|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Записав і до друку приладив С. Глушко {*}.
*) Матеріали зібрані з приводу Юбилею М. П. Драгоманова i невміщені за недостачею місця в кн. 2—3, друкуватимуться и „Україні" далі. Ред.
Публикация: Україна, кн.4(18)/1926, стр.120-134
Ще й тепер, коли згадуєш про дитячі роки, в моїй пам'яті завжди встає постать М. П. Драгоманова, середнього зросту, з спокійним, ясним і вдумливим обличчям. Знала я Михайла Петровича ще з дитинства, коли мені було років три-чотири. В той час він уже скінчив київський університет і жив із своєю молодою дружиною Людмилою Михайлівною, разом із М. П. Старицьким, в буд. Войцеховського при Жандармській (пізніше Маріїно-Благовіщенській) вул. Займав він тоді три невеликих кімнати. В одній з них було розставлено чепурно на поличках чимало книжок; окрім столу до писання збоку стояла старенька шафа та ще декілька стільців. Взагалі, порівнюючи з иншими своїми товаришами, Драгоманов жив скромно. Матеріяльна незабезпеченість, вдавалося иноді, гнітила й хвилювала Михайла Петровича, і це яскраво відбивалося на його доброму обличчі. Він завжди, трохи зігнувшись, сидів за столом до писания, часом цілими днями, щось запопадливо читав, писав, перегортав сторінки книжок, що купою лежали біля нього, і підводився тільки тоді, коли влітала а инших кімнат або знадвору юрба дітей — моїх товаришів і подруг — із сміхом, криком і надзвичайним галасом. Дружина його, Людмила Михайлівна, в таких випадках завжди втихомирювала нас i, як тільки могла, старалась не допускати нас заваджати Михайлові Петровичу. Але він уставав, говорив з нами, щось оповідав і своїми сміливими звабливими очима, перебігаючи по нас, привітливо всміхався. Але про що він нам оповідав тоді, тепер не пригадаю. Та й зараз-же після його оповідання ми не дуже пам'ятали: безжурне дитяче життя заваджало цьому. Знаю лише, що оповідав він нам завжди якісь казочки, рівні ні сенiтниці й оповідав зрозумілою для нас мовою, дуже виразно й ху-{стр.121}дожньо. Ці його оповідання робили на нас велике вражіиня й викликали безперервний сміх. Слухати Михайла Петровича для нас було великою втіхою. Але напружена увага дітей тривала недовго....
Вся ця юрба дітей, що складалася, крім мене, із старшої доньки Драгоманова Ліди (нині замужем за проф. Шішмановим у Болгарії), Марії Михайлівни Старицької, Володимира Кістяківського й инш., вже через кілька хвилин з таким-же криком і галасом вибігала назад, залишаючи Михайла Петровича на самоті. Драгоманов приймався знов за свою роботу, а ми, поблискуючи рівними забавками, бігали вже по иншнх кімнатах. Оттак безтурботно точилося життя наше декілика років. Ніщо серйозне нас тоді не цікавило, не цікавились ми й різними розмовами наших батьків, що частенько таки сходились чи то в нас, чи в Драгоманових, чи ще де. А пам'ятаю добре, що вже тоді вони збирались, і найчастіше ввечері. Опріч батька тут були; Михайло Петрович, Старицький, Познанський, Ковалевський, Білозерський, Лисенко та ще деякі члени Старої Громади. Пригадую одного разу вдень зібрались вони у Драгоманова, про щось говорили, гаряче обмірковували якісь справи майже до самого вечора. Дитяча юрба, не заваджаючи батькам, тимчасом бавилась. Знявся сміх, крик, галас: з'явились різні дитячі забавки й гостинці. Через деякий час з'явився до нашої компанії й молодший брат Драгоманова — Олександер. Він був тоді вже гімназистом і дуже любив займатися хемією. Всі ми ставились до нього з великою повагою і звали не инакше як „химик". І як тільки прийшов він, зразу-ж появились і хемічні препарати, різні порошки, пробівки, пляшечки з якимись розчинами, то-що. Зараз-же почав він нам показувати й свою „химію". Не знаю, чого він понамішував, але несподівано саме в той час, як всі ми напружено стежили за його працею, колба розривається й розчини летять нам прямо в обличчя. Дослід був остільки невдалий, що всім нам тоді трохи очей не повипікало. Про все це, з поваги до „химика", ніхто з нас ані писнув. Але в кімнатах піднявся страшенний сморід. Стурбовані батьки повискакували і, довідавшись, що сталося, почали вичитувати нам нотації. Вибіг і Михайло Петрович, білий як крейда, й накинувся на Сашу. „Химик" наш спокійно поясняв, що це-ж, мовляв, „опыт", — та під натиском родини Драгоманова мусів залишити наше товариство разом із своєю „хеміею"! Зрештою батьки заспокоїлись, воодчиняли всі вікна Й двері, а нас всіх покликали до себе, щоб не розвели, мовляв, знову „химии". Такими хемічними амбрами не раз частував Саша родину Драгоманових. Пригадую, одного разу, коли Михайла Петровича не було дома, Людмила Михайлівна примушена була навіть ночувати у нас, бо в неї в кімнатах піднявся такий неймовірний сморід, що прямо таки не можна було й навернутись до помешкання.
Такі сходини батьків частенько відбувались і в нас. Пригадую, як в середині 1870 року, в якесь свято, зібралось до нас чимало членів Старої Громади, довго вони радились і говорили про якусь подорож. І тільки пізніше я довідалась, що Михайло Петрович мав виїхати за кордон. І справді він скоро й виїхав: його було командировано в наукову подорож київським університетом.
За весь час своєї подорожи він безперестанно листувався з батьком. Але про що вони писали один одному, який зміст був його листів, я цим мало цікавилась тоді; та батько не дуже любив і оповідати про це. Пам'ятаю тільки, що на мої запитання, „де Михайло Петрович", — відповідав — в Германії, Австрії, Італії або Швейцарії. В командировці був він 2,5 роки і повернувся аж у 1873 році. Про поворот його нас негайно було повідомлено, а ввечері того-ж таки дня всі ми були у Драгоманових. {стр.122} Я з матір'ю пішла раніше. Там ми застали вже чимало гостей. Побачивши нас, М. П. привітався і почав щось говорити, але навкруги його знов зібралась ціла громада. Деякі, гуртуючись купками, сиділи на стільцях і жваво розмовляли, а инші оповідали про всякі новини. Жваву участь у розмовах приймав і Михайло Петрович, за час його відсутности він зробився немов старішим і поважнішим, хоч все-ж тоді він мені показався людиною веселою, жвавою і незвичайно привабливою своєю простотою.
Коли з'явився батько, всі розмови на мить припинились. Михайло Петрович встав з місця, підійшов і привітався з ним. Посля цього я з батьком сіла поруч з Драгомановнм: батько почав говорити про різні громадські справи, про те, кого ще можна прихилити на свій бік, а також про боротьбу лівої фракції університетської ради, куди входили крім нього Лучицький і инші, з чорносотенною професурою. Розмова очевидно, була інтересна, бо все товариство поволі наблизилось і напружено слухало. „А ось і про вас" —звергаючись до Драгоманова, каже батько — „Тільки-но рада університетська одержала ваше прохання продовжити вам командировку, то багато енергії й нервів коштувало проф. Бунге умовити її, бо з нами — нігілістами вона мало рахується. Але зате багато чести віддає нам тепер губернатор; мені особисто тепер таки частенько доводиться робити volens-nolens йому візити, а як буває, що сам забуду, то „добрі люди" нагадають про це".
Дійсно наше помешкання вробилось тоді особливо привабливим дли жандармів. Тут,на думку київської адміністрації, був корінь українофільства й нігілізму. А київський генерал-губернатор Чертков {1 - Київським генерал-губернатором був в 1877—1881.} трохи пізніше, підчас репресій 1881 року прямо заявив: „украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку (хатку) на углу Кузнечной и Жилянской улиц", киваючи на наше помешкання. Через те постійні труси, слідкування та підкидання різних кинжалів i всякої иншої січної зброї у двір до нас було звичайним явищем. Ми вже знали ці витівки жандарів і що-вечора оглядали двір: коли що знаходили, підбирали й викидали геть на вулицю, за паркан. Паркан у нас був високий та й хвіртка постійно зачинялась, так що жандарям не легко було добратися у двір, ось чому вони здебільшого перекидали зброю або-ж просто через паркан, або-ж підкидали иноді в коридор з парадного ходу. Віконниці біля вікон в вулиці також що-вечора зачинялись; отож тільки-но зберуться було до батька гості чи товариші в роботі (в більшості члени київської Громади) й посідають щось робити, як ось починав трохи згодом помаленьку відчинятись віконниця з вулиці. Та даремно. У нас про це знали і тому завжди завішували ще вікна і в батьковій кімнаті, і вікно в другій кімнаті, що було проти дверей його кабінету, щільними занавісками, через які трудно було щось побачити.
В нас тоді булл за прислугу М.С. Єгорова. Пригадую одного разу десь коло 10-ої години вечора вона як закричить: „Дивіться, дивіться, сіпака (жандар). знов заглядає!" І справді в вікні, що було як раз проти дверей батькового кабінету, я побачила погруддя в широкою фізіономією, яка очевидячки дуже силкувалась почути батькову розмову. У нас саме тоді був і Михайло Петрович, з яким батько готував до друку „Історичні Пісні". Про це було швиденько повідомлено їх і батько, підійшовши до вікна, крикнув: „що вам треба!" Ало жандар, одійшовши від вікна, спокійно шпаціруючм по тротуару, не звернув на це жадної уваги, {стр.123} ніби то не до нього була мова. Таке шпигунство провадилось майже завжди. Жандарі, чи як звали ми їх — „сіпаки", наввипередки старались догодити своєму начальству і особливо взимку майже що-вечора дерлися в вікна. Як батько, так і Михайло Петрович остільки звикли до цього, що майже не ввертали жадної уваги, хоч бували часи, коли все це дуже нервувало батька.
Після повороту з-за кордону Михайло Петрович жив поруч із нами в будинку Консенціуша на Кузвечній № 36 (тепер од цього будинку не залишилось уже нiчого: його розібрано). По різних справах він приходив до нас дуже часто; бували часи, коли вони, складаючи „Історичні Пісні", просиджували майже цілі ночі. Вся кімната, де вони працювали, була вкрита картками: лежали вони і на столі, і на стільцях, і на підлозі. Нам туди входити звичайно заборонялося. Навіть мама старалась не заходити, щоб не заваджати їм працювати. Тільки коли вже вони засиджувались надто довго, мама заходила й нагадувала їм про пізній час і готову вечерю. Прощаючись Михайло Петрович ішов додому, проходячи иноді кругом через вулицю, а часом пролазячи через дитячу дірку в паркані, що відділяв наше подвір'я від подвір'я, де жив Драгоманов (будинку № 38 на Кузнечній вулиці тоді не було), а батько лягав спати.
Але крім звичайної роботи з Михайлом Петровичем у ті часи у нас відбувались і всякі організаційні наради в справах Старої Громади; на цих нарадах бували, крім Драгоманова, Міщенко, Жнтецький, Беренштам, Цвітковський, Рильський, Чубинський, Лисенко та инші. Спочатку такі наради чи засідання членів Старої Громади скликалося що-суботя й відбувались вони у нашім помешканні. Але з часом поліція та жандармерія звернула на ці сходини занадто пильну увагу й керівники примушені були шукати вже иншого й безпечнішого місця, та й збиратись не так часто; спочатку сходились що-два тижні по суботах, а потім раз на місяць, у першу суботу після першого числа. На таких засіданнях вироблювалося програм роботи, а також час і місце засідань Громади на цілий рік. Календарного плану, що його затверджували, всі членя мусіли дотримувати. Його мали всі члени Громади, так що без окремого запрошення вони з'являлись на засідання, бо кождий член знав, коли і в кого мають зібратися. А збиралися вони по черзі майже в кождого члена Громади. На своїх зборах окрім організаційних питань (план періодичних видань, публікація різних творів з українознавства), вони перечитували й обмірковували свої наукові розвідки. Тут порушувалося питання і про збирання українського фолькльорного, етнографічного та побутового матеріялів, і про організацію студії над українською пісенністю, над розробленням української історії, над складанням українського словника, і питання про організацію широкої роботи з українознавства взагалі. Ставлячи перед собою такі широкі завдання, цілком зрозуміло, що члени Громади, здійснюючи все те, натрапляли часом на непереможні труднощі. З одного боку відчувався брак відповідного наукового матеріалу, а з другого, в звязку з урядовими репресіями над українським друкованим словом, члени Громади замість наукової роботи примушені були чимало уваги й енергії звертати на пропаганду своїх ідей і на боротьбу з російськими нівеляційно-обрусительними тенденціями, що так ретельно їх провадила місцева влада. Михайло Петрович, що був за постійного і дуже енергійного члена Громади, з великим завзяттям узявся за цю працю і, не дивлячись на свої молоді ще тоді роки, повів досить впливову кампанію не тільки в місцевій, а почасти і в столичній пресі. Ще до першої подорожи Драгоманова за кордон деякі члени Старої Громади були трохи незадоволені з нього за його часом гострі протиурядові промови. {стр.124} Згодом, коли він повернувся з-за кордону десь в-осени 1873 року, він уже не обмежився усною пропагандою, а повів її і через пресу. Такі виступи ще більше звернули увагу жандармерії не тільки на Драгоманова, a й на діяльність цілої Громади. Посипались репресії, почалися постійні труси, як у нас, так і в инших членів Громади у помешканнях, та „запрошення" батька для „об'яснения" до губернатора.
Драгоманова почали переслідувати в його службовій кар'єрі, особливо коли на попечителя київської шкільної округи було призначено кн. Ширинського-Шихматова. Це був видатний чорносотенець і україножер і дуже не любив Драгоманова не тільки за його українофільство, а й з особистих мотивів: Михайло Петрович часто публічно іронізував над ним. І поки кн. Ширинський-Шихматов був попечителем Київської шкільної округи, то ще примушений був, принаймні, до деякої міри, рахуватися з постановами ради університету, що все домагалася затвердження Драгоманова штатним доцентом. Але на початку 1875 р. кн. Ширинського-Шихматова було призначено на товариша міністра народньої освіти, ось із цього часу він і почав зводити особисті рахунки з Михайлом Петровичем. Ще за часів свого попечительства в київській шкільній окрузі і раніше кн. Ширинський-Шихматов як тільки міг перешкоджав у службовій кар'єрі Драгоманова. Досить нагадати, що коли рада університету в 1870 р. обрала його на посаду штатного доцента по катедрі всесвітньої історії і ухвалила просити попечителя затвердити наукову командировку Драгоманова за кордон, то через інтриги кн. Ширинського-Шихматова це затвердження було відкладено, мовляв, до повороту його з-за кордону. І скільки рада і окремі професори як Більбасов, батько та инші, не клопоталися, все-ж нічого з цього не вийшло: тодішній куратор П.О. Антонович на це не зважив. У звязку з цим Драгоманову як не штатному доцентові на його подорож за кордон було видано значно меншу суму грошей, аніж одержували в таких випадках штатні доценти. А після повороту Драгоманова з-за кордону ці інтриги набрали ще гострішого характеру. Правда, в-осени 1873 р. його все-ж було затверджено попечителем Антоновичем на посаді штатного доцента. Але закулісна інтриганська боротьба розгорялася ще з більшою завзятістю. Пригадую, як батько, повернувшусь було додому, часто нервувався і на наші запитання, що сталося, відповідав: „та так, погана справа з Михайлом Петровичем". Тоді ще я не розуміла гаразд, чому саме вона погана, до того-ж батько й не любив багато оповідати нам, а Драгоманов, як і завжди, зовні був спокійний, не виявляв перед нами ані на хвилю якоїсь турботи, ніби це його зовсім не обходило. Тимчасом кн. Ширинський-Шихматов вже в ролі товариша міністра народньої освіти, як я про це довідалася вже геть-геть пізніше від батька, наказав тодішньому кураторові запропонувати Драгоманову приватно подати негайно заяву про своє звільнення, додаючи до цього й царський наказ про заборону йому читати лекції не тільки в Київськім, а і в Харківськім та Новоросійськім університетах, а також із свого боку наказав попечителеві уважно пильнувати й за иншими службовцями київської шкільної округи, що поділяють думки та погляди Драгоманова. Та наміри міністерства освіти якимось чином ще до звільнення Драгоманова стали відомими, правда, в вузьких професорських колах. Знав про це батько та й сам Драгоманов. Але і справа з негайним звільненням чогось барилася; і тільки пізніше виявилось, що черев Київ мав проїздити цар і, боячися в звязку з цим якихось заворушень, він видав наказ звільнити Драгоманова після свого проїзду. І справді, не встиг Олександер II вииїхати за межі Київа, як Драгоманова було запрошено до куратора. Здається, було це у вересні 1875 {стр.125} року. Кураторі за словами батька, запропонував Драгоманову подати заяву про своє звільнення, мотивуючи це тим, що міністерство, мовляв, уже не потрібуе його послуг, але Драгоманов дипломатично ухилився це зробити, мотивуючи тим, що він, мовляв, одержав од університету значну грошову допомогу для двохрічного перебування за кордоном із науковою метою і через це він не почуває за собою морального права просити звільнення від педагогічних обов'язків в університеті. Але того-ж таки дня попечитель, уже не питаючись згоди Михайла Петровича, все-ж звільнив його від обов'язків доцента. Ніякі клопотання ні батька, ні инших членів лівої фракції університетської ради нічого не могли вдіяти й допомогти Михайлові Петровичу.
Пригадую, одного разу, скоро після звільнення, в нас зібралися члени Громади, довго про щось міркували, говорили про якусь подорож до Петербургу, про якісь рекомендації, і через деякий час я довідалась, що Михайло Петрович має виїхати на початку грудня того-ж року до Петербургу в справі свого звільнення, але тепер не пригадую: чи дійсно він їздив тоді, чи ні. Знаю лише, що були тоді всі: і батько, і дружина Драгоманова — Людмила Михайлівна, і члени Громади, дуже стурбовані цею подією. Одні вважали це звільнення за гасло до репресій і ліквідації українофільського руху і так званого нігілізму, родина-ж Драгоманова турбувалася ще до того й про свій матеріяльний стан. Сам-же Михайло Петрович переживав все це на диво спокійно: на його обличчі не помітно було жадної турботи, із властивою йому байдужістю в таких випадках він ані на хвилину не задумувався над своїм скрутним матеріяльним станом у майбутньому. З цього погляду взагалі вражала всіх ота його бадьорість і енергія, що ними він відзначався в своїй напруженій як науковій, так і громадській роботі, не дивлячись на всі неприємності, що доводилось йому зазнавати тоді а усіх боків.
Характерно, що чим інтенсивніше тиснула на Драгоманова Київська адміністрація, тим глибше він поринав у сферу не тільки наукових, а й політично-громадських інтересів. Це виявилось і в його виступах у київській пресі, і на засіданнях Громади. До речи, треба сказати, що в той час в Росії дуже поширювався радикальний рух, захоплюючи все ширші кола більш поступового громадянства. Скрізь і всюди ширилась пропаганда соціалістичних ідей. Організувались різні нелегальні і напівлегальні гуртки й організації. Але в українській дійсності весь цей рух скеровано було в загально-українське річище. Змагаючися з російською бюрократичною царською владою за соціалістичні ідеї й тенденції, українські керівники, що стояли на чолі демократичного руху, боролись разом з тим і за українські визвольні ідеї. Соціяльно-економічна й політична проблема і разом з цим боротьба за українське слово, книжку і взагалі за українську культуру стояли на черзі дня. На Україні (російській) виразником, принаймні до деякої міри, цих думок і поглядів була Громада. Це був справжній ідеологічний центр, середовище всього українського руху. Проте і в Громаді не було одностайносте в думках не тільки що до соціяльно-політичних, а й національних питань. Особливо чималі розходження помічалося в питаннях про методи розвязання національної проблеми. Та це й не дивно. Громада і соціальним складом своїх членів, і їх професією, і загальною науковою підготовкою, і їх політичними переконаннями, і віком була далеко не монолітною організацією. Навіть що до найголовнішого питання, яке фактично об'єднувало її членів і так-би мовити було тим цементом, що з'єднував цю механічну масу — питання національного, то й тут було чимало різноманітних поглядів, що далеко не творили соціяльної гармонії. Ця розмаїтість і різнобарвність у {стр.126} думках і поглядах, цей механічний еклектизм, власне кажучи, були властивою рисою Громади, і ця розбіжність у думках особливо яскраво почала виявлятися після звільнення Драгоманова з університету. Вже й тоді найбільш радикальним у своїх соціяльно-політичних переконаннях з-поміж членів Громади був Михайло Петрович. Йому не раз доводилось гостро виступати і проти доктринерства й нівеляторства російських радикалів, і проти нерозуміння соціяльних справ деякими членами Громади, — нерозуміння, що теж намагалося витворити своє доктринерство, свій фанатизм. Драгоманову, як людині з соціялістичними переконаннями, деякі члени Громади, за словами батька, не раз закидали, що, мовляв, радикали зовсім не хотять знати українства, — але на це він гостро відповідав, що той не радикал, хто на Україні не визнає українства, як і навпаки, кождий українофіл, що не додумався до радикалізму, є нікчемний українофіл. На цьому ґрунті ще до еміграції деякі члени Громади нарікали на Михайла Петровича, що він, мовляв, затіяв „общий кавардак" і хоче перевернути все догори ногами і скерувати в одно річище і радикалізм і українофільство.
Одже ще напередодні своєї еміграції Драгоманов придбав собі репутацію політичного агітатора; це до деякої міри справді відповідало дійсності, а тою одначе різницею, що провадив він пропаганду більше через заохочування до студіювання соціяльних наук, які на його думку мусіли виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці, бо мовляв, способи праці кожда особа, чи кождий громадський елемент знайде сам собі відповідно до своїх сил, натури і обставин.
В останні роки перед виїздом Драгоманова за кордон у нашому помешканні Громада збиралась дуже рідко, але коли відбувалися засідання, то на них було чимало люду. За час свого існування Громада залучала все нових і нових людей, так що вже тоді вона складалась із декількох генерацій. До старшої генерації і так-би мовити до її основоположників, оскільки пригадую, належали: батько, Драгоманов, Беренштам, Житецький, Цвітковський, Рильський, Косач, ЧубинськиЙ, Познанський, Лисенко, Старицький, Константинович, Панченко та ин.; до молодшої входили: Трегубов, Науменко, Білінський, Русов, Шульгин, Міщенко, Тумасов, то-що. Нарешті була й третя генерація, ще молодша. Правда, не всі вони жили весь час у Київі, через це деякі з них на засіданнях бували тільки спорадично.
Після звільнення Михайла Петровича з університету і до нас і до нього на помешкання все частіше почали приходити якісь нові люди. Ця звістка, як виявилось пізніше, стурбувала всіх членів Громади остільки, що вони частіше почали приїздити до Київа, і тут похапливо відбувались якісь таємні наради в колах Громади. Про що там говорилося тоді, я не знала. Пам'ятаю тільки, як після кождої такої наради батько робився нервовим, чомусь дуже хвилювався, без кінця-краю палив цигарки і майже цілі ночі не спав. У помешканні Михайла Петровича також відчувалась якась напружена атмосфера. Його дружина — Людмила Михайлівна була дуже стурбована й заклопотана; залишаючись сама, вона плакала, хвилювалась і не знаходила собі місця. Михайло Петрович, що завжди з великою енергією перемагав особисті неприємності, також був пригнічений. Він увесь час ходив по кімнатах, лягав на хвилину на канапу потім знову вставав і ходив. На його обличчі відбивалась то залізна сила волі й невблаганна рішучість, то відчувалась якась лагідна, але нервова усмішка, близька до відчаю, коли йому на очі з'являлися ми. Я ніяк не могла врозуміти, що саме трапилось, чого не тільки Людмила Михайлівна, а й мама ходять із заплаканими очима, про що {стр.127} вони весь час тривожно шепочуться, щось говорять і всякими способами намагаються ховати це від нас. Така турбація тяглася декілька тижнів; аж ось несподівано для мене почали переносити із помешкання Михайла Петровича до нас деякі його речі. Ще й тоді я не усвідомила, що саме скоїлось. Правда, і я, і Ліда (донька Драгоманова) не пропускали нагоди запитати батьків про причини турботи їхньої, але нам ие відповідали, або-ж говорили про щось нише. І тільки тоді ми зрозуміли, коли нам загадали прощатись із Михайлом Петровичем, бо, мовляв, він має виїхати і надовго. Піднявся тоді нестриманий плач. У той час надійшло й декілька членів Громади з своїми жінками. Драгоманов, прощаючись з своєю дружиною, з батьком, з нами, а також із гостями, щось говорив і потім сів на візника і поїхав. Мама, схиливши голову, задумалась; я й Ліда стояли й голосно плакали. Гості, також повісивши голови, стояли мовчки, витираючи дехто сльози на очах. Метушня тривала ще з півгодини. Нарешті Людмила Михайлівна сіла на візника і теж поїхала. Гості поволі також залишили помешкання Драгоманових. Через годину приблизно нам сказали, що Михайло Петрович виїхав уже з Київа. Але турботи не припинились і після цього. Батько майже цілий тиждень хвилювався і заспокоївся лише тоді, коли довідався, що Михайло Петрович уже за кордоном.
Тільки пізніше взнала я від батька про причини несподіваного для мене виїзду Драгоманова. Дальша літературно-наукова й громадська праця Драгоманова, мовляв, що далі то все більше й більше ставала неможливою та й саме перебування його в Росії було для нього небезпечним. В останні часи що-дня можна було чекати якихось прикрих несподіванок. Київська адміністрація й жандармерія надто вже ретельно почали стежити за кождим кроком Драгоманова, ба й цілої Громади. Посипались цензурні заборони на українське слово, українську книжку. Що далі, то все більше ставала неможливою пропаганда не тільки соціялістичних, а й укроїнофільських ідей. І вже в кінці 1875 року перед Громадою повстала складна проблема: як бути далі. І хоч уже в ті часи батькові не дуже подобались надто радикальні погляди Драгоманова в соціяльно-політичних справах, але все-ж він подав ідею командирувати Михайла Петровича за кордон, спочатку до Львова, а коли там буде тяжко, то до Відня або до Женеви, асигнувати певну суму грошей із фонду Громади й доручити йому організувати спеціяльний орган, який-би обслуговував потреби українців не тільки в Росії, а й в Галичини. При тім орган, на його думку, повинен мати характер більш культурно-національний, аніж політичний, цеб-то щоб він відбивав і продовжував попередній дух і традицію роботи більшости тодішньої Старої Громади. Та ідеологія більшости членів громади як-раз була дуже невиразна. Соціяльно-політичний і революційний рух, що інтенсивно розвивався тоді серед молоди, мало захоплював її; навпаки, деякі а провідників Громади, а серед них почасти й батько, ставились дуже обережно до цього руху. Тодішній революційний рух для Старої Громади був чужим: найбільше відхиляв їх від себе централізм і неприхильність до національного питання російських соціалістичних партій.
Ось, повторюю, ідею організації такого органу з таким консервативним вже на той час напрямком, і доручення організації цього органу Драгоманову подав батько на одному із засідань ще в кінці 1875 року. З приводу цього був декілька засідань Громади, на яких спеціально обмірковувалось цю справу. Пам'ятаю, як після кождого такого засідання батько приходив було додому дуже нервовим, а часом почував себе просто хворим. Пізніше з слів батька виявилось, що на цих засіданнях {стр.128} відбувались дуже гострі дискусії. Представники одеської Громади вимагали організації такого органу, котрий-би на зразок Бакунінських видань проповідував анархічнз-бунтарські ідеї. Друга, частина Громадян як М. Лисенко, Драгоманов то-що хотіли, аби новий журнал підніс виразно і яскраво свої соціяльно-політичні ідеали, втягнув-би українське поступове громадянство і особливо демократично настроєну молодь у боротьбу з реакційними й консервативними силами за ці ідеали. Натурально, що й місце для такого органу ця група хотіла бачити десь недалеко від кордонів Росії, в Галичині. Це, на їх думку, спричинилось, би до встановлення тісніших звязків демократичного громадянства з своїм органом, а також легше було-б поширювати чи розповсюджувати й самий журнал. Правда, група ця вже й тоді передбачала утруднення й небезпеку, яка полягала в тім, що більшість галицької молоди була отруєна консервативним москвофільством і реакційним клерикалізмом, але перспектива практичного здійснення соціяльно-політичних і національних ідеалів перемагала: місцем для органу все-ж, на її думку, мав бути Львів.
Нарешті була й третя група, що репрезентував її батько. Вона менше звертала уваги на поширення соціяльно-політичних ідей; не приваблювала її й соціяльно-революційна боротьба з царським урядом, що розпочиналась у звязку з тодішнім суворим режимом у Росії, з одного боку, а з другого — з надіями на підвищений настрій більш поступового ліберального й демократичного громадянства в звязку з сербсько-герцеговинським повстанням. На її погляд, закордонний орган мусів широко освітлювати й науково обґрунтовувати українську справу, а також показати перед західньо-европейським громадянством дійсний стан речей, що утворився за період московської окупації. Про всі ці напрямки журналу багато говорилось на засіданнях Громади, бо все-ж,— не дивлячись на деякі принципові розходження в поглядах громадян, — усі члени покладали на нього багато рівних сподіванок.
Нарешті організовано було комітет, якому доручено було остаточно сформулювати й вияснити зміст і напрямок майбутнього органу („Громада" — як його назвав комітет) і взагалі практично здійснити цю ідею. До окладу членів цього комітету, скільки пам'ятаю зі слів батька, входили такі особи: 1) батько, 2) Драгоманов, 3) Беренштам, 4) Житецький, 5) Цвітковський, 6) Лисенко, 7) Ковалевський. 8) Старицький, 9) Панченко, 10) Лоначевський-Петруняка, 11) Русов, 12) Михальчук. Останнє засідання комітету відбулос в помешканні К. П. Михальчука на Кирилівській вул. (в броварні „Товариства", де останній працював як службовець)- Редагування „Громади" доручено було цим таки-ж комітетом Михайлу Петровичу; крім того він мав писати до нього, як спеціяліст, і статті з історії західньо-европейських релігій. Решта статтей з українознавства мала бути представлена иншими спеціялістами, членами Громади. Батькові було доручено написати ряд статтей, в яких він мусів науково обґрунтувати принципи українства; Житецький і Михальчук в своїх працях повинні були підкреслити особливості української мови й істотну різницю її від инших слов'янських мов, особливо російської; Ф. Вовк, Ковалевський і Чубинськмй в своїх студіях мусіли вказати на основні різниці і властивості Українського народу з боку антропологічного й етнографічного. Всі ці робота мали регулярно надсилатись і друкуватись у „Громаді", і Драгоманову як редакторові вирішено було платити 1200 карб. на рік (його доцентська платня), а також видавати регулярно певну суму грошей iз Громадського фонду на друк і взагалі на утримання „Громади". Отже, справа була вирішена, роботу розподілено. Але Драгоманов, за {стр.129} словами батька, дуже неохоче брався до цієї справи, і головне через те, що напрямок журналу, що його було запропоновано батьком і прийнято більшістю членів комітету, був йому не до вподоби. Михайло Петрович як редактор мусів уникати гострих виступів на соціяльно-політичні теми проти російського уряду й обмежуватися в підборі матеріялу тільки культурно-національними моментами. Все це було не в його дусі й суперечило його політичним переконанням.
Таким чином уже а самого початку організації органу „Громади" відчувався брак одностайности думки в соціяльно-політичних та й національних питаннях серед членів не тільки комітету, а й усієї Громади. Але така недоговореність, такий -конгломерат поглядів і переконань тоді ще були тільки іскрою того ідейного антагонізму, що згодом з такою силою розгорівся поміж київською Громадою з одного боку і Драгомановим з другого. Принципові розходження спочатку не бралися до уваги, їх попросту було замасковано. Ідея організації вільного органу остільки захопила всю Громаду, що перед цією ідеєю всі члени схилили голови й забули на деякий час про свої непогодження. Драгоманов, хоч йому й не хотілось, все-ж мусів погодитись на редагування „Громади". Пізніше в своїх листах до київської Громади він не раз скаржився, що редагування „Громади" поставило його в стан цілком противний усім його принципам життя; та очевидно і взявся він до цієї роботи тільки через те, що йому виразно пообіцяли громадяни всяку допомогу і моральну і матеріяльну, а вийшло, мовляв, так, що вони-ж перші й дезертували з поля битви, як тільки він за їхнім наказом просурмив атаку. Згодом пішли різні неприємності як на політичному, так і на матеріальному й організаційному грунті. Незгоди ці дуже дратували Михайла Петровича, але до цілковитого розходження з Громадою в перші роки еміграції в нього не доходило. Зате, правда, мало було й приязні. Писання Драгоманова на політичні теми посіяли у Громаді байдужість до його літературних планів, викликали вороже відношення до його пропаганди соціялістичних ідей, а також призвели до розбрату й поміж членами самої Громади. Так М.В. Лисенко завжди підтримував погляд Драгоманова і постійно був в опозиції до тої групи Громадян, ідейним керовником якої був батько.
Але не дивлячись на принципові розходження в перші роки Драгоманов все-ж діставав хоч і нерегулярно, деякі кошти на свої видання за кордоном. Грошовий фонд Громади складався як із членських внесків (кождий член уносив до громадської каси 10% свого місячного утримання), так і з різних пожертв окремих Громадян, або осіб, що співчуволи українській ідеї. Так значні пожертви робили для громадянської справи одеський домовласник Янченко, що мав цілий ряд будинків на Канатній вул. — через свого довіреного, одеського вчителя Матвієва, а пізніше Симиренко. Останній всі свої асигновки передав через товариство „Взаємного Кредита", але виписувати асигновки безпосередньо на Громаду було неможливо. Через те повіреним Симиренка довгий час був Кістяківський, а після смерти останнього батько. Від Симиренка через батька Громада одержувала доволі значні суми грошей, так що фактично книжкова продукція Громади і в Київі, і за кордоном у значній мірі підтримувалась коштами цих двох меценатів. Однак усі ці операції переводились конспіративно. В разі потреби в грошах, батько з'являвся до помешкання Симиренка, з'ясовував йому, скільки й на що саме потрібно грошей, і після цього Симиренко переводив їх на батькове ім'я через згадане товариство. От із цих грошей Громада й аснгновувала відповідні суми на рівні видання Драгоманова за кордоном.{стр.130}
В перші часи, зокрема в 1876 р., гроші відпускалося Драгоманову доволі акуратно, але що далі, то справа з висилкою їх утруднялась, затягувалась і то з різних причин. Взаємовідносини між Драгомановим і Громадою на ґрунті різних поглядів що-до соціяльно-політичних питань що далі ставали все більш напруженими. Ми вже згадували, що більшість Громадян ще й до видання „Громади", тримались осторонь від того революційного руху, що наростав серед тодішньої молоди. Вони навіть мало думали про зміну тодішнього державного устрою: це їх мало обходило. Навпаки, члени Громади скрізь старались виявляти свою лояльність до уряду і мріяли лише про будь-яку можливість культурної роботи иа ґрунті українознавства. На цей культурницький шлях вони й старались скерувати весь тодішній українофільский рух. Але російська реакція і в цьому безневинному русі запідозріла небезпеку для держави. З ініціятиви М. Юзефовича спочатку було зачинено „Юго-Западный Отделъ Императорскаго Русскаго Географическаго Общества" — єдину інституцію, де скупчені були українські наукові сили, а потім в травні 1876 р. з'явився й відомий наказ про заборону українського слова. Цей акт для Громади та й для всього українського руху в Росії був гірким розчаруванням. Ні лояльне ставлення до державного устрою, ні обмеження себе в своїй діяльності тільки культурницькою працею, ні наявна опозиція до всього революційного руху, — ніщо не допомогло спекатись брутального насильства урядової реакції. Щоб до щенту знищити й приборкати революційний, а заодно й український рух, російський уряд почав уживати проти небезпечних осіб і організацій всяких репресій. Спостережливе жандарське око пильно слідкувало й за діяльністю членів української Громади. Такі особи, як Чубинський, Міщенко, Беренштам, Тумасов, Цвітковський, Житецький давно були звісні жандармерії, і київська адміністрація, не вагаючись довго почала тепер уживати проти революційного руху й українського сепаратизму профілактичних заходів. В результаті всі ці особи згодом, хто раніше, а хто пізніше, примушені були залишити Київ і від'їздити в різні місця, до Казані, до Петербургу то-що. До якого крайнього цінізму доходили репресії з боку місцевої адміністрації, може показати такий яскравий факт: щоб київські українофіли не дуже захоплювались національним убранням, а заодно й українським ідеалами, київський поліцмейстер Гюбенет кидав наказ, щоб усі професійні й зареєстровані повії носили тільки українське вбрання. Ця поліцейська витівка ні до чого, звісно, не привела.
Гірше повелася справа, коли появились за кордоном брошури Драгоманова: „Як наша земля стала не нашою", „Турки внутреиніе и внешніє" і журнал „Громада". Ці публікації, особливо перші дві, дуже збентежили не тільки російську жандармерію й адміністрацію, а й Громадян.
Для російських реакціонерів, за їхнім власним признанням, орган „Громада" був новою фірмою продукування анархістських ідей і їх пропаганди. Через те всіх сил вон прикладали, щоб ізолювати від цих ідей українське громадянство. Але з другого боку й сама київська Громада не менше, повторюю, була збентежена появленням брошур і органу Драгоманова. В переднім слові до „Громади" Михайло Петрович під вражінним анархістів-федералістів завів иа власну руку їх програмові ідеї також у програму „Громади"; всі дальшi його статті і окремі брошури також наскрізь були перейняті соціялістнчними ідеями. Вони викликали в колах Громадян велике незадоволення. Пам'ятаю, скільки нервувався та хвилювався батько, читаючи всі цi публікацiї, скільки посилав докорів {стр.131} на адресу Михайла Петровича і часом дуже гостро висловлювався проти його політики. „Для чого ці політичні крайності, кому вони потрібні; він нерозважно губить українську справу" — ці слова не раз повторював батько, осуджуючи Драгоманова. Аналогічні погляди висловлювались і багатьма иншими членами київської Громади. Тільки група М. Лисенка співчувала Драгоманову, і це викликало в Громаді часом гострі суперечки.
Все це не сприяло, звісно, скріпленню звязків між Драгомановим та Громадою і взагалі українським загалом: Громада тоді ще далеко стояла від західньо-європейських соціяльно-економічних теорій і соціялістичних ідей, а для ширшої української інтелігенції вони існували хіба лише в перспективі. Все це й було мабуть чи не основною причиною антипатії київської громади до літературних планів Драгоманова. Але не дивлячись на такі принципові розходження в соціяльно-економічних, політичних і національних питаннях, все-ж Громада вважала за свій моральний обов'язок матеріяльно підтримувати Драгоманова і його видання. Правда, гроші часто посилались йому нерегулярно, приходили иноді з великим запізненням, (часом, побувавши в декількох осіб, і зовсім не доходили, повертаючись до Громади тільки через місяців три-чотириі. Подібне-ж було і з листами. Тим часом Драгоманов, не маючи ні моральної, ні регулярної матеріяльної підтримки, дуже нервував і нарікав на Громаду за недодержання своїх обіцянок та нездатність не тільки до політичної, а навіть і до видавничої роботи, в гострих виразах докоряв Громаді за дилетантизм, археологичну романтику і лакейську філософію, невідступно рекомендуючи зректись краще всякої провідної ролі в пропаганді українства як національно-політичного руху. Такий стан приводив його иноді до непритомности; так, не одержуючи довго від Громадян ніяких вістей він просто захворів і написав їм листа в різких виразах, щр „вони певно з холери повмірали".
В такому-ж нервовому стані й ми його застали в Женеві в грудні 1880 року. Цей наш визит надзвичайно втішив його. А стався він ось із якого приводу.
В той час запанувала в Росії люта реакція. В результаті, як ми вже згадували, частина Громадян примушена була під натиском київської адміністрації залишити Київ. Громада й без того опинилася в немилості. Що-дня можна було чекати рівних трусів і арештів. Тимчасом Драгоманов, видаючи різні свої публікації, далі провадив пропаганду на соціялістичні теми, і в допомозі йому запідозрено й Громаду. Треба було, очевидно, якось поладнати цю справу, а також прийти до згоди з ним в справі дальшого взаємовідношення його з Громадою й розрядити ту напружену атмосферу, що вже утворилась між ним і членами Громади за період його еміграції. Але виїхати з Київа без причини не випадало; треба було винайти її.
В той час батько був хворий і що-зимя мусів виїжджати за кордон лікуватись. Цими-ж мотивами треба пояснити й цю поїздку. До того-ж йому вдалося тоді одержати від університету й наукову командировку до Австрії, Франції, Італії то-що. Одержавши відповідні документи, батько виїхав за кордон ще на початку 1880 року. Я, сестра, мати й О.Ф. Кістяківський, що їхав до Карлсбаду, вирушили у червні. Поїхали ми прямо до Праги, де вже нас чекав батько, а звідти всі, крім Кістякiвського, удались до Парижу. У Париж приїхали ми 14 липня, якраз на день національного французького свята; людей у місті було надзвичайно багато всі готелі й приватні мешкання були зайняті. Майже цілий день пройшов у підшукуванні помешкання, і лише під вечір ми знайшли кімнату далеко від центру, за містом. Мене скоро віддано було до пан-{стр.132}сіону, де я вчилася французької мови, мати з сестрою також скоро перебралися на инше помешкання, ближче до центру, а батько, як делегат від київського університету, поїхав на археологічний з'їзд у Лісабон, що продовжувався тижнів зо-два. Пробули ми в Парижі декілька місяців; в початку січня батько сказав мені, що з ним поїду до Ліону. І справді, через день ми вже виїхали. В дорозі батько говорив зо мною мало, навпаки, весь час палив цигарки, а це була погана ознака, бо палив він тільки тоді, коли нервувався; так їхали ми годин сім-вісім. Я вже вирази но помітила, що батько де далі, то все дужче починає хвилюватись. Декілька раз він уставав і знов сідав і все щось намагався мені сказати, але я мовчала. Потім, недалеко від якоїсь вузлової станції, звертючись до мене, він сказав: „А що, якби це ти побачила Ліду" (доньку Драгоманова). Я аж затрусилась: „Як, де, коли?" — „Так отже, якщо ти даси мені слово, каже батько, — „що ніколи й рішуче нікому не скажеш про це, то скоро її побачиш; побачиш також і Михайла Петровича". Це для мене було цілком несподівано. Я всяко запевняла його, що не скажу нікому ані слова. Тим часом поїзд підходив до станції й ми замість Ліону, пересівши на инший поїзд, поїхали до Женеви. Я не знаю, скільки саме годин ми їхали, бо думкою вже була у Женеві. В голові марились мені Ліда, Михайло Петрович, Людмила Михайлівна, далі Київ, проводи їх, плач і сльози. Все це хутко перебігало в думках, мінялося й не піддавалось жадному аналізові. Нарешті ми переїхали французько-швайцарський кордон і рано, рано, ще на світанку прибули до Женеви, сіли на візника і поїхали до Драгоманових. Жив Михайло Петрович на третьому поверсі і займав три маленькі кімнати. Коли ми приїхали, то він уже встав. Приїзд наш справив на нього велике вражіння. Побачивши нас, він зупинився, обличчя йому витяглось і зблідло і, щоб не втратити рівноваги, він на хвилину сів. Батько також почував себе не ліпше. Але це тяглось одну хвилину. Привітавшися з нами, він покликав родину. Побачивши нас, Людмила Михайлівна й Ліда почали плакати. Але за якусь годину всі заспокоїлись. Тепер я могла більш уважно приглянутись і до життя Драгоманових. А було воно, на вигляд, дуже нужденне, і це яскраво падало в око. В порівнанні з київським, емігрантське життя Драгоманових навіть із зовнішнього боку виглядало надзвичайно мізерно: це виявилось і в одежі, ба навіть в їжі. На вигляд Михайло Петрович здавався дуже змученим, знесиленим; на обличчі не було вже й тієї постійно-веселої усмішки, до якої ми ще з дитинства так звикли, зник і жартовливий настрій. Взагалі Драгоманов за період еміграції змінився, став блідий. I хоч як Драгоманови раді були нашій в візитi, все-ж, під впливом матеріяльної скрути, дух нужденности й пригніченности вітав над ними, і за весь час нашого перебування в них вони ніяк не могли його позбутись. Так і відчувалось, що перебували вони тоді в надзвичайно тяжкому стані не тільки матеріяльному, а й моральному.
Пробули ми у Драгоманових недовго, всього тільки півтори доби. За весь цей час батько й на часину не виходив з помешкання. Причиною цьому було те, що російська жандармерія й за кордоном не давала йому спокою й він особливо боявся, щоб шпики не побачили його у Драгоманова. До того-ж мусіли вони обміркувати й розвязати багато різних громадських справ і нарешті розрядити ту напружену атмосферу, що утворилася між Драгомаиовим і Громадою.
Я не була на цих нарадах, не чула, про що саме вони говорили, бо весь час ходила з Лідою по вулицях Женеви та по її околицях; проте бачила, як увечері приходили до них все нові й нові люди. Прізвищ де-{стр.133} яких тепер уже не пам'ятаю; знаю тільки, що вперше тоді я побачила тут Павлика, складача друкарні „Громади" Кузьму, Кравчинського й ин.
Батько говорив, що на цих нарадах було розглянуто план роботи Драгоманова, при чому Михайло Петрович дуже домагався, щоб конче викінчити видання „Політичних пісень", бо це, мовляв, справа його життя; далі з неменшою енергією напосідав вія і на виданні „Кобзаря". Батько з цим цілком погодився. Розглянуто було тут-же низку питань і що до матеріяльних можливостей у дальшій роботі. Але тут Михайло Петрович рішуче висловився за те, що надалі він згоден мати діло тільки персонально з батьком, і ні до якої Громади більше він звертатись не буде, бо один спомин про неї йому, мовляв, усю душу вивертає. На це батько зараз тоді відповіди йому не давав, але запевняв його, що вона буде позитивною. Тоді-ж таки батько пообіцяв Михайлові Петровичу, що всіх сил прикладе, щоб він регулярно одержував гроші на свої видання: 1500 карб. на рік у два терміни: в грудні і червні. На цих-же нарадах М. П. знайомив батька і з виготовленим уже до друку І випуском „Політичних пісень" та радився про способи їх видання. Чимало говорили й про те, як-би вплинути на Галичан, щоб вони не тільки не шкодили, а навіть помагали його науковим працям, щоб їх можна було друкувати в Галичині. Але більшість питань політичного характеру, що були головною причиною їх розходжень, все-ж так і зосталися нерозвязаними. В результаті ця недоговореність катастрофічно відбилась на взаємовідношеннях Михайла Петровича з Громадою.
Другого дня вночі ми виїздили з Женеви. Знову почався плач і жалі. Прийшли знову Павлик і Кузьма. Всіх охопив якийсь пригнічений настрій. Нарешті, попрощавшись ми поїхали до станції, сіли на потяг і вирушили до Ліону, а звідти до Парижу.
Це моє побачення з Михайлом Петровичем було й останнім, хоч я й пізніше не раз їздила за кордон, але побачитись із ним так і не довелось більше до самої його смерти. Вражіння, що залишилось у мене після цих одвідин Драгоманових, було дуже тяжке. Тільки після цього я переконалася, в який неймовірно тяжкий стан, — і а матеріяльного і з морального боку — потрапив Драгоманов через емігрування. Після цих одвідин я ані трошки не дивувалась, коля чула пізніше про докори Драгоманова на адресу Громади, що виливалися часом у гострі та уїдливі форми. Бо справді, не бачивши і не зазнававши на собі емігрантського життя членам київської Громади навіть уявити було тяжко дійсний стан речей. А своїми часом нетактовними і не зовсім продуманими докорами на адресу Михайла Петровича про „сверхбюджетную роскошь", „минимальный план" то-що „Громада" завдавала йому ще й морального болю. Не дивно отже, що незабаром Михайло Петрович залишив усякі надіїі сподіванки на допомогу Старої Громади, і покладався тільки на власні сили. Та й самій Ст. Громаді було не до політичної роботи: в Росії наступили великі зміни. В цей час ми були вже в Київі. Наш поворот з Парижу стався через те, що в університеті, ще коли ми були за кордоном, батька обранобуло на декана історико-філологічного факультету. Але все-ж, повертаючись до Київа, ми зробили ще чималий маршрут: побували в Турині, Мілані, Венеції, Відні, Кракові і Львові.
Через два місяці після нашого повороту а Парижу забито було Олександра II. Почалася скажена реакція, численні труси й арешти; жандармерія почала ліквідувати всі напівлегальні організації й приборкувати радикальний рух. Місцева київська адміністрація з тим більшим завзяттям узялася й за українофільство. В таких обставинах київській Гро-{стр.133}маді не було чого й думати про якусь політичну роботу. Деякі з членів її самого імени Драгоманова почали жахатись, а не то щоб думати про якісь регулярні зносини з ним та постачати для його видань матеріяли на політичні теми. Тимчасом Драгоманов у своїх листах до Ст. Громади домагався, щоб вона нарешті остаточно з'ясувала свої погляди що-до його праці, внесла свої корективи й побажання та й сама, принаймні, теоретично, розвязала для себе актуальні питання соціяльно-політичного характеру, що висунуло їх саме життя, бо, мовляв, коли в теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане й ранок. А Михайло Петрович переконаний був, що ранок цей таки настане, коли не з ініціативи самої Росії, то з ініціативи Европи. Але Ст. Громада не поділяла його надій.
Сама вона в значній мірі була погромлена; багато членів її було вже поза межами Київа, а молодь тільки-но прислухалась і придивлялась до порад і роботи тих поодиноких старших Громадян, що їм пощастило ще залишитись у Київі.
Така нерішучість страшенно дратувала Драгоманова, і в пізніших своїх листах він гостро нарікав на Громадян, що вони, мовляв, на лихо собі й справі завжди хотіли бути якоюсь півлегальною опозицією, півтаємяими діячами, — і таким чином подавали сами на себе доноси урядові і не зазнавали ніякої пошани ні до себе, ні до своїх ідей серед громадянства. А на закиди Громадян про „шкідливість" політичної літератури Драгоманова, він завжди з одчаєм запитував їх: що-ж буде, коли зовсім умре українське політичне слово й за кордоном?
Пам'ятаю як боляче переживав батько всі ці розходження Старої Громади з Михайлом Петровичем, скільки енергії прикладав він, щоб якось помирити ці принципово розбіжні погляди й не допустити до занепаду видавничої справи Драгоманова.
Та життя брало своє; діяметрально-протилежні погляди що далі все поширювались і поглиблювались. Між Драгомановим і старою Громадою утворилась безодня, так що зайва річ було вже й думати про об'єднання, про спільну роботу на ґрунті здійснення українських завдань; дуже вже вони різнились і не стільки в кінцевих цілях різнилися, скільки в методах їх досягнення.
Батько ще й після цього намагався затримати звязки з Михайлом Петровичем і допомагати йому матеріяльно. Пригадую 1884 р. він ще раз їздив до Женеви, передав і невелику суму грошей, здається, 150 карб., але, очевидно, взаємин Драгоманова з Громадою не наладив, бо в скорому часі Михайло Петрович почав ліквідувати всі свої видавничі плани і, нарешті, переїхав назавжди жити до Софії, стративши всяку надію на співробітництво з Громадою. Це було, здається, останнє побачання батька з Драгомановим.
У Софії Михайло Петрович до останньої хвилі, зломаний тяжкою недугою, ні трохи не жалував праці для реалізації українських змагань. І тут він був керманичем українського радикального руху. Це справді була виїмкова натура і своєю енергією, і своїми здібностями.
Незвичайна різнобічність його інтересів завжди йшла в парі з ясністю думки і вродженим критичним розумом. I ці найцінніші риси вiн заховав у собі аж до своєї смерти.