|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Фiлософська i соцiологiчна думка. Нр. 9/1991, стр.166-172
ХОРУНЖИЙ Юрій Михайлович — член Спілки письменників України. Автор двадцяти книжок сучасної та історичної прози, серед яких художні біографії композитора Кирила Стеценка, письменника Михайла Старицького, мислителя і громадського діяча XVIII століття Григорія Полетики. У періодиці друкує дослідження з історії (від скіфів через козаччину до наших днів) та літературного і культурного процесу в Україні, а саме: про творчість Михайла Драгоманова, Павла Чубинського, Олександра Лазаревського, Лесі Українки, Михайла Обачного, Івана Стешенка, Людмили Старицької-Черняхівської та ін.
В нашому часописі виступає вперше.
Драгоманова поховали в Софії на католицькому кладовищі. Як пройти від вхідної брами сто метрів і повернути праворуч центральної алеї, в п'ятдесяти метрах від неї натрапимо на могилу Михайла Петровича. Ховали його дощового червневого дня 1895 року, скромно, за протестантським обрядом, як заповідав небіжчик. Здавалося, сама природа ллє сльози за цією достойною Людиною, тужить за нею нарівні з дружиною Людмилою Михайлівною, дітьми, небогою Лесею, друзями, студентами, викладачами університету. Коли злива трохи вщухала, наперед виходив хтось у чорному під чорною парасолею і промовляв прощальні слова. Багато хто бажав сказати добре слово.
Пізніше за три десятиріччя український скульптор — емігрант не з власної волі — Михайло Паращук спорудить тут надгробок: вертикальну овальну стелу з профільним барельєфом Драгоманова і написом “Михайло Драгоманів. 1841 — 1895”. І нижче на підмурку пам'ятника: “Великому громадянину від українських емігрантів”.{стр.167}
Сам Паращук ляже поряд у грудні 1963-го.
Чому ж саме болгарська земля прийняла Михайла Драгоманова?
Звільнений з роботи в Київському університеті 1876 року, де він викладав усесвітню історію, до того ж без права будь-якої державної служби, Драгоманов з родиною змушений виїхати (та й то з великими труднощами) до Швейцарії — тодішнього центру емігрантів — із самодержавної Російської імперії.
У Женеві Драгоманов веде інтенсивну громадську й особливо видавничу діяльність: випускає в світ п'ять українських громадсько-політичних і художньо-літературних збірників під назвою “Громада”, де, окрім багатьох актуальних публіцистичних розвідок, уперше з'явилися шедевр української художньої літератури “Лихі люди” Панаса Мирного, дослідження творчості Шевченка тощо.
Ще у тридцятирічному віці у праці “Східна політика Німеччини і обрусіння” Драгоманов висловив думку про незабарне падіння абсолютизму в Росії (чи не це було основною причиною нагінки?). За кордоном мислитель розпросторив крила. З'являються такі його праці, як “Внутрішнє рабство і війна за звільнення”, “Турки внутрішні й зовнішні”, “Тирановбивство в Росії і поведінка Західної Європи”, “Тероризм і свобода”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну” та інші. Філософ, політолог, літературознавець, етнограф здобуває всеєвропейське визнання. Тому не дивно, що саме його запросили до себе болгари в час творення власної державності — викладати всесвітню історію в Софійському вищому училищі (університеті).
З 1889 року Михайло Драгоманов — шанований й улюблений професор. Один з його студентів, у майбутньому зять, а головне, відомий болгарський вчений і дипломат Іван Шишманов пригадував, що Драгоманов зачарував слухачів своєю красномовністю і величезною обізнаністю, відзначав його неймовірну пам'ять, швидкість мислі... Лекції пролітали для слухачів як одна мить. Він викладав перед студентами купу фактів, порівнював їх, але остаточних висновків не робив — надавав таку можливість учням.
Про величезну обізнаність Драгоманова свідчить його особиста бібліотека, про яку мова йтиме нижче.
Отримавши з Софії від дядька статтю “Віра і громадські справи” та брошуру “Шістсот років Швейцарської спілки. 1291 — 1891” і вивчивших їх, Леся Українка відповіла йому: “Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жодного туману в ідеях і мові”{Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. — K., 1978. — Т. 10. — С 140.}. А в одному{стр.168} з останніх листів: “Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитися нітрохи”{Там же. — С. 256 — 257.}. Як відомо, Леся не була схильна до компліментів.
У Болгарії Драгоманов лишив по собі слід і як фольклорист. У збірнику “Общъ Трудъ” він надрукував болгарські легенди з примітками й поясненнями. В 1889 — 1895 роках у Софії виходить “Сборник за народни умотворения, наука и книжнина” (“Збірник про народну творчість, науку й літературу”). У цих книжках уміщено такі великі праці Драгоманова: “Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини”, “Слов'янські оповідання про народження Костянтина Великого”, “Слов'янські варіанти однієї євангельської легенди”, “Зауваження про слов'янські релігійні й етичні легенди”, “Слов'янські приладки до Едіпової історії”.
Цікавий факт: 1954 року Болгарія подарувала Москві частину архіву Драгоманова, а саме рукописи “Колокола” Герцена і Огарьова, тобто Михайло Петрович зберігав їх у Софії, а подарував йому оригінали син Герцена Олександр Олександрович ще в Женеві. Рештою архіву Драгоманова у складі Фонду Івана Шишманова дбайливо опікується Болгарська Академія наук. Все пронумеровано, складено каталог і опис, матеріали приступні кожному дослідникові.
...Усе частіше Драгоманівські лекції в університеті перебивала хвороба. Під час одного такого серцевого нападу Михайло Петрович помер на руках у дружини, доньки Лідії й небоги Лесі Українки, що гостювала в Болгарії у Драгоманових.
Родина опинилася в скрутному матеріальному становищі. Про це свідчить щоденник Людмили Михайлівни. Визначилася на той час лише доля старшої доньки Лідії, котра одружилася з Іваном Шишмановим. Син Світозар й донька Аріадна лишалися на утриманні матері. Світозар навчався в женевському ліцеї, і це вимагало значних витрат. 1898 року він виїхав до Києва, щоби продовжити науку в Київському університеті...
Дружина вирішує продати чоловікову бібліотеку якійсь солідній науковій установі, тим самим забезпечивши надійне зберігання. Бібліотекою Михайла Драгоманова зацікавився відомий український меценат Василь Тарновський, він збирався купити її для Наукового Товариства імені Шевченка у Львові. Посередником у цій справі був Володимир Озаркевич. Але щось там не склалося... Тоді Михайло Павлик порадив Драгомановій продати бібліотеку Софійському університетові, що й було доконано 1899 року. Дружина отримала{стр.169} готівкою дві тисячі левів а умовою, що за кілька років їй буде сплачено ще вісім тисяч. Так унікальна книгозбірня Михайла Петровича стала власністю болгарського народу.
З часом книжки, які належали Драгоманову, розпорошилися серед інших книжок центральної університетської бібліотеки. Нині велику роботу з метою створення каталогу книгозбірні Драгоманова веде болгарська вчена Ліляна Петкова. Їй чимало вже вдалося зробити. Саме їй ми завдячуємо тим, що можемо назвати найцікавіші видання минулого століття, котрі наснажували творчу працю нашого видатного мислителя. Петкова люб'язно погодилася показати мені деякі з них.
Ось, наприклад, “Англійські та шотландські народні балади” мовою оригіналу. На титульному аркуші книжки художньо оформлений напис: “Першому українському фольклористу Михайлу Петровичу Драгоманову від рідного Гадяча. 1864 — 1894”. Це подарунок до ювілею 30-річної наукової і громадської діяльності Драгоманова. На іншій сторінці — чудові акварельні малюнки квітів і на їхньому тлі зазначено найвагоміші фольклористичні праці ювіляра, зокрема і болгарською мовою.
Подибуємо переклади на українську Миколи Гоголя у виконанні Олени Пчілки, сестри Драгоманова, та її дітей Михайла й Лесі.
Серед раритетів — “Реестры всего Войска Запорожского”, видані Осипом Бодянським, “Записки Юго-Западного отделения Императорского Российского Географического Общества”, “Труды” етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україну, Молдавію, Білорусію, майже повний комплект за 1866 — 97 роки петербурзького часопису “Вестник Европы”, сорок дев'ять книжок львівської “Просвіти”, комплект “Житє і слово” та газета “Киевский телеграф” за 1875 рік... А ще історичні праці Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша, твори Михайла Максимовича, українські альманахи “Луна” і “Рада”, переклади Михайла Старицького; праці Івана Франка, давні українські літописи.
Загальна кількість книжок, що належали Михайлові Драгоманову і перейшли у володіння Софійського університету, — 4350!
На моє прохання Ліляна Петкова вислала до Києва список літератури з книгозбірні Драгоманова, яка стосується світової й вітчизняної філософії, історії філософії й релігії, політичної економії. Серед авторів — сам Драгоманов, Герцен, Чернишевський, Лесевич, Бекон, Бланкі, Мілль, Маркс, Макіавеллі, Монтеск'є, Ренан, Руссо, Платон...
Втім, залишаємо читачам можливість отримати задоволення від докладного перегляду цього списку{Описи літератури наводяться з незначними редакційними виправленнями.}:{стр.170}
Бакс Е. Новата етика или религията на социализма. — София, 1891.
Герцен А. Сочинения. — Geneve; Bale; Lyon, 1875 — 1879. — T. 1 — 3.
Драгоманов М. М.А.Бакунин. — Казань, 1909{Книжки з особистої бібліотеки проф. Івана Шишманова, подарованої університетській бібліотеці його дружиною Лідією Драгомановою-Шищмановою 1929 р. (примітка Лілани Петкової).}.
Драгоманов М. Герцен, Чернышевский и польский вопрос. — Казань, 1906.
Драгоманов М. Забележки върху славянските религиозни и етически легенди. — София, 1892 — 1893. — Ч. 1 — 2. (Отпеч. от Сборник за на родни умотворения, кн. VIII).
Дрэпер Д. Исторja умнога развита Европе. — Београд, 1871. — Кн. 1 — 2.
Згарский Е. Народная русская философия. — Коломыя, 1873.
Лесевичъ В. Письма о научной философии. — Спб., 1878.
Рикардо Д. Сочинения. Перев. Н.Зибера. — Киев, 1873.
Чернышевский И. Сочинения. Т. І — IV. — Женева, 1870.
Шефле А. Капитализмъ и социализмъ. — Спб., 1871.
Шульцъ Ф. Нарисъ историе философие. Перев. Иванъ Франко. — Львов, 1887.
Bacon F. Oeuvre philosophiques, morales el politiques. — Paris, 1838.
Blanqui. Histoire de L'économie politique en Europe depuis les anciens jusqu'a nos jours. — Paris, 1882.
Carriere M. Die philosophische Weltanschauung der Reformationszeit in ihren Beziehungen zur Gegenwart. — Stuttgart, 1847.
Сoit S. Die ethische Bewegung in the der Religion. — Leipzig, 1890.
Courdaveaux V. Comment se sont formes les dogmes. — Paris, 1889.
Draper J. History of the conflikc between religion and Science. — London, 1875.
Fauvety Ch. Socialisme et positivisme. — Asnières, 1871.
Hankiewiez C. Grundzüge der slavischen philosophie — Rzeszów, 1873.
Hardy E. Der Buddhismus nach alteren Palt-Werken der estellt. — Munster, 1890.
Herzen A. Polemica contro to Spiritualismo. — Firenze, 1871.
Herzen A. Velléités pédagogiques d'un empereur. — Lausanne, 1890.
Howell G. The conflicts of capital and labour historically and economically considered. — London, 1890.
Lange F. Logische Studien. — Iserlohn, 1877.
Lange F. Geschichte des Materialismus und kritik seiner bedeutung in{стр.171}
der gegenwart. — iserlohn, 1876 — 1877. — Bd. 1 — 2.
Laveleye E. Le socialisme contemporain. — Paris. 1881.
Lavigne E. Introduction à l'histoire du nihilisme russe. — Paris, 1880.
Machiavelli N. Il Principe e altri scritti politici. — Firenze, 1862.
Malon B. Histoire du socialisme depuis ses origines probables jusqu'a nos jours. — Lugano, 1879.
Marx К. Le Capital. — Paris, 1885.
Matter J. Histoire critique du Gnosticisme et du von influence sur les sectes religieuses et philosophiques de six premiere siecles de l'ere chretienne. — Paris, 1828. — Vol. 1 — 2.
Mill J. Princopes d'economie politique. Т. I — II. — Paris, 1861.
Molinari G. Le mouvement socialiste et les réunions publiques avant la revolution du 4 septembre 1870, suivi de la Pacification des rapports du capital et du travail. — Paris, 1872.
Montesqouiev Oeuvres completes. — Paris, 1883.
Morel A. Les moralistes latins. — Paris, s.a.
Nitti F. Studi sul socialismo contemporaneo. Il socialismo cattolico. — Torino, 1891.
Oldenberg K. Der russische Nihilismus. — Leipzig, 1888.
Prins A. La democratie et le regime parlamentaire. — Bruxelles, 1884.
Rosieres R. Recherches critique sur l'histoire religieuse de la France. — Paris, 1879.
Sartini V. Storia dello scelticisno. — Firenze, 1876.
Schaeffle A. Die Quintessens des Socialismus. — Gotha, 1878.
Sudre A. Histoire du communisme ou réfutation des utopies socialistes. — Paris, 1856.
Vernes M. Les résultats de l'exegese biblique. — Paris, 1890.
Vernes M. Mélanges de critique religieuse. — Paris, 1881.
Vernes M. Une nouvelle hipothese sur la composition et l'ongine du Deuteronome. — Paris, 1887.
Vernes N. Histoire sainte. I partie: elements d'histoire Juive. — Paris, 1891.
Zaleski К. Geneza i rozwoj Nihilizmu w Rosyi. — Krakow, 1894.
З ЛІТЕРАТУРИ, ЯКУ СІМ'Я ДРАГОМАНОВА ЛИШИЛА В СЕБЕ:
Герцен А. Былое и думы. — 1840 — 1847.
Герцен А. Сочинения. — Женева, 1870.
Добролюбов Н. Сочинения. — 1871.
Добролюбов Н. Сочинения. — 1871.{стр.172}
Дрэпер Д. История умственного развития Европы. — Спб., 1866. — Т. 1 — 2.
Искандер, Огарев. Полярная звезда. — Лондон, 1859.
Barthelemy-Saint-Hilaire J. Le Bouddha et sa religion. (1862).
Renan E. Etudes d'histoire réligieuse. — Paris, 1863.
Renan E. Fenilles detachees. — 1892.
Renan E. L'avenir de la science. — 1890.
Renan E. Les évangiles. — Paris, 1877.
Renan E. Souvenir d'enfance et de jeunesse. — Paris, 1891.
Rousseau J.J. Le contrat socail.
Rousseau J.J. La nouvelle Heloise.
Михайло Драгоманов пов'язаний з Болгарією трьома пам'ятними ланцюжками: працею в університеті, книгозбірнею і могилою на Софійському кладовищі. З часом вони стають усе ваговитіші й коштовніші, пам'ятніші. Й нібито уособлюють духовний зв'язок українського й болгарського народів.{стр.173}