Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Регионы --> Волынь (Преступления ОУН-УПА)

Михайлина Гарбар (Львів)

 

 

Спогади очевидців про події на Волині у 1943 році

 

 


Народилась у Пустомитах 1921 року. Містечко було поділене на 2 частини. Біля станції жили поляки, а біля церкви – українці. Ми жили там де поляки. Там було кілька родин українських. Ми не могли там жити. Там як не Рождество, то обов”язково ціпами лупили. Або під поріг возили гній. 1928 року ми були змушені втікати з Пустомит. Мій тато, я добре не пам”ятаю, був чи головою “Просвіти”, чи гуртка рідної школи.

У 1928 році робили біля пасовиська фестини. Організував його Остап, син отця Стернюка, він згодом став монахом. Полякам це дуже не сподобалось і вони хотіли побити мого батька. Він ще не був отцем, а тільки студентом. Як вони це довідались, то поховались у кукурудзу, далі полями і втекли до нас до хати. Хтось з поляків це побачив. І сказав, що мій батько і Остап втекли до нас.

Як підбігли до хати, то там були такі сіни, а в сінях – пивниця. Скочили туди, мама пивницю закрила і посадила на двері мене і сестру. Ми почали бавитись. Поляки вдерлися до хати. Ми почали пищати. Вони розгубилися і кинулись на стрих, в шафу, під ліжко – нема. Тоді взяли ножа і попороли усі подушки. Це були молоді шовіністи, їм не подобалось, не знаю. Чи належали до якоїсь організації, Це я так запам”ятала, а потім мені мама це підтвердила. Постійні були фуршпани, ми жили біля поліції, жандармерії і постійно тата смикали. Там не було спокою, хоча нам було зручно, було п”ятеро дітей, близько станція, дітей було добре вчити. Ми мусіли виїхати.

Пізніше ми були в Поршні. Там поляків не було. Тато був дуже ідейний, був зазарештований і страчений як англійський шпигун. Але залишилась родина в Пустомитах- рідна наймолодша сестра батька. Жили не в самих Пустомитах, а на відшибі. Були звичайними селянами, але свідомі, багато читали. У квітні 1943 року поляки вдерлися до хати, не могли відкрити, кинули 2 гранати через вікно, вбігли, вбили тітку, вбили вуйця. Казали – ви українці “мачє Україне”. А до них якраз з Городка приїхала заміжня 7 міс. вагітна дочка, вбили і її. А двоє її дітей 7 і 11 років поховалися під ліжко і накрилися периною. Вони стріляли по перині. Старша отримала 8 куль по ногах молодша теж була поранена. Повбивали і їх. В Пустомитах є могила і вони усі там поховані.

З Пустомит до Щирця 22-річний Юліан Бабій їхав підводою, син священика. Затягнули його жито і живцем викололи очі. В Пустомитах є його могила.
На відшибі Поршни є хата Пакушів. Зайшли до стодоли і дуже жорстоко покатували на смерть. Очі вибирали, “Ото маш Україне”.

Поляки в німецькій уніформі одного разу у 1943 чи 44 р.прийшли до сільради і казали, що треба дати чоловіків возити дерево з лісу. Мусіли дати. Поїхали до лісу вже як за Поршну, на кожну фіру сів нібито німець. Але то були не німці, а з польської боївки. Вони казали їм їхати в Лісничівку. А на Лісничівці був графа Потоцького зять, який завідував тим лісом. Вони наказали їм роздягнутися, а то була зима, клякати на снігу та молити польською “Ойче наш”. Потім кричали “Ми вам даме Україне!”. Їх повбивали. Живим залишився лише мій вуйко. І тоді дав хтось знати. Вони хотіли стодолу з людьми спалити. Але наша боївка довідалася, і вони повтікали. Мій вуйко лишився живим і потім це все розповів. Розповідав, що ті чоловіки не своїм голосом кричали – так їх жахливо катували. Їх кололи, били, мучили всіх їх повбивали. Це не тільки Поршна, а й Минява, Риги, Поляна, Милковичі – багато сіл. Вони їх піддурили і дали возити дерево. Це все українські села. Лише одна Семенівка була польською. Там була боївка АК.

Як розвалилась Польща, то вся зброя дісталась полякам. Українці ж не мали нічого. Поляки воювали навколо по селах. Там палили, там вбивали. 22-річний студент Бабій – в житі живцем вибрали очі.

Відділи самооборони були в кожному селі. У самих селах поляки нікого не чіпали, а лише десь в полі, як того Пакуша. А в село вони не йшли, бо була сильна самооборона. Та й по всіх села, пам"”таю була така залізна таблиця і біля неї молоток. Як була небезпека, то в неї били і люди втікали. У самообороні було все чоловіче населення. Зброя була - хто в німця вкрав, хто купив.
В Попелянах самообороною керував Михайлів, пізніше його псевдо “Богун”. Його потім вбили. На Поршні були добрі хлопці - Заходило, Галапач – він був студент університету. Був з бідної родини – 4 сини і дочка. Дочку гнали з Поршни босою Батька вивезли до сибіру. Вся родина знищена. Був дуже свідомий і ідейний. Вчився у Львові вже в гімназії. Потім був полковником УПА. Він згорів в Сайковичах в 1945. Сайковичі – це 30 будинків в глибині лісу. Я їхала ввечері підводою, то був такий на псевдо “Рудик”. Він скочив до мене у каже “Дайте що небудь їсти, бо ми дуже голодні” Я набила яєць. Я тоді вже вчителювала в Попелянах. Вони поїхали і мали якусь нараду – то була сама верхівка. Чи зрада, чи випадковість. По сьогодні ніхто не знає. Тих 30 хат большевики запалили і всі погоріли.

Поляки дуже знущалися. Пам”ятаю, я вчилася у вчительському семінарі на Потоцького 99. Ішли ми, дівчата, а за нами польські хлопці і зачіпали. Як почули, що мирозмовляємо українською, то один з них сказав “Казік, ходь, то чарне поднєбєне”. А чорне піднебіння мав недобрий пес.
Мені було 16-17 років і було свято Сокола-батька. З”їхались усі села. Були виступи, фестини, був хор. Ми їхали десь з Сокільник. Поляки почали кидати каміння, палиці. Вийшло ціле село і кидало. Не одного тоді поранили.

***

Голова осередку товариства „Галицька Січ” Гордон П. М.

УПА не лише виступала проти німців і більшовиків, а й ув’язалася в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на Волині. Українські націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків з території, де українці становили більшість. Польська підпільна націоналістична Армія Крайова (АК) прагнула в свою чергу зберегти контроль над українськими землями. Результатом цього стала кривава боротьба (яку часто провокували німці і радянські партизани) між українськими і польськими силами за територію та зведення давніх рахунків, в результаті чого страждало цивільне населення.

Прикладом цього стала трагедія у селі Тарасівка. Спогади нині покійних 90-літнього Івана Штогрина та Михайла Паньківа висвітлюють ці трагічні події. 17-18 березня 1944 р. було виділено 10 возів-„форшпанів” з Поршни і близько 40 з навколишніх сіл возити дерево для вермахту з лісництва Тарасівка (ліс Підтемне) поблизу села Лопушна. Коли фірмани в’їхали у ліс, з-за дерева „вискочила” група військових, одягнених у німецьку уніформу. На кожний віз мовчки підсів один озброєний військовий. І так заїхали в лісництво. Зупинившись, польською мовою дали наказ зайти до стодоли, яка стояла у лісництві і розділитися на дві групи: українців і поляків. Поляків, яких було менше, відпустили з правом вибору кращих коней і возів українців. Останніх примусили роздягнутися до білизни, роззутися (а було холодно, мороз, та й снігу ще було багато) і встати навколішки на голий тік. Потім почали з них знущатися якомога брутальніше: влаштовували перед смертю „причащання з неякісного хліба, замоченого у гноївці”, примушуючи це спожити. Мовили по-польськи „Ojcze nasz...” і наказували хреститися, ламали прикладом ноги, били по обличчю, руках, прочитавши вирок: „Na ziemi poickej ma byc Polska”, кинули між приречених гранату. Ярославу Чорнію сказали: „Chcesz wolnej Ukrainy, na masz, wolna Ukraine!”. Тих, хто залишився живим дострілювали з автоматів. Відкрили малі двері в стодолі, а в лісі напроти дверей на віддалі 50-60 м стояв кулемет. Ярослав Чорній, піднявшись, хотів тікати, кулеметна черга зустріла його на порозі.

Дехто зумів врятуватися, причаївшись серед трупів. Завдяки цим людям у нас є такі жахливі свідчення.

Відтак, вороги-християни з польської боївки планували дощенту спалити стодолу, та не встигли. Хтось повідомив український курінь і він поспішив на допомогу.
В лісництві Тарасівка (ліс Підтемне), що був власністю Леона Подлевскі (зятя графа Потоцького), знаходилася польська боївка. Агентом цієї боївки був син лісничого Кирничкинського лісу Соломона Кандрія – Віллюсь. Він видав людей з Поршни і Підсадок та допомагав вбивати наших односельчан.

В ніч з 21 на 22 березня тут було вбито 37 чоловік: в тому числі з Поршни – 6, з Підсадок – 1. Серед них: 1. Стецьків М. Ю. – 1894 р.н. 2. Чорній П.-Я. П. – 1899 р.н. 3. Лісовський І. І. – 1904 р.н. 4. Головацький І. С. – 1913 р.н. 5. Огородник В. Д. 1913 р.н. (з Підсадок). 6. Заходило П. І. – 1924 р.н. 7. Стецьків М. Г. – 1908 р.н.

Всі вони похоронені в братській могилі у Поршні.

В 1975 р. тут споруджено пам’ятник загиблим. На одній із трьох базальтових дощок подано список похоронених. Ініціатором встановлення пам’ятника був Володимир Чорній (син Петра-Ярослава, прах якого тут покоїться. Йому допомагали Петро Вальчишин, Микола Деркач і Петро Стецьків.
З Тарасівки живими повернулися: Штогрин С. І., Паньків М. Т., Новак М. Я., Штогрин І. І.

До цієї розповіді варто додати, що серед розстріляних у Тарасівці були мешканці Пустомит та сіл Черепина, Селянська, Лопушна, Жирівка, Милошовичі.
На місці тарасівської трагедії встановлено хрест із прізвищами загиблих і пам’ятний знак – дошку зі зверненням: „Подорожній, будь уважний, постій, прочитай, обдумай! На цьому місці стояла стодола. Дня 21 березня 1944 р. нас, 37 чоловік українців, на цьому місці розстріляли за злочинні вбивства українцями поляків на Волині. Так нам заявили перед розстрілом. Не забувай!
Історики! Викрийте злочинців! Судді! Судіть злочинців за скоєні злочини супроти людства!

Списки інших загиблих і вищевказаний текст передав голові сільської Ради Миколі Чорнію голова осередку Гордон П. М., який для цього спеціально прибув у Поршну.

***

Доречно зауважити, що поляки повсякчас про себе нагадували на наших теренах. Наприклад, боївкарі польського села Семенівка воювали з навколишніми селами: Вінявою, Милошовичами... Так, в липні 1944 р. на Віняві вони замордували 13 чоловік, а на Пустомитівському боці, поблизу поршнянської гори – Пакоша, Кухарську, Юліана Бабія, із Пустомит. В той період всі, як один, поршняни-господарі побудували підземні криївки, не ночували вдома.

Возами, запряженими кіньми, взявши з собою найнеобхідніші речі, вони з сім’ями виїжджали в дебрі. За возами йшли корови. Але, здебільшого, чергували, як жінки, так і воїни УНС. Автор цих рядків пригадує, як бабуся Марія Чорній з Гори, побачивши на протилежному боці чорношинельних боївкарів, била покришкою в покришку і волала: „Алярм! Алярм! – це був знак тривоги – втікати до своїх схронів. Ймовірно, що польські боївкарі в Поршну не ризикнули зайти, бо тут була добре організована команда сільської самооборони.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.