|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
„Спантеличанє" украійскоі громади, по д. Вартовому, через іі погляди Костомарова, Куліша й моі. Дійсний стан украінскоі науки і літератури в 70-ті роки, під напрямком реально-соціальним і в 80 - ті , під напрямком формально - націоналістичним.
По словам д. Вартового, погляди Костомарова, Куліша й моі „спантеличили" земляків, затемнили національну свідомість Украінців і здержали зріст украінства, між инчим і літератури. Чудна се скарга ! Скрізь на світі діскусія живить думку людску, а в нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить необразованність певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного беллетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на своі твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесноі діскусіі справи, ми вміємо тілько мовчати, або кричати: зрада!
Нарешті еретичі погляди Костомарова і т. и. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моім поглядам, виложеним в статях „Література російска, велико-руска, украінска й галицка", украінским писателям радилась певна сістема праці: „ знизу вгору" (від літератури простоі до високоі), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародноі літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати, по моім планам: напр. Старицкий почав перекладати Сербскі пісні, Гамлета *). [
*) Я думав і думаю, що, з маленькою зміною фраз, великі псіхологічні драми Шекспіра, як Гамлет, Макбет, Лір, Отелло — можна і слід давати нашим мужикам читати і грати перед ними, і завше плачу, чому Кропивницкий і Заньковецка не попробували грати напр. Гамлета в перекладі Старицкого.] Я сам передав у Галичину переклади Руданского, радив перекласти всего Гомера, Антігону Софокла, твори Данта, Вільгельма Теля й Орлеанску Дівчину Шіллера і т. д. По части се й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регламентацію) і навіть Костомаровских рад ніхто не слухавсь: Ол. Пчілка перекладала високі твори, писала романи з житя вищих класів, котрі в Росіі не говорять по украінскому; те ж робили Кониський, Нечуй, Чапченко і т. и. Сам Куліш переклав Дон Жуана Байрона, звісно, більш далекого від нашого простого народу, ніж Гамлет, Отелло і др. подібні твори Шекспіра... Словом, хто хотів працювати чи з низу в гору, чи з гори в низ, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці укряінолюбців і певна темнота думок (зрештою не так національних, а політичних, соціальних і культурних) і далі упадок украінскоі літератури, в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі між инчим викладав і я, а від чогось инчого: від необразованности, а далі реакційности, котра прикривалась націоналізмом, на манір галицких народовців і по части під йіх впливом.В 70-ті роки, коли в Росіі серед украінских кружків вменшалась національна виключність, коли почали висуватись на перший план інтереси обєктівноі науки, а в беллетристиці цілі соціально-псіхологічного аналізу, а не формально-націоналістичні, — украінска наука і література стояла зовсім не низько. Я мушу нагадати д. Вартовому елементарні речі, котрі чудно забувати.
В 70-ті роки украінська етнографія видала величезну збірку Матеріалів Чубінского (при котрих, замічу, сам Чубінский з Михальчуком виголошували до того вже „москвофільскі" думки, що я сам мусів полемізувати з ними в „ВЪстникЪ Европы")? Чумацкі пісні Рудченка, Історичні пісні укр. народу Антоновича й моі, мій звод украінских казок і легенд, Думи Вересая; Буковинско-рускі пісні (здобуті мною й упорядковані по плану, виробленому Антоновичем і мною), праці Кієвского географічного товариства і т. и. Сміло скажу, що в 80-ті роки етнографія украінска пішла назад,
а не в перед, після тих усіх видань, навіть матеріально, а всякий розсудний чоловік легко може побачити, чи ті виданя 70-тих років могли служити для украінскоі самосвідомости й знатя мови народньоі, без котрого не можлива жива національна література.По части поезіі 70-ті роки дали повне виданє Шевченка. Про праці перекладу европейских поетів я вже сказав.
По части беллетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного „Хиба ревуть воли", котрий „азъ худый" видав у Женеві. Се безспорно найліпше з того, що появила украінска беллетристика. Роман узятий з житя простонароднього, — в нему нема ні одноі націоналістичноі фрази, але увесь він, своім соціально-псіхологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицких народовців проти всего „женевского" довели до того, що він заборонений в Австріі, хоч там нема й слова нецензурного і хоч він був навіть пропущений цензурою російскою перед законом Юзефовичівским. Відповідно соціальному напрямку украінства під конець 70-тих років, і Нечуй, після своєі проби написати „високий" роман украінский („Хмари"), проби невдачноі і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!) написав соціальні романи з житя народного: „Кайдашева сімя", „Бурлачка", „Микола Джеря", — безспорно, в купі з „Двома Московками", найліпші єго твори („Микола Джеря" напечатаний в 1883 р. але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).
Додати треба, що параллельно робляться проби внести в популярну літературу европейскі поступові ідеі — збудити в народі розумінє політичних і соціальних справ, біжучоі політики, котра доторка й народ (брошури „Про козаків, татар та турків", „Запорожці", віденьскі й женевскі соціалістичні брошури). Робляться також проби видавати утілітарні популярні брошури, на скілько пуска йіх російска цензура.
В ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів украінских, Украінці російскі вступають у тісніщі звязки з австрійскими, проходять в Буковину й Угорску Русь, де раніще не не було ноги украінолюбця, закладаються украінскі бібліотеки в Відні (при „Січі"), в Чернівцях (при „Союзі"), заносяться численні книги украінскі в Угорску Русь, де йіх доти ніхто не бачив. (В своіх „Австро-руських Споминах" я росказав і такий кумедний факт, що я був перший, котрий привіз в Угорску Русь, навіть виданя галицкоі „Просвіти!" Потім ще кілько моіх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!)
Поряд з тим розмова про украінску справу виноситься перед европейску публіку, де справа та ставиться в звязку з великими всесвітніми справами політичними, соціальними й культурними. Появляються статі про Украіну в журналах італіанских, французких, англійских, іспанских, — переклади на сербске, польске, — статі Украінців (Драгоманова, Подолінского, Павліша), далі чужинців, по матеріалам, даним Украінцями ( Рамбо, Рольстона, Морфілля, Ан. Леруа Больё і др.), при чому сі вчені чужинці замітили напр. і те, як у кіевских виданях збираються до купи „dіsіeclа mеmbra" украінскоі національности (Вираз Рамбо).
А націонал, д. Вартовий сего всего не замітив! Він побачив тілько „спантеличанє" в усій досить складній і сістематичній роботі!
Хай вибачать нам, що нам пришилось згадувати й свою працю. Зроблено се навіть не рrо dоmо sua, хоч д. Вартовий і дав до того привід своіми нападами, а просто через те, що з бібліографіі імен не викидають.
В 80-ті роки формальний націоналізм запанував в украінских кружках над космополітичним науково-соціальним напрямком. Сталось се зовсім параллельно зросту московского „самобытничества", а на решті й Петербургского Побєдоносництва і по части під йіх косим упливом. Почалось з того, що видумано було безполітичне „культурництво", подібне до Юзовского
антіліберального „народничества", а далі політика, вигнана в двері, таки влізла в вікно в формі похвал галицким народовцям і самому еп. ІІелешу навіть у корреспонденціях у російскі ліберальні журнали, а на решті завершилось усе поновленою „Правдою" (з поновленою Духинщиною) і „новою ерою" в загалі.Погляньмо, як сі нові вітри вплили на літературу й науку нашу.
Дійшло діло до такоі чудасіі, що мені з Украіни писано, що б не видавати навіть матеріалів народніх у „Політичних піснях укр. народу XVIII—XIX ст., ні поезій Шевченка, заборонених у Росіі, бо все політичне тепер шкодливе для Украіни (Звісно, я не послухав такоі мудроі ради і тілько через те вийшло, що моі вяданя були єдиними збірками етнографічного украінского матеріалу в 80-ті рр. а також і те, що женевске виданє Шевченка примусило і львівських народовців видати нарешті повного Кобзаря, хоч по страшенно дорогій ціні, не доступній для маси). Поглянувши ж на те, що печаталось на Украіні по части етнографіі, всякий скаже, що та наукова праця пішла в 80-ті роки там назад проти 70-х років. Ледви в останні часи, переважно під упливом европейского порівнячого методу у фольклорі, — проти котрого украінскі самобутники, навіть учені, спершу виступали,— почала наша етнографія набиратись свіжого наукового духу в працях харьківскоі школи (Потебня, — котрий зрештою вів з тиха стару лінію німецко-російскоі науки 60-х років, — Сумцов та збирачі Манджура, котрий почав працювати в 70-ті роки, Іванов і др.) та заграничноі (Волков, В. Охримович і др.) Треба ще спомянутм з
подякою д. Янчука, котрий власне належить до кружка учених у Москві, при чому дав притулок новіщим украінским етнографічним працям у московському „Этнографическомъ ОбозрЪніи".Ми скажемо дальше про заслуги для науки про Украіну „Кіевской Старины", але ся заслуга стоіть переважно в зборах і зводах матеріалів, а не в критиці й провідних ідеях, котрі в кієвскому виданю найріжнобарвні. До того в „Кіевской СтаринЪ" працюють не самі Украінці, а тим паче не самі украінофіли.
В літературі на украінскій мові в 80-ті роки видно явний упадок ідейний і навіть чисто літературний. Поезія майже не обновляєся новими мотівами, а переспівує Шевченка, тай то переважно его козакофільство й формальний націоналізм. В беллетристиці „простий народ" відходить на задній план, писателі беруться за романи з ,, вищого" житя, при чому сам Мирний пада до „Перемудрив", а Нечуй до „Опеньків", написавши окрім того темноту „Над Чорним Морем" і водевільну нісенітницю в „Навіженій". Про незручний само-донос „Горовенка", з дивним переплутанєм дзвонів з усяких церков, котрі чув автор, та не розібрав, звідки вони, та про Незлобинскі проби „патріотичноі беллетристики" (читай: особистих пасквілів!) у „Правді" нічого й говорити. Один Чайченко, уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати оппозіція, почав ратувати славу украінскоі літератури, тай то своіми повістями з простонароднього житя, а не своіми „високими романами", а ще менше своми популярними брошурами аd usum Dеlрinorum зо львівских народовців.
По части перекладів творів европейских поетів, в 80-ті рокі покладено було чимало праці, та ми вже в „Буковині" старались показати, що з тоі праці варті тілько переклади Куліша, а потім Одіссеі, решта-ж майже даремна затрата сил через незручність та літературну необразованність перекладчиків.
Єдиним значним здобутком для украінства в 80-ті роки був театр, котрого зріст треба признати досить незалежним від звичайних тенденцій украінских кружків.
По своєму матеріалу нова драматична література украінска майже виключно „простонародна". По своєму напрямку вона далеко близча до соціальних тенденцій 70-тих років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже не рівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність і жарт Котляревского й Квітки, єсть трохи псевдокласична „високопарність" трагедій Костомарова, єсть і реалізм.70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літературноі манери до сучасноі европейскоі. Та і в загалі з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже то сильна; вона бере більше
виконаним на сцені пильними й талантовими акторами, для котрих дає все таки ефектні рямки. Спасибі й за се!Так то виявлюєся стан нашоі науки й беллетристики в 1870-ті й 1880-ті роки, коли поглянути на них обєктивно, а не пролетіти над ними "съ ловкостію почти военнаго человЪка", як д. Вартовий, роздаючи удари на право й поклони на ліво, по субєктивним фантазіям.
Читаючи плачі наших націоналістів па публіку, котра не має стілько патріотизму, щоб знаходити смаку в „своій мудрости", котра виливаєся в творах наших писателів 80-х років, я пригадую собі Пушкина. О, скільки здорового нюху було в сего дійсного основателя національноі російскоі літератури, коли він боронив від сучасних ему патріотів ту російску публіку, котра воліла читати журнали французкі, ніж якого побудь „БлагонамЪреннаго"! Скілько справжнього патріотизму видно напр. в отсих на вид галлофільских словах „Альбома ОнЪгина":
Сокровища родного слова, —
ЗамЪтятъ важные умы, —
Для лепетанія чужого
ІІренебрегли безумно мы.
Мы любимъ музъ чужихъ игрушки,
Чужихъ нарЪчій погремушки,
А не читаемъ книгъ своихъ. —
Да гдЪ жъ онЪ? давайте ихъ!
Конечно, сЪверные звуки
Ласкаютъ мой привычный слухъ:
Ихъ любитъ мой славянскій духъ;
Ихъ музыкой сердечны муки
Усыплены; но дорожитъ
Одними ль звуками піитъ?
И гдЪ жъ мы первыя познанья
И мысли первыя нашли,
ГдЪ повЪряемъ испытанья,
ГдЪ узнаемъ судьбы земли?
Не въ переводахъ одичалыхъ,
Не въ сочиненьяхъ запоздалыхъ,
ГдЪ русскій умъ и русскій духъ
Зады твердитъ и лжетъ за двухъ.
.............................
Поэты наши переводятъ
Или молчатъ; *) одинъ журналъ
Исполненъ приторныхъ похвалъ,
Тотъ — брани плоской; всЪ наводятъ
ЗЪвоту скуки, чуть не сонъ:
Хорошъ россійскій Геликонъ!
[
*) На лихо, про 9/10 наших поетів тепер можна сказати, що вони „переводять" незручно, або що вони, на горе наше, не мовчать!]Думаю, що по крайній мірі молоді Галичане не пожалкують на мене за сю довгеньку виписку, бо вона як раз підходить і до львівского Гелікону!