|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Публикация: Україна. Науковий двохмiсячник українознавства, Кн. 2-3 / 1926, стр. 218-221.
В сій книзі „України" присвяченій Драгоманову мусить бути сказано кілька слів про книжку Д. Заславського, як замітне явище в небагатій літературі про Драгоманова — мабуть найцінніше, що вийшло про нього на російській мові. Становище автора сього „критично-біографічного начерка" i його завдання доволі докладно й інтересно характеризує його передки слово, в котрого я позволю собі навести в цілості його першу частину (в перекладі і з перенесенням цитацій до тексту).
"М. П. Драгоманов належить до числа авторів високо шанованих, але дуже мало читаних на Україні. Ще більше се треба сказати про Росію. Пояснюється се серед инших причин також і тим, шо численні твори Драгоманова не зібрані, поховані в старих журналах і стали бібліографічною рідкістю. Виданий в Парижі тому двадцять літ з лишком збірник політичних писань Драгоманова, писаних російською мовою, для ши-{стр.219}роких кругів читаючої публіки мало приступний, а що головніше — сі статті дають про Драгоманова поняття неповне. Тимчасом більшість читачів свою знайомість з Драгомановим бере з них. А збірники „Громади" мало хто бачив на власні очі.
„Певно, в статтях Драгоманова богато дечого перестарілося. Але ще більше заховало не тільки наукову вартість, але і життєве значіння для сучасних нам питань і інтересів. Драгоманова треба не тільки студіювати — у нього можна ще й учитись. Досі його не стільки студійовано, скільки використовувано — кождим на свою потребу. Не зібрана, не систематизована, не пильнована спадщина Драгоманова, треба се признати, нагадує нам кумін пліт в Гоголевій повісті „Різдвяна ніч": „Хто виходив з дому, ніколи не брав з собою палиці на собак, в тій надії, що йдучи повз кумів город, витягне собі в його плота яку треба". Драгоманов писав на ріжні питання, і до кожного питання підходив з ріжних боків. Він завсіди воював — що найменше — на два фронти. Не дивно, що з його статтей легко видерти потрібну цитату, як палицю з кумового плоту. Цитатами з Драгоманова націоналісти побивали марксистів, а марксисти націоналістів. Покликуючись на Драгоманова, українські федералісти спорилися в сепаратистами і самостійниками; -одначе один з найближчих друзів і учнів Драгоманова, Павлик, написав брошуру („Драгоманов як політик"), добором цитат стараючись довести, що Драгоманов стояв за повну незалежність Україні.
"Більш усього натаскали кілків з плоту Драгоманова російські ліберали-конституціоналісти. Вони помогли поширенню того хибного погляду, ніби-то Драгоманов і сам був лібералом-конституціоналістом, якимсь ніби духовним батьком пізніших кадетів. Нема що й говорити, що така інтерпретація політичних ідей Драгоманова наближається до їх фальсифікації. Непримиренний противник Драгоманова, Г. В. Плеханов, в рецензії на журнал „Свободная Россія" (1889) рекомендував особливій увазі своїх читачів статтю Драгоманова „Земскій либерализмъ въ Россіи", тому що в сій статті „з звичайним своїм талантом автор показує, до якої міри нікчемні наші ліберали і як мало вони досі зробили" (Г. В. Плехановъ, Сочиненія т. IIІ, політичний соц.-революційний огляд в журналі „Соціалъ-Демократъ", с. 96).
"Для Драгоманова ще не прийшла пора антикварно-об'єктивного досліду. В багатьом він наш злободневный сучасник. Недурно найкрайніший і найталановитіший представник українського націоналізму Дм. Донцов в одній в останніх своїх статтей вимагає ґрунтовної переоцінки Драгоманова і повного відречення від нього. І се цікаво, що він майже буквально повторяв те-ж обвинувачення против Драгоманова, що його підносили блаженної пам'яти „новоєрці" в галицьких журналах 1880-х років: „Драгоманов взорувався в уложенні своєї програми не на національних рухах, лише на соціяльних. Він дивився на українство скоріш як на верству... Для Драгоманова всякни націоналізм треба було поставити під контроль космополітизму... між Драгомановим, Грушевським і Леніним нема ніякої ріжниці" (Дм. Донцов, „Драгоманов і ми", цит. з ст. В. Коряка: Українська література, „Черв. Шлях" 1923, кн. 8 ст. 192).
Автор поставив собі, супротив сього, два завдання: по-перше, довести, що Драгоманов був далеко більше революціонером-соціялістом ніж лібералом-конституціоналістом. По-друге — вияснити, як сильно помиляються ті, що вважають, ніби-то поза чисто українською сферою діяльність Драгоманова мала мінімальний вплив у політичній еволюції (як висловлюється процитований автором на с 90—1 Мартов в „Ист. рус. лит. XIX в."). Те що він пише на сю тему, дуже інтересне, повне вірних і влучних спостережень і з користю буде прочитане кожним, хто цікавиться розвоєм політичної ідеології другої половини XIX ст. Але сам автор признає, що драгоманівське „воювання на два фронти": одночасно против російського заперечування українства і українських націоналістичних тенденцій, ослабляло його позицію і на однім і на другім фронті („та внутрішня колізія, що всю пізнішу діяльність Драгоманова поставить на перехрещенню двох культур, між двома таборами, і витворить в нім і в окруженню незадоволеність, неминучу для тих, що не вміщається ні в однім таборі цілком з усею своєю індивідуальністю. В своїм українськім гурті Драгоманов був на рахунку народника й соціяліста, для котрого національність грає ролю підрядну. А в російських гуртках на Драгоманова дивилися як на націоналіста"). В сім був секрет того, що його слово, поза розмірно тісним гуртком правовірних драгомановців, приймалось „з дозою солии", і не мало такого реального значіння, якого воно було варто, беручи об'єктивно. Все-ж таки автор підчеркує, що завдяки Драгоманову в російських революційних і со-{стр.220}ціялістичних кругах національне питання взагалі й українське зокрема придбало собі увагу, якої не мало ні перед тим, ні потім (аж до великої революції, розуміється). Що його критика революційного народництва не пройшла безслідно, і що він у цілім ряді питань простелив дорогу російській соціял-демократії, не вважаючи на свій суто-ідеалістичний світогляд і т. д.
Слабше те, де автор говорить про українські відносини Драгоманова і до Драгоманова. Вони йому не досить звісні, він тут не чує себе дома, і не раз допускає цілком хибні завваження, які мало обзнайомленому читачеві можуть дати неправильне поняття про українські відносини. Напр. така характеристика відносин кінця 1880-х рр.:
Українські народовці (в Галичині) на виборах виступали разом в польськими поміщиками і панами проти селян. В звязку з міркуванням про можливу війну між Росією й Австрією вперше стала популярною ідея об'єднаної України, австрійської й російської, в складі Австрії. Се „австрофільство" знайшло відгомін і в російській Україні, де найбільш лойяльні професори, ті що недавно доводили, мовляв український рух ні трохи не шкідливий, а навпаки — корисний для російського самодержавія, тепер потайки загорілись австрійським патріотизмом. Воскресла при сій нагоді стара теорія русофоба Духінського, що Росіяни не Слов'яни, а Монголи, люди нижчої раси, невдатні до культурного розвитку (с. 157).
Нехай вибачить мені шановний автор, але ми маємо тут чисте „криве дзеркало" дійсних українських відносин, в якім певні крайності, певні потяги чи ухили — симптоматичні і характеристичні, се правда, але цілком спорадичні, представлені як явища загальні, скристалізовані, показательні для загалу і його настроїв, — коли вони зовсім не були такими!
Так само занадто упрощено і через те невірно уявляє собі автор ті, „українські гріхи", з котрими боровся Драгоманов — „козацький романтизм, народницька ідеалізація української історії — чим так грішила і досі грішна українська політична мисль", і приходить до висновків, що недостатнє засвоєння творів Драгоманова українською публікою було причиною „буйного розвитку шовінізму і козацького романтизму" в новішім, революційнім українськім руху:
„Через сорок літ після того як були власне написані сі слова (в студії про Шевченка і українофілів) вони могли бути живою осторогою українському народництву і романтизмові. 1917—1920 рр. показали, як поверхово були засвоєні масою української інтелігенції ідеї Драгоманова".
„Написані живо, дотепно, з дійсним знанням історії загально-европейської й української, статті Драгоманова (1890-х рр.) в своїм часі робили сильне вражіння на читачів, особливо на молодіж. Багатьом вони відкрили очі. Треба пожалувати, що потім вони довго були незвісні українській публіці. Буйний розцвіт шовінізму і козацької романтики не дійшов-би таких розмірів, коли-б український рух наших часів був перейнятий реалізмом Драгоманова".
Автор повторяє ту помилку, від котрої Драгоманов свого часу остерігав українське громадянство (і се він йому ставить в особливу заслугу): не мислити собі ні Великоросійства, ні Єврейства, ні Польщі як чогось єдиного і одностайного, а розріжняти ідеологію, змагання і тактику ріжних соціяльних верств. Українства так само не можна брати за одну дужку і трактувати його як щось єдине, як то робить не тільки в тих цитатах, а і в цілій своїй праці автор. Український націоналізм і консерватизм, ідеалізація минувшини й її мусування — явища доволі складні. В них треба розріжняти течії не-демократичні, які йдуть з ідеології соцiяльно-привілейованих верств, і гіпертрофований націоналізм, як небажану, але неминучу реакцію національно-настроєвих українських елементів (ріжного соціяльного характеру) на реальні прояви ще непережитого національного упослідження української народности, незабезпечености національного існування і розвитку. І було-б наївно думати, що популяризація "Чудацьких Думок" Драгоманова в часах революці {стр.221} 1917—20 рр. могла-б нейтралізувати наростання українського націоналізму. „Не мишлення опреділяє буття, а буття мишлення", приходиться повторити на адресу автора сей афоризм, звернений ним на адресу історичного ідеалізму Драгоманова. Прекрасні, влучні мислі Драгоманова були й будуть безсильні против реальних фактів національної незабезпечености українства. Щоб противстати абераціям української націоналістичної виключности чи консерватизму, треба було-б дати програму національної української тактики, побудовану на реальних відносинах свого часу. Літературно-політична спадщина Драгоманова останеться для нинішніх поколінь історичним документом, повним значіння, в котрім можна багато чого навчитися, як взагалі в історії, — але не може бути рецептою національної тактики.
В кождім разі ми гаряче рекомендуємо сю книжку українським читачам, — настільки обзнайомленим з українським життям, що деякі недосить поглиблені завважений автора про нього не можуть їх увести в непорозуміння. Треба тільки рахуватися з друкарськими помилками, які місцями досить сильно зміняють зміст.
М. Грушевський.