Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)
	Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.

{стр.25}

Др. Іван Франко

(повитаний рясними оплесками, виходить на трибуну і промовляє):

Народ, що не шанує своіх великих людей, не варт зватися освіченим народом. От се ж і ми нині, бажаючи сповнити свій обовязок яко людей освічених, шануємо імя і заслуги Драгоманова по 30 роках єго праці. Та для нас се не тілько обовязок освічених людей, бо Дра-гоманов для нас є чимсь більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника. Через усіх тих 30 літ, а бодай від тоді, коли ми самі стали до прилюдноi роботи, голос єго був для нас заохотою, осторогою, вказівкою куди йти, голосом сумліня — що робити, а чого не робити.

Тому, хто зимою сидить у теплій хаті, при веселім огні і при світлі, в кружку родини або добрих приятелів, не легко собі здумати, як то робиться тому, хто в ту саму пору, в холод та куревільницю, без дороги і просвітку іде пустим полем або густим лісом Так само й нині годі собі докладно здумати те положінє, в якім була поступова молодіж руска в Галичині перед 20 роками. Без знаня того, що навколо неі діється, без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти ми йшли на осліп, читали що впало в руки і не знали, що зро- {стр.26} бити з тими хлопскими сімпатіями, що у нас були принесені з батьківского дому і з тим невеличким знанєм народнього житя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих сімпатій ніхто не подiляв, тим житєм ніхто не цікавився нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народа, а не сам народ.

Оттут то в великій пригоді нашому по-коліню став Драгоманов. Друкованим словом і листами він почав впливати на нас, вказуючи нам інший, ширший світ по за тісними межами нашоі Галичини, вказуючи, до чого йде теперішна наука і якоі праці та любови чекав від нас наш народ. Він нам показав, що наша любов до простого хлопа власне мусить бути підвалиною нашоі роботи, що знане народнього житя ми мусимо розширювати і збогачувати, а не забувати.

Та я не буду тут розповідати своіх споминів, бо маю говорити про наукову діяльність Драгоманова. Певна річ, що сеi діяльности я не можу вам виложити так основно і повно, як би я бажав, бо се втомило б вас і многим не було би зрозуміле. А по друге — для пов~ ноі характеристики Драгоманова і сего було б за мало, бо діяльність Драгоманова не ограничу-єся на самі наукові праці, вго руку, сліди єго духа ми бачимо на кождім полі нашого житя.

Наукова діяльність Драгоманова розпочинався разом з єго виступленєм перед публіку. Поперед у сего треба одно сказати: Драгоманов не є і ніколи не був кабінетним ученим, таким, що тілько сидить у старих книжках та паперах і не дбав о те, що довкола него дієся. Єго наукова діяльність тим власне цікава, що вона {стр.27} як найтісніще вяжеся з дійсним житєм. У него на першім місці завсігди стоіть не книжка, а живий чоловік, маса людей. Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чутя окружаючоі єго громади. Оте живе чутє, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєнє — найліпше характеризує нам самого Драгоманова, характеризує єго також як ученого.

Се можна найліпше побачити з того що він говорив перед 20 роками. В імя науки він почав нам голосити не те, що б ми відсуну-лися від дійсного житя і єго потреб, як говорили нам наші вчені. Він говорив щось зовсім противне, а власне те, що ми повинні всі своі сили віддати на услугу тому народови, тому хлопови, що нас годує своєю працею, що жиє в біді і тьмі для того, що б ми могли дохапу-ватися світла, розуму і вмілости. Він казав нам громадити ту науку і вмілість, — але не для хліба, не для того, що б мати з неі дійну корову, а власне для того, що б ми мали чим і як відплатитися нашому народови за те, що ми від него одержали.

З фаху свого Драгоманов — історик і яко такий мусів би він, по думці наших учених, займатися царями, війнами, походами, різними та всякими нещастями, які спадали на людей. Тимчасом він один із перших у Россіі, а тим більше у нас почав голосити інакше розумінє історіi, бачити в ній по за царями і війнами маси народні, ix тиху і невтихаючу працю, ix {стр.28} повільний розвій, зріст освіти і громадского житя.

Оттим то всякі сліди того масового житя і розвою були для него дуже цінні, У нас від давна вже вчені люде звернули увагу на те, що наш народ співає, оповідає; про своє житє, свою бувальщину, своі радощі і смутки, на пісні, казки і оповіданя народні. Многі люде записували ix, збирали, друкували, де хто забирався до того, щоби відгадувати з них душу того народа. Драгоманов був у нас перший, що взявся до щиро-науковоі праці над тими творами народнього духа. Він разом з товаришем своiм професором Антоновичем уложив бо-ширний нарис праці над тими творами і оба вони розпочали й виконувати той нарис, видаючи Історичні пісні украiнського народа з дуже цінними поясненями та вказівками для дальших робітників. В тій книжці оба наші вчені показали, які спомини зберігає у своій памяти наш народ з тисячолітнього протягу свого історичного житя, які сліди в єго памяти полишили часи князів; часи татарского лихолітя і яке богацтво величніх образів полишилося й доси з часів козаччини аж до смерти Хмель-ницкого. На жаль, діло се, котре один англійський учений справедливо назвав предметом нашоі національноi гордости, не було видавцями доведене до задуманого кінця і тілько значно пізнійше, за границею сам Драгоманов видав і пояснив у двох невеличких книжечках пісні, про конець козаччини на правім березі Дніпра і про Гетьманщину на лівім. A в третій, дуже гарній книжечці, він коротко, але вірно обмалював на підставі пісень житє руско-украін- {стр.29} ского народа за остатніх 100 літ, порядки ре-крутскі та паншизняні, далі скасоване панщини і нові явища в тім житю — зріст бідности, найми, заробітки в фабриках і т. д. Осібно він обробив пісні про скасованє панщини в Галичині і на Украiні.

Не тілько пісні, але також і оповіданя народні, оті байкет, казки та приказки занимали Драгоманова. Він не тілько сам видав, ще бувши в Кііві, богатий і дуже гарно впорядкований збірник народніх оповідань, але зробив більше ніж хто небудь інший на Украіні для ix наукового виясненя. Між піснями і повістями він звернув головно увагу на такі, котрі давнійші вчені любили вважати власними творами нашого народу, придатними до зрозуміня єго душі; Драгоманов, порівнуючи ix з піснями і оповіданями інших народів, показав, що се твори зайшлі, запозичені нами від сусід, а заразом показав, яка то важна річ знати, відки і як ті твори заходили до нас і яку науку приносили нашому народови. Таким способом в тих „хлопских" та „бабских" піснях і казках, о котрих у нас і доси ще дехто говорить з погордою та лехковаженєм, Драгоманов навчив нас бачити сліди давніх культурних звязків нашого народа з другими, свідоцтва о таких духових зносинах і виливах, о котрих ми маємо дуже мало інших, писаних свідоцтв. Замісць відгадувати душу народа, ми вчимося з них ліпше розуміти історичний розвій народа, особливо розвiй єго вірувань і єго фантазіі.

Особливо в остатніх роках, живучи в Со-фii, столиці Болгаріi, Драгоманов надрукував по болгарски цілий ряд таких праць про опо- {стр.30} віданя та віруваня народні, в тім числі й наші. Праці ті поставили єго в ряді найліпших знавців того предмету в цілій Словянщині і о них з похвалою пишуть Німці, Французи та Американці і деякі вчені навмисно вчать ся нашоі мови, щоби читати наші пісні та повісти народні і праці о них Драгоманова, тілько у нас — жаль сказати! — дуже мало хто навіть чував що небудь о тих працях, а таких, що ix читали, мабуть і на пальцях почислити можна.

Та всі ті праці, котрі моглиб заповнити ціле житє иншого ученого і зробити єму не малу славу, становлять тілько частину того, що написав Драгоманов про Украiну. Він не ограничився на творах простого народа а написав також кілька цінних праць про наших найліпших писателів і вчених: Шевченка, Квітку, Григоровича, Костомарова, Куліш а і інших. Він видав у Кієві своім коштом повісті нашого буковинского писателя Федьковича, додаючи до них переднє слово, в котрім дуже розумно розповів про початки писменства на народній мові в Галичині і на Буковині. Також в російских часописях він писав богато про наше письменство підносячи те що в нім було доброго а також вказуючи єго слабі боки. Про те він писав також у італіанских часописах, розказав дуже докладно про наше козацтво по німецки, а зо знаменитим французьким географом (земле-писцем) Елізе Реклю описав Украiну в єго великім творі — описі цілоi землі. Коли ж уряд російский в р. 1876 заборонив зовсім украінску літературу в Россіі, Драгоманов один-однісінькій підняв против сеі заборони голос в зйізді вчених і писателів цілого світа в Парижі, показа- {стр.31} вши на францускій мові, чим є украінске письменство, які плоди видало доси, яку важну прислугу воно мусить сповняти для піднесеня просвіти великого руско-украiнського народу і яку величезну шкоду для розвою просвіти в самій Россіі робить той дикий заказ.

Просвіта і письменство на Украіні поставлені в таке дивне положенє, що дуже часто люде, навіть наскрізь чесні і дуже розумні, але виховані в інших поглядах, говорять, що укра-інска мова зовсім не придатна ані для школи ані для церкви, ані для уряду, ані для вищоі науки, що украінский народ не є властиво ніякий осібний народ, а тілько частина іншого — одні кажуть що московского, другі, що польс-кого. Ті думки тепер уже не виступають так різко, ховають ся по заулках, бо вони підкопані і ослаблені всім тим, що зроблено у нас за остатніх 30 літ. Але тоді, коли Драгоманов розпочинав свою діяльність, воно було зовсім інакше; тоді навіть між чільними Украiнцями ще мало хто вірив в самостійність украінского народу і в те, щоби єго мовою можна було писати про все, що знають і чим займаються вчені люде і писателі. Тому то деякі Украінці, особливо славний історик Костомаров, що всі своi вчені праці, головно про Украiну, писав по россійски, стали були на тім, що для украінского народа поки що і на довгі літа вис-тарчить таке письменство, котре би служило потребам простого люду, подавало б єму початки, азбуку, що б він привикши читати міг відтак лекше перейти до читаня і розуміня книжок россійских. Се названо тоді „письменство для домашнього обходу". Інші Украінці висту- {стр.32} пили против сего, твердячи, що така рада веде до винародовленя Украінців, бо всіх учені-щих людей відривати буде від украiнства і вести до московщини. Вони радили творити украінску літературу для інтелігенціi і вчених, не дбаючи про те, що в Россіі вся інтелігенція на Украіні помосковлена, а украінских учених, уживаючих украінскоі мови тоді й зовсім не було. В тій суперечці виступив і Драгоманов зі своім словом. Рядом дуже гарних, і основних праць про стан і змаганя ріжних „не-державних" народностів у Европі, як Провансальців, Кельтів, Фламанців, Валлонів він показав, що рух украінского народа до самопізнаня і просвіти на рідній мові не є нічим нечуваним та неправним, але противно, в зовсім натуральний і конечний. Щож до границь, в яких би мали держатися просвіта і письменство на Украіні, то Драгоманов замісць хитрих наукових доказів узяв за мірило потреби народа, самоі суспільности. Нема потреби поки що писати глибокі фiлософii та інші тяжкоi вчені праці по украінски, бо ix ніхто не буде читати; нато-місць конечно треба поперед усего подати укра-інскому народови на єго мові початки всякого людского знаня, вияснити єму явища природи і громадского житя. Драгоманов беручи річ практично, серед россійских обставин, склоняв ся до тих, що бажали украінского письменства для домашнього обходу, але розумів той домашній обхід далеко ширше, подав плян цілого круга популярних книжок по всім галузям науки — плян такий широкий, що ще й доси праця украінских писателів не здужала єго виповнити. Драгоманов знав добре, що коли украінский на- {стр.33} род привикне читати на своiй мові початки, то забажає на тійже мові читати і дальше; коли інтелігенція привикне тою мовою говорити і писати для народа, то згодом почне говорити і писати по украінски також мiж собою і для себе. І для того по 20 літах, забираючи ще раз голос в тій справі, Драгоманов не думав виступати протів тоі інтелігентноi літератури, що за той час виросла на Вкраіни і особливо в Галичині, та все таки ще раз з натиском підніс потребу пильнійшоі і більше науковоі праці над книжками для народа.

Питане про те, чи Украінці мають мати письменство тілько початкове, азбучне для простих людей чи таке як всі инші народи, т. є. для простих і для інтелігентних — се тілько часть іншого питаня: чи Украінці є самостійний народ, чи може вони часть Москалів, або Поляків? А з тим питанєм вяже ся друге дуже важне: коли вони часть Москалів, то чому ім зовсім не зіллятися з Москалями, а коли часть Поляків, то чому ім не бути зовсім Поляками? Може нам нині таке питане видати ся чудним, але воно довгий час мало і не перестало ще й доси мати велике практичне значіне. Уважаючи нас Москалями Москалі промовляють до нас не тілько по московски, але в імя таких порядків, таких ідеалів і таких історичних традицій, котрі були чужі нашому народови ; вважаючи нас Поляками робили те саме Поляки кличучи нас щоб ми з ними будували разом спільну вітчину —Польщу. Уважаючи нас Поляками, Москалі інколи готові були карати нас за ix провини ; уважаючи нас Москалями Поляка частенько обдаровували нас тою самою ненавистю, в якій {стр.34} мали Москалів. І в добрім і в злім отсе непоро-зумінє було для нас однаково недобре. І тут забрав голос Драгоманов і в знаменитій книжці „Историческая Польща и великорусская демократія" показав, як найліпші, найрозумнійші люде з Москалів і Поляків впадали в тяжкі помилки і пропадали з найліпшими своiми намірами власне через те, що не вміли чи не хотіли бачити між Поляками а Москалями цілого ряду недержавних народностів, в тім числі і Украiнців, котрі чим раз голосніще домагаються своіх прав яко самостійного народа. Ще перед тим вияснив він був для россійских державни-ків тоту дивовижну річ, як то вони після поль-ского повстаня 1863 р. взялись провадити „обрусеніе" краю не-польского, але й не мос-ковского і через те той край, непричастний повстанским замахам не тілько спинили в освіті, але підперли в тім краю визискуване чиновників та колонізацію Німців, котрі не перестали бути німецкими патріотами і готові в разі війни служити не Россіі, а Німеччині.

Се ще далеко не все, що можна і треба би сказати о працях Драгоманова про Украiну, та я не хочу втомляти слухачiв надто довгим викладом. Скажу ще тілько пару слів о тих єго працях, які він писав для Украіни, а головно для украінского простого люду. Ніщо так не дає нам пізнати вдачі сего чоловіка, як власне єго праці популярні. Коли в письмах для інтелегеціі він часто буває iдкий та різкий, то в популярних писанях видно вповні єго щире серце, єго велику любов до простого люду і єго вмінє викладати тому людови найтяжчі, найбільше запутані наукові питаня, викладати {стр.35} ix ясно, без лишніх подробиць, та притім зовсім науково. Ще живучи в Россіі він написав і видав гарну книжечку „про украiнських козаків, Татар на Турків"; у Женеві він видав дуже важні книжки „Про багацтво та бідність", „Про хліборобство. Про те як де земля поділена і як би слід єі держати" та „Про те як земля наша стала не наша". Певно мало хто з вас знає ті книжки, та за те, мабуть усі ви знаєте єго найновіші книжки: „Шість сот років Швейцарскоі Спілки", „Про брацтво Хрестителів на Украіні", „Віра і громацкі справи", „Оповіданя про заздрих богів" і в кінці „Рай і поступ". Ті книжки, з котрих деякі вже перекладено на польску мову, є правдивою окрасою нашоі популярноi літератури — та не тілько нашоі. Я певний, що ix будуть перекладувати на інші славянскі мови, бо не швидко де небудь у Словянщині найдеся популярний пиcатель, котрий би писав так ясно і приступно, з таким широким знанєм і був так горячо пронятим поступовими та народолюбними думками, як Драгоманов.

Нині у нас імя Драгоманова для многих ще є мов якийсь страхополох, а для вшанованя єго праці явились тут — хто ? Громадка селян і молодіжі. Та я думаю, що се так і повинно бу-ло статися, що се натуральний виплив его праці і єго ідей. Драгоманов не дбав ніколи о те, щоб єго любила широка юрба інтелігенціi, бо він ніколи не підхлібляв єі зопсутому смакови, єі лінивству та трусливости. Він завсігди обертався найрадше до молодіжі, а головна ціль єго думок і змагань був простий народ, єго просвіта і піддвигненє. І коли нині власне ті дві громадки шанують єго працю, то се знак, {стр.36} що та праця не пропала марно. Та думки єго мають то до себе, що раз запустивши корінє, не гинуть, а ростуть і кореняться чим раз далі; вони мов той квас, котрого крішка вкинена до тіста будить в кім внутрішню працю, котра поти йде, поки все тісто не прокисне. Маймо надію, що се зробиться як найшвидше і як найповніще в інтересі розвою і добра нашого народа!