мови: система українського правопису. Популярний науковий курс з iсторичним освiтленням. - Варшава, 1927. С. 123.

17 Єр.молеІІко С.Я. Змiни закономiрнi, поступовi, але не революцiйнi. Український правопис: так i нi. - К. 1997. - С. 46.

18 Славутич Яр. Запропанованi змiни у "Правописному словнику" Г. Голоскевича // Мовознавство. - 1994. - №1. - С. 73.

19 Шевельов Ю. Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900-1941). Стан i статус // Сучаснiсть. - 1987. - С. 160-161.

20 Шевелъов Ю. Вказ. праця.

21 Дзюба І. Ідеологiчнi децибели "дiалогу культур". - 36. Українсько-росiйськi вiдносини: гуманiтарний вимiр. - К. 1998. - С. 90.

22 Грiнченко Б. - Драгоманов M. - Вказ. праця.

23 Там же.-С. 133.

24 Чернышевский Н.Г. Полн. соб. соч. В 16-х-М., 1939-1953,-Т.Н. - С. 943. Цитується за працею '"Історiя українсько-росiйських лiтературних зв'язкiв", Т. І. - К. 1987. - С. 182.

25 Лесков H. С. "Русская речь". - 1861. - № 19-20.

26 Лесков Н.С. Собр. соч. в 11-ти томах. Т. 7. - М., 1958. - С. 134.

27 Крутiкова Н.Є., Маєяська Т.П. Тургенев та схiднослов'янський роман другої половини XIX ст. // Слов'янськi лiтератури: IX Мiжнародний з'їзд славiстiв. - К. 1983. - С. 93.

28 Железный Анатолий. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине. - К., 1998. - С. 81-84.

29 Див. Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы 2-ой международной научно-практической конференции (30-31 октября 1997 года в Киеве).-К., 1998.-С. 15.

30 Франко И.Я. Искренность тона и искренность убеждений. Соч. в 10-и томах. - М., 1959. - С. 257-258.

31 Дзюба I. Вказ. праця. - С. 92.

32 Жорж Нива. Интервью газете "Столичные новости" (№ 40,13-20 октября 1998г.)

33 Лановенко О.П., Швальб Ю.М., Кубелiус O.A. Мовнi та соцiокультурнi чинники консолiдацiї українського суспiльства. - 36. Українсько-росiйськi вiдносини i гуманiтарний вимiр. - К. 1998. - С. 46-54.

34 Лановенко О.П., Швальб Ю.М., Кубелiус O.A. Вказ. праця. - С. 47.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.