|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
З 1874-ого року і в 1875-тий перейшла згадана в попередніх головах наша тяганина з "Правдою" і з Тов[ариством] ім[ені] Шевченка. Як і перше, "Правда" не хотіла печатати ні наших, ні січових статей, в котрих бачила противне своєму консервативно-качалівському напрямку. Ми на те сердились тим паче, що думали, що pacta conventa переслані в Галичину.
Під кінець 1874 р. настала досить несподівана пригода: появився в Києві один чоловік, котрого я знав мало, але котрий був досить близький товариш з моїми приятелями-українофілами, і появився з заміром непремінно закласти свою газету, що, як казали, він вважав за своє "призвание". Случилось так, що пані Гогоцька,- жінка професора філософії в університеті, православного гегельянця і централіста-слов'янофіла, котра перед тим взяла в найми газету "Киевский телеграф", що виходила вже від 1859 р. без програми і без толку, навіть без граматики,- увійшла з новоприїжджим у компроміс: бери, мовляв, редакцію вже готової газети. Той згодився і до ліберально-демократичної програми (написаної переважно мною) прикликав чимало сотрудників з київської інтелігенції, в тім числі багато звісних за українофілів. Через мене було покликано і кілька галичан, з котрих писав на ділі і писав чимало Навроцький. Писав він найбільше про економічні справи, про котрі тоді уперто не хотіли знати львівські народовці, бо вони, ще більше ніж москвофіли, стояли на тому, що економічна нужда галицького хлопа виходить від його "п'янства та лінивства".
З "К[иевским] телеграфом" 1875 р. вийшла кумедна річ. Звичайно, українолюбці по обидва боки Збруча говорять про Галичину як про український П'ємонт. А тепер виходило, що більше освічені галичани, навіть такий Навроцький, котрий мав особисті тісні зв'язки з львівськими народовцями, мусив, щоб подати свої думки або й просто {стр.245} зібрані ним по офіціальним джерелам факти про економічне життя свого народу, обертатися з своїми дописями в Росію та оголошувати їх по-московському. Я, з свого боку, зробив з "К[иевского] телеграфа" газету критики громадського і письменського життя в Галичині, так що ніколи ні перед тим, ні після того на Україні не писалось так часто й багато про Галичину, як в початку 1875 р. в "Киевском] телеграфе".
В народовецькій печаті вживається формула, по котрій я б то тілько й думаю, що чорнити все народовецьке. Так я мушу сказати, що в "К[иевском] телеграфе" я, звісно, критично обертався до всіх галицьких партій, але не пропускав пригоди виставити російсько-українській громаді всякий порядний виступ, найменшу ознаку поступової, народолюбивої думки, свіжого літературного заходу в писанню й діяльності галицьких народовців. Коли ж "Просвіта" показала независимість, зрікшись субсидії від галицького сойму, то я посвятив "Просвіті" довгу статтю, напечатав її, окрім газети, осібними відбитками, котрі розсилав по всій Слов'янщині, де, як і в Росії, москвофільські газети ославили "Просвіту" як лакеїв і запроданців польських. Мені не раз приходилось полемізувати в "КІиевском] телеграфе" з народовською "Правдою" з поводу Товариства іміені] Шевченка й "Просвіти". Першому я докоряв за те, що воно пішло по слідам "Народного дому"" між іншим, і в тому, що стало просто комерчеським товариством, котре хотіло наживати гроші типографією, замість того щоб зразу же стати науково-літературним товариством. "Просвіті" закидав я, що вона не давала народу нічого просвітно-наукового і навіть утилітарного. Що на мої закиди відповідали львівські народовці, цікавий хай прочита в "Правді" за 1875 р. В усякім разі факт, що я мусив вести з народовецькйми товариствами й органом полеміку про такі елементарні речі, зостається фактом характерним. Оскільки з того часу подались наперед львівські народовецькі товариства і чи пригодилась на що-небудь та моя полеміка, хай судять самі читачі.
Тимчасом коли я налягав на Галичину, другі сотрудники "К[иевского] телеграфа" писали про західну Слов'янщину, в котрій один і жив, працюючи коло видання "Кобзаря" Шевченка, а другий (Сергій Подолинський) об'їхав значну частину південної Слов'янщини, звертаючи увагу на соціальні, а надто аграрні справи. В дописях і передо- {стр.246}вих статтях про Слов'янщину (остатні писались мною) проводився консеквентно поступово демократичний і федеральний погляд. Сміло скажу, що на Україні не було ніколи видання, котре так би підходило по своєму напрямку до програми Кирило-Мефодіївського братства 1847, звісно, з відповідними часу змінами, як наш "Киевский телеграф" 1875 р.
Одначе з самого початку виявилось, що стан нашого "К[иевского] телеграфа" непевний. І своїм радикальством, і своїм українством, і критикою городських і краєвих справ, і просто конкуренцією "Киевлянину" він викликав проти себе багато ворогів, котрі вхопились за слова "украинский сепаратизм" як за найліпшу палку проти нашої газети. До того й усередині газета була не кріпка. Гогоцький, реакціонер і катковець, а до того й Плюшкін, лютував на свою жінку і трохи не на базарі кричав, що вона попалась в руки сепаратистам. Сама Гогоцька не так-то рада була новій редакції, котра зразу потребувала більше видатків, ніж давала доходів, і стала докоряти нашій редакції, що вона не стоїть на грунті "чистого прогресу й демократії", а занадто привносить націоналізму. "Редактор по призванію" з патентованих українофілів став органом думок Гогоцької, а незабаром і кинув "К[иевский] телеграф" і потім появився з своїми статтями навіть у "Киевлянине". Місце його в "К[иевском] телеграфе" заступив один наш знакомий, не патентований українофіл, і під його редакцією хоч не обходилось без клопотів, та все-таки хоч не було спорів про літературний бік справи, про тенденцію. Газета почала пускати корені. Так зате й ворогів її прибавилось більше, і вони напирали на Гогоцького, роблячи його відвічальним за українофільську газету його жінки. Гогоцький став вриватися до жінки, коли в неї бував наш редактор, чіплявсь до нього.
А з другого боку, патентована українофільська братія мало робила для газети; більша частина з тих, хто формально обіцяв бути сотрудниками, не давала нічого. Вся праця лягла на 4-5 чоловік, котрим, нарешті, увесь стан речей огид, і вони просто поставили перед братією питання, чи не лишити нам "К[иевского] телеграфа"? Більшість рішила не лишати, хоч за те, щоб лишити, подали голоси всі писавші, котрі незабаром майже всі стали емігрантами: я, С. Подолинський, Зібер, Волков.
"Це значить, ми присуджені на каторжну роботу,- {стр.247} обернувсь я до тих, що самі писати не хотіли, а з легкою душею подавали голос за те, щоб другі писали.- Ну, так я кажу просто, що на безсрочну каторгу я не йду. Протягну ще якийсь час, і коли все буде по-старому, то кажу наперед: утечу з цього Сибіру, не питаючись ні в кого".
Треба сказати, що мій стан у "К[иевском] телеграфе" був найтяжчий. Злоба проти газети направлялась переважно на мене, котрого робили відвічальним навіть за ті статті, про котрі я не знав або котрим був противний в редакційній раді. Гогоцький спеціально лютував на мій сепаратизм, і коли редактор (другий), щоб утихомирити його, сказав йому, що я не можу бути сепаратистом, бо я автор статей у "Правді" - "Література російська, великоруська, українська й галицька", то Гогоцький іменно на ті статті й подав донос міністру Толстому, вказавши йому там на осуду його шкільної політики.
Тим часом у товариства, в українофільській братії я не тільки не мав потрібної помочі, а почав натикатись на опозицію дужчу, ніж у попередній рік. Мотиви тієї опозиції досить складні, і я далеко б оді йшов від австро-руських справ, якби став розбирати їх. Скажу тілько про те, що виставлялось наверх опонентами. Виставлялось же ними те, що я занадто мало даю ваги національності, українофільству, а занадто далеко йду в своєму європействі і занадто багато роблю уступок всеросійству. Говорив таке тепер найбільше один товариш, котрий торік найбільше піддержував мене в подібних спорах.
Раз я йому насамоті нагадав торішнє і спитав, що змінилося з того часу в його і моїх думках або в обставинах. "А змінилось те, що торік Вам робив опозицію NN, а тепер його нема, то Ви остались без рівноваги. От я її й держу". Я нічого не зрозумів у таких резонах і замовк.
Між іншим, опозиція виявила себе доволі сильно, коли я читав проект статті в "К[иевском] телеграфе" на роковини Шевченка. Товариш, котрий споривсь зо мною для "рівноваги", досить гостро скритикував мою статтю. Я бачив, що багато згідні з ним. "Ну, я беру назад свою статтю,- сказав нарешті я.- Тільки зробімо по-англійському: хто повалить міністерство, той склада нове. Пишіть Ви статтю на роковини".
Рівноважець одмовляється, почина говорити, що ми не так радикально розходимось і т. ін. Згодились на середнє: вибрали комісію, котра мусила зо мною переробити стат-{стр.248}тю. Звелось на незначні поправки, та цензор порішив справу по-своєму: заборонив усю статтю як занадто українофільську!
Товариш, споривший зо мною для рівноваги, почав виступати проти мене і в галицьких справах, коли я радив написати що в Галичину. Частіше всього він жалівся, що я вже дуже багато хочу займати людей Галичиною, і прозвав мене "Михаил Галицкий". А іноді так ставав на бік правдян. Один раз саме коло того часу, як нас, сотрудників "К[иевского] телеграфа" присуджено на каторжну роботу, я настоював на потребі вп'ять післати в "Правду" колективний лист, бо на індивідуальні правдяни зовсім не звертали уваги. Рівноважець виступив проти, але з такими аргументами: після всього, що ми спробували, очевидно, що правдяни закоренілі обскуранти, а коли так, то Найліпше просто махнути на них рукою, а коли між галичанами є поступові елементи, то ми мусимо з ними виключно закласти за границею новий орган. Це заодно могло б рішити й справу про "К[иевский] телеграф".
Теоретично це було вірно, але з практичного боку вже через те не мало вартості, що, як показало діло, наша братія не здібна була вправитись і з "К[иевским] телеграфом", і сам рівноважець не написав у "К[иевский] телеграф" ні слова, а тілько усердно говорив за те, щоб "каторжники" не кидали "К[иевский] тел[еграф]". При таких умовах слова рівноважця про новий орган за границею не мали в моїх очах ніякої вартості.
Тілько ж братія взяла їх всерйоз і рішила вибрати комісію для обсліду цеї справи. В комісію попалось кілька каторжників; хотіли назначити й мене, але я відрікся й порадив вибрати ліпше ініціатора справи. Так і сталося. Та на тому й стало.
Тим часом Гогоцька порішила справу "К[иевского] телеграфа", а іменно: відмовила нам газету. Случилось це якраз перед вакаціями. Я поклав поїхати в австрійську Русь, щоб самому придивитись пильніше до тамтошніх обставин і познакомитись найбільше з "провінціалами", серед котрих,- писав мені Навроцький,- є люди більше серйозні й здібні до поступу, ніж львівські народовці.
Але незадовго до мого виїзду приїхав у Київ галичанин - звісний Кррнило Сушкевич з жінкою. Я мусив fai-{стр.249}re les honneurs de la ville {Виконувати обов'язки гостинності (франц.).- Ред.}, показувати приїжджим місто, звісно, найбільше церкви і ті старовини, що в них заховались. Подорожні не дуже-то інтересувались тим, бо, очевидно, історії Києва не знали, а, окрім того, мадам Сушкевич, видимо, боялась, шизматицьких церков". Моєї сім'ї вже не було в городі, але дехто з товаришів жонатих закликували Сушкевича з жінкою на вечір, "на чай", по-російському, та Сушкевич всюди приходив сам, без жінки. Звісно, розмова велась про всякі речі, спорні між нами й правдянами. Я лишав споритись більше другим, хай своїми очима побачать, що то таке галицький народовець. Розмова частіше всього сходила на причини бідності хлопів, на потребу звертати увагу на економічні справи.
Раз при 20-25 душах люду Сушкевич випустив "крилате слово", істинно монументальне. "Ось ви, панове, все за хлопом побиваєтесь, кажете: землі їм дати. Але ж ви не знаєте натури нашого хлопа. Але ж як дати йому землю та лишити самого, то він ляже під грушкою та й спатиме і нічого не робитиме!"
Ці слова ліпше, ніж цілий том, малюють ступінь розвитку, на якому стояла галицька громада в 1875 р., і прибавляти мені до них нічого.
В кінці юля я виїхав у Галичину з одним молодим приятелем, котрого я буду звати X. Б. Ми поїхали на Радзівілів, щоб оглянути Почаїв. В Почаєві ми надивувались на єдину в православній Русі не темну церкву (перероблена з уніатської), на мужицькі костюми на фресках церкви, котрі представляють чудеса почаївської богородиці, на монаха, котрий розказував нам, як недавно трохи не згоріла чудотворна ікона, котра, між іншим, по легендам, втушає й пожари. В Бродах на австрійській митниці случилася з нами пригода.
Галичина - безспорно зостаток Польщі з державного погляду, :і тому не дивно, що тут поляки чиновники поспішаються помститись над Москвою, над усяким москалем, котрий попадеться їм у лапи. А митниці так і навмисне зроблені на те, щоб надокучати людям. До того ж звісно, що галицько-польське чиновництво рекрутується з раси, котра і без того рада показати свою важність над підлеглим чоловіком. Через те нема в Європі митниць більш нудних і надоїдливих, як галицькі, хіба російські.
У нас же в багажі було таке, до чого безпремінно мусили причепитись польські митарі, а власне, багато книг {стр.250} російських і українських. Я віз чимало київських видань етнографічних і популярних, щоб роздати їх по австрійській Русі. А мій спутник думав, проїхавши по тій Русі, податись через Молдавію в Одесу, а звідти в Крим, де думав зоставатись місяців 2-3, то й узяв собі, окрім всього іншого, "Отечественные записки" аж за 2 роки, тобто 24 досить товстих книги. Окрім того, мав він щось 2-3 фунти чаю і, нарешті, величезну сокиру, бо, як Гладстон, рубав для гімнастики дрова. В Києві, як ми вкладались, я йому казав, що буде з ним на галицькій митниці пригода, і обіцяв говорити за нього (він не вмів ні по-польському, ні по-німецькому) про чай і навіть про книги, але за сокиру відрікся. "Ми непремінно будемо московськими агентами в очах польських чиновників,- казав я.- А тут сокира... Як я впевню їх, що ви дрова в Криму будете рубати?!"
Сокиру X. Б. заховав так у скрині, що до неї не дійшли, а чай і книги побачили. За чай взяли якусь величеньку плату, а перед книгами стали. "Нащо пану тілько книг?" - питав чиновник, коли це другий показує йому, що і в мене повна скриня книг. Почалась розмова: куди ми їдемо? "В ріжні місця слов'янські",- кажу. "Нащо вам стілько книг?" - "Одні до читання, другі, щоб роздавати".- "А чи не можна відіслати ті книги direct куди в інше місце, а не в Львів?" - "Не можна",- кажу і т. д. і т. д.
Тим часом коло наших книг зібралась купа чиновників і слуг. Поїзд ішов ще за дві години, і нам, і чиновникам було багато часу, то можна було гаяти. Один із залізно-дорожних слуг, очевидно, русин, взяв у руки одну з моїх книг і став читати голосно заголовок: "Народные южно-русские сказки",- засміявся довольно, розкрив книгу і став читати, усміхаючись.
"Ну, так що ж буде з книгами?" - питаю я чиновника, на вид важнішого. "Ми не можемо пропустити,- каже.- Хто його зна, що там у них; може, що небезпечне".- "Але ж у вас конституція,- кажу.- То від вас що небезпечне може прийти в Росію, а де вже Росії небезпечити вільну Галичину!" - "Я не можу пропустити,- каже,- хіба начальник".- "Ну, то скажіть начальнику, що є у нас такі-то й такі книги, а ми пождемо до поїзда,- кажу я і, обернувшись до русина прислужника, прибавив: - зав'яжіть, будьте ласкаві, скрині",- і ми пішли в буфет обідати.
Трохи згодом приходить русин читатель і пита: "Ви до Львова?" - "До Львова".- "Давайте за багаж стільки-то". {стр.251} Я даю. Русин приносить квиток. Далі дзвонять, і ми йдемо до вагонів. Бачу - русин везе наші скрині до багажового вагона. До мене прибіга суворий Катон з митниці і пита: "А як же буде з книгами?" - "Вже скінчено",- кажу я. "Хіба пан говорив з начальником? З тим паном, що з усами",-показує на якогось пана віддалека. "Ні",-кажу.
Катон сам побіг до пана з усами, а русин тим часом пха наші скрині в вагон. Бачу я, Катон показує на нас руками. Бачу і міну, і жест обома руками начальника, котрі значили: "Idz pan do djabla!" Катон вертається назад, я віддаю йому салоновий поклін і вскакую в вагон. Поїзд двигається... Ми благополучно прибуваємо в Львів, куди мусили на той же час приїхати з Відня галичанин О. Т[ерлецький] і українець С. Подолинський з тим, щоб укупі з нами їхати в Гуцульщину.
Приїхавши у Львів, ми, звичайно, пішли на "Бесіду" читати газети, але ні до кого зі львів'ян я поклав собі не ходити й розмовляти з ними якнайменше. На "Бесіді" встрічні правдяни самі зачіпали спорні пункти. Я відповідав, що скінчив свої спори з правдянами і буду виступати проти них тілько тоді, коли вони будуть говорити від імені всіх русинів-українців, а тепер приїхав шукати, чи нема в Галичині других людей, з котрими нам можна працювати для народу без спорів. До нас у готель заходив Волод. Ганкевич; я лишав його споритись з моїм молодим товаришем, для котрого species hominum narodovius Leopoliensis {Специфічна порода львівських народовців (лат).- Ред.} була дивоглядною.
Одного дня X. Б. заспорився з Ганкевичем про те, як дивитись на засудженого в кримінал. Ганкевич доказував, що признаний судом злочинець є непремінно лихий чоловік, котрому не можна ні спочувати, ні помагати, котрого не слід жаліти. X. Б. проводив гуманні погляди на злочинця, звичайні в Росії ще з 40-вих років, і дивувавсь, як Ганкевич, будучи людиною університетського виховання, може таке говорити. Я замітив, що, власне, Ганкевич, як львівський докторант прав, так і мусить говорити,- коли це хтось сильно стукнув у двері, і затим в наш нумер вбігли О. Т[ерлецький] і С. Подолинський, з котрих остатній, побачивши X. Б., зараз же почав з ним боротись, поки оба не попадали додолу, чим перелякали Ганкевича та трохи й мене. Це вони пробували силу після {стр.252} того, як остатній раз боролись в гімнастичному залі в Києві, назад тому півроку.
На запит: що нового в Відні? приїжджі показали брошурку "Парова машина", і скоро С. Подолинський почав її читати. Видно було, що він був її автор. Скоро С. П[одолинський] скінчив читати ту комуністичну казку, спитав нас, що ми про неї думаємо.
Я поглянув на Ганкевича. Той замітив щось про два-три вирази. "А проти змісту нічого не маєте замітити?" - спитав С. П[одолинський]. "Нічого",- відповів Ганкевич. "А ви що скажете?"-спитав мене С. П[одолинський]. "Я про ідею казки нічого не буду говорити. Тілько я не дуже великий прихильник проводу складних соціальних ідей в казках, утопіях і т. п. Тут не показується того, що перше приходить в голову, а надто простому чоловікові: як дійти до певного ідеалу, намальованого в казці, в сні, в балеті".
Тут Ганкевич замітив, що час іти в "Бесіду", що там будуть цікаві гості.
Ми пішли, і помалу розмова звелась на наші рокові спори з правдянами. Я піддержував розмову тілько, щоб дати другим повід говорити. Особливо хотілось мені, щоб О. Т[ерлецький] як галичанин поговорив з народовцями. "Що ж ви хочете, щоб ми приставали до соціалістів?" - спитав Ганкевич, котрий звичайно в розмовах один на один брав середню ноту між нами й львівськими народовцями. "Я знаю, що ви не соціалісти,- казав я,- але коли ви зветесь народовцями, тобто демократами, то будьте хоть індивідуалістами, та все-таки правдивими, чистими демократами, а до того й поступовцями, а не йдіть на службу австрійській клерикально-магнатській партії. І на теперішньому австрійському політичному грунті є що робити демократу-поступовцю, навіть коли він не комуніст і не пристає до соціалістів. "Перепрашаю,- сказав тут Олександер Огоновський.- Розмова для мене дуже інтересна, але я мушу йти додому; я тільки що вернувся з села і покинув жінку саму. Знаєте, жінка молода",- сказав він до всеї публіки з осібною усмішкою. Всі засміялись тією ж усмішкою...
"Нащо ви сказали, що можна бути демократами, хоч не соціалістами? - спитав мене гостро C. Подолинський.- Аже ж консеквентний демократ мусить бути соціальним демократом!" - "А коли ж і в більше освічених сторонах, {стр.253} ніж Галичина, багато є демократів не соціальних. Тепер досить було б і того, коли б кожна поступова партія давала хоч те для поступу, що лежить в її йменні, в програмі, то скорш наступив би час і для соціалізму".
С. П[одолийський] з цим не згоджувавсь, але ж коли я йому сказав, що невже ж мені було потребувати, напр., від Ол. Огоновського, щоб він ставав соціальним демократом, то й він засміявсь. "То з ними просто нічого й часу гаяти,- сказав він.- Треба починати працю з іншими галичанами".- "З якими?" - "А ось з січовиками. Ви б тепер не пізнали "Січі"; там усі тепер соціалісти".- "Так скоро люди не переміняються".- "А ось же перемінились. Ми вже вмовились з О. Т[ерлецьким] про видання соціалістичної газети української в Відні. Затим тепер і їдемо в Росію, щоб зібрати грошей та знайти кореспондентів для газети".
Цей новий проект руйнував перше вложений, щоб їхати всім дивитись на Гуцульщину по обидва боки Карпат. Нарешті вмовились наполовині: усі їдемо в Станіславів, звідти в гори до батька одного січовика, потім у Галич дивитись народний мітинг, зібраний товариством Качковського, а потім О. Т[ерлецький] і С. Подолинський їдуть у Росію, а я в Буковину й Угорщину.
Поїхали в Станіславів залізницею без усяких пригод. В Станіславові піднялось питання, куди їхать? Чи в готель, чи в дім старого приятеля січовика, котрий мав там свій дім. О. Т[ерлецький] радив готель, але С. Подолинський настоював, що треба в Галичині пропагувати наші російсько-українські антибуржуазні звичаї і їхати до січовика. Той стрітив нас досить гостинно, але ми, видимо, стісняли його матір, котра не знала наших пансько-мужицьких звичаїв і вітала нас дуже церемонно й холодно.
На другий день прийшов до нас один кандидат на учителя, страшно чорнявий (Леонід Заклинський, тепер уже небіжчик), досить розумний чоловік, і тут я запримітив, що я мов вернувся в цюріхський Fluntern. В станіславського січовика було (кілька № №) "Впереда" і його видань, котрі посилались йому навіть в коректурах. Січовик подав мені свіжу новинку, "Сказку о Мудрице Наумовне", котру я не міг себе принудити прочитати далі 3-4 сторін[ок]. Чорнявий гість ходив по хаті з листом "Впереда". Оба вже були знакомі з "Паровою машиною" і похваляли її перед автором. Коли я звів бесіду на львівську публіцистику, {стр.254} на потребу видавати щось прогресивніше, ніж "Правда", чорнявий став говорити про те, що треба видавати щось подібне до "Впереда".
Але треба було вибиратись у гори. Нам найняли візницю, до нас чотирьох прибавився молодий тихий січовик, котрого я бачив ще в 1873 р. у Відні, дуже симпатичний, тілько, може, занадто вже скромний, і ми поїхали в гори до його батька-попа. Дорогою нас не раз уражало нахальство жидів, а надто одкупщиків шосейних (рогатників), котрі грубо кричали на нашого візницю і, узявши з нас гроші, не хотіли навіть підводити застави, так що наш візниця мусив злазити і робити їх роботу, причому жиди ще його й лаяли. Два рази всилу ми вдержували антисеміта X. Б., щоб не побив жидів.
На другий день ми приїхали до цілі, в гірське село, дуже близьке вже до угорської границі. Видимо, небагата сім'я попа стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більш "цивілізованих" кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російської простоти, і до романських салонів. Про життя народне ми довідались мало - не було часу. Так хіба приглянулись поверхово до того, що таке гуцул, його хата, костюм. На другий день пішли в церкву, де я бачив більше подобенства до наших православних церков і нашої служби, ніж по городах Галичини. Після служби наш хазяїн-піп попсував нам духа промовою до його нечисленної гуцульської пастви. Видимо, він почував потребу перед гістьми щось сказати пастві і сказав на тему, котру тоді любила розвивати галицька преса: п'янство й лінивство хлопів. Вийшло якось ex abrupto {Несподівано (лат.).- Ред.} безтактно, грубо. На нас найшов сум, та й гуцули, здавалось, стали дивитись на нас понуріше: мовляв, це для вас, через вас нас вилаяно!
Увечері друге неприятне вражіння: коли ми сиділи в кружку,- гості і досить численна сім'я хазяїна,- і розмовляли, причому й дочки хазяїна, видимо, не дуже вчені, просто й мило розпитували нас про Україну, прийшов якийсь чиновник поляк, поліцейський чи лісовий, про котрого нам уже казали, що він розпитував про нас. Він увійшов з польською мовою, і зараз же всі почали говорити по-польському, окрім нас, приїжджих. Коли нас знакоми-{стр.255}ли, поляк чиновник замітив: "А, Ukraincy, to nasi ludzie!" і поговоривши до нас спершу по-польському, але дістаючи відповідь по-українському (бо я говорю по-польському плохо, а С. П[одолинський] і X. Б. зовсім не говорили), і сам поговорив з нами минут з п'ять по-рускому досить добре, тільки з грубоватою (бо хлопська мова!) вимовою, а потім повернувся до дам з польською фразою і так і держався її до кінця візиту.
На другий день ми, накупивши деяких гуцульських виробів, найбільше нашийних виплетів з намиста,- моду, котру мої дамиродички потім пустили на Україні,- та торбочок, ми пустились в обратну путь до Станіславова.
Туди ми прибули вже досить пізно і наробили чимало клопоту січовикові, котрий нас не ждав, хоч йому й казано було, що приїдемо саме в той день, бо назавтра вже треба було бути в Галичі. Довго бідний січовик не міг примиритись з тим, що я міг спати долі на пледі, підложивши собі під голову дорожний сак та маленьку подушечку, і таки, аж розбудивши мене, перевів на якесь, по його думці, більше комфортне ліжко.
Вранці ми поїхали в Галич. Там нам кинулось у вічі велике число вояків, що ходили патрулями по місту, немов вижидаючи бунту. Народу приїхало на мітинг душ з 800. Це була для нас, росіян, невидана річ. Але ж урядники віча робили все мов навмисне, щоб віче як можна менше принесло користі народу.
Перш усього вони почали правити найторжественні церковні служби. Грековосточні служби взагалі пораховані більше на монахів, аніж на мирян, та ще наших, холодних країн, де людина мусить більше працювати, ніж по Сіріях та Єгиптах. А вже до таких пригод конституційного життя, як мітинги, ті служби зовсім не підходять. На них іде найменше 1 1/2-2 години, після чого люди зостаються голодні й потомлені і мало здібні слухати політичних ораторів.
Оратори ж галицькі страшно незручні: не вміють говорити коротко, образно і просто про діло, а несуть хрії, зложені по старій риториці,- довжезні, бліді, темні і страшенно скучні. Витерпіти галицький мітинг - тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої. До того оратори тов[ариства] Качковського, як спеціальні твердоруси, навмисне говорили таким язиком, що й мені, напр., було часто дуже важко їх розуміти. Я навмисне {стр.256} старавсь міститись серед мужиків, котрим були відведені місця по краям шопи - досить тісні, бо середину, більш простору, засіли "отці" і їх "красавиці". Ті "хлопи" дуже пильно прислухались до промов: видимо, щиро заінтересовані були мітингом, але дуже мало розуміли промови. Часто вони оглядались навкруги, шукаючи, щоб хто їм пояснив, про що ходить. Я не раз мусив зрезюмувати моїм сусідам суть промови, і до мене стали обертатись сусіди, коли чого не розуміли. "Починаються внески поодиноких членів!" - викликнув предсідатель віча. "Що ж це ми мусимо ще нести?" - спитала мене сусідка, жінка, котра з чоловіком дуже прислухалась до промов, але, очевидно, майже нічого з них не розуміла. Чоловік її розумів не більше.
Після промов була "часть забавна" - прогульна на замок, де грала музика, між іншим, і популярної коломийки. Тілько ж і та часть була не живіша. Надутість, церемонність видно було на кожнім кроку. Авторитети ходили надувшись окремо і, видимо, нудились. Поблизу їх так само нудилась простіша "інтелігенція", а далі "народ". Нігде ні живої розмови, ні веселості. (Як взірець галицької церемонності, розкажу пригоду, бувшу ще до мітингу. Ми були коло церкви. Народу було багато, а церква була мала; попи правили довго. Маса народу стояла або й сиділа коло церкви. Сіли й ми на траві, прославши пледи. З нами говорив Євг. Желехівський. Ми його просимо сідати коло нас. "Та я сів-бим,- відказує,- та боюся, аже-бим ся не скомпрометував: тут можуть бути мої ученики".)
На нашу групу скоса всі поглядали, аж поки, нарешті, підскочив до мене один віденський москвофіл, але скоро відійшов, бо втомився говорити "чистим русским литературным языком", котрого "чистота" ясна була перед моєю російською мовою. Підійшов був потім один буковинський піп, котрий сказав мені секретним шопотом, що за ним, як і взагалі "за нами, православними", слідять, як би він не сказав чого проти непогрішимості папи. Він дуже здивувався, коли я його спитав, чому ніхто на мітингу не зачепив ні одної живої політичної, соціальної чи економічної справи, і скоро втік від нас. Я потім замітив, що й уніатські попи по селах, навіть такий Витвицький (автор книги про гуцулів, котрого винили о прислужність до полонізму), охоче зачинали зо мною розмову проти непогрішимості папи. {стр.257}
Скінчилось гуляння, скінчився пообідній збір мітингу, на котрому молодий член М. Павлик підняв справу про переклад на народну мову церковних книг. Ніхто не підпер цеї думки. Після мітингу зосталась в усіх тілько утома. Ми, українці, позволяли собі говорити, що коли б у нас була така воля, то інакші б у нас плоди давали мітинги. Галичани, навіть радикальніші, мовчали конфузливо або складали вину на москвофілів, проводирів мітингу.
Після раннього мітингу мені довелось обідати серед купки народовців, переважно молодих попів. Завелась розмова, між іншим, про "Просвіту". Тоді "Просвіта" не печатала навіть утилітарних книг (про гній, закони і т. ін.), а виключно баєчки для дітей та біографії чудотворців. Це їй закидав я в "К[иевском] телеграфе". "Правда" відповідала, що "Просвіта" добре робить, бо перше треба навчити народ "моральності".
Молоді попи в Галичі говорили те ж саме. "Але ж, прошу вас,- казав я,- навіть коли б це було правда, то якої моральності навчать чудотворні казки про те, як той ходив по воді, а другий по воздуху і т. д.? Вже коли хочете навчати масу християнської моралі, то чому ви не ширите просто євангелія, напр., в Кулішевому перекладі? На це мені відповідали явно, щоб тільки відкрутитись, бо й євангеліє мої собесідники вважали за щось дуже ліберальне. Між аргументами були й такі, що хлоп занадто мало розвитий, щоб просто читати євангеліє.
Наступив кінець мітингу, і ми пішли на стацію, звідки С. Подолинський і О. Т[ерлецький] мусили їхати на Львів і далі в Росію, а я з X. Б. на Чернівці. На стації зібралось чимало люду, і X. Б. з своїм антисемітизмом сам відкрив там мітинг, в котрому взяли участь і жиди, й мужики. "Інтелігенція", видимо, тікала від того мітингу.
Коло 11 г. вечора ми були в Чернівцях, звідки X. Б. зараз же поїхав на Сучаву, а я фіакром поїхав у місто.
В Чернівцях я мав рекомендацію до одного молодшого народовця, котрий попрохав мене прийти ввечері в один ресторан-огород, де, казав, збираються інтелігентні русини. Але ще днем, не пам'ятаю вже як, я познайомився з одним молодим русином, писателем, котрий поміщав свої твори в виданнях старої партії. Він предложив мені обійти зі мною місто і добре його мені показав. Оглядаючи митрополію, ми оба посумували над тим, як мало в цім краснім будинку, котрий звернув би на себе увагу навіть {стр.258} і в Відні й Парижу, робиться що-небудь, не скажу вже дійсно путнього, для народу. Потроху ми розговорились взагалі об тім, що робиться для руського народу в Буковині. Чернівецький молодий старорусин, сам галичанин з роду, признавав, що не робиться майже нічого, і зовсім независимо критикував обидві партії, а надто стару, котра тоді мала там перевагу і котра недавно агітувала за вибором у посли звісного буковинського німця з русинів Томащука. "Скілько і я поклав праці на той вибір,- казав мій чернівецький Вергілій,- а що виграв з того народ наш?" Розмовившись, ми майже зовсім зійшлись в поглядах на працю коло народу, независимо від старих партій. Не думаю, щоб собесідник дурив мене; певно, як багато наших людей, в часи приязної розмови він дійсно й думав те, що говорив, а потім ішов по тій дорозі, куди його пхала рутина.
Увечері, в тій компанії, котра зібралась у показаний мені ресторан, левом бесіди став один уніатський піп - середнього стану між партіями. Будучи досить прихильний до москвофільства, він згорда дивився на православних буковинців і жалівся, що галичан на Буковині не люблять, тоді як вони там дійсні культуртрегери. Він так і сказав. Звисока він дивився й на православну церкву в Росії, де, як він казав, нема освічених попів ні проповіді. Мені не було резону споритися з ним, і ми попрощались досить приязно.
На другий день я оглянув церкву і чув спів руминський і слов'янський, обійшов базар, де дивувався чистоті малоруської розмови. Чернівці в цьому перший город на світі, бо панська мова там німецька, дуже вже далека від мужицької, то й не може там у розмовах панства з мужиками виробитись така мішанина, як у Львові або в Києві. Тут і пани на базарі мусили говорити чисто по-малоруському.
Нарешті, накупивши фотографій гуцулів, я поїхав залізницею до Снятина, щоб звідти при помочі попа, до котрого мені дали лист з Чернівців, їхати возом до Путилова-Сторонця до Федьковича. Піп трохи здивувався моєму візиту, але приняв мене гостинно, дав навіть їсти печену курку з чаєм і винаняв мені візницю з тим, щоб зараз же їхати на Кути, де я мусив ночувати.
В Кути ми приїхали пізно і довго не могли добитись ні в одну гостиницю. Був вечір п'ятниці, і ні один жид {стр.259} не хотів безпокоїтись відчиняти нам. Нарешті довгим стуком у одні ворота ми добились того, що з двору вийшла наймичка, християнка, і впустила нас. Але їсти нічогісінько не дала, так що я мусив вдовольнятись споминами снятинської курки. Я не знав, що тими споминами прийдеться мені жити і на другий день і через те не дуже тривожився.
На другий день показалось, що ніхто з жидів у дворі не хоче з нами навіть говорити, а тим паче дати їсти. Намови наймичці нічого не помагали; вона знала тільки взяти з нас певну плату за нічліг. Нарешті візниця прийшов з торжеством і приніс мені склянку кави, далеке подобіє віденського melange, і хлібчик, подобіє Semmel. Каже: "Здобув із християнської цукерні, бо як же можна панові зоставатись без кави!" Я був радий такій міцній вірі в панську каву, але наївся мало і потім майже цілісінький день нічого не міг здобути по дорозі: жиди не продавали, бо була субота, а мужики не продавали бог їх зна через що.
Зоставалось годуватись чудовими ландшафтами та красою люду, а надто жінок і дівчат. Нігде в руському світі нема такої краси. А жіноцтва, найбільше дівчат, по дорозі попадалось чимало, бо,- як побачив я тоді з дивом,- там такий звичай, що дівчата поправляють дороги у празник. А в той день був якийсь празник. В однім місці коло дороги поралось щось зо 70-80 дівчат і молодиць, одна ліпша другої, всі заквітчані, в празникових одежах.
Тілько ж пополудні голод так став мене розбирати, що хоч кричи. Візник став розпитувати людей, де б можна знайти обід, і нарешті сказав мені, що незабаром доїдемо до поштмайстра і в нього пообідаємо. До того поштмайстра добрались ми не скоро. Я прошу його зготовити обід або дати хоч яєць. В надії добре пообідати я викупався в річці, що текла зараз же нижче дороги, і, купаючись, любувався на дараби (плоти), що спускались по річці, несучи на собі, між іншим, гуцулів і гуцулок в празникових строях. Купання ще вбільшило апетит. Коли це кличуть обідати. Подають суп: ні сліду м'яса: вода і картопля. Друге несуть щось біле: оладки з картоплі. "Як звуть цю страву по-тутешньому?" - питаю в поштмайстра, котрий обідав укупі зо мною. "Барабольники",-каже. Третє несуть щось брунасте. Ну, думаю, певне, вже це печене м'ясо. Беру: ті самі оладки з картоплі, тільки обмазані соусом із слив. "А це,- питаю,- як звуть?" - "Теж барабольники". {стр.260} Записую в книжку свою день, і час, і слова: "барабольники, да буде прокляте ваше ім'я!"
Я, між іншим, розказую це все як про свого роду ознаку культури, котру можна побачити на східній половині Австрії і на Балканському півострові і котра зовсім відмінна від нашої, української, або взагалі російської. Це стан речей, в котрому нема культури ні дикої, ні цивілізованої. У нас при культурі дикій по крайній мірі випросиш або купиш в кожного мужика хліба, яєць, молока. У нас неможливо, щоб і чиновник, як, напр., буковинський поштмайстер, живучи в селі, при огороді над річкою, не розвів собі курей, голубів, утят. Тут же, бачите, цивілізація вже диференціювала життя: продає страву й т. ін. вже тілько жид; поштмайстер вже не може займатись курчатами, а в той же час не має стілько грошей, щоб купувати курчат у жида, ось він і сам їсть барабольники, і гостеві нічого іншого не може дати. Тимчасом коли я спитав його: що я йому винен за обід, то він в принципі плати не відмовив, а тілько сказав: що хочете. Менше гульдена поштмайстру давати не личило, бо все-таки гербова особа, і я дав гульдена, а поштмайстер узяв його за три-чотири бараболі!
Далеко не в одній з'їжі можете знайти подібний же стан речей в таких сторонах, як Буковина, де нема вже культури первісної, та нема й європейської.
Мені цікаво було знати, якої нації мій поштмайстер. Глядячи на його дерев'яну фігуру, нагадуючу вахтмайстра, я якось машинально говорив з ним по-німецькому, а в другий раз щось казало говорити до нього по-малоруському. Він відповідав на обох мовах. Я спитав його, чи він німець, чи русин? "Ich kann deutsch und ruthenisch",-відповів він. З цеї формули видно, що мій Амфітріон ще не дійшов до думки про націю як про якусь колективність. Це атом, котрого доля, а почасти й начальство поставили у примус говорити по-рускому й по-німецькому. В Буковині, та й в усій нашій країні, чимало таких атомів, і живуть вони, сповняючи те, що велить їм грубий егоїзм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індивідуумів, навіть коли він не обходиться без певної долі шовінізму, буде для них ступнем до вищого, до того, що все-таки вони стануть "звірми громадськими", говорячи словами Арістотеля.
Виїхавши від поштмайстра, ми мусили зараз прибути {стр.261} до місця, де зливаються два потоки, і повернути по берегу лівого. Так виходило по моїй карті, і таке наказував я візниці. Але візниця казав, що він розпитував людей і що ми мусимо ще їхати понад правим потоком. Я замовк, але згодом запримітив, що ніякого другого потоку нема, і казав візниці поспитатись у людей. Не скоро ми надибали таких людей і від них довідались, що справді поворіт до Путилова ми зоставили позаду себе. Розказую про це не тільки як про дорожню пригоду, а й як новий примір галицького незнання і в'ялості, котрі показав візниця (був у 4 класах гімназії) у своїм ділі і котрі звичайно галичани показували кожний у своїм. У Львові, напр., була зо мною така пригода: питаю: кого побачити в Чернівцях? Кажуть NN. "Та його давно вже нема там",- відповідаю. "Справді?" Мені дали в Перемишлі рекомендацію до чоловіка, котрого там не було, і т. д. і т. д.
Прийшлось вертатись майже до самого поштмайстра. Ще було не дуже пізно, і все-таки можна було б доїхати до Путилова, але ж візниця почав плакатись, що коні потомлені і що треба заїхати до якогось чеха, про котрого йому розказали люди. Коло чеха вже візниця почав казати, що треба тут ночувати, але що позаяк він спізниться до Снятина, то нехай би я його відпустив звідти додому, а до Федьковича можна переїхати верхи через гору перевалом, для чого в селі знайдеться кінь. Юридично це все не мало рації, але слабість характеру відмовити на просьбу і перспектива нового способу їзди перемогли. Чех, котрого ми побачили перед домом, згодився пустити мене ночувати й порекомендувати гуцула з конем на завтрішню дорогу. Що там той чех робив у тому селі, я вже забув. Дім його був досить великий, хоч, пам'ятається, об одній хаті. Увійшовши в ту простору хату, я побачив велику піч, два ліжка недалеко коло неї, канапе ближче до входу і над піччю по стінам пречисленну посуду: миски, горшки, каструлі і т. д.
"Отут - їдять!" - подумав я, все ще голодний після барабольників поштмайстрових. Бачу, чехиня й дочка почали огонь розводити в печі, і я з великими надіями на вечерю пішов з чехом у село єднати на завтра гуцула з конем, щоб перевалитись до Путилова. Знайшли одного. "Дасте баночку",- каже. Я не розумів того слова і засміявся, коли взнав, що то тілько один гульден. Вернувшись до чеха, я побачив вечерю: бараболі, цілком білі, {стр.262} та огірки, чорні від перцю. Вп'ять буковинська культура! Зоставалось спати, по французькій приказці: qui dort, mange {Хто спить, той хліба не просить (фран.).-Ред.}. Чех з жінкою лягли на однім ліжку, дочка їх, доросла, на другому, а мені послали на канапе.
Вставши рано, я зараз побіг до жидів у шинок. Там не було нічого, окрім яєць та горілки. Я з'їв п'ятеро яєць, запив горілкою; вертаюсь до чеха й бачу, що він трохи невдоволений, що я втік у шинок, бо мене ждала кава. Я випив і каву і почав непокоїтись, чому нема гуцула з конем, тим паче що мій візниця, получивши від мене гроші сповна до Путилова, від'їхав собі на Снятин. Я пішов шукати цього гуцула по селу і насилу знайшов його хату. Хата маленька, курна, всередині чорна. Вона нагадувала хати великоруські, білоруські та наші поліщуцькі (котрих усіх я, впрочім, не бачив на очі). В хаті була хора жінка гуцула, а його самого ледве розшукали діти. Жінка хорувала на якусь тяжку болість кілька років і майже не ходила. "Що ж каже лікар? - питаю.- Чи показували хору лікареві?" Кажуть: "Ні, бо багато коштує". Я став добиватись, чи є в краю що-небудь подібне до російських земських лікарів, і не добився. Гуцули почали в мене самого питати раду на хоробу...
Про коня я довідавсь тільки, що його пішли ловити і що як піймають, то зараз прийдуть до чеха. Прийшлось таки пождати, але нарешті я зліз на сідло, гуцул узяв коня за повід, і ми "побігли" під гору з тим, що як дійшло до справжньої гори, то я зліз з коня і він ніс тілько мій куферчик. "Не рано приїдемо",- кажу. "А ви би хотіли на коли?" - "Та так на службу церковну",- кажу, щоб означити час. "А якої-сте, паночку, віри? Руської?".- "Рускої",- кажу. "Ну, до руської служби, може, ще й поспіємо, а до волоської спізнилисмося".
Значить, я не рускої віри, а волоської, догадався я. Руска віра - то галицька, унія, а волоська - православіє.
Дорогою я розпитував гуцула про попа в селі, про школу (майже нема), про податки і т. ін. Виходило, що, властиво, ніхто не дба про народ,- менше, ніж про вівці, що стрижуть та їдять.
На половині гори гуцул спитав мене, що то таке в мене {стр.263} висить через плече. Я бачив, каже, таке торік в інженерів, вони дивились, і люди казали, що далеко видно.
То був дійсно бінокль, і я сам подивився, і дав гуцулові. Той дуже зрадів і каже: "От якби в таке та подивитись з отсего верху,- показує вліво,- то б то побачили світів!" - "А що,- питаю,- довго треба йти на той верх?" - "Та спізнимося трохи",- каже.
Дитяча радість гуцула перейшла й на мене. "Ходім,- кажу,- на той верх". Вилізли, подивились, одначе нічого незвичайного не побачили і почали спускатись дуже стрімко в долину, де був Путилів, і нарешті побачили ми дім Федьковича і його самого коло воріт.
Про Федьковича й про мій пробуток у нього я розказав осібно. Тепер розкажу подорожжє моє з Федьковичем до Жаб'єго, звідки я мусив їхати на угорську Русь.
Я ще в гірського попа розпитував про ту дорогу й узагалі про угорську Русь перед тим у Львові, Станіславові, Чернівцях. Ніхто не міг мені сказати нічого. Піп гірський, котрий жив щось в 8-10 кілометрах від угорської границі, не знав навіть попа по той бік границі. Взагалі Галичина відділена від Угорщини гірше, як "китайським муром", і в інтелігенціях, звісно, більше, ніж у мужиків, бо про остатніх я довідавсь, що вони, напр., возять дещо продавати з Жаб'його в Сігот. Федькович після всяких розмов порадив мені їхати в Жаб'є і там скластись на попа Витвицького.
Поїхали. По дорозі ми мусили переїздити через одно село, в котрому попом був родич Навроцького, дуже мені рекомендований остатнім. Навроцький обіцяв написати йому про мене, Федькович сказав, що цей піп його приятель і що він сам радий заїхати до нього. Заїхали, але почули, що попа нема дома. Потім у Львові я довідавсь, що він сховався від мене, хоч я ще тоді не був ославлений на всю Галичину, як звір апокаліптичний.
Витвицький стрів нас гостинно, але якось торопливо. Довго й він перебирав, які б можна дороги взяти, щоб перекинутись через Карпати на угорський бік. Я йому сказав, що радий їхати по всякій дорозі, аби тілько він мені винайшов коня з гуцулом і так, щоб обійтись без жида, бо вже Федькович в остатній корчмі заговорював з жидами і ті предлагали якесь посередництво. Витвицький похвалив мене, що я хочу обходитись без жида, і ми вийшли в село з тим, щоб шукати гуцула з конем. Не вспіли вийти, {стр.264} стрітили жида, і Витвицький почав з ним говорити і про мою дорогу, і про коня, причому говорив і навіть виговорював зовсім по-жидівському: а Tug (ein Tag). Через кілька кроків уп'ять те ж саме з другим жидом. Здається, від тих жидів він довідався про те, який гуцул дасть коня й проводиря мені через гори. Витвицький пішов до того гуцула або переказав йому через жида,- не пам'ятаю вже,- і через кілька часу коло попівського дому був для мене кінь і гуцул, але не сам хазяїн, а якийсь його васал, як потім об'явилось. Витвицький дав мені на дорогу зостатки печеної курки, котрою вгощав нас, пляшечку рому, від котрого я відрікався і про котрий він мені казав: "Там наверху побачите, чи треба його, чи ні". Витвицький дав ще записочку до ватага пастухів, що були на полонині в тім місці, де ми мусили ночувати. Я сів на коня і незабаром став підніматись на гору.
Гуцул, проводир, був з бідних. Він якось економічно був зв'язаний з багатшим, котрий взявся доставити нам коня. Не був той гуцул і дуже з розумних, але все-таки розпитував мене про інтересні для нього речі. Він потім мені признався, що його вразило, "що пан, та ще багатий (це він вивів з того, що я згодився дати щось 5-7 гульденів за всю дорогу. "Заплатите, як князь!" - сказав мені і Витвицький, хоч сам же почав торгуватись за мене), та не гордий, і говорить приязно до хлопа". Довідавшись, що я з Росії, мій гуцул сказав мені, що в них така надія є, що російський цар прийде до них, одніме в панів землю, поділить між хлопами і вижене жидів.
Я вже чув таку саму надію в Путилові, де царя-месію звали восточним царем, руським або московським, і відповів те ж саме, що казав і там, тобто, що коли б російський цар мав давати землю хлопам в чужім царстві, то почав би з того, що зробив би це в своїм, а він того не робить. Путилівські гуцули задумувались на ці слова, і один сказав про жидів: "Ну, то якось інакше буде; може, дасть бог та святий Миколай, що буде на них мор або війна".-"Як,- спитав я,- на самих жидів?" - "Еге ж,- відповів гуцул,- на самих жидів". Гуцул жаб'ївський був, очевидно, менше філософ і вислухав мою замітку проти його надій на царя восточного з більшим фаталізмом.
Ми піднялись вже досить високо і увійшли в густий ліс з великими соснами. Став накрапати дощ. Під вечір ми вийшли на край лісу перед чисту полонину, покриту {стр.265} тілько травами, серед котрих плямами виднілись низькі приземні смереки. Вже перед тим ми встрічали скот, а тут побачили ціле стадо й великі загороди і стайню, а коло неї людей. Ми поздоровкались, мій спутник дав старшому записку від попа, і нас прийняли до гурту. Незабаром зовсім стало темно, дощ вбільшився, і люди стали кінчати роботу й ховатись у стайню.
То була величенька будівля з дерева, з лавками попід стінами, але покрита тілько з боків. Середина стайні була відкрита, і туди йшов дим від великого огнища, що горіло посередині будинку. Хтось мені сказав, звертаючи мою увагу на те, що люльки запалювали пастухи сірничками, а не з огнища, що те огнище - жива ватра, тобто витерта деревом. Такий огонь запалюють, як прийдуть на полонину в початку літа, й потім огнище мусить горіти до кінця сезону, а коли потухне, то це вважається за негарне для скоту й для людей. Я згадав про "живой огонь", про котрий говорить цитата в Тейлора Primitive culture з одного німця, котрий проїздив у VIII в. по Великорусі. Мені показали і інструмент, котрим витирають огонь, подібний до арані ведійського, але казали, що тепер не можна витерти, бо погода мокра. Зварили на бринзу молоко, надоєне в той вечір, і потім стали варити в менших казанах молоко і кулешу (із борошна кукурудзяного) на вечерю всьому товариству. За вечерею вп'ять питали мене про московського царя, і коли я дав свою звичайну відповідь, один спитав: "Так оце ми так довіку й будемо бідувати? і ніхто нам не поможе?" - "Ніхто,- відповів я,- окрім вас самих..."
Старшина компанії виходив кілька раз серед розмови, котра, очевидно, йому не подобалась. Обертався він до нас сухо, але другі були привітніші, розказували про податки, котрі вони мусять платити орендарям полонини і т. ін., і нарешті приготовили мені не зле ліжко на лавці під стіною. Одно тілько було для мене неладно: крізь стіну в один бік дув вітер, тоді коли другий бік припікало тепло від огнища. Я почав почувати ревматичні поколи в плечах, але, повертівшись, заснув.
Прокинувшись коло 4 годин ранку, я побачив туман і мілкий дощик. Гуцули варили молоко й кулешу на снідання. Поснідали. Треба було їхати. Мій спутник розпитував дорогу в старшини. Коли осідлали коня, той став задиратись на диби. Я тільки послі зрозумів, що то значило. {стр.266}
Стали підніматись угору досить круто, причому мені прийшлось злізти з коня. Вітер і дощ різали лице. Часами я почував слабість, котра бувала в мене й на Альпах у таку погоду і котра мусить бути проявою того, що звуть у французькій Швейцарії mal de montagne {Гірська слабість (франц.).-Ред.}. Хвилинами я не міг іти й чув себе близьким зомління. Горстка ягід гогодз (брусника, Preisselbeeren), зібраних по дорозі, або трошки води з потоку під ногами ж з каплею рому вертали мені на час енергію, і так ми вибрались на гребінь, одмічений хрестом, як і в Швейцарії. На гребні обхопив нас великий вітер. "Сідайте, паночку, на коня, будемо бігти",- сказав гуцул-провідник дрижачи.
Я звернув увагу на його одежу. Вона вся була полотняна, змокла. "У вас нічого теплішого нема?" - спитав я його. "Нема,- каже,- так мене скоро закликав Н. Н., що я не вспів забігти додому взяти сардак".
Ця поспішність трохи не погубила нас, як скоро показалось. По гребню видно було дорогу, означену хрестами. Але гуцул через кілька часу звернув убік по крутому спуску, так що я мусив злізти з коня. Послі я догадався, що гуцул ховався від вітру. Ми побігли, добігли до пояса приземих смерек і кущів, і тут я побачив, що гуцул пута без толку. "Чи не стратили ми дороги?" - питаю. "А зблудилисмо".- "А чи знайдемо ж?" - "Та, може, дасть бог та свята мати".
Почали вп'ять ходити, видимо, без усякої ідеї. "Де ж мусить бути наша дорога: чи в праву руку, чи в ліву? Чи ми вже на угорському боці, чи ще на галицькому?" - "Не знаю",- відповіда мій автомедон. "Ну, то будемо спускатись прямо вниз".- "Не можна. Заплутаємось у смереках, а тут є вовці і медведі".
Вп'ять поплутали. "Ну,- кажу,- а назад до хрестів, а потім до пастухів утрапимо?"- "Не знаю",- каже.
Треба було брати диктатуру в свої руки. Я велів іти назад, угору. Гуцул потяг коня. Коли чую крик його, обертаюсь і бачу, що кінь спинається назад. Гуцул його не пуска, нарешті кінь виривається, пада назад, котиться кілько разів і пада без движення, тимчасом коли мій куферчик, одірвавшись, скаче далі рекошетами. Гуцул прибіг до недвижного коня і трохи не плаче: убито коня! Прибіг і я, кажу йому розсідлати коня. Коли це гуцул кри-{стр.267}чить: тікайте, бо буде бити, ногами бити! Кінь справді задригав ногами і далі став досить бодро. Гуцул найшов мій куферчик, прив'язав. Вп'ять пішли вгору і вп'ять така ж сама історія.
Я кажу: ви дуже круто тягнете коня, ідіть отак (показую- зигзагами), то кінь здержить. Гуцул не слуха, кінь спинається. Гуцул опирається, і нарешті я з ужасом бачу, як кінь таки летить назад, а гуцул, держачись за уздечку, як за радіус, описує дугу по воздуху і пада нижче коня.
"Ну, тепер пропали й кінь, і гуцул",- думаю я і біжу до них. Але раніше ніж я прибіг, кінь устав, а потім і гуцул. Тут я вже не видержав і став кричати, хоч і без грубих слів, що все лихо від того, що гуцул мене не слухається й тягне коня круто на гору. Гуцул влагодив коня й послушно пішов зигзагами вгору; кінь піднімався благополучно. Я став передихнути,- коли обертаюсь: нема ні коня, ні гуцула. Я бісаю, кричу: нема нікого! Пометавшись ще, я рішаюсь сам іти вгору і через 5-10 минут бачу крізь туман коня й гуцула, котрі стоять на однім місці. Оказується, що гуцул зробив дуже вже великий зигзаг і згубив мене, сам налякався, і повернув убік, і нарешті став і почав гукати, та я не чув його голосу за вітром. Як бачите, скрізь одна рутенська організація!
Піднявшись ще трохи, я побачив крізь туман хрест, признак гребня. Дійшли до того хреста. "Куди,- питаю,- мусить лежати наша дорога: вправо чи вліво!" Гуцул не зна. Пригадавши, звідки віяв на нас вітер, я рішив іти вліво. Гребінь понижається, ось другий хрест, і коло нього кінські кізяки - признак подорожніх; трохи далі видно переривчаті сліди дороги, далі безспорну дорогу. Обоє ми зраділи з гуцулом. Він питає, чи не хочу я його хліба з'їсти; я дістаю зостатки печеної курки Витвицького й ром. Трохи підживляємось і йдемо далі по дорозі вже лісом.
Але що то за дорога! Я бачив в Альпах кінні й мулові дороги через перевали; так то салоновий паркет перед нашою карпатською дорогою. Це був просто рівчак, по котрому в часи дощу йшов потік, а через нього валялись деревини, так що іноді треба було коневі перелазити через ті деревини, як собаці, а іноді підлазити ними. Так ми бідували більше години, поки вибрались на більше цивілізовану дорогу, усе лісом, по боках котрої видно було людську руку в порядно зложених дровах. Гуцул пояснив {стр.268} мені, що незабаром буде шлюз для спуску дерева і хата форштерів, де можна буде пристати. Ось і шлюз, і перед рим ціле озеро спиненої води, а над озером великий дім. Оказалось, що це якась форштерська канцелярія, куди форштери приходять на час з села Луги, що лежить нижче о кілька кілометрів, а що в домі є тілько якийсь німець, швець, з жінкою, котрий займа там одну хату. Німці вказались якісь стративші західну культуру і подібні до наших мужиків. Вп'ять показалось, що в тих німців, що живуть над озером, нема ні утки, ні курки, так що їсти мені дали тілько два сорта, але все-таки не барабольників, а чогось подібного до клюцок чи галушок,- один з юшкою, а другий без юшки. Перед тим питали мене, чи не хочу я буркуту, і гуцул казав, що на Угорщині все п'ють вино з бур кутом, але я, взнавши, що вина нема, не схотів і буркуту. Побачивши ж, що їсти нема чого, окрім галушок, спитав буркуту і взнав, що це Mineral-Wasser з недалекого потоку. Принесли - кисленьке, не смачне. "А я казав, що на Угорщині все п'ють буркут",- каже торжественно гуцул. Чудаки!
Німка оказалась предобра. Принудила мене зняти одежу, щоб просушити також і чоботи. Запасна одежа в мене, була в куферці, а замість чобіт мені дали черевики, котрі були на поправці у шевця. Потроху я прийшов у благодушіє. Тут явився гуцул і показав мені люльку - дерев'яну, з мідяними інкрустаціями. "I-і,- каже,- піпка! У нас таких нема! Ніколи у мене не було такої піпки! I не буде!" - "Чому?" - питаю. "Дорога, 40 крейцарів правлять".- "Ну,- кажу,- нате вам 40 кр[ейцарів]. Купіть піпку". - "Кому? вам?" - пита. "Та ні, собі, бо я ж не курю!"
Гуцул не вірив своїм ушам. Нарешті заплатив за піпку гроші, увійшов в мою хату (то була канцелярія, в котрій шахви і велика чорнильниця нагадували неприсутніх форштерів) вже як властитель піпки і став мене дякувати, причому розв'язав свою душу і став мене хвалити за те, що я такий великий пан, багатий (заплатите, як князь! - пригадались мені слова Витвицького) та пропадав через нього, дурного, що не взяв сардака і побіг зарані з гори,- і все-таки я його ні не бив, ні не налаяв, а ще й піпку купив.
Я не знав, що казати на той акафіст. А гуцул, одкриваючи мені свою душу, ще раз розказав, як на нього крикнув собрат же його, та тілько багатший, в Жаб'ї і як він, {стр.269} поспішаючись, забув навіть узяти теплий сардак, а далі розказав, що старшина пастухів на полонині, де ми ночували, требував 50 кр[ейцарів] чи ринського за те, щоб провести нас через перевал до вірного спуску на угорський бік, і як, коли він, мій провідник, не дав йому таких грошей, то гой не розказав йому докладно дороги... "Чому ж ви мені не сказали, що він грошей просить?" - питаю. "А не смів!"
Так я довідався, через що ми трохи не зблудились надовго. А коли стали сідлати коня, щоб нам їхати далі од форштерів, то я довідався ще про третє джерело наших незгод: у коня оказалось стерто на спині в тім місці, де прив'язано мій куферчик. Коневі боліло, через те він і на диби ставав...
Тепер я звелів інакше перев'язати куферчик, і ми поїхали вже досить рівною дорогою в Луги, де, як казав гуцул, можна переночувати теж у німця (здається, теж форштера, тілько в одставці), котрого він знав, переїздючи кілько разів до Сігету, тілько іншим перевалом через гори з бринзою, котру возив, як і другі, з Жаб'його на спродаж в Сігет. (Виходить, що мужики галицькі таки знають угорський бік більше, ніж попи!)
Мій провідник дуже хвалив того німця, в котрого ми мусили ночувати. Приїхали ми додому того німця, вже коли стемніло. Провідник увійшов у дім, але через кілька часу вийшов і об'явив мені, що німця нема дома, а жінка його стидається без мужа приймати чужого в дім на ніч.
Не зоставалось нічого, як направитись до жида у корчму. Тут виявилось, що в жида хата мала, а дітей багато і що жид береться годувати нас і коня, але спати треба на другій половині дому, в мужика, в котрого, як потім довідався я, жид винайма пів дому для себе. Мене впустили в кімнату мужика. То була досить простора хата, в котрій стояло два ліжка, лавка під стіною й дерев'яна гола канапка, на котру я поклав свої пакунки. їсти принесли від жида - яйця й горівку, Я поділився стравою з моїм гуцулом і став готовитись спати, коли в хату увійшло, окрім газди і досить гарної дівчини, його дочки, душ з 10 мужиків - русинів, треба додати, окрім одного, бо село було руске.
Один з них почав говорити щось таке досить неясне, але смисл котрого був запит, чи так воно мусить бути, що бідні люди будуть терпіти лихой не бачитимуть правди? {стр.270}
Я, трохи здивований, обвів очима гурт. Очевидно, що всі були трошки підпивши (прийшли з корчми), але не до втрати думки. Гуцул, провідник, стояв позаду; очі його блищали більше, ніж у других. Він махав мені головою й голосно шопотав: "Кажіть, говоріть, я все їм розказав, вони знають, хто ви!.."
Стан мій був трудний. Я відповів щось теж абстрактне на абстрактну промову першого оратора. Після того посипались мені зовсім конкретні вже скарги: той розказував про те, що його землю дорого отаксували, той про якийсь процес. Газда хати жалівся, що жид йому 4 роки не платить за хату.
Я розпитував про краєві суди, до котрих належать подібні справи, і прийшов до того, що на Угорщині нема навіть такого захисту для бідних людей, який все-таки дають мирові суди в Росії, а до того всі процеси ведуться на мадярській мові, котрої слов'яни не розуміють...
Скарги обсипали мене; їх говорили так, мовбито я мав силу рішати їх. "Добрі люди,- кажу,- я чужинець; половини ваших справ не розумію навіть, бо не знаю тутешніх порядків".- "Та нічого,- відповідали мені,- ви все-таки пан, може, здибаєтеся з другими панами та хоч розкажете їм".
В цілому гурті виділялись дві фігури. Один, видимо, вважав себе дуже розумним і оратором і все хотів говорити, гурт спиняв його, а надто газда дому, але іноді оратор перебивав усіх, викрикнувши: дайте я скажу! - і починав говорити довго, але так мудро, що я не розумів його. Коли я йому в тому признався, гурт обертавсь до нього з недовольством: от бачите! годі вже! і т. п. Оратор на час втихомирювався, але незабаром знову починав те ж саме.
Другий був волох, як сказала мені ще перед тим дочка хазяїна, подаючи мені і йому килими, на котрих ми мусили спати. Волох той зайшов із-за річки, де під Трансільванську границю починалась уже руминська людність, і ні слова не розумів руського, "а ми не розуміємо його",- казала мені дівчина. Волох уже був уклався спати, коли увійшли наші мужики. Бачачи, що розмова йде живо, він почув і собі потребу говорити і іноді обертався то до гурту, то до мене з досить довгими промовами. Але ж що, коли ми його не розуміли!
Я ще в Чернівцях "попікся" на руминській мові. Я поклався на те, що, знаючи латину, італьянську та французьку {стр.271} мову, я як-небудь дам собі раду з волоською, так як мені случалось вправлятись з іспанською та португальською. Але ж у Чернівцях я побачив, що я нічого не розумію по-руминському і що румини нічого не розуміють з того романського діалекту, котрий я для них витворяв. Причиною першого була перш усього вимова, як мені здається, дуже віддалена від загальнороманської. Подібне я замічав у слов'ян в Лужичах та в країнців, хоч на письмі мови їх дуже легкі для мене. Окрім того, послі, читаючи руминські книжки, я замітив, що найбільше втрудняють нас, власне, слов'янські слова, котрих ніяк не ждеш, і, побачивши котрі, все шукаєш романських корнів.
Одначе вернемось до нашого волоха. Коли він кінчав свою промову, всі дивились на нього з жалем і мов зо встидом і говорили: не розуміємо! Сам волох дивився на всіх тими ж очима. Хазяїн хати, щоб як-небудь втішити гостя, говорив йому, показуючи на ліжко: дорміте, газдо! - очевидно, єдине руминське слово, котре він десь запопав.
Це "дорміте, ґаздо!" повторилось кілька разів. Нарешті треба було й усім спати. Люди вийшли. Зостались тілько волох, та я, та часом входила дочка хазяїна, щось пораючися. Я став знімати жилетку й положив дзиґар під подушку. "Ога?" - почулось мені питання від волоха. "Undeci", - відповів я машинально по-італьянському.
Волох скочив з ліжка і почав щось говорити чимало й гаряче. Нарешті скінчив і поглянув на мене пильно... "Дормітє, газдо!" - ось усе, що я міг йому сказати, здержуючи усміх - над собою, впрочім... Волох з сумом глянув на мене і ліг.
Скоро заснув і я. Уночі мене кілька разів будив крик. Видно було, що мої собесідники держали ще довго мітинг у жида.
Вранці дочка хазяїна сказала мені не без іронічної усмішки: "О! Ще наші довго розмовляли в корчмі у жида",- а провідник додав: "Цілісіньку ніч".
Далі вже я мусив їхати возом до Сігета. Конечно, везти мене взявся жид, і я побачив буду, подібну до наших бердичівських, з балагулами, на котрих я їздив колись, будучи студентом, з Києва в Гадяч.
"О! Rimembranza!" - промовив я і незабаром пережив усі балагульські штуки, котрі переживав замолоду. {стр.272}
Перед тим, як сідати мені, угорський балагула сказав, що він мусить підвезти і свою матір до сусіднього села. Сказав він це віжливо, просячи мене дозволу. Я дозволив. Але, коли мати вилізла, незабаром балагула прийняв по дорозі ще одного жида, причому мене вже не питав. Скоро появились нові жиди, котрі то сідали, то вилазили з буди, не звертаючи на мене уваги й навіть не здоровкаючись. Коло самого Сігета вже сиділо в буді, окрім мене, 4 жидів і вже почали мене тіснити на задньому сидінні. Нарешті став улазити п'яний і витягати з місця коло мене мій куферчик, не кажучи мені ні слова. Я запротестував. Непрошений товариш сяк-так помістився напереді, а я прочитав жидам мораль про віжливість, на котру мені ніхто не відповів.
Всю дорогу з села я говорив з своїм балагулою по-рускому, і він говорив з мужиками теж по-рускому, але ж зо мною не інакше, як по-німецькому. Те ж саме робили й другі жиди в корчмах, куди ми приставали. А приставали ми в найгірші корчми, пропускаючи досить порядні села з порядними домами, хоч я казав жидові кілька раз, що він мене мусить завести в такий дім, де б я міг мати обід з м'ясом. "Будете мати",- казав жид і завозив мене в жидівські корчми, де, окрім яєць і горілки, мені нічого не давали.
Нарешті приїхали ми в Сігет уже надвечір. Жид завіз мене в такий брудний двір на кінці города, що я сказав, що тут зоставатись не хочу. "А другого нема",- каже жид. Я, зваживши, що Мараморош-Сігет головне місто комітату, настоював, що там мусить бути готель, а жид казав, що нема. "Ну, то везіть мене в ринок; я сам знайду",- кажу я.
Жид не хоче. Я кажу, що не заплачу грошей (в селі я дав половину), а за куферчиком, котрий жид уже скоро заніс у брудну хату, прийду з поліцією. Жид виніс на віз куферчик (але, як оглядівся я потім, зоставив подушечку, котра так і пропала) і повіз мене в середину города.
Бачу я нарешті великий паралелограмний плац з усіма ознаками австрійського провінціального ринку. Скраю лежать пірамідами кавуни, а коло них сидять перекупки. Я до них по-рускому, по-німецькому, по-моєму романському - не розуміють і відповідають мені зовсім незнакомою мовою - мадярською. Питаю жида: "Де тут готель?" - "Нема",- каже.
Оглянув я доми. Бачу - на противному кінці написано: Kavehas. Ну, певно, це Kaffehaus; варто запам'ятати на всякий случай. Бачу - на двох домах написано {стр.273}
Женевські видання Драгоманова.
{стр.274}слово Szаllоdа, но при других також незрозумілих мені словах. Я пригадав, як Гротефенд догадався, що слово, котре повторяється на руїнах Персеполя, мусить бути - цар, і поставив собі гіпотезу, що Szаllоdа мусить бути готель. Іду до ближчої Szаllоd'и і бачу признаки готелю. На мої німецькі запити получаю відповіді мадярські, але в них все-таки розумію слово hotel, котре за мною говорять два хлопці й жінка. Розличаю ще слово Oberkellner і рішаю, що цей мусить уміти по-німецькому. Приходить і оберкельнер і хоч він немудро говорить по-німецькому, та ми вмовились про що треба. Я велів готовити вечерю, а сам побіг на пошту, де не без труда получив свою кореспонденцію.
По вечері я попрохав збудити себе о 6-тій годині і зарані пішов у свій номер спати.
Хтось стука. Я перепробував усі синоніми herein! Нарешті увійшла особа, одягнута трохи подібно до гуцульського, і сказала мені чистою рускою мовою: "Велілисте, паночку, збудити вас о шостій годині?"
Таки знайшов я русина в Сігеті; то був Hausknecht {Коридорний (нім.).- Ред.}.
На другий день не він мене, а я його збудив о 6-тій годині. А коло 9-тої я був на станції залізної дороги, щоб їхати до Мункача, або Мукачева, де я хотів відвідати руский монастир. На станції всі урядники й публіка говорили по-мадярському. "Ну, як я тут справлюсь?" - подумав я, коли бачу: подібна до гуцульської особа підходить до каси і каже по-рускому: "Третя класа до NN". Касир відповіда ціну по-мадярському. Так і в другий, і в третій раз. Підходжу і я: "Третя класа до Мункача!" Касир мене оглянув пильно і сказав ціну - по-німецькому!
Таку уступку я заслужив, очевидно, як чужинець.
В вагоні я попавсь у компанію панську і кругом не чув нічого, окрім мадярщини. Тілько на одній станції сіла особа, в котрій було щось церковного. "Мусить бути русин",- подумав я і закинув удку: став читати, а далі поклав на лавку "Слово". Особа взяла газету, почитала, а далі заговорила якимсь язичієм, подібним до руского.
Ми все-таки розговорились. Подорожній був щось таке подібне до дяка або до сотрудника при церкві, але проживав у такій країні, що русини перемішались зо словаками, так що не міг потрапити ні на яку чисту мову, а до {стр.275} того ще хотів говорити "по-письменному, звисока", як каже наша різдвяна вірша про Йосипа Старенького. Трохи згодом він мені сказав, що може співати руску пісню, і затяг, фальшуючи: "Гляжу, как безумний, на черную шаль",- романс Пушкіна. "Звідки,- питаю,- ви навчились?" - "Навчив мене поляк, учитель мій в семінарії". А поляк той був колись офіцером армії польської перед повстанням 1830, потім емігрував і якось став на Угорщині учителем в рускій семінарії, де й навчив семінаристів романса, котрий був модний серед офіцерів російських.
Ось як пробиралось на Угорщину обрусеніє!
Потроху наша розмова, а надто спів звернули на себе увагу сусідів по вагону, між котрими оказалось двоє студентів. Вони розпитались у співця по-мадярському, хто я, і почали говорити зо мною по-німецькому. Розмова зійшла й на герцеговинське повстання, котре тоді починалось. Наш кружок у Києві інтересувався тією справою, і я привіз зібрані серед приятелів, переважно студентів, коло 150 рублів, котрі переслав у редакцію одної сербо-далматинської газети для "усташів". Це, певно, були перші гроші, послані для них з Росії. Мадяри, студенти, були недовольні герцеговинським повстанням, сказавши мені зовсім ясно, що коли серби задунайські будуть мати свою вільну державу, то до неї одійдуть і серби угорські. "Не одійдуть,- кажу,- коли в Угорщині їм буде добре, аже ж тессинський кантон Швейцарії не одходить до Італії".
Студенти почали мені розвивати мадярсько-державні ідеї централістичні: мовляв, ми мусимо асимілювати немадярські народи в нашій державі, бо вона мала в порівнянню з Німеччиною й Росією і т. д.
Я, звісно, казав, що немадярам нема діла до мадярських національно-державних інтересів, і коли мадярська держава справді непримирима з їх національними інтересами, то вони мають повне право дбати про себе, як хотять, бо вони такі ж самі люди, як і мадяри, і таке ж саме мають право мати свою державу. "Серби такі самі люди, як і мадяри?" - перепитав мене один з студентів. "Еге ж",- кажу. Студенти підняли гомеричний сміх. Сусіди заговорили з ними по-мадярському, певно, питаючи, чого вони сміються, і скоро по всьому вагону піднявся скажений регіт. Я сам засміявся...
Але скоро треба було мені переміняти колію дороги. І співець, і студенти щезли з моїх очей. Я всів у новий поїзд на Мункач. {стр.276}
Оглядаючись у вагоні, я побачив двох уніатських попів. То мусили бути русини, але говорили вони по-мадярському. Незабаром усів до них світський молодий чоловік, очевидно, знакомий їх, і всі говорили по-мадярському. Скоро прибули ми до станції мункачівської. Я знав, що монастир не близько від міста, хотів розпитатись і став оглядатись. Коли, чую, тройка прощається і каже: "Дай божє!" Значить, русини. Я підходжу до них і питаю по-руському, як мені дістатись в монастир, чи далеко? Всі надулись, один пробурчав: не знаю! - і всі троє розбіглись.
Я взяв фіакр і велів везти себе в монастир. Коло самого монастиря я побачив особу в довгому костюмі, але не подібному ні до православних, ні до римських монашеських костюмів, котрі я досі бачив, з бородою. Питаю я його, чи застану я ігумена Кралицького. "Я,- каже,- сам ігумен Кралицький". Я йому кажу, що хотів би бачити монастир.
Говорив я по-українському. "Ви з Галичини?" - пита ігумен. "Ні, з України, з Києва",- і назвав себе.
Ігумен, видимо, здивувався моїй мові і повів мене до себе, держачи трохи холодну міну. В його кабінеті я подав йому "Исторические песни малорусского народа" і попрохав помогти виданню збором подібних пісень на Угорщині й рекомендацією других збирачів і т. п. Книга заімпонувала.
Розбираючи далі книжки в моєму багажі, я показав ігуменові новіші галицькі видання общ[ества] Качковського і "Просвіти". Він їх бачив уперше.
Я не вірив своїм ухам: ігумен руского монастиря, сотрудник "Слова", не бачив ніколи видання общ[ества] Качковського, поки йому не привіз їх україноман із Росії!
Про "Просвіту" ігумен знав, що вона видає полонофільські, трохи не польські книги. Я йому дав, окрім брошур "Просвіти", свою статтю об тім, як "Просвіта" зреклась соймової субсидії. Це все було новиною для ігумена, а для мене доброю нагодою розвити свої "надпартійні" думки про Галичину і взагалі австрійську Русь. Ігумен став привітніший і попрохав мене остатись ночувати в монастирі.
Ми багато розмовляли про всякі національні справи в Росії, в австрійській Русі. Конечно, зійшла розмова на мадяронство. Я винив у ньому найбільше самих русинів, брак у них демократизму {Кумедно, що патріоти-писателі між угорськими русинами, як, напр., Духнович, непремінно старались вивести свої родини від бояр і шляхти з Росії.}, з чого виходило в масі угро-руського {стр.277} попівства мадяронство, а в патріотах поверховне "москвофільство" і зневага до свого демосу, його мови і інтересів. Це все дуже було нове для мого собесідника, щоб він з тим згоджувався, але він тому не дуже й противився.
За вечерею побачили монахів,- менше десятка і нічим не інтересних, дуже нерівних просвітою до ігумена. Розпитували мене про київські святощі, але, видимо, для розмови.
Вранці застав я ігумена ще привітнішим. Видно було, що він на самоті переглянув мої книжки й брошури. Обдивились церкву й бібліотеку; в остатній нічого осібного, але все-таки є дещо зі старих книг про угорську Русь. Поки ми були в бібліотеці, случився курйоз: увійшов той молодий чоловік, котрий учора їхав і не схотів говорити зі мною по-руському і сказав, що не знає, де монастир. То був укінчений богослов; він тепер шукав собі місця і забіг поклонитись ігумену, котрий є членом капітула єпіскопського і стоїть независимо, бо в той же час належить до осібної федерації монастирів уніатських усієї Угорщини, руських, а також румунських і др.
Вчорашній мадярончик не пізнав мене й дуже низько поклонився, коли ігумен представив його мені. Я не видержав і спитав: "Ви говорите по-руському? Ви в перший раз в Мункачі? - І, нарешті, додав: - Я вже учора мав пригоду бачитися з добродієм і питати в нього дорогу до монастиря". Конфузія мадярончика була велика, і він скоро вибрався.
Коло полудня виїхав і я, получивши деякі книги від ігумена й обіцявши ще прислати від себе кілька книг із Росії на читання окольним русинам. Ігумен же обіцяв мені присилати етнографічні матеріали і дійсно прислав деякі, котрі я почасти напечатав у "Малорусских преданиях и рассказах". Книги, котрі я прислав йому, були: "Записки охотника" Тургенєва, "Рассказы" Решетникова, "Русская история" Костомарова, "Кобзар" Шевченка, повісті М. Вовчка, Нечуя, Федьковича, пісні Лисенка і т. д. Остатні, як я взнав потім, дуже подобались родичкам ігумена.
З Мункача я поїхав в Ужгород, або Унгвар, де мені ігумен рекомендував редактора "Карпата" попа Гомичкова. То був особисто приязний чоловік, гостинний, веселий, відвертіший в манерах від галичан, як усі угорці, котрі в цьому подібні до наших росіян, маючий в собі натуру більше {стр.278} сільського пана, ніж міщанина, як німці, а за ними й австрійські слов'яни. Ідеї ж Гомичков мав прекумедні для нас, хоч консеквентно угорські. В часи другого свого побуту в Унгварі в 1876 р. я вспів довести Гомичкова до того, що він напечатав у "Карпаті" мою статтю про досліди народної словесності в Росії,- велико-, мало- і білоруської,- і відозву до угорських русинів, щоб збирали і давали мені пісні й казки свого народу. Але до більшого демократизму літературного Гомичкова ніяк не можна було підбити. Коли після 1876 р. в австрійській печаті всилилась лайка проти мене, то виступив проти моїх літературних поглядів і Гомичков у "Карпаті" і сказав просто і ясно: "Г[осподин] Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов". Виходячи з цього принципу, Гомичков змагався писати в "Карпаті" по-російському (ставлячи часто коло російських слів мадярські), а нарешті майже покинув свій "русский господский язык", котрий у нього був найдивоглядніше язичіє, і став писати цілком по-мадярському. І резонно, бо "господа" росіяни далеко, а мадяри під боком.
Говорив зі мною і з простими людьми Гомичков досить чистою малоруською мовою, та тілько з жінкою і сином говорив не інакше, як по-мадярському. Відповідні поглядам літературним були й соціальні погляди Гомичкова. "Слуги" і їх інтереси для нього нічого не значили, і на мої запити про економічний стан народу він нічого не міг мені розказати, навіть назвати джерела, звідки б я міг про те довідатись. Ледве про шкільні справи міг він говорити, і розпитами й листами, в котрих я критикував угро-руські популярні книги, що Гомичков дав мені, я довів його до того, що він попрохав мене зібрати для нього в Росії колекцію елементарних учебників і популярних книг, що я й зробив, привізши йому таку колекцію в 1876 р. Конечно, я туди помістив і українські книжки.
Спеціально про Україну Гомичков знав мало і не інтересувався нею. До Росії як до держави він мав пошану, хоч часами говорив про неї фрази з "Neue Freie Presse", але внутрішніх справ Росії, культури, літератури зовсім не знав: ледве міг назвати, напр., кількох авторів російських, та й то путав їх твори, кажучи, що він дещо мав попереду від де Волана, консула в Пешті. У нього в домі, як і в бібліотеці монастиря в Мункачі, я не бачив ні одного класика російського. {стр.279}
А то ось іще знаток Росії - учитель гімназії, до котрого повів мене Гомичков. Той, розпитуючи мене про Київ, спитав мене: "А Новгород недалеко від Києва?" - "Який Новгород,- питаю,- Волинський чи Сіверський?" Учитель показав затрудненість. "Отой Новгород, що про нього часто говорять в історії".- "Новгород Великий,- кажу,- колишня республіка?" - "Еге ж, еге ж".- "Ну, так той дуже далеко від Києва. Він аж коло Петербурга, і тепер туди залізною дорогою коло 3 днів їдеться".- "А я думав, що це зараз коло Києва, бо в історіях читаєш, що князі все з Новгорода в Київ ходили і з Києва в Новгород".
А й той учитель був москвофіл, як і Гомичков, по крайній мірі в тому, що вірували в "один русский язык", яким пишуть "господа" в Росії, хоч самі ні писати, ні говорити ним не могли, а говорили, звичайно, по-мадярському.
З Унгвара я виїхав рано і мусив на станції Чоп ждати поїзда, котрий би мене повіз на Кошиці (Kaschau) і Пряшів (Eperies), а звідти кругом Татри на Краків, бо тоді ще не було залізних доріг у Галичину через Карпати. Я велів собі подати якусь страву, сів коло стола й став зводити в пам'яті все, що бачив і чув на угорській Русі: пригадав я мадярську й жидівську зневагу народу, темноту народну, тупість, егоїзм і слабодушність інтелігенції руської,- і мені стало гірко, як ніколи не було... Я не бачив, як передо мною поставили вино й страву, і коли отямивсь, то побачив, що в мене з очей капають сльози прямо в тарілку...
Я дав собі Ганібалову присягу: що-небудь зробити для угорської Русі, по крайній мірі направити кілька душ на реальну працю для народу в демократично-поступовому напрямку. Можу сказати, що за рік-півтора дещо вже такого починало заоснуватись в угорській Русі моїми заходами, але незручний земляк розбив у 1877 р. всі ті початки. А другого нікого не знайшлось ні між російськими українцями, ні між галичанами, хто б узявся за подібну працю, хто б навіть заглянув в угорську Русь...
В Кошицях я спинився тілько між двома поїздами. Там русинів нема, а місто переважно словацьке. З розмов по лавкам, в ресторані й на улицях я міг замітити, що словаки куди ліпше русинів держаться своєї національності. Мадярської розмови я майже не чув, і навіть на мою німецьку розмову словаки відповідали мені по-словацькому. Я думаю, що тут причина те, що словаки протестанти. Реформація принесла їм просвіту на національній мові, і та просвіта розширилась {стр.280} серед міщан. Коли наступили (з кінця XVIII ст.) часи мадяризації, то та мадяризація стрітила освічене словацьке міщанство, котре не схотіло піддатись їй. Зовсім інакше в православно-уніатській Русі, де мертва церковнослов'янщина не дала національної просвіти навіть попам: там міщанство піддалось мадяризації, котра несла за собою все-таки просвіту, а нарешті почали мадяритись і самі попи. При рущині зостались одні селяни, та зате зостались вони й без просвіти...
Пряшів стоїть серед словацької околиці, і німців там чимало, та я спинився там на довше, бо там стоїть руська, уніатська єпіскопія, котру я хотів оглянути, а при знадобі завести там знакомство. Я мав рекомендацію з Унгвара до одного попа, досить важного в єпіскопії, пам'ятається, Ладимирецького по імені (він тепер умер). До нього приступив я, як звичайно в Угорщині, з просьбою помогти збору матеріалу для "Исторических песен малорусского народа", а поки показати мені бібліотеку єпіскопії. Ладимирецький - висока фігура, не маюча в собі нічого аскетичного, прийняв мене досить холодно і, видимо, хотів мене скорше збутись. По часті матеріалу для "Исторических песен" і т. ін. подавав мало надії, покликуючись на те, що околиця мало має руського. Бібліотеку показав наскоро, сказавши, що там нема нічого інтересного, рівно як і в церкві. Сучасного стану речей в мадярській державі Ладимирецький не хотів чіпати (видимо, політик! - як кажуть у Галичині). На прощання тілько Ладимирецький трохи вм'якшив свою важну фізіономію і подарував мені свою фотографію, причому звернув мою увагу на те, що на ньому орден на шиї - він сказав і який, та я, профан в австро-угорській геральдиці і, окрім того, як звичайно росіяни, не звикший до пошани для орденів, нічого не знайшов сказати на те.
Попрощавшись з декорованим прелатом, я вліз у вагон III кл[асу], щоб виїхати на дорогу, котра мусила мене повезти у Краків. Разом зо мною сіла дівчинка, а далі її батько в одежі, подібній до русько-горальської, а напроти двоє мужчин в європейських жакетах, досить потертих. Один з них заговорив до дівчини по-руському і, поговоривши так трохи з нею і батьком її, обернувся до сусіда - по-італьянському. Я здивувався і, як завше, зрадів почути бесіду Данте, і сам обернувся до говорившого по-італьянському і з перших же слів спитав його, чи він русин, чи італьянець? Той сказав мені, що італьянець, але довго робив {стр.281} при тунелі на Лупків і жив там серед русинів і тепер туди їде, бо робота ще йде. Сусіда його був у такому ж стані, і скоро, щоб зробити бесіду спільною й для моїх сусідів, мужиків-русинів, ми заговорили по-руському. Але, на моє горе, мені скоро треба було висісти в другий поїзд, котрий повіз мене під Татрами (на той час закритими хмарами) до Кракова.
Ні на віщо було дивитись, і я приводив у систему свої враження з подорожі по угорській Русі і виводи з них. Потім, побувши там ще раз в 1876 р. і зав'язавши ширші стосунки, я тілько більше допевнився в тих виводах.
Угорська Русь-країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством - не тілько національним, але й соціальним, шляхоцтвом, котре живе в головах навіть тамтешніх руских патріотів, найпротивніших мадярству. Через те найперше потреба там ширити демократизм. Починати справу з національного руського кінця там непрактично, бо краєва рущина там дуже слаба культурно й не шанується самими руськими патріотами. Наше українофільство там теж не на руку, бо воно опирається на козацькі традиції, котрі вже й у Галичині ледве зачепили народ, а в угорській Русі зовсім не відомі. Як-не-як, а єдина історична подія, котра вразила угорських русинів і показала їм руську силу, це була воєнна російська окупація 1849 р., котра зігнула мадярського пана - найстрашнішу доти силу для угорського русина. Через те москвофільство в угорській Русі - проява цілком натуральна, тим більше, що про друге русофільство там і не чуть було: я був перший українець, котрий заїхав на угорську Русь і заговорив там мовою, іншою від мови всяких других руських патріотів.
Біда тілько, що угорське москвофільство через краєві обставини стало ще більше клерикальним, ніж галицьке, ще більше зв'язалось у літературі з церковнослов'янщиною і зовсім уже не прийняло в себе ніяких новіших культурних чи соціально-політичних ідей. Доводити угро-руську дячківщину до чого-небудь свіжішого можна тілько за посередництвом російського письменства, до котрого форми вона все-таки тягнеться. Треба тілько показати угро-руській інтелігенції поступовий і демократичний елемент у тому письменстві та критику самого російського життя, котре через націоналістичні окуляри угро-руських патріотів показується їм райським. Поряд з російськими творами, такими {стр.282} як "Записки охотника" Тургенєва, поезії Некрасова, повісті Решетникова, Успенського й т. ін., можна пускати й українські, в котрих чисто демократична ідея бере перевагу над козакофільством - як повісті Квітки, М. Вовчка і т. ін., з галицьких - повісті Федьковича, а вже послі Шевченка в комплекті.
Звісно, що поряд з тим треба б, щоб галицько-українська просвітна демократія сама робила, так сказати, місії в угорську Русь, щоб пізнати її обставини, зав'язати особисті стосунки, а надто в простому народові, та впливати безпосередньо на той народ словом та книжками, до нього приладженими, а далі осібними товариствами просвітно-агітаційними.
З цих усіх способів будити угорську Русь я вибрав собі думкою те, що було в моїх силах, і сподівався, що в Галичині, на Україні і навіть на Великорусі знайду помічників для тої цілі.
З такими думками й мріями я виїхав у краківську Польщу.
Не буду розказувати про свій побут в цій Польщі. Скажу тілько про одно вражіння, котре вона на мене зробила, бо воно має зв'язок і з руськими справами. Нігде, окрім південної Баварії, я не бачив такого показу церковного богомільства, як у західній Галичині. Це свідчить о глибокій популярності католицького клерикалізму серед польської людності, а позаяк справи руської Галичини залежать від поляків, то це поясня не одну прикмету галицької політики і тим більше ставить потребу для поступових русинів боротьби з клерикалізмом.
В західній Галичині я мусив зупинитись у Жешові (Rzeszow), щоб побачитись з Навроцьким, котрого "для пользы службы", як говориться в Росії, гр[аф] Голуховський перевів туди зі Львова, на велику шкоду для "Правди". По просьбі Навроцького я звістив його з Кракова про час виїзду. Але, приїхавши у Жешов коло 2 год[ини] ночі, я не застав Навроцького на станції і мусив добиватись в місті готелю. Потім, коли Навроцький рано знайшов мене, обійшовши всі готелі, і коли ми, гуляючи по місту, зайшли на часок і до нього в квартиру, я побачив, що квартира та була з двох порядних хат, з ліжком і канапе, і подумав про ріжницю наших, російських, і галицьких звичаїв: у нас чоловік при таких умовах ніколи б не пустив закликаного до себе подорожнього до готелю, а в усякий час стрів {стр.283} би його на станції і взяв би до себе. Навроцький же до себе завів мене щось минут на 15, а ввесь час сидів у мене в готелі, а потім, коли мені треба було виїздити теж коло 2 год[ини] ночі, то ми, перенісши мій пакунок на станцію, самі годин зо три ходили розмовляючи по місту й поза містом. Правда, я зате надивився на богомільство публіки коло церков, бо було якесь свято, чи ювілей, чи одпуст, і публіка молилась і співала цілу ніч.
Розмов з Навроцьким я не буду розказувати. Вони були з обох боків про те, як би можна було проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських народовців. Навроцький, будучи однакових думок зо мною, не бачив для себе можливості що-небудь зробити з львів'янами й "Правдою" і говорив про потребу нового органу, до котрого брався писати навіть для чисто соціалістичного, такого, який проектували О. Т[ерлецький] і Сергій Подолинський і про котрий йому вже писав О. Т[ерлецький].
Попрощавшись з Навроцьким, я виїхав у Львів. Тепер мені тим паче нічого було робити з тамтошніми народовцями, і я зостався днів на два тілько, щоб закупити деяких книг і оглянути колекції публічні. Коли в остатній вечір перед моїм виїздом приходить до мене В. Ганкевич і від імені К. Сушкевича, котрий тим часом вернувся з Росії і з села, просить мене до нього, Сушкевича, на чай. Я кажу, що мені не дуже-то хочеться, а надто, коли там будуть другі народовці, з котрими мені вже огидно балакати. Каже: "Нікого не буде, окрім мене, та ще, може, який один зайде, а, бачите, Ви в Києві приймали Сушкевича, так і він хоче приймити Вас".
Прийшов я до Сушкевича й застав цілу громаду, душ 15-20, обсаджених коло стола, немов на офіціальне засідання, і маючих справді офіціальні фізіономії. Не вспів я сісти, як Сушкевич каже мені, що ось зібрана громада хоче від мене довідатись, "чого українці від нас, галичан, хотять?"
Мені стало дуже досадно на таку оранжерею мітингу, і тим паче -поклав собі збути його лаконічними відповідями. На запит Сушкевича я відповів, що із многих листів і з "Киевского телеграфа" можна бачити, чого певні українці хотіли від львівських народовців, але тепер я можу сказати в імені своїх товаришів, що вони нічого не хотять, окрім того, щоб львівські народовці в усіх своїх {стр.284} публічних виступах говорили виключно від свого імені, а не покликувались на весь український народ або на всю українську громаду.
Почав говорити В. Ганкевич, попрохавши офіціально слова. Він обернувся до мене з запитом, "що думають українці про "Парову машину", може, це програма їх і, може, вони хотять, щоб до неї пристали й галичани?"
Я відповів, що Ганкевич зна добре, що я побачив "Парову машину" вперше вкупі з ним і що з того часу не був і на Україні, і зна також, що я сам думаю про згадану брошуру. Коли вгодно, я тепер прилюдно скажу, що, по-моєму, та брошура і не повно і не зручно зачина т[ак] зв[ане] "соціальне питання", але я все-таки радий, що вона його зачина, бо не раз чув від галичан фальшиву думку, що, мовляв, "у нас соціальної квестії нема й не може бути". За "Паровою машиною", певно, підуть другі писання, дискусія, а з того і може вийти тілько користь для нашої народної справи.
Став говорити чоловік для мене незнакомий - звисока і не дуже ясно, але з певною гарячністю і талантом. Оратор нападався на комунізм і боронив індивідуальну власність, часто покликуючись на Шефле.
Я відповів, що треба б багато часу для цеї справи, котра дуже складна й не так ясна, як видиться оратору, бо є справи, в котрих і тепер навіть несоціалісти стоять за комуністичну форму вживання, є зостатки старого комунізму, напр., сільські громади, котрі економісти всяких школ радять піддержати, і т. ін. Нарешті я сказав і свою думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному руху, навіть робітницькому, справа, власне, комунізму займа не дуже багато місця, а що той рух висува на перший план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, убезпечення робітників і т. п., котрі мають свою вагу й по-мимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні, і навіть революційні, як, наприклад, ірландський, котрі не мають в собі комунізму.
На це оратор ex abrupto спитав мене: "Хто писав в "К[иевском] телеграфе" замітку про святкування Шевченкових роковин у Львові цього року?" А, подумав я, оратор є Володимир Барвінськии! І відповів: "Я писав!.." - "Я так і думав",- відповів оратор.
Діло в тім, що на тих роковинах партійну промову держав В. Барвінський в присутності намісника і деяких сой-{стр.285}мових польських грандів і, як не раз це робили народовські шевченкопоклонники, всилювався виставити свій рух в найприязнішій для польських грандів барві, і для того між іншими наставив паралелів про те, як Польща й Україна впали в один час перед ноги північного сусіда й т. ін. В цих паралелях, як в усій промові В. Барвінського, історія польсько-українсько-московська XVII - XVIII ст. була нарисована зовсім фантастично. Я, котрий замічав не раз, що в галичан, можна сказати, стало обов'язковим не знати історії України {Кажуть, що тепер, після того, як д. Ол. Барвінський] почав вида вати "Історичну бібліотеку", де вийшли й переклади історичних монографій Костомарова, це почало змінятись. В добрий час!}, не пропустив пригоди в галицькій хроніці в "К[иевском] телеграфе" звернути увагу на цю фантастичну мальовку в промові В. Барвінського й порадив йому познакомитися з реальною історією України. Він, конечно, образився моєю заміткою і тепер так не вмів зволодати своїм самолюбством, що серед народовського мітингу перескочив від таких справ, як комунізм і т. п., до своєї особистої справи.
Я мав іще одну пригоду заочно стикнутись з В. Барвінськии і обмінятися з ним листами. Сектантство на Україні потрібувало українських перекладів євангелій і псалтиря, не маючи котрих, наші "штундарі, шалапути" і т.д. беруться до російських і тим способом "помосковляютьея". Тим часом за кордоном були видання євангелій і псалтиря Кулішеві. Я обернувся до д. Куліша з запитом, як би можна було здобути дешевше велику купу тих книг. Д[обродій] Куліш передав мені право власності на всі ті книги, звіщаючи, що за євангеліями я можу обернутись до Димета, а за псалтирем до Вол. Барвінського, причому додавав, що всю справу видання псалтиря вів Барвінськии і що сам Куліш тілько оплатив видання, та не зна, ні скілько примірників напечатано, ні скілько продано, ні скілько зосталось, але сам з В. Барвінськии не хоче мати діла і просить мене самому обернутись до нього і при цьому не змішувати В. Барвінського з братом його Олександром, до котрого Куліш остається з пошаною.
Я написав в цій справі листи до Димета й В. Барвінського, і від першого дістав докладну й акуратну відповідь, а потім скоро коло 800 екз[емплярів] євангелій. Від Барвінського получив таку темноту, в котрій нічого не розібрав і про котру реферував Кулішеві. Той написав мені, що {стр.286} галичани взагалі не дуже-то акуратні люди і що тим паче нічого требувати від Вол. Барвінського, а через те він, Куліш, радить мені махнути на цю справу рукою і мати на оці, що іноді найліпший спосіб вдержати людей, схибивших на дорозі порядочності, це вибачати їм і держати себе з ними так, мовбито з порядочними.
Я так і поступив і, діставши через Димета тілько щось коло 100 псалтирів, про другі з В. Барвінським далі не розмовляв.
Він теж не починав зо мною розмови про цю справу, але не видержав, щоб не спитати, хто автор критики на його витійство на Шевченкових роковинах. В усякім разі увесь виступ В. Барвінського на вечері в К. Сушкевича мені навіть подобався. По моїм досвідам, одно з лих галицьких .- це апатичність, якась фізична й моральна анемія, котра робить їх індиферентними до всього. А в В. Барвінського я побачив хоч злість, котра все-таки давала надію, що він способний проявити якусь енергію.
Після В. Барвінського став говорити директор В. Ільницький. Цей виступив ні з того ні з сього проти нігілізму і матеріалізму і став доказувати безсмертність душі. Довго говорив він по-рутенському, нарешті став говорити по-польському, мішаючи німецькі фрази.
- Der Mensch, Panie Dobrodzieju, ist kein Hund {Людина, добродію, це вам не собака (нім., польськ.).- Ред.} - з такими фразами він обертавсь до мене.
Я оглянув збір і побачив, що навіть він був недовольний оратором чи, може, мовою його. Коли він скінчив, я сказав, що, не будучи спеціалістом нервної фізіології, не берусь судити про душу взагалі і про людську й собачу - почастно.
Дехто засміявся; багато заговорило зразу; видно було, що хотіли затерти бесіду ш[ановного] п[ана] директора.
Через кілька хвилин заговорив новий оратор, як я дізнавсь потім, Лонгин Лукашевич. Він сказав, що, не живучи остатніми часами ві Львові, він не зна докладно спорів між українцями і львів'янами, але мусить признати потребу критичного перегляду партії, її ділання, засад і составу, бо по крайній мірі він може сказати, що до партії причислились люди, котрі ніяк би не могли належати до неї, коли б вона зоставалась вірною своїм первісним засадам. {стр.287}
Але тут Сушкевич возвістив, що готова закуска, і мітинг перервався. Началось звичайне "закусочне дійство", котрим я покористувавсь, щоб познакомитись з Лукашевичем і умовитись з ним на завтра. Я поклав зостатись ще день у Львові ради Лукашевича, котрий видівся мені "єдиним тверезим в гурті п'яних", і ради Барвінського, в котрім виділась мені енергія.
Лукашевич признавав слушність моїх закидів народовцям, але відговорювавсь, що, як наново вернувшийся до Львова, він мусить обзнакомитись знову з обставинами, перше чим виступити з своїми думками публічно в "Просвіті" й Товаристві імені Шевченка. Про В. Барвінського я прямо сказав свою думку Лукашевичу, нагадуючи йому сцену з пушкінського "Дон-Жуана", де Лаура обертається до Дон-Карлоса:
Ты, бешеный, останься;
Ты мне понравился,
Как выбранил меня- і т.д.
Лукашевич звів мене з В. Барвінським, котрому я став доказувати, що між соціалізмом і ретроградством львівських народовців ще багато простору, в котрому могли б працювати такі люди, як він, ще не заангажовані в львівське рутинерство. Але скоро я побачив, що трачу даремне час. В. Барвінський відповідав мені пустими фразами, котрих пародію в Росії зложено в словах: "Нельзя не сознаться, но невозможно и согласиться". До того придалось болісне самолюбство, котре не могло простити мені ні критики в "К[иевском] телеграфе", ні того, що мені звісна неакуратність з псалтирем.
Приїхавши додому, я першим ділом пішов розпитувати, що покладено в справі видання газети С. Подолинського і О. Т[ерлецького]. "А нічого,- сказав мені головний оратор справи окремого журналу, той противник мій, про котрого я згадував вище.- Ми прямо сказали О. Т[ерлецькому], що журнал немислимий без Драгоманова, а коли Др[агоман]ова нема тепер, то нічого про те й балакати".
В Києві я довідався, що вже рішилась справа моєї відставки з університету. Ще перед вакаціями попечитель сказав мені, що міністр (гр[аф] Дм. Толстой) требує моєї відставки. "По якому способу?" - спитав я. "Як по якому?" - "Чиновники в Росії можуть іти в відставку по прошенію {стр.288} або без прошенія, по т[ак] зв[аному] третьому пункту" {Так відставлений чиновник тратить усяке право на державну службу, хіба новий начальник візьме його "под свою ответственность".}.- "Конечно, по прошению, это для Вас выгоднее".
Я розтолкував попечителю, що подавати мені прошеніє - значить, признавати себе винуватим, а в чому - я не знаю. Попечитель, покрутившись кілька хвилин, сказав мені мою вину: я хочу відділити Україну від Росії до Польщі і проповідую таке в своїх писаннях у Галичині й Італії. "Ваше превосходительство,- кажу,- я наперед певний, що міністр не перемінить свого рішення, але я Вам принесу те, що, власне, печатав я в Галичині й Італії; коли там дійсно знайдеться те, що мені приписують, я подаюсь в відставку, а коли ні, то не подамсь, а в усякім разі Ви можете завше дати мені відставку без прошенія".
Після того я поїхав у Галичину, а міністр представив мою справу цареві (це треба було міністру, щоб підкопатись під університетський устав з 1863 р. з виборною професурою). Цар після рапорту міністра звелів знову мені предложити податись у відставку з тим, щоб мені закрити три південні університети: Київський, Харківський і Одеський. Я знову не схотів подати прошеніє і получив відставку без прошенія.
Коли про це розмовляли між професорами в Києві, то декан нашого факультету Селін скрикнув: "Помилуйте! Як же можна було інакше поступити з Др[агомано]вим, коли він навіть після розмови з попечителем поїхав у Галичину і там появлявсь на польських сеймиках і держав промови проти Росії за Польщу. Гогоцький получив про те телеграму просто з місця".
Ті "польські сеймики" були - віче русинів у Галичі, на котрому я, як бачили, не сказав ні слова й не міг говорити.
Сельмансдорф коло Відня
6 сент[ября] 1891.