|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
МИХАЙЛО ВОЗНЯК.
Україна. Науковий двохмісячник україносзнавства. Кн. 2-3/1926, стр. 76-89
В архіві Белея переховалася відповідь Драгоманова рецензентові Діла на ІІІ—IV вип. „Австроруських споминів“. У Ділі за 1890 р. в чч. 107, 109, 110 і 112 появилися п. н. „Брошура М. Драгоманова“ чотири великі статті з приводу виходу III—IV вип. його „Австроруських споминів“. Рецензент Діла зазначував, що провідною думкою Драгоманова в згаданих Споминах було „представити галицких народовців, на тлі своїх з ними зносин, в як-найчорнійших красках, а взявши собі таку провідну гадку, не перебирає в средствах, щоби тілько дійти до ціли“. Перша стаття Діла займалася порушеними в Споминах справами, звязаними в Сушкевичем і Качалою, друга Товариством імени Шевченка, третя такими спеціяльностями галицького рутенства, як карти, доноси, то-що, а четверта буцім-то дискредитуванням старших народовців у Споминах, щоб помогти своїм молодим приятелям. До того в ч. 114 Дамян Гладилович яко голова Товариства ім. Шевченка у Львові давав з свого боку відповідь Драгоманову на його закиди Товариству ім. Шевченка, а в ч. 115 надрукував брат Степана Качали Андрій листа до редакції Діла в справі згадок Драгоманова про Качалу. З огляду на те, що всі автори без виїмки зачіпали також Франка яко видавця Споминів Драгоманова, він прислав до 117 ч. Діла заяву, що за подані в Споминах факти відповідає автор, а до цієї заяви додала редакція свою широку примітку, що за зміст Споминів Драгоманова несе відповідальність також Франко.
Зразу Драгоманів, як писав у листі з 29 травня 1890 р. до Павлика, не знав, чи відповідатиме рецензентові Діла. Ждав кінця рецензії{Переписка, VI, стор. 48.}. Одначе вже докінчуючи цей лист, повідомляв, що „наскочили статті Діла, на котрі прийшлось одповідати. Нехай їм чорт! Стільки часу пропало! А нарешті певно вони не схотять печатати відповіди—пророкував про долю своєї відповіди Драгоманів—і матимуть почасти резон,—бо довга. Та як було коротче написати,—коли вони накатали аж 71/2 статтей! Спитайте скорішче Белея,—чи буде печатати,—та одпишіть мені, що скаже. Не схоче, то заявлю об тім,—та й махну рукою! Хто їх знає, чи вони не вміють читати, чи читають нервозно, чи я неясно понаписував (воно-б таки не пошкодило, якби мені коректуру прислали),—а тілько прочитали вони таке, чого я не писав, а понаписували зовсім лишнього“{Там же, стор. 44. „Дѣло“. 1888, ч. 109—10, „Нинѣшний юридичный станъ украинського письменства въ Россіи“. Стаття не зазначена в Павликовім покажчику писань Драгоманова.}.
В листі з 28 червня Павлик повідомляв Драгоманова, що одержав його лист і відповідь Ділу, зробить із неї копію і аж тоді піде до Белея; коли він не схоче друкувати, то Павлик надрукує відповідь Драгоманова в Народі разом із своєю рецензією на Спомини. „Добре, що Ваша стаття написана дуже славно,—писав Павлик: отак би Вам і спомини писати, то ніхто не смів би чіпатися. Я відразу бачив, що вони перехопились, але{стр.77} й Вам треба більше об'єктивно і хронологично писати, а головно без задор—а то через такі дрібниці публика не бачить і не хоче бачити діла“{Там-же, стор. 49.}. А докінчуючи свій лист 30 червня, Павлик повідомляв Драгоманова, що того дня рано скінчив копію і віддав лист Драгоманова Белеєві та попросив його, щоб, порадившися,—бо вони-ж і відповідали Драгоманову синедріоном,—сказав Павликові, чи друкуватиме відповідь, чи ні{Там-же, стор. 50.}. Таке поставлення справи здивувало Драгоманова, що свій лист з 5 липня до Павлика почав ось як: „Получив я вчера Ваш лист і—здивувався львівській народовській психології, та й Вашому милосердію. Белей ще буде до 9-го філософствувати над тим, чи печатати мою одповідь на їх запити,—а Ви йому лишаєте строк yа філософію і саму статтю! А діло просте: вони одповідь мусять напечатати без розмов, а ні, то зараз же Ви заявляєте од мого имені напр. в „Kurjer-i Lwowsk-ім“, що одповіді не хотять печатати,—а далі робите з нею, що хочете. Про мене так і зовсім не варто печатати ніде окрім Діла, щоб кішку натовкти єї ж в єї пакости. І я думав прикласти Вам на всякий случай такий лист до редакції „Kurjer-a Lwowsk-ого“:
„Діло в кількох №№-ах напечатало досить різкі статті з поводу ІІІ—IV вип. моїх „Австроруських споминів“, закидаючи мені навмисну лож і т. и. Я направив у редакцію Діла категоричну одповідь на всі єї закиди,—але редакція Діла теї одповіді печатати не хотіла. Не маючи ніяких резонів печатати свою одповідь ні окремо, ні в другому виданню, до полемики Діла непричастному,—та мушу зоставити всі закиди Діла проти моїх Споминів без одповіді. Усякий вільний вірити або мені, або рецензентам Діла“.
Драгоманів прохав Павлика піти зараз-же до Белея й поставити справу на нормальну дорогу: або зараз хай друкує Діло відповідь Драгоманова, або хай Павлик дасть його лист до „Kurjer-a Lwowsk-ого“. „Та ще накажіть Белею,—писав далі Драгоманів,—щоб не сміли в своїх замітках лаятись або писати такі речі, як „нечесність“ і т. и.,—бо я лишаю за собою право людини й горожанина, не глядючи на дистанцію,—при першій нагоді провести зонтиком дві паралелі, пересічені третею лінією на пиці чи Гладиловича, чи Белея, чи обох вкупі. Що до споминів узагалі, то я з Вами не зовсім згоджуюсь. Звісно, ліпше б було їх старанніше редагувати, так що ж я винен, коли Франко, певно піддаючись спільному всім начальникам од міністрів до видавців погляду на der beschrankte Untertanengeist, не слуха мене і ані не шле мені коректури, ані не викида того, що я виразно просив викинути, напр. про Подолинського примітку, хиба фрази деякі погладив,—а такого християнського милосердій, яке Ви мені бажаєте, я б у Спомини не пустив. Я думаю, що всі мої обовязки христіянські кінчаються на тому, що я особистого ворогування ні до кого не можу мати,—та я й не показав єго у Споминах, але виставляти свинство не свинством і дурость не дуростю—я не можу, та й доброму християнину сего в обовязок не ставив ні Христос, котрий навіть столики а крамом перекидав у Єрусалимі, ні папа Григорій VII, котрий казав: delexi iustitiam et odi iniquitatem“{Там-же, стор. 52—54.}.
В листі з 8 липня писав Павлик Драгоманову, що Белей відповів, що Діло друкуватиме відповідь Драгоманова „десь на другий тиждень“{Там-же, стор. 58.}, а в самім закінченні того-ж листа писав: „Власне бачив Белея, і він міні каже, що завтра буде вже початок Вашої одповіді“{Там-же, стор. 62.}. Що торкається друкування відповіди Драгоманова рецензентові Діла в Народі, про те писав Драгоманів 13 липня до Павлика, що виходячи з становища передплатника Народу, він думає, що його відповідь для Народу бодай за довга{Там-же, стор. 65.}.{стр.78}
Діло надрукувало в чч. 144, 146, 150 і 155 тільки два перші розділи відповіди Драгоманова, а саме до слів: „з громадським грошем, як Галичина“, до того подало в 149 ч. „Примітки до 1-го листу М. Драгоманова“, а в 155 ч. „Примітки до ІІ-го листу М. Драгоманова“. З огляду на те, що неможна відсилати читачів „України“ до Діла з 1890 р., шукали там початку відповіди Драгоманова на рецензію в Ділі, подається тут відповідь Драгоманова в цілості.
Відповідь рецензентові „Дѣла“ на III—IV вип. моjiх „Австроруских споминів“.
(Листи в редакції у „Дѣла“).
І.
Дозвольаіу собі обернутись через Вас до публіки Вашоji газети з циjеjу відповідьдьу згаданному рецензентові.
Перш усього мушу сказати, шчо ja не маjу нікого персонального інтересу в ціj розмові і здijмуjусь до слова тільки дльа того, шчо aчеj же воно може усунути jaкe непорозуміньньа чи в рецензента самого, чи в тих, хто поклавшись на нього, не прочитав сам критично моjіх Споминів. Обертаjусь же ja зі своjiм словом до Вашоji газети між инчим через те, шчо в нij рецензент не раз просто мене кличе до відповіді. Але в усьакім разі мушу сказати Вам, шчо нічого не мajy проти того, шчоб Ви мojy відповідь „кинули до коша“, jак це не раз робили галицько-руські редакціjі з моjiми навіть спростованьньами фактів,—бо, впjать кажу,—ja не маjy ніjакого особистого інтересу споритись з рецензентом: і моji спомини j рецензіjа лежать перед публікоjу, і уважниj читатель може сам розсудити діло.
Але-ж рахуjучи на ліпшиj кінець, приступаjу до відповіді.
Почну з того, шчо рецензент зовсім невірно поставив усьу справу, приписавши моjij, jак він каже, „брошурі“ ціль—„представити галицких народовців в jак наjгірших красках“, або навіть „воjуватись“ з ними і т. п. Не вірно він судить і про давнішчі мoji писаньньа про тих народовців, коли каже, шчо ja „не лишав на них і ниточки cyxoji“.
Прошу хоч самого мого рецензента перегльанути те, шчо ja писав за 20 років про Галичину, в тім числі j про народовців, а також і те, шчо писали про мене галичане, в тім числі j львівські „народовці“,—то він і сам може сказати; хто j чим мочив ниточки на чужіj особі, ja, чи хто иншиj. Ja мушу сказати, шчо говорив про галицких народовців, jaк і про другі фракціji, тілько з пункту звісних ідеj і інтересів, зовсім не особистих, а громадських. Ja показував і темні j світлі боки ріжних галицьких фракціj і тоді, jак не бачив у вічі ніодного галичанина, а судив про них тілько по печатним документам, і тоді, коли пізнав декого з них особисто. Дозвольу собі вказати на такиj примір, шчо ja напечатав у петербурзькому „Дѣлѣ“ наjобjективнішчу статьтьу про галичан, років з 10 назад, то б то jак раз тоді, коли львівське „Дѣло“ Вол. Барвинського посвjашчало мені далеко не сухі слова, котрим на свіj лад приспівували „Слово“, „Наука“ і т. п.
Тепер ja шче менше маjy резонів „воjуватись“ з jакоjу небудь галицькоjу фракціjеjу. Коли вже говорити про львівських народовців, котрі держать шче в руках своjix звісні літературні органи,—то тепер хиба сліпиj не бачить, шчо з тих прапорів, котрі вони виставльали в ті часи, коли ja знав де-кого з них особисто, j котрих неконсеквентність і поде-{стр.79} куди jавну шкодливість дльа нашого народу jа мав пригоду показувати публіці—тепер зостались самі шматочки. Мало того,—jа дозвольу собі казати, шчо тепер власне в Галичині говорятьсьа j робитьсьа, між инчим і народовцьами, jaк раз таке, jаке ja казав і радив робити в ті часи, коли на мені не зоставльано cyxoji нитки. Коли вже рецензент так особисто ставить справу, то ja беру на себе сміливість сказати,—шчо jа занадто гуманниj, шчоб бити лежачих, коли власне моjа сторона взьала гору. Кажу це тим смілішче, шчо добре бачу, шчо побив старі галицькі партіjі не ja моjеjу полемикоjу, а ввесь ход житьтьа в Европі з Австріjеjу,—которого вони не вміли зрозуміти в cвij час.
Між инчим ja j спомини своjі почав писати через те, шчо дльа Mojix колишніх спорів з галичанами усьаких фракціj наступа вже icтopija. Звісно, jа ждав, шчо моji історичні спомини не подобаjутьсьа декому, иаіjбільше з тих, хто хоче вдержати старі позіціj при нових обставинах, а надто власне позіціjі особисті. Ждав ja, шчо мені не раз кинуть не трудними, а надто здалека, дльа льудеj замаскованих і маjучих під рукоjу послушні органи, словами: тенденціjа, брехньа j т. и. Тільки ж, признаjусь, не ждав і ja, шчоб мені кидали такі аргументи, jaк напр. слідуjучиj: „чому jа сего не писав, свojix споминів, jак жили К. Сушкевич, Ст. Качала і т. и.?“
Шчо одповісти на такі виклики, окрім: тому не писав, шчо не писав? Добру б ми мали icтоpijy, коли б не вільно було писати про померших! Звісно, на моji спомини, а надто про такі речі, jак розмова вдвох, мусить бути критика,—та тільки така, jака jесть звичаjно на мемуарну літературу, котру провірьаjуть, де можна, документами j другими свідками, а де не можна, увагоjу на загальний характер діjальности jак мемуариста, так і тих, про кого він росказуjе.
Те, шчо ja росказуjу про своji розмови з ріжними галичанами (впjать таки вдарьаjу: зовсім не з одними львівськими народовцьами), ja росказуjу, jак памjатаjy. Коли хто хоче не вірити мені,—то нехаj не вірить. Середини тут не може бути. А хто хоче мені вірити, тому ja можу сказати тільки одно, шчо наприклад розмову cвojy з К. Сушкевичем про брошури С. Качали j про обіцьані jому гроші,—котрі Качала назначив на народньу просвіту,—ja передав маjже стенографично, бо добре jеjі памjатаjy, понеже гарьаче споривсь“ проти показанного при ціj нагоді К. Сушкевичем короткогльадного оппортунізму. Добре памjататаjу, шчо в словах Сушкевича було число 6000 зр. обіцьаних Качалі за jого брошури з магнацько-клерикальноjу программоjу дльа політики русинів. (Рецензен(т) пише: „магнацько-клерикальноjу, jак називаjе Д-рв.“ Прошу ж jого сказати: jак же jeji назвати, а надто тепер, коли навіть поклонники Качали виступаjуть проти політики гр. Таафе, далеко більше демократичнoji j менше клерикальноjі, ніж та, котру вихвальав Качала?). Коли тут була jака помилка чи в суті факту, чи в цифрі,—то винен тут К. Сушкевич, а не ja.
Шчо в суті діла не мусило бути помилки, на те jесть доказ і в тij части моjeji „брошури“, де ja навожу слова редакції „Правди“ з поводу протесту „правобережних“ украjінців проти програми С. Качали. В тих словах між инчим стоjіть: „Що до брошури „Політика Русинів“, ... треба замітити, дльа кого і в jaкij цілі вона була написана. Вона не jесть політичним маніфестом партії, але написана в одніj певніj цілі“. З цих слов видно, шчо брошура Качали не вважалась навіть jого приjательами за шчось шчиро-прінціпіальне, а за конкретно-утілітарниj підступ до jакоjісь одніjі певноjі цілі“. Jакоjі ж? К. Сушкевич сказав мені, jaкoji,—а ja власне дльа того j опубліковав jого слова, шчо вони характерно мальуjуть тоj грубиj утілітарізм, котриj видно і у наведених словах редакціjі „Правди“.{стр.80}
Видитьсьа з рештоjy, шчо j сам mij рецензент не перечить суті мого спомину,—а тілько опротестовуjе саму цифру 6000 і тим самим підпера ту суть,—а в тому jесть головне діло. По кpajнij мірі рецензент згадуjе акт Качали, котрим він передав „Просвіті“ 2000 зр. в акціjах Наддністрьанськоji дороги. Де ж шче 4000 зр.?—пита рецензент і мене j навіть д. Франка. Шчо ж би на те сказав К. Сушкевич?
Шчо на це одповісти мені,—окрім: a ja по чім знаjу? або: по чому ja мушу це знати? Ho ja радиj зробити ласку дльа рецензента j піду jому на поміч, по краjнij мірі в справі першого запиту (бо на другиj ніхто не може братись одповісти, окрім спірітів) j почну з того, шчо зверну увагу вопрошаjучого на те, шчо в переданих мнojy словах К. Сушкевича cтоjiть: обіцьали 6000 зр., а не дали. Значить, могли не дати j нічого (казав пан, кожух дам!), могли дати спершу на завдаток 2000 зр., а потім на тому j стати, тим більше, шчо всьа підмога Качали магнацько-клерикальнij партiji звелась на нич, і він сам навіть не виjшов на посла в руськіj части Галичини, а мусив приjмати мандат у польськіj, вступати в польське коло і т. д. А в решті ja все таки мушу сказати на повишчиj запит: —шукаjте одновідів сами коло себе; може знаjдете докази, шчо Качала дав „Просвіті“ акціjі на 2000 з. р. куплені на власні гроші, а не даровані, цілком, або по части чи jакими магнатами, чи маjучими звjaзок з концессіонерами дороги і т. д. При цих дослідах, може, Ви довідаjетесь і про те, дльа кого і дльа jaкоji власне jединоjі певноjі цілі писалась брошура Качали, про котру говорила підчеркнутими словами редакціjа „Правди“, одповідаjучи на лист 31-го украjінцьа, бо ті слова „Правди“ і мнojy j другими, з ким ja говорив про всьу справу брошури Качали, приjмались в свij час jак доказ того, шчо К. Сушкевич говорив мені правду про обіцьану Качалі субвенціjу{А говорив ja про цьу справу в 1873—1876 р. з галичанами,—з котрих ніхто тоді протестів проти можливости дару не піднімав,—шчо j jесть доказом, шчо або К. С. сказав правду, котре була звісна j другим, або прибрав, по думці народовських політіків, такиj резон, котриj зовсім давав раціjу писаньньу брошур Качалоjу.}.
В усьакім же разі все, до чого Ви дізнаjетесь по Вашим джерелам,—мене зовсім не обходить. Ja написав тільки те, шчо чув од К. Сушкевича,—а хто не хоче мені вірити, може j не вірити! Ja тільки скажу одно,—шчо ja написав не самі слова про гроші, a j аргументацій до jix К. С., а далі шче не один монолог К. С. і напишу шче кілька jix, коли буду споминать про пробуток jого в Киjiвi в 1875. Кожниj вільниj буде сказати, шчо те все видумка. A ja скажу, шчо ja радиj був, jак би міг так органично-артистично видумувати, бо тоді ja був би Гоголем!.. Тілько ж ja не більше, jак свого роду фотограф!—
II.
Також мало збива моji спомини і також само, коли шче не більше навіть, підпера суть jix мij рецензент і в справі Товариства імени Шевченка. Прошу публіку перечитати ті місцьа рецензіjі, де автор jеji рівньа три точки, вмовлені комитетом, котриj писав, при моjij участи, проект статута Тов. ім. Ш-ка, зо статутом,—то вони сами побачать, шчо 1) в статуті не говоритьсьа зовсім, шчо Тов-тво буде мати ціль дослід народнього житьтьа, 2) шчо замісць того постановлено в ньому, та шче j на перше місце—друкарньу.
А шчо доступ до Товариства по статуту був „не легкиj“ (в противність проекту), це признаjе j сам рецензент.
Ось уже, значить, виходить, шчо по 3 пунктам справи правда на моjіj{стр.81} стороні, навіть по тому, шчо говорить сам міj суперник. Далі ж ja нагадуjу, шчо характеризуjучи перші часи Товариства, котрі дуже занедовольнили в Pocciji украjінців, jак „право“,—так і „ліво-бережних“,—ja покликаjусь jак на статути, так і на проспекти комитету, коториj захопив у своji руки товариство. Прошу мого рецензента перечитати ті проспекти, чи відозви, а також статьті „Правди“ 1874—75 pp. відловідаjучі на нашу критику напрьамку Товариства,—то вів сам побачить правдивість моjix слов про те, шчо тоді не нераз у Товаристві имені Ш-ка були висунуті цілі коммерческі, а не літературно-наукові,—хоч, звісно, а надіjеjу, шчо колись jак Товариство забагатіjе, приjде час і на літературу j науки. (Порівн. Нар. Домъ і т. н.).
Щоб сбити мене в кінець, рецензент говорить про виданьньа Тов. им. Ш-ка j навіть про те, шчо тепер обдумуjуть у Товаристві. Ja сам щче в споминах сказав, шчо в Товаристві тепер думаjуть власне над тим, шчо було вже вмовлено в 1873 p., коли ja був у Львові, і потім зломлено звісноjy олiгаpxijеjу, та питаjy, скільки часу будуть думать? А про те, шчо видало Товариство, а також в загалі в справі jого заслуг дльа науки j літератури, ja прошу мого суперника тільки виставити роки, коли воно шчо видало, то j видко буде, чи правду ja говорьу, характеризуjучи перші роки jого житьтьа. А далі jа попрошу рецензента перечислити мені не то вже сбори учених і літератів, відчити j т. н., котрі впорьадковало Товариство одповідно навіть уставу, а навіть просто адміністративні загальні сбори членів Товариства. Та коли вже говорити про саму друкарньу Товариства,—котріj в заслугу ставить рецензент, шчо вже (зразу) „печатала дешевше книжки Просвіти“, а через кілька років почала спомогати виданьньу j творів певних осіб,—(скажу маjже викльучно власне в тиjеji львівськоjі олігархіjі, котра захопила Товариство)—то ja попрошу рецензента згадати, або коли він за-молодиj, роспитати свідомих льудеj: jак сталось, шчо в 1875—76 pp. украjінцьам приjшлось печатати самого Кобзарьа Шевченка в Празі, а не в друкарні имені самого Шевченка, котра тим часом працьувала над етікетами до напоjiв та над jакимсь галицько-польським оффіціозним, чи клерикальним виданьньем, на котре Шевченкові j гльанути б було гидко? Ja вже не питаjу про те, jак оберталась друкарньа Шевченка до печатаньньа праць радікальних народовців, ачеj же шчирих украjінців,—бо про те шче недавно росказано де шчо в „Народі“. Скажу тільки, шчо ja не раз мав пригоду розмовльати про адміністраціjу друкарні з льудьми, котрі далеко не подільали моjix погльадів, так і вони зовсім не були вдоволені безцеремонноjу партіjностьу адміністраціjі.
От такиj характер, jaкиj зразу був наданиj Товариству им. Ш-ка, і був наjголовніjшчоjу причиноjу, чому до нього не пристали poccijськi украjінці. Окрім того таки львівські олігархи спеціально не хотіли зробити нам таких уступок, котрі нам були потрібні, напр. назначити часи загальних сборів Товариства на місьаці Jyль—Август,—часи шкільних вакаціj, коли наші льуде могли прибути до Львова j коли, замічу, по всіj Европі отбуваjутьсьа літературно-наукові конгресси. Про цьу вмову ja згадуіу j у своjij брошурі, jак про дуже важну дльа нас, а рецензент проти усього росказанного мноjу виписуjе зо статута слова, по котрим членом Товариства „може бути кождиj русин“,—і потім пише: чому ж росс. украjінці не поступали в члени? j одповіда: певно тому, шчо боjались. Ja мушу заскочити трохи далі од часів, про котрі говорив в III—IV вип. Споминів, і росказати, jак в 1875 p., післьа всіх переговорів з львівськими олігархами, котрі знеохотили проти Тов. им. Ш-ка россіjських украjінців, ja j шче двоjе росс. украjінців поклали собі таки поступити в това-{стр.82}риство. Тільки ж приjіхавши до Львова, ми ніjак не могли добитись, коли j навіть чи буде загальниj сбір, і допевнились, шчо нас колись може j приjмуть у члени, але всьа наша роль зведесьа на те, шчо ми будемо давати гроші на друкарньу, котра буде печатати етікети на бутельки j т. и. Звісно, ми на таку рольу не згодились.
Між причинами, котрі знеохотили росс. украjінців до Тов. им. Ш-ка, був і вибір С. Качали головоjу jого. Рецензент каже: „не розуміjу, з відки у Др-ва така злість на Качалу“,—і каже таке післьа того всього, шчо jаросказав уже в своjіx Споминах!
Ja ніjакoji „злости“ на Качалу особисто не мав і не маjуі не раз хвалив у jого заходах і писаньньах те, шчо мені видалось слушним,—між тим jак не так давно довідавсь, шчо власне Качала зо скреготом зубів, доходьашчим до комизму, писав про мене до редакцій „Друга“, дивуjучись, jак можуть там приjмати моjі статьті (Лист тоj буде надрукованниj). Все діло в тому, шчо не сам ja, а багато нас, росс. украjінців, вважали программу Качали шкодливоjу дльа нашого народу. Це було звісно в Галичині,—а надто „кльубові“ К. С-ча,—і післьа того всього, шчо росказано j у моjіх Споминах,—того Качалу постановлено головоjу Товариства, до котрого б то мусили приступити j ми.
Ми не розуміjемо вже j того, jак не розуміjе рецензент, шчо Качалу через те одно не слід було ставити в голові Товариства, шчо він був піп. Поспішаjусь сказати, шчо ja нijакоji „злости“ не маjy на попів, jак і на рабинів, мулл, лам і т. и., і навіть думаjу, шчо всі такі особи духовного чину можуть виповньати певну культурно-гуманітарну завдачу,— хоч можуть також і шкодити культурі j гуманізмові. Ja тільки думаjу, шчо позаjак церковні достоjники маjуть обовjазкові, спеціальні погльади, сімпатіjі, антипатіjі і навіть інтереси, то jix і не слід ставити в голові корпорації, шчо маjуть служити спільним громадським інтересам: національним, літературним, науковим і т. д. Дльа того треба льудеj вільних, то б то свіцьких. Так воно робитьсьа по всім цівілізованим краjінам і навіть у Pocciji, де ja собі пригадуjу тілько одного клерика в голові громадського товариства: apxиjе(pе)ja Порфиріjа в Київському „Слов. Обществі“, котре через такого голову,—особисто чоловіка розумного, вченого і навіть досить независимого характером,—далеко не процвіло і в усьакім разі приjньало вузькиj специфичниj напрьамок.
А спеціjально вибор Качали в голови Тов. им. Шевченка, післьа того всього, шчо виjшло з поводу jого брошур і шчо ja росказав у Споминах, був просто неделікатностьу проти значного числа і галичан і росс. украjінців, і ja навіть не розуміjy, jак сам Качала мав так мало такту, шчо приjньав вибір. Попівство Качали, та шче в купі з jого відносинами до магнацько-ультрамонтанськоjі партiji, j було між инчим причиноjу, чому Кобзарьа Шевченка приjшлось печатати не в Товаристві jого имені! Сего вопіjушчого факта досить!..
Шчоб скінчити про Тов. Ш-ка, ja мушу сказати два слова j про oбуреньньа рецензента з поводу моjix слов про те, шчо друкарньа Товариства в 1875—76 pp. видалась мені невартоjу тих грошеj, шчо на неjі дано було з Pocciji. Рецензент впjать говорить про безчесну клевету на К. Сушкевича і т. и. Але перш усього ja зовсім не виньу К. Сушкевича особисто, а надто в мальверсаціjах. Коли j справди всім ділом друкарні заправльав К. Сушкевич (шчо ja тепер тільки взнаjу од рецензента), то він міг бути винниj і не в мальверсаціjі, а тільки напр. в тім, шчо взьавсь за діло, котрого не знав. А шчо типографіjа Ш-ка в 1875—76 pp. була на міj погляд за надто мала на ті гроші, шчо на неji видані,—це ja кажу, рахуjучи інвентарь типографіjі, jакиj ja бачив, на швейцарські j німецькі{стр.83} тарифи, котрі ja знаjу з практики. І на цьому ja стоіу! Рецензент каже: „жиjуть шче льуде j суть книги“. На це ja скажу, шчо дуже жалко, шчо хоч книги не були в свіj час публіковані,—jак і жалко, шчо всьа справа Тов. им. Ш-ка була зразу поставлена, jак arcana тісного кружка. Публичность ніколи не шкодить в громадському ділі, а тим паче в такіj стороні классичноjі недбалости j безцеремонності з громадським грошем, jак Галичина.
ІІІ.
IІІ § рецензіjі і властиво не даjе поводу дльа фактичноjі діскусіjі,—хиба тілько в справі того, jак мене не пустив директор (Ильницькиj) в руську гімназіjу. Післьа того, шчо ja бачив по всіj Европі, післьа того, шчо навіть кілька профессорів тиjеji гімназії і сказали мені, шчо ja можу приjти до них на лекціjі (це росказано в Споминах)—ja мав резон не вірити cвojiм ухам, коли д. И. одрізав мені: „не можна!“ Але ja далі росказуjу, jак д. И. сказав мені чекати 1—2 тижні дозволу Шк. Ради. Можу запевнити рецензента, шчо в усьакіj европеjськіj стороні, коли б навіть і строго бльувсьа такиj припис, шчоб не пускати навіть спеціального гостьа в jакиj заклад без осібного дозволу, то чоловік становиська д. И. здобув би мені такиj дозвол, коли не од ycijei коллегіjі, то од jeji прінціпала чи кого другого,—того ж дньа, коли ja попрохав. Кажу це з практики cвоjеji j звісних мені льудеі, навіть у воjенних закладах. Д. И. показав в оціj справі jавну неохоту j ту рутенську полохливость виjавити у стосунку своjі(м) з „москалем“ (россіjанином), котру можна бачити на многих приміpax, починаjучи з часів Зубрицького і т. и. j про котру ja говорив з ученим Св. Jypa.
З поводу того, шчо виговорьуjе мені рецензент за частину листу одного россіjського украjнофіла про галичан, ja міг би j мовчати, бо та частина вирвана з мого тексту, j поставлена без звjазку з тим, серед чого j дльа чого вона стоjала, тратить свіj властивиj характер{Таким же способом препарував д. рецензент і уступ про карти в „Бесіді“.}. Гльанувши в саму моjу брошуру, всьакиj побачить, шчо ja там показав рьад примірів тих виводів, до котрих приходьать россіjане, украjінці і москалі, післьа стосунків з галицькоjу інтеллігенціjеjу{В рукоп. інтеллігенціjі.}, виводів, котрих ja, прозванниj „Михаjлом Галицьким“, не подільаjу сам. Слова листу украjнофіла ja навів дльа того, шчоб показати, до jакого пессімізма доходьать і такі льуде, котрі знаjуть в Галичині далеко не одних тільки „москвофілів“. Про jакі спеціально факти думав автор листу, коли писав мені про „доноси“ галичанські,—не мені говорити.
Тільки ж у загалі, коли вже рецензент заговорив про „доноси“,—то j jа скажу, шчо докосчицькі заходи так розвиті у Галичині, не викльучаjучи j народовців,—шчо льудім, говорьашчим про „честну віjну“ і т. и., jак рецензент, пора б уже самим признати те j підньати віjну проти доносчицтва, звідки б воно не jшло. Добра половина полемики „народовців“ проти „москалефілів“,—jак і останніх проти перших, jесть прьаме доносчицтво: виклики staatsgefärhrlich! Polіzeі! Шчо jак не доноси все те, шчо писали j народовські органи про мене j про галицьких радікалів; напр. в часи арестів дд. Павлика, Франка j др., або навіть з поводу такого легального факту, jак цівільні похорони Нарольского? Ті доноси безспорно подавали моральну підпору адміністраціjі до заборони таких навіть річеj, jак Хиба ревуть воли? Політичні пісні укр. народу, Mapija, або навіть Письмо Бѣлинскаго къ Гоголю, а також до арестів і процессів, котрих не міг оправдити{стр.84} на решті навіть галицкиj суд. Рецензент хвалитьсьа тим, jак держала себе народовська пресса в часи торішнього аресту дд. Павлика j Франка і др. Так перш усього ja мушу сказати, шчо це сталось уже післьа того, jак писана моjа брошура,—і шчо ja ніколи не сумнівавсь, шчо встид таки пробудитьсьа{В рукоп. пробутитьсьа.} і в Галичині, а надто тоді, коли на галицькі хиби частішче будуть тикати пальцьами{Про галицьке доносчицтво ja писав од 20 років!}. А в друге, і торік, навіть в звісному запиті соjмових послів (замічу, зробленному jак раз в духу того, шчо jа радив даремне 20 років) спеціально радікали галицькі були на 3/4 предані поліціjі,—а також і те, шчо тоді „Червона Русь“ держала себе навіть ліпше, ніж народовська пресса, напр. шчо до справи „коссівських агітаціj“, про котру шче недавно народовська пресса не приjньала од д. Павлика навіть фактичного спростуваньньа, опертого на вирок суду.
В загалі ж в § ІІІ рецензент поновльа своjу оснівну помилку,—звичаjну в моjіх галицьких рецензентів—„словистів“, jак і „народовців“. Кожниj з них непремінно дума, шчо ja хочу принизити, звоjувати j т. и. власне jого гуртик. A ja в усьому, шчо писав про Галичину за 20 років, завше хотів дивитись рівно-обjективно на всі галицькі гурти,—і хто дасть собі труд порівньати те, шчо ja писав про Галичину 20 р. назад, коли ja в очі не бачив ніодного галичанина, з теперішнеjу „брошуроjу“, або хоч загльане не в самиj ІІІ, a j у І вип. моjіх Споминів, тоj не знаjде в моjіj „брошурі“ тиjеjі тенденціjі, котру підклала мені рецензент „Дѣла“. Призначусь, шчо власне в ІІІ-му j ІV-му випуску Споминів львовjане, jак „народовці“, так і „словисти“, виходьать несимпатичними j навіть темнішчими, ніж у других моjіх писаньньах, тільки ж тут нема ні моjеjі вини ні тенденціjі. В других писаньньах ja робив більше-менше систематичні огльади праці ріжних галицьких кружків і там показував і темні і світлі боки, jак такого Наумовича, так і К. Сушкевича j т. и. В остатніj „брошурі“ ja писав спомини cвoji зa певниj час, про стосунки з певними льудьми, в певних справах,—і не моjа вина, шчо фігури, котрі мені приjшлось змальувати, виjшли не світлими,—шчо напр. Сушкевич „крутив“, а д. Плошчанськиj говорив по словам jого сопутника „галицкія глупости“, доносив і т. д. і т. д. На кінець зверну увагу j на те, шчо спеціjально в ІІІ—IV вип. Споминів „старшим галицьким народовцьам“ присвjачена хиба 1/8—1/10 частина всеjі брошури так, шчо jім треба маті дуже егоцентростичниj світогльад, щчоб думати,—шчо ціль брошури—вони!
IV.
Шче більше помильаjетьсьа міj рецензент, коли в IV § підклада мені шче спеціальнішчу тенденіjу— „здіскредітовавши старших народовців, таких jак К. Сушкевич і Качала, допомогти моjім приjательам у Галичині поставити себе за jедино поступових і jeдино чесних галичан“.
Перш усього запевньаjу рецензента, шчо в мене нема в Галичині j пjати душ „приjателів“,—так шчо приписана jім мені ціль Споминів не варта j заходу. А далі нагадаjу, шчо j у тих Споминах, jак і в другому, шчо jа писав про галицько-украjінські справи, jа мусив торкатись і росcijських украjінців, між котрими в мене було чимало діjсних приjателів, з котрими ja з молодого, навіть з дитьачого віку зjів у купі не один віз соли, або були такі льуде, до котрих ja мав найглибшу пошану j котрі робили мені честь своjеjу до мене ласкоjу, jак напр. Костомаров. Тілько ж ja не зупинивсьа прикласти критичниj скальпель і до них, хоч може це j дорого коштувало моjему серцьу! Бо „дружба дружбоjy, a служба службоjу“, jак каже московська приказка.{стр.85}
А міj рецензент, не вбачивши цього, приписуjе мені тенденціjу—здіскредітувати таких Сушкевича та Качалу, шчоб „допомогти“ N. N. або М. М. і т. д.!
Коли вже раз зачеплено моjі відносини до старших і молодших народовців та до мojix „приjателів“, то хай вже мені дозволено буде сказати мojy думку про такі речі раз на завше.
В усьому тому, шчо ja писав коли про Галичину, лежить одна ціль— „допомогти“ або ліпше послужити, на скілько ja можу, тому, шчоб Галичина прилучилась до европейського поступового руху: культурного, соціального j політичного, в чому ja бачу jединиj ратунок і дльа нашоji національности. Відповідність до сего поступу j jесть дльа мене міроjу вартости тих, чи других галяцких діjачів усьаких партій, кружків, возрастів. В своjix писаньньах ja показував jак заслуги jix, тая і хиби, з сего погльаду. В тих писаньньах ja давав не мало місцьа т. зв. „народовцьам“, власне через те, шчо вони, в часи, коли поjавились в початку 60-их років, були власне найбільше поступовим гуртом у Галичині. Тільки з часом літа (бо ми, восточні европеjці, на лихо, живемо не в Англіjі, де такиj Гладстон за молоду був консерватором, мужем зробивсь лібералом, а старцем виріс в радікала, а коли прожиjе шче років 10, то, певне вмре соціалістом),—а окрім того недостача доброjі школи j виправи теоретичноji j практичноjі, в купі з послідком тиjеjі недостачі—недогльадним оппортунізмом, збили народовців з поступового шльаху. Вони почали плутатись, а надто коли приjньали до себе, в хибно зрозумілих національних цільах, jавно реакціjні елементи, почали jавно кидатись у реакціjу, і по меншіj мірі не знали, jаку дати собі раду, коли час породив нові потреби j зачатки нових гуртів, більш радікально-поступових.
Ja певниj, шчо навіть міj рецензент, поклавши руку на серце та пригадавши всі викрутаси народовців, а надто львівських, напр. з часу, коли поjавльались у Львові такі брошури, jак „Провідні ідеjі Шевченка“ j до того, jак народовці рукоплескали программі еп. Пелеша,—до котороji тепер шчось ja не бачу великого восторгу в народовських органах,—сам не скаже, шчоб народовці були завше... ну, хоч консеквентні{По ціj части напр. шче в 1876 р. сам автор „Пров. ідеj Ш-ка“ подільав моjі закиди, коли рекомендував своjij публиці моjе Переднье Слово до Повістеj Федьковича. A ja міг би вибрати з пізнішчих од того часу галицьких деклараціj одних і тих же органів і навіть авторів цілу хрестоматіjу неконсеквентностів по оснівним справам.}. Не може рецензент сказати також, шчоб „народовці“ показали себе навіть j толлерантними до нових поступових елементів і навіть до критики в загалі{Ja мушу сказати, шчо подібно тому jа(к) нігде не бачив того звичаjу хвалити самих себе, jакиj видно напр. у справозданьньах галицьких корпораціj, нігде ja не бачив такоji нетоллеранціjі до критики, jак у галичан. Чи це наслідок переважно церковноjі школи j виправи голов,—чи друге шчо, але це властиво страшна хороба галицькоjі громади, хороба, до котороji треба спеціального віку.}. Такиj стан річеj споводував мене до гострішчих виступів проти народовців, а надто „старших“ і спеціально львівських, котрих монополізаторских тенденціj тільки сліпиj не бачить.
Ja сам власне підписуjусь під словами, котрі, jак каже рецензент, льубив говорити Ст. Качала: „жатва многа, дѣлателей же мало.“ Тільки ж, не кажучи навіть про те, шчо не мало народовських дѣлателей просто возлѣнишася і навіть объюродѣша. не можна ж забувати j другого місьца в библіjі, jак на поле „прийде врагъ и посѣя плевела{Ja роскажу в дальших споминах, jак були j між старшими народовцьами льуде, jак пок. Лонгин Лукашевич. котрі прильудно признавались, шчо до jix гурту причепились льуде, котрі не маjуть нічого спільного з прінціпами народовства.}. А до того власне старшим народовцьам можна зробити за-{стр.86}кид, шчо вони не держались тих слов, котрі б то льубив говорити Ст. Качала. Пригадаjмо чи не в народовських органах говорилось навіть о виелімінуваньньу із суспільности певних „дѣлателей“, звернім увагу на причини того, чому не один і не два з „дѣлателей“ мусьать шукати притулку по „чужих хатах“,—польских, московських, болгарських навіть дльа праці над українськими сьужетами і т. и.{Шчоб хто не подумав, шчо ja говорьу про себе, ja мушу сказати, шчо ось цими дньами мені прислано етнографичну працьу, котра починаjетьсьа з украjінського матеpjaлy і котра мусить печататись по болгарському, бо автор, украjінець-радікал не мож j маніjатись, шчоб jаке галицьке виданьньа зважилось „скомпрометуватись“ таким сотрудеником. А працьа високоjі науковоjі вартости! Про себе ja скажу тілько, шчо ніодно гал. нар. виданьньа не напечатало навіть мojeji відозви про збір матерjалу дльа Політ. пісень укр. народу.}. Пригадаjмо, jак шче недавно накинулись деjакі народовці на молодого чоловіка, котриj посмів з поводу авторитетно виголошенноjі певноji программи сказати, шчо він з товаришчами маjуть одмінні погльади, і при цьому сказав одну таку думку, про національности, нехаj і спорну, але ж таку, котру говорьать по всій Европі тисьачі льудеj і сотки вчених і котра в собі нічого переступного не маje. Та обернімось і до того, jак говорить і мij рецензент про „критиків“ та j більш нічого“. Рецензент забув, щчо j критика сама по собі jесть уже шчось, і шчо в розумних навіть монapxijax jесть і „правительство jого Величества j оппозіціja jого Величества“, та шчо в звісних обставинах, напр. з молодими льудьми, треба дати льудім час, шчоб вони зробили шчось позітівного післьа критики,—а на решті не забув і те, шчо не дуже то великодушно перше виелімінувати льудину із суспільности, а потім докорьати jij, шчо вона нічого не робить, навіть коли б вона j справди не робила нічого та „бѣгала въ роздразненю зъ кута въ кутъ“, jак каже рецен(зен)т про „сортъ людей, котри остатними часами появились у Галичині“.
„Жатва многа, a дѣлателей мало!“ Золоті слова. Але ж серед жатви галицкоjі і кукільу не мало. Цього тільки сліпиj, або сам сіjатель плевелів не скаже. Так нexaj же хоч теперішні народовці, покинувши своjе „роздразненя“ проти критики, огльануть своjе поле j самих себе, нexaj скажуть просто j jасно, шчо по jіхньому пшеницьа, а шчо кукіль, нехаj оддільатьсьа од сіjачів і сбірачів кукільу, та нexaj погльануть толлерантнішчим оком на тих „дѣлателей“, котрі мабуть инші погльади на способи оранки j жатви, то певно не одно непорозуміньньа між старшими j молодчими, між консервативнішчими j радікальнішчими буде всунуте.
Ось та ціль, котру ja мав перед оком в усьому, шчо писав про Галичину і котроji ja,—смijy думать—не забув і пишучи cвoji спомини, котрі з peштоjy шче не скінчені.
26 Маjу, 1890, Coфija.
М. Драгоманов.
P. S. Відповідь мoja була готова jти на пошту, коли мені показали числа 114—115 „Дѣла“ з замітками д. А. Качали j Д. Гладиловича. Перечитавши jix, ja мушу сказати, шчо по головним пунктам спору ja не мajy чого прибавити до написанного вишче,—хиба те, шчо д. Гладилович, по своjoмy становиську, міг би написати шчось більше фактичне, подати цифри фінансові, хронологичні j инші. Бо ж д. Гладилович не замаскованиj рецензент, а один з тих, котрих тоj рецен(зен)т мав на оці, коли казав: „суть же льуде j книги“{Коли-б мені ходило тілько о полемичниj турнір, то ja б міг зовсім вдовольнитись таким сoncеdo, jаке видно в словах д. Гладиловича: „допускаю, що при томъ закупнѣ (дльа типогр. Тов. им. Ш-ка) могло не одно заплатитись може за дорого, могло до-що купитись на разѣ непотрѣбне, а на дещо потрѣбнѣйще, призабуто.—але жъ и практичный Нѣмець каже: Lehrgеld muss man zahlen; нефахови люде могли и тутъ де въ чомъ то Lehrgeld заплатити“. Але дльа діловоji розмови такого concedo мало. Шчо ja ж не думав винити особисто К. С-ча в „дефравдаціи“, „мальверсаціи“ і т. и.—це сказано вишче,—та се видно j (з) тексту мojeji брошури, холи jejі перечитати спокijно, так шчо дальші гарьачі протести д. Гладиловича зовсім злишні. Ліпше б було натомісць подати рахунок Lehrgeld'у!}.{стр.87}
Але позаjaк не сказавши нічого по суті спору, підньатого рецензентом,—д. Гладилович причинаjе нові справи, не можна сказати, шчоб дуже счастливо,—то про них ja j скажу два слівцьа.
Д. Гладилович одмовльа мені, jако не націоналу, а маjучому „інтернаціональні думки“ (великиj гріх—хоча j старенькиj уже, бо ним винен був шче апостол Павло)—„право (ого! слухаjте!) підносити jaкijсь претензіjі до Тов. имені Шевченка“, і покликуjесьа, jак на знак довірjа до адміністраціjі Товариства на ,значнѣйшій легатъ“ націонала Жученка. Ja в дальших спом(и)нах буду говорити j про Жученка, мого старого товаришча, котриj був у мене в Відні в 1876 p. j розмовльав зо мноjу між инчим і про своji проектовані дари. То нехай би д. Гладилович росказав докладно, по книгам і т. и. і про друкарньу Тов. Ш-ка j про легат Жученка. Жученко вмер вже кілька років назад і давно вже секретничати з jого легатом нічого було. В загалі ж поменче олігархичного секрету, побільше признаньньа права вcijeji громади мати „претензціjі“ до таких закладів, jак Тов. им. Шевченка, не пошкодить ніколи.
Пропустивши нагоду опублікувати, хоч пізно, шчо небудь з книг Тов. им. Ш-ка, д. Гладилович публікуjе слова К. Сушкевича, в котрих тоj поjacньав jому нераз причину мого невдоволеньньа.—„М. Др-въ, говорив би то К. С.,—лихій на львôвську громаду, що она не годиться зъ деякими (jакими власне ??) его интернаціональными поглядами, для насъ непрактичними, або и просто шкôдными, а на Товариство имени Шевченко спеціально лютый за те, що оно не хоче за дармо друкувати видавництвъ соціалістичнихъ»“....
Ja не сміjу та не маjy j резону сказати, шчо д. Гладилович цілком видумав слова К. С-ча, подобно тому, jак рецензент каже, шчо ja видумyjy слова помершого. А скажу тільки, шчо в словах тих jесть кілька неправд, котрі власне j підтвержаjуть правдивість тиj(e)ji фотографіjі К. С-ча, jакy ja подав у своjіх споминах. За шчо ja „лихиj“ на львівську громаду,—те видно jасно з того, шчо ja писав про неjі в 1873—76 pp. в ріжних виданьньах,—та j з того хронологичного огльаду всіх стосунків моjix з неjy, шчо поданні в Споминах. З тих же джерел можна довідатись докладно j про те, за шчо ja „лютиj спеціально на Товар. имені Шевченка“. „Льутость“ мoja досить jасно виразилась шче за 2 р. до того, jак поjавилась у Відні перша соціалістична брошура украjінська (Парова Машина), про котру ja в першиj раз взнав у Львові одночасно з К. С-чем в 1875 p. j котpoji ніхто j не думав печатати за дармо. Видана вже автором, С. Подолінским, котриj не мав нужди прохати даровизни в К. С-ча{Живиj свідок усього, шчо ja росказуjу про „Парову Машину“—je в Галичині д. Ост. Терлецкиj.}.
І в загалі ні ja, ні, скілько мені звісно, ніхто другиj ніколи не бажав, шчоб К. С-ч друковав у Типографіjі им. Шевченка jаке небудь соціалістичне видавництво за дармо. Звісно, ja думав і тепер думаjу, шчо типографіjа им. Шевченка мусила-б печатати j навіть помагати, напр. даjучи кредіт, і видавництвам соціалистичним, на рівні напр. з тими, котрим вона помагаjе, по словам рецензента j д. Гладиловича. Бо соціалізм сам по собі не може бути „шкодним“ дльа укр. літератури j навіть{стр.88} у звісніj формі не заборонениj законами ні в Австріjі, ні в Pocciji. Ja напр. не розуміjу, чому лежить у Львові „мишам на сніданьньа“ такиj yкpajiнськиj переклад праці соціаліста Lange—Die Аrbеіtеrfrage, або Географіа Украjіни по книзі соціалиста-анархиста RесІus,—котрі пропустила цензура в Pocciji,—і чому галицька публіка чита тепер ці книги по польському, або по россіському, тоді jак вони раніше були переведені на украjінське, j тоді jак замісць них у Тов. им. Шевченка печатаjуться, при запомозі Товариства, речі зовсім пусті, мертві, а то j „шкодни“, бо реакціjні. Ja виразно чув навіть од „націоналів“ і то таких, котрим і д. Гладилович не зможе одмовити права підносити претензіjі до Тов. им. Ш-ка, шчо друкарньа jого і все воно мусить служити дльа yкpajiнськоji літератури всіх напрьамків{До названих вишче книг прибавльу j переклад зроблениj соціалістом М. Павликом з „Зарису історіjі релігіjі“ знаменитого профессора Тіле, переложенного на чотирі мови європейські. Не розуміjу, чому, коли в Галичині печатаjетьсьа стільки пустого, цьа працьа лежить не надрукована, а тим часом навіть украjнофільскі дочки j сини в Pocciji, через брак науки про релігіjі пристаjуть до віри гр. Л. Толстого j т. и.}.
Та спеціально в мене подібні погльади на обовjазки Тов. им. Шевченка од давна, шче заким поjавились в Австріjі соціалістичні украjінські виданьньа, стали зовсім платоничними,—і ja ніколи не обертавсь до К. С-ча, або до кого небудь з причасних до того Тов-ства, шчоб воно друковало не то задармо, a j за гроші, jакі небудь соціалістичні виданьньа.
І в III ч. своjіх Споминів ja росказав, про jакі виданьньа ja розмовльав з К. С-чем, шчоб видати jix спільно, і то не з Тов. им. Ш-ка, а з Просвітоjу. То мала бути cepija брошур—попульарноjі енціклопедіjі, писаноjі, звісно, в напрьамку прогрессивному, але спокіjно, без полемики. (Ja виложив программу такого виданьньа в статьтьах „Літер. росс. великор., укр. j галицка“, шчо печатались у Правді 1873—1874 pp.). Побачивши-ж, шчо К. С-чу j др. „византіjські казки“, котрі тоді видавала „Просвіта“, милішчі, ніж така енціклопедіjа і в загалі свіцька наука, ja залишив розмовльати з К. С. і jому подібними j звів усі відносини з ними на критику jix виданнь,—котру печатав у „СП. Вѣдомостяхъ“ і „Кіевскомъ Телеграфѣ“ 1874—75 p. Читачі можуть загльанути туди,—то j побачать, шчо там нема j слова про соціалізм.
Побачивши абсольутну неможливість мати jаке небудь діло зо львівським кружком, котриj монополізовав собі „Просвіту“ j „Тов. им. Ш-ка“, ja зріксьа переговорьувати з адміністраціjеjу останьнього, напр. в справі повного виданьньа Кобзарьа Шевченка, коли ja jixaв у Галичину в 1875 р. Ці переговори вели замісць мене другі украjінці,—і в результаті виjшло, шчо Кобзарьа Шевченка мусили печатать не в друкарні Тов. им. Шевченка, а в Празі! От за це діjсно ja був „льутиj“ на Товариство,—або ліпше сказати, про це ja говорив публично j буду говорити завше, jак про факт, котриj наjліпше характеризуjе галицьких народовських старшин певного часу, К. Сушкевичів, Ст. Качал і т. и.,—і котрого ніjакими адвокацькими заходами не можна затерти.
Ось Moje запереченьнье словам К. С-ча, котрі приводить д. Гладилович. Воно опираjетьсьа, jак бачите, на факти, публіковані давно.
Слова К. С-ча, котрі приводить Гладилович, з рештоjу не мало не дивуjуть мене,—бо це один з тих „політичних“ заходів, котрі звичаjно народовські старшини певного сорту пускали j пускаjуть доси перед мало посвjаченими в справи украjінцьами, а то j перед молодчими галичанами. Мені переказувано такі заходи десьаток раз. Та вони j напечатані в „Газетѣ Школьнôй“ д. Партицького, котрі ja печатно одповів у „Громаді“ вже більше 10 років назад. „Др-в—кажуть ті панове,—бажав, або{стр.89} бажа, шчоб ми стали соціалістами-революціонерами“{Редакціjа д. Гладиловича мені видитьсьа трохи модернизованоjу в стильу новішчoji боротьби львівськоjі за націоналізм.}. Неправда! Др-в бажав од тих панів тільки, шчоб вони були хоч трохи консеквентними, хоч трохи огльадались на имjа народовців та на ідеjі Шевченка, котрого культ вони прильудно справльаjуть,—шчоб не були хоч jавно ретроградами (напр. ультрамонтанами) та шчоб в громадських справах не були монополистами, хоч не направльали поліціjі на прогрессивнішчі од них елементи, не держали себе до цих зовсім так, jак у свij час старі свjатоjурці держалисьа до них самих. А коли б і на це мале не згодились ті пани,—то Др-в бажав од них лишень одного,—про шчо сказав jiм шче в 1875 р. на сборі jix у К. Сушкевича,—шчоб вони по краjніj мірі не викликували, шчо вони держать прапор усього украjінського народнього руху.
Остатнього ja мав і маjу навіть особисте право бажати, бо за „політичні“ викрутаси галицьких народовців, по більші части анонімні, приходитьсьа часто одповідати—мені-ж, Др-ву.
Коли хто не хоче вірити мені особисто, хаj тоj перечита те, шчо ja печатав про галицьких політиків, і шчо вони мені одповідали, а також і те, шчо про мене пишетьсьа в россі'ських газетах, централістичного напрьамку,—револьуціjних, jак і консервативних,—і звідти навіть перепечатуjтьсьа, jак новиj камінь проти мене-ж,—в галицьких народовських виданьньах, напр. недавно в „Правді“, а перед тим і в других подібних органах.