Обговорюючи справу літературного образованя Украінців у Росіі, я вказав на те, що там батьки мусять давати своім дітям окрім Шевченка, ще Пушкина, Лермонтова, — і кажу, "Не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму"; д. Вартовий передає моі слова так, буцім я „гужу етнографічний патріотизм, кажучи, що є інтереси і висші від його",— а далі каже навіть, що я „глузую з етнографічного патріотизму". Думаю, що неточність д. Вартового тут явна без дальшоі розмови. Тепер з додам, що я не тілько не думаю глузувати з етнографічного патріотизму, а дуже ціню єго як одну з підстав солідарізаціі людей, та лишень думаю, що одним ім люде не живуть і не можуть жити. До него треба ще чогось.

Далі д. Вартовий каже: „Д. Драгоманов у своіх „Чудацких думках" жалієть ся, що його опоненти не по правді виводять з його космополітизму, що мов би він зрадив украінство і через те відкидають часть єго роботи". Заявляю, що я нігде не висказував жалю подібного тому, який приписує мені д. Вартовий в підчеркнутих словах, по крайній мірі не думав висказувати такого жалю. Він був би неприличною претензійностю завше, а в моєму стані емігранта, котрого писаня заборонені і в Росіі, а часто і в Австріі, зовсім чудним. Я не жалів ся і на те, що деякі земляки звуть мене зрадником, або й просто Москалем, а лишень вказував на се, як на ознаку сили аргументаціі певноі партіі наших старомодних національників.

Д. Вартовий все дивуєть ся моєму поділу літератури руских Словян на „російску, великоруску, украінску та галицку" і ставить?? коло слів „великоруска" і „галицка". Не буду говорити про літературу великоруску, а скажу слівце про поділ літератури галицкоі від украінскоі, щоб хоч пояснити свою думку, коли не переконати д. Вартового.

Подібно тому, як я казав, що малоруска література ще виробляєть ся, щоб зробитись самостоячою національною літературою, скажу і те, що спільність літератури украінскоі і галицкоі також ще тілько виробляєть ся. Вже один факт, що в російскій Украіні з галицких беллетристів не читають ся зовсім ніхто, окрім Федьковича, Франка та Кобринскоі, говорить на користь сеі думки, хоч і сумноі.

Які умови помогли-б тому, щоб скорше зближились, або й злились літератури украінска і галицка, про се довго-б треба говорити. Я по части говорив про се і не раз, де инде. Тепер скажу взагалі, що російскі Украінці і австрійскі Русини можуть зійтись лишень на грунті інтересів демосу і всеевропейских поступових ідей.

До того мушу звернути увагу російских Украінців ще на одну річ: в Росіі живе між иншими іллюзіями про Галичину, ще й така, буцім то освічені Галичане добре ознакомлені, коли не зо змістом, то з мовою німецкоі літератури. Але треба завважати, що остатнє було правдою до 1867-го р., коли німецка мова панувала в гімназіях і університетах в Галичині. Тепер же, коли там панує мова польска і подекуди введена галицко-руска, гімназісти і студенти галицкі часто дуже шкандибають з німецкою мовою і через те ім часто лекше прочитати напр. Спенсера по російському або по польскому, ніж по німецкому. А вже про англійскі орігінали і говорити нічого, коли і французку мову рідко хто знає навіть з літератів галицких.

Що єго робити в такім стані річей? Звісно, намовляти земляків до науки, до праці, — та чи-ж богато іх послухає нашу проповідь? Працювати? — та ж добра праця требує гурту!

А тимчасом треба образувати дітей, треба сіяти певні ідеі в громаді і навіть між самими сіячами... Що-ж дивного, що людина хапаєся за перші готові книжки на близькій мові, як напр. російска? І коли д. Вартовий придивить ся до речі близше, то побачить, що найбільше кричать против того зовсім не ті, котрі бажають, щоб Украіна з Галичиною мали своіх Гоголів, Тенів та Мілів і т. д., а ті, котрі не хотять, щоб наші люде йшли дальше питомих Тредьяковских та Булгариних.

Тепер д. Вартовий вказує і на публіцистичні праці д. Кониського, про котрі раніше не було в нас розмови. Ми і тепер скажемо, що признаємо заслугу за певними публіцистичними роботами д. Кониського, власне російскими, в котрих він, здержуємий рамками характеру тих російских часописів, в котрих він писав (Земство, Страна, ВЪстн. Европы, Русская Мысль) держав ся тенденцій демократичних і поступових, хоч і тут всажував иноді такі речі, як похвала єп. Пелешу, яко репрезентанту украінского народного напрямку. В публіцистичних-же працях на мові украінскій, в галицких виданях д. Кониський вагав ся на всі боки між поступом і реакцією, між демосом і панством, і може служити власне приміром того, як писатель працьовитий і по своєму щирий, може крутитись і закручувати других, коли він став до публіцистичноі роботи, не вияснивши собі основно-культурних і політично-соціяльних прінціпів і руководячись одним лишень формальним націоналізмом, етнографічним патріотизмом. При инших, більш нормальних відносинах між російскою Украіною і Галичиною такі ознаки публіцистичноі праці д. Кониського, впали-б тільки на єго писательску особу, а тепер вони наробили на лихо шкоди, котру приходить ся виясняти, хоч се і досить прикра робота, та при певних умовах і не так то легка.

При такому суді про украінскі писаня д. Кониського ми мусимо сказати, що вони могли-б мати досить велику заслугу: з огляду на мову, над котрою д. Кониський, видимо, багато працював і котру добре виробив, так що вона-б могла служити приміром для молодих писателів і читателів. Тілько як звичайному читателю розділити мову від змісту?

Д. Вартовий ще говорить про одну заслугу д. Кониського, кажучи, „що ніхто більш за дд. Куліша та Кониського не зробив для поєднаня між нами й Галичанами". Се по части правда, та й тут треба звернути увагу не на саму тілько форму поєднаня, а й на суть єго. А тоді вийде, що д. Кониський служив не стілько провідником у Галичину поступового духу, котрий жив в украінскому руху 60-их і 70-их ро-ків, скілько проводив на Украіну формальний націоналізм, темноту думок і безпрінціпну емпірістику львівских народовців, і сим чимало пошкодив украінскій справі по обидва боки Збруча. Звісно, таку ролю відбув д. Кониський, дякуючи і малому взаємному знаню між Украіною і Галичиною і тій темряві єгипецкій, котра взагалі окутала Украіну в в 80-ті роки, та все таки на нему лежить велика доля одвічальности. І тепер, коли та темрява почала розходитись, свіжим Украінцям прийде ся просто рвати звязки в Галичині, вироблені за поміччю д. Кониського, і приставати до других, котрі почали було вироблятись в 70-ті роки і котрих зросту багато перешкодив д. Кониський.

Ось наша отверта думка. Нам не так то легко єі говорити, але щире слово д. Вартового потребує рішучоі відповіді.

Париж, 23 сентября 1893.

Р. S. В зносці до ХVII-го листу д. Вартовий зачіпає справу, котра більше належить до змісту попередніх листів, а власне про те, на скілько можна признавати належащими до літератури, рідноі украінцям, праці, писані Украінцями з роду, але писані чужою мовою. Д. Вартовий згоджує ся брати до украінскоі літератури твори наших писателів до татарскоі доби, хоч і писані по староболгарскому, але не хоче брати туди творів нових писателів, як Капніст, Гоголь і др., писавших по російскому. Се справа складна і ми не беремось розрубувати спор дуже рішуче.Думаємо лишень, що писателі, котрі вийшли з певноі націі і говорили про житє єі, а також удержали певні ознаки питомого національного характеру, хоч і пишучи по чужому, повинні знайти місце і в історіі літератури тієі націі, а тим наче, коли вони читають ся єі інтелігенцією. Такий власне випадок з Мик. Гоголем, котрий мало того що писав про украінскі речі, а ще виявив ліпше, ніж хто другий, одну з основних прикмет нашого національного характеру, — юмор, подібно тому, як Шевченко лірізм. (Якось так вийшло, що на украінскій мові наші писателі показали чимало жарту, по більшій части досить низького, а юмору, або як кажуть Французи: „високого комізму", не показали). Через те Гоголь нам двічи рідний і, певно зістанеть ся таким і на віки, скілько-б не розрослась література украінскоі мови. Про теперішних російских беллетристів, з роду Украінців, тут ми сперечатись не будемо, без них признаки таланту бачимо тілько в Короленку, а зректись Гоголя на цілковиту користь Москалів, не можемо (собі дорожче коштує! як кажуть купці) і думаємо, що історик цівілізаціі на Украіні не обмине й предвістників Гоголевих: Капніста і Наріжного, так само як не обмине він і славістів, істориків і етнографів Украінців, як Максимовича, Бодянского, Костомарова і др., хоч вони і писали не по украінскому. (Д. Ом. Огоновский минув в історіі малороссійскоі літератури Гоголя, але бере туди всі наукові праці про Украіну вище названих учених). Французу кажуть, що всі роди літератури добрі, окрім скучного. Подібно можна сказати і про доктрини, що всі вони добрі, окрім смішних. А доктрина, по котрій Гоголь буде для Украінців нерідним писателем, в одній лініі з Моліером або Бальзаком, тоді як напр. д. Кониський буде украінским класиком, стілько-ж не вірна, скілько й смішна. Таких доктрин треба стерегтись, щоб не пошкодити своій же справі!

Треба сказати дещо і з поводу ХVII-го „Листу" д. Вартового. Там говорить ся про думки Костомарова, що наша література мусіла-б переважно бути простонародною. Д. Вартовий каже, що почасти се й моі думки і резюмує іх так, що ми радили украінским писателям „сидіти поки на самій народний літературі", то-б то на популярній, для простого народу.

В подібнім гріху провинив ся, як каже тепер д. Вартовий, по части і я в своіх статях у „Правді" 1873—74-го р. Коли хто піднімав розмову про такі погляди, то треба перш усего представити йіх точно, а окрім того зрозуміти йіх ціль, котра зовсім не була в тому, щоб „помоскалити" наш нарід, як запевняв д. Вартовий в попередніх листах.

На сім ми скінчимо історичну частину нашого спору в сій точці, і перейдемо до практичного боку справи.

Тепер в усякім разі навряд, чи знайде ся Украінець,, котрий би радив нашим письменникам сидіти на самій простонародній літературі навіть в найширшому змислі сего слова. Навіть при найбільших сімпатіях до простонародности усякий мусить признати по крайній мірі волю кождому писателю вибирати собі сюжети, аби тілько праця єго вийшла вдячною, живою, — між инчим і по мові. А дивлячись так, приходить ся иноді радити новим украінским писателям, щоб оглядали сь на простий нарід і не впадали в свого роду Тредьяковщину, котра так часто кидаєся в очі писателів галицких, більше затягнутих в високу і широку літературу. Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!

Далі в наші часи скрізь, а надто на нащій землі, всякі справи демосу мусять мати велику важність. Значить, для нас мусить бути дуже важною і література про простий нарід і для него. Отже треби сказати, що в остатні роки в украінских діячів ся думка, видимо, поблідла. Література етнографічна упала, популярізаційна те-ж. Майже вся робота кинулась до „високоі" літератури, хоч там,

як собі хоче д. Вартовий, — добрих овочів далеко не придбано. В справі літератури популярізаційноі новіщі украйнолюбці пішли назад навіть проти 60-тих років і не тілько по праці, а навіть по замірам.

В 60-ті роки, після відозви Костомарова, в Петербурзі, Полтаві і Киіві були зроблені планомірні початки певного енціклопедичного виданя популярних брошур, котрому можна було закинути хиба деяку вузость, а також народницку консервативність. Але найбільший гріх тодішних украінских діячів був у тому, що вони, наткнувшись на цензурну заборону в Росіі, не перенесли своіх видань в Австрію і не виповнили там свого плану популярноі енціклопедіі.

А тимчасом увага украінолюбних кружків у Росіі відвернулась від літератури народноі до високоі, — і за 10 років ледви 2 — 3 популярних книжок появили ті кружки в Росіі і Австріі, та й то видали йіх без усякого плану. Лишень в остатні 3—4 роки видно більшу працю по сій части: популярні брошури украінскі появляють ся в Росіі, тамтешні украінолюбці печатають деякі брошури в Австріі, беруть досить дійсну участь в елементарних видавництвах в Галичині і Буковині. Се звороти на добру дорогу, — та на них треба глянути критично.

Тепер ми не маємо під рукою матеріялу для докладноі критики сих популяризаційних проб теперішноі доби. Скажемо тілько дещо в загалі. Проби сі слабують трема хибами: 1)безсистемностю і припадковостю вибору тем (напр. чому вибрано для розмови у Украінцями крижане море, коли йім не росказані основи загальноі географіі, ні не описана власна краіна?); 2) залежність вибору від російского письменства, в котрому справа популярноі літератури поставлена зовсім не раціонально, не глядючи на широковіщательні народницкі розмови, а по части дякуючи йім (примір: переклади брошур гр. Л. Толстого, користь від котрих дуже спорна, — переклад брошури про Сократа, в котрій характер атенского спорщика-ентузіяста представлений дуже не вірно і до котроі украінска перекладчичка додала злишне і не додала потрібного); 3) без'ідейність або ідеі поверховного і негуманного націоналізму (див. в „Народі" нашу рецензію на брошуру д. Чайченка про Квітку). Багато єсть причин на такі і инчі хиби, — але між тими причинами, безспорно, єсть загально мала увага до самоі справи, до самого обєкту популярноі літератури — простого народу.

Ми тепер не будем споритись з. д. Вартовим і згоджуємось з ним, що наша література мусить розвиватись і з гори в низ і з низу в гору. Але, зваживщи, що література живе для людей, а не люде для літератури, і зваживши, що в украінский літературі найбільше має потребу той простий нарід, котрий ніякоі мови не знає окрім украінскоі, а нарешті, що ся мова простого нашого народу єсть основа і живоі вищоі літератури украінскоі, ми все таки скажемо, що головна праця наших писателів мусить бути вироб літератури нашоі з низу в гору. Тут популярізаційна література мусить зайняти широке місце.

Під словом же популярізаційна література я розумію систематичний провід у простий нарід думок, вироблених найвищою інтелігенцією. Колись д. Куліш вказував на „простонародність" украінскоі словесности, як на єі найбільшу славу, як на єі осібну прикмету серед других. Коли-б нам пощастило виробити літературу строго-мужицку по мові, посвячену інтересам найбільшоі маси людности нашого краю, тепер соціяльно-найнизчоі, а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами европейскоі цівілізаціі, тоді б ми появили щось дійсно орігінального серед культурного світу, — такого, що про него і той світ заговорив би! Ну, та мабудь ся моя колишня мрія так мрією і зістанеся! Але в усякім разі перед нашими патріотами справа популярноі літератури стоіть більше пекучою, ніж перед другими. А тимчасом справа ся дуже занедбана в остатні часи і між иичим через те, що майже вся увага теперішних украінских літераторів звернута до „високоі" літератури. І дуже часто, коли бачиш далеко не блискучий плод праці якого земляка на сім полі, напр. зовсім слабі переклади великих европейскях поетів, мимомоволі думаєш: чи не ліпше було-б звернути працю напр. на переклад якоі елементарноі чи популярноі книжки? Та впять таки скажемо: Нехай собі люде працюють як хотять, аби працювали, та тілько треба-б, щоб хто небудь як найскорше і як найсерьозніще взяв ся і за популярну літературу, а до того в напрямку, котрий би справді був вартий заходу, то-б то в такому, котрий би переносив у нарід думки передовоі інтелігенціі, а не такі, з котрих вже інтелігенція сама виживає і котрі вона кидає народові, по слову: „На тобі, небоже, що мені негоже".

Такоі популярноі літератури не пустить тепер цензура російска, ні добровільна цензура старших гадицких партій. Для неі треба, осібного просвітного товариства в австрійскій Руси... Нехай би наші земляки про се подумали!

Париж, 29 сент. 1893.

Я лишень тепер получив ч. 38 „Буковини" 1893 р., де напечатано ХVII-ий „Лист" д. Вартового, і попрошу у Вас місця на відповідь.

Споритись же зза субєктивостів, котрих чимало розсіяно і в XVIII. Листу д. Вартового, по крайній мірі скучно. Я лишень поправлю одну з неточностів, котрих, як звичайно, з горячки, наніс д. Вартовий і в сей Лист. Тай то поправлю лишень через те, що д. Вартовий, неточно передавши моі слова, кладе за них відвічальність на цілий гурт і бачить в них доказ аж двічі згаданоі ім, на ділі фантастичноі, прикмети украінских радикалів, а власне, що ті „радикали люблять усюди вишукувати у своіх оппонентів (вище сказано: у кожному нерадикалові) сховане ретроградство".

Чи я-ж помилив ся, цітуючи д. Вартового? Чи в Листах єго не стоіть чорним на білому „шмат гнилоі ковбаси" і т. и.? А в усякім разі при чім тут „вишукуванє схованого ретроградства"? Се річ, котра, очивидно, зовсім сюди не належить!

В сих листах я вказую і на згоду свою і незгоду з сим писателем, і радий би почути відповідь д. Вартового про обєктивні точки нашоі незгоди і радий буду „побалакати з ним", коли він сам того хоче, як можно думати по тому, що він цітуе з Сільвіо Пелліко. Тілько я-б дуже прохав єго не наносити в своі дальші Листи стілько субєктивностів і неточностів.

А поки що я попробую усунути один з корінів непорозуміня між нами з поводу вживаємих нами термінів партійних, і для сего зверну увагу д. Вартового на одну точку єго Листу ХШ, де він ділить теперішну украінску інтелігенцію „на дві громади: стару, або украінофілів, та молоду, або свідомих Украінців".

Хоч д. Вартовий і кида мені стереотипну фразу, що мовби то я „живучи далеченько, стою тепер не в курсі діла", та я скажу, що мені, хоч би і з Листів д. Вартового і з „Рrоfеssiоn dе fоі молодих Украінців", прекрасно відомі проби такого поділу украінскоі інтелігенціі. До того я ще осмілюсь сказати, що автори таких проб стоять в такому курсі, при котрому ніколи не зрозуміють постанови національноі справи і відповідних ій партій ні в одній европейскій стороні, в тім числі і в нашій! Сей поділ двічі, коли не тричі фантастичний і ультракружковий.

Не буду спинятись на поділі на старих і на молодих, як на речі, котру треба залишити хиба гімназістам, бо тепер, слава богу, і в нас, як і скрізь на світі, єсть і молоді і старі однаких думок, і поступових, і инших, і працюючі і непрацюючі. Скажу лишень про поділ д. Вартового по єго суті в додаток до того, що вже сказав у „Народі" з поводу ріжного вживаня ріжними людьми слова „украінофіли", котрими д. Вартовий не довольний з одного погляду, а напр. д. Арабажин і другі зовсім з другого.

Терміни партійних імен треба розуміти і вживати відповідно букві іх і історіі. Історія показує нам, що термін „украінофіли" появивсь в 50—60 рр., в часи видань Куліша і „Основи", параллєльно терміну „славянофіли" (московскі), з котрими з початку украінскі патріоти ішли вкупі, а потім розійшлись. Відповідно тенденціям і праці тих людей, котрих тоді прозвано украінофілами, можно було взяти під сей термін всіх учених і писателів украінских від часів Квітки, і слід і тепер взяти під него більшу частину старших і молодших писателів, котрі чи так, чи инакше пишуть про Украіну і для неі, (напр. від старого Мордовцева до молодого Чайченка) — так що поставити, як д. Вартовий, ознакою украінофілів те, що вони „нічого не роблять для укр. літератури" (навіть на самій украінскій мові) буде зовсім чудним. Очивидно, д. Вартовий мусить прибрати для людей, котрих він має на оці, який небудь другий термін, котрий би не мав такого виразного історичного і буквального змислу, що не допуска себе перекручувати по фантазіям.

Після 1848 р. подібні напрямки почали вимирати і тепер власне майже вимерли в більше передових сторонах Европи, зоставивши після себе слід лишень в науці етнологічній, котра і тепер, по при новому порівняючому методі (антропологічному і історичному) дошукуєть ся все таки біологічних і історичних відмін між національностями. В політичному-ж житю старий націоналізм вкінець розбила Бісмаркова німецка імперія (без 9,000.000 австрійских Німців, не кажучи вже про швейцарских, котрих в ту національну державу і пряником не заманиш, та за те з насильним прилученєм Альзатців, з насильною германізацією шлезвигских Датчан, лорренских Французів і познаньских Поляків) і поява інтернаціонального робітницкого руху. В політичній і культурній роботі тепер скрізь в заходній Европі висунулись на перший плян тенденціі космополітичні або універсальні, котрі, не одрікаючи краєвих і національних відмін між людскими групами, признають, що головні, основні ціли громадскоі праці однакові в усіх, по крайній мірі европейских народів.

Ми позвояємо собі сказати, що д. Вартовий своім поділом Украінців на украінофілів і свідомих Украінців і т. и. веде до затемнюваня справи, а не до вияснюваня.

Прінціпіяльно, — то-б то і раціонально, — украінска інтелігенція тепер може ділитись не на 1) украінофілів і 2) свідомих Украінців і т. п., — а на: 1) украінских націоналістів і 2) украінских гуманістів і т. и. Між такими тілько групами можливий і прінціпіяльний спор, при котрому треба памятати, що обидві групи однаково свідомі Украінці, а тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи, своіх тенденцій. Звісно, сей теорітичний спор може і мусів би не перешкаджати демократично-поступовим елементам в обох поділах виступати солідарно в громадскій праці. Поки що инших украінских універсалістів, окрім рішучих демократів і поступовців, инакше радикалів, — нема. Нехай же виявить ся рішуча і відповідна група украінских націоналістів, відділившись від своіх приятелів і авторітетів, ретроградствующих, або крутійствующих.

Софія, 20. Дец. 1893.