Першими й другими д. Вартовий дуже недовольний. Обом гуртам він закида боязкість, — гріх, котрий перш усего залежить від певного настрою індівідуально-псіхологічного, а не від напрямку теоретичного, і окрім того досить розширений в Росіі серед усіх громадских елементів, окрім т. зв. нігілістів. В усякім разі ні нам, котрий живе за границею, ні д. Вартовому, котрий пише під псевдонімом, говорити про той гріх не личить.

Програму радикалів д. Вартовий хвалить, боіться тілько „соціалістичного коліру" єі. Ся боязнь трохи нудненька в той час, коли напр. в Англіі навіть міністри й консерватори говорять: „ми всі тепер соціалісти", коли і на контіненті і німецкий імператор, і папа роблять уступки соціалізмові. Та в усякім разі признанє д. Вартовим раціі програмі радикалів єсть, в ряду других подібних прояв, добрий знак того, що в російско-украінских кружках повітрє почина прочищатись від того туману, котрий наріс там в 80-ті роки і котрий дійшов був до солідарности з новоерскою реакцією.

Ми получаємо від наших земляків заяви солідарности з нами в таких думках, і через те думаємо, що д. Вартовий не має права приписувати всім радикалам зневаги до націоналізму, в смислі зневаги до національности.

Докір украінским радикалам в незнаню украінскоі народноі вдови може справді бути почасти вірним, тілько єго ніяк не можна прикласти до самих радикалів. На біду, ми знаємо чимало навіть гарячих украінских націоналістів, трохи не сепаратистів, котрі не вміють украінскоі мови, а надто не можуть нею писати. В Росіі обставини житя відбивають освічених людей, а надто городян, від украінскоі мови, а щоб вчитись самим, люде там досить ліниві, і се люде всяких напрямків, в тім числі, на біду, й радикали. Але вважати лінивство за ознаку самих радикалів, буде неправдою.

А вже докір д. Вартового украінским радикалам, що вони „пишуть для украінского народу московскі книжки", зовсім фантастичний. Вже правдивіще було б докорити певних радикалів тим, що вони зовсім ніяких книжок не пишуть. Дійсно, ми не знаємо ніяких московских книжок, зложених для украінского народу украінскими радикалами. Противно тому, ми знаємо книжки украінскі: Про козаків та Татар, віденьскі та женевскі соціалістичні брошури, Про Швейцарію, Про баптистів і др. В д. Вартового видимо дуже вже розійшлась рука на радикалів!..

Ми вже мали пригоду говорити про подібну думку, з поводу проповіді „своєі науки" в книжці д. Чайченка про Квітку, і показували, скілько лицемірства в такому націоналізму наших народовців, котрі самі ж йіздять учитись на лікарів, юрістів і т. д. по чужих вищих школах. Правда одна для мужика й для пана, і ставши логічно на таку точку, перестанемо читати і московскі книги Потебні й Житецкого про украінску мову, московскі й польскі книги Антоновича і Яблоновского про украінску історію, перестаньмо йіздити в Відень учитись у Німців медицини, бо бували ж пригоди, коли напр. який Січовик віденьский осідав у Відні, або в якому Тиролі і німеччився і т. д. і т. д. Скажуть, що я довів думку до такого кінця, де вона мусить бути абсурдна. Так вона й у початку своєму абсурд!

Після того, як „розніс" д. Вартовий дві попередні украінскі групи, можна було сподіватись, що він покаже нам, що робила й робить третя група, котру він зве „правдиво національна та правдиво народолюбна". Тілько ж він сего не зробив, а скінчив на тому, що раз сказав, що имена тих правдивих украінских патріотів „усяке тепер знав і не треба іх тут наіменовати", а вдруге таки назвав два имени: „Кониського та Левіцкого, як найкращих репрезентантів нашого національного руху".

Що на таке сказати?! Д. Левіцкий, як ми сказали, написав кілька добрих повістей, а перед тим і після того кілька слабих, з туманною тенденцією і лихим водевільним заходом. Від него можна сподіватись, що, покинувши тенденційність і звернувшись до сучасноі порядноі літературноі манери, він упять дасть нам кілька добрих повістей. А про Кониського і того не скажеш. Таланту беллетристичного не дав єму бог, образованя не дала ему чи доля, чи сам він „не восхотЪ разумЪти" сучасних громадских справ. Що ж він може репрезентувати?

Поклоняючись таким репрезентантам, діло трохи рисковане, обявляти всю російску літературу „шматом гнилоі ковбаси", як се рішучо каже д. Вартовий!

Пропустивши четверту групу і не давши огляду роботи третьоі, д. Вартовий дає свою програму від імені сеі третьоі групи. Ся програма неожиданно смирна проти широких замірів і докорів д. Вартового, смирна і в своіх оснівних точках проти теперішнього стану Украіни в Росіі, а також і по своєму погляду на украінофілів і радикалів, до котрих зараз перед тим д. Вартовий показувався так немилостивим.

От і я, коли „нападав" на украінский сепаратизм, то тілько на розмови про те, що б виділити російску Украіну в осібну від Росіі державу. Тілько ж я власне навіть і на сей сепаратизм ніколи не „нападав" прінціпіально, бо не можу мати проти него нічого з боку прінціпіального. В прінціпі не тілько всяка нація, чи племя, має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть же й доси посеред Італіі республіка С. Маріно і певно люде в ній мають своі раціі зоставатись осібною державою. Схотіли дві части Аппенцелю поділитись на осібні півкантони, і живуть собі так і т. д. і т. д., — то чому б не то Украіні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того і мали силу поставити на своєму?!

Як украінский публіціст, я не міг зоставити без уваги такі розмови, тиві паче, що вони зводили певних Галичан на фальшиву дорогу. Але я завше був і єсмь прихильником політичноі автономіі Украінців в формі автономіі земскоі: громад, повітів і краін, в котрій, як я затягався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового „зректись усяких заходів коло політичноі самостайности украінскоі", не згоджуюсь між инчим і через те, що без політичноі самостайности, чи автономіі, не може бути і автономіі національноі. Коли б не увесь смисл термінологіі д. Вартового, то я б у словах єго побачив би просто laрsus сalamі, випадкову підставу слова політичноі, замісць державноі. Тепер же я мушу вбачати в словах д. Вартового ознаку темноти думок про політичні справи і через те темноту і програми.

Огляд історіі і теперішньоі практики европейских народів показує, що автономія політична і національна можлива й без державноі відрубности. От через те і я, не бачучи грунту для державного сепаратизму украінского, бачу повну можливість політичноі і національноі автономіі украінскоі на грунті земскоі автономіі (sеlfgoverment), до котроі і в усій Росіі, в тім числі і в великоруских земствах, висказувалась стільки раз явна сімпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в жите і в Росіі. В „Вільній Спілці" і в „Чудацких Думках" я говорив про се докладно, і тепер не маю раціі повторятись.

Д. Вартовий сам кружиться навколо думок, подібних нашим, та тілько якось не може договоритись до чогось ясного, навіть і тоді, коли він зовсім близько підходить до суті діла.

Украінці могли би добре використувати сю прихильність, коли б узялись за діло зручніще і між инчим коли б більше налягали на земску, ніж на національну автономію, і менше тикали в очі Великорусам йіх національним централізмом, мов би то прирожденним Великорусам. Д. Вартовий зовсім не спинявся на практичних, власне земских, справах автономізму, а за те, хоч сам каже про потребу спільности з ліберальними Великоросами, поспішаєся кинути йім докір централізму з поводу якоісь фрази „НедЪли".

Не лишнім буде нагадати, що редактор „НедЪли" ніякий Великорус, а син попа з кієвскоі губерніі і колись був досить близький до Костомарова і т. и. і ще в 70-ті роки і пізніше печатав украінофільскі статі. Головне ж „НедЪля" ніяк не може вважатись за властиво „ліберальний" орган. Вона хоче бути органом "народническим". Колись вона проповідувала "деревню" — село, потім печатала безполітичне „народничество" д. Юзова (в жилах котрого нема й каплі великорускоі крові) і т. и., але завше відхрещувалась від лібералізму.

Може хто скаже, що при теперішньому стані Росіі була б даремним, утопічним навіть і думати про такі речі. Але подібне можна сказати і про все друге, про що говорить д. Вартовий : про економічний добробит, національну просвіту і т. й. Хто і коли тим усім займеся при теперішньому стані Росіі, коли уряд тим займатися не хоче, або не вміє, а громадянам не дає?! Без ідеалу, без віри в будучність ніяка праця не можлива!

Ми цілком розуміємо, що тепер у Росіі у многих може розвитись наикрайніщий пессімізм. Але ж думаємо, що власне історичні досліди й порівнаня можуть побороти той пессімізм, з котрим жити актівно не можна. На лихо, в Росіі знатє історіі, а надто новіщих часів, далеко не цвіте, а окрім того навіть у школах Росіяне навчаються якось виділяти Росію від усего світа. Тим часом і тепер Росія пережила тілько пору, котрій подібні переживали і другі народи Европи і з котрих вони вийшли, між инчим дякуючи ідеалізму своєі інтелігенціі, иноді навіть оптімістичному. Не раз бувало в історіі Европи, що найгірші часи апатіі громадскоі, реакціі були власне перед часами акціі, поступу: А и денегъ нЪту — передъ деньгами! як говориться в великорускій пісні. Не так давно сама Росія пережила сумну добу часів Николая І, а надто після 1848 р. Доба та безспорно була гірша, більше безнадійна, ніж теперішня, бо тоді Росія була більше відрізана від Европи, ніж тепер, тай у самій Европі панувала реакція, а найблизчі до Росіі уряди Пруский і Австрійский були не дуже ліпші від російского. І все таки після севастопольскоі війни наступила на кілька часу в Росіі доба поступу, в котру щось було зроблено, дякуючи тому, що в попередню добу інтелігенція хоч де що собі вияснила з політичного ідеалу: волю крепаків, печаті, земство, публичні суди і т. и.

Не можливо, що 6 десятки, сотні, тисячі освічених людей не могли зробити свого в напрямку пропаганди здорових політичних думок, а надто при праці систематичній, при певній організаціі, котра завше починаєся з малого і котроі зріст залежить стілько ж від свідомости і енергіі членів, скілько і від обставин. А в кінці всего переміни в громадах і державах залежать найбільше від переміни громадских думок. Ми певнісінькі, по тому що робилось у Европі і в самій Росіі, що коли тілько значна частина громадан у Росіі хоч так ясно поставить перед собою думку про державну вільність, як колись поставила про волю крепаків, то переміна державних порядків у Росіі наступить чи тим, чи другим способом, чи під нагнітом з низу, чи з гори, чи після війни, чи після голодів, чи під страхом банкроцтва, бунтів і т. и. Оглядаючи історію Росіі в 50 — 80 рр. треба по правді сказати, що і в часи „реформ" 1859—1866 і в часи „вЪяній" 1880-81 рр. державна воля не наступила в ній не тілько через те, що се справа трудна, а й через те, що не були вияснені в самих передових людей єі форми; що напр. тоді, як Поляки рвались до сепаратизму, великорускі і украінскі демократи навіть боялись „констітуціі", як „справи панскоі і буржуазноі", і що в усіх навіть поступових людей було „шатаніе умовъ", говорючи словами ген. Гурка, котрий, звісно, не те думав сказати, що ми.

З сего „шатанія умовъ" треба перш усего вийти, і між инчим украінским автономістам треба собі ясно поставити близчі і дальші ідеали і форми політичні, — державно-адміністратівні, — для украінскоі автономіі, і притягти до них своіх земляків показом реальних вигод від неі (адміністратівних, фінансових, просвітних і т. д.) а далі шукати собі спільників і по чужим сторонам. Інакше справа автономіі Украінців не може посуватись на перед і навіть не вигорить і в часи, для неі придатніщі, коли автономісти украінскі опиняться без ясноі і реальноі програми.

От тим то й жалко, що Украінці навіть у заграничній печаті, коли беруться говорити про украінску національність і єі автономію, то обходять політичний бік справи, — власне найважніщий для сеі точки, — тоді як ріжні блягери граються словами про Кієвске королівство, австрофільске украінство і т. и.

Майже так само пройшов, не зачепивши суті діла, д. Вартовий і коло справ соціально-економічних. В сих справах він убачив тілько спор про коллектівізм, чи індівідуалізм, і позаяк, по єго думці, ще ніхто не сказав в сих справах остатнього слова (так мов би то про що небудь на світі сказано буде остатнє слово, окрім того ангела, котрий, кажуть, програє в трубу при кінці світа!), то він і радить махнути рукою на сі справи. Д. Вартовому видимо незнана література соціальноі справи навіть російска, хоч по тому, як він навча нас про істнованє других літератур, далеко багатших, можна було б ждати, що він прочитує цілі бібліотеки европейскі. Навіть по газетам і журналам російским можна бачити, що тепер, окрім рішучих коммуністів, єсть десятки соціалістичних партій і що самі коммуністи, після того, як партіі йіх стали з літературних політичними, на сей час менше займаються теоріями про індівідуалізм чи коммунізм, а висувають на перед практичні справи: реформа податків, числа годин праці, убезпеченя робітників від каліцтва, болісти, старости, безробітя, реформи аграрні і т. д. і т. Недавно французкі соціалісти видали програму агітаціі серед селян, і там зовсім не ставлять коммунізму, а тілько певну солідарність громад в справах громадских земель, бо тепер ще праця хліборобска не дійшла до такого ступня коллектівности, як праця заводска та фабрична. Не ставлять коммунізму і соціалісти ірландскі, а вдовольняються поки що переходом землі до хліборобів, хоч би і на власність індівідуальну і відкладаючи коллектівізм на той час, коли єго виможе зріст економічного житя. В Росіі ще й без коммунізму стоять наглячі справи, котрі требують по своєму радикального заходу: зріст безземельних селян, страшенно неправедна сістема податків, зовсім непосильний державний буджет, повна безправність і необезпеченість робітників і т. д. і т. д. Майже всі сі справи вияснені старанними працями учених, публіцістів, земскими статистиками, котрі напр. вже років 20 назад предрекли голоди, що тепер давлять Росію, в тім числі й нашу „благодатню" Украіну. Діло поратуваня Росіі від голоду, як і від других соціяльно-економічних лих і неправд тепер стоіть в явному звязку з політичного справою, бо царско-чиновницкий уряд і не хоче і не вміє полагодити лиха. Об сім треба говорити, коли не кричати на всіх базарах, а нам украінскі „народолюбці" радять ждати, поки хтось скаже остатнє слово в справі індівідуалізму і коммунізму! Є від чого посумовати власне Украінцеві!

Далі в справах просвітних (властиво національних) д. Вартовий говорить про вільність „самостійности вкраінськоі літератури", при чому досить незручно добавля, „що б украінській мові вернено всі єі права". Незручно, бо в старих школах наших народня украінска мова вживалась дуже мало по при церковній і навіть польскій, котрою читали багато лекцій ще в XVIII ст. навіть в Харьківскому коллегіуму, то б то там, де й кости польскоі не було. Через те між инчим і так легко було урядові ввести з кінця ХVIII ст. в наші школи, старі й нові (гімназіі і університети, котрих у нас не було, нехай і не зовсім через нашу вину, бо ми говорили про них ще в гадяцкому договорі 1658 р.). Ми мусимо требувати права для нашоі народноі мови, як і других політичних прав, не іменем історіі, котра часто буде проти нас, а іменем сучасного здорового розуму. Після свого, досить загального требуваня прав мови, д. Вартовий зводить розмову на саму церковну проповідь, народній суд (волостний, чи й мировий?) і народню школу, требуючи зрештою і законів на украінскій мові. При сему д. Вартовий признає потребу вчити в украінских народних школах і державноі мови. Як бачите, програма се ще більше смирна, ніж розвінчаного з „батьків" Костомарова. — цілком „простонародна", „для домашнього обиходу", і смирніща ніж та, яку ми викладали в статях „Література російска" і т. д. котрі так розгнівали д. Вартового через 20 років після того, як вони появились. І до сеі програми радить д. Вартовий іти, "впевняючи словом і ділом(?) россійску інтеллігенцію, що така реформа необходима річ, розвиваючи народну літературу та проводючи єі на село" (А город? —спита хто небудь, згадавши повищі листи д. Вартового).

Д. Вартовий говорить під конець, що єго партія національно- народолюбна" (з такою програмою), яко партія, що має на меті практичну діяльність (курсів автора!) а не самі теоретичні пориваня. — чи національного, чи соціяльного змісту (курсів наш!) єдино може мати силу й вагу в украінскій справі". Автор не пита себе, як теперішній уряд россійский подивиться й на таку програму? Для нас же ясно, що до констітуціі в Росіі уряд ніколи не позволить навіть украінскоі проповіді в церквах, ні мови в школах і на селі (Тепер иноді украінска проповідь допускаєся тілько в Холмщині при боротьбі проти споминів скасованоі уніі та римского католицтва, так що прихильникам украінскоі проповіді в православних краінах зостався хиба ширити на украінскій мові всякі єресі! Не знаємо, що на те скаже д. Вартовий ?)

Д. Вартовий, звісно, не проти „зміни сегочасного режиму в Росіі" і каже, що украінскі націонали-народолюбці мусять „сприяти усяким легальним заходам одмінити" той режим. Пречудне се „сприяти", а надто після докорів автора украінофілам і радикалам за боязкість. Нам воно нагадує, як одна украінска патріотична групка, вбачивши вже, що галицкі народовці самі почувають, що влізли в болото з новою ерою, поклала все таки не виходити з неутралітету, а зайняти вижидаюче становище перед вижидаючим становищем народовців перед урядом і польским колом". „І Гоголь такого не вигада!" — писав мені д. ІІавлик, діставши звістку про таку чудасію.

Ми мусимо зарані відбити один докір, котрий може хто нам зробити. Ми зовсім не думаємо вимогати від кого небудь з наших земляків у Росіі актівноі боротьби з теперішнім режимом політичним. Ми знаємо, що се праця не легка і рискована. Тілько ж з сего не виходить, що б наші земляки мусіли держати в тумані і своі голови. Се вже зовсім не достійно поважних людей. Треба раз на завше признати, що сурьозна праця для маси украінскоі не можлива, поки не буде в Росіі політичноі волі, а значить, що й украінский рух не може мати сурьозноі громадскоі ваги, поки не стане на політичний грунт. С'еst а ргеndrе, оn а lаіssеz, як кажуть французи: або взяти, або покинути! Се треба так і знати і не дурити ні себе ні других.

Зрештою сприяюча поза д. Вартового „перед усякими легальними заходами одмінити сегочасний режім у Росіі" — чиста фантазія. Тепер легальних заходів зовсім не може бути в Росіі, бо навіть колишнє, хоч невеличке право петіцій, яке мали земства, а надто дворянскі збори, котрі не так давно обертались до уряду з „ходатайствами" між инчим і про вольність печаті, про адміністратівні реформи, про скасуванє адміністратівноі висилки, про скликанє земского собору, — тепер новими законами, легально скасовано. Навіть що б упять піднятись на такі петіціі (а без того вже ніяк не буде в Росіі не то зміни режіму, але навіть Лоріс Меліковских „вЪяній") — земства і дворянскі збори в Росіі мусять, говорючи словами Наполеона III, „вийти з легальности, що б увійти в право!"

Та що тут довго розмовляти! Аже ж і те, що недавно якийсь украінский націонал видав переклад книги Кеннана, росхвалений навіть „ДЪломъ" — єсть нелегальність! Ба, навіть працювати для „Историчной Бібліотеки" д. Ол. Барвінского, для котроі перекладав цензурні монографіі Костомарова недавно померший черниговский земець Карачевский-Вовк (як довідуємось з єго некрологів) — нелегальність, бо та Бібліотека заборонена в Росіі і т. д, і т. д. І поряд з таким легалізмом, д. Вартовий радить російским Украінцям порозумітись з галицкими, буковинскими, угорскими, то б то з людьми, живучими в констітуційних державах, де земляки наші мають легальне право по економіі агітувати за націоналізацію фабрик і землі, а по національній політиці за украінскі університети й виділ усіх руско-украінских земель Австро-Угорщини в осібну державну краіну, аби тілько під берлом Габсбургів.

Дивна наівність!

Так то можна сказати, що національно-народолюбна гора д. Вартового родила мишеняточко! Те мишеняточко вийшло смирне з рештою не тілько перед російскими законами, а й перед другими украінскими групами, так суворо з початку засудженими. Д. Вартовий сподівався, що й украінофіли й радикали, як тілько перейдуть від слова до діла, то й пристануть до єго національно-народолюбноі групи.

Аби було до чого приставати!

Ми, як бачили читачі, не так по вояцкому настроєні до ріжних украінских напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивуєся, коли ми, — не відрікаючись ні від одноі точки тоі програми, котру ми не раз викладали між инчим і в „Народі", — в той же час обернемось до ріжних украінских груп досить миролюбно.

З усего, сказаного вище, не трудно вивести ось яку мораль для украінскоі праці.

Праці тоі видно тепер не так то багато. Вона не сістематична, часом не свідома, не організована. Більше праці, більше думки, більше організаціі! Але й менше сектярства! Говорючи на християнский лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на Паску: іди й постивший, і не постивший! — Христос прийма й тоґо, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у ХII-ту годину!

Один працює для науки про Украіну тілько по московскому (або по польcкому), — будьмо ему вдячні і ті, що пишемо по украінскому. Один вірує в украінску літературу тілько простонародню, „для домашнього обиходу", — нехай виробля єі, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює, по своєму, не кидаючи анахтеми на невірующих, але працюющих, по своєму, все ж таки для украінскоі літератури. Одна бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-украінскі, — впять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тілько мира між нами не може бути: в справі поступу, чи реакціі, в справі кастових, чи всенародних інтересів, бо се справи оснівні, з за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котроі житє людей перестало би бути людским. Сеі боротьби не можна замазати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій націі, котра власне нація плебейска. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальніщими, одні демократами індівідуальними, а другі соціальними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашоі краіни, котру і в Росіі, і в Австро Венгріі давить дуже вже застаріла сістема реакціі і кастівности.

Під кінець теперішній стан нашоі печаті. Примушує сказати ще про одну річ, про котру при инших обставинах не варто було б і згадувати: се про крутійство, котре завелось в наших кружках і нашій печаті. На шастє, крутіів не так то багато в російскій Украіні, по крайній мірі менше, ніж в австрійскій. Там більше хибують люде темнотою, незнанєм обставин. Тілько ж усе таки те крутійство завелось і там і в часи „новоі ери" було розвинуло досить своє павутинє, так що по за ним не було видно зовсім чесного й поступового в украінолюбских кружках. Тут була головна причина, чому й полеміка між ріжними нашими напрямками стала гострішою, ніж би слід було. Тепер почало трохи розвиднюватись і з сего боку, але крутійский Картаген мусить бути рішуче зруйнований однаково як радикалами, так і націоналами украінскими! Для націоналів се навіть більше важно.

30 Марця 1893.