Відповідь д. Вартовому (Передрук з „Буковини")

В ч. 6. „Буковини" д. Вартовий розбирав моі колишні статі в Правді 1873—75 р. „Література російска, великоруска, украінска і галицка". Я власне можу зовсім обєктивно дивитись на ті статі, писані давно, погляди котрих я далеко не всі поділяю, про що мав навіть пригоду сказати і печатно. Та все таки я маю дещо замітити моєму рецензенту і навіть, думаю, таке, котре зачіпає річ, однаково інтересну нам обом, і може прислужитись до виясненя справи, при яких умовах може розвиватись жива украінска література.

Д. Вартовий приписує мені таке, чого я не говорив, а по крайній мірі не думав говорити, — то б то, що я вважаю мову украінску не за самостоячу перед великорускою або російскою, що я так же ставлю мову н. пр. Квітки до мови Цушкина, як і мову поеми Некрасова „Морозъ красний носъ" і т. п. Я виводив свій поділ літератур у Росіі на три: російску (спільну освіченим Великорусам і Украінцям), великоруску і украінску, більше зо змісту йіх, ніж з мови. І в свій час, коли в Галичині не мали ніякого понятя про реальний стан письменного житя в Росіі, коли н. пр. галицка молодіж не хотіла читати навіть Костомарова або Гоголя, вважаючи йіх за „московских" писателів, не без хісна було показати, що на ділі літературні інтереси Украінців не так то вже різко діляться від російскоі літератури і що ся література служить на Украіні не для одного тілько „помосковліня", що в писаному по російскому (мовою, звісно, близькою до народноі великорускоі) можна знайти украінский зміст, а також речі і думки не спеціально московскі, а европейско-російсікі, спільні освіченим Великорусам, як і Украінцям. Параллельно тому в Росіі, навіть в елементарних книжках і школах навязували Украінцям специяльно-великорускі простонародні поезіі і пісні, як „общерускі".

Я вважав потрібним виступити проти такого стану річей, і можу сміло похвалитись, що виступ той не зістав ся без хісна для громади. Звісно, в Росіі не вийшло з того нічого, бо там громадскі справи не залежать від громадскоі думки, так що там тілько одна і єсть справа, про котру варто горячитись, се справа політичноі волі. Але в Галичині думки подібні до моіх, піддержані купкою земляків, котрі помогли заосновати деякі бібліотеки з добором книг російских, причинились до того: 1) що молодіж більше познакомилась з російскою Украіною, а також 2) і з творами европейских писателів, переложених на російску мову, иноді раніще, ніж на німецку, і з житєм европейским, про котре говорять російскі місячники. А з того вийшов хосен для зросту поступово-демократичних думок серед Галичан, а через те получив ся міцніщий грунт і для національноі ідеі галицко-украінскоі.

Але помимо цілів утілітарних, я мав перш усего на цілі вияснити фактичний стан річей літературних в Росіі. Д. Вартовий кілька разів зве моі погляди противо - науковими. Він би мав на те повне право, як би зріст і громадска вартість літератури основувались тілько на грунті етнографічному, а ще спеціяльніще на лінгвістичному, а не на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи. Тимчасом ми бачимо в історіі літератур такі н. пр. факти, що нація латинска етнографічно перестала жити, і навіть мова єі перестала бути етнографічною, — але зате вона жила в устах освіченого класу по всій західній Европі, в тім числі і серед Германців і Словян. З того витворилось таке н. пр. диво для етнографічного доктринерства, що твори латинця св. Августина читались як своі, рідні, по всій католицкій Европі, а з другого боку н. пр. такий Беда (Вedа Venеrаbilis). Морус, Бакон і на латинскій мові зіставались Англичанами, Длугош Поляком, Грот (Grооt) Голландцем і т. д. Навіть ще не давно, Лейбніц, пишучи по французкому; зіставав ся Німцем.

Д. Вартовий скаже, що се все прояви неприродні, а штучні, але хто єго зна, що на світі природне, а що штучне, а надто в людских справах!*) [*) В дальших своіх листах д. В. сам відступав від своєі виключноі лінгвістично-етнографічноі думки, бо залічує в украінску літературу і старі писаня дотатарскоі доби. Але-ж ті писаня (Нестор і др.) писані були мовою староболгарскою, а не украінскою. А до того вони дуже підпирають „общерускі" теоріі, бо переписувались не меньше в Новгороді і Суздальщині, ніж у Киівщині і навіть деякі тілько на півночи і збереглись. Се справа, з котрою треба бути дуже обережним!]Я старав ся в своій студіі замітити дійсний стан літературного житя в Росіі з Украіною, яке воно було перед моіми очами, але зовсім не видавав єго за віковічне, за нормальне з погляду якоі небудь національноі доктрини. І тепер не буду повторяти реальні покази правдивости мого поділу письменских плодів російско-украінскоі праці, наведені почасти і в статі д. Вартового, а перейду до того, що він сам каже про зріст украінского письменства з того часу, як писалась моя статя, зріст у тому напрямку, щоб виробити украінскі писаня не самого тільки простонародного характеру, а й вищого, такого, котрий доси Украінці бачили тілько на мові російско-великорускій.

Я навіть і в 1873 р. не відмовляв можливости і законности такого зросту. Перш усего я ставив питанє і про простонародну украінску літературу досить широко, так що були тоді голоси в російскій печаті, котрі знаходили мене все таки сепаратистом, як н. пр. „Кіевлянинъ", котрий докоряв мене тим, що я вважав потрібним перекласти для украінского простолюдина Гамлета Шекспіра, Орлеанску дівчину і В. Теля Шіллера і т. д. Вважаючи на підставі украінских народних пісень, псіхіку украінского мужика за досить розвиту а мову украінску за досить багату, я проєктував досить широку літературу, котра зразу могла-б мати велику публику і була-б живою, а не мертвим плодом кабінетних змагань зробити літературу, перш усего самостоячу від московскоі. Література та, по моій думці, мусіла-б піднима тись з низу в гору (се любимі слова моіх статей) і розширятись, в міру того, як піднимавсь би наш мужик, природна і безспорна публика для нашоі літератури в Росіі. Далі я згадував, попра російско-украінскому письменству галицке, котре вже і по самій речі і тепер має завдачі ширші від украінского і з часом мусить мати вплив на остатнє. Значить, я і у 1873 р. значно обмежував гегемонію російского письменства над украінским і в усякім разі не вважав теперішню гегемонію єго, (котра по моєму єсть результат усеі суми обставин культури на сході Европи, а зовсім не одноі російскоі поліціі, як думали і думають багато Галичан) за довічню. Всякий безсторонний мусить признати, що з 1873 р украінске письменство розширилось і дещо вколопнуло від гегемоніі російского письменства. Тілько-ж для самого інтересу украінского письменства треба розглянути точно те розширенє, і в сім заклику до розгляду і лежить головна ціль моєі теперішньоі замітки. Я думаю, що д. Вартовий перецінює те розширенє.

Возьмемо перш усего Украіну російску. Тут ми можемо побачити, що для украінскоі інтелігенціі, навіть украінофілів, писаня по російскому ще і тепер єсть натуральне, рідне діло. Н. пр. ні один з украінских учених, котрі недавно вибрані почесними членами галицких народовских товариств, не написав по украінскому ні одноі своєі праці. Одна тілько серіозна наукова праця, напечатана в остатні часи російским Украінцем в Галичині (Про стан сімйі в Украіні XVI —XVII ст.) літератури науковоі украінскоі не може робити, значить, можна сказати, що і доси науковоі прози, котра тепер творить скрізь основу літератури, в російскій Украіні нема. Проба такоі прози була зроблена на російско-украінскій мові тілько в женевских виданях, і я маю щось сказати в сій справі.

По правді треба сказати, що ми потратили страшенну працю майже за дурно: нас не читали навіть найближчі товариші. За ввесь час женевских видань я получав від найгорячіщих украінолюбців раду писати по украінскому тілько про спеціяльно-краєві справи (домашній обиходъ)! а все загальне писати по російскому. Про своі праці я говорити не буду, а н. пр. про роботи Подолінского скажу, що вони по всему були безмірно вище всяких „Вперед-ів" і Набат-ів" — і що-ж? Навіть украінолюбці читали ті „московскі" виданя, а Подолінского ні! Для них просто було тяжко прочитати цілу книжку та ще і прозаічну, по украінскому. Ще тяжче, звісно, було йім писати по украінскому, і вони не печатали украінских праць ні в „Громаді", ні де инде, тоді як часто печатали російскі.

Так російско-украінске письменство зісталось і доси, як 30 років назад, при самій беллетристиці та поезіі, і украінска публика, як би зісталась без письменства російского, то була-б сліпа і глуха. „Ось де фактична причина, чому російске письменство, якою-б мовою воно не писалось, а все таки єсть тепер загально-руске письменство для Росіі, своє, рідне, і майже для всіх освічених Украінців, а украінске держить ся ними для вузчого кругу, для „домашняго обихода", як казав Ів. Аксаков і Костомаров.

Д. Вартовий вказує на те, що в усякім разі украінске письменство вийшло вже поза рамки письменства простонародного (про селян, коли не для них). Ми-ж думаємо, що досить буде сказати, що украінска беллетристика і поезія змагають ся вийти з тих рамок, а ще не вийшли, а надто не вийшли зі славою хоч з такою, яку вони можуть мати за свою „простонародність", котрою колись хвалив ся, і не без раціі, Куліш.

Д. Вартовий нагадує деякі поезіі Шевченка, як „Сон", „Неофіти" і т. п.. а далі деякі твори нових украінских беллетристів. Ніхто більш мене не цінить замірів Шевченка в тих творах (окрім хиба виходок проти німецкоі науки в „Посланні"), але-ж пора вже признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище йіх виконаня. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованність поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в „Сні", або мішанину Риму з Росією в „Неофітах", не кажучи вже про іх історичні помилки. У нас дехто любить рівнати Шевченка з Пушкиним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і демократизм єго думок. Тілько-ж в поезіі самих думок мало, а треба і добірноі форми. По формі-ж Шевченкові поеми відстали від Пушкинових і Лермонтових так, як відстоіть наскорна "поема малообразованоі хоч і талановитоі людини від пильноі праці чоловіка високообразованого. Ми знаємо біографіі трох поетів, бачимо йіх рукописі, і знаємо, що коли Пушкин і Лермонтов знали важніщі европейскі мови, пильно слідили за літературами европейскими, неусипно працювали над своіми творами, перероблюючи трохи не кожде слово, — в Шевченка не було того нічого.

Правда, тому винна доля Шевченка і ми мусимо признати єго незвичайну силу, котра все таки виявила себе, але-ж ніяк не можемо признати Шевченка за викінченого поета образованоі громади. Се був тілько матеріал великого поета! Через те Шевченко не може примусити образованих Украінців, навіть украінофілів, не признавати Пушкина і Лєрмонтова за рідних ім поетів. Підіть в сімйі украінскі і подивіть ся, чи можуть там батьки, навіть украінофіли, дати своім дітям літературне образованє на самому Шевченку без Пушкина і Лєрмонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!

Подібне треба сказати і про повісти Мирного з житя дрібних чиновників і міщан, як н. пр. „Пяниця". Ми дуже шануємо сі повісти, хоч при тому думаємо, що великого інтересу в Росіі вони не можуть мати, бо в Росіі такі теми вже биті і перебиті після „Шинелі" Гоголя та повістей Достоєвского і навіть Буткова і др. ще з 40-их років.

Переходячи до творів д. Кониського, ми мусимо заявити просто своє задивованє. Д. Кониський має свою ціну як писатель російский, по крайній мірі як кореспондент деяких газет і автор деяких невеличких студій про краєві справи. Але репутація д. Кониського яко украінского беллетриста, се плід непорозуміня в галицко-украінских відносинах. Ся репутація зроблена була в Галичині, де важка схолястичність літературноі форми і мертвота змісту беллетристики могла вигідно відтіняти форму і зміст творів д. Кониського, а надто ще при сюжетах з житя Ґаличанам невідомого, котре Галичане могли вважати за правдиво змальоване. На самім же ділі д. Кониський не має ніякого беллетристичного таланту; в єго творах найліпше иноді анекдоти, цілком узяті з житя, і при тому власне простонародного, при чому обробка автора незручна і часто грубо тенденційна майже завше шкодить вражіню. Єго-ж романи з житя образованих класів, а надто людей вищого, університетского вихованя, можуть тілько підводити украінске письменство на глум перед людьми, знаючими те житя російско-украінске і навикшими до літературноі манери російских, як і французких і англійских писателів реально-соціяльного напрямку. Персонажі романів тих — мозаіка особистих фотографій і грубо тенденційних видумок автора, котрий до того не обзнакомлений навіть з формальною стороною житя тих кругів, котрі він описує: студенти в него не студенти, правобережці не правобережці, учителі не ті, хронологія громадских появ переплутана і т. д.

Значить, нам зістають ся тілько двоє з беллетристів д. Вартового: Левіцкий-Нечуй і Чайченко. Обоє вони люде з талантом, та той талант проявили вони безспорно тілько в творах з простонародного житя, а найменше показали вони єго власне в романах з житя людей вищого університетского образованя, так що я боюсь, що власне примір сих писателів і може говорити проти думки розширити поле украінскоі беллетристики до рівні з російскою.

Возьмім напр. Тургенева. Він не по тому мусить уважатись у Росіі за „общеруского" беллетриста, за рідного й Украінцям, — що буцім то проти мови єго мова украінска єсть діялект, чи жаргон. Напроти, я готовий саму мову Тургенева признати жаргоном певноі кляси людей у Росіі. Тілько-ж тепер той жаргон рідний і більшій части образованих Украінців, а головно, в героях Тургенева ми, Украінці університетского вихованя, пізнаємо себе самих: там наші почутя, наші думки, наша псіхіка! Я мушу сказати, що чув навіть від деяких Галичан, безсторонних народовців, котрі познакомилися з Тургеневим то в орігіналі, то в перекладах, в тім числі й галицких, і котрі говорили, що "ще не читали нічого ім так рідного, як твори Тургенева".

А я ще не бачив людини, котра-б признала себе саму в придурковатому Радьку („Чорні Хмари" Нечуя), або в ляльках з темною мовою, котрих Нечуй водить „Над Чорним морем". *) [*) Про згадані д. Вартовим „Старосвітскі батюшки" і „Навіжену" говорити не буду: сі твори просто сором автора, а надто „Навіжена".] Романи д. Чайченка „Соняшний Промінь" і „На роспутті" стоять вище романів Нечуя з житя образованих людей, бо там по крайній мірі єсть кілька фотографічних картинок і героі говорять не так темно, та все таки і там нема живих тіпічних фігур російско-украінских людей університетскоі освіти, а єсть тілько ляльки з етикетками. До того навіть у першому романі в діях нема консеквентности, а другий зовсім зложений з епізодів мозаічно і з двома героями, з котрих один змальований богомазним золотом, а другий, капризний кислюн, на котрого автор накидав усякого злочинства, зовсім не тіпічний і через те вже не інтересний. Такі романи не вирвуть з рук украінскоі публіки не тілько Тургенева, або Достоєвского, але навіть Боборикина та Михайлова.

Пригадаймо-ж, що й на спеціяльно-украінскому полі „Тарас Бульба" Гоголя зостаєть ся й доси найліпшою національною украінскою епопеєю, і що нігде не змальована так украінска природа і так не намічена украінска псіхологія, як у „Вію" Гоголя-ж, то й побачимо, як важко теперішній украінскій беллетристиці одірвати нашу публику від беллетристики російскоі, як від мовби то нерідноі.

(З поводу Гоголя ми мусимо зробити такий додаток: в ІІ-ій кн. "Кіевск. Старины" 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн. Репніноі, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу „Мертвих Душ" з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнаня, значить, коли Шевченко вже дійшов до mахіmum свого украінского автономізму. Д. Вартовий, котрий бачить, — і справедливо! — в Шевченку пророка украінского, мусить признати в сему погляді єго на Гоголя ще знак недостаточности зросту украінского національного почутя. Може колись так буде думати і вся украінска інтелігенція, а поки що вона тепер дивить ся на Гоголя, як Шевченко: він для неі рідний і в „Тарасі Бульбі" і в „Мертвих Душах", хоч в кождому творі инакше. Про Шевченка-ж замітимо, що д. Вартовий перецінює єго літературний націоналізм украінский, бо Шевченко написав усі своі повісти (то-б то більшу половину своіх писань, нехай і слабшу), по „московскому" і також писав і свій інтімний Дневник. В Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу украінску літературу; Шевченко вибирав для своіх писань мову, котра в кождому разі була для него лекшою або відповідніщою. Думка, виробити зовсім самостоячу літературу украінску, пізніща від Шевченка і ще доси не опанувала всіма украінолюбцями в Росіі. Се факт, котрого не можна заперечити і котрого не слід ховати від австрійских Русинів!)

Для того треба багато ще талановитоі і освіченоі праці украінских беллетристів. Може та. праця й доведе до кінця, котрий вже й тепер бачить д. Вартовий, а може й ні, — може Украінці зостануть на віки з двома літературами, а не з однією. Природа річ складніща, ніж доктрина! Все, що ми можемо бажати, — се, щоб з одного боку було менше поліціі, а з другого більше таланту, праці й освіти, а скрізь менше вузькоі ненависти, а більше людяности.

Д. Вартовий помилявся, кажучи, що історія не знає ніяких „підлітератур", ніяких літератур „для домашнього обиходу" і т. д. В Германіі і Італіі єсть досить багаті „підлітератури" на діалектах. У Франціі література ново-провансальска, котра вживає мови не менш самостоячоі, ніж украінска, єсть доси, по суті своій, література „для домашнього обиходу" і єі писателі, між инчим первокласний талант, як Містраль, звичайно видають своі твори з перекладом на „общефранцузку" мову. Література ново-провансальска ще менше має прози, ніж украінска, хоч має дуже талантовитих поетів і беллетристів.

З другого боку історія зробила таке, що література голландска, котра вживає дольно-німецкоі мови-діялекту, котрому подібні в Германіі вживаються лишень для „підлітератури" платдейчу, (поезіі, беллетристики) єсть широка самостояча література. Тай література провансальска, котра у Франціі „підлітература", в Каталоніі далеко ширша. О, природа, чи історія дуже плодовита на вигадки!

Переклад Дантового Ада д. Сивеньким доходить часто до повного скандала, так, що питаєш себе, з якого тексту перекладав наш земляк? Тут власне згадаєш слівце: traduttore — tradittore!

Через се майже всі проби перекладів російскими Украінцями творів европейских поетів — праця пропаща. Літературно образований батько на Украіні, навіть украінофіл, не може дати тих перекладів своім дітям замісць російских. Тут опять приходить ся ждати від украінских писателів більше літературного образованя, більше праці, коли не талантів, котрі звісно, в руках божих.

Перейдемо тепер у Галичину. Перш усеґо я мушу сказати, що думки моі про літературу галицко-руску зовсім невірно пересказані д. Вартовим. Я не маю в себе ні одного екземпляра своєі роботки, про котру говорить д. Вартовий, але я не памятаю, щоб там були вирази, котрі-б дали рацію д. Вартовому приписувати мені думку, буцім то література галицка єсть „тілько наростком літератури російскоі", чи як каже д. В. „общерускоі". Я завше знав, що література галицка виросла з обставин австро-словянских і держить ся переважно ними, хоч і підпада впливам російським і украінским, та й то більш по формі, ніж по суті. Так література „москвофільска" нічого спільного по суті з російскою не має. Література „народовців" більше зближає ся з украінскою, а через те, по духу, і з російскою, але все таки по суті далека від них так, що напр. навіть культ Шевченка не перешкоджа народовцям зоставатись по суті австро-рутенцями. Тілько „радикальна фракційка" галицка справді близька до російско-украінского письменства, та й на неі чим раз більше впливає безпосередно західна Европа, в чому я бачу показ початку більш рішучоі еманціпаціі і російско-украінскоі літератури від російскоі.

Тілько-ж тепер галицка література дуже слаба, щоб робити конкуренцію російскій і при всіх теперішніх обставинах, навіть не може скоро розширитись.

Вже одна кумедна транскріпція французких та англійских імен, котра пройшла через німецку та польску транскріпцію і вимову, примусить російского Украінця, звикшого в Росіі до фонетичноі транскріпціі імен, відповідно вимові йіх в орігіналі, кинути галицкий переклад „найзнаменитшого писателя". Очевидно, що поки Галичина не пристане до новіщого европейского житя в науці, політиці й культурі, доти галицка література не йтиме в Росію і не може там підпирати украінску літературну автономію.

Ось як фактичні обставини спиняють зріст украінскоі літератури і підпирають гегемонію над нею літератури російскоі, котра не може тепер не бути своєю, рідною і для освічених Украінців. Середня людина не може бути поліглотом. Вона потребує одноі мови, котра-б вязала єі зо світом. Які-б не були етнографічні відносини людини до такоі мови, а коли та людина прочитала на ній у перше Шекспіра, Гюго, Шіллєра, Гейне; через неі слідить за тим, що говорять в паризкій академіі, англійскому парламенті, на наукових і соціяльних конгресах і т. и., то мова та і єі література не може не стати людині своєю, рідною.

За такі слова Бєлінского трохи не розірвали тодішні патентовані російскі "патріоти", а тим часом історія показала, що в словах Бєлінского й був правдивий патріотизм.

P. S. Ми дуже раді, що можемо вказати на допись д. Вільхівского „З Украіни", в „Правді" 1893 за міс. лютий, як на доказ того, що найновіщі украінскі писателі близько підходять до нашого погляду на теперішній стан нашоі літератури. Д. Вільхівский, котрий вже нераз висказував здорові думки в дописях своіх у „Буковині", „Зорі" і „Правді", тепер говорить про те, коли галицка печать може мати інтерес для публіки украінскоі в Росіі, — і доволі ясно каже, що теперішна галицко-украінска печать майже ніякого інтересу там мати не може.

„Украінска інтелігенція в Росіі, каже д. Вільхівский, має в руках досить велику російску літературу і досить звикла до неі. Ся література є безперечно живою і дужою літературою і через те вдоволняє багатьом духовним потребам, що має інтелігент Украінець. Коли украінске письменство буде ити тілько слідом за російским, ... то воно здобуде прихильности від нашоі інтелігенціі, яка те саме знаходить і в московскій літературі... Се-ж я кажу так, що коли „те саме знаходить", а найсправді воно і того не було, бо досі наша інтелігенція не знаходила в украінскому письменстві навіть тоі живоі течіі, яка є у російскому, а знаходила більш клерикально-консервативне рутенство, бурсацко-семинарску мертвоту. Де-ж ій було прихиляти ся до украінского письменства?"

„Ні, коли хочуть украінско-рускі письменники, щоб іх читано і в Росіі, щоб іх твори посували наперед украінску справу, то мусять вони давати те, чого не може, не має сили через своі обставини дати російске письменство... В Росіі письменству нема волі, думка спиняєть ся цензурними заходами, — хай галицкі виданя дадуть нам приклад вільноі думки, думки не підрізаноі ні офіціяльними, ні хатними цензурними ножицями, — і тоді вони можуть бути певні, що іх читатимуть і в Росіі, не вважаючи ні на які цензурні заборони. Украінска інтелігенція, як і в загалі російска, шукає волі, широко зрозумілого лібералізму, і хто ій єго дасть, тим вона і цікавить ся"...

(Конець листу в „Буковину").