Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)

Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.
Поделиться в соц.сетях:


ПЕРШИЙ ПРОБУТОК У ЛЬВОВІ в 1873 р. (М.П.Драгоманов - АВСТРО-РУСЬКІ СПОМИНИ)

Частіна третя
ПЕРШИЙ ПРОБУТОК У ЛЬВОВІ в 1873 р.

Одного августовського вечора потягли ми з Відня на Краків у Галичину, щоб далі їхати додому, до Києва. Натомившись за ніч у вагоні, виглядав я, по правді кажучи, не дуже весело на слов'янські площини, в котрі накінець вертавсь після майже трьохлітньої мандрівки по гірській романській та германській Європі. "Що то вона покаже мені, рідна сторона? - думав я.- Що я сам почую на серці, побачивши її?" Таке переверталось у мене в голові, поки потяг вибиравсь з Моравщини до Шлезька. "От тут уже починаються поляки,- вертілось у мене на думці,- це вже наші люди й нашої сторони, це вже напівдома. Де-то саме лежить етнографічна границя польська?"

Коли це станція! Не пам'ятаю вже яка. Кондуктор пробіг проз потяг, одчиняючи двері вагонів. А треба сказати, що ми сиділи в якомусь дамському вагоні, куди пускали мужчин тільки таких, котрі їхали з родинами. На дверях і було написано "Damen Koupe". Тим часом до нас ускочив якийсь панок і розсівся найвільніше. Дві чи три німкені, що сиділи з нами, почали казати проміж себе, але навмисне голосно: це дамське купе! Панок трохи засмутивсь і почав поглядати не так-то весело навкруги. Коли це в двері сунеться одна, друга, третя постать мужицька, з бесагами, з палками й брилями, по котрих я, пригадуючи етнографічні картинки {стр.192} в музеї і призвавши на спомин опери та балети, пізнаю південніших поляків, підгір'ян. Панок наш зривається, як крикне на цих статистів з "Гальки", як штовхне найближчого, так вони й посунулись назад з вагона, трохи не валячи додолу дальшу товпу, що, видимо, теж хотіла лізти за ними. А високі палки, котрі держали ці постаті в руках, тільки шкодили їм, чіпляючись за сидіння й двері. Випхавши етнографічну колекцію й вилаявши її чистою літературною польською мовою, наш панок сів з зовсім веселою міною як людина, що допевнила своє право сидіти в нашому купе, сміливо поглядав на дам, вийняв навіть цигарник і предложив і мені цигаретку, не питаючись, впрочім, у дам, чи дозволять курити. "Оце й єсть етнографічна границя, культурно-політична границя і Польщі, й Русі",- подумав я, та й взагалі границя Східної Європи від Західної, бо тут чоловік у сурдуті й без палки штовхнув мужиків з довгими киями без усякої думки дістати здачі - і не помиливсь! "Ну, тепер ми дома" - сказав я жінці.

"І я так думаю,- відповіла вона, сумно всміхаючись,- в усякім разі не в Італії".

Дальше в Кракові, коли ми побачили, як кондуктори розганяють по вагонах жидів, то подумали, що ми навіть заїхали кудись дальше, ніж додому. Притомлені й якось пригнічені морально, ми не дуже звернули увагу на границю вже правдивої Русі і на переїзд від Перемишля до Львова. Але ось, накінець, самий Львів; ми в фіакрі; ось видно церкву, мабуть, Святий Юр, думається; ось Англійський готель, нам рекомендований. Ось ми в покою. Я вмиваюсь і біжу шукати земляків, рекомендованих і звісних по газетах. Входжу до одного, другого: нема! В однім місці слуга каже: "Перед вечором знайдете на "Бесіді". "Звідти б і починати",- думаю собі й біжу до "Бесіди".

Там ще не було нікого, але сторож упустив мене, коли я назвав кілька дзвінких імен. Я увійшов у першу хатку, побачив газети й сів читати. Незабаром увійшов молодий чоловік, цікаво глянув на мене; я назвавсь і спитав, чи можу тут побачити таких-то. Молодий чоловік досить церемонно відповів мені й перш усього перевів мене в другу хату, сказавши, що хата, де я сів, власне, не бесідська, а "Помочі" (чи як, не пам'ятаю вже) {"Побратима".}, товариства ремісницького, котрому "Бесіда" дала притулок, про що я й читав у газетах {стр.193} похвалу. Коли я сказав, що мені й тут добре і що мене інтересують популярні газети, з котрих деяких я не бачив ще, молодий чоловік таки настоював: "Тут Вам не личить!" Не час було споритись, перебравсь я в другу хату і побачив там уже більше газет і інші, панські. Потроху почали збиратись люди, з виду студенти, чи "академіки", по-галицькому. Я з цікавістю приглядавсь до їх, помалу звелись і до розмови. Коли це прийшли старші, згаданий молодий чоловік, очевидно, показав їм мою візитну карточку, мене привітали, вп'ять-таки досить церемонно, і перевели в третю хату. Так і встановивсь церемоніал у "Бесіді" на ввесь час мого пробутку ві Львові. Як тільки я входив туди, так мене вели, або коли я сідав, то переводили в третю хату, а на мої вагання відповідали майже завше: "Тут академіки, молоді люди". Так я за кілька днів першого пробутку ві Львові зовсім не міг навіть приглянутись до академіків. "Ну,- думаю,- не все зразу; буду приглядатись хоч до старших",- і я йшов покірливо до третьої хати.

Тільки ж в тій хаті була одна така річ, що мене з душі вернула: столи з картами, до котрих майже зараз і засідали мої собесідники, як тільки ми переходили в третю хату.

Зараз же обривалась і розмова про різні речі, цікаві для мене, ради котрих я й заїхав у Галичину, і, думалось мені, цікаві й для галицьких моїх знайомих, котрих я й пізнав через газети. А треба сказати, що моє життя змолоду розвило в мене трохи навіть ригористичний погляд на карти. У нас в Гадячі за мого дитинства пани та чиновники картьожили. "Ну, господа, не будем терять драгоценного времени, пожалуйте за преферанс",- говорить було кожний хазяїн гостям після першої склянки чаю. Але в мого батька картьож був не часто.

В Полтаві перший світський круг, куди я увійшов, був кружок ліберальних учителів, так там карт не було, і раз-два Стронін поставив це перед мною в похвалу тому кружку, сказавши, що карточний стіл - це testimonium paupertatis animorum {Свідок духовного убозтва (лат.).- Ред.} компанії. В часи ж, коли піднялась справа емансипації, так той же Стронін, котрий був чоловік досить світський і бував по всяких кругах губернських, було не раз каже, оповідаючи про яку вечоринку: "Не пізнаєш Полтави! Без карточного стола цілий вечір пройшов!" {стр.194} В Києві за мого студентства я бачив щось тільки два-три рази карти між товаришами, а потім, проживаючи серед гімназіальних учителів і професорів університету, я теж карт майже не бачив і так і звик думати, що вони зостались тільки серед повітових панків та чиновників, як testimonium paupertatis animorum...

Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі, в напівполітичному товаристві - столи з картами і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну... "Та це ж старий Гадяч, повітове місто миколаївської доби!-думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечора в "Бесіді".- Ось куди я вернувсь, об'їхавши стілько світу!"

Незабаром довелось мені проїхати і в мій Гадяч, а потім ще два рази одвідати Львів і навіть прожити в ньому якийсь час, і я мусив сконстатувати порівняння, таки менше корисне для столичного й університетського міста галицького перед повітовим містечком у Полтавщині. Нігде я себе не почував так одрізаним від інтелектуального світу, як у Львові, не кажучи вже про другі міста австрійської Русі, нігде не бачив меншої ваги, котра давалася читанню для загального образовання. Галичани мають кав'ярні, куди майже кожний забіжить щодня, мають товариства; і там і там єсть газети, майже виключно австрійські, в котрих галичанин пробіга телеграми та дивиться карикатури і Witz'u {Жарти, анекдоти (нім.).- Ред.} (обов'язково навіть більш ніж телеграми!). Дехто дома або в наукових бібліотеках працює над спеціальностями, хоч найбільше над вузькими, далекими від інтересів життя, та ще й по старомодним, схоластичним методам. Але, власне, образуючого читання в Галичині я майже не бачив. Публічних бібліотек замало, кабінетів до читання майже не було, нічого подібного до музеїв у малих німецьких університетських містах; товариські бібліотеки мізерні навстид; по домах теж не побачиш багато книжок,-кажуть, через бідність, хоч, напр., у Росії вчителі гімназій не багатші, а все-таки книжок у них більше, і хоч на кав'ярню й карти знаходяться грошенята й у галичан. От через що в Росії не то по університетських або й по губернських містах, але й по повітових, де все-таки з 50-х років почали {стр.195} закладатись публічні бібліотеки, перед котрими, наприклад, на просвітську сором і глянути, а іноді й на селах, де дві родини виписують одна "Вестник Европы", а друга "Отечественные записки" та й міняються ними, й дають навколо - побачиш було багато більше зв'язку з цивілізованим світом, більше смаку до інтелектуальних інтересів, ніж у Галичині в самому Львові {Майже точнісінько таке саме казав мені й один молодий поляк, котрий прожив роківз 2 в Галичині, ві Львові й у Кранові.}. Одначе вернемось до оповідання хронологічного.

На другий день треба було взятись пряміше за діла, Найважніших було два: 1) вияснити літературні відносини до "Правди" свої й інших прогресистів, галицьких та й наших, українських; 2) вияснити відносини загалу галицьких народовців до магнатсько-клерикального програму Качали.

Пішов я до редактора "Правди". Чоловік, як у нас кажуть, з Толком, не скорий, але розважний, не дуже одвертай, але й не крутій; нагадує трохи кацапську приповідку: "Хохол не соврет (не збреше), да и правды не скажет", коли перевернути цю приповідку з кінця. Побалакавши про свої статті, що застряли в "Правді", а також про Цюріх, про штунду (стаття О. Т[ерлецького]), я все-таки, кажучи словами дівоцьких пісень, "дізнавсь правди" редактора "Правди", Зводилась та "правдонька" ось на що: "Може, Вам там у Цюріху та й на Україні інакше й не можна, як так поставити українську справу, як Ви ставите, але в нас у Галичині так не можна; Ваш напрямок просто буде противний нашим попам, нашій єдиній інтелігенції; вона од нас рішуче одвернеться і пристане до "Слова".

Я згоджувавсь, що справу світської незалежності і прогресивної літератури й політики в Галичині треба проводити обережно і без провокації проти попівства. А все-таки я стояв на тому, що нема резону навіть вузькоутилітарного зрікатись на користь клерикалізму не тільки європейських наукових і політичних думок, але й ліпших традицій самого навіть галицького народовства 1862 - 1864 рр., котре, власне, через те й одпихнуло од себе "славістів", що ті почули світський дух в першій громадці народовців-козакофілів, котрі були й по професіям початками світської громади в Галичині. Розростаючись через приплід людей світських професій, із студентів, яких все-таки тепер єсть уже {стр.196} сотні, та із освітніших міщан та селян, котрих треба заінтересувати, порушуючи їх реальні інтереси і розширюючи їх світську науку, до котрої ж у них не може не бути інтересу, прогресивно-народовська громада стане спочатку на невеличкий та міцний грунт, котрий дедалі буде розростатися і до котрого потроху стане переходити також живіша й чесніша частина самого попівства. Згоджуючись із тим, що тепер чесний і розумний чоловік в кар'єрі попа може немало прислужитись народові як людина, котра попри богословію вкусила й світської науки, я все-таки вважав це зовсім нелегким ділом при нагніті, який іде на попа згори, від ієрархії, а надто в римсько-католицькій церкві. Галичина - не Сербія з її національною церквою, котра не має ніяких традицій панування. В Галичині навіть неможливий краєвий, національний клерикалізм; галицький клерикалізм мусить бути частиною австрійського клерикалізму, а цей став рішучо частиною ультрамонтанства, ecclesiae militantis Romanae {Збори мілітаризованих римлян (лат.).- Ред.} котра, окрім своєї звісної всесвітньої політики, спеціально в Галичині тягне просто навіть до того, щоб злити унію до останку з католицизмом, а руськість з полонізмом,- так що клерикалізм у Галичині консеквентно навіть іде до винародовлення русинів. В усякім разі клерикалізм в Галичині, безпремінно ультрамонтанський, веде до свого роду сепаратизму галицького од русинів навіть буковинських, а тим більше од українських, між котрими ні один з людей, власне, релігійних не пристане до ультрамонтанства, а люди думок безконфесійних (як більшість інтелігенції в Росії) не пристануть ні до якого клерикалізму. Побачивши, що українофільство в Галичині, тобто в єдиній країні, де воно може стати серйозним громадським рухом, поки в Росії нема політичної волі, являється з прапором клерикалізму, тобто культурної реакції, освічені українці вкінець відвернуться від українства і пристануть цілком до великоруських прогресивних напрямків. А без підмоги з російської України навряд щоб навіть формально-національний рух міг у Галичині втриматись і не вилитись цілком у мертвородне рутенство, котре, нарешті, й є дійсною основою й самого славізму. Так ліпше вже галицьким народовцям стати рішучо, хоч найпоміркованіше, осередком прогресивного напрямку європейсько-українського і потроху та безповоротно завойо-{стр.197}вувати для нього грунт в народі галицькім, а далі й у державі австрійській, поки прийде час і на Росію.

Звісно, я не міг переконати редактора "Правди", хоч мені показувалось, що він признавав слушність деяким моїм резонам. Моя програма, видимо, була для нього ризиковною. В усякім разі він згоджувавсь давати місце в "Правді" і статтям нашого напрямку і обіцявсь печатати далі мою почату вже працю ("Література рос[ійська], великор[уська], укр[аїнська] і гал[ицька]"), тільки з своїми увагами. Я проти останнього не мав нічого і навіть згоджувавсь на те, щоб полемічні уваги зоставались і в осібних відбитках, чого, зрештою, редактор не зробив. Так наша справа спеціально з "Правдою" мовбито влагоджувалась.

Гірше було зо справою програми Качали. Перш усього не тільки редактор "Правди", а й усі народовці львівські держали себе в цій справі так, що, як кажуть, і в ступі їх не спіймаєш. Ніхто з них не боронив цеї програми. Редактор звертав мою увагу навіть на те, що брошури Качали видані тільки як прилога до "Правди". Але й в той же час ніхто не згоджувавсь на те, щоб виступити проти тих брошур і навіть не згоджувались дозволити, напр., мені написати свою думку в формі листа до ред[акції] "Правди". Найбільше довелось мені говорити про це з Корнилом Сушкевичем, до котрого навіть вислав мене редактор, сказавши, що він сам, власне, не самостоячий хазяїн у "Правді", котра залежить од громади, а тут найбільше має впливу К. Сушкевич.

К. Сушкевич показавсь мені чоловіком доволі енергічним (що рідко серед галичан, взагалі апатичних), досить бистроумним, але з умом більш аналітичним, ніж синтетичним, та ще й в додатку виправленим більше на адвокатський, ніж на науковий лад, і навіть на поверховно адвокатський лад: в крайній пригоді перескочити через річ, викрутитись софізмом, формалістикою, навіть не оглядаючись на те, що сам же недавно говорив. Коли я заговорив з ним про програму Качали (котра, нагадаю, приймала основи магнатсько-ультрамонтанської партії австро-польської в імені 16 мільйонів русинів, тобто й нас, російських українців), Сушкевич попробував було відповідати мені таке: "Даремне Ви звертаєте увагу на такі речі! Мало хіба пишеться в нас дурниць? Я сам перший навіть не читаю більшої частини того, що у нас пишеться. У нас нема, власне, ні літератів, ні політиків. Отак іноді пише собі чоловік, що в голову {стр.198} забреде" і т. п. Коли мене не задовольнили такі резони, то К. С[ушкевич] почав говорити й таке: "Вся наша політика - на піску, на вітер, бо наш народ не розвитий. Власне, повід, з котрого пише Качала,- справа соймової чи безпосередньої репрезентації в раді державній, для народу нашого цілком пустий. Чи так, чи сяк, а русинам тепер у парламентах не бувати, а народовцям тим менше. Ну, а Качалі обіцяли 6000 ринських, коли він буде підпирати соймову систему,- він і згодивсь для того, щоб гроші ті віддати на народну просвіту, єдину справу в Галичині, варту серйозної уваги. "Та я б,- казав К. Сушкевич, сміючись своїм грубеньким сміхом,- та я б і за 300 ринських продав усякі сойми і парламенти наші". (Потім 6000 ринських, подарованих Качалою на просвіту в акціях якоїсь зал[ізної] дороги, й дійсно звелись на щось недалеке від 300 р.)

Подібним же способом перескакував К. С[ушкевич] і в справі клерикалізму. Спершу він навіть сміявсь, коли я йому розказував, як другі народовці бояться втратити піддержку попів. "А як же,- казав він,- у кас у "Просвіті" (а тоді майже вся народовська політика й організація обмежувалась на тов[аристві] "Просвіта") все хотять попів до себе притягти, а чого попам до "Просвіти" приставати? Яка їм користь з просвіти хлопської? Та мені не один піп казав просто в очі: Ви хочете просвітити хлопа; аже ж коли хлопи, будуть просвічені, то ми, попи, підемо з торбами. Я й сам казав не раз нашим: робімо самі, притягаймо народ до себе просто, то й попи тоді самі до нас прийдуть". Але другим разом, коли я йому показував, як мало в виданнях "Просвіти" реального та світсько-наукового матеріалу, а як забагато церковщини, то К. С[ушкевич] повертав на таке:

"Ото-бо справжні фанатики Ви й єсть! Вам непремінно треба попам роти позатикати. Ми толерантніші. Ми такі ж атеїсти, як і Ви, та ми всім волю даємо. Нехай і піп пише про своє; нехай друкують для народу церковщину, коли народ її любить, а згодом будуть реальні книжки й наукові".

Коли ж я питав К. С[ушкевича], коли то буде, чи виробляється план таких видань або чи не можна б нам, українцям, вкупі з "просвітянами" видати серію книжок, котра б давала популярну енциклопедію, викладену позитивним ме-{стр.199}тодом (я тоді вірував, що наша компанія, а надто молодші, про котрих мені писав один приятель середнього віку, зможуть виробити таку енциклопедію!), то К. С[ушкевич] починав говорити мені щось таке, що й зрозуміти було важко, але зводилось на те, що нічого такого, про що я говорив, "Просвіта" печатати не буде. І довго після того "Просвіта" (в котрій тоді К. С[ушкевич] явно первенствував) не хотіла печатати не тільки чогось такого, що б вело народ до національного світогляду, а навіть майже нічого чисто утилітарного (про хазяйство, права і т. ін,), а коли я докоряв їй, напр., в "Киевском телеграфе", що вона нічого не дає народові, окрім "візантійських казок", то "Правда" одповідала, що так і треба, бо, мовляв, перш усього треба підняти в народі моральність, а тоді вже думати про речі практичні.

На ніщо зводились і мої розмови з К. С[ушкевичем] ще про одну справу, ініціатива котрої належить почасти мені, а почасти моєму віденському приятелю-кореспондентові. Пишучи для "Вестника Европы" ту працю, що появилась в 1873 р. під назвою "Русские в Галиции" і "Литературное движение в Галиции", я вкінець допевнився в тому, як важко довідатись навіть елементарних досвідів про реальний стан життя галицького через недостачу літературних джерел. Обертавсь я листами до різних осіб, але пожитку було мало. Взагалі тоді і навіть на пізніше я дійшов до такого виводу, що недостача знаття своєї країни є немов спеціальна ознака галичанина {Galiciani sunt species gentium quae de patria sua minime sapit (Специфічна риса галичан - не знати мінімуму про свою землю (лат.- Ред.), написав би я, коли б був таким Герберштейном.}.

В початку 1873 р. ми дописались з моїм січовиком-приятелем до того, що добре б було скористуватись зборами членів "Просвіти", щоб виробити програму досліду Галичини, поділити працю і приступити до пророблення частей тої програми. В прилозі я подаю лист того приятеля, де єсть і нарис тої програми, котру він хотів подати просвітянам. Тільки ж справа чогось затягалась і, видимо, зводилась на ніщо. Позаяк приятель радив мені поставити цю справу через Навроцького "в клубі у Сушкевича", то я, бувши у Львові, й обернувсь з тією справою просто до Сушкевича.

Тільки ж з того нічогісінько не вийшло. С[ушкевич] не схотів подати програми до свого клубу навіть і тоді, коли {стр.200} автор її приїхав сам до Львова в часи мого пробування там. "Нема кому в нас робити; дайте спокій! Згодом поволеньки зробиться!" - ось таке відповів він. Переглянувши програму у прилозі, земляки побачать, що й досі нічого майже й не почато робити з того, що ми пропонували, окрім "Бібліографії І. Левицького", та почасти книжки Павлика про читальні, та деяких оглядів В. Лукича та В. Коцовського в самі останні вже роки.

Через кілька днів після того, як я приїхав у Львів, набігла туди несподівано для мене зовсім нова, дуже важна праця. Сушкевич прочитав мені лист з України одного старого українського патріота, давнього мого знайомого, котрого я не бачив більше десятка років, котрий був перед тим у Галичині й розмовляв зі львівськими українофілами про громадські справи і дав себе переконати, що справи ті не посуваються наперед єдино через бідноту галицьку на гроші. Вернувшись у Росію, патріот цей зібрав кілька тисяч рублів, котрі й мусили незабаром прибути у Львів, але з умовою, щоб вони поступили не до приватних осіб, а до публічної інституції, котра для того мусила бути заложена. Патріот прохав, щоб зараз же галицькі народовські нотаблі приступили до редакції статуту такого товариства і щоб в тій редакції взяв участь той пан, що привезе гроші, а також і я. Незабаром явивсь сподіваний українець і показав нам у "Бесіді" пачку 6000 рублів. В той же час над'їхав згаданий приятель-січовик, а по ньому й Євг. Желехівський. Кілька разів збирались ми для нарад над статутом нового товариства, котре поклали назвати Тов[ариство] імені Шевченка.

Я вже не пам'ятаю тепер деталів цього статуту, котрого конечну редакцію мусив виробити К. Сушкевич як юрист, але головні точки, на котрих найбільш напирали два росіяни і котрі підпирали молодші галичани - січовик і Желехівський, були: 1) щоб товариство мало переважно науково-літературну ціль, причому й направляло б свою працю перш усього на дослід народного життя на Україні, 2) щоб доступ до нього був найлегший для кожного русина і щоб адміністрація його була якнайбільше поставлена в зв'язок з загалом членів, 3) щоб спеціально були прибрані способи для того, щоб і позагалицькі, і позаавстрійські українці могли мати якнайбільше участі в товаристві, аби воно було інституцією дійсно всеукраїнською.

Нехай цікавий читач порівняє ці наші точки з тим статутом, з яким на ділі товариство вступило в життя і котрий {стр.201} був вироблений після того, як ми, два згадані українці-росіяни, виїхали з Галичини, а далі нехай пригада всю практику Товариства ім. Ш[евчен]ка, а найбільше в перші ж роки його існування і, нарешті, недавні наради про його реформу, і тоді судить, чи слушні, чи не слушні були повищенаведені точки. Я ж в слідуючій голові розкажу, які наслідки викликало на Україні те, що ті точки статуту Тов[ариства] Шевченка, прйняті всіма членами первісного редакційного комітету, були зараз же по нашому від'їзді зі Львова зломлені львівським народовським кружком, котрий виробив офіціальний статут товариства і забрав у свої руки те товариство.

Оце, власне, були найважніші справи, про котрі я розмовляв на цей раз у Львові з корпусом народовців, мовбито ex officio {З обов'язку, по службі (лат.).- Ред.}. Але, окрім того, бували часті розмови більш приватні, особисті з тим чи іншим з народовців, хоч і вони все повертались до справ загальних.

Варто було б спом'янути про знайомство з Федьковичем, та про це я написав осібний мемуар для пр[офесора] Смаль-Стоцького, то й не хочу тут розказувати те ж саме вдруге. Скажу тільки про загальне вражіння, яке зробив на мене тоді австро-руський Шевченко.

Федькович видавсь мені капіталом, котрий і сам себе не вміє вжити як слід, і ті, що навколо нього, не вміють, і котрий через те просто щодня пропадає і навіть деморалізує громаду приміром свого пропадання. З глибоким жалем зоставались ми з жінкою всякий раз, коли виходив од нас Федькович - а заходив він до нас частенько, хоч усі говорили про нього як про дивака та відлюдка. Та що порадити, ми не знали...

З других львів'ян до нас частенько заходили Володимир Ганкевич і ще один молодший галичанин-літератор, котрий і мене не раз закликав у свою невеличку господу. Обидва були люди симпатичні, хоч літератор був трохи дразливий (Poetarum irritabile genus {Поетам властива дразливість (лат.).- Ред.} !); до того літератор був чоловік досить працьовитий, що, як звісно, не часто трапляється в нашій расі. Не раз він мені читав свої твори й переклади. {стр.202} В перших я не дуже смакував, може, через те, що вони були найбільше поетичні, а нам, російським українцям, поезії з галицькою акцентацією майже всі видаються якоюсь чудною прозою більш, ніж поезією. Через що це так -не скажу, хоч пісні народні галицькі не роблять на нас такого вражіння, а здаються нам такими ж, як ї наші. Бачачи працьовитість літератора, я радив йому взятись систематично за переклади на нашу мову ліпших творів, напр., німецької нової літератури, і, відповідно своїм поглядам на натуральність зросту нашої літератури знизу вгору, радив перекласти напочаток "Шварцвальдські оповідання" Ауербаха. По тому, як скривився і замислився літератор, коли я таке сказав, в мене пробігла грішна думка, чи знає він те оповідання. В усякім разі він з явною нехіттю відповів мені: "Хм! Ні! Я до таких речей не маю смаку! Мені так якби що-небудь класичне!"

Володимир Ганкевич явно симпатизував з думками, котрі я висказував, згоджувавсь часто з моєю критикою галицьких справ, але більше на самоті, а при других, "авторитетніших", більше мовчав, а іноді й озивавсь за ними, причому зараз видно було в аргументації його адвокатську виправу - не таюсь, страшенно мені прикру. Але в чому Ганкевич був великий, безповоротний радикал для тодішнього галичанина, так це в жіночій справі. Він з ентузіазмом говорив про російських жінок, про їx образованість, рівність з мужчинами і т. ін. "Ніколи не оженюся з галичанкою,- казав було він,- ні з русинкою, ні з полькою. То якісь ляльки, а не люди".

Одного разу ми сиділи вдвох у літератора. Розмова зійшла на клерикалізм.

- Я вільнодумний, - сказав літератор, - але релігія потрібна для моральності хлопів і кобіт.

Ганкевич не видержав:

- Е, ні вже,- каже,- або для всіх, або вже ні для кого! - і почав оступатись особливо за жінок, що, мовляв, освічена жінка нічим не різниться од образованого чоловіка.

- Ну, скажіть мені,- сказав через кілька хвилин літератор, обертаючись прямо до мене,- чи у Вас завше так, як ось я бачив отут. Зайшов я до Вас у готель, Вас не було, а Ваша жінка розмовля з NN (січовиком, що приїхав саме тоді до Львова). Оце Ви підете на лекцію чи де, а жінка Ваша може сама приймати мужчину?! {стр.203}

- А чому ж ні? - запитую.

- І Ви не боїтесь?!

- Чого?? - запитую сміючись.

- Ну, я б боявсь! - одказав літератор. Ганкевич почав гаряче доказувати:

- Коли жінка по своїй волі, знаючи чоловіка, йде заміж, а чоловік теж по волі вибирав собі жінку, то чого їм не вірити одне одному і т. п.? Де більше сторожі, там більше й неморальності {Коли не помиляюсь, Ганкевич перед тим побував трохи в Росії.}.

-Та може, й так... А тільки я б завше боявсь лишити свою жінку саму з мужчиною,- сказав літератор і замислився.

Треба, зрештою, сказати, що був один пункт, на котрому усі знайомі мені народовці були радикали,- це справа перевозу в Росію цюріхського "Впереда", не глядячи на його нігілізм. Кілька днів передо мною проїхав через Львів С. Подолинський і привії цілих дві скрині "Вперед[а]" і деяких брошур того ж характеру. Він успів роздати декому з народовців по екземпляру нової книжки, цілий зміст якої був навіть для мене секретом, бо, бачите, цюріхські конспіратори казали, ще не треба нікому показувати за границею, аж поки не перевезений буде перший транспорт у Росію. Тільки дорогою з Цюріха до Мюнхена С. Под[олинський] признавсь мені, що між його пакунками їде "Вперед"; і, виїжджаючи поперед мене з Мюнхена, питав мене, з ким би у Львові вмовитись, щоб поміг перевезти через кордон ті пакунки, про що розмовляли зі мною впередчики й у Цюріху. Я дав йому кілька адресів і візитових карточок, хоч особисто сам Подолинський знав у Львові більше людей, ніж я, бо він їхав у Цюріх через Львів і Відень. Але Подолинський казав, що моя рекомендація поможе йому ві Львові {З того, що розказано в попередній голові, а також в моїй книжці "Историческая Польша и великорусская демократия" видно, в чім я сходивсь, а в чім не сходивсь з кружком впередців, але я вважав своїм обов'язком помагати розширенню в Росії всякого вільного слова, тим паче, що я сподівавсь, що наш гурт матиме в Галичині чи так чи сяк і свій орган. В справі відносин моїх спеціально до С. Подолинського, про котрі навіть напечатано лист його батька в "Русской старине", я мушу сказати, що С. П[одолинський] ніколи під моїм впливом, власне, не був. В 1870 р. я бачив його раз чи два в Киеві в одному кружку молодіжі, де Зібер читав свої реферати про Маркса; потім я в початку 1873 р. дістав од нього з Цюріха лист, в котрому він прохав у мене згаданий реферат про Шевченка, далі він мені прислав літографовану програму "Вперед[а]", на котру я послав свої уваги, не згідні з многими точками загальними і спеціально в польській справі. Про це ми спорились не раз і в Цюріху, але С. Под[олинський] зоставсь впередчиком досить переконаним. Опісля вже він починав зближатись до моїх поглядів, але наші публічні взаємини були більш у тому, що С. П[одолинський] поручав мені друкувати його готові праці, котрі я іноді мусив місцями поправляти-в якому змислу-чи в гострішому, чи в поміркованішому, читач побачить в свій час. На друк тих своїх праць С. Щодолинський] вислав мені гроші по рахунках друкарень.

Коли ж в 1879 р. С. П[одолинський] зачав видавати своїм коштом періодичну "Громаду" (проект, котрому я довго протививсь,- покликаюсь на М. Павлика) і коли розлютовані за те його родителі (про котрих С. П[одолинський] завше казав мені, що вони знають і навіть в основі поділяють його погляди) здумали покарати його, мов малу дитину, і залишили його без грошей, так що по смерті свого першого сина С. П[одолинський] навіть телеграфував мені, щоб я вислав йому 100 фр[анків] на похорон, і потім незабаром заболів, розстроєний, між іншим, і тією мукою, яку йому завдали освічені і багаті родителі його, то він зоставив за своєю "Громадою" довгу 900 фр[анків], котрий я й виплатив сам. Пишу це не для того, щоб убіляти себе від болота, кинутого на мене родителями С. П[одолинського] в "Русской старине", а для характеристики тих російських кругів, до котрих належав батько С. Подолинського, один з поетів "пушкінської плеяди". Додам, що С. П[одолинський] був єдиний син у своїх родителів і що маєток їх, котрий вони так берегли, купив у них бувший київський ген[ерал]-губ[ернатор] Чертков, орган котрого "Киевлянин" приймав досить велику долю в нагінці на С. Под[олинськ]ого і на мене з приводу періодичної "Громади" якраз перед тим, як влагодилась оця спродаж.}. {стр.204}

Приїхавши у Львів, я довідавсь, що справа перевозки "Впереда" досить там звісна і всі до неї показували симпатію. Декому я заявив своє здивування і почув відповідь: "А нас що то обходить? До наших соціалізм не пристане, бо в нас соціальної квестії нема". Таке, між іншим, казав і К. Сушкевич.

Через кілько часу й галицько-польська преса, і, власне, такий "Dziennik Polski" навіть з превеликою похвалою говорив про "Вперед" і про російських "соціальних революціонерів" як про "єдиних чесних москалів". Я тоді більше зрозумів галицьку логіку. "Против Москви й соціалізм добре, а до нас він не пристане, в нас соціальної квестії, мовляв, нема!"

Тільки ж який голос підняли ті ж самі польські газети, а з ними вкупі й русини-народовці з "Правдою" на чолі, коли трохи згодом поліція зачепила кількох русинів, а у них знайшла видання впередські і українські книжки соціалістичного характеру, а в одного знайомого їм і мені росія-{стр.205}нина також листи з редакції "Вперед"! Але ця історія належить уже до дальших голов моїх споминів. Тепер я тільки зверну увагу читачів на те, що, власне, львівські народовці, котрі противились ширенню моїх думок культурних і громадських як мовбито нігілістичних, приняли й ширили безпечно ті самі російські твори, в котрих соціалізм виливсь у такій, власне, формі, з якою я не міг солідаризуватись, між іншим, і як свідомий українець, і з котрими мусив навіть полемізувати спершу усно, а при першій змозі й печатно. Звісно, вони думали, що "проти Москви" все можна, хоч і в Москві, тобто в Росії, єсть же й українська молодіж, котрій приходилось вибирати між "Правдою" і "Впередом". Але вони не подумали, що "Вперед" же буде ширитись і серед галичан, котрим теж прийдеться рівняти його з "Правдою" ж... Познакомившись досить з народовцями, я схотів заглянути й до "славістів", хоч і знав зарані, що я там знайду. Я поклав зовсім обминути публіцистів партії, бо бачив у їх заходах явно вже антипатичні способи прямого доносу, та ще й на два боки: у Відень, і в Москву (у народовців донощицька струна тоді ще майже зовсім не бриніла), і поклав подивитись тільки на "Народний дом" та познайомитись з одним ученим партії. В "Народному домі" я знайшов, консерватора (пок[ійного] Палюха), і він мені одповідав на питання про бурсу, про видатки на добродійні цілі, але головного для мене, музею і бібліотеки, не показав. Каже: все невпорядковано. А коли буде впорядковано? Не звісно; нікому працювати.

Ученого я застав у Святому Юрі. Він прийняв мене боязненько і не через те, що я був би то українофіл (здається, він про мене, яко такого, не чув), а як російського чиновника. Скоро по привітанню він почав мені жалітись, як "принаслідують" поляки всякого русина, котрий має стосунки з росіянами, і ніяк не хотів згодитись з тим, що я йому казав, тобто що тут, між іншим, винні й самі ті русини, бо вони роблять самі якусь таємність зі своїх взаємин. "Коли Ви, як кажете, ніяких цілів політичних не маєте, а тілько наукові та національні,- казав я, то й поставте їх одверто та й показуйте зуби кожному, хто на вас кинеться, то потроху й привикнуть та й перестануть чіплятись". Учений на те почав мені вираховувати, скільки він потратив на тому, що його обійшли посадами, на котрі він мав право, і все лиш за те, що його вважають за "москвофіла". Рахунок був чималий. {стр.206}

- А що я за те з Росії дістав? - спитав учений мов про себе і потроху перейшов до своєї любимої праці, до якогось географічно-археологічного словника і дійсно ожививсь, коли заговорив про це.

Показав він мені й кілька уривків тої праці. На мене повіяло духом антикварів XVI-XVII вв., з тою різницею, що у них, а надто у італьянців і голландців, було більш Живого нюху або хоч артистичного чуття та архітектурного інстинкту. А тут якісь шматочки без початку і кінця, без провідних ниток, немов миша нагризла кавалочків, серед котрих іноді виявлялись і дорогі.

-Ну, ось я показував свою роботу графу Уварову,-казав учений своїм язичієм,- питав, чи не можна б у Росії видати її, так він нічого не сказав. От Вам і Росія! А тут "яринаслідують".

"Вот вам и настоящие русские!" - думав і я, прощаючись з галицьким ученим. Посадити б його справді серед "русских учених" в Петербурзі або в Москві - чи признав би там його хто-небудь за свого? Я пригадав собі те, що мені розказували професори одеські про той сюрприз, який зробив серед них і своєю мовою, і своїм змістом лист Головацького, котрого слов'янофіли й міністр Толстой хотіли було посадити в Одесі на кафедру "русского языка и словесносте", і як сам Толстой, котрий случивсь на той час в Одесі, побачив, що така професура в Росії може бути справжнім скандалом, і сказав, що для Головацького він має "другоє назначение". А цей новий екземпляр "настоящего русского" із Св[ятого] Юра перевищав усе, чого навіть я міг ожидати.

Пора вже було їхати додому, так треба було діждатись пакунків з книгами, надісланих з Гейдельберга. Щоб заповнити час, я почав оглядати деякі місцеві "достоприме-чательности". Коли чую, що вже скінчились гімназіальні вакації, незабаром почнуться лекції в гімназіях. (А в університеті ще ні, через що, між іншим, в цей проїзд я не бачив у Львові ні університету, ні його професорів). На "Бесіді" я побачив кілька нових лиць, але вже ніколи було й знайомитись з ними. Одно тілько мене зацікавило іменем, котре було підписане, між іншим, на одній досить радикальній брошурі, виданій в 60-ті роки. Мені сказали це ім'я, показуючи на кругловидного мужчину за карточним столом у "Бесіді". Поки я стискав йому руку, він, якось по-солдатському витягшись, сказав мені, мов командиру: {стр.207}

"Скажіть, будьте ласкаві, щоб на мене не накидали іншого громадського діла, я хочу викінчити граматику; я вже раз писав був, так вони десь згубили в "Просвіті".

Я не знав, що й відповісти, і потім, буваючи в Галичині, якось боявсь і приступитись до цього чоловіка і не сказав з ним і п'яти слів, тим паче, що мене остерігав од нього й Куліш, котрий мав з ним стосунки в 60-ті роки. В 1876 р. цей же самий муж напечатав мені чимало компліментів за "Переднє слово" до повістей Федьковича, коли воно вийшло окремою книжкою в Галичині. Тільки ж слідом за тим, коли через арешт галицьких "соціалістів" в 1877 р. з мого імені зроблено було страхопуд в Австрії, той же самий чоловік напечатав на мене особистий пасквіль, в котрому розказував, як я, мабуть, чи не посланий російським урядом, змагавсь затягти львівських народовців у московський нігілізм, як вони зірвали зі мною всякі відносини й як я тоді почав наводити на них поліцію австрійську і т. ін. Я згадую цього чоловіка і ці деталі, котрі радий би був проминути, для того, що й вони мені здаються характерними: в Росії ні серед москалів, ні серед українців я не бачив ні того способу пошани, з яким говорив зі мною той чоловік, ні такого, власне, сорту пасквілів. А в Галичині бачив не раз і чув про такі речі од других теж не раз...

Днів за два до виїзду, почувши, що лекції в гімназіях уже почались, я спитав двох учителів руської гімназії, чи можна мені прийти до них на лекції. "А чому ж?" - кажуть. І ми вмовились про години.

Коли це в "Бесіду" входить нова особа. Мене підводять: "П[ан] директор руської гімназії". Я дуже радий і кажу йому про велике щастя, що я таки не виїду зі Львова, не побувавши в руській гімназії, єдиній на світі з нашою викладовою мовою.

- От,- кажу, обертаючись до професора, котрий мене рекомендував,- добродій NN дозволив мені прийти завтра о такій-то годині на його лекцію. Сподіваюсь, що й Ви позволите,- прибавляю з формальної віжливості.

- Ні,- каже,- не можна без дозволу шкільної ради!

Мене мов водою облито. Та й професори змішались, а один замітив, що, певно, можна й без шкільної ради.

- Ні, ніяк не можна!

Я просто ухам своїм не вірив. Скрізь,- в Німеччині, в Чехії, в Італії, Франції, Швейцарії,- досить було мені увійти в школу, обернутись чи до директора, чи до вчителя, {стр.208} сказати, що я сам професор, або показати карточку, то всі двері мені були відчинені, все мені показувано, давано статути, справоздання, програми і т. ін. А тут я приїхав до єдиної гімназії з моєю рідною мовою - і зась!.. Кажу це все пану директору.

-Не можна без шкільної ради,- відрізує коротко й сухо.- Напишіть у шкільну раду.

- А коли відповідь можна получити?

- За тиждень або за два.

А я позавтрому мусив виїздити зі Львова у Київ, куди й так уже спізнився!..


pisma@dragomanov.info,
malorus.org, копилефт 2006 г.