|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Україна. Науковий двохмісячник україносзнавства. Кн. 2-3/1926, стр. 3-28
Минулого року вийшло тридцять літ з дня смерти Михайла Петровича Драгоманова—нагода пом'янути великого українського діяча та роздуматися над його працею і значінням в історії українського життя. Але ми відложили на кілька місяців нашу поминку—щоб звязати роковини його смерти з иншою датою великої історичної ваги: п'ятдесятиліттям його виїзду на еміграцію. В перших днях березня 1876 р. Драгоманов приїхав до Відня, щоб виконувати місію, вложену на нього українськими організаціями Київа й Одеси, і почався останній, емігрантський період його життя, що потягся до самої його смерти, двадцять літ без кількох місяців,—а в історії новочасної української думки і дії відкрилася пам'ятна сторінка, значіння котрої ніяк не повинно недоцінюватись.
Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя—але заразом поставила його в спеціяльно корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла—і не вмре, не вважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї „проскрибованої України“, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових загально-вартісних прикмет українського руху. Над українським-же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури—Драгоманова і його гуртка, що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначнику сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті.
Се велить дослідникам українського життя звернути особливу увагу на роз'яснення сього многоважного в своїх наслідках, а взагалі малозвісного в своїх деталях і в реальній історичній обстанові епізоду. Як прийшло до сеї громадської, політичної місії Драгоманова за кордон? Які завдання ставили при тім українські організації і сам їх емісар? Під якими впливами складалися дані йому директиви, і наскільки відповідала потім діяльність Драгоманова і всього женевського гуртка сим директивам? Де лежали причини того конфлікту, що виник потім між київською громадою і женевцями, і в якій мірі і напрямі відбилась емігрантська робота Драгоманова і товаришів на дальшім українськім руху?{стр.4}
Кілька літ тому, справляючи чвертьвікову пам'ятку по Драгоманові в Українськім Соціологічнім Інституті за кордоном і публікуючи ювілейну книгу п. з. „З починів українського соціялізму, Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток“,—я старався між иншим освітлити й сей малодосліджений момент, наскільки позволив се мені матеріял, яким я тоді розпоряджав. Нинішній ювілей дає принуку до більш детальних і інтензивних розслідів. Сам я, працюючи під сю хвилю в зовсім иншій добі, на жаль, не можу віддатись розслідженню сього цікавого моменту; але хочу все таки подати дещо до його зрозуміння—дещо пригадати з того, що вказано було мною в згаданій книзі,—на жаль, мало поширеній тут, а дещо додати, й розглянути трохи ширше на тлі тодішнього революційного руху.
Епізод сей, щоб його відповідно зрозуміти, взагалі мусить студіюватися в тіснім звязку з тогочасною ситуацією,—дуже характеристичною й своєрідною. Досі на се мало зверталось уваги, та оцінювалося його з становища пізніших відносин, забуваючи ті спеціяльні, неповторні обставини, в яких він повстав. Сам Драгоманов, згадуючи тодішні події в пізніших своїх листах і споминах, теж освітлював їх, несвідомо для себе, з становища пізніших відносин,—не вповні доцінюючи ті зміни, які зайшли в його власних поглядах і настроях, з одної сторони, і в настроях київської та одеської громади—з другої. Маючи сильний полемічний темперамент, він взагалі був схильний занадто налягати на оборону своєї позиції даного моменту, спускаючи з очей свою власну еволюцію. Тимчасом аміни в його громадській і політичній орієнтації, при непохитності певних основних, так-би сказати—громадсько-етичних принципів, на протягу його сорокалітньої громадської діяльности переходили чималі, і ніяк не годиться, орієнтуючися в ній, класти в купу його погляди і вислови з років 1860-х і 1880-х. А сим занадто часто погрішають люди, що з-так-би сказати—загально-драгомановською хрестоматією в руках підходять до характеристики його позицій в тім чи иншім конкретнім питанню, і дають не раз невірну перспективу тих дійсних умов і відносин, які в тім моменті мали місце фактично. Щоб уникнути сього, приглянемося тим обставинам і настроям, в яких виникла місія Драгоманова, на переломі 1875—6 року, і тоді побачимо, наскільки можна дати вже зараз відповідь на питання: з якими планами і директивами виїздив він тоді і поскільки відповідала їм його праця за кордоном?
Драгоманов повернув до Київа на початках осіннього академічного семестру 1873 p., після трьохлітнього побуту за кордоном. Повернув далеко не той, яким поїхав літом 1870 року. Його листування з сих літ опубліковане досі тільки в малій мірі; але коли ми перечитаємо хоч-би листи до Бучинського, писані в pp. 1871—3, ми ясно побачимо, яті глибокі зміни в його інтересах і напрямах діяльности зробили сі роки. Драгоманов виїхав членом київського наукового гурту, переповнений до краю його культурно-науковими планами, поруч котрих його інтереси до політичного і культурного життя Европи були більш загальнолюдським інтересом культурної людини, котрій ніщо людське не чуже,—ніж живим нервом діяльности. В своїх зносинах з галицькою молоддю, що ілюструє згадане листування а Бучинським, Драгоманов заходиться відвести її від виключного захоплення місцевою національно-політичною боротьбою, звернути до суто-наукової роботи, тісніше звязати з рухом Великої України, і виясняючи їй його провідні ідеї, він заразом виясняє своє становище супроти них. Черговим завданням українського громадянства Драгоманов в сім часі вважає наукове і культурне обґрунтовання українських наукових постулатів. Соціяльно-політичні домагання він ставить на{стр.5} другім плані, в тім переконанню, що ся справа буде розвиватися в загально-російських рамцях, не вимагаючи від українського громадянства спеціяльних заходів чи починів. Він вважав рухову силу ліберальних починів 1860-х pp. ще непережитою: заложені початий соціяльно-політичної реформи муситимуть продовжуватись силою інерції; можливості національної роботи сами собою розширятимуться: їх треба тільки наповняти реальним національним вмістом—культурним і науковим, не знімаючи теоретичних суперечок. Тому він скептично дивиться на плани емігрантського органу й революційної агітації, про котрі його сповіщали з Цюриху на початку 1873 р. На його погляд, „по усім питанням россійским потрібна тепер наука і детальна критика дома, а не загальні фрази з Цюріха. А особливо це потрібно нам, Україні— „Царство небесное нудится“, — а не печетця зразу загряничними прокламаціями. Швидче воно спечетця для нас у земских собраніях у Россіи, ніж у типографіях у Цюриху. Добавлю, що основне діло наше, соціальне, т. е. мужицьке зроблено вже у 1861—64 pp. так, як тепер вже не переміниш. А у Западній Україні сам уряд мусять на цьому полю бути украйнофильским. Наше діло—вести начате урядом дальше банками, ассоціаціями і т. д., а не журналами у Цюриху. Діло політичне наше рішитця колись у земских соборах усіві Россіи. А головне наше діло—культурне і літературне. Так про це я скажу, що у Цюриху нам не напишуть ні другого Кобзаря, ні другого Костомарова, ні даже Робінзона Крузе не переведуть на нашу мову,—та й лексикона и граматики не напишуть. А я так думаю, що поки ми не виробимо собі лексикона і граматики, не видамо памятників нашої мови з XI віку до пісень, не напишемо исторії свого народу, і библіотеки народніх наук,—доти мусимо сидіти посипавши попелом главу, у політику не лізти і прокламацій не писати!“{Переписка Драгоманова з Бучинським, с. 261—2.}
Але боронячи так енергійно свою стару культурницьку позицію, Драгоманов, з його спостережливістю і уважливістю для живого громадського життя, не міг пускати повз себе ті факти, що приносила йому російська преса, і ще більше—ті новоприбулі з України і Росії люди, які знайомили його з фактичними відомостями і настроями громадянства. Особливо з сього боку важна була його зустріч з молодшим товаришем і приятелем М. І. Зібером, весною 1873 p., потім з іще молодшим представником київської молодої України Сергієм Подолинським—у Цюриху літом того року, і взагалі весь його пробуток у Цюриху, спільно з Зібером і Подолинським, перед самим поворотом до Київа. Зібер, приятель і ідейний провідник Подолинського, послужив сполучником між Драгомановим і сим представником нового молодечого руху, зосередженого в Цюриху, котрого він, Подолинський, був одним з найбільш щирих учасників і інтерпретаторів. Позвольте-ж в кількох обставинах нагадати сей рух, з котрим Драгоманову довелося тепер стрінутися вперше віч-на-віч в його тодішнім найбільш гарячім і бурхливім осередку, в російській колонії Цюриху.
Тимчасом як старші верстви поступового громадянства ще вірили—так як і Драгоманов в 1870—1871 pp., в рухову силу „реформи“ 1860-х років, серед більш чутливих і розвинених елементів молодіжи з кінцем 1860-х pp. і на початку 1870-х все сильніше прокидалася зневіра в сі реформи згори, і в водительство інтелігенції. З історичної перспективи се й нам видно, що реформа в другій половині 1860-х років видохлася без останку; в урядових кругах запанувала різка реакція, а інтелігентні круги—з тим як не стало старих радикальних проводирів (особливо Чернишевського)—виявляли здебільшого повну розгубленість і дезорієнтацію. Молодіж починає шукати нових, революційних шляхів власними силами. Петербурзькі Землевольці 1862 p., московські Каракозовці 1865 p., нечаївська „Народня Росправа“ 1869 р. були яскравими проривами сеї конспіративної революційної течії: в 1860-х pp. вона була доволі ще{стр.6} слабка, але а початком 1870-х pp. все сильніше захоплювала молодіж, великоруську і українську, і втягала в свою орбіту не раз також і українських діячів старших поколінь, відкликуючися до їх народницьких і опозиційних переконань. Драгоманов в однім в своїх пізніших листів поставив тезу, котрої, на жаль, не розвинув відповідної і вона зосталася одним з завдань новіших дослідників революційного руху:
„Бунтарство-народництво“,—як він його називав,—те, що ми звемо революційним народництвом—«видумали власне українофіли (Гайдамаки, бунт Стеньки Разина, Мордовцева Монографії) й подали Росіянам—котрі трохи помазали його Інтернаціоналом і Парижською Комуною“ (натяк на Лавровців). „А тим часом української сучасної програми не дали, а гайдамацтва перелякались. І вийшло, що між українофілами і російськими сучасними революціонерами тільки (та) була ріжниця, що перші були гіпокрити, а другі щирі. Звичайно українофіли навіть не спорились в російськими революціонерами, а говорили: „Та й ми-ж того хочемо!“ Тільки не казали як! Я це міг би доказати документально, бо в мене єсть навіть українські бунтарські прокламації, котрі М. Вовчок і К-о писали для Бакуніна і Нечаева“{Листи Драгоманова до Франка, II, с. 122, з 14.IV.1888.}.
Драгоманов, на жаль, не опублікував сього матеріалу, що на нього він покликається{3 листа до Кониського, писаного в тім самім часі, можна доміркуватись, що від публікування сього матеріалу Драгоманова найбільш стримувало те, що жива була Марко Вовчок, замішана в сій справі: „З матеріялів єсть у мене дещо про відносини до Герцена і Тургенева і т. п. (та на лихо найбільше про Марка Вовчка, котра ще жива), про перші проби закордонного революційного видання українського, рев. прокламації“ (Листи до Франка, ІІ, с. 130).}. Але характеристика його в значній мірі вірна. Се правда, що Костомаров, напр., против своїх намірів, силою тої революційної ідеології, котра лежала в основі його творчости і була мною схарактеризована на иншім місці{„Костомаров і новітня Україна“, Україна, 1925, III.},—став ідеологом сього революційного народництва, і особливо його „Бунт Стеньки Разина“ (1858) мав великий вплив як агітаційний твір для молодіжи—як образ народньої революційної потенції. Як відомо, Нечаєй противоставляв сей стихійний народній революціонізм теоретичному соціалізмові, як щось незмірно більш практичне і доцільне, ніж всі учені теоретизування західньо-европейських і російських соціялістів. „В козацькому кругу, організованім Василем Усом в Астрахані по тім як Степан Разин відти пішов, ідеальні завдання громадської рівности незмірно більш осягалися, ніж у фаланстерах Фуріє, інститутах Кабе, Луї-Блана та инших учених соціялістів—більше ніж у асоціяціях Чернишевського“, писав він. І ся авторитетність „Стеньки Разина“ була така велика, що сам Маркс зацікавився сим євангелієм революційного народництва: він простудіював його в оригіналі і в нововідкритих його записних книжках знайшлись довгі виписки з „Бунту“, власноручно виписані з оригіналу друкованими російськими літерами.
Сим пояснюється й Гравітація, нахил революційних гуртків молодіжи до української інтелігенції, де вона залюбки собі шукала народницько-настроєних лекторів-інструкторів з історії й инших соціальних дисциплін,—як се підніс недавно наш співробітник Рябінін-Скляревський в своїх цікавих студіях українського руху 1870-х років{Мають друкуватися в одній в ближчих книжок .України“.}. Відти-ж і тісне єднання українсько-настроєної молодіжи з революційною молодіжжю обще-руської орієнтації і переплітання між собою сих гуртків, дуже поширене в 1870-х pp., і непевне становище супроти них старших культурницьких українських верств, котрі не могли, з одної сторони, противставати їх народництву, суголосному з українським, але з другої сторони, так як і Драгоманов, ображались їх антикультурництвом—як у відносинах до світової культури взагалі, так і спеціяльно до національно-культурної{стр.7} роботи української, що її своїм першим обов'язком уважали сі „українофіли“, так само як і Драгоманов.
Відти трудне, ніякове становище „українофілів“ супроти сих течій, що задавали їм „гіпокризію“, як се різко називає Драгоманов. Трудне становище й самого Драгоманова, що тяжінню української молоди до сього „російського соціялізму“, як він його згідно називав, старався противставити, з одного боку: європеїзоване і соціалізоване українство, очищене від усяких пережитків національного романтизму і народництва, з другого боку—західньо-європейський „правдивий і науковий“ соціалізм на місце соціял-революційних утопій „російського соціялізму“. Се дуже трудне становище закінчилося відомим розривом Драгоманова з революційними російськими кругами,—тяжким і болючим,—та повним рішучим зворотом в бік політичного еволюціонізму від того революційного напрямку, який Драгоманов був узяв в 1873—5 pp. під натиском сього руху молодіжи.
Як відомо, найбільш визначним центром революційного руху в початках 1870-х pp. було петербурзьке „большое общество пропаганді“, звісне звичайно під назвою „чайківців“, від імени Миколи Василевича Чайковського, одного з перших організаторів сього гурту. В Одесі суголосний гурток зав'язався наоколо Фелікса Вадимовича Волховського, одного з молодих нечаївців—він притяг до себе невеличкий, але цінний херсонський гурток, що купчився наоколо Андрія Опанасовича Франджолі, і став найбільш сильним огнищем сього революційного руху на Україні. Цікавий він був тим, що тут українські і обще-руські елементи—українська одеська громада і революційне російське товариство—переплітались особливо тісно, майже нерозділимо. Пояснюється се тим, що Одеса не мала таких визначних українських наукових і літературних сил, як Київ, де літературно-науковий український осередок, так звана „Стара Громада“, займала цілком окремішню, культурницьку позицію, окремо від „Молодої“, що подібно як одеська займала посереднє становище між українськими культурними і революційно-народницькими течіями, представленими гуртком „чайківців“ і т. зв. „Комуною“—зборнею всяких сучасних „шукачів“, найбільш ріжнорідних напрямків. Мішаний і доволі слабо закрашений українством характер мали також харківські організації, що кондензувалися від часу до часу з доволі сипких революційних елементів, і цілком осторонь стояв від них гурток молодих українознавців, що групувався наоколо Потебні—народника і українофіла 1860-х років, але в тих часах, здається, вже сильно зневіреного в будучності національного українського руху.
Загально-російський революційний рух в сім часі був також ще дуже мало скристалізований. Підклад був більш етично-емоціональний, ніж програмовий,—тим пояснюється, що він часом ухилявся в богоіскательство (в сім напрямі пішов сам Чайковський, котрого іменем звалась найбільш впливова течія поч. 1870 pp., коли ще він богоіскателем не був), або знов в ріжні питання індивідуальної етики: вегетаріянство і всякі форми аскетизму. Емоціональне народництво, що об'єднувало ріжні течії своїм гаслом: вирівняння свого долгу перед народом, переходило часом в наївні і безвиходні крайності „опрощенія“, в такі афоризми: „як можна говорити про політичні права, коли народ голодає?“ або міркування про те, що „нагромадження знання такеж неморальне діло, як нагромадження капіталу“, і цивілізація мусить бути знищена разом з иншими джерелами соціальної нерівности. В сім відчувалася сильна недостача теоретичного проводу від того часу, як умер Добролюбов (1861), а уряд вихопив Чернишевского (1862) і на сім безлюдді „Историческія письма“ Лаврова, надруковані 1870 р. підчас його заслання під псевдонімом Миртова, раптом{стр.8} cтали євангелієм сього жадного діла і подвигу молодого народу. Народницький ухил і провідна моральна ідея Лаврова попадала як-раз в том його настроям. Намальована ним „критически-мыслящая личность“, як фактор світового наступу, її завдання—своєю інтелектуальною і моральною свідомістю підіймати суму істини і справедливости в суспільності, „відплачуючи тим свій долг народові“, на плечах котрого вона піднялася з тьми до світу,—давала якусь формулу невиразним і пливучим настроям. Від сеї книги повело свій початок вгадане гасло молоди—відплата довгу народові, як провідний мотив моменту. На Лаврова стали дивитись, як на провідника, від нього бажали програми і поучення. Але він був за кордоном: в 1870 p., саме в момент смерти Герцена він з'явився в Парижі, викрадений з свого вологодського заслання Германом Лопатіним. І от в березні 1872 р. йому привезено було до Парижу „делегатами з Росії“ пропозицію організувати закордонний журнал, який-би був органом російської революції.
Лавров, на жаль, не назвав поіменно тих людей, що привезли йому першу пропозицію. Він каже, що вона була цілком для нього несподіваною, й імена ініціяторів зостались йому назавсіди незвісними, так що він навіть не уявляв собі добре, звідки виходив сей поклик, і яка програма і ідеологія тих людей, які покладали на нього сю місію. Він думав на петербурзьких радикалів, з котрими не мав ніяких звязків до свого арешту і еміграції, і тому в тій гадці наосліп написав перший начерк програми журналу. Коли вияснилось, що поклик походить від молодіжи революційної, Лавров відкинув сей начерк і в листопаді 1872 р. вибрався до Цюриху, щоб приглянутись віч-на-віч сій молодіжі, що почала саме тоді напливати сюди в великих масах. І тут нам особливо цікаво довідатися, від самого таки Лаврова, що між людьми, які найбільш гаряче вхопились за сю ідею— російського закордонного революційного органу, були Українці: Сергій Подолинський ще з другим, не названим по імени. Сей другий Українець обіцяв головно матеріяльну поміч, і характеризується Лавровим як людина пуста, бо його обіцянки себе не оправдали. Натомість Подолинський став стовпом нового видання, і судячи з коротких, але значущих згадок Лаврова, дуже багато для нього прислужився від перших розмов про сей журнал і до повної реалізації його{Лавров пише, поясняючи історію „Впереда“ (Народники-пропагандисты, вид. 1925 р. с. 51): „Я был вовсе не подготовлен к неожиданности, что из России явятся ко мне делегаты с предложением составить программу революционного издания и руководить им. Решиться надо было сейчас на основании разговоров с очень небольшим числом лиц, которые были под рукой и которым я мог доверять. Два молодых украинца (один из них С. Подолинский), бывшие в то время в Париже, предложили свое энергическое содействие по переговорам в России и по организации материальных средств для издания (Подолинский оказался самым деятельным и энергическим пособником в эти трудные месяцы)“... „Когда к осени 1872 г. Подолинский привез мне в Лондон сведения о полученных результатах, то мои предположения оказались совершенно фантастическими: литературные радикалы вовсе не собирались организоваться для борьбы на почве подпольной прессы. Зато имелись самые благоприятные сведения о возбуждении среди молодежи и „растущей силе“ среди нее, об отсутствии единства в этом движении за недостатком влиятельного органа, наконец о существовании живых и энергических молодых групп уже не только среди эмиграции, а в самой России. Я получил впечатление (может быть, недостаточно критически проверив рассказы моего молодого приятеля), что из этой молодежи, волнующейся, энергической, но лишенной единства и определенности в направлений, пришел ко мне призыв, что я тут как-будто действительно нужен, за неимением других, более компетентных; что вне бакунистских и нечаевских групп—иным сторонам деятельности которых сочувствовать и содействовать я не мог—даже в той самой среде, которая до сих пор охватывалась общими началами бакунизма, есть элементы, способные примкнуть к иному направлению, мне более сочувственному. Передо мною становился вопрос: не следует ли, не обязательно ли мне содействовать, насколько хватит способностей, этой новой „растущей силе“, развивая ее в том направлении, которое мне казалось наиболее правильным? не следует ли и не обязательно ли при отсутствии единства определенности направления в движении, постараться, хотя бы с большими шансами неудачи, выработать эту определенность и это единство? Некоторые совершенно личные обстоятельства вызвали именно в эту эпоху во мне склонность принять участие в движении, которое мне рисовали словесно и письменно как возможное. С Парижем меня ничего тогда не связывало. В конце 1872 года я поехал в Цюрих с решимостью посмотреть своими главами на те группы (все примыкавшие более или менее к бакунистскому движению), которые могли дать материал для редакционного и для технического персонала „Вперед!“ и на месте оценить возможность соединиться в общее литературное дело с теми личными силами, которыми присутствовали среди бакунистов. Приехав в Цюрих, я нашел многое как раз соответствующее тому, что мне сообщали мои корреспонденты“.
Видавці листування Лаврова з сих років (Былое, кн. 30, 1925, № 2, с. 19) так характеризують ролю Подолинського в тодішніх починах: „Він був головним помічником Лаврова в організації видання „Вперед“, вів усі зносини а Росією, завідував збором грошей на видання, експедицією до Росії друкованого матеріялу; він-же, очевидно, вів справу про закупку дому для общежитія“.
До сього вони додають таку ще подробицю: „Зимою 1877—78 р. вернувся до Росії і читав в київськім „студентськім клубі“ реферати на політичні теми: в українофільсько-конституційнім напрямі їх виявлявся вплив М. П. Драгоманова“. Джерело не назване, але кузен Подолинського каже, що як-раз в-осени 1877 р. він оженився і виїхав а жінкою за кордон—в останнє. І виклади його в тім часі не могли мати „конституційного“ характеру.}. Він і самого Лаврова підбив на се{стр.9}
Микола Іванович Зібер з фотографії, зробленої у Флоренції 1873 p., коли він приїздив до Драгоманова.
нове для нього несподіване діло, і приготовив для нього ґрунт в Цюрихській колонії, побувавши очевидно там весною, і перевівшися в звязку в тим в паризького університету на цюрихський. Популяризував ідею журналу на еміграції і на Україні, агітував за ним, матеріяльно його підтримував, розпоряджаючи досить значними, як на емігрантські відносини засобами, і переправкою через границю займався, а що особливо інтересно для нас—служив енергійним і впливовим посередником між редакцією „Вперед“ і українськими кругами, втягаючи їх в круг інтересів „впередовців“ та на взір їх діяльности стараючись організувати аналогічну українську роботу. Се він старався від самого початку втягнути в орбіту сеї роботи Драгоманова, післав йому начерк програми, вироблений по приїзді Лаврова до Цюриху, заходився писати і друкувати революційні українські брошури на взір тих, що постачали російські революційні народники, і йому, очевидно, перед усім належить ідея „українського Впереду“—котрого видання і взагалі реалізація сих закордонних літературних революційних планів стали потім, наслідком збігу несподіваних обставин,—місією Драгоманова, котра нас тут займає.
Вважаю через те потрібним сказати кілька слів про сього подвижника революційної України, незаслужено забутого потім в період реакції—одного з найбільш симпатичних людей, яких дала історія українського відродження. В згаданій моїй книжці я зібрав деякий біографічний матеріял, і сей перший початок чекає дальших доповнень і роз'яснень. Син богатого київського поміщика-службовця, маленького російського поета пушкинської плеяди, приятеля сумно-звісного Юзефовича, Сергій Подолинський одержав гарне, панське виховання, на сімнадцятому році вступив на природничий відділ київського університету, ввійшов до гуртків поступової молодіжи, захопився тут першими повівами марксизму під впливом М. Ів. Зібера, і скінчивши університет в 1871 p., разом з ним виїхав з кінцем того-ж року за кордон з наміром студіювати медицину та заразом звязатися з тодішнім соціалістичним рухом—і звязати а ним українські круги. Зібер і Подолинський мали рекомендації Антоновича і Русова до львівських і віденських Українців, і по дорозі спинялися у Львові і Відні, щоб зав'язати з ними знайомості, але подробиць сеї подорожи маємо дуже мало. Потім бачимо Подолинського в Парижі: він записався тут на медицину, але, очевидно, в далеко більшій мірі займався революційними організаціями. Зблизившися з Лавровим, літом 1872 р. разом з{стр.10} ним їздив до Лондону, де той звів його в Енгельсом і Марксом. Перед тим, очевидно, в звязку з революційно-видавничими планами, побував у Цюриху, де в тім часі саме наростала грандіозна колонія російської молоди, і між нею було багато Киян, а трохи й Галичан—на політехніці. 27 травня 1872 р.—се урядова дата переписаний Подолинського на цюріхський медичний факультет, на котрім він зіставався три семестри, до серпня 1873, цілком ввійшовши в життя тутешньої молодіжи, ділючися з нею своїми засобами і зводячи на мінімум свої особисті видатки—відповідно тодішнім аскетичним поняттям (рідня його потім жалувалася, що він заголодувався тут до повного вичерпання свого, видимо несильного організму, і се потім приготовало йому тяжку недугу і передчасну смерть). Користувався загальними симпатіями і популярністю серед молодіжи, української і російської, і захоплював своєю енергією і революційним ентузіязмом не тільки сей молодий нарід, але і старші верстви{От уривок в споминів Ольги Любатович, одної а фундаторок студентського цюрихського гуртка а тих років, 1872—3: „С. Подолинський був вірним другом і поклонником П. Л. Лаврова; я знала його ще з часів мого студентства в Цюриху, коли він, було, любив з нами їздити човном на озері та вести зо мною—тоді ще 18-літньою дівчинкою, розмови про філософічні та наукові питання. Потім він оженився з одною київською панночкою, але по народженню третьої дитини розійшовся з нею, лишивши всіх дітей у себе. Забираючи свою останню дитину а Клярану, він просив С. Кравчинського, щоб він віддав йому й мою. Сергій Кравчинський по деякім ваганню згодився; правда, діти-б росли без матери, але Подолинський був сам лікар і дуже добрий чоловік, а чималі засоби давали йому змогу дати їм гарну освіту. Моїй дівчинці було вже півроку, коли С. Кравчинський віддав її Подолинському. Але їй не довелося й двох тижнів прожити у свого нового батька: епідемічний менінгіт, що косив тоді дітей в Полудневій Франції, забрав і мою доньку: вона померла разом з дитиною Подолинського і похована на кладовищі Монпелье—де у нього була віла“ (Былое, 1906, VI, с. 131).}.
Сей рік, від літа 1872 і кінчаючи літом 1873, був апогеєм цюрихської російсько-української колонії. Початок положило кілька студенток-медичок, які тут знайшли кращі умови праці ніж в петербурзькій медичній академії. Але за медичками, які йшли сюди з мотивів наукової роботи, повалила ріжна молода публіка, котра шукала тут не стільки учення, скільки роз'яснення ріжних пекучих питань, теоретичних і практичних— програми індивідуальної й соціальної діяльности. З осени 1872 і до осени 1873, коли російський уряд на свою голову змусив сі революційні кадри до повороту додому, Горішній Цюрих в сусідстві університету і політехніки став одним великим емігрантським клубом. Був куплений будинок для студентського дому, організовані бібліотеки (стало їх аж дві—одна лавристів, друга бакуністів), відбувались відчити, що збирали сотні слухачів, і поруч того ріжні гуртки самоосвіти гуртували коло себе молодіж, що днями й ночами займалися дебатами, виясняючи собі всякі питання теоретичного і практичного характеру, або й просто вправляючися в умілості логічно мислити і говорити, не боячися жандармського контролю і яких-небудь обмежень з боку сем'ї, знайомих і под.
Була се незвичайно жива, свіжа, і не вважаючи на ріжні крайності і наївності—повна глибокого культурного і громадського змісту сторінка в житті молодіжи, і воно втягало до свого потоку в великих масах й українські елементи—з Росії й Австрії. Тутешні Галичани, студенти політехніки, служили посередниками між сею цюрихською колонією і віденським та львівським студентським осередком; одні відстоювали консервативно-націоналістичні галицькі позиції від космополітизму і нігілізму цюришан, инші навпаки ставились до них спочутливо і старались їх духом надхнути своїх земляків. Подолинський мав серед них великі симпатії і популярність, та втягав їх в круг ідей „лавристів“—впередовців. Осо-{стр.11}бливо щирим адептом, незвичайно цінним для сеї групи, став Остап Терлецький, інтелігентний, впливовий, авторитетний представник галицької молодіжи, що скінчивши 1872 р. львівський університет, перейшов до Відня, до університетської бібліотеки, і став активним членом українсько-російського соціял-революційного руху.
1872 рік викликав в сих кругах велике забурення: того року постановою конференції в Газі, заходами Маркса, виключено а Інтернаціоналу Бакуніна—за котрим пішов з Інтернаціоналу цілий ряд романських соціялістичних організацій. Бакунін тоді мешкав в Локарно, в полудневій Швейцарії, займаючись головно організацією революції в Італії, а в російських справах не брав участи—можливо навіть умисно робив вражіння своєї незаінтересованости. Але в Цюриху у нього були здібні й енергійні однодумці, і вплив його ідеології серед тутешньої молоди відчувався дуже сильно. Коли ото Лавров—переконавшися на підставі інформацій Подолинського й инших, що йому треба орієнтуватися не на петербурзьких радикалів старших поколінь, а на революційну, активну молодь, і їй головно організувати той закордонний орган, — приїхав в листопаді 1872 р. до Цюриху, щоб там ближче розглянутися в настроях і поглядах сеї молоди—перед ними став виразний розкол між бунтарями-бакуністами, проповідниками безпосередньої акції, і прихильниками програми Інтернаціоналу: пропаганди і організації класової боротьби. Лавров сам стояв по стороні Маркса й Інтернаціоналу, але, стараючись бути виразником поглядів і змагань революційної молодіжи взагалі, він силкувався знайти загальні формули, які-б погодили обидві течії—хоча йому, як книжникові і філософові, проповідникові етичного принципу соціальности, непереборчива в засобах бунтарська тактика бакуністів, особливо в тім часі, коли Бакунін явно підпав впливам Нечаєва, була зовсім не по серцю. В отсім новім орієнтуванню на революційно-активну молодь і бажанню помирити течії „бунтарів“ і „пропагандистів“ Лавров виробив зимою 1872/3 р. другий начерк програми „Впереду“. Але переговори з бакуністами розбились о їх бажання перед усім рішити питання практичні: організації редакції і под. Лавров, з огляду на неперебірчивість бакунінців в практичних справах, очевидно не хотів їх допускати до діла. Саме під той час, як оповідає він, одна з його нових молодих приятельок, що поїхала до Росії шукати там матеріяльної помочи лавровському виданню, наспіла з дуже оптимістичними вістями: що наоколо проєктованого лавровського „Впереду“ вже гуртуються серйозні, надійні сили в Росії. Тому Лавров рішив повести видавничу справу без бакунінців і навіть против них. Не закриваючи очей на всі небезпечні наслідки такого розвалу, він, як каже, вже не вважав можливим покинути ту молодіж, яка згуртувалася наоколо нього і за-для нього розірвала з бакуністами. Весною 1873 р. він виробив третю програму „Впереду“ вже не йдучи на компроміси з бакуністами, викладаючи свої власні погляди, як він каже,—але в дійсності роблячи значні уступки поглядам і настроям тої молодіжи, що згуртувалася наоколо його.
Се відбилося в деяких неясностях і непослідовностях як самої програми, опублікованої в першій книжці „Впереду“, так і фізіономії самого „Впереду“ взагалі.
Самий уже факт трьох ріжних варіянтів програми на протязі одного року викликав уїдливі замітки про таку неустаткованість напряму; але й після того як Лавров рішився ніби проводити свою власну програму, напрям його органу визначався нечіткістю, еклектизмом і бажанням бути органом всеї опозиційної Росії, з її безнадійними розбіжностями. „Это не дело лица; это не дело кружка; это—дело всех русских, сознавших, что настоящий порядок политический ведет Россию к гибели; что на-{стр.12}стоящий общественный строй бессилен исцелить ее раны“—говорилось на вступі. Але тимчасом як тут наче-б-то черговою справою виступали дефекти політичного устрою, в програмі заявлялось, що для видавців „Впереду“ „питання соціяльне—питання першої черги, питання політичне підпорядковане питанню економічному“. При всім бажанню йти солідарно з поглядами Інтернаціоналу, будучність соціяльного оновлення Росії звязувалася з селянством, і великі надії покладалися на селянську „общину“. Та сі теоретичні дефекти не відчувалися революційною публікою, тому що закривались практичними гаслами, згідними в настроєм молодіжи: „Іти в народ відмовляючися від всякої участи в державнім устрою нинішньої Росії—стаючи в лави чорноробочих, в лави тих, що страждуть і борються за дневний прожиток, віддати народньому ділу всю силу свого розуму, щоб вияснити братам-труженикам, на що вони мають право, до чого вони обов'язані змагати як люди, і що вони можуть осягнути, коли твердо захочуть і зуміють об'єднатися для осягнення своєї волі“. Висовуючи на перший план сі постулати, Лавров, поділяючи теоретичні погляди Маркса і його Інтернаціоналу, фактично підходив близько до платформи бакунінців і міг щиро думати, що їх розділяють тільки деякі питання тактики. Моментові се відповідало. Але те, що Лавров приймав з практики і програми молодіжи тільки з певними обмеженнями і застереженнями, бакуністи переводили в систему, без оглядок і застережень, упрощено і елементарно, і тому побивали лавристів і на цюрихськім ґрунті, і ще більше потім в гуртках на місцях. Момент „Впереду“ таким чином був дуже короткий—тільки в 1873—4 pp. се ще не відчувалось, і він був в розцвіті своєї сили і впливу.
Отак у такій гарячій, боєвій атмосфері опинився Драгоманов, приїхавши до Цюриху по дорозі до Київа літом 1873 p., в переддень виходу першої книжки „Впереду“{Лавров каже, що перша книжка „Впереду“ вийшла в липні, хоча датується серпнем.}. Разом з ним приїхав його вірний приятель, началоположник українського марксизму Зібер. В Цюриху вони застали Подолинського й инших Українців-цюришан. Півтора місяці пробув тут Драгоманов, і сі півтора місяці були одною безнастанною гарячою дискусією. Теоретичні контроверсії, схарактеризовані вище, були ще обгострені завдяки „дипломатичному ходові“ російського уряду. Затривожений відомостями своїх шпигунів про цюрихський осередок, він постановив його розігнати, і в „Правительственномъ Вѣстникѣ“ з 21 травня с. с. з'явився наказ цюрихським студенткам покинути тутешні школи, під загрозою, що цюрихські дипломи однаково не будуть признані правосильними і цюрихські медички не будут допущені до лікарської практики в Росії. По сім, коли до цюрихських студенток і студентів стали приходити вісті від батьків, родичів і знайомих про се розпорядження, з намовами до повороту, розгорілася з сього приводу величезна дискусія принципіяльного характеру на тему цінности науки, освіти і обов'язку молодіжи перед народом, завдань її практичної діяльности і под., що за живо захоплювала і присутню українську молодіж, і Драгоманова з його ближчими приятелями і знайомими. Вихід „Впереду“ і майже одночасно з ним—програмної праці Бакуніна „Государственность и Анархія“ надавав сим дебатам особливу принципіяльну гостроту. Ми бачили вже скептичні відзиви Драгоманова з приводу програми „Впереду“ (очевидно другої його редакції) з початку року. Позиція Драгоманова була в дечім посередня між лавристами і бакуністами; його симпатії були більш на стороні романського соціялізму, звязаного з Бакуніним, ніж германсько-марксів-{стр.13}ського; увага Бакуніна до національного питання і анархізм, як остання мета, більш захоплювали його ніж диктатура пролетаріату. Але з другого боку, лаврівське поважання до науки, знання, пропаганди раціоналізму і позитивизму були йому в богатьом суголосні—тільки знов відпихало неповажання національних домагань: отой ухил в бік культу великих народів, що ним погрішали німецькі соціял-демократи, а у російських він ставав покривкою історичного великоруського централізму. Тому дискусії над сими темами мусіли дуже займати Д-ва. Але головне той ентузіязм молодіжи, що йому довелося побачити на-віч і переконатися в його щирості і безоглядності, не міг не зробити на нього глибокого вражіння. Як реаліст, він мусив порахуватися з ним в повній мірі як з реальним фактом, а аргументація від українських історичних прав і етнографічних особливостей, котрі пробували противставляти йому Українці-націоналісти з Галичини, були йому чи не гірш противні як великоруський централізмі{Див. його лист до Навроцького, ЛНВ. 1923, кн. ІІІ.}.
В своїй пізнішій автобіографії, писаній уже після різкого розриву з лавристами, він настоює на своїй різко-негативній точці погляду на цюрихські настрої і теми:
„В початку того (1873) року ще в Італії, я получив із Цюріха{Від Подолинського—див. Спомини, с. 186.} літографовану програму „Впереда“, а літом, по дорозі у Росію, прожив місяця 11/2 у Цюріху, де найшов немало своїх київських знакомих, бувших студентів, більше або менше звязаних з редакцією „Впереда“. Цюріхські Росіяни розділялися тоді на бакуністів, або анархістів, що держалися програм Aliance Socialiste, і на лаврістів, котрих ідеї були похожі на ідеї інтернаціоналістів фракції Маркса, або німецьких соціял-демократів. Мені здивалося, що обі проґрами ще передчасні для Росії, у котрій навіть соціялістам найперше треба добиватись політичної волі. Само собою розуміється, що мої ідеї найдено було в Цюріху відсталими, і навіть київські знакомі запевняли мене, що в Росії, за той час, як мене не було (21/2 року!), вспіла повстати робітницька партія, як європейські. Инчі говорили, що мужицтво, від голодних тоді самарців, готово до повстання. Впрочім один київлянин, дуже близький до редакції „Впереда“{Очевидно, той-же С. Подолинський.}, раз признався мені в дружній розмові, що таки переконаний, що „перша справа у Росії буде справа конституції, а що те, про що ми тут говоримо в Цюріху, при нас і останеться“. На мій запит, чому-ж він того не каже на зборах у Лаврова і чому в „Впередѣ“ говориться иньше?—він мені відповів, що коли те сказати, то вся молодіж відпаде від „Впереда“, ніхто не захоче ні писати в нім, ні перевозити його, а в „лібералів“ партії дійства не зложиш. Розуміється, що мені усе те не подобалось, рівно як і відносини „Впереда“ до української справи“.
Я в своїй книжці висловив переконання, що в пізніших своїх споминах Драгоманов значно перебільшував свою відпорність супроти революційних течій 1870-х pp., і в 1873—4 pp., після своєї цюрихської гостини зовсім не так непримиренно-відпорно ставився против „бунтарських“ настроїв і планів Подолинського-Терлецького та київських і одеських революціонерів-народників. Від цюрихської конференції починається у Драгоманова нахил до ісповідання соціялізму як чергової справи для української інтелігенції,—тимчасом як давніш він уважав її справою для біжучого моменту нереальною, а також і те різке підчеркування обов'язковости політичного радикалізму, котре бачимо у нього після його повороту до Київа{В недавно виданих споминах Кузьми Котова, що був свідком сих дебат („Записки Землевольца“, вид. ДВУ, 1925), коротко, але досить влучно зазначено головні тодішні тези Драгоманова: «Не розходячися в деталях в руськими революціонерами, М. П. (Драгоманов) одначе дорікав їм за централізм і непошанування прав „недержавних“ народів Росії. Пробування в Зах. Европі як не можна більше скріпило в нім переконання, що інтернаціоналізм се найкраща підстава для автономних змагань, і всяка наукова чи політична діяльність повинна спиратись на інтернаціональних підвалинах. Що-ж до України, то М. П. говорив, що вона моше добитися свободи тільки в союзі з иншими народами та країнами Росії, дорогою федералізму, а не сепаратизму. Драгоманов думав також, що й програма Лаврова і програма Бакуніна ще передчасні в Росії, бо там перш за все треба добиватися політичної вільности. Але більшість цюріхської молодіжи не поділяла його гадок“ (с. 24).}—замість{стр.14} попереднього відкладання політичної роботи на дальший план, доки під неї не буде підведена культурно-національна база. В часах безпосередньо по цюрихських дебатах, котрі він вів на два фронти—проти революційного общеросійства за легковаження національної справи (а чого у нього потім і вийшов гострий конфлікт з „впередчиками“) і против національного реакціонерства Галичан, котре вони йому протиставляли{Він формулує свої погляди в поданім листі до Навроцького, писанім саме з сеї цюрихської гостини. Літ.-Наук. Вістник 1923, ІІІ.}, Драгоманов поділяв напр. гадки Подолинського про потребу заснувати всеслов'янський соціалістичний осередок у Відні, щоб внести федералістичні поправки до російського соціялізму і спеціяльно підчеркнути українські постулати—дати „український Вперед“, як се означалося для короткости, та противставити „український інтернаціоналізм“ великоруському централізмові. Зустрівшися в переїзді через Відень (де Драгоманови оглядали тодішню всесвітню виставку), вони очевидно у трійку—Драгоманов-Подолинський-Терлецький—обговорювали дуже живо справу революційного всеукраїнського видавництва. В автобіографії Драгоманова, писаній після глибокого розчаровання в сих планах, зісталася тільки глуха згадка про його тодішні заміри „зістатися у Відні й почати своє видання на російській і українській мові“. Але сполучивши з сим його згадки у Споминах про тодішні плани Подолинського{„Подолинський хоч був „впередчик“, але при тому був занадто українець, щоб не симпатизувати таким пробам льокалізування інтернаціонального соціялізму (який перевів гурток сербських радикалів Светозара Мирковича, при міняючи загальні соціялістичні принціпи до економічних, політичних і національних обставин Сербії). Окрім того були в Цюриху деякі инші росіяне, між ними київляне, котрі ближче стояли до „бакуністів“ ніж до „лавристів“, і через те почасти й поділяли традиційний панславізм Бакуніна. Ось на якому грунті основувались цюрихсько-українські плани впорядкування слов'янської взаїмности у Відні“.}, стрічу у Відні з Терлецьким, і пізніше тріо в справі закордонного органу—Терлецький-Подолинський-Драгоманов—знов таки кількома словами відмічене в його споминах з 1875 p., я не маю сумнівів, що в сій справі ся трійка в серпні 1873 р. дійшла порозуміння і уставила певні спільні погляди на справу. Сподіваюсь, що в листуванню тих років ще викриються ясніші вказівки в сім напрямі, але й тепер для мене ясно, що тут уже був план закордонного соціял-революційного видавництва, що розроблювався далі Подолинським і Терлецьким, а в своїм конечнім виконанню став місією Драгоманова.
Зрозуміло після сього всього, що Драгоманов по своїм повороті зовсім не такими очима глянув на київські обставини, якими дивився перед виїздом за кордон. На око культурника, справа стояла дуже добре. Повним ходом, не вважаючи на всі труднощі, йшла та культурно-наукова українська робота, що перед виїздом Драгоманова тільки що організовувалась; відкрито відділ Російського Географічного Товариства, що давав легалізовану фірму дослідчій роботі; старші й молодші робітники—відкладаючи в дальшу чергу політичні питання, а усіх сил працювали над ріжними науковими завданнями, готуючись до генерального перегляду українських культурно-наукових засобів на археологічнім з'їзді, призначенім на серпень 1874 р. Але тепер се вже не задоволяло Драгоманова. По всім, що він побачив і почув за останній рік, в усім сім вбачались йому серйозні дефекти. От як формулує він свої тодішні вражіння в своїй автобіографії:
„У Київі я застав чималий рух Українців. Старші (по більшій частині учителі гімназій чинили зерно нововідкритого Юго-Зап. Геогр. Общества. Молоді студенти вбирались у кружки і працювали над словарем, подумували і про популярні книжки. Та не подобалось мені у київських українофилів чимало чого. Вперше, уступчивість офіціяльяому світу{стр.15} і залицяннє до консервативних кругів, а в молодіжи навіть ворожня до „радикалів“, як тоді звали соціалістів. За тим—велика відсталість від європейських ідей наукових і політичних, і претензія рішати усі справи самим національним духом, як у московських славянофілів. На мов диво (?), студенти українського кружка, навіть більше способні й учені, не знали чужих мов і черев те, вважаючи себе самостійними від „московської“ цивілізації, дійсно не могли стати вище неї, а ставали навіть низше російських радикалів, що теж неспособні були черпати ідеї прямо а Европи, та все таки читали Міля, Маркса, Ласаля і т. д., хоть у російських переводах. Усе те мені здавалося тим більше ненормальним, що, по моєму, найбільша частина національних відзнак України від Московії поясняється тим, що Україна до XVIII в. була більше звязана із Західньою Европою і хоть із задержками, та все таки йшла вкупі з Зах. Европою в суспільному культурному прогресі Пробуток у Европі до решти переконав мене, що власне европеїзм,—або космополітизм, котрий не відкидає частних національних варіяцій загальних ідей і форм,—і є найкраща основа для українських автономних змагань, і що тепер усяка наукова, як і політична діяльність мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті“ (с. 382).
„Сю гадку переводив и в своїх університетских лекціях, рефератах і дебатах географічного товариства, в статтях і розмовах з молодіжжю—розуміється в кождій сфері відповідним для неї способом. В лекціях і рефератах наполягав я на порівняний метод. В університеті я читав курс старинної історії, почавши з огляду історіографії, перейшов далі до примітивної культури і відти до Старинного Сходу (відставка застала мене при Ассірії). В географічнім товаристві я читав реферати про стичності народніх українських пісень з західнє-европейськими. Порівняний коментарій я подав і в „Истор. пѣснях малор. народу“, котрих перший том разом із проф. Антоновичем випустив під археол. конгрес 1874 р. До політичної агітації в Київі я з початку мішався мало, занятий науковою працею і галицькими справами і галицькими ділами. Стрічаючися з молоддю „радикального“ і українського напряму, я завсіди говорив, що не розумію їх розділу, бо-ж у обставинах України „здѣсь плохой тотъ украйнофилъ, который не сталъ радикаломъ, и плохой тотъ радикалъ, который не сталъ Украинцемъ“.
В своїх „Споминах“ Драгоманов так характеризує угруповання тодішньої української молодіжи в Київі. Гурток, зложений найбільше з студентів історично-філологічного факультету, звався „словарниками“, тому що багато з них працювало над українським словарем, під проводом „Старої Громади“. Другий, зложений з студентів инших факультетів, звався „Общиною“ і займав середнє становище між культурницьким націоналізмом „словарників“ і російсько-космополітичним соціалізмом „радикалів“. „Общинники стояли якось посередині між археологією й лексикографією словарників і соціальною економією радикалів, і при тім не вглублялися ні в одну ні в другу“. Не так як словарники, але вони також досить вороже були настроєні против радикалів і жартливо звали їх „поперечниками“—мовляв діяметрально-противниками. Була тут на погляд Драгоманова резонна доля опозиції против доктринерства і общеросійства радикалів, та була й велика доля необразованости і нерозуміння соціяльних справ, котре теж змагалось виробити собі своє доктринерство і свій фанатизм.
Пірнувши з головою в свої наукові й навчальні заняття і мало уділяючи часу політичній роботі, Драгоманов не переставав—як се сам зазначив в наведенім уривку автобіографії,—при кождій нагоді різко виступати против общеросійства радикалів і против байдужности до соціяльних і політичних питань, що виявляли Українці, старші й молодші, бо вважав її цілком недопустимою в такий гострий момент великого ісходу молодіжи „в народ“. Одночасно з поворотом до Київа Драгоманова російський уряд добився повороту додому переважної частини цюрихської колонії. В результаті вищезгаданих дебат літа 1873 р. цюрихська молодіж рішила покоритись наказові. Та частина студенток, яка дорожила своїми медичними перспективами, перейшла на инші університети, величезна-ж більшість молодіжи рішила вернутись до Росії—але не для того щоб добувати дипломи, а щоб іти в нарід і ширити там ідею боротьби з урядом, згідно з поняттями про завдання моменту, виробленими в цюрихських дискусіях і зформулованими у „Впереді“ і в згаданій книзі Бакуніна „Государственность и Анархія“. З сими двома книжками—останнім словом революційної ідеології—цю-{стр.16}рихська молодіж з кінцем літа 1873 рушила додому, і сей прилив кадрів, озброєних певною ідеологічною підготовкою, відомостями про сучасний революційний рух на Заході (особливо історією паризької комуни), перейнятих ентузіязмом пропаганди і патосом революційної діяльности, оживив і поглибив революційний рух в гуртках Росії й України. Розходження „бунтарів“ і „пропагандистів“, дебати, що велися на сю тему протягом зими 1873/4 p., обмін ораторами між гуртками, що переносили в одного до другого дискусії над найбільш пекучими питаннями, і об'їзди гуртків найбільш впливовими провідниками, обгострили до найвищої міри гасло безпосередньої акції в народі. Загалом помічалась перевага бакуністів над „впередчиками“, або „чайківцями“, вживаючи старшої термінології; „Государственность и Анархія“, особливо її „перший додаток“, з закликом до негайної і безпосередньої акції в народі, зверненим до російської молодіжи, мали величезний вплив, і незалежно від ідеологічних розходжень вона сходилася в однім пориві, як його формулує один з учасників пізнішого „великого процесу“: „Ми не маємо права вчитися на народні гроші, коли сам нарід помирає з голоду і тоне в пітьмі, а коли-б ми й мали се право, то недоцільно було-б з нього користати, бо нарід нас чекає, ми знаємо вже досить, аби й тепер йому бути корисними, а коли дістанемось кінчати курс, ми буржуазимось і в нарід іти не захочемо“{Народники-пропагандисти, с 164.}. Найбільш відповідною формою сього виходу признавалася роля робітника, мандрівного сільського ремісника, і молодіж спішно підучувалась ріжного ремесла, а весною 1894 р. се „велике товариство пропаганди“, як його називали, дійсно вирушило на село, невеличкими партіями, по кілька чоловіка, в сумі кілька соток хлопців і дівчат, перебрані як-найпростіш, і несучи в своїх торбах разом з струментом ріжну агітаційну літературу. Одні йшли з конкретною програмою агітації за повстання, инші хотіли наперед розглянутися в настроях і поглядах народу, наблизитися до нього і „ опроститися“, в вигляді робітників і робітниць „мастерових“, але також і учителів, писарів, то-що. З північних гуртків молодіж рушила головно на Поволжя; Україну покрили пропагандисти найбільше з гуртків одеського, київського, харківського і таганрозького. Серед них було дуже багато Українців, і взагалі пропагандисти старались по змозі вживати української мови, та поруч російської літератури користувалися й українською: Кобзарем та ріжними революційними писаннями. З них принаймні одно нам звісне, завдяки споминам Мартина Ланганса — члена одеського (раніш херсонського) гуртка{Се взагалі одно з найбільш інтересних оповідань про тодішню роботу „в народі“, я позволю собі навести з нього кілька уривків: Вже при самім зформуванню нашого гуртка життя і пропаганда серед селянства вважались у нас найбільш доцільними. На жаль, тоді—та й тепер іще—відчувалася велика прогалина в народній малоруській літературі: не було ні одної брошурки, яка-б ясно і в близькій народові формі переказала-б народові основні принципи соціялізму. От чому Фелікс (Волховський) узявся складати таку брошурку малоруською мовою: „Правдиве слово хлібороба до земляків“ (так звалася ся брошурка) в прегарній, чисто народній формізнайомила нарід з соціялізмом“. Пустившися на село для пропаганди з початку учителем (півніше він став майстерувати—бондарити)—пише Ланганс—я привіз з собою богато цензурних і нецензурних книг руською і малоруською мовою, і забрав також писану брошурку Фелікса, щоб побачити, яке вражіння вона робитиме на селянина, і таким чином вияснити її вартість як засобу пропаганди. Заняття в школі мали для нас другорядне значіння: ми не думали ширити свої ідеї через школу, а тому наша робота коло школи обмежувалася тільки тим, що ми совісно її вели, щоб не понизити себе в очах селян, а навпаки—придбати їх довір'я і поважання. Після шкільних занять, вечорами, сходилися до нас до школи наші приятелі—селяни: велась свобідна розмова, говорилося про всяке: про свої сільські справи, чим-небудь визначні зібрання громади або рішення волосного суду, про писаря, старшину та їх діла, про панів та їх відносини до громади, про релігію, сільське господарство, податки й збирання їх (по малоруському: здирства), про шинки й шинкарів, про приставів і різки, про панів і недостачу землі у селян—одним словом розмови йшли дуже ріжнородні. Иноді на пояснення чого-небудь, або щоб дати естетичну втіху гостям—прочитувалося яку-небудь підхожу малоруську або руську книгу: Шевченко й ин.; траплялося частенько, що й євангеліє доводилося цитувати. Сі вбори проходили можна сказати—офіціяльно: про них знав і піп, і писар, і старшина. Але були зібрання й инакші, що відбувалися також сливе що-дня після зібрань офіціяльних. На них лишалися тільки декотрі— виходили разом в усіма, а потім поверталися. Таких було чоловіка в чотири: все батьки родин, люди розумні, прекрасної душі. Один з них, що тепер цілком віддався справі соціялізму, перед тим, протягом 8 років був здібним і дуже обізнаним знавцем св. письма. Він піддався дуже нелегко; що-дня викликав він нас все на свої дебати, але кінець-кінцем зложив зброю і зовсім щиро і свідомо пристав до соціялізму. Другий—натура незвичайно м'яка і поетична—користувався великим поважанням у селян за чесний характер; свобідні спілки рибалок на Дніпрі вибирали його своїм отаманом. Инші два, також дуже хороші люди—дещо заслонялися сими двома, ненароком піддаючися чарові сих двох натур... З сих чотирьох селян разом з нами: зо мною і Н. М. (товаришем Ланганса) скоро зложився гурток, що поставив своїм завданням пропаганду на селі і ширення соціялістичних брошур на селі і в його околиці. Разом з тим я далі вів з ними заняття з руської історії (для допетровської історії по книзі „Древняя Русь“, а нову розповідали усно). Я мав приємність провірити сильне вражіння на селян від брошури Фелікса: всі захоплювалися нею, приводили все нових та нових слухачів. Прийшлося переписати її в 2—3 примірниках. На прошення наших приятелів-селян, що вважали потрібним при першім обзнайомлюванню Малоросів а соціялістами показувати їм, що соціялізм не суперечить богатьом визначним місцям євангелія, я написав також невеличку брошурку, притримуючися слів євангелія, доводив нездатність теперішнього соціяльного укладу і викладаючи вимоги соціялізму, потвердив сі доводи текстами євангелії. Брошурка сподобалася нашим приятелям і була написана в двох примірниках“ (Народники-пропагандисты, с. 195—7).}.{стр.17}
Се брошура Волховського „Правдиве слово до земляків’, видана потім закордоном, і новішими часами передрукована Франком з єдиного зацілілого при конфіскації примірника, так що ми можемо судити про сю дійсно дуже зручно зроблену спробу соціял-революційної української брошури і про характер тодішньої революційної пропаганди між українським селянством взагалі. Своїм взірцем автор узяв Квітчині „Листи до земляків“, і випровадив виразником тих старих реакційних поглядів, вложених в Квітчиних писаннях, „кума Охріма Джигира“, з стереотиповими міркуваннями: „Тяжко на світі жити, що про се й казати, та майбуть таке воно від Господа праведного! пани та цар многомилостивий розумніші за нас дурних: вони вигадають, як нам допомогти!“ На сі метикування автор переказує байку Гребінки про вовка та овець та ілюструє її мораль історичними та сучасними прикладами. Далі коротко, але сильно, Шевченківськими виразами малює сучасне пекло України і в коротких словах характеризує порядки, що їх треба завести:
„Треба нам царя і усіх панів, котрі не захотять бути з нами рівними, робити як і ми,—треба їх послати до чортів у болото, нехай там своїх родичів рогатих возять. За тим кожне село і кожне місто буде всі діла свої рішати громадою, на раді, і ніякого начальства над собою не матиме; якщо треба буде зробити яке громадське діло, то виберемо на той час певного чоловіка, але-ж і він буде не начальник, а вірник наш; не він нам приказуватиме, а ми єму. Як-же буде таке діло, що одному селу або місту не під силу, що воно до усього краю стосується—як приклад залізна дорога—та знов таки кожне село вибере певного чоловіка, сі люде з'їдуться в одно місце, та й вигадають, як діло лучче зробити, а потім кожне село поміркує над тими вигодами, і як згодяться, то добре, а як ні—знов придумають, щоб усі згодилися. Щоб одно село не було богатіш за другі, треба, щоб кожне село добре полічило та обмірило свою землю, людей і худобу; ото-ж певні люде, ті громадські вірники введуть до купи ту лічбу і так розпорядкують, щоб усім добре було жити і щоб нікому не було кривди.
„Ще треба буде нам за просвіту потурбуватись. Тепер пани на нашу нещасну, трудову копійку заводять собі всякі школи, вчать своїх дітей всяких хитрощів, а нас зоставляють в темноті, щоб ми нічого не розуміли і до правди не додумались. Тим то вони і панують над нами, що вчені: бо вчений чоловік завжди на вигадки скоріший од невченого. Нам не потрібно панських шкіл, де навчають і того що треба і того що нетреба. Нам треба, щоб у школах на добро наставляли, щоб були чесними та вміли робити коло землі і всякі машини.{стр.18}
„Далі треба матір нашу землю шанувати, істинно як матір: не продавати і купувати, а щоб вона була громадська, всіх однаково годувала. Тоді тільки не буде багатих, а будуть одні заможні. Тепер тим то і багаті є і бідні, що у одного більше землі, у другого менше, а у інчого зовсім нема; тим то бататирь нічого не робить, а примушує матір свою землю одного себе годувати, та все що вона оддала-б рівно другим своїм дітям, він забирає та й продає і купує собі всякі витребеньки, купує і чужу волю, бо робить в братів своїх наймитів. Так саме і по городах та містах; і тут мати земля повинна бути для всіх, людська, і всі будинки, що на тій землі—вони повинні бути для всеї міської громади, щоб кожен жив у своїй хаті, а не було-б, як тепер, що один хозяїн, а другий комірник, в сусідах живе“.
І нарешті даються такі революційні „заповіді“:
„Кажу вам першу заповідь: знайте як і пани, чого вам треба. Треба вам землі, щоб вона була людська, громадська і усе щоб було людське; треба, щоб над вами не було ніякого начальства і щоб усі діла робилися громадою; треба, щоб у всіх дітей був час ходити до школи і щоб школи були справедливі і для всіх однакові, та ще треба, щоб не було москалів. І не тільки ви самі повинні се добре знати, а й других хліборобів до того доводити, бо тільки тоді опануємо ми землю, тоді тільки і зможемо настановити правду між людьми, як усі сіроманці добре знатимуть, чого їм треба.
„Кажу вам і другу мою заповідь: нехай усі сіроманці, котрі пізнали правду, держаться один одного, нехай дають звістку один одному, що і як; коли вас є два або три, що ви пізнали правду, то умовтесь між собою, як і других на те ж саме навести та настановити, а як лучиться кому з ваших яка причина, то визволяйте чим дуж. Та коли побачите, що нерозумні люди кладуть свою надію на панів, або на найбільшого з панів, на царя, то доводіть людям, що вони самих себе обдурюють, що якби царь справді їм добра хотів, то не брав-би од матері сина, од сестри брата у москалі, не обдирав-би людей на викуп та на всякі податки.
„Кажу вам і третю заповідь: станьте за правду щирим серцем і непохитним духом; нехай у вас перша думка буде не об тім, що їсти сегодня, або у що зодягнутись завтра, а об тім, щоб і сегодня і завтра і увесь вік благовістити своєму братові сірякові осі заповіді, благовістити царство справедливе чесного робочого люду, царство волі і правди і братерства і рівности! А як прийде час, то і взятись за сокиру або косу, щоб стратити супостатів, що не хотять правди. Нехай ні семья, ні хата, ні худоба не став вам на дорозі, нехай проклятий страх цурається вашого серця, а душа бажав одної правди і обновлення світу.
„Істинно кажу вам: лучче вмерти за правду, аніж потурати кривді. Гей, чесні хлібороби, трудові робітники, вільні козаки, лицарські діти і ви, нещасливі москалі, що одірвані од рідної хати і чесної роботи, та чиє серце ще не одірвалося од правди—гей слухайте мене, скажу я вам слово послідне, слово правдиве, нелукаве, що накипіло на серці не часами, а роками! Гей вставайте боротись за правду, за людське щастя, за волю, за землю! Близько, ой близько світла година, що буде сором і погибель супостатам. Незабаром устануть усі народи і окують царів неситих в залізні пута і їх славних оковами ручними окрутять, і осудять губителів судом своїм правим і во віки стане слава, преподобних слава; і спочинуть невільничі утомлені руки і коліна одпочинуть кайданами куті. Радуйтеся, сіромахи, не лякайтесь дива; сама правда визволяє довготерпеливих, вас убогих, і воздає злодіям за злоє! Оживуть степи, озера і не верстовії, а вольнії широкі скрізь шляхи простягнуться; і не найдуть шляхів тих владики, а раби тими шляхами без гвалту і крику посходяться до купи раді та веселі і пустиню опанують веселії села.
„Ідіть-же—паки і паки кажу вам—ідіть благовістити нове царство правди. Ідіть по городах і селах, минайте злих і заходьте до добрих, ховайтеся від царів і панів, слуг їх, і кажіть робочому люду: труженниче, поклади надію на правду; се царство твоє приходить. Женіть страх лукавий і подлий од серця вашого і не бійтеся вмерти за правду, за рівність, за волю, за братерство! Істинно кажу вам: лучче вмерти за правду, ніж з кривдою за плечима предстать пред царство правди. Істинно кажу вам: лучче по каплі усю кров по лицарськи вицідити, аніж гнути шию під ярмом поганим“.
Як бачимо, се була дуже інтересна проба сполучення традиційних українських народницьких літературних засобів з новими соціял-революційними ідеями і гаслами. Безсумнівно, таких творів пішло в тих часах в оборот далеко більше ніж ми тепер знаємо: бо знаємо виключно те тільки, що встигли надрукувати за кордоном в 1875 році, поки віденська прокуратура не сконфіскувала власне сього „Правдивого Слова“ та видала процес його видавцям. Отже знаємо, що перероблено було на українські обставини „Хитру Механіку“ Кравчинського (популяризацію Ласалевого викладу про фінансовий, податковий визиск працюючого народу); автором сеї перерібки називають Нечуя-Левицького; вона була{стр.19} видана потім в Відні під заголовком „Правда“. Невідомо, де і коли перекладено на українську мову иншу російську революційну брошуру „Казка про чотирьох братів“; заховався віденський коректурний відтиск сього перекладу, що мав вийти так само як і попередні під наглядом Терлецького,—але мабуть не був випущений в світ після конфіскації „Правдивого Слова“. Серію революційних брошур на українські теми написав Подолинський. Першою в сій серії що до вмісту являється „Розмова про бідність“,—виклад причин бідности селянства. Робітники на сахарні скаржаться на бідність селян та визиск Євреями та Німцями; освічений робітник селянин, бувший учитель, популярно виясняє поняття додаткової вартости; прихід Поляка-прикажчика перериває розмову, і учитель другим разом обіцяє розтолкувати, як завести кращі порядки, відібравши від панів землю і віддавши їх селянським громадам, а заводи—громадам робітникам. Розмову другу—про хліборобство—маємо в пізнішій перерібці Драгоманова, що стер з неї бунтарські прикмети. Натомість в непорушнім викладі вийшла утопія „Парова Машина“: сон робітника, покаліченого молотилкою на панській роботі, котрому його брат оповідає, що стало потім, і як прийшло до нового соціялістичного ладу на Україні. Я наведу звідси оповідання про те, як сталась на Україні соціяльна революція:
„Треба було людям зговоритись, щоб піднятись усім заразом. Треба було комусь показати початок, як добувати волі. Цей початок вийшов зтуда, зкуда і перше в старовину виходив вільний рух українського народа: з Подніпровья. Подніпровці не забули ще житя славних Запорожців, не забули вони і неменше славних та нещасних гайдамаків, згадали вони за старого батька Максима Залізняка.
„І знов проявились на Україні гайдамаки. Тільки це вже були не ті гайдамаки, що перше. Ніхто не міг казати на цих нових гайдамаків, що вони злодії та розбійники. Тепер у гайдамаки люде ішли цілими селами. Вони не ховались, а виходили на вигін, на громадський схід і казали:
„Годі нам терпіти цю неправду. Не треба нам панів та жидів та чиновників. Земля уся наша, громадська, бо наша громада на неї працює і обливає її своїм потом. Не треба нам начальства, бо воно раз у раз держить руку панам та жидам, та забирав нас та гонить до Сібіру.
„Так само як селяне, почали робити і робітники на заводах. Вони зібрались коло фабрик і сказали: „Фабрики наші, бо ми на їх ложили свою кров і своє здоровя. Відберем-же їх в жидів та в німців та будемо управлятись самі через наших виборних людей“.
„Так сказали наші люде, так сказали українські селяне, як дійшли вони свого розуму. Та сказати ще не єсть робити. Начальство мало військо і багато потекло нашої крові—аж вода в річках почервоніла—поки сталося по нашому. Ну та за це байдуже. Громада—великий чоловік і повсігда має за собою силу. А на цей раз громада була велика—увесь український нарід піднявся як один чоловік.
„Зразу москалі побивали багато людей; ми мусили ховатись по лісах та по очеретах, а хати наші і хліб свій палили самі, щоб москалі не мали ніякої поживи. Тільки швидко москалі урозуміли, що нічого не подіють з усім народом. Бо битись з народом, з усіма простими людьми теж саме, як кажуть у казці, битись з тим чародійним вмієм, у котрого замісць одної відрубаної голови зараз виростають дві другі.
„Та зрешту москалі порозуміли, що вони самі з народу, що вони самі прості люди, а не пани які, і що недобре їм іти напроти своїх рідних батьків та братів. І почалось тут невидане діло. Москалі цілими громадами почали тікати з війська. Тікаючи вони ховались в наших людей і вже устоювали за нас. Під кінець діла москалі де в котрих містах зовсім не схотіли бити людей, та перевязали своїх офіцерів та иньших начальників, а сами поросходились по своїх селах. Тоді вже стала інша річ. Нарід почув свою силу. По селах вже мало було війська, пани, жиди та чиновники усі поутікали в міста. Тоді люде повиходили в лісів та очеретів, зібралися у великі громади, построїлися як москалі у полки і назвали ті полки козацькими, як було у старовину. Так-то знов появились на Україні вільні козаки. Був тут полк Черкаський і Чигиринський і Миргородський і інші. Поки міста ще були в руках ворогів, то люде не росходились і не спочивали. Одно по одному усі міста перейшли до нас. Декотрі ми мусіли брати силою, косами та піками проти пушок та рушниць і багато там полягло нашого брата, поки справились. За те більша часть міст здалася нам по добрій волі, бо міщане і робітники усюди стояли за нас. Хто нам протививсь, з тим ми бились, хто давався сам у наші руки, того ми милували, хоч-би він був і найлютіший наш ворог. Тільки панів та жидів та чиновників ми{стр.20} не змогли терпіти поміж собою, бо від них іде усе лихо. Багато їх ми постріляли у війні. Тільки не за тим ми бунтувались, щоб розбійничати, а за тим, щоб добувати нашу волю та нашу правду. То-ж і зробили ми так: дали їм часу оден тиждень, щоб вони всі виїхали з України, щоб не зосталось у нас ані пана, ані жида, ані чиновника. У той час залізниці були вже в наших руках, бо механіки і иньші робітники на залізницях швидко до нас пристали. Та що-ж ти думаєш, Андрію, сказав Остап і засміявся, мусіли ми цілий тиждень що-години пускати поїзди, поки вивезли усіх видів та панів! такого наплодилось сеї дряні на нашій Україні. Найбільш ми їх вивезли до Німеччини, бо в Росії кацапи забунтували швидко після нашого і прохали, щоб ми не везли до їх своїх панів, бо в їх єсть і своїх доволі. Чув я, що в Німеччині нашим панам та жидам було дуже недобре, що мусіли вони потім заробляти хліб свій і добре спізнали на своїй шкірі, як під ними жилося українському народови“.
Новий соціалістичний лад малюється такими фарбами:
„Як-же ви розділяєте урожай з громадської землі, спитав Андрій, і що сталось з тими шматочками ґрунту, що вже мали наші батьки?
„Як хто хотів задержати свою, то і задержав її, відказав Остап, тілько найбільш хазяїнів віддали свій ґрунт до громади, кажучи, що там він дає більше користи. А розділяєм ми урожай громадський як ось бачиш: Хоч ми живемо багато ліпше як перше, то все-ж ми не забуваєм, що ми прості люде і що дурна панська роскіш нам непотрібна. Землі ми маємо тепер доволі та і земля на Україні гарна і при добрім хазяйстві, як у нас тепер, дає дуже багаті урожаї. Дивись, Андрію, у нас на громадськім току мабуть у десять разів більше стирт хліба ніж бувало колись у пана. З цим хлібом ми робимо так: одну частину розбирають хазяїни на стільки, скільки кожному треба. Котрий має більшу сім'ю, бере більш, котрий має меньшу, бере меньше, та усякий бере стільки, щоб йому стало хліба до другого року. Другу часть урожая ми ссипаєм у громадський амбар (шпіхлір) на посів, та на случай неурожая. Увесь-же останній хліб ми відсилаєм за границю або веземо до міста і вимінюєм у містових громад на все те, що нам потрібно, чи на одежу, чи на чоботи, чи на що інше. Або знов міняємо на ліс та на камінь і на залізо, для будування, коли громада не має свого ліса, як то жаль сказати, найбільш буває на Україні і досі, хоч ми багато лісів насадили на тих містах, де пани та жиди вирубували старі ліси для цукерень.
„От добре нагадав мені за цукерні, сказав Андрій, як-же ви зробили з ними, кому тепер вони належать, коли нема ні панів, ні жидів?"
„З цукернями та иньшими заводами зробили так само, як і з ґрунтом. Вони тепер громадські, то єсть належать до громад (артелей) тих робітників, що на них працюють. Робітники вибирають таки з своїх, котрий розумніший або більше вчився, за дирехтора і слухають его докі сами хотять. Як він їм не сподобається, то вибирають иншого. Увесь сахар (цукор) або другий товар, що виробляють на фабриці, належить до громади робітників і вона робить з тим товаром так як ми з хлібом—вимінює на усе що потрібно людям і розділяє між ними“.
„Як-же то робиться, що ніхто з тих виборних та з тих дирехторів нічого не краде? спитався знов Андрій, це міні в дивовижу“.
„А на що йому красти, засміявся Остап: хіба він з'їсть сто мішків пшениці або сто голов сахару (цукру). Ніхто йому нічого не дасть за них, бо усі люде мають своє по своїх громадах, а як-би він случаєм і продав їх куди за границю, то що-ж почне робити а тими грішми? Землі він не купить, бо земля громадська і не продається, фабрики не збудуе, бо не найде ні одного чоловіка, щоб пішов робити до чужого за гроші, бо кожний тепер робить тільки на себе у своїй громаді. Оттак то люде стали чесні, бо вже не мають ніякої користи бути злодіями, додав Остап і знов засміявся“.
Пригода з молотилкою, що зав'язує фабулу сеї каяки, датована серпнем 1874 року, і се мабуть той час, коли Подолинський складав свою соціялістичну фантазію. Час дуже пам'ятний! Пишно проходив київський археологічний з'їзд, що так похвально записався в історії української науки—виявивши її поважні досягнення, і заразом розбудивши злобу україноненависників, які не могли переболіти сих досягнень. А поруч нього розвивалася велика облава на ту соціялістичну молодіж, що вирушила на революційну роботу весною того року. Ісход її не міг укритись від поліції і жандармерії, і вона розпочала літом масові арешти пропагандистів, начиняючи ними в'язниці. З'їзд місцевих і закордонних учених у Київі і збори української інтелігенції з сеї нагоди—проходили таким чином в обставинах виїмкових і для наукових настроїв мало сприятливих. З одного боку—пильний нагляд офіціяльних соглядатаїв і вся{стр.21}
ких добровільних доносителів, які старались виявити і довести тісний контакт між науковою українською роботою і соціялістичною агітацією, закрашеною в українські кольори: мовляв, „Українці в одній кешені носять писання батька Тараса, а в другій Маркса“, як характеризував се пок. П. Гн. Житецький—оден з дуже незадоволених сею репутацією{Його промова в львівських Записках т. 116 с. 181.}. З другої сторони—не дуже прихильний настрій радикального громадянства до суто академічних занять українських народолюбців під таку гостру хвилю,—те що Драгоманов характеризує як докір в лицемірстві і полохливості{Див. вище с. 6 і нижче с. 23.}. Все се змушувало таких громадсько чутливих людей як він напружено думати над синтезом настирних політично-революційних вимог моменту з затяжними завданнями національного культурного українського будівництва.
На жаль, досі не віднайдено листів Терлецького, в котрих він ділився вражіннями з своєї подорожи на Україну з нагоди археологічного з'їзду{В сій хвилі, коли и читаю коректу сеї статті, я вже маю відомість, що „ентузіястичний“ лист Терлецького до Бучинського з 17. XI, цитований Павликом в передмові до листування Драгоманова з Бучинським (с. XII), нарешті вдалось відшукати, і він буде присланий для надруковання в „Україні“.}. Він належав до тих що вміли об'єднувати наукові інтереси з громадськими, соціялістично-революційними. Брав справді участь в археологічному з'їзді (його фотографія видніється на групі учасників{Ся фотографія передрукована в Київській Старині 1899 р. кн. VІІІ, Терлецький на долині під ч. 74.}, але з'їзд заразом служив йому ширмою для того, щоб зав'язати широкі знайомості, війти в гущу українського життя, пізнати його й дати знати себе. Подолинський демонстрував Терлецького українському громадянству як ілюстрацію своєї тези—що в галицькім суспільстві наростають суголосні елементи, з котрими можна і треба робити чергову роботу— вносити українську поправку до соціалістичного руху, розпочатого російськими соціял-революціонерами. Демонстрація вдалася, Терлецький зробив прегарне вражіння; при такім оказі, яким був він, оповідання Подолинського про віденську „Січ“ як базу для закордонного українського видавництва, розуміється—соціял-революційного, переконували громадян дуже сильно. Справа була принципіяльно рішена тоді, при Терлецькому, в вересні-жовтні 1874 p., як я уявляю. Кияни і одесити—„котрі тоді були київськими союзниками“, нагадує Драгоманов, дали згоду на організацію українського закордонного видавництва. Терлецький мав бути його фактичним провідником. Детальніше розроблення його програми, правдоподібно, вже тоді було доручене вибраному київською „Старою Громадою“ комітетові, що збирався „в місцях не таких віддалених“ і поліції мало приступних: „в броварі київського товариства“ у К. П. Михальчука—„славний комітет дванадцяти на Подолі“, як його називає в пізніших листах Драгоманов. А тимчасом рішено було негайно приступити до видавання дрібної революційної літератури, отих „нелегальних метеликів“{Так називає їх („іллегальні метелики“) В. Чубинський (брат Павла), що в осени 1876 р. приїздив до Львова для транспортування на Україну сих „метеликів“ і нецензурного ІІ т. празького „Кобзаря“ (Листи до Павлика II с. 100).}, як їх називали по аналогії старих „метеликів“ 1860-х років,—себто революційних брошурок. Котрі готові були, збиралися, инші замовлялися на потім, і Терлецький з Подолинським та віденськими „молодими Галичанами“ мали приступити зараз до їх видання.
„Ідеалізація цих (молодих) Галичан мала рішучий вплив на замір видавати „Громаду“ і на мою „еміграцію“, завважав Драгоманов в своїм{стр.22} пізнішім листі{Лист Драгоманова до Франка 26 вересня 1884 (І, с. 59).}. За недостачею докладніших відомостей приходиться упертися в сю фразу, котрою Драгоманов так виразно, хоч і побіжно, засвідчив звявок своєї пізнішої місії з планами заграничного видавництва, що за ними агітував Подолинський а Терлецьким в серпні-вересні 1874 р. На иншім місці я зацитував инший його вираз, з котрого виходить, що в 1875 p., ще перед відставкою Драгоманова, коли й мови не було про його виїзд на еміграцію, „Стара Громада“ вважала його голос таким рішаючим в справі закордонного видавництва, що не захотіла й говорити про се, коли Подолинський з Терлецьким приїхали в сій справі, в середині серпня 1875 p., а Драгоманова під той час ще не було в Київі{„Ми прямо сказали О. Т(ерлецькому), що журнал не мислимий без Драгоманова, а коли Др-ова нема тепер, то нічого про те й балакати“—так поінформували Кияни Драгоманова по його повороті (Спомини с. 454).}. Вважаю потрібним ще раз підчеркнути се, що в 1874—5 pp. Драгоманова не відділювано від плану закордонної акції, планованої Подолинським—„Українського Впереда“, аналогічного з російським українського соціялреволюційного видавництва, — що Драгоманов уважався стовпом сього діла. Пам'ятати се потрібно для того, щоб внести деякі поправки в пізніше освітлення, яке сам Драгоманов давав історії закордонного видавництва і своєї місії.
В своїй пізнішій полеміці з Старою Громадою, коли вона закидала йому, що він узяв у своїх закордонних виданнях занадто радикальний політичний курс і тим зробив їх безпотрібними, а навіть шкідливими для розвою українського життя в Росії, а Драгоманов доводив, що його курс ніскільки не був радикальнішим ніж дані йому інструкції,—Драгоманов дуже різко відмежовувався від „бунтарства“ і від української революційної літератури 1874—6 pp., як чогось йому абсолютно противного і неприємного. Але се був мабуть психологічний наслідок пізнішого розходження з революційними кругами і спеціяльно—з групою „Впереду“, коли вона все сильніше забирала в бік тероризму, а Драгоманов після царевбийства 1881 р. різко повернув против нього, і так вийшов різкий і прикрий розрив між ними, включно до обвинувачення Драгоманова в співробітництві з російськими урядовими і жандармськими кругами. 1873—5 pp. Драгоманов хоч ставився до народницького пропагандизму критично, одначе зовсім не займав непримиренної позиції супроти нього. Він напр. уважав допустимим помагати „впередчикам“ перевозити свою літературу на Україну і ширити її тут, і сам робив їм такі прислуги; до руху в народ—ставився з повною симпатією{В згаданих вище споминах Котова—що бував у Драгоманова в 1874—5 pp.,—зісталася про нього пам'ять як про великого прихильника сеї ідеї: „він тоді а особливим захопленням розвивав нам свої плани покинути професорську діяльність та не мудрствуючи лукаво рушитися в народ“ (с. 49—50). Се перебільшене, очевидно, але щось таке мусіло бути в тодішніх розмовах.}, тільки рекомендував не мандрувати з пропагандою, а осідати по селах, звязуватися з людьми і вростати в громаду (се питання взагалі широко дебатувалось особливо після провалів 1874 року). Що до українських „іллегальних метеликів“, то можна вказати напр., що вірний ученик Драгоманова, Павлик, який старався у всім мати його погляди, уважав революційні українські брошури 1875—6 pp. корисними популяризаціями Маркса і Енгельса, вартими всякого поширення{Листи Танячкевича с. 4.}, і под. Я вважаю тому, що Драгоманов і сам в 1874—5 pp. вважався не противником, а симпатиком сього діла.
Революційна боротьба з російським урядом, піднята молодіжжю, і пропаганда в народі, не вважаючи на провали і арешти, що тяглися всю{стр.23} осінь і зиму 1874—5 pp., тоді ще зовсім не вважалися програною справою: шукалося тільки нових, певніших методів, уліпшувано тактику. Революційний ентузіязм не падав ніскільки. Навпаки, повстання в Герцоґовині, що прокинулося весною 1875 p., викликало повищені надії серед російського і українського громадянства: по аналогії з Кримською війною сподівалися нового конфузу російського уряду в заграничній політиці і нового повороту від реакції в бік ліберального будівництва, уступок радикальній частині громадянства, і под.
В сих умовах Драгоманов вибрався літом в 1875 р. ще з одним молодим Киянином до Галичини, щоб поглубити свою дуже побіжну знайомість з сим краєм і людьми та провірити оповідання Терлецького й ин. про радикальні настрої серед молодіжи, особливо провінціяльної. Він списався з Подолинським і Терлецьким, що були тоді в Відні, щоб зробити разом екскурсію на Гуцульщину, і вони з'їхалися з Драгомановим у Львові, привізши тільки що видрукувану брошуру Подолинського „Парова Машина“—першу в серії виданих у Відні українських революційних брошур. Подолинський був сп'янілий сим початком; він з захопленням говорив про успіхи соціялізму між молодими Галичанами, про те що віденська „Січ“ стала ціла соціялістичною, і він а Терлецьким рішили приступити до видання в Відні соціялістичної газети: їдуть разом на Україну, щоб зібрати гроші і забезпечити співробітництво. Приїхавши разом до Станиславова, щоб побачити віче, що скликало москвофільське товариство ім. Качковського, Драгоманов мав нагоду переконатися, наскільки тутешні січовики дійсно спочувають соціялістичному рухові: у Бучинського, до котрого він заїхав, була мов філія „Впереду“, як каже Драгоманов; Леонид Заклинський, молодий історик, що прийшов до нього, був теж завзятим „впередчиком“. Драгоманов почув себе немов на цюрихськім зібранню. Коли він зняв мову про потребу для Галичини органу поступовішого від тодішньої „Правди“, Заклинський став говорити, що треба видавати щось подібне до „Впереду“. Так само Навроцький, котрого Драгоманову рекомендовано як найпоступовішу голову між народовцями, і Драгоманов побував у нього в Ряшеві, теж заявляв свою солідарність з Терлецьким і Подолинським в проєкті соціялістичного органу, що про нього йому писав Терлецький{Австро-руські спомини с. 358 і 441.}.
Все се, безсумнівно, робило сильне вражіння на Драгоманова. З другого боку він в повній мірі числився з ухилом в сей бік молодіжи Великої України—навіть тої, що була перейнята українофільськими традиціями, і бачила в революційнім народництві тільки дальшу стадно народолюбства 1860-х pp.
„Між ними—завважує він у своїх „Споминах“—„не тільки нема прінціпіяльної незгода, але російські бунтарі-народники тільки перекладали на прозу і консеквентно приклали на практиці те, що українофіли, виховані на „Гайдамаках“ і подібних творах Шевченка, розсказували в віршах та піснях. І тим і другим однаково недоставало європейської політичної школи, знання того, як в наші часи мусить поступати освічене народолюбство. Через те між російські бунтарі-народники так багато кинулось власне української молодіжи навіть такої, в котрій народолюбство було перше збуджено власне українофілами, як напр. в молодіжи черниговській. Цій молодіжи практичний консерватизм старих українофілів (котрі на той гарячий час були зовсім без усякої політичної програми) показавсь нічим, як тільки гіпокритством і полохливістю, а заходи коло національности, котрих українофіли не могли оправдати широкою культурною і політичною доктриною, показувались цій молодіжи формалістикою, не потрібною для „народу“, цього кумиру українофілів „хлопоманів“ 60-х p., як і руських соціялістів „народників“ 70-х pp., і молодіж українська кидалась до російського руху, котрий обіцяв скоро царство „народу“, та ще одягав свої обіцянки у принадні фрази космополітичного соціялізму. (Говорю: фрази,—бо фактичного знакомства з соціяльним рухом у Европі, а надто з його звязком з політичними обставинами кожної європейської сторони не було й у русских соц. народовців)“.{стр.24}
Супроти того тодішня тактика Драгоманова уявляється мені так: Він не вважав потрібним виступати против революційно-народницьких течій різко, а за краще мав, дістаючися з ними в контакті, впливати і вносити поправки—в напрямі більшої уваги для культурних вартостей—загально-европейських і українських зокрема, та серйознішого відношення до політичних (конституційних) проблем. Се було щось аналогічне з тодішньою позицією Лаврова—тільки що Драгоманов твердіш відстоював і послідовніш провадив свою лінію. Але не бувши взагалі людиною здібною підроблюватись під популярні настрої против свого переконання, я певен—він в тім часі знаходив певні позитивні сторони в сій соціяльно-революційній течії та сподівався від неї в останнім рахунку наслідків корисних.
От у таких обставинах зложилася місія Драгоманова—коли він повернувши до Київа з Галичини, на початку осіннього семестру 1875 p., застав тут чутку, що у попечителя лежить уже наказ про його відставлення від університету—тільки його оголосять по тім як переїде через Київ цар. Справа видавання за кордоном українського соціялістичного часопису була вже порішена; на сю мету мав бути обернений фонд, жертвуваний Я. М. Шульгіним, що одержавши значний спадок, відділив частину його на громадські потреби, і сам виїхав за кордон, щоб узяти участь в проєктованім виданню. Гурток, що працював в „Київськім Телеграфі“ (Драгоманов, Зібер, Вовк, Подолинський) і перед вакаціями того року зістався без діла, тому що хазяйка газети відібрала її від Громади; мав підтримувати закордонне видавництво літературною роботою, очевидно—теж за деякою матеріяльною компенсацією від Громади; Терлецького намічено технічним керовником—тільки в неприсутності Драгоманова Кияни не вважали можливим входити в деталі. За найвідповідніше вважали видавати свій часопис там-же, де виходив „Вперед“: він з весною 1874 р. перенісся до Лондону, отже видавати його там-же. Очевидно, й характер українського видання мав бути аналогічний: так можна міркувати, за недостачею докладних відомостей про се, з ріжних згадок і натяків, розкиданих в сучаснім листуванню і пізніших споминах.
Коли Драгоманова відставлено від університету, з початку він і „Громада“ сподівалися, що йому можна буде далі вести свої наукові заняття в Київі, як приватному ученому, і „Громада“ запропонувала була йому, щоб він не брав ніякої посади, яка могла-б його відтягнути від сих занять, ані не виїздив з Київа, а „Громада“ йому гарантує те саме утримання, яке він одержував в університеті як штатний доцент. Потім вияснилось, що за відставленням від університету може наступити адміністративне заслання: заборона жити на Україні і в столицях (право на таке розпорядження було авансом дане київському генерал-губернаторові, але що він з нього не скористав, то пізніш, уже по виїзді Драгоманова за кордон був виданий царський наказ про заборону йому жити на Україні і в столицях). Супроти того Драгоманов рішив завчасу виїхати за кордон, поки можна, і Громада постановила виплачувати йому що-року на прожиток 1600 карб, (по тодішньому, дуже доброму курсу рубля се мало давати коло 450 фр. на місяць). За те доручала йому редакторство закордонного видання, зіставивши Терлецького в ролі його товариша і помічника, теж з певною платою від Громади{ІІІ лист до Киян, листи до Франка ІІ с. 5, 40—1.}. Драгоманов, як каже в пізнішім листі до Киян, дуже тому планові противився, навчений гірким досвідом неакуратности громадської роботи в „Київ. Телеграфі“, коли він був фактич-{стр.25}ним органом Громади, і згодився тільки „in extremis“, поставивши умовою, щоб визначні наукові київські сили забезпечили видавництво своїми працями, далі—вимовивши собі право попробувати повести видання в Відні, а не в Лондоні або Женеві, як хотіла більшість Комітету. Застеріг також собі свобідну руку супротив лівого, революційного напряму, ухваленого „Комітетом дванадцяти“ (його більшістю, очевидно—під натиском Подолинського і Терлецького): вимовив собі право трактувати деякі політичні питання з становища ліберального конституціоналізму. Так можна міркувати а усеї суми фактів і звісток. Драгоманов-же в своїй пізнішій полеміці з Киянами не зовсім вірно представляє справу так, що весь радикалізм був тоді по стороні як-раз київської та одеської громади, тимчасом як він, Драгоманов, обстоював як-раз найбільш поміркований, ліберальний напрям видавництва:
„Все що ви пишете тепер про „Громаду“, єсть ніщо инше, як поступовання по цьому пункту (перекладання своєї вини на другу сторону), доведене навіть до фантазії“, писав він в р. 1887—„я винен, шчо Г-да виходила томами, винен, шчо „не порадившись з вами“, перейшов з Відня в Женеву й т. и. Та ж форма Громади була придумана в славному комітеті 12 на Подолі; томи були придумані власне для того, шчоб перше оснівно вияснити прінціпи науковими статтями, котрі й взялись написати добродії X. Y. Z. і т. д. (хочете, шчоб я назвав імена й заголовки?). Післьа томів були положені листки—я й видав один в 1878 р. в самий горьачий час, а все таки не получив і дльа листка ні стрічки од членів комітету ініціативи). Коло томів брошури для інтелігенції й народу. Один з ініціаторів придумав і формулу дльа всіх цих публікацій: „Громада будет изданіе раздвижное“. Як тільки я переступив гряницью, „раздвижныя“ публікації печатались (я навіть прибавлю, шчо вони то, напр. брошури „Як наша земльа“, „Турки внутр. і вн.“ і т. д. мали найбільше ходу в публиці із всіх ваших публікацій). Задержалась тільки публікація томів „Громади“, бо мене цілий рік водили обіцянками прислати праці, а потім я змусив сам писати їх 1/2, а в другій помагали складувати зовсім сирий матеріял. І дльа того і дльа другого я мусив учитись, бо памятаєте, я по вговору мав писати статті по европ. релігійним питаньам, а всю украйнологію обіцяли писати спеціалісти, в котрих я тілько шчо хотів вчитись я школьар, перед тим, як мене вислано видавати Гр-ду.
„Також само в Київ і було предвиджено, шчо Гр-да буде виходити в Женеві (або Лондоні), коли австрійська цензура буде дльа неї тьажка. Були такі, шчо хотіли зразу поставити Гр-ду в Женеві або Лондоні, і таких було трохи не більшість, так шчо я сам на силу одстояв Австрію хоч на перші пори (я був мабуть найменьший радікал з усіх 12; вже про Одесців і не кажу,—там мені насилу вдалось одстояти ліберальний, a не бунтарський характер Гр-ди). Коли цензура причипилась до Терлецького (Nb. з поводу брошури{Волховського „Правдивого Слова“.}, присланої помимо мене з Київа й Одеси—брошури з бунтарською думкою, виложеної словами Шевченка,—проти котрої я остерігав Терлецького) й коли Т-ий і К° мені ясно сказали, що тепер треба їхати в Женеву, то я зараз об тім звістив товаришів і за повною їх згодою (похликуюсь на тих 5—6 чоловіків, котрі в 1876 р. були в Відні) переїхав у Женеву. Проти слів, шчо в Женеві Гр-да загубилась між иншими россійськими виданьами соціально-револьуційними, я просто вважаю недостойним споритись, бо скорше можна сказати, шчо Ваша компанія в 1876—77 р. загубилась серед київських рос. бунтарських кружків (звісно, ораторів їх), ніж Гр-да стратила шчо небудь з своєї оригінальности і самостоячести перед якими б то не було побічними кружками, виданьами і т. н. Простіть мене, а я скажу, шчо написати таке, як все рівно й те, шчо я не порадившись з Вами, переніс Громаду в Женеву, можна тільки зовсім не знаючи діла, або тільки тим, шчо „бумага все терпить“{Листи до Франка ІІ с. 5—7.}.
В ранішім листі до Окуневського Драгоманов згадує, як то він в 1875 р. „перед одеською громадою мусів три дні й три ночі не вмовкати, щоб вдержати мій консервативний програм проти революціонізму Смоленського{Переписка з Окуневським с. 9, тут імення позначені тільки N, їх відреставрував мені д-р Т. Окуневський, котрому за се висловлюю щиру подяку.}. В пам'яті С. М. Єгунової-Щербини, що була тоді ще зовсім молодою дівчиною, затрималось велике зібрання, що відбулось тоді у М. П. Боровського, секретаря сільсько-господарського товариства, де були й такі „примыкающие“, як Желябов, Гернет та ин. Покійний{стр.26} акад. Овсянико-Куликовський, що тоді як одеський студент теж належав до громади, переказує тодішні розмови Драгоманова з молодіжжю:
«Він показав себе людиною з твердими вимогами, але вимоги його були більш ніж помірковані—вони були мінімальні. Ні про які жертви, ні про довг перед народом, ні якісь подвиги не було й мови. А було ось що: треба зложити свою лепту в справу розвитку української свідомости, котре належить очистити від консервативних і романтичних елементів; належить ув'язати український рух в нагальним поступовим, ліберальним і радикальним інтелектуальним рухом в Росії: іти в руч а ліберальними демократами, як Стасюлевич, Арсеньєв, Пипін, з радикалами (соціялістами), як Михайловський й ин., а головно— як-найбільше працювати над утворенням української освітньої та визвільної літератури. „Пишіть статті, брошури, книги“,—говорив нам Драгоманов,—„щоб написати добру статтю до того чи иншого питання (напр. літературного, економічного, політичного), зовсім не треба бути письменником з покликання: досить для того бути освіченою людиною, з розумом у голові“.
„І я пам'ятаю, як на зібранню у Смоленського Драгоманов поставив питання руба: хто про що і за який час напише? Майже всі відгукнулися жваво, і розібрали теми:, хто з літератури, хто з економічних питань, і т. д.; я сказав, що напишу про руські релігійні секти. Нарешті Л. А. Смоленський звернувся до своєї дружини: А ти, Леночко, візьмешся написати про що-не будь? Олена Самійлівна Смоленська—людина великого розуму, особливо критичного і скептичного, відповіла так: „Писати я не берусь нічого, але я візьму на себе инше завдання, дуже легке: я обіцяю прочитати все, що ви напишете,— певна, що се забере дуже мало часу“. Сі саркастичні слова дуже сподобалися Драгоманову. Він розсміявся своїм веселим сміхом, і два роки пізніш, в Женеві, гумористично згадував сей епізод,—бо як можна було сподіватися, нічого ми не написали, і Олені Самійлівні так і не довелося читати наших творів українською мовою“{Воспоминанія, 1923, ст. 136.}.
Коли випростувати деякий ухил пок. автора в бік петербурзького лібералізму (Стасюлевича, Арсеньєва і К°), котрому він воздав тут сугубу честь устами Драгоманова,—то його оповідання дає дещо реальне з тодішніх розмов в звязку з закордонною місією Драгоманова. Драгоманов дійсно, як сам ото нагадував, міг радити не легковажити роботи петербурзьких лібералів-конституціоналістів, при всім респекті для радикалів-соціялістів—і тим самим застерігав собі право вести таку лінію в своїм закордоннім виданні. Міг настоювати на необхідності наукової і популярно-наукової роботи, і так само як Киянам—ставити як неодмінну умову, щоб одеські громадяни на певний час постачали йому, ріжний літературний матеріял для видання. (Скептицизм Олени Самійлівни Смоленської він міг і сам в великій мірі поділяти: так само скептично він, як сам каже, ставився до обіцянок Киян; але сміх його, що так весело лунав в ухах молодого Овсянико-Куликовського, не був дуже веселий: „сміхом гірким посміявся“ він тоді).
Але при всім тім як київською та одеською громадою, так і самим Драгомановим в сих дискусіях мусіло прийматися як основа, що проєктоване закордонне видавництво матиме передусім соціял-революційний характер і працюватиме в контакті з російськими закордонними революційними кругами. Така була, як ми вище бачили, історія самого сього плану, і він в принципі не міг змінити свого соціял-революційного характеру через те, що переходив на Драгоманова. Приймаючи на себе видавництво, він приймав і такий принципіяльний характер його; поправки, що їх вносив Драгоманов, не зміняли сих основних принципіяльних ліній, і він сам, роблячи ті поправки, очевидно, не противставляв себе соціял-революційним поглядам учасників сих київських та одеських нарад, тільки в інтересах задуманої справи застерігав собі право певної свободи руху. Не протестував против Лондону і Женеви, як міста видання— в інтересах тіснішого контакту з російськими революційними виданнями, але вимагав собі право наперед попробувати видання в Австрії, і виїхавши за кордон, першим ділом зав'язав зносини з видавництвом „Впереду“{стр.27} в ріжних технічних справах. Зістався при тих ближчих співробітниках, як Терлецький, Подолинський, Вовк і инші, які уявляли собі видавництво тільки як соціял-революційне. Зістався і після сих останніх передвиїзних дискусій людиною своєю для київських і одеських соціял-революціонерів,—так що Желябов, як відомо, „з доручення товаришів“ (з виконавчого комітету „Народньої Волі“) звертався до Драгоманова в 1880 р. з прошенням, щоб він узяв на себе оборону політики викон. комітету Нар. Волі і береження його архіву!
Значить, Драгоманов в своїх пізніших згадках нарушав фактичну перспективу, противставляючи себе так різко „бунтарям“ 1875—6 року.
І ще другу мусимо зробити поправку до пізніших пригадок Драгоманова—се що між київською громадою і тоді, поруч прихильників соціял-революційного курсу не браковало також людей, котрі зовсім не вимагали такого курсу, а навпаки стояли за напрям ще більш поміркований, ніж який намічав Драгоманов. Може в „комітеті дванадцяти“ сі поміркованці були меншістю; може і в комітеті і поза комітетом вони не мали охоти тоді споритися з прихильниками соціял-революційного курсу, або з тою програмою, котру начеркнув Драгоманов. Але такі люди, як Антонович, Житецький, Михальчук, правдоподібно, не ховалися з своїми гадками про потребу поміркованішого курсу—хоча, повторяю, може в тім часі не вважали вказаним іти на бій з лівішими товаришами. Цілком можливе, що в „комітеті дванадцяти“ чи в одеській нараді про закордонне видання Драгоманову приходилось полемізувати головно з соціял-революціонерами, а помірковані помовкували. Але фактично і тоді в момент виїзду позиція Драгоманова була посередня між соціял-революціонерами і націонал-культурниками і він в пізніщім—своїм обрахунку з Киянами не оправдано закидав як-раз сим культурникам, які зісталися на своїх старих позиціях, що вони в 1875/6 р. були соціял-революціонерами і підвели його, випхавши на сю дорогу. Справляли його на сю путь инші, але тільки очевидно—не Антонович та Житецький!
Фактично се на еміграції Драгоманову прийшлось витримувати боротьбу з соціял-революційними товаришами по виданню—як Подолинський, Вовк, Терлецький, Василевський, Шульгин. Подробиць маємо мало, але в головних рисах ситуація ясна. До царевбийства 1881 р. Драгоманов ішов з революцією, з анархістичним ухилом, і вважався в кругах женевських соціял-революціонерів анархістів своєю людиною, хоча й дуже поміркованою в поглядах. Коли він ставив своє ім'я під програмами „Громади“ 1878 і 1880 р., в котрих конституційний лібералізм грав дуже невидну ролю,—він очевидно не поступав против свого сумління. А коли після царевбийства рішуче пішов в бік ліберально-конституційний против революціонерів, що ухилилися вже в ті часи в бік терору,—се не зісталось без впливу на розклад і заник нашої закордонної соціялістичної групи. Драгоманов зістався сам.
На Україні-ж, в Київ і й Одесі за сей час лівий елемент ослаб,—передусім тому, що представників сього напряму багато не стало: одні пішли за кордон—як тільки що вичислені, инші опинилися на засланню, в в'язницях, на шибеницях. Haціонал-культурники вийшли з-під їх натиску, і тим треба поянити, що вже в 1880 р. київська громада в делікатній, але рішучій і недвозначній формі дає директиви Драгоманову в помірковано-ліберальнім напрямі („критика нынешнего политического строя в русском государстве и раз'яснение принципов украинства“, „освобождение малорусских школ от обрусителей и обрусение вообще“). А П. Гн. Житецькому Драгоманов закидав, що він тоді-ж (1880 р.) подавав Лоріс-Мелікову записку, вихваляючи консервативний, анти-соціялістичний харак-{стр.28} тер українського руху—котрому, мовляв, тільки шкодять, женевські самозванці{Листи до Окуневсього с. 10 (в друкованім його ім'я означене N, в оригіналі стоїть повне).}. Дальше—з 1881 р. на Україні пішло ще більше поправіння громадянства, під натиском білого терору після царевбивства, і на сім ґрунті виникло повне розходження з Драгомановим, хоч він тоді став на платформі ліберально-конституційній і всі надії покладав на ліберальних земців. За сим процесом поправіння і занику революційних і радикальних елементів він мабуть недосить слідкував, мало був інформований, а може й ігнорував його до певної міри, аж поки він не став перед ним у весь зріст в листах Киян 1886—7 pp., і прийшло між Драгомановим і Старогромадянами до повного розриву, болючого, тяжкого, але незмірно важного, і в своїх наслідках, як кожда диференціяція — в останім рахунку корисного для усвідомлення завдань українського визволення, соціяльного і національного.
Місія Драгоманова—була її многоважним початком.
Мих. Грушевський.